Відповіді на питання з мікроекономіки 1.поняття, методологія мікроекономіки та основні принципи мікроекономіки Мікроекономіка — це розділ економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економічних суб'єктів. Ними можуть бути окремі споживачі, робітники, вкладники капіталу, фірми тощо. З одного боку, вона пояснює, як і чому приймають рішення окремі господарюючі суб'єкти, а з іншого — вивчає взаємодію суб'єктів у процесі утворення більших структур — галузевих ринків. Як самостійний розділ економічної теорії Мікроекономіка сформувалася в кінці XIX — на початку XX ст. Мікроекономічні методи – це сукупність способів, прийомів і принципів пізнання суті економічних процесів на рівні окремих господарюючих суб’єктів. У мікроекономічних дослідженнях використовуються як загальнонаукові (універсальні), так і спеціальні методи. Принцип перший: Люди вибирають. Вибір пов’язаний з витратами.Якби людям не потрібно було вибирати, не потрібно було б і економічних вчень. Цей важливий принцип говорить про те, що кожна людина, роблячи вибір, завжди поступається чим-небудь. Вибір насправді включає дві дії. Коли досяжна більш ніж одна альтернатива, ми вибираємо одне, та у той же час відмовляємося від іншого. Споживачам потрібно вибирати, які товари і послуги купити, маючи на увазі, що після того, як рішення прийняте, їм прийдеться відмовитися від інших товарів. Виробники повинні вирішити, які товари виробляти і яким чином виробляти їх ефективно. Використання ресурсів – це завжди втрата; використовуючи ресурси в одних цілях, втрачаєш можливість використовувати їх в інших цілях. Таким чином, в економіці завжди існують альтернативні витрати – витрати на виробництво товару, оцінені з погляду втраченої можливості використання тих же ресурсів в інших цілях, тобто вигоди від найкращого з нереалізованих варіантів дій. В основі вибору лежить закон Візера: дійсна цінність якої-небудь речі є недоотримані корисності інших речей, що могли бути вироблені (придбані) за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво (придбання) даної речі. Обмеженість економічних ресурсів та багатоваріантність їх застосовування демонструються за допомогою моделі виробничих можливостей, або як її ще називають кривої виробничих можливостей. Крива виробничих можливостей (КВМ) — це геометричне місце точок поєднання альтернативних кількісних значень двох благ, які могли б бути вироблені за умов повного і ефективного використання всіх наявних ресурсів. Принцип другий: люди передбачувано реагують на стимвласників виробничих ресурсівули. Стимулами називаються чинники, що впливають на людину і визначають мотиви її поведінки. Економічні стимули звичайно діють через грошові винагороди чи стягнення, ставлячи їх у залежність від поведінки людини, через надання великих чи менших прав на товари і послуги. Коли стимули змінюються, люди змінюють свої рішення, причому їхній новий вибір піддається прогнозуванню. Головною рушійною силою в ринковій економіці є переслідування власного економічного інтересу. Принцип третій: можливість взаємовигідного обміну. В усьому світі люди добровільно обмінюються з іншими людьми, для того, щоб придбати потрібні товари і послуги. При цьому обміні не обов’язково одна людина виграє за рахунок іншої, існує можливість взаємовигідного обміну для обох учасників, як покупця так і продавця. Такий взаємовигідний обмін можливий не лише між людьми, але й між цілими країнами, які взаємовигідно торгують між собою не дивлячись на те, що одна країна по абсолютним показникам повністю випереджає іншу. Принцип четвертий: вибір спричиняє наслідки, що матимуть місце у майбутньому. Зміна економічних стимулів у результаті сучасної політики завжди може призвести до наслідків в майбутньому. Наприклад, викид шкідливих відходів у річку може призвести до зниження цін хімікатів, але як воно вплине на здоров’я людей? Державний контроль, що встановлює низькі ціни на базові продукти харчування, начебто допомагає людям, але деякими побічними ефектами такої політики можуть бути зниження обсягів їх виробництва та якості, виникнення тіньової економіки. Тому фактор часу є дуже важливим в мікроекономіці, оскільки на актуальну поведінку економічних суб’єктів впливає як їх минуле, так і їх майбутнє. 2. поняття корисності блага , загальної і граничної корисностей , перший и другий закон Гассена Корисність - це спроможність блага задовольняти потреби. Корисність - це задоволення, яке споживач отримує від споживання блага від будь-якої діяльності. Визначення корисності блага, вимірювання її величини - це суб'єктивна справа кожного споживача, тому в економічній теорії досліджують різні фактори, що впливають на його поведінку. Розрізняють загальну (сукупну) корисність, яку споживач отримує від споживання всіх одиниць (частин) певного блага і граничну корисність - додаткове задоволення, яке отримує людина від споживання ще однієї, додаткової одиниці (частини) даного блага. Оскільки в міру задоволення потреби, для більшості випадків інтенсивність задоволення зменшується, то гранична корисність наступних одиниць блага спадає. Цей стан відомий як закон спадної граничної корисності. На рисунку відображені спадні ступені корисності. Корисність блага з кожною наступною одиницею спадає. Спадання граничної корисності виражає "сходинку" рівнів корисності. Якщо продовжити спадаючу "сходинку", можна припустити, що точка насиченості корисності досягатиметься при споживанні десятого блага (на десятій "сходинці"). Рис. 1. Перший закон Госсена Перший закон Госсена [1] - закон насичення потреб. У ньому сказано: із задоволенням потреб у якихось благах їх цінність падає, а по мірі збільшення кількості товару його корисність убуває. Перехід до насиченості відбувається зазвичай не зразу, а поступово, ніби по сходинках. Практичне значення першого закону Госсена полягає в тому, що він відбиває зв'язок між зниженням граничної корисності і падінням попиту (зниженням кривої попиту). Крива попиту може бути виведена як похідна від кривої граничної корисності. Другий закон Госсена (див. рис.2) - закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом, кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби між різними покупками. Він передбачає отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний із товарів, який хоче придбати. Рис. 2. Другий закон Госсена Щоб отримати максимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ (наприклад, молока і хліба), щоб їх гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині. Кожний учасник обмінної операції, розподіляючи свої кошти між різними покупцями, намагається досягти максимуму вигоди. Закон єдності ціни випливає із закону заміни споживчих благ. Для покупця існує якась межа ціни, вище якої він не стане купувати товар. Для продавця є якась нижча границя ціни, яку він бажає отримати і нижче якої не хоче опуститися. На перетині інтересів покупців і продавців згідно з другим законом Госсена знаходиться ступінь, який відповідає поєднанню корисностей сторін однакової інтенсивності. Цей ступінь - ціна, яка відповідає однаковій корисності решти покупок. Тобто, індивід досягає максимуму корисності, якщо співвідношення граничних корисностей будь-яких двох благ дорівнює співвідношенню їхніх цін: 3. рівновага споживача: сутність та обґрунтування з кардиналістських та ординалістських позицій Рівновага споживача — це оптимальний набір товарів, що максимізус корисність при певному обмеженому рівні бюджету (доходу) споживача. Така рівновага передбачає: як тільки споживач отримує даний набір товарів — у нього зникає стимул замінювати цей набір на інший. Загальна умова рівноваги споживача означає, що споживач розподіляє свій бюджет (дохід) на всі товари таким чином, щоб урівняти граничну корисність, що припадає на одну грошову одиницю, яка витрачається на кожний товар, тобто для всіх реально спожитих товарів А, В, С,... виконується рівність… Умова рівноваги споживача в ординалістській концепції – споживач при заданих цінах та бюджеті максимізує функцію корисності, якщо відношення граничної корисності блага до його ціни однакове для всіх благ та дорівнює граничній корисності грошей. Для цього вводять поняття: а) крива байдужості; б) лінія бюджетного обмеження. Крива байдужості – це крива, кожна точка якої характеризує споживацький вибір у вигляді певного набору товарів чи послуг, що приносить споживачу однакове задоволення. Лінія бюджетного обмеження – показує всі можливі комбінації товарів, які може придбати споживач у межах свого доходу. Умова рівноваги споживача в кардиналістській концепції – споживач при заданих цінах та бюджеті максимізую функцію корисності, якщо відношення граничної корисності блага до його ціни однакове для всіх благ та дорівнює граничній корисності грошей. Основне положення кардиналістів: “Корисність можна виміряти”(в ютілях/utily). Кожна наступна одиниця блага приносить споживачу все меншу та меншу корисність (задоволення). Потреби, які задовольняють блага, і спосіб їх задоволення мають суб’єктивну основу. Максимум корисності споживача досягається за умови, якщо бюджет розподілено таким чином, що гранична корисність витрат однієї гривні однакова для кожного товару. Це і є умова рівноваги споживача в кардиналістській концепції. Принціип рівної граничної корисності є важливим принципом максимізації в мікроекономіці для аналізу поведінки споживача і виробника. 4. бюджетне обмеження вибору споживача та його зміни під впливом зміни доходів і цін У теорії споживання бюджетне обмеження показує які набори товарів та послуг (споживчі набори) може придбати споживач, маючи певну суму (бюджет) при заданих цінах. Бюджетне обмеження є, поряд із відношенням переваги, базовим поняттям при формальній постановці задачі максималізації корисності (задачі про вибір споживача) У випадку двох товарів, бюджетне обмеження представляється графічно за допомогою бюджетної лінії (лінії бюджету, лінії бюджетного обмеження), що містить всі споживчі набори, які коштують рівно бюджет споживача. Бюджетна лінія – це лінія рівних видатків. Вона є межею між можливим і неможливим. Всі споживчі кошики, які відповідають точкам на бюджетній лінії або під нею, доступні для споживача, всі точки над бюджетною лінією відповідають недоступним споживчим кошикам. Точки на бюджетній лінії характеризують множину комбінацій двох товарів, видатки на які не перевищують в сумі доходу споживача. Криві байдужості дозволяють виявити переваги споживача,. але не враховують такі фактори впливу на процес споживання, як ціни товарів та доход споживача. Для того щоб визначити, який саме набір товарів чи послуг придбає споживач, потрібна додаткова інформація, яка пов”язана з бюджетним обмеженням. Б.о. – це лінія, яка показує, яку кількість товарів та послуг (споживацьких наборів) може придбати споживач за певну суму грошей у межах свого доходу В (budget). Рівняння Б.о.: B=PxQx+PyQy, де B- доход (бюджет) споживача; Рх,Ру – ціна віповідно товару х та у; Qx,Qy – їх кількості. Фактори, що впливають на бюджетну лінію: · зміна доходу споживача; · зміна цін на товари. При зміні доходу бюджетна лінія переміщується відповідно до його збільшення з B1 до В2 (рис.2) (або зменшення з В2 до В1) і займає паралельне попередньому положення. Зміна ціни на товар х приводить до відповідної зміни кута нахилу бюджетної лінії (рис.3). 5. класифікація функцій корисності Корисність — це задоволення, яке споживач отримує від споживання товарів чи послуг або від будь-якої діяльності. Розрізняють пряму, непряму та повну корисність. Якщо благо безпосередньо впливає на умови життя людини, то вважається, що воно мас пряму корисність. Якщо благо безпосередньо не впливає на добробут людини, але використовується для виготовлення товарів, що мають пряму корисність, то вважається, що воно має непряму корисність. Сукупність прямої та непрямої корисності є повною корисністю блага. Функція корисності — це співвідношення між обсягами товарів і послуг, що споживаються, і рівнем корисності (задоволеності від споживання товару), якого досягає споживач. У теорії споживання функція корисності є числовим представленням відношення переваги, тобто здатності споживача порівнювати споживчі набори. Функція корисності присвоює наборам числа у такий спосіб, що кращим наборам присвоюється більше число, а наборам, які перебувають у відношенні байдужості — те саме число. В економічній теорії використовуються два типи функцій корисності — кількісні та порядкові. У кількісному підході допускається існування одиниць корисності (ютилів), у цих одиницях вимірюється корисність всіх наборів. Якщо, наприклад, споживач оцінює десять хвилин додаткового сну у 10 ютилів, а можливість випити вранішню каву до зустрічі з шефом у 15 ютилів, то, відповідно до кількісного підходу, можна стверджувати, що кава має у півтора рази більшу корисність від 10 хвилин сну, можна також оцінювати величину різниці корисності. Функція корисності може бути представлена як: U=f(x,y, ... ш), де U — корисність; х, у,... п — кількість відповідних товарів, що споживаються за певний період. Сукупна корисність (Total Utility) — це загальне задоволення, яке отримує споживач від спожитих ним тоиарів чи послуг. Сукупна корисність зростає у процесі споживання, але вона зростає все меншими і меншими темпами (див. рис. 2.3, а). Гранична корисність (Marginal Utility) — це приріст корисності від споживання кожної додаткової одиниці товару чи послуги (див. рис. 2.3, б). 6. рівновага споживача з кардиналістських позицій Рівновага (оптимум) споживача – це оптимальний набір товарів, коли споживач досягає максимум корисності при заданому бюджетному обмеженні. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули замінювати його на інший. В кардиналістської теорії стан рівноваги досягається, коли будь-яке збільшення корисності від споживання одного блага буде вимагати від споживача скорочення корисності від споживання іншого блага. Тобто споживач максимізує функцію корисності при фіксованих цінах і певному розмірі бюджету, якщо відношення граничних корисностей до цін однакові для усіх благ і дорівнюють граничній корисності грошей: (2.5) де – гранична корисність благ, що придбаються; – ціни благ, що придбаються; λ – гранична корисність грошей (відношення граничної корисності блага до його ціни, напр., ). Інакше кажучи, раціональний споживач в межах фіксованого бюджету так здійснює свої покупки, щоб кожне придбане благо приносило йому однакову граничну корисність пропорційно ціні цього блага. Тільки у цьому випадку він отримає максимальне задоволення. Або, з урахуванням поняття «гранична корисність грошей»: раціональний споживач так здійснює свої покупки у межах бюджету, щоб кожна грошова одиниця, витрачена на придбання одного блага, приносила йому однакову граничну корисність, що і грошова одиниця, витрачена на інше благо. Ця закономірність отримала назву другого закону Госсена або правила максимізації корисності, згідно якого граничні корисності благ, що купуються, у розрахунку на одну грошову одиницю однакові. Це співвідношення також має назву еквімаржинальний принцип. Рівновага (оптимум) споживача дозволяє зробити низку висновків: - якщо , то яких благ дорівнює співвідношенню їх цін; . Отже співвідношення між граничними корисностями будь- - в стані рівноваги граничні корисності грошових одиниць (λ) у різних варіантах використання рівні, тобто: ; - в загальному вигляді: . Це означає, що гранична корисність блага дорівнює граничним витратам споживача. Тобто раціональний споживчий вибір не тільки припускає зіставлення додаткових вигід та додаткових витрат, але і рівність між ними ( ); - у відповідності до другого закону Госсена, зростання ціни блага призводить до зниження співвідношення . Тобто, для збереження рівності отже, скоротити споживання даного блага; , необхідно збільшити граничну корисність, а, - як бачимо, тут чітко виконується вимога закону попиту: якщо при незмінній ціні блага зростає бюджет споживача, то він може збільшити загальну корисність від його споживання за рахунок збільшення попиту на благо, для якого MU>0. Тобто попит на благо прямо залежить від бюджету споживача і зворотно від ціни даного блага: З’ясувавши основні особливості споживчого вибору на основі граничної корисності, перейдемо до його розгляду з позицій ординалістської теорії або теорії порядків споживчих уподобань. 7. залежність споживання благ від зміни доходу споживача Рівновага споживача відповідає комбінації товарів, яка максимізує корисність при даному бюджетному обмеженні. Лінія “доход – споживання”(крива рівня життя) проходить через всі точки рівноваги споживаача, що відповідають різним рівням його доходу. На її основі може бути побудована лінія Енгеля, яка показує взаємозв”язок доходу споживача і кількості придбаного блага Х. Лінія “ціна – споживання” проходить через всі точки рівноваги споживача, пов”язані із зміною ціни одного із товарів. Вона лежить в основі побудови кривої попиту. Ефекти впливу зміни доходу та цін на обсяг попиту споживача: Ефект заміщення – це ефект, який вказує на те, що споживач у процесі споживання заміщує товаром, що став дешевшим (х), інші більш дорогі товари (у,…). Ця показується рухом вздовж кривої байдужості Un. Ефект доходу – це ефект, який виникає внаслідок впливу на попит споживача зміни обсягу його реального доходу. Зміна останнього викликана зміною ціни товару (х) без врахування ефекту заміщення. Ефект доходу показує переміщення від одної кривої байдужості U1 до іншої U2. Виражаючи корисність блага в грашових одиницях, отримуємо цінність блага. Витрати споживання або вартість даної кількості блага – це грошові кошти або ринкова ціна одиниці блага помножена на кількість одиниць блага. Вигода (цінність) перевищує витрати (вартість), оскільки споживач готовий заплатити за попередні одиниці блага більш високу ціну , ніж ту, яку він реально платить при купівлі. Різниця між цінністю і вартістю блага наз. споживчим надлишком (надлишок споживача). Його можна розглядати як різницю між максимальною ціною, яку споживач заплатив би за кожну кількість блага Х , і ринковою вартістю цієі кількості. 