КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ» Лекція 1. Вступ. Сутність культури. Основні концепції культури. План 1. Вступ. Предмет, мета і завдання курсу «Історія української культури». 2. Поняття та сутність культури. Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів. 3. Функції, структура й типологія культури. 4. Характеристика української культури, періодизація, джерельна база та принципи вивчення історії української культури. Словник Культура, субкультура, контркультура, масова культура, елітарна культура, світова культура, національна культура, культурологія, артефакт, цивілізація, етногенез. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. Основна література Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – 408 с. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с. Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2010. – 264 с. Додаткова література Бокань В., Польовий Л. Історія культури України: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 3тє вид., стереотип. — 256 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://chitalka.info/gp_07/gp_07index.htm Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – 130 c. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf Денисов Я.Я., Макарчук О.Г. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник. – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2004. – 176 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://nkckhust.dyndns.org/elibrary/library/books/40436/maket.pdf Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: КНЕУ, 2003. – 367 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip 1. Вступ. Предмет, мета і завдання курсу «Історія української культури». Предметом вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури» є історичний, соціальний та культурно-мистецький досвід українського народу від найдавніших часів до сьогодення, тобто український культурний простір, культура українського народу. Метою дисципліни є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід’ємною умовою формування сучасного українського соціокультурного простору. Завдання курсу - з’ясувати основні історичні періоди становлення української культури, закономірності її функціонування і розвитку; - вивчити фундаментальні поняття і категорії української культури, зміст основних мистецьких стилів, напрямів, пам’яток (в архітектурі, художньому та образотворчому мистецтві, літературі); - дослідити світоглядні засади визначних представників української культури різних періодів, їх здобутки, досягнення, особливості діяльності в процесі культурно-історичного поступу; - з’ясувати місце та значення української культури в системі світової; - дослідти світоглядні тенденції та новітні соціокультурні трансформації, притаманні сучасній українській культурі. Дисципліна «Історія української культури», як і інших національних культур, має комплексний, міждисциплінарний характер, використовуючи фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія, археологія, історія, філософія, психологія, соціологія, мистецтвознавство, мовознавство. 2. Поняття та сутність культури. Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів. Поняття «культура» – багатозначне і сфера його вживання – різноманітна. Сьогодні філософи і культурологи нараховують близько 500 найрізноманітніших визначень цього поняття. Наприклад, український поет і культуролог Євген Маланюк стверджував, що культура – це все, що від людського розуму, людської діяльності; культуролог Вадим Скуратівський наголошував, що культура – це сума людської присутності на землі. Слово «культура» походить від лат. сulture і в буквальному перекладі означає «обробіток (обробляти)», «догляд (доглядати)», «удосконалення (удосконалювати)». У Давньому Римі воно вживалося у значенні уміння обробляти землю, а також виховання людини. Стосовно духовного життя людини цей термін уперше вжив Цицерон у 45 р. до н. е., називаючи філософію культурою душі, тобто розумів культуру як плекання розуму, удосконалення своїх розумових здібностей. Завдяки зусиллям філософів і істориків слово «культура» перетворилось на філософське поняття і в епоху Нового часу (ХVІІІ ст.) стало об’єктом наукових досліджень. Культура спочатку розглядалася як феномен духовного порядку, як вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, літератури, а культурно-історичний процес аналізувався як поширення знань, освіти, удосконалення розуму. У подальшому історичному розвитку людства поряд духовною, почали досліджувати й культуру матеріальну. Отже, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством за час свого існування. Культуру слід розглядати як багатоаспектне явище, яке охоплює усю сукупність зв’язків духовної культури з матеріальною. Фахівці такий усебічний підхід називають «тривимірністю» культури, маючи на увазі три основні підходи щодо з’ясування сутності культури: - антропологічний (під культурою розуміють спосіб життя суспільства, народу чи групи народів; наприклад, виділяють первісну культуру, східну культуру, європейську культуру тощо); - соціальний (ототожнення культури з певною сферою суспільного життя – освіти, науки, економіки тощо); - філософський (аксіологічний), пов'язаний з високим рівнем абстракції, що розглядає культуру як цілісний феномен. Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури притаманне також сучасній вітчизняній та зарубіжній культурології, що можна пояснити насамперед тим, що культура репрезентує невичерпність людського буття. Крім того, визначення поняття культури залежить і від дослідницьких установок учених, адже культура є об’єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. У науковому середовищі давно дискутується питання співвідношення культури і цивілізації. Поняття «цивілізація» (від