8. гранична норма заміщення: суть і методика обчислення Гранична норма заміщення (субституції) (marginal rate of substitution – MRS) - це кількість на яку споживання з двох благ повинне бути збільшене (зменшене) , щоб повністю компенсувати споживачеві зменшення (збільшення) споживання іншого блага на одну додаткову (граничну) одиницю. MRSАВ= Це відношення від’ємне, так як зміна двох благ проходить в протилежних напрямках. В міру того, як збільшується кількість блага А , достатньо вступати все меншу й меншу кількість блага В , щоб купити певну кількість блага А. Гранична норма субституції наближається до нуля, якщо крива байдужості стає паралельною осі абсцис ОХ. Розглянемо криву байдужості RS. Кількість блага А, що дорівнює ОТ, становить мінімально необхідну величину споживання блага А, від якої споживач не може відмовитися , якою б не була величина блага В , що пропонується взамін на благо А. Аналогічно ОМ становить мінімально необхідну величину споживання блага В. Взаємна заміна благ А та В має зміст лише в межах відрізка RS, за його межами заміна благ не можлива і два блага виступають як незалежні одне від одного.(Нуреєв ст.129) Відрізок кривої байдужості, в якій можлива ефективна заміна одного блага на інше, називається зоною субституції. Визначення меж зони субституції є надзвичайно важливим для виробників благ. Так як будь-яка заміна благ поза цією зоною виключається, то кожен товаровиробник повинен знати, яку кількість благ А і В необхідно виробити. Це одне з застосувань кривих байдужості. 9. класифікація функцій корисності У теорії споживання функція корисності є числовим представленням відношення переваги, тобто здатності споживача порівнювати споживчі набори. Функція корисності присвоює наборам числа у такий спосіб, що кращим наборам присвоюється більше число, а наборам, які перебувають у відношенні байдужості — те саме число. В економічній теорії використовуються два типи функцій корисності — кількісні та порядкові. У кількісному підході допускається існування одиниць корисності (ютилів), у цих одиницях вимірюється корисність всіх наборів. Якщо, наприклад, споживач оцінює десять хвилин додаткового сну у 10 ютилів, а можливість випити вранішню каву до зустрічі з шефом у 15 ютилів, то, відповідно до кількісного підходу, можна стверджувати, що кава має у півтора рази більшу корисність від 10 хвилин сну, можна також оцінювати величину різниці корисності. Частіше, однак, використовується порядковий підхід. Завданням порядкової функції корисності є лише впорядкування наборів згідно з відношенням переваги. Важливою є відповідь на питання "котрий з наборів має більше значення функції корисності?", але ані різниця, ані частка цих значень, не є істотною для поведінки користувача. 10. визначення ефектів доходу та заміщення для різних благ за Хіксом і Слуцьким Положення про розкладання загального ефекту зміни цін на ефект заміни і ефект доходу вперше висунув російський економіст, математик і статистик Євген Євгенович Слуцький (1880-1948). У 1915 р. він опублікував в італійському економічному журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача». Ця стаття була «відкрита» в 30-х рр.. англійським економістом, математиком і статистиком Р. Алленом. Про пріоритет наукового дослідження цієї проблеми Є. Слуцьким говорить англійський економіст Дж. Хікс у своїй роботі «Вартість і капітал», в якій він вказує, що розроблена ним у співавторстві з Р. Алленом теорія поведінки споживача «належить по суті Слуцькому, з тією лише застереженням, що я абсолютно не був знайомий з його роботою ні під час завершення свого власного дослідження, ні навіть якийсь час після опублікування змісту цих глав в журналі «Економіка» Р. Алленом і мною ». Підходи Слуцького і Хікса до визначення реального доходу відрізняються. За Хиксу, різні рівні грошового доходу, що забезпечують один і той же рівень задоволення, представляють однаковий рівень реального доходу. За Слуцькому, лише той рівень грошового доходу, який достатній для придбання одного і того ж набору або комбінації товарів, забезпечує і незмінний рівень реального доходу. Підхід Хікса більше відповідає основним положенням порядкової теорії. Підхід Слуцького дає можливість кількісного вирішення проблеми на базі статистичних даних. Ефект заміни і ефект доходу по Слуцькому Графічна модель розкладання загального ефекту зміни ціни на ефект заміни і ефект доходу по Слуцькому зображена на рис. 11.1. Рис. 11.1 На рис. 11.1 показані нормальні (повноцінні) блага, попит на які збільшується при зростанні доходу. Виходячи з цього при зниженні реального доходу відповідна компонента в рівнянні Слуцького негативна. Сума двох негативних величин також негативна, тому загальний підсумок підвищення ціни для нормальних благ полягає в зменшенні обсягу попиту на них. Вплив ефекту заміни і ефекту доходу однонаправленно, що ми бачимо на рис. 11.1. На рис. 11.2 показані нейтральні блага. У тому випадку, коли споживач вважає дане благо нейтральним, при зміні доходу попит на таке благо не змінюється, а ефект доходу дорівнює нулю. Загальна ж зміна споживання цього блага збігається з ефектом заміни. У даному випадку нахил кривої попиту буде більш крутим в порівнянні з нахилом кривої попиту н нормальне благо (див. рис. 11.1). Рис. 11.2 На рис. 11.3 зображено графік неповноцінного блага, попит на яке при зростанні доходу скорочується, проте абсолютна величина ефекту доходу менше величини ефекту заміни. Загальний результат зростання ціни буде негативним, хоча він буде ще менше за абсолютною величиною, ніж у випадку з нейтральними благами. Рис. 11.3 У випадку з неповноцінним благом, коли ефект заміни і ефект доходу рівні за абсолютною величиною, попит на таке неповноцінне благо буде абсолютно нееластичним (рис. 11.4). Рис. 11.4 У даному випадку закон попиту продовжує діяти, проте його вплив нейтралізується рівносильним зменшенням реального доходу для неповноцінних благ. Коли ж абсолютна величина ефекту доходу при зміні ціни менш цінного блага перевищує величину ефекту заміни, то загальний ефект підвищення ціни стає позитивним. Такий товар називається благом Гіффена, і крива попиту на це благо має позитивний нахил (рис. 11.5) Рис. 11.5 Ефект заміни і ефект доходу по Хіксу Розглянемо поділ загального ефекту зміни ціни на ефект заміни і ефект доходу по Хіксу на прикладі двох варіантів: а) в разі зниження ціни; б) у разі підвищення ціни. Почнемо з першого варіанту. Розкладання загального ефекту зміни ціни на ефект доходу і ефект заміни ілюструється на рис. 11.6. Бюджетна лінія KL відповідає грошовому доходу I і цінами Рх і PY. Дотик бюджетної лінії кривої байдужості U1U1 в точці E1 характеризує оптимум споживача, який відображає обсяг споживання благ X в кількості X 1. При незмінному грошовому доході I і при зниженні X до РХ1 бюджетна лінія займе положення KL1. Вона стосується більш високої кривої байдужості U2U2 в точці Е2, якій відповідає споживання блага X в обсязі Х2. Отже, загальний результат зниження ціни блага X виражається у зростанні його споживання з X1 до Х2. Рис. 11.6. Ефект заміни і ефект доходу по Хіксу. Ціна X знижується Щоб визначити, яким повинен був бути грошовий дохід споживача для збереження колишнього рівня задоволення при зниженні цін, побудуємо допоміжну бюджетну лінію K'L '(лінія Хікса), паралельну лінії KL1; яка одночасно є дотичною до кривої байдужості U1U1 в точці Е3, що відповідає обсягу споживання блага Х3. При переході від вихідного до додаткового оптимуму (від E 1 до Е3) реальний дохід споживача залишається незмінним, залишаючись на колишній кривій байдужості UjUj. Таким чином, зрушення від E1 до Е3 відображає ефект заміни блага Y щодо подешевшали благом X. Він дорівнює різниці Х3 - Х1; а ефект доходу становитиме Х2 - Х3. Дія ефекту доходу веде до зростання споживання обох благ у точці Е2 в порівнянні з точкою Е3. Перейдемо до другого варіанту поділу загального ефекту, коли ціна блага X зростає (рис. 11.7). Підвищення ціни викликає переміщення оптимального положення споживача на більш низьку криву байдужості U1U1. Загальний ефект зростання ціни блага X полягає в скороченні його споживання з X 1 до Х2. У цьому випадку ефект заміни складе X 1 - Х3, а ефект доходу - Х3 - Х2. Слід зазначити, що в обох варіантах ефект заміни показується рухом вздовж однієї і тієї ж кривої байдужості, а ефект доходу - переміщенням з однієї кривої байдужості на іншу. Ефект заміни є завжди негативним: зниження ціни одного блага стимулює споживачів збільшувати його споживання, зменшуючи споживання іншого блага; підвищення ціни стимулює споживачів заміщати це благо іншими, щодо що подешевшали. Рис. 11.7. Ефект заміни і ефект доходу по Хіксу. Ціна X підвищується Ефект доходу може бути негативним для повноцінних благ, позитивним - для неповноцінних благ, нейтральним - коли попит на благо при зміні доходу не змінюється і ефект доходу дорівнює нулю. Зіставляючи підходи Слуцького і Хікса щодо поділу загального ефекту на ефект заміни і ефект доходу, можна зробити наступні висновки. 1. Методологія Хікса допускає знання споживчих переваг, кривих байдужості, тоді як методологія Слуцького цього не вимагає, бо вона грунтується на фактах поведінки споживачів на ринку. 2. Методологія Хікса відповідає основним положенням порядкової, або ординалистской, теорії граничної корисності. Методологія Слуцького базується на кількісній, або кардиналистской, теорії граничної корисності. 3. Слуцький використав менш суворий з точки зору теорії корисності, але більш прагматичний метод визначення даного рівня реального доходу. 4. За методологією Слуцького, проміжна бюджетна лінія стосується найчастіше більш високою, ніж вихідна, кривої байдужості, що і потрібно за методологією Хікса. За Слуцькому, споживач, розташовуючи можливістю придбати той же набір благ, що і до зміни цін, виявиться на більш високому рівні добробуту, ніж перед зміною цін. 11. ефекти доходу та заміщення товарів як обґрунтування попиту Ефект заміщення (заміни) виражається в тому, що при більш низькій ціні на певний товар у покупця з'являється стимул придбати його замість інших товарів, які коштують відносно дорожче. Іншими словами, споживачі віддають перевагу при інших рівних умовах заміняти дорогі товари більш дешевими. При цьому обсяг попиту на товари з низькими цінами зростає, а на товари з високими ціпами знижується. Якщо, наприклад, ціна на каву збільшується, а на чай залишається незмінною, або на каву збільшується більшою мірою, ніж на чай, то частина споживачів для зниження витрат буде перемикатися з покупок абсолютно або відносно подорожчання кави на більш дешевий чай. Ефект доходу полягає в тому, що покупець при більш низькій ціні може придбати більше даного товару і збільшити обсяг попиту на нього, не скорочуючи купівлі інших товарів. У цьому випадку мова йде про підвищення купівельної спроможності і реального доходу споживача (в цілому на свій номінальний грошовий доход він купує більше товарів), а не про заміну одного товару іншим. Наприклад, більш низька ціна на чай призведе до того, що споживач зможе придбати його більше на ту ж грошову суму, що і раніше. При цьому він не скоротить купівлі інших товарів. Відповідно збільшення ціни на чай призведе до скорочення його покупок, до зниження реального доходу споживача. Ступінь впливу ефекту заміщення і ефекту доходу на обсяг попиту залежить і від споживача, і від товару. Ефект заміщення не буде діяти чи буде проявлятися в незначній мірі, якщо у споживача сформувалися стійкі смаки, які він не бажає змінювати. Так, якщо ціна на каву зросла, а на чай залишилася незмінною, то споживач може не захотіти змінювати своїм смакам та звичкам і замінювати каву чаєм. Тоді ефект заміщення не буде діяти. Однак у цьому випадку проявиться ефект доходу, так як споживач змушений буде при незмінному грошовому доході скоротити в тій чи іншій мірі інші свої покупки. Ефект заміщення не буде діяти чи буде проявлятися незначно, якщо у даного товару немає замінників або їх дуже мало (наприклад, сіль). Ефект доходу буде проявлятися в меншому ступені, якщо змінюється ціна на порівняно дешевий товар, так як в цьому випадку його купівлі істотно не зміняться (наприклад, сірники, кулькові авторучки тощо). При зміні ціни на дорогий товар кількісний вплив ефекту доходу буде більше і зміниться обсяг попиту значніше. 12. поняття «пропозиція» . індивідуальна пропозиція і ринкова Пропозиція- це к-ть товару , яку виробник бажає та може запропонувати на продаж в деякий проміжок часу за певних умов.Обсяг пропозиції –це к-ть товару , яку виробник пропонує на продаж за кожним рівнем ціни в одиницю часу за певних умов.На пропозицію впливають цінові та нецінові фактори. Отже залежність пропозиції від факторів , що впливають на неї , виражає ф-ція пропозиції Qsx=f(Px,Py,Pz,К,П.....),де Qsx-обсяг пропозиції товару X, Px-ціна товару X, Py-ціни альтернативних товарів , Pz- ціни на ресурси, К- технологія, що використовується при виробництві товару, П- податки і т.д.Якщо вважати вплив нецінових факторів незмінними, встановимо залежність пропозиції від ціни: Qsx=f(Px)- з-н пропозиції. 13. закон пропозиції та обґрунтування його дії З-н пропозиції визначає , що чим вища ціна товару , за ін. незмінних умов, тим більше стимулюється виробництво і продаж саме цього товару .Причини зростання пропозиції: зростає межа вир-чих можливостей, альтернативна вартість і т.д. Графік пропозиції – крива з додатнім тангенсом кута нахилу(ст.86(9.1)) Зміна ціни (від P1до P2) спричиняє зміну обсягу пропозиції. Рух відбувається вздовж кривої пропозиції. 14. взаємодія попиту і пропозиції Ринкова рівновага:”В умовах ринкової економіки взаємодія конкурентних сил приводить до синхронізації цін попиту та цін пропозиції, що обумовлює рівноважність цін попиту і пропозиції. Р –ціна; Q – обсяг попиту; D – крива попиту; S – крива пропозиції; Е – точка перетину кривої попиту та кривої пропозиції, яка визначає рівноважну ціну (Ре) та рівноважний обсяг попиту та пропозиції (Qе). Це точка рівноваги (Е). В цій точці обсяг пропозиції буде дорівнювати обсягу попиту (Qe), завдяки чому встановлюється ціна (Ре), яка однаково задовольняє і покупців і продавців. Рівноважна ціна (Ре) – ціна, що урівноважує попит і пропозицію внаслідок взаємодії конкурентних сил. Якщо ціна буде нижчою, ніж Ре, надлишок попиту буде піднімати її догори (конкуренція покупців) і створювати дефіцит; якщо ціна буде вищою, ніж рівноважна Ре, пропозиція перевищить попит, створиться надлишок пропозиції (конкуренція продавців), внаслідок чого ціна буде знижуватися до рівня рівноваги (рис.2). Рівноважна ціна та рівноважний попит мають місце на рівні, де кількість товару, яку виробники можуть і бажають поставляти, дорівнюють обсягу товару, який покупці можуть і хочуть купувати. На конкурентному ринку ця рівновага досягається на перетині кривих попиту (D) та пропозиції (S). При ціні рівноваги (Ре) немає ані надлишку, ані дефіциту. Л.Вальрас розглядав питання рівноваги за допомогою зміни цін: “модель коригування ринкових цін”. А.Маршал же відштовхувався від динаміки обсягів товару, не чіпаючи цін: “модель коригування випуску”. Ціни сприяють швидкому обміну інформацією в процесі узгодження на ринку економічних інтересів продавців і покупців. 15. необхідні умови ринкової рівноваги У будь-якій економічній системі рівновага відображає такий баланс сил, за якого змінні не збільшуються й не зменшуються. Зрозуміло, що у реальній, а отже, постійно змінюваній економіці такий баланс може бути лише моментом (миттю) у постійному русі. Для пояснюючої ж моделі саме цей момент стає об’єктом дослідження. Ринкова рівновага існує тоді, коли немає тенденції до зміни ринкової ціни чи кількості товарів, які продаються. Якщо ринок перебуває в рівновазі, то ціна товару така, що кількість товару, яку покупці хочуть придбати, точно збігається з кількістю товару, яку продавці хочуть запропонувати. Ринок перебуває в рівновазі, коли обсяг попиту дорівнює обсягу пропозиції за певної ціни. Криві попиту і пропозиції дають змогу знайти відповіді на запитання: як багато блага буде споживати домашнє господарство за кожної можливої ціни; скільки товарів готова буде запропонувати для продажу фірма за різних цін. Розрізняють два стани ринкової рівноваги: часткову й загальну. Стан, коли на окремому ринку сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, називають частковою ринковою рівновагою. Тобто, має існувати таке значення рівноважної ціни (P*), за якого криві попиту та пропозиції мають принаймні одну спільну точку (рівноважний обсяг Q*) при додатному значенні ціни. Якщо при певному значенні ціни P>P* обсяг пропозиції буде більшим обсягу попиту, не всі раціонально діючі ділові одиниці зможуть реалізувати свої оптимальні плани виробництва; при P<P* обсяг попиту буде більшим за обсяг пропозиції, не всі домогосподарства зможуть реалізувати свої оптимальні плани споживання — ринок не буде перебувати в рівновазі. Лише за ціни P*, що є рівноважною, ринок знаходитиметься в рівновазі, усі господарські суб’єкти зможуть реалізувати свої оптимальні стани. Проте існують випадки, коли планів господарських суб’єктів при цьому не існує. Такі випадки називають особливими станами ринкової рівноваги. Така ситуація пов’язана з так званими «вільними благами». Для цього випадку характерно, що навіть якщо P = 0, обсяг попиту все одно буде меншим за обсяг пропозиції. Але при цьому слід зауважити, що всі господарські суб’єкти все ж таки реалізують свої оптимальні плани. Можливий і інший випадок, коли на певний ринок благо взагалі не буде постачатись, оскільки готовність споживачів до платежу нижча за готовність ділових одиниць постачати продукцію на ринок; споживачі не готові сплатити високі витрати на виготовлення продукції. Часткова ринкова рівновага не може існувати, якщо: -Між кривими попиту та пропозиції не існує принаймні спільної точки у будь-якому квадранті. - Функція ринкової пропозиції за умов конкуренції не може бути визначена згідно з правилом (P = МС). Часткова ринкова рівновага може характеризуватися єдиністю та неєдиністю. Часткова ринкова рівновага може бути стабільною чи нестабільною. Якщо ринок, на якому можливе існування рівноваги, виведений зі стану останньої й повертається до вихідного стану, то часткова ринкова рівновага є стабільною, якщо ні — то нестабільною. 16. зміст поняття «попит». Індивідуальний і ринковий попит Уподобання окремого споживача на ринку товарів визначають його біжання придбати товар, а бюджетні можливості в порівнянні з цінами – можливість придбання. Попит - це бажання і здатність покупців купувати певні обсяги тих чи інших благ за певних цінах. Базою для виникнення попиту є потреби споживачів. Проте для задоволення цих потреб необхідні певні кошти. Тобто попит можна визначити як платоспроможну потребу споживачів у деяких благах. Процес виявлення бажання та можливостей завжди відбувається в певний проміжок часу за інших незмінних умов. Функція, на якій базується модель попиту, має вигляд: QD=f(P), де QD – обсяг попиту, або кількість одиниць товару, яка може бути придбана покупцем; Р – ціна одиниці товару. Попит окремого споживача наз. індивідуальним попитом. Ринковий попит – це попит, який визначається як загальна сума всіх індивідуальних попитів при кожному значенні ціни. Крива ринкового попиту характеризує сукупність обсягів товару, на який пред”являється попит, при умові, що ціна задовольняє всіх покупців товару. Ця крива визначається сумою індивідуальних попитів при кожній ціні. Обсяг (величина) попиту є саме такою кількістю товару, яку бажає і може придбати споживач (споживачі) в певний проміжок часу за деякою ціною (з діапазону можливих цін) за інших незмінних умов. Матем.дослідження моделі попиту здійсн-ся за функц-ою залежністю, ща враховує вплив чинників (ціни товарів-замінників, доповнюючих товарів, дохід споживачів, їх уподобання та очікування, зовнішні умови спож-ня), але найчастіше – цінової детермінанти (QD=f(P)). 17. закон попиту та обґрунтування дії. Товар Гіффена. Закон попиту – зростання ціни за інших незмінних умов призводить до зменшення обсягу попиту, і навпаки. Графічно така залежність має вигляд лінії з від”ємним нахилом (рис.5.1 ст.41). Якщо змінюється ціна товару, то спостерігається зміщення вздовж лінії попиту (а–>в), а якщо змінюється якась з нецінових детермінант – зміщення самої лінії попиту (D1–> D2). Ці зміни діагностуються по-різному і називаються, відповідно, змінами обсягу попиту та змінами умов попиту (або попиту в цілому). Закон попиту – загальний економічний закон, згідно з яким за незмінюваності всіх інших параметрів зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки, тобто між ціною і попитом існує обернена залежність. Про дію цього закону свідчить, по-перше, те, що низькі ціни спонукають споживачів купувати товари (практика «розпродажу» товарів за зниженими цінами). По-друге, оскільки споживання підлягає дії принципу спадної граничної корисності (покупець певного товару отримує менше задоволення або меншу корисність від кожної наступної його одиниці), споживачі купують додаткові одиниці товару лише за умови, що його ціна знижується. По-третє, ефект доходу й ефект заміщення. Перший виявляється в тому, що за нижчої ціни споживач може купити більше товару, не відмовляючи собі в придбанні інших альтернативних товарів. Другий – у тому, що за нижчої ціни споживач прагне придбати дешевий товар замість аналогічних, що подорожчали. Товар Гіффена - це такий товар споживання якого парадоксально росте з ростом ціни, порушуючи закон попиту. В нормальних ситуаціях, при рості ціни ефект заміщення змушує користувачів купувати його менше, та більше товарів замінників. У випадку товару Гіффена переважає ефект доходу, що стимулює людей купувати більше навіть якщо ціна росте. Товар Гіффена має одночасно відповідати таким вимогам: бути неякісним в уявленні споживача бути значною часткою його витрат 18. аналіз змін попиту і зміни величини попиту Закон попиту – зростання ціни за інших незмінних умов призводить до зменшення обсягу попиту, і навпаки. Графічно така залежність має вигляд лінії з від”ємним нахилом (рис.5.1 ст.41). Якщо змінюється ціна товару, то спостерігається зміщення вздовж лінії попиту (а–>в), а якщо змінюється якась з нецінових детермінант – зміщення самої лінії попиту (D1–> D2). Ці зміни діагностуються по-різному і називаються, відповідно, змінами обсягу попиту та змінами умов попиту (або попиту в цілому). Найважливішою змінною є ціна на товар, і тому в першу чергу досліджується вплив ціни на величину попиту. Обсяг (величина) попиту є саме такою кількістю товару, яку бажає і може придбати споживач (споживачі) в певний проміжок часу за деякою ціною (з діапазону можливих цін) за інших незмінних умов. Нецінові фактори, які впливають на попит: кількість споживачів; розміри ринку; мода, сезонність; інфляційні очікування. Цінові фактори, які впливають на попит: ціни на товари та послуги; ціни на товари-субститути; рівень доходів у суспільстві. Оскільки функція попиту залежить від великої кількості факторів, то необхідно чітко розрізнювати вплив цих факторів на величину попиту і розташування функції попиту. Якщо ціна змінюється, а інші фактори залишаються незмінними, то результатом є зміна в кількості, що запитується, рис. 1.1, варіант А. Крива попиту залишається на своєму місці, але відбувається рух вздовж кривої попиту в залежності від напряму зміни ціни: якщо ціна зростає, то обсяг попиту зменшується і навпаки - зменшення ціни веде до зростання обсягу попиту. Таким чином, зміна ціни веде до зміни обсягу попиту. Однак на попит впливають й інші фактори (доходи споживачів, мода на товари, ціни на взаємозалежні товари і таке інше). Це так звані нецінові фактори, які приводять до зсуву всієї кривої попиту, рис. 1.1, варіант Б. У цьому випадку говорять про зміну попиту. 19. цінові і нецінові чинники попиту Всі нецінові чинники, а їх дуже багато в економічній літературі, поділяються на 4 групи Нецінові чинники сукупного попиту, які зміщують криву сукупного попиту 1. Зміни в споживчих витратах: а) добробут споживача; б) очікування споживача; в) заборгованість споживача; г) податки. 2. Зміни в інвестиційних витратах: а) процентні ставки; б) очікувані прибутки від інвестицій; в) податки з підприємств; г) технологія; д) надлишкові потужності. 3. Зміни в державних витратах. 4. Зміни у витратах на чистий обсяг експорту: а) національний дохід в іноземних державах; б) валютні курси. Цінові чинники: 1. Ефект багатства. Підвищення цін зменшує багатство, тому що купівельна спроможність грошей зменшується. Обсяг сукупного попиту скорочується. 2. Ефект процентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то продаж і купівля попередньої кількості товарів вимагають більшої кількості грошей. 3. Ефект імпортних закупівель. Підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінах зменшує зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. Чистий експорт, сукупний доход і сукупний попит таким чином скорочуються. 20. перехресна еластичність попиту : поняття , методи обчислення та сфери використання Перехресна еластичність попиту – відсоткова зміна попиту на товар при зміні на 1% ціни іншого, можливо, взаємопов’язаного з ним товару. Вона показує відсоток зсуву кривої попиту, оскільки зміна ціни на інший товар належить до нецінових чинників попиту. Обчислюється перехресна еластичність також двома методами – точкової та дугової еластичності. Варіант 1. Якщо відома функція попиту товару Х від ціни товару Y, а також конкретна ринкова ціна Рy, для якої потрібно розрахувати еластичність, то слід використовувати формулу: Варіант 2. Якщо відомі початкові та кінцеві значення попиту а товар Х і ціни товару Y, причому зміна ціни не перевищує 5%, то використовується формула Так само, як і у випадку з цінової еластичністю, зважаючи на незначну різницю змін, не має принципового значення, яке зі значень P та Q обрати як початкові, а які – кінцеві, оскільки результати суттєво не відрізнятимуться. Метод дугової еластичності використовується за відсутності функції попиту, а також якщо зміни між початковими і наступними значеннями Q і Р можуть бути досить значними (понад 5%). Тоді замість значень Qх та Ру (початкових або наступних) розраховуються їхні середні арифметичні. Перехресна еластичність інтерпретується таким чином: Якщо Eхy > 0, то товари взаємозамінювальні, тобто при підвищенні ціни одного товару збільшується попит на його товар-замінник. В цьому разі: Якщо Eхy < 0, то товари взаємодоповнювальні, тобто при підвищенні ціни одного товару попит на інший товар знижується. В цьому разі: Якщо Eхy = 0, то товари незалежні, тобто зміна ціни на один товар не впливає на попит на інший товар. В цьому разі: Значення перехресної еластичності Тип товарів Рекомендації у ціноутворенні Результати Eхy > 0 Взаємозамінювальні Зниження рівня ціни Витіснення конкурента з ринку Eхy < 0 Взаємодоповнювальні Стабілізація й підвищення ціни Скорочення попиту на товар конкурента Eхy = 0 Незалежні Ціноутворення без урахування цін конкурента Відсутність впливу на зміну попиту на товари конкурента Коефіцієнт перехресної еластичності попиту (EXY) характеризує міру реакції обсягу попиту на один товар (X) на зміну ціни іншого товару (Y). EXY показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту на товар X за зміни ціни товару Y на 1%. Коефіцієнт перехресної еластичності попиту (EXY) обчислюється за формулою: EXY=(QY*PY)/(PX*QX). Для незалежних товарів EXY=0, для замінників, EXY>0, для взаємодоповнюючих товарів EXY<0. 21. цінова еластичність попиту : суть , види , чинники. Точкова і дугова еластичність Важливу роль у вивченні можливих реакцій економічних суб”єктів на зміну ціни відіграє поняття еластичності. Еластичність – це чутливість однієї економічної змінної до зміни іншої економічної змінної, її здатність реагувати на цю зміну. Еластичність попиту відносно ціни (цінова еластичність) показує, наскільки змінюється обсяг попиту залежно від зміни ціни. При зміні еластичності попиту практичне значення мають не абсолютні величини, а відносні. Тому де ЕDP – цінова еластичність попиту; DQ – зміна обсягу попиту; DР – зміна ціни. Якщо зміна ціни на 1% викликає зміну обсягу попиту більшу, ніж 1%, - маємо еластичний попит, ЕDP>1 Якщо зміна ціни на 1% призводить до зміни в обсязі попиту меншої, , ніж 1%, маємо нееластичний попит, ЕDP<1. Попит одинично-еластичний, коли ЕDP=1 (це означає, що попит зростає (спадає) відповідно до зміни ціни). Якщо зміна ціни не викликає ніякої зміни попиту (тобто ЕDP=0), тоді ми маємо досконало нееластичний попит. Якщо ж нескінченно мала змінна ціни викликає незкінченне розширення попиту (тобто ЕDP=¥), тоді ми маємо досконало еластичний попит. Точкова ел-ть характеризує відносну зміну попиту при нескінченно малій зміні ціни. Дугова ел-ть –ел-ть між двома точками і визначаеться як середня ел-ть за формулою центральної точки. Формула центральної точки цінової ел-ті Фактори цінової еластичності : · Важливість товару для споживача (предмети розкошу- ел., хліб – неел.) · Рівень замінюваності товару (чим більше субститутів – тим більша ел. попиту) · Питома вага товару в доході споживача (чим більша – тим ел-ше) · Фактор часу (попит на товар біль еластичний в довгостроковому періоді) 22. характеристика виробничої функції з двома змінними факторами Залежно від кількості факторів виробництва, виробнича функція визначається як двофакторна, трифакторна, багатофакторна. Для графічного зображення виробничої функції використовується двофакторна модель. Виробнича функція кожного виду виробництва, яка описує конкретну комбінацію факторів виробництва, виражається ізоквантою – лінією рівного випуску. Ізокванта відображає різні комбінації витрат факторів виробництва,які можуть бути використані для випуску певного обсягу продукції.Ізокванта показує, що існує безліч варіантів для виробництва даного обсягу продукції Двофакторна виробнича функція, або ізоквантна варіація факторів виробництва характеризує виробничий процес, в якому змінним є обсяг використання двох факторів виробництва. Ізокванта – це лінія, кожна точка якої відображає такі комбінації двох ресурсів, які дають змогу отримати однаковий обсяг виробництва продукції. Чим більша кількість використовуваних ресурсів, тим більший обсяг виробництва продукції, тим далі від початку координат знаходиться відповідна ізокванта. Сукупність ізоквант однієї виробничої функції, кожна з яких відповідає певному обсягу продукції, називається картою ізоквант. Фактори виробництва є в деякій мірі взаємозамінними, взаємозамінність ресурсів в різих точках ізоквант різна. Взаємозаміність ресурсів характеризується граничною нормою технологічної заміни (MRTS). Ця величина показує на скільки одиниць має зменшитись виробниче споживання одного ресурсу в обмін на збільшення споживання іншого ресурсу на одиницю при умові незмінного обсягу виробництва. Наприклад норма технологічної заміни праці капіталом виглядає таким чином: MRTSlk = L/K На малюнку 2 показано карту ізоквант для факторів з ідеальною взаємозамінністю, на малюнку 3 – карта ізоквант факторів виробництва з фіксованою пропорцією їх використання. Ізокванта для виробничої функції з фіксованою пропозицією факторів виробництва Ізокванта для виробничої функції з ідеальною взаємозамінністю Характеристика ізоквант 1. Негативний нахил ізокванти показує, що скорочення одного фактора (при Q = const), завжди викликатиме збільшення іншого фактора. 2. Чим далі від початку координат знаходиться ізокванта, тим більший обсяг випуску вона ілюструє. 3. Увігнутість ізоквант означає, що уздовж ізокванти скорочення людино-годин праці вимагає збільшення машино-годин устаткування. 4. Кут нахилу ізокванти виражає граничну норму технологічного заміщення. (MRTS).і 5. Ізокванти схожі з кривими байдужості. Так, як і криві байдужості вони відображають альтернативні варіанти споживчого вибору благ, які забезпечують певний рівень корисності, ізокванта відображає альтернативні варіанти комбінацій витрат факторів для виробництва певного обсягу продукції 6. Ізокванти можуть мати різну конфігурацію: лінійну, жорсткої доповнюваності, повної заміщуваності. Лінійна ізокванта - ізокванта, що виражає досконалу заміщуваність факторів виробництва (MRTSLK= const) мал. 36.а. В реальному житті повна заміщуваність факторів виробництва неможлива. Цю ситуацію можна розглядати як теоретичну абстракцію. 23. Індивідуальний попит. Фактори впливу на індивідуальний попит Індивідуальний попит — це кількість товарів, які конкретний споживач зможе придбати за різними можливими цінами на певному ринку за певний період. Фактори впливу: дохід, цінові очікування,ціни,споживацькі переваги. 24. модель діяльності підприємства Модель (лат. modulus - зразок, норма) – це спрощене уявлення дійсності у вигляді будь-якого відображення досліджуваного явища (об’єкта) у вигляді наукового опису, теорій, формул, схем, макетів тощо. Раніше нами було з’ясовано, що підприємство виступає як локальний суб’єкт, що здійснює власну господарську діяльність на мікрорівні соціально-економічних відносин у країні і діяльність якого багато в чому залежить від стану мезо- і макроекономічного рівнів цих відносин. В свою чергу, ці рівні формують модель існування та розвитку національного суспільства, в якому працює це підприємство, тобто для кожного суспільства необхідно формувати національну модель підприємства. Основою для формування національної моделі підприємства (НМП) виступають дві взаємопов’язані частини моделі існування та розвитку національного суспільства: національна модель організації економічного життя та соціально-правова модель організації соціально-правових стосунків у суспільстві (соціально-правова модель дійсності). Перша складова є підґрунтям для формування економічної моделі національного підприємництва, яка в свою чергу формує економічну складову НМП. Друга складова (соціально-правова модель дійсності) аналогічним чином є основою для соціально-правової складової НМП. В свою чергу, НМП остаточно реалізується або у вигляді теоретичної концептуальної моделі, або прикладної бізнес-моделі підприємства. Національна модель організації економічного життя ;Економічна модель національного підприємництва ;Національна модель Підприємства ; Економічна складова моделі 25. основні поняття теорії виробництва для виробничих функцій Виробництво розглядається як процес перетворення вхідного потоку затрат ресурсів, або факторів виробництва, у вихідний потік випуску готової продукції. Фактори виробництва, до яких належать праця, земля, капітал, організація або підприємливість,час та технологія – розглядаються як блага, які повинна придбати фірма для забезпечення випуску інших благ – готової продукції. В аналізі факторів виробництва застосовують кілька припущень: § припущення абсолютної необхідності основних факторів: якщо хоч один вид ресурсу відсутній, виробництво неможливе; § припущення монотонності: додаткове використання будь якого фактора у виробництві сприяє збільшенню обсягів випуску продукції; § припущення взаємозамінності основних факторів виробництва: деяку кількість одного фактора можна замінити певною кількістю іншого фактора. З цією властивістю пов’язана проблема вибору технології для кожної фірми. Згідно з теорією факторів виробництва Ж.Б.Сея, у створенні продукту і його вартості рівноправно беруть участь всі фактори виробництва. Кожному фактору приписують свою продуктивність,тобто здатність створювати свою частку продукту. Після реалізації виробленої продукції власники кожного фактора, – відповідно до його продуктивності, – одержують свою частку доходу у вигляді заробітної плати, прибутку або ренти. Грошові витрати фірми на придбання виробничих ресурсів (факторів виробництва) прийнято називати витратами виробництва. Продуктивність кожного ресурсу застосовуваного в виробничому процесі, оцінюється його "внеском" в сукупний випуск продукції і вимірюється ставленням обсягу випуску продукції на одиницю кожного з застосовуваних ресурсів. Виміряти в точних кількісних величинах продуктивність кожного з взаємодіючих у виробництві ресурсів практично неможливо, тому економічна теорія виробництва використовує такі категорії, як гранична продуктивність ресурсів, яка оцінюється величиною граничного продукту, створюваного кожним із застосовуваних ресурсів (факторів виробництва). Граничний продукт - це приріст продукції, отриманий внаслідок збільшення даного виробничого фактора (ресурсу) на одну одиницю при незмінній величині всіх інших факторів. Передбачається, що в незмінних технічних умовах послідовне збільшення витрат одного ресурсу на додаткову одиницю (при незмінній кількості витрат інших ресурсів) веде до що знижується приросту випуску Наприкінці ХІХ ст. економісти розробили теорію спадної граничної продуктивності факторів виробництва, згідно з якою віддача від змінного фактора з нарощуванням його використання спадає. А. Маршалл обмежив дію закону спадної продуктивності фактором часу, виділивши три часових періоди виробництва: миттєвий, короткостроковий і довгостроковий. У миттєвому періоді ніяких змін у виробництві не відбувається. 26. прості виробничі функції Виробни́ча фу́нкція (рос. производственная функция, англ. production function, нім. Betriebsfunktion f) — залежність кінцевого виходу продукції чи її вартості від використання різних факторів виробництва, конкретних видів ресурсів і затрат, подана в математичній формі. Як правило, застосовують прості функції з однією або кількома змінними: лінійну, квадратичну, степеневу, показникову, гіперболічну тощо. Найзагальніший вигляд виробничої функції: Q = f(K, L) де Q — обсяг виробництва; K — обсяг капіталу; L — обсяг праці Виробничої функцією називається економіко-математична модель, за допомогою якої можна охарактеризувати залежність результатів виробничої діяльності підприємства, галузі чи національної економіки в цілому від вплинули на ці результати чинників. Однофакторні виробничі функції (Функції з однією факторною змінною) відносяться до найбільш простих виробничих функцій. В даному випадку результативної змінної є обсяг виробництва у, який залежить від єдиної факторної змінної х. Основними різновидами однофакторних виробничих функцій є: 1) лінійна однофакторна виробнича функція виду: y =? 0 +? 1x, 2) параболічна однофакторна виробнича функція 3) ступенева однофакторна виробнича функція 4) показова однофакторна виробнича функція 5) гіперболічна однофакторна виробнича функція 27. мінімізація витрат виробництва та оптимум товаровиробництва Теоретично мінімізувати витрати можливо двома способами: або визначити максимально можливий обсяг випуску продукції на задану величину витрат, або встановити мінімально можливі витрати для виробництва заданого обсягу продукції. З цього випливає, що функція витрат пов'язана з виробничою функцією Qmax = f (L, K), що мінімізація витрат для виробництва будь-якого заданого обсягу продукції (Q) залежить при постійних цінах праці (PL ) І капіталу (PK ) Від комбінації кількісних витрат виробничих факторів (L, K), при цьому пропонується ефективне їх використання. Оптимум економічний у широкому значенні — найефективніше функціонування виробництва, у вузькому значенні — найкраще використання матеріальних ресурсів, при якому досягається можливий максимальний ефект виробництва або можливий мінімум витрат. Для того, щоб вивчити яким чином можна досягти максимального обсягу виробництва з даними мінімальними витратами потрібно сумістити ізокосту і ізокванту, так щоб ізокоста стала дотичною до ізокванти (рис. 8.6) Точка дотику ізокости і ізокванти Е відповідає таким затратам , що гарантують повне використання та не перебільшення допустимих витрат ТС для максимально можливого випуску продукції Q. 28. обґрунтування рівноваги виробника на основі спільного аналізу виробничої функції та витрат Обгрунтування рівноваги виробника на основі спільного аналізувиробничої функції та витрат. На форму кривих витрат фірми впливають ціни таких ресурсів, як праця такапітал. Однак крива витрат фірми також залежить від виробничоїфункції. Це можна побачити у випадку , коли технічний прогрес дозволитьпідприємству виробляти попередній обсяг випуску з меншими витратамифакторів:витрати зменшуються, а крива витрат зміщується вниз.Маючиінформацію про вартість факторів вир-ва і типові виробничої функції,можна зобразити криву витрат. Припустимо підприємство збираєтьсявиробляти деякий обсяг продукції.Виробнича функція (а також цінифакторів виробництва) допоможуть вибрати найліпшу комбінацію факторів,що вимагатимуть найменших витрат.Аби виробити даний обсяг продукції змінімальними витратами, підприємство має знайти таку комбінаціюфакторів, в якій би граничний продукт у розрахунку на грошову олиницю,витрачений на купівлю ресурсів, був би однаковий для усіх ресурсів. Типовий хар-тер зміни витрат вир-ва у довгостроковому періоді. На динаміку витрат у довгостроковому періоді найбільше впливає хар-терефекту від зростання масштабів вир-ва.Розширюючи вир-во для виготовленнябільшої кількості продукції ,вир-ки залучають все більшу кількістьнеобхідних ресурсів , підприємство змінює масштаб вир-ва. При цьомуможливий різний ефект від масштабу вир-ва.Якщо обсяги вир-вазбільшуються відчутніше, ніж обсяги вик-ня ресурсів,то маємо зростаючийефект від зміни масштабу вир-ва. Хоча навіть при зростаючому ефектіфірмі слід збільшуватиобсяги вир-ва продукції доти, поки потенційніії доти, поки потенційніможливості економії на масштабах не будуть вичерпані. Якщо приріст обсягу вир-ва відповідає приросту витратам факторіввир-ва,то ефект масштабу є сталим.Якщо ж зростання випуску продукціївідбувається нижчими темпами ,ніж збільшення витрат факторів вир-ва, то спостерігається ефект спадної віддачі. 29. типовий характер зміни витрат виробництва у довгостроковому періоді Довгостроковий період – проміжок часу, протягом якого фірма має змогу перебудувати виробництво і впливати на величину випуску, змінюючи не тільки перемінні, а й постійні витрати. Змінні витрати (ТVC) — це витрати, які змінюються за зміни обсягу виробництва (сировина, матеріали, заробітна плата робітників та ін.). Сукупні витрати підприємства (ТС) — це сума постійних і змінних витратТС(Q) = TFC + TVC(Q), (для коротк.пер.). Динаміка середніх і граничних витрат у довгостроковому періоді Для довгострокового періоду формула буде мати вигляд: ТС(Q) = TVC(Q). На динаміку витрат у довгостроковому періоді найбільше впливає характер ефекту від зростання масштабів виробництва. Варіанти кривих середніх витрат підприємства у довгостроковому періоді наведено на. Зауважимо, що навіть за умови зростаючого ефекту від масштабу виробництва фірмі слід збільшувати обсяги виробництва продукції доти, поки потенційні можливості економії на масштабах не будуть вичерпані.У деяких випадках у підприємства виникають витрати, які воно не в змозі собі відшкодувати, якщо, приміром, припинить свою діяльність та вийде з даної галузі. В такому разі говорять про незворотні витрати, альтернативна вартість яких дорівнює нулю. Конкурентна фірма знаходиться в стані короткострокової рівноваги, коли при рівноважному обсязі випуску продукції ціна Р дорівнює граничним витратам МС, і тоді досягається ефективність розподілу: Р=МС. Конкурентна фірма знаходиться встані довгострокової рівноваги, коли при рівноважному обсязі випуску продукції ціна (Р) дорівнює граничним витратам (МС), а також дорівнює середнім сукупним витратам (АС). Коли це відбувається, фірма також досягає виробничої ефективності: Р=МС=АС. 30. рівновага в економіці обміну Розподіл продуктів ефективний тоді, коли заданий обсяг продукції, який випускається за певний період часу, розподіляється між споживачами таким чином, що стає неможливим покращати становище однієї особи без нанесення шкоди іншій. Розподіл заданого обсягу продукції між двома споживачами буде ефективним, коли він відповідатиме точкам дотику кривих байдужості цих споживачів (рис. 16.4). Лінія А В, що з'єднує всі можливі точки дотику кривих байдужості двох споживачів, називається договірною лінією. Вона показує всі можливі ефективні варіанти розподілу двох благ між двома споживачами. Оскільки у точках дотику нахили кривих байдужості однакові, то однакові також норми заміщення продуктів: 31. рівновага у виробничій сфері Оптимум та Парето Виробництво ефективне, коли воно максимізує корисність для споживачів і водночас не виходить за межі наявних ресурсів, тобто знаходиться на кривій виробничих можливостей. Отже, крива виробничих можливостей і крива байдужості, що відображає максимальний рівень задоволення потреб, будуть мати тільки одну спільну точку — точку дотику (рис. 9.4). Коли і ресурси, і продукція розподіляються таким чином, що неможливо поліпшити становище однієї особи без шкоди для іншої, досягається оптимальний, за Парето, розподіл ресурсів: Оптимум В. Парето показує максимальний економічний стан суспільства, добробут, за якого не можна досягти багатства певної особи або декількох осіб без погіршення добробуту якоїсь іншої особи, або інших осіб. Актуальним питанням є розробка критеріїв оцінки добробуту. Існують такі підходи: 1.Універсальний Парето-ефективний розподіл. 2.Добробут підвищується, якщо ті, хто виграє, оцінюють свій дохід вище збитків потерпілих. 3. Максимізація корисності для найменш забезпечених членів суспільства. 4. Принцип зрівнялівки. Рис. 9.4. Оптимальний, за Парето, розподіл ресурсів 32. витрати виробництва : постійні , змінні Витрати виробництва - витрати на придбання основних факторів, виробництва, тобто робочої сили, засобів виробництва (в тому числі землі) для виготовлення продукції протягом певного періоду. Економічні витрати виробництва — це сукупні затрати на виробництво товару. Іншими словами, економічні витрати — це ті видатки, які фірма повинна зробити для того, щоб придбати ресурси для організації виробництва товарів. Постійні витрати (FС) - це грошові витрати фірми на ресурси, які представляють постійні фактори виробництва. Величина постійних витрат не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать амортизаційні відрахування, витрати на утримання будівель, споруд, інженерних комунікацій, страхові платежі, адміністративно-управлінські витрати (заробітна плата адміністративно-управлінського персоналу, охорони), орендна плата, виплати відсотків на облігації. Постійні витрати існують навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, не здійснює ніякої виробничої діяльності. Постійні витрати є безповоротними. Вони створюють основу для виникнення у фірми збитків. Тому підприємці зацікавлені в безперервній роботі своїх фірм, в якомога швидшому подоланні спаду попиту на свою продукцію, у формуванні сприятливого для роботи соціального клімату у фірмі. Змінні витрати (VС) - це грошові витрати на ресурси, які складають змінні фактори виробництва. їх величина змінюється разом із зміною обсягу виробництва. Вони складаються із витрат на придбання сировини, основних і допоміжних матеріалів, теплової та електричної енергії на технологічні цілі, заробітну плату найманим працівникам, що виробляють продукцію, транспортні витрати тощо. Обгрунтоване розмежування витрат на постійні і змінні має велике значення для оцінки й аналізу ефективності виробництва та прийняття виважених, економічно доцільних управлінських рішень. Тут же звернемо увагу на два напрями такого використання. Перший з них — оцінка співвідношення між постійними і змінними витратами. На виробництві різних видів продукції і за різних технологій таке співвідношення може бути різним, що безпосередньо впливає на результати виробництва. В західній економічній літературі таке співвідношення називають операційним лівериджем (Ол), який формалізовано можна представити виразом: Ол = ПВ : ЗВ, де ПВ — постійні витрати; ЗВ — змінні витрати. Величина операційного лівериджу безпосередньо впливає на рівень виробничого ризику. Чим нижчий цей коефіцієнт, тим менший ризик при зниженні обсягів виробництва продукції, оскільки за таких умов менше зросте собівартість одиниці продукції за рахунок підвищення в ній частки постійних витрат, ніж це мало б місце за високого коефіцієнта операційного лівериджу. 33. ринок досконалої конкуренції , монополії, олігополії, монополістична конкуренція Конкуренція (лат: сопсиrrепtіа — змагання) — відносини суперництва, боротьби між власниками економічних ресурсів (капіталу, робочої сили, землі та ін.) за ефективне їх використання, враховуючи економічні закони, з метою отримання найбільших прибутків та інших форм доходів. Конкуренція — це жорстка, конфліктна форма боротьби за існування, метод альтернативної взаємодії суб'єктів ринку, де досягнення поставлених цілей підприємцем можливе лише за рахунок інтересів інших учасників через механізм відбору економічних ресурсів і регулювання економічних потоків. Суб'єкти економічних відносин намагаються отримати максимальну вигоду і корисність від поєднання факторів виробництва, здійснюють дії, що повинні забезпечити придбання сировини та комплектуючих майбутніх виробів якнайдешевше та реалізації кінцевого продукту чи послуги якнайдорожче. Ринкова структура називається досконалою конкуренцією, якщо жоден із продавців не здатний зробити істотного впливу на ціну. Основні характерні риси ринку досконалої конкуренції наступні: 1) велика кількість незалежно діючих продавців; 2) однорідна (стандартизована) продукція, внаслідок чого відсутня нецінова конкуренція; 3) контроль над ціною відсутній, оскільки на ринку функціонує велика кількість незалежне діючих продавців, які виробляють настільки незначну частину від загального обсягу виробництва, що, збільшивши або зменшивши її, вони не зможуть вплинути на загальний рівень цін; 4) легкий вступ і вихід із галузі, тому що не існує серйозних перешкод – законодавчих, технологічних, фінансових; 5) відсутність нецінової конкуренції, тому що продукція однорідна. Типовим прикладом ринків досконалої конкуренції служить: ринок сільськогосподарських товарів, ринок іноземних валют, фондовий ринок. Протилежним полюсом ринку досконалої конкуренції є ринок чистої монополії. Чиста монополія існує тоді, коли одна фірма є єдиним виробником продукту, в якого немає близьких замінників. Характерні риси ринку чистої монополії наступні: 1) єдиний продавець на ринку (ціла галузь може складатися з однієї фірми); 2) продукція унікальна (немає близьких замінників); 3) значний контроль над ціною, а також контроль обсягу пропозиції; 4) серйозні перешкоди на вступі в галузь у вигляді економічних, технічних, юридичних й інших бар'єрів; 5) нецінова конкуренція існує, але має специфічний характер, наприклад, прояв добродійності. Типовим прикладом підприємств-монополістів є комунальні підприємства. Олігополією називають ринкову ситуацію, за якої декілька фірм домінує в галузі. Характерні риси ринку олігополії наступні: 1) невелика кількість фірм на ринку (в середньому, від 2-х до 10), при цьому, олігополіст, визначаючи лінію своєї економічної поведінки, враховує не тільки реакцію споживачів, але й конкурентів; 2) продукція може бути диференційованою або однорідною; 3) контроль над ціною значний при таємній змові; 4) наявність істотних перешкод при вступі в галузь; 5) значна нецінова конкуренція (особливо при диференціації продукції). Прикладом олігополістичного ринку може служити ринок мобільного зв'язку, ринок комп'ютерів, автомобільний ринок та інше. Монополістична конкуренція - ринкова структура, де досить велика кількість фірм пропонує різнорідну (диференційовану) продукцію. Монополістична конкуренція виникає там, де хазяйнують десятки фірм, таємну змову між якими неможливий. У цих умовах окремій фірмі практично неможливо передбачити і врахувати реакцію всіх інших фірм на зміну ціни. Монополістична конкуренція широко представлена в галузях, що виробляють предмети споживання. Причиною вибору покупця можуть стати приваблива упаковка товару, більш зручний час роботи магазину, краще обслуговування відвідувачів і т.д. В умовах монополістичної конкуренції немає високих бар'єрів для вступу в галузь. Ефект масштабу не має великого значення. Легке входження в галузь не означає, що відсутні всі обмеження для входження в галузь. Існують патенти на продукцію, ліцензії, торгові марки, проте на відміну від чистої монополії патенти не носять виняткового характеру, оскільки патентуються взаємозамінні товари. 32. стратегія поведінки підприємства за умов досконалої конкуренції В КП фірма не може змінити кількість обладнання яке вона використовує і може максимізувати свої прибутки (або мінімізувати збитки) тільки змінюючи Q шляхом зміни застосовуваних змінних ресурсів (робочої сили, матеріалів і т.д.). Основні характеристики чистої конкуренції: 1. Дуже велика кількість фірм, незалежних одна від одної; 2. Стандартизована продукція; 3. Вільний вхід і вихід з ринку; 4. “Price taker”. В конкурентному середовищі Q однієї фірми настільки малий, що вона не може відчутно впливати на рівень Р, що встановлюється на основі сукупного попиту та пропозиції. => Р для окремої фірми є незмінною в КП. => ED=¥ => PE=D=AR=MR За таких умов для фірми існує три питання: 1. Чи варто виробляти продукцію? 2. Якщо так, то який Q вибрати? 3. Які прибутки чи збитки при цьому будуть? В КП частина витрат фірми є незмінними (постійними), тобто такими, що не залежать від Q і їх фірма буде нести навіть при закритті (FC) => Фірма повинна виробляти в КП, коли виробництво або приносить економічний прибуток, або зменшує збитки, які фірма несе через наявність FC. Для фірми за таких умов існує 3 можливі стратегії поведінки: 1. максимізації прибутку; 2. мінімізація збитків; 3. закриття фірми (фірма просто не випускає продукцію бо в КП у фірми нема достатньо часу, щоб вийти з бізнесу; ця стратегія є підвипадком 2). Для визначення оптимального Q та вибору стратегії поведінки існує два підходи: 1) порівняння TR та TC; 2) порівняння MR і MC Економічний прибуток або збитки фірми можна визначити за формулою П = TR – TC (1) (якщо різниця додатна – то прибуток якщо від’ємна – то збитки) Порівняння TR та TC TR є прямою бо незмінна P. Форма TC відповідає закону спадної віддачі. Оптимальний об’єм виробництва досягається при Q2, оскільки в цій точці максимальна різниця TR і TC (стратегія максимізації прибутку). Коли Q Є (0;Q1) U (Q3;µ), то виробництво є збитковим. Точки a і b є точками критичного об’єму виробництва. Порівняння MR і MC Знайдемо першу похідну від формули (1):. Будь-яка функція досягає свого максимального значення тоді, коли її перша похідна дорівнює 0, тобто, а значить 0 = MR - MC => MR = MC. Тобто фірма буде максимізувати свій прибуток (мінімізувати свої збитки) тоді, коли граничні витрати на виробництво одиниці продукції дорівнюють граничному доходу від її виробництва. 33. підходи до максималізації прибутку Існує два підходи до пошуку обсягу виробництва, при якому прибуток фірми досягає свого максимуму. Перший підхід «повні витрати - сукупний дохід» полягає в порівнянні валового доходу і валових витрат. Малі фірми, які не мають великих бухгалтерських підрозділів, часто саме так і чинять. У даному випадку бухгалтер чисто досвідченим шляхом перебирає співвідношення витрат і доходів при різних обсягах виробництва і зупиняється на тому з них, який забезпечує найкращий результат. Більш точним способом визначення оптимального обсягу виробництва, що забезпечує отримання максимального прибутку, є «граничний підхід». Необхідною умовою максимізації прибутку є виконання наступного рівності (перша похідна функції прибутку (77=77? - ТЗ) повинна дорівнювати нулю): Якщо додаткова виручка від виробництва додаткової продукції перевищує додаткові витрати (MR> МС), то, збільшивши випуск, можна підвищити прибуток. Навпаки, якщо витрати, пов'язані з випуском ще однієї одиниці продукції, вище принесеного за рахунок її реалізації доходу (МЛ <МС), то, зробивши відповідну одиницю товару, фірма лише скорочує свій прибуток або збільшує збитки. І тільки коли граничний дохід дорівнює граничним витратам (MR=МС), неможливо збільшити прибуток, змінюючи обсяг випуску. Отже, саме при такому обсязі виробництва прибуток фірми досягає свого максимуму. Правило MR=МС справедливо для будь-якого типу фірм - як конкурентних, так і неконкурентних. В умовах досконалої конкуренції мета діяльності фірми об'єктивно зумовлена. Щоб не опинитися витісненої з ринку, фірма повинна всю свою діяльність орієнтувати на максимізацію прибутку. Фірми, максимизирующие прибуток, через деякий час можуть примножити свій капітал і стійко розвиватися, використовуючи механізми самофінансування і покупки інших фірм. Що ж до фірм, які переслідують інші цілі, ніж прибуток, то вони можуть мати в кращому випадку менший прибуток, ніж перші, що скоротить їх інвестиційний потенціал; в ряді випадків вони можуть, несучи фінансові втрати, взагалі опинитися витісненими зі світу бізнесу. Таким чином, після закінчення деякого часу вижили в конкурентній боротьбі виявляться лише ті фірми, які керуються у своїй діяльності мотивом максимізації прибутку. Однак дана мета характерна не для всіх типів підприємств, а тільки для тих, які є: 1. Приватними, тобто недержавними. Державні органи, створюючи підприємства, переслідують, як правило, цілі, відмінні від максимізації прибутку. 2. Комерційними, орієнтованими на отримання економічних вигод. Некомерційні організації, створені для задоволення яких-небудь суспільних потреб, за законодавством не мають право розподіляти між власниками грошові суми, що утворилися за рахунок перевищення доходів над витратами. 3. Фірмами, власність на капітал яких не належить трудовим колективам. Трудові колективи, будучи власниками фірми, зацікавлені не тільки у збільшенні прибутку, але в рівній мірі і в збільшенні зарплати. 4. Фірмами, в яких власники або самі управляють фірмою, або здатні змусити найманих менеджерів управляти підприємством в своїх інтересах. За умови досконалої конкуренції крива попиту кожної фірми має горизонтальний вигляд, а це означає, що будь-який обсяг продукції конкурентна фірма буде продавати по одній і тій же ціні. Особливістю конкурентних фірм є те, що їх граничний дохід завжди дорівнює ціні одиниці товару (MR=Р), оскільки ціна товару не залежить від обсягу випущеної фірмою продукції, кожна наступна одиниця випуску приносить однаковий дохід, рівний ціні цієї одиниці. Тому для конкурентної фірми умова максимізації прибутку приймає вигляд Р=МС. Звідси принцип (правило) максимізації прибутку на конкурентних ринках означає, що граничні продукти всіх факторів виробництва у вартісному вираженні рівні їх цінами, або що кожен ресурс використовується до тих пір, поки його граничний продукт в грошовому вираженні не стане дорівнює його ціні. Тому, відповідно до теорії граничної продуктивності, кожному фактору виробництва покладається той дохід, який він створює. 34. Суспільні блага , їх оплата і розподіл. Парадокс Кондорсе Суспільні блага - це такі блага, які споживаються всіма членами суспільства, виробляються державою, за умови що вони приносять істотну вигоду суспільству. Суспільне благо призводить до позитивних зовнішніх ефектів для всіх, як тільки воно стає доступним для однієї людини. Першим важливим типом суспільних благ є товари та послуги, що не можуть бути вироблені з метою отримання прибуткуокремими підприємцями. Так звані чисті блага. Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, невинятковістю і неконкурентністю - неможливістю перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього. Приклад – міські парки – отримати прибуток від них неможливо у зв′язку зі складністю стягнення плати. Другий тип сусп. благ включає так звані змішані блага. Змішані блага характеризуються обмеженими можливостями використання, зумовленими географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Третій тип сусп.. благ – це дії уряду, направлені на скорочення негативних екстерналій, що виникають в процесі приватної підприємницької діяльності. Це такі явища, як забруднення навколишнього середовища, загрозливі умови праці, шкідливі продукти харчування, підроблені товари, захоплення ринків олігополіями та монополіями, тощо. Фінансування приватне приватне державне Пряма оплата послуг, що надаються приватними медичними установами, освітніми закладами, організаціями культури та мистецтва Фінансування суспільних благ здійснюється за рахунок податкових платежів – державні органи укладають контракти на надання послуг з виробництва благ з приватними установами Запровадження деяких платних послуг у державних організаціях як доповнення до переліку загальнодоступних базових послуг державних установ Фінансування і виробництво суспільних благ здійснюється виключно державою, виправдане у випадку надання «чистих суспільних благ» Виробництво державне За виробництво благ відповідає держава або приватні підприємства з метою забезпечення суспільства необхідними благами, тобто які саме блага необхідні суспільству відповідає саме суспільство. З цього виникає проблема суспільного вибору. Оскільки кожний із них переслідує різні цілі, пряме голосування не виявить домінуючої в суспільстві системи переваг. У цьому випадку на голосування ставляться пари цілей. Наприклад: Боротьба з інфляцією у суспільстві розглядається як краща мета, ніж політика зайнятості. Така пропозиція пройде двома голосами (Івана- 1-а перевага проти 2-ої і Степана- 2-а проти 1-ої) проти одного (Петра - 3-я проти 1-ої). Відповідно двома голосами пройде і політика зайнятості порівняно з обороною. Якщо більшість віддає перевагу боротьбі з інфляцією перед політикою зайнятості, а політиці зайнятості - перед обороною, то цілком логічним був би висновок про те, що боротьба з інфляцією є кращою метою порівняно з національною обороною (правило транзитивності). Однак голосування покаже цілком протилежний результат. Це означає, що в суспільстві немає раціонального підходу, порушується принцип транзитивності переваг. Подібну ситуацію Ж.Кондорсе назвав парадоксом голосування. Парадокс голосування - це суперечність, яка виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує вияву дійсних переваг суспільства щодо економічних благ. 35. ринкові провали та їх регулювання державою Провали (фіаско) ринку використання ресурсів. - це ситуації, коли ринок не в змозі забезпечити ефективне Джерелами провалів ринку є економічні цикли, інфляція і циклічна безробіття, так як вони створюють несприятливе економічне середовище для координації дій продавців і покупців окремих товарів і факторів виробництва. Зазвичай виділяють чотири типи неефективних ситуацій, що свідчать про провали ринку: недостатня конкуренція; недосконала (асиметрична) інформація; зовнішні ефекти; суспільні блага. Заходи, що здійснюються державою з метою усунення провалів ринку У відповідності з теорією провалів ринку головна економічна роль уряду полягає в тому, щоб втручатися там, де ринки виявляються нездатними ефективно і справедливо розподіляти ресурси. Кожний такий провал передбачає певний тип державного втручання. У випадках, коли ринки не здатні забезпечити пропозицію суспільних благ, держава просто стає виробником суспільного блага, як це має місце в ситуації з національною обороною. В інших випадках, таких, наприклад, як освіта, уряду немає необхідності виступати в якості єдиного виробника. Тут збільшення обсягів пропозиції освітніх послуг вирішується за рахунок надання навчальним закладам субсидій і податкових пільг. Для попередження провалів ринку, що відбуваються внаслідок недостатності конкуренції, використовуються найрізноманітніші види цілеспрямованих заходів: прийняття антимонопольного законодавства; вимога опублікування цін і регулювання ціноутворення; скасування дискримінаційних цін для основних груп клієнтів; забезпечення окремих публікуються рахунків, доданої вартості; поставка апаратури; поділ процесу продажу продукції і її доставки та їх регулювання окремо 36. класифікація виробничих функцій Узагальнену інформацію про взаємозв'язок між витратами виробничих факторів і обсягами випуску продукції у фізичному виразі надає функція виробництва. Вона відображає технічний закон, суть якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне числове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції. За допомогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва. Виробнича функція задає максимальний обсяг випуску (Q), який може виробити фірма для кожної специфічної комбінації вхідних ресурсів. В моделі поведінки фірми для спрощення аналізу ми будемо брати лише два ресурси для довгострокового періоду - працю (L) і капітал (К), і тільки один змінний фактор - працю - для короткострокового періоду. Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати: Q=f(F1,F2...Fn), або Q=f(K,L), або Q=f(L). (1) Функція Кобба-Дугласа має вигляд: Q=A,Kб,Lв, (2) де А - коефіцієнт пропорційності або масштабності; б, в - коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%. Кожна фірма має свою виробничу функцію, яка характеризує технологічний спосіб виробництва, вибраний фірмою. Функція виробництва описує те, що можливо здійснити технічно за умови, що фірма діє ефективно. Економічно ефективним вважається спосіб виробництва, який мінімізує альтернативну вартість всіх видів витрат виробництва заданого обсягу продукції. Економічна ефективність залежить від ринкової ціни різних видів ресурсів. Існує багато технологічно ефективних способів виробництва і лише один економічно ефективний, – найдешевший, тобто той, який на даний момент забезпечує мінімальні грошові витрати фірми за даного рівня цін на використовувані вхідні ресурси. Отже, виробнича функція - це економетрична модель, яка кількісно описує зв'язок основних результативних показників виробничо-господарської діяльності з факторами, що визначають ці показники. Виробничі функції можуть мати різні галузі застосування, оскільки принцип "витрати — випуск", покладений в основу залежності, може бути реалізований як на мікроекономічному, так і на макроекономічному рівні. 37. класифікація витрат виробництва Класифікація витрат на виробництво – групування витрат на виробництво і реалізацію продукції. В обліку витрат на виробництво головну роль відіграє групування витрат: 1) за економічними елементами витрат на виробництво, 2) за калькуляційними статтями витрат. Витрати на виробництво за економічними елементами групують на сировину, основні матеріали, куповані вироби, напівфабрикати вироби по кооперації, допоміжні матеріали паливо зі сторони, заробітну плату (основну, додаткову) промислово-виробничого персоналу, електроенергію зі сторони, відрахування на соцстрах, амортизацію основних виробничих фондів та ін. Крім поданої вище класифікації витрати можна групувати за іншими ознаками. За методом віднесення витрат на собівартість продукції їх поділяють на прямі й побічні. До прямих належать основні матеріали, куповані вироби, паливо та електроенергію для технологічних цілей, заробітна плата основних виробничих працівників їх зараховують безпосередньо до собівартості продукції. Побічні витрати пов'язані з управлінням і обслуговуванням цеху, заводу, їх безпосередньо не відносять на собівартість, а зараховують до собівартості пропорційно прийнятій базі (у % до основної заробітної плати виробничих працівників). Залежно від обсягів виробництва витрати поділяють на змінні й умовно-постійні. До змінних належать витрати, які безпосередньо залежать від обсягів виробництва заробітна плата основних виробничих працівників, основні матеріали, паливо, енергія та ін. Умовно-постійні витрати не змінюються або змінюються незначною мірою із зміною обсягів виробництва заробітна плата управлінського персоналу, витрати на утримання виробничих приміщень (амортизація будівель, освітлення), адміністративно-господарські витрати та ін. Виділяють бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати включають лише фактичні витрати в грошовому виразі, підтверджені документами. Економічні (або альтернативні) витрати включають(крім практичних витрат на придбання ресурсів) ще й недоотриманий дохід м найкращого потенційного можливого способу використання власних ресурсів (капіталу, грошових коштів). Неявні витрати — це ті витрати, що обумовлені використані власних ресурсів (факторів виробництва) підприємця (капітал, здібності). Явні витрати — це витрати на придбання необхідних факторів виробництва. Бухгалтерські витрати складаються лише з явних витрат. Економічні витрати — це сума явних і неявних витрат, тобто економічні витрати кількісно більші за бухгалтерські саме на величину неявних витрат. Аналогічно сукупному, середньому і граничному продукту можна розрахувати відповідні показники для витрат і виручки. Сукупні витрати (ТС) -— загальний обсяг витрат для виробництва певного обсягу продукції. Середні витрати (АС) — це обсяг сукупних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції: АС = ТС / Q Граничні витрати (МС) — приріст сукупних витрат для виробництва додаткової одиниці продукції МС = dТС / dQ 38. праця як фактор виробництва : порівняння цін у різних ринкових структурах Ринок праці (англ. Labour market, Job market)— це система суспільних відносин, пов'язаних з купівлею і продажем трудових послуг працівників (послуг праці). У класичному розумінні ринок праці — це сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу за допомогою ціни на працію (заробітної плати). Іншими словами, ринок праці — ринок одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих працівників пропонують свою працю (трудові послуги), а роботодавці (власники) — виробники товарів та послуг — потребують її. Елементами ринку праці є: попит, пропонування, трудові послуги (послуги праці), ціна, конкуренція, резервування праці, трудова мобільність. Праця (послуги праці, здібності до праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати. Людина здатна працювати завдяки своїм фізичним і розумовим здібностям; які, в свою чергу, поєднуючись із знаннями, вміннями та навичками складають основу трудового потенціалу особистості. Трудовий потенціал (або робоча сила) людини може бути використаний у виробництві благ. Унікальність праці як виробничого фактора полягає в тому, що послуги праці неможливо відокремити від працівника. Але через те, що об'єктом купівлі-продажу є лише послуги праці працівника, а не він сам, поряд із ціною праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовим і колективним договорами, угодами укладеними на інших рівнях та чинним законодавством. Обсяг використання праці вимірюється у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця — це потокова величина). Запаси праці в економіці визначаюються такими категоріями: працездатне населення; економічно активне населення; трудові ресурси тощо. Роботодавець — це юридична або фізична особа, яка, виходячи із попиту на свою продукцію (послуги), утворює попит на працю та надає можливість найманим працівникам працювати й отримувати заробітну плату. 39. рівновага виробника на монопольному ринку праці 40. похідний попит і принцип оплати факторів Підприємство, виявляючи попит на фактори виробництва, прагне максимізувати корисність від їх використання, що виявлятиметься у прирості прибутку. Така цільова функція реалізується на ринку благ і тому попит на ресурси є похідним попитом, залежним від попиту на кінцевий продукт підприємства. Виторгом від гранічного продукта називають додаткову кількість виробленого продукту в результаті використання додаткової одиниці додаткового фактора. Він обчислюється як добуток граничного продукту фактора виробництва і граничного виторгу від продажу додаткової одиниці продукту. Граничними факторними витратами називається зміна витрат, викликана залученням додаткової одиниці фактора виробництва. Вони обчислюються як добуток граничного продукту фактора виробництва і граничних витрат виробництва продукту із залученням додаткової одиниці іго фактора. 41. конкурентні ринки факторів виробництва Конкурентний ринок факторів виробництва - це ринок, на якому існує велика кількість продавців і покупців фактора виробництва, при¬чому окремий продавець або покупець не може вплинути на вартість фактора виробництва. На цьому ринку об'єктом купівлі-продажу є праця, земля, капітал. Тому такі ринки називають факторними або ресурсними. Особливостями функціонування ринку факторів виробництва є те, що: 1. Фірма виходить на ринок як покупець, а домогосподарство – як продавець. Така заміна ролей ринкових агентів зумовлює те, що на ринках факторів індивідуальна пропозиція виводиться з максимізації функції корисності, а індивідуальний попит – із максимізацї прибутку або інших цільових благ, навпаки, попит пов’язаний з максимізацією корисності, а пропозиція – з максимізацією прибутку. 2. Деякі види ресурсів продають самі підприємці (сталь, вугілля, устаткування тощо). Товари і послуги подібного роду прийнято виділяти як проміжний продукт. Щодо землі, праці та грошового капіталу, то прийнято вважати, що їх продають домогосподарства. 3. Витрати фірми стають доходами ломогосподарств (заршив, відсоток, рента). Тобто від цін факторів виробництва залежать рої-міри доходів їх власників. Тому ціноутворення на ресурси пов'ї-зане з розподілом національного доходу і заторкує сферу еконо¬мічної політики; 4. У процесі ціноутворення на фактори виробництва вирішуепа проблема, як виробляти і для кого виробляти. Ціни на блага значають проблему, щ6 виробляти; 5. Попит на ресурси є похідним від попиту на товари і послуги для споживацького сектора. З урахуванням ознак ринку вільної конкуренції визначають основ¬ні умови конкурентного ринку ресурсів: 1. Значна кількість конкуруючих продавців ресурсів протистоїть не менш представницькій армії покупців (наймачів) ресурсів. 2. Кожний покупець (наймач)споживає тольки невелику частину обсягу пропозиції і вирішально не впливає на ринковий попит і ціни. 3. Кожний із продавців реалізує лише незначний обсяг ресурсів і не в змозі помітно вплинути на умови чи ціни пропозиції, на пере¬творення того чи іншого ресурсу на дефіцитний. 4. Продавці й покупці ресурсів можуть вільно ввійти на будь-який ринок і так само вільно вийти з нього. 5. Ресурси вільно переміщаються з одног напряму використання до іншого, з одног регіонального ринку на інший. Отже для окремого покупця чи продавця ресурсів ринкова ціна на економічний ресурс є величиною заданою. Першим кроком до теорії попиту на ресурси є визначення обме¬жена, що стоять перед фірмами. До них належать: 1) виробнича техно¬логія (коли існує один змінний ресурс, технологічні обмеження можуть бути подані у вигляді кривих граничного фізичного продукту); 2) по-на товари та послуги (який визначає попит на ресурси); 3) вартість ресурсів (на конкурентних ринках витрати на придбання дорівнюють повій ціні ресурсів). 42. картельні угоди: визначення квот , умови реалізації , протиріччя, ефективність Таємна угода між фірмами за умов олігополії може приймати ряд форм, найпростішою з яких є картель. Картель передбачає укладення між фірмами формальної письмової чи усної угоди щодо P і Q кожної з них. Фірми, що увійшли до картелю зберігають свою юридичну, фінансову, виробничу і комерційну самостійність. До картелю не обов’язково мають входити всі виробники в даній галузі. Визначення квот відбувається наступним чином: керівництво картелю розглядає національний чи регіональний ринок з позицій монополіста, і визначає обсяги продаж (QК), що максимізують прибуток картелю. Далі ці обсяги розподіляються між учасниками, і кожна фірма отримує свою квоту (q). Умови успішності картелю: 1. Треба створити стабільну картельну організацію, члени якої погоджували P та Q, а потім дотримувалися б цієї угоди. 2. Потенціал монополіста. Для можливості підняття цін потрібно щоб крива D була достатньо нееластичною. Потенційна монопольна влада може виявитись найважливішою умовою успіху; якщо потенційні здобутки від кооперації значні, у членів картелю буде більше стимулів вирішити свої організаційні проблеми. Перешкоди для створення картелю: 1. Відмінності у D і C. У зв’язку з цим відрізняються P, які будуть максимізувати прибутки кожної компанії і тому дуже важко вибрати одну ціну, яка задовольняла б всіх фірм-учасників. 2. Число фірм. Чим > кількість, тим важче укласти успішну угоду. 3. Шахрайство (обман). Для учасників угоди завжди існує спокуса зайнятися таємним зниженням P для того, щоб здобути додаткові замовлення. Крім того квоти не максимізують П окремих фірм, тому вони прагнуть підвищити виробництво та збут. Для фірми при ціні P=PК оптимальним є qопт, а вона змушена випускати тільки q 4. Спад ділової активності => зростання середніх витрат => зменшення П => компанії знижують ціни в надії розширити об’єм продажу за рахунок своїх конкурентів. 5. Можливий вхід нових фірм на ринок. Підняття P і зростання П буде сприяти привабленню додаткових фірм. 6. Правові перешкоди: антитрестівське законодавство. В багатьох країнах закони забороняють утворення картелів і будь-які інші угоди щодо встановлення цін. Ефективність картелю: Порівняно з конкурентною галуззю картель не є ефективним, бо виробляється менше товарів по вищих цінах і не при найнижчих ATC. За картелю QК при PК і ATC в т. 1, а за конкуренції QЕ при PЕ і ATC в точці 2 (ATCmin). 43. модель «лідер-послідовник» Штакельберга на ринку олігополії Модель Штакельберга (1934) (Stackelberg model) є модифікацією моделі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічну владу на ринку, тому першою визначає свій обсяг виробництва (ситуація послідовного встановлення обсягів виробництва (sequential quantity setting)). Інша фірма є послідовником (follower), який здійснює стратегію пристосування та коригує свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма-лідер самостійно обирає обсяг випуску, що максимізує її прибуток, а послідовник сприймає випуск лідера як екзогенний фактор, тобто поводиться як дуополіст Курно. Подробиці У моделі Штакельберга поведінка фірм описується динамічною грою з повною досконалою інформацією, що відрізняє її від моделі Курно, у якій поведінка фірм моделюється за допомогою статичної гри з повною інформацією. Інакше кажучи, модель Курно (на відміну від моделі Штакельберга) схожа на гру в шахи, під час якої гравець робить свій хід, не обдумуючи можливу відповідь свого суперника. Тому в моделі Штакельберга в рівнянні максимізації прибутку лідера замість обсягу випуску аутсайдера стоїть його рівняння реакції. Рівновага Штакельберга (Stackelberg equilibrium) є окремим випадком рівноваги Неша за умови існування домінуючої стратегії. Використавши позначення розглянутої вище моделі Курно, параметри рівноваги Штакельберга можна записати у такому вигляді: ; ; . При цьому фірма-лідер (1) отримує вдвічі більший прибуток, ніж фірма-послідовник (2). Якщо ж обидві фірми будуть вести себе як лідери, то встановиться нерівновага Штакельберга (Stackelberg warfare), за якої прибуток, ніж за рівноваги Курно. , і кожна фірма отримує менший Якщо порівняти моделі Курно і Штакельберга, то в моделі Курно сумарний випуск для такої самої функції попиту буде нижчим, а ціна, відповідно, вищою, ніж у моделі Штакельберга. Отже, на рівні теоретичних міркувань можна передбачити, що для суспільства в галузях, де склалася олігополія, вигідне існування фірми-лідера, що володіє значною ринковою владою, оскільки існування однакових за розмірами і ринковою владою фірм (що передбачається в моделі Курно) призводить до зростання ціни і скорочення випуску. 44. модель цінової конкуренції Модель Бертрана, або Конкуренція за Бертраном — модель цінової конкуренції на олігополістичному ринку, сформульована французьким математиком і економістом Жозефом Бертраном у 1883 році. Модель Бертрана (1883) (Bertrand model), як і моделі Курно та Штакельберга, є моделлю дуополії, в якій випускається однорідна продукція, але стратегічним показником, на основі якого конкурують фірми, є не обсяг випуску, а ціна продукції (рис. 10.3). Рис. 10.3. Лінії реакції фірм і рівновага в моделі Бертрана Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми обирають ціни одночасно (ситуація одночасного встановлення ціни (simultaneous price setting)), розглядаючи ціну конкурента як дану. В умовах моделі Бертрана цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат (P = MC), за якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівноваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною рівновагою. Рівновага Бертрана (Bertrand equilibrium) збігається з конкурентною рівновагою і характеризується такими параметрами: ; ; . З моделі Курно можна зробити два важливі висновки: 1. Фірмам більш вигідно досягти угоди, за якою вони встановлюють монопольну ціну і обслуговують кожна по половині попиту споживачів, ніж встановлювати ціну на рівні граничних витрат у разі некооперативної поведінки. 2. У несиметричному випадку, коли одна з фірм має нижчі граничні витрати (наприклад, при використанні кращої технології виробництва), вона може встановлювати ціну, нижчу за граничні витрати конкурента, і контролювати весь ринковий попит. Модель Бертрана може бути ефективно застосована для аналізу поведінки олігополії з диференційованою продукцією, коли фірмам логічно в конкурентній боротьбі змінювати не обсяги, а ціни своєї продукції. 45. чисті і змішанні стратегії встановлення рівноваги 46. модель нецінової конкуренції Курно. Рівновага Курно-Неша У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії. Узагальнена модель: Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен суб’єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні. Модель рівноваги Курно пояснює, як здійснюють свій вибір стосовно обсягу виробництва два олігополісти: фірми: А і Б (дуополія), які мають однакові економічні можливості і виробляють однорідну продукцію. Модель дуополії Курно грунтувалася на наступних передумовах: на ринку присутні тільки дві фірми (тобто існує дуополія); кожній фірмі відомо рішення іншої фірми про обсяг випуску продукції; обидві фірми випускають однакову продукцію і тому конкурують один з одним тільки за рахунок цін. Розширення збуту за рахунок зниження ціни фірмою X викличе скорочення попиту на продукцію фірми Y. І навпаки, збільшення збуту за рахунок зниження ціни фірмою Y призведе до скорочення попиту на продукцію фірми X. Рівновага між двома фірмами настає в точці, де що знизилася в ході конкуренції ціна дозволить кожній з фірм випустити кількість продукції, максимізуючи її прибуток при даній ціні. Така рівновага називають рівновагою Курно (рівновагою по Курно). Кожна фірмадуополіст буде випускати однакову кількість продукції, але в сумі ця кількість буде менше, ніж в умовах вільної конкуренції, хоча й більше, ніж в умовах чистої монополії Крива реакції - це крива, що показує, який обсяг продукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого. Кожна фірма на кривій реакції одержує економічний прибуток, отже і точка перетину цих кривих також забезпечує обом фірмам економічний прибуток. Точка перетину кривих реакцій буде визначати ті обсяги виробництва кожного олігополіста, які забезпечують їм максимальний прибуток. Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги , називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша. 47. модель олігополістичного ціноутворення Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов’язані тенденції: з одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з іншого боку, – найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, – це відображає схильність олігополістів до таємної змови. Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для пояснення його стабільності. Модель„ламаної кривої попиту” ілюструє негнучкість олігополістичних цін. Модель описує імовірну поведінку фірм-конкурентів у ситуації, коли одна з них почне змінювати ціну. Інші фірми можуть або слідувати зміні ціни, або її ігнорувати. Коли фірми слідують зміні ціни, то при її зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, то не буде витіснена з галузі, її обсяг продажу значно не скоротиться. Такого типу реакція характерна для нееластичного попиту, якому відповідає крива (рис.10.6). Коли фірми ігноруватимуть зміну ціни, то при зниженні ціни однією з них обсяг її продажу суттєво зросте, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, обсяг її продажу значно впаде. У цьому випадку попит є більш еластичним і відповідає кривій попиту рис.10.6. на Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. „Дилема олігополістів” – це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів. На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут є стимул як до змови, так і до обману суперника. Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізаціїсукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста.Найбільш поширеною формою явної змови є картель. Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно укладають угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника. Картель діє як фірма – монополіст. Рис. 10.8 пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм діяла як конкурентна (рис. 10.8 а), то довгострокова рівновага досягалася би в точці , а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку (рис. 10.8 б), перебуваючи у стані беззбитковості. Для розрахунку ціни та обсягу випуску картелю використовується модель ціноутворення монополії. Рівноважний обсяг для картелю знаходиться за правилом досягається на обсязі за ціною , рівновага . Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах. Таємні угоди не оформляються офіційно, їх важко виявити. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукцію чи ринкової частки кожного учасника. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін. Модель „лідерства в цінах” є поширеним засобом координації поведінки олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників ринку найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як картель. Ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на незначні зміни у витратах або у попиті на його продукцію. Перегляд цін відбувається лише тоді, коли зміни стосуються всієї галузі і є досить значними. Модель ціноутворення „витрати плюс” – це практичний метод, за яким фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встановлює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді – приблизно 15% на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня. Оскільки олігополія є структурою, близькою до монополії, вона має подібні економічні наслідки для суспільства: у більшості випадків високі бар’єри вступу в галузь призводять до обмеження випуску і встановлення вищих цін, виникають безповоротні суспільні втрати, не забезпечується ні виробнича ефективність, ні ефективність розподілу ресурсів. 48. монополія і вхідні бар’єри Термін "бар'єри входу" був уперше введений Д. Бэйном. Нині під бар'єрами "входу-виходу" розуміють сукупність чинників, які або перешкоджають фірмі організувати прибуткове виробництво на ринку, або перешкоджають вийти з ринку без істотних втрат. Д. Бэйн запропонував класифікувати галузеві ринки в залежності від входу таким чином: 1. легкий вхід; 2. слабо ускладнений 3. сильно ускладнений 4. блокований. Перший і четвертий типи практично не зустрічаються і є теоретичною абстракцією. Так, перший тип характерний для ринку близького до досконалої конкуренції, а четвертий тип - для ринку монополії. На ринках другого типу деякі фірми мають незначні переваги відносно витрат, що проявляються в мінімальному підвищенні цін в порівнянні з витратами. Проте в довгостроковому плані таким фірмам вигідніше допускати на ринок нові фірми, чим споруджувати вхідні бар'єри. На ринках третього типу ситуація інша: фірмам-лідерам вигідніше зводити вхідні бар'єри і не допускати входження в галузь нових фірм. Існує два типи вхідних бар'єрів : стратегічні, які формуються і нестратегічні (структурні), промовці як дія зовнішнього середовища. залежно від поведінки фірм, До нестратегічних бар'єрів відносять адміністративні (урядові), цивільні і соціально-економічні бар'єри. Адміністративні (урядові) бар'єри - це обмеження у вигляді законодавчих актів на ведення певних видів діяльності, представлені ліцензуванням, сертифікацією, нормами контролю, квотами і тому подібне Подолання таких бар'єрів вимагає від господарюючого суб'єкта витрат часу і фінансів, тому адміністративні бар'єри можна розглядати як функцію двох змінних - часових і грошових витрат фірми на їх подолання. Для визначення рівня вхідних бар'єрів в національній економіці порівнюють цю функцію для різних галузевих ринків. Адміністративні бар'єри є інструментом регулювання національної економіки і в той же час призводять до стримування економічної активності господарюючих суб'єктів. Різновидом адміністративних бар'єрів є організаційно-економічні бар'єри, які представлені законодавчими актами, що визначають інвестиційну, митну, податкову, економічну політику в цілому і в тій або іншій галузі. Більшість видів адміністративного контролю можуть бути замінена цивільним. Це обумовлено цивільно-правовим характером взаємин ринкових суб'єктів. Цивільні об'єднання покликані забезпечити ув'язку інтересів уряду (держави), фірм (бізнесу) і громадян. Нині багато аспектів професійної діяльності регулюються і контролюються за допомогою стандартів і правил, встановлених цивільними об'єднаннями. До бар'єрів соціально-економічного характеру відносять: 1. місткість галузевого ринку. В цьому випадку розглядають міру насиченості ринку, рівень платоспроможного попиту, активність іноземних конкурентів. Чим вище ці показники, тим вище рівень вхідного бар'єру; 2. стан ринкової інфраструктури, тобто розвиненість мережі транспортного і складського господарства, системи страхування і взаєморозрахунків. Чим вище доля витрат на оплату цих ринкових інститутів в ціні або в загальних витратах фірми, тим вище рівень бар'єру; 3. капітальні витрати (мінімальний рівень первинних інвестицій). Відомо, що величина первинного капіталу для входження на ринок для різних галузей неоднаковий, що і обумовлює висоту вхідного бар'єру; 4. переваги в рівні витрат. Вважається, що середні витрати фірми вже діючої на ринку будуть нижче за середні витрати фірм, що намагаються увійти на ринок, у зв'язку з досвідом роботи на цьому ринку (проведені маркетингові і наукові дослідження, виробничі зв'язки, що склалися, і тому подібне). Переваги в рівні витрат пояснюються "ефектом масштабу". Величина середніх витрат визначається шляхом ділення загальних витрат підприємства (загальної суми витрат на виготовлення усієї продукції підприємства за певний проміжок часу на кількість виготовленої продукції). Показує скільки в середньому витрат припадає на одиницю продукції. Також вхідні бар'єри прийнято класифікувати таким чином: 49. нецінова конкуренція на ринку монополістичної конкуренції При нец. кон-ії фірми прагнуть привернути покупця не пониженням цін , а підвищенням цінності товару .Для цього існує багато способів:покращення якості товару, ств-ня нового виду продукції, покращенням сервісу, активізацією реклами .При цьому базою для нец. кон-ії являється диференціація товару. Переваги нец. кон-ії : - цінові сутички являються невигідними для всіх учасників боротьби, особливо для невеликих і середніх фірм. -в умовах сучасної економіки ускладнилися запроси споживачів. Ринок почав приймати різноманітні товари, стало можливим привертати увагу споживачів підвищенням якості, особливими властивостями товару.Особливі властивості товару часто важливіші за цінові переваги. -витрати на нец. кон-ю при вірному підході обходяться фірмі дешевше, чим витрати на цінову к-ю. - цен. кон-я в наш час обмежена законом. Зниження цін не повинно доходити до рівня демпінгу, ціна не може опускатися нижче собівартості. 50. економічна ефективність монополії При недосконалій конкуренції фірма потрапляє в ситуацію, коли кожна слідуюча одиниця продукції продається по більш низькій ціні, тобто ціна не є заданою величиною. Фірма, зіткнувшись з ринковим попитом, розуміє, що збільшення обсягу продажу приводить до зменшення ринк ціни. Тому крива попиту для монополіста має від’ємний нахил. Відмітимо,що сукупний виторг зростає до тих пір, поки граничний виторг від продажу додаткової одиниці продукції має додатнє значення. Умова максимізації прибутку для монополії набуває вигляду: MC=MR<P. На відміну від фірми в умовах досконалої конкуренції, монополія припиняє збільшення виробництва до того, як граничні витрати зрівнюються з риночкою ціною. Так само, як і фірма в умовах досконалої конкуренції , монополіст буде продовжувати випуск продукції до тих пір, поки його ціна буде вища його змінних сер витрат. У випадку, коли крива попиту переміститься вліво на стільки, що крива середніх змінних витрат опиниться над нею і фірма не зможе компенсувати навіть середніх змінних витрат, тоді єдиним варіантом мінімізації своїх збитків залишається повна зупинка випуску. Така ситуація може носити тимчасовий характер і фірма може дочекатись кращих часів і вийти із складного становища. Якщо ж падіння попиту не зупиниться, монополія змушена буде піти з галузі. 51. суспільні витрати від діяльності монополії Якби монополія перетворилася на конкурентну галузь, то суспільство виграло б від розширення виробництва до рівня конкурентної рівноваги. Величину цього виграшу або суспільних втрат від монопольної влади ми можемо визначити, порівнюючи величини споживчого та виробничого надлишків, які виникають, коли товар продається в умовах конкурентної рівноваги, з величинами цих надлишків за умов монопольної рівноваги. В умовах конкурентного ринку надлишок споживача максимальний. Він вимірюється площею фігури, розміщеної між лінією ринкової ціни , кривою попиту і віссю ординат. В умовах монополії через зростання ціни споживачі втрачають частину надлишку. Крім того, монополія обмежує рівень виробництва. Через це частина споживачів, які могли б купити цю продукцію за конкурентною ціною, але не можуть купити за м0онопольною, втрачають надлишок споживача. 52. цінова дискримінація : поняття, умови , види Цінова дискримінація – це процес встановлення різних цін на ті ж самі товари не обумовлене різницею витрат вир-ва. Умови (фактори), що забезпечують можливість ЦД: 1.Продавець має бути монополістом або, принаймні, мати можливість контролювати виробництво і ціноутворення. 2.Можливість продавця виділити різні групи покупців, в яких покупці мають різну готовність і можливість платити за продукт. Це виділення здебільшого базується на різній еластичності попиту. 3.Відсутність бажання та можливості споживачів перепродувати дані товари. В багатьох країнах існує заборона ЦД. Види ЦД: a. просторова – територіальна диференціація покупців (цінові пояси та зони; ціни офшорних зон; сільські та міські ціни та тарифи b. часова – за часом придбання товарів (денні та нічні ціни; сезонні ціни) c. товарна (вещественная): мета придбання (тарифи на виробниче або споживче використання енергії) обсяг придбання (оптові та роздрібні ціни) якість товарів (надбавки та знижки за якість, сортність) торговельна марка (ціни на продукцію всесвітньо відомих і невідомих фірм) d. персональна: за рівнем доходів покупців (магазини для бідних та багатих) статус покупця (знижки для постійних клієнтів; для першого покупця; для співробітників) соціальний статус покупця (ціни для дітей, студентів, пенсіонерів). Наслідки ЦД: Політика ЦД базується на тому, що в ході призначення різних цін на той самий товар можна подолати рівномірно спадний характер кривої попиту. Завдяки ЦД споживачі мають можливість одержати товар за меншими цінами (якась їх категорія), а виробники збільшити загальну виручку, а значить дохід. Завдяки ЦД можна зменшити втрати сус-ва і втрати монополіста. 53. цінова еластичність попиту і поведінка монополіста В умовах чистої монополії галузь складається з одного підприємства, тобто поняття «підприємство» і «галузь» стають тотожними. Крива попиту на продукт «чистого монополіста» є одночасно кривою ринкового попиту, що завжди має від'ємний тангенс кута нахилу. Монополіст, на відміну від конкурентної фірми («price-taker») є «шукачем ціни» (ргісе-maker), оскільки він приймає ринкову лінію попиту як задану, а сам встановлює ціну та обсяг виробництва, бо має дуже сильну ринкову владу. Монополіст максимізує прибуток, випускаючи таку кількість продукції, за якої граничний виторг дорівнює граничним витратам (MR = МС). Що ж до ціни, яку править монополіст, то вона визначається висотою кривої попиту в точці випуску, що дає максимум прибутку. Така ціна завжди вища за граничні витрати, тобто Р > МС. Еластичність попиту на продукт (навіть коли на ринку діє лише один продавець цього продукту) впливає на ціну монополіста. Маючи інформацію щодо еластичності попиту е[), а також дані, що характеризують граничні витрати монопольного виробника, можна обчислити ціну продукції Р за формулою Р=МС/(1+1/Еd) Порівняно з досконалою конкуренцією монополіст, максимізуючи прибуток, намагається виробити менший обсяг продукції і встановити вищу ціну на свій товар. Шкоду від монополії складають чисті втрати суспільства від того, що монополіст не досягає ефективного обсягу випуску. Крім того, монополіст перерозподіляє на свою користь частину доходів споживачів. Отже, в умовах монополії об'єктивно існує тенденція до обмеження обсягів виробництва і до підвищення цін. Рівночасно, монополізація завжди пов'язана з масштабами виробництва, що приводить до зниження середніх витрат у цілому і до економії ресурсів. 54. індекси монопольної влади Монополізація ринку призводить до підвищення цін і зменшення обсягів виробництва, що відповідно позначається на зменшенні добробуту споживачів і збільшення добробуту фірм. Вплив монополізації на добробут суспільства в цілому можна проаналізувати за допомогою рис. 6.4. Рисунок 6.4 – Збитки суспільства від монопольної влади Добробут суспільства можна представити у вигляді суми надлишків споживачів і монополії. Порівняємо цю суму в умовах конкурентного і монополізованого ринків (припускається, що у виробників на ринку вільної конкуренції і у монополіста однакові технології, а отже і однакові витрати). Припустимо, що спочатку товар виробляється на конкурентному ринку (оптимальний обсяг виробництва QC, конкурентна ціна РС). Після монополізації ринку (монопольний обсяг виробництва Qm, конкурентна ціна Рm) надлишок споживача скорочується на суму площ фігур А і В, тоді як надлишок виробника скорочується на площу фігури С і збільшується на площу фігури А. В результаті монополія виграє, оскільки А>С, а суспільство в цілому програє. Чисті збитки від монопольної влади складають суму площ фігур В і С. Площу трикутника В+С називають «мертвим вантажом» монополії, оскільки ці втрати суспільства є безповоротними («мертвими»). Монопольна влада на ринку може існувати і за наявності великої кількості фірм, коли одна фірма є безумовним лідером, а інші не впливають на ціноутворення. Для визначення монопольної влади на ринку використовується показник, що визначає ступінь концентрації ринку. Він названий на ім’я вчених, що його запропонували, індексом Герфіндаля-Гіршмана (Інн). При його розрахунку використовуються дані про питому вагу продукції кожної фірми в загальному обсязі виробництва галузі. Передбачається, що чим більше питома вага продукції фірми в галузі, тим більше потенційні можливості для виникнення монополії. де Iнн – індекс Герфіндаля-Гіршмана для галузі із п фірм; S1…| Sn – питома вага виробництва кожної фірми галузі від найбільшої до найменшої фірмивиробника|фірма-виготовлювача|. Для більш зручного розрахунку ступеню монополізованості галузі інколи використовують коефіцієнт концентрації,що вимірює частку ринку, що припадає на декілька найбільших фірм галузі. Наприклад, американський економіст У.Шепард запропонував вимірювати ступінь монопольної влади на ринку шляхом підрахунку сукупної ринкової долі чотирьох найбільших виробників (q1+q2+q3+q4): , де К – коефіцієнт концентрації. Якщо він більше 0,6 – галузь вважається високомонополізованою, оскільки в ній існує висока можливість таємної змови провідних фірм. Коефіцієнт Джині вимірює монопольну владу наступним шляхом: по одній осі графіка відкладається кумулятивна частка фірм, по іншій – кумулятивна частка ринку, потім будується графік реального розподілу обсягів виробництва від найменшої до найбільшої фірми (рис. 6.6). Рисунок 6.6 – Графік розподілу обсягів виробництва. Коефіцієнт Джині знаходиться як відношення заштрихованої на рисунки фігури (обмеженою лініями розподілу ринку за умов досконалої і недосконалої конкуренції) і площею трикутника ОАВ. , де КD – коефіцієнт Джині, . Для досконалої конкуренції КD=0, для чистої монополії КD=1. Коефіцієнт ентропії характеризує ступінь хаосу невпорядкованості ринку з точки зору здійснення на ньому чиєїсь індивідуальної волі. ,де КЕ – коефіцієнт ентропії; – кількість підприємств; – ринкова частка -го підприємства, %. Чим вище його значення, тим менше продавці можуть впливати на ситуацію на ринку. Інший спосіб ідентифікації монопольної влади пов’язаний з тим, що монополії зазвичай отримують високі економічні прибутки. Монопольна влада полягає у здатності встановлювати ціну вище за граничні витрати і величина, на яку ціна перевищує граничні витрати, обернено пропорційна еластичності попиту для фірми. Даний спосіб визначення монопольної влади був запропонований у 1934 році А.Лернером і отримав назву індекса Лернера (IL): , де IL – індекс Лернера; Pm – монопольна ціна; МС – граничні витрати монополії; Е – коефіцієнт еластичності попиту за ціни Рm. Оскільки монополія уникає нееластичного попиту на свій товар, чисельне значення коефіцієнта Лернера завжди знаходиться між 0 і 1. В умовах досконалої конкуренції, де ціна дорівнює граничним витратам, IL =0. Чим більшим є індекс Лернера, тим більшою є монопольна влада фірми. 55. максимізація прибутку підприємства – монополіста (визначення ціни і обсягу виробництва) Вирішальна відмінність між чистою конкуренцією та чистою монополією полягає у своєрідності кривої попиту (рис. 8.1): якщо для конкурентної фірми вона має абсолютно еластичний характер (пряма лінія), то для чистого монополіста — спадний характер. Спадний характер кривої попиту суттєво впливає на розробку моделі поведінки монополіста на ринку при виборі обсягів виробництва. Насамперед слід мати на увазі, що ціна реалізації додаткової одиниці продукції для монополіста завжди перевищує додатковий доход, отриманий від її продажу (граничний доход). Виробник не зможе продати більше продукції без зниження ціни на неї. Проте він буде змушений одночасно знизити ціну не тільки на додаткову одиницю продукції, а й на весь обсяг продаж. Якщо на конкурентному ринку граничний доход продавця формується лише за рахунок виграшу від збільшення обсягу продаж, то для чистого монополіста цей виграш зменшується на розмір програшу від зниження ціни на попередній обсяг проданої продукції. Нехай монополіст може продати 40 одиниць продукції за ціною =150 грн. Для збільшення обсягу продаж до 50 одиниць він змушений знизити ціну до = 140 грн. Приріст сукупного доходу буде становити 1000 грн., а граничний доход — 100 грн., тоді як ціна додатково проданої одиниці продукції — 140 грн. На рис. 8.2, де відображено описану ситуація, бачимо, що втрата доходу від зниження ціни дорівнює площі фігури . а додатково отриманий доход від збільшення обсягу продаж — площі фігури Залежно від співвідношення цих площин граничний доход може бути позитивною величиною від'ємною або дорівнювати нулю Продовжимо розглядати приклад фірми, що виробляє стільці. Припустимо, що вона працює не на конкурентному ринку, а є чистим монополістом, тоді збільшення обсягів продажу буде супроводжуватися зниженням ціни (табл. 8.1). конкурентної фірми рівновага встановлюється тоді, коли ціна досягає мінімальних середніх витрат. Інші за кономірності впливають на дії монополіста. Оскільки крива граничного доходу монополіста не збігається з кривою ціни (кривою попиту), точка максимізації прибутку завжди лежатиме лівіше від точки перетину кри вих попиту та граничного доходу. Тобто монополіст максимізує прибуток, якщо обсяги виробництва менші, ніж це могло бути на конкурентному ринку При цьому він реалізує продукцію за цінами що перевищують середні витрати для запропонованого обсягу продаж і отримує економічний прибуток. На рис. 8.4 розмір економічного прибутку монополіста відповідає площі заштрихованої фігури. Оскільки вступ у галузь, де панує монополіст, заблоковано, то для нього немає загрози з боку конкурентів, які, збільшивши пропозицію та відповідно пересунувши її криву вправо, знизили б ціну рівноваги та ліквідували економічний прибуток. На відміну від конкурентної фірми монополіст має змогу як у короткотерміновому, так і у довготерміновому періоді отримувати економічний прибуток. Інколи складається помилкове уявлення про цінову політику монополіста. Найпоширенішими є такі помилки: 1. Монополіст намагається встановити найвищу ціну. Ця помилка грунтується на неусвідомленні того, що збільшення ціни для монополіста обертається зменшенням обсягів продаж. Насправді монополіст не має за мету максимізацію ціни, а шукає такий її рівень, що забезпечив би йому максимальний прибуток. 2. Чим більша різниця між ціною реалізації, продукції, та середніми витратами на виробництво одиниці продукції, тим більший прибуток отримує монополіст. Це твердження справедливе лише відносно до-ходності з одиниці продукції. Монополіст ставить за мету максимізувати загальний прибуток. Його мак-симізація не завжди збігається з максимізацією продукту з одиниці продукції. Порівняйте, що доцільніше для монополіста, продати по 10 грн. 40 шт. продукції при витратах на виробництво одиниці продукції 5 грн. чи по 9 грн. 100 шт. продукції при витратах 6 грн. на одиницю? У першому випадку монополіст отримає 100% прибутку з кожної одиниці продукції, а у другому — тільки 50%. Однак загальний прибуток монополіста у другому випадку становитиме 300 грн., тоді як у першому випадку лише 200 грн. Отже, для монополіста привабливіший той варіант, який максимізує його загальний прибуток, хоча при цьому можна і не мати максимальний прибуток з одиниці продукції. 3. Монопольне становище на ринку завжди гарантує беззбиткову діяльність. Для монополіста існуватиме варіант беззбиткової діяльності у тому випадку, якщо крива попиту перетинатиме криву середніх витрат. Так буває найчастіше, оскільки, як правило, крива попиту на продукцію монополіста має досить еластичну ділянку з великим кутом нахилу. Однак легко уявити ситуацію, коли крива попиту проходить нижче, ніж крива середніх витрат, не маючи з нею жодних спільних точок (рис. 8.5). Така ситуація складається тоді, коли монополіст продовжує випускати продукцію, попит на яку різко впав. Навіть якщо якесь підприємство було б сьогодні абсолютним монополістом з виробництва рахівниць чи примусів, то це не гарантувало б йому беззбиткової діяльності. 56. теорія суспільного добробуту та особливості нових теорій Теорія суспільного добробуту є сукупністю положень, на основі яких досягається високий рівень життя всього суспільства та формулюються критерії для визначення якості життя населення. Класична політична економія і її основоположники А. Сміт та Д. Рікардо вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, тобто обсягу національного доходу на одну особу. При цьому суспільний розвиток повинен відбуватися в ситуації вільної конкуренції, яка робить можливим поєднання суспільних та приватних інтересів. У ринковій економіці конкурентні відносини призводять до нерівномірного розподілу доходу. Тому необхідні механізми забезпечення добробуту всіх членів суспільства шляхом державного втручання з метою розширення доступу населення до основних благ та сприяння розвитку людини. Дослідження В. Парето базуються на таких основних критеріях: - кожна людина найкраще може оцінити свій добробут; - добробут окремих особистостей є незіставним; - суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей. Ця концепція має кілька спрямувань: - утилітаристське - визначає рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства (постулат Бертама); - ліберальне - характеризує добробут як суму зважених корисностей. Ринок визнається єдиним регулятором суспільного добробуту і найвищу винагороду отримує той, хто є більш здібним та працьовитим, перерозподілу благ не існує (різновид постулату Бертама); - мінімаксне - передбачає перерозподіл частини доходів від більш продуктивних економічних суб'єктів на користь найбідніших (Дж. Роулз); - елітарне - вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами (Бергсон - Самюелсон). Прихильник вчення неокласичної економічної школи Г. Седжвік визначив, що держава має здійснювати розподіл створеного продукту і тим самим підвищувати загальний рівень добробуту. Одночасно Г. Седжвік стверджує, що державне регулювання послаблює стимули до праці і не повинно поширюватись на сферу виробництва. Населення та його роль у розвитку ринкової економіки ґрунтовно досліджував представник неокласичної економічної теорії А. Пігу. Він розмежовує економічний та неекономічний добробут, при цьому стверджуючи, що поліпшення або погіршення економічного добробуту не завжди призводить до відповідних тенденцій у сфері неекономічного добробуту (якості життя, умов праці та відпочинку, доступності освіти, екологічної складової, медичного обслуговування, громадського порядку та іншого). Свій підхід до визначення теорії добробуту запропонували представники інституціонального напряму економічної теорії К. Віксель, Дж. Б'юкенен, Дж. Стіглер та ін. у 80-90 роках XX ст. На їхню думку, проблему суспільного добробуту можна вирішити на основі етичних категорій. При цьому кожен індивід має власну цінність і несе відповідальність за існування в певних умовах у певному суспільстві. Рівень суспільного добробуту в окремо взятій країні Оцінка рівня суспільного добробуту в кожній окремо взятій країні дозволяє провести аналіз ситуації та визначити план подальших дій. При цьому дослідження має проводитись за однією уніфікованою методикою. Однією з найбільш важливих проблем є добір та вдосконалення системи показників для оцінки рівня суспільного добробуту. Складність полягає у багатоаспектності добробуту та визначенні відповідних показників. Загальноприйнятою є методика, згідно з якою до основних показників оцінки добробуту суспільства належать: - економічна активність населення; - рівень особистого споживання; - демографічна ситуація; - стан здоров'я населення; - рівень доходів; - показники бідності; - житлові умови; - соціальне забезпечення; - соціальне напруження у суспільстві; - рівень культури та освіти. Сучасна економічна думка пропонує нові підходи до визначення показників для оцінювання суспільного добробуту, які поєднують економічні, соціальні, політичні, екологічні, культурні та інші фактори. Розвиток суспільства зумовлює виникнення нових потреб, і від ступеня їх задоволення залежить рівень суспільного добробуту. Як свідчить історія розвитку держав, основні суперечності в країні виникають на основі низького рівня добробуту більшої частини суспільства. Ця теза особливо характерна для України на нинішньому етапі розвитку. Тому конче необхідно забезпечити економічне зростання та підвищення рівня життя населення. Цим визначається ступінь ефективності діяльності владних структур держави. 57. вибір в умовах невизначеності Ринкова кон’юнктура змінюється під впливом великої кількості чинників і врахувати їх взаємодію і наслідки з великою мірою достовірності неможливо, тому фірма завжди працює в умовах невизначеності. Невизначеність – це ситуація, при якій повністю невідома ймовірність здійснення події. Якщо подією є капіталовкладення в проект, то під невизначеністю доходу розуміється така ситуація, при якій можливий дохід відомий, але невідома вірогідність його отримання.[41] Будь-який підприємець, виходячи на ринок, має справу з невизначеністю, а тому відчуває на собі вплив тих видів ризику, які властиві даній економіці і даному виду діяльності. Невизначеність в підприємницькій діяльності викликана цілим комплексом умов, до яких належать: - соціально – політичні, - адміністративно - законодавчі, - виробничі, - комерційні, - фінансові. Оскільки Україна ввійшла в ринкову економіку, це означає, що всі суб’єкти підприємницької діяльності функціонують в умовах невизначеності та ризику. Існує кілька підходів класифікації невизначеності, оберемо той, що викладений в монографії О.Л. Устенко “Теорія економічного ризику”, який в основу класифікації поклав ймовірність настання події. За рівнем ймовірності наступу події можна виділити три основних види невизначеності: 1. Повна невизначеність– це такий вид невизначеності, коли ймовірність прогнозованої події наближається до нуля. В умовах повної невизначеності суб’єкти підприємницької діяльності не мають змоги прогнозувати як свій власний розвиток, так і розвиток ринку. 2. Повна визначеність – характеризується близькою до одиниці прогнозованістю настання події. Повна визначеність є протилежністю повної невизначеності і дає змогу зі стовідсотковою ймовірністю прогнозувати не тільки свою стратегію на ринку, а й тенденції розвитку самого ринку. 3. Часткова невизначеність– це такий вид невизначеності, при якому ймовірність події знаходиться між нулем та одиницею.[42] В господарській практиці існує саме часткова невизначеність, яка і обумовлює ризики. Існує велика кількість визначення ризику. Словник Макміллана дає таке: “Ризик – контекст, у якому подія або відбудеться з деякою ймовірністю, або деяка величина має розподіл ймовірностей”. Долан і Ліндсей пропонують таке визначення : ризик – це ситуація, в якій люди не знають точно, що відбудеться, але уявляють ймовірність кожного з можливих наслідків. Ризик – це можлива небезпека, загроза, ймовірність втрат доходу в ході здійснення підприємницької діяльності. Існує і таке визначення ризику: “Ризик – це діяльність, пов’язана з подоланням невизначеності в ситуації неминучого вибору, в процесі якої є можливість кількісно і якісно оцінити ймовірність бажаного результату, невдачі і відхилення від цілей.” [43] Існує різне ставлення людей до ризику – воно залежить від індивідуальних якостей людини та ситуації, в якій вона знаходиться. Хтось відчуває антипатію до ризику і надає перевагу чітко визначеному результату над тим, якого можна досягнути, якщо піти на ризик. Інший надає перевагу ризику, тобто готовий ризикувати, сподіваючись, що ризик може дати більшу вигоду. Хтось – нейтральний до ризику, але це не означає, що перед ним не стоїть проблема вибору і він нічим не ризикує. Ми неодноразово підкреслювали, що будь-яке економічне рішення пов’язане з проблемою вибору, відмова від вибору – теж вибір. Це стосується і ризику. Ризик супроводжує підприємця у всіх видах діяльності, незалежно від сфери застосування капіталу; повне усунення ризику неможливе внаслідок дії суб’єктивних і об’єктивних чинників. У той же час існують засоби пом’якшення наслідків ризику, одним з таких заходів є розподіл ризиків між кількома особами, так що наслідки ризику для кожного стануть не такими болісними. Одночасно до ризику не можна ставитись як до суто негативного явища. Якщо підприємці виявлять неготовність до ризику, в економіці не буде проривів до нового, економіка втратить ефективність та динамізм. 58. проблема зовнішніх ефектів та іх регулювання Проблема регулювання зовнішніх ефектів набуває все більшого значення в умовах зростання складності економічної діяльності, посилення невизначеності та економічних ризиків. Ринок не завжди і не в повній мірі може впоратися із зовнішніми ефектами. Це обумовлює необхідність участі держави в регулюванні зовнішніх ефектів. Держава вимірює зовнішні ефекти у грошовій формі, вилучає частину доходів у ініціаторів зовнішніх ефектів, перерозподіляє доходи на користь тих осіб, які несуть шкоду, не врахований ринком, і таким чином покращує їх добробут. Державне регулювання зовнішніх ефектів веде до перерозподілу ресурсів, змінює структуру цін. Розглянемо деякі способи, використовувані державою для нейтралізації зовнішніх ефектів. 1. Пряме регулювання діяльності фірм чи індивідів. Припустимо, металургійний і целюлозно-паперовий комбінати здійснюють щорічні скиди шкідливих відходів у річку в однаковому обсязі 600 т. Можна встановити для них однакову максимальну величину скидів, наприклад до 400 т. Реакція на таке розпорядження може бути різною і в значній мірі залежатиме від витрат на будівництво додаткових очисних споруд. Якщо витрати по зменшенню шкідливих скидів великі, то отримані приписи можуть не досягти мети. Крім того, по досягненні встановленої норми скидання до 400 т на рік у виробників зникне стимул далі скорочувати їх обсяг. Іноді вводиться пряма заборона на використання у виробництві деяких отруйних хімічних сполук або на запровадження нових джерел забруднення. Подібні заборони найчастіше дають менший ефект, ніж передбачається, так як при зменшенні рівня забруднення води і повітря одними речовинами не виключається зростаюча концентрація інших шкідливих і токсичних речовин. 2. У вирішенні проблеми контролю за забрудненням навколишнього середовища використовується також законодавчий підхід, що спирається на Цивільний кодекс. Приймаються закони про охорону навколишнього природного середовища, встановлюється юридична відповідальність за екологічні правопорушення. 3. Більш ефективним заходом є введення податку, коригуючого вплив негативних зовнішніх ефектів (податок Пігу). Як зазначалося раніше, оподаткуванню підлягає діяльність, яка призводить до негативним екстерналіям. Розмір податку визначається зовнішніми витратами на кожну одиницю виробленої продукції МІС і обсягом виробництва Q. Запровадження коригуючого податку означає: встановлення ціни на забруднення; розподіл забруднення серед підприємств, у яких найбільш високі витрати по зменшенню шкідливих викидів; стимулювання діяльності підприємств щодо освоєння нових технологій, підвищенню ефективності виробництва та скорочення обсягу виробництва до соціально-оптимального рівня, при якому MSC = MSB; залучення урядом коштів, необхідних для проведення заходів по охороні навколишнього середовища. У практиці встановлення коригуючого податку складною є проблема встановлення розміру збитку, пов'язаного з життям і здоров'ям людини. Виникають труднощі, пов'язані із з'ясуванням точного джерела забруднення, а також з доказом факту заподіяння шкоди. Для вибору відсоткової ставки податку виключно важливе значення має точне визначення зовнішніх граничних витрат, які б адекватно відображали зовнішній негативний ефект. Процентна ставка податку найчастіше визначається в ході гострих економічних і політичних дискусій. 4. Одним із способів державного регулювання зовнішніх ефектів є субсидування діяльності, що породжує позитивний зовнішній ефект (субсидія Пігу). Воно усуває недоліки в розподілі ресурсів для виробництва благ, які є в обсязі, не задовольняє суспільних потреб. Встановлення субсидій вимагає достовірної інформації про суб'єктів субсидування, про розмірах граничних зовнішніх вигод, одержуваних третіми особами. Найчастіше це пов'язано з високими трансакційними витратами. 5. Держава застосовує також процедуру екологічного аудиту, який означає перевірку та оцінку дотримання суб'єктом господарської й іншої діяльності вимог в області охорони навколишнього середовища (нормативів, міждержавних стандартів). 59 . виробництво суспільних благ У попередніх розділах аналіз механізму функціонування ринкового господарства грунтувався на припущенні, що в економіці виробляється лише одна категорія благ - приватні блага. Конституирующими характеристиками приватних благ виступають дві властивості: з одного боку, вони є об'єктом конкуренції споживачів (приватні блага "конкурентні"), з іншого - для тих споживачів, які не готові заплатити за їх володіння ринкову ціну, вони недоступні (приватні блага "ісключаемостью" ). Більшість економічних благ є приватними. Але крім них існують одночасно "неконкурентні" і "неісключаемие" блага, які називаються "громадськими". Так, прослуховування радіопередачі одним володарем радіоприймача нс заважає слухати цю ж передачу всім іншим радіоаматорам (радіотрансляція "неконкурентна"). У той же час у радіостанцій немає можливості перешкодити комусь користуватися її послугами на тій підставі, що він не сплатив їх (радіотрансляція "Неісключаемость"). Основними суспільними благами є встановлення і підтримання громадського правопорядку, забезпечення національної безпеки, фундаментальні наукові дослідження, охорона природного середовища, озеленення міст, освітлення вулиць. Але громадський транспорт у вигляді комунальних автобусів і трамваїв - це приватні блага. "Неісключаемость" суспільних благ призводить до того, що їх виробництво не може бути організовано на ринкових засадах. Відшкодувати витрати виробництва суспільних благ можна лише за допомогою системи оподаткування та державного фінансування. Специфіка суспільних благ змінює критерій ефективності і спосіб фінансування їх виробництва. Перше завдання, яке доводиться при цьому вирішувати, - в якому обсязі слід проводити суспільні блага? Оптимальний обсяг виробництва суспільних благ. Як ми встановили в параграфі 7.2, виробництво і розподіл приватних благ є Парсто-оптимальним, якщо гранична норма заміщення будь-якої їх пари однакова у всіх споживачів і дорівнює граничній нормі продуктової трансформації цих благ. Показником того, що при виробництві суспільних благ використовується Парето-оптимальний обсяг ресурсів, є рівність суми граничних норм заміщення приватного блага суспільним всіх членів суспільства граничній нормі продуктової трансформації цих благ (8.1) де G - суспільне благо, А - приватне благо. Для доказу цього твердження обмежимося знову суспільством із двох індивідів, які споживають один вид приватного і один вид громадського блага. Нехай Це означає, що добробут 1-го споживача не зміниться, якщо йому замість 1 од. суспільного блага дати 0,25 од. приватного блага, а добробут 2-го споживача збережеться на колишньому рівні, якщо взамін 1 од. суспільного блага він отримає 0,5 од. приватного блага. Таким чином, при зменшенні виробництва суспільного блага на 1 для компенсації потрібно мати тільки 0,75 од. приватного блага. Гранична норма продуктової трансформації показує, що при існуючій технології за рахунок скорочення виробництва суспільного блага на 1 од. можна на 1 од. збільшити випуск приватного блага, що на 0,25 од. більше, ніж потрібно для компенсації обом споживачам. Отже, при можна здійснити поліпшення по Парето за рахунок переведення частини ресурсів з виробництва суспільного блага у виробництво приватного блага. З аналогічних міркувань можна переконатися в тому, що при перерозподіл виробничих ресурсів. до поліпшення по Парето приведе зворотне Нехай у ролі приватного блага виступають гроші. Тоді MRS GA показує, яку максимальну суму грошей споживач згоден заплатити за додаткову одиницю суспільного блага, тобто його ціну попиту на суспільне благо (). У свою чергу, MRPT GA тепер показує, скільки грошей треба затратити для виробництва додаткової одиниці суспільного блага, тобто граничні витрати його виробництва (МС G). Тому умова (8.1) приймає вигляд (8.2) Фінансування виробництва суспільних благ. Після визначення оптимального обсягу виробництва суспільних благ постає питання про способи його фінансування. Здавалося б, він вирішується просто: якщо кожен споживач внесе суму, рівну добутку його ціни попиту на оптимальний обсяг суспільного блага, то потрібні для виробництва кошти будуть зібрані. Так, в ситуації, представленої на рис. 8.6, відповідно до оголошеними функціями цін попиту на посадку дерев мешканці будинку I готові заплатити 525 ден. од., мешканці будинку II - 1050 ден. од. і мешканці будинку III - 1925 ден. од., в результаті всі витрати на озеленення їхнього двору будуть покриті. Ціни, відповідні граничної індивідуальної готовності платити за суспільне благо і забезпечують відшкодування витрат на оптимальний обсяг виробництва, називаються цінами Ліндаль [1]. Однак при фінансуванні витрат на суспільні блага допомогою цін Ліндаль може проявитися "проблема безбілетників", що супроводжує неісключаемие блага: у споживачів з'являється зацікавленість знизити свою ціну попиту в надії на те, що необхідну їм кількість суспільного блага буде оплачено іншими.[1] В останній третині минулого століття "проблемою безбілетників" займалися багато економістів і були запропоновані цікаві способи її вирішення. Автор популярного в багатьох країнах підручника з теорії суспільних фінансів Денніс Мюллер так характеризує результати цих досліджень: "У 1954 р у своїй статті про суспільних благах, що стала згодом класичною, Пол Самуельсон визначив необхідні умови оптимальності по Парето при виробництві суспільних благ і кинув тінь на предмет економіки громадського сектору своїм твердженням, що неможливо сконструювати процедуру для виявлення інформації про індивідуальні уподобання, необхідної для визначення оптимального за Парето кількості суспільних благ. Вплив цієї статті було настільки велике, що ціле покоління економістів лише повторювало слова Самуельсона і нарікали на відсутність задовільною процедури виявлення індивідуальних переваг. Але потім, в 70-і рр., раптово відбулася революція. Одна за одною стали з'являтися нові процедури, які претендували на дозвіл проблеми виявлення переваг. Як це часто буває в прикладних науках, коштувало одному вченому продемонструвати, що неможливе - можливо, негайно за ним пішли інші і виникла ціла серія розробок "[2].[2] Найбільш відомими з них є аукціон Вернона Сміта [3] і механізм Викри - Кларка - Гровса (механізм WCG), названий але імені трьох американських економістів, створили його основи незалежно один від одного [4]. Однією з простих різновидів цього "механізму" є аукціон друге ціни, або аукціон Викри.[4] На такому аукціоні всі потенційні покупці виставленого на продаж товару незалежно один від одного ("в конверті") пропонують свою ціну. Товар дістається тому, хто назвав найвищу ціну, але платить не її, а другу за величиною ціну. Формально виграш учасника аукціону можна записати так: де - істинна грошова оцінка корисності товару для Г'-го покупця; Р i - заявлена ним ціна; Р 2 - друга за величиною ціна з усіх заявлених. Розглянемо всі ситуації, в яких може опинитися потенційний покупець. Ситуація 1:. У цьому випадку Г'-му покупцю невигідно бути переможцем: його виграш буде негативним. Якщо він завищує свою ціну, то ймовірність опинитися в такій ситуації збільшується. Так що краще не завищувати. Ситуація 2:. У цій ситуації виграш переможця дорівнює нулю незалежно від того, яку ціну він назвав. Ситуація 3:. При такому співвідношенні переможець має позитивний виграш, величина якого не залежить від названої ним ціни. З урахуванням усіх можливих результатів аукціону оптимальна стратегія для разі виграшу заплатить менше, ніж запропонував. покупця. Він знає, що в 60. теорія суспільного вибору Теорія суспільного вибору — це економічний аналіз процесів прийняття політичних рішень. Цей новий напрям економічних досліджень виник у середині XX ст. Його поява була зумовлена значним розширенням економічних функцій держави, зокрема збільшенням масштабів так званого державного сектора економіки та зростанням чисельності державного управлінського апарату. Теорія суспільного вибору аналізує широке коло питань політичного життя країни, зокрема механізм прийняття рішень політиками (парламентом, урядом) стосовно виробництва суспільних благ, оподаткування, процедури ухвалення колективних рішень, лобізму тощо. Ми маємо задатися питанням: якщо держава існує задля того, щоб забезпечувати своїх громадян суспільними (публічними) благами, то яким же чином вона визначає які саме блага потрібні її громадянам і, головне, скільки тих благ необхідно їм надати. Щоб відповісти на ці питання, ми повинні облишити свої ілюзії і стати реалістами щодо механізму прийняття політичних рішень. Люди часто помиляються, коли думають, що держава як така завжди піклується про суспільні потреби. Насправді політики, які приходять до влади, як і всі живі люди, керуються насамперед власними егоїстичними (корисливими) міркуваннями. Американські економісти Дж. Б'юккенен і Г. Таллок проаналізували процес прийняття політичних рішень, застосувавши інструментарій мікроекономічного аналізу — співставлення граничних витрат і граничних вигод. Інститути держави (органи влади) вони уявили як своєрідний ринок. Політики і виборці торгуються на цьому ринку так само, як і на звичайному ринку товарів і послуг. У ролі товарів на цьому ринку виступають голоси виборців та передвиборні обіцянки претендентів на державну владу. Наприклад, кандидат у народні депутати ладен обіцяти подолання безробіття і бідності, пристойні усім зарплати та пенсії, аби тільки виборці віддали йому на виборах свої голоси. Це обмін голосів та обіцянок. Якщо продавці звичайних товарів прагнуть одержати максимум прибутку, то політики воліють одержати максимум голосів.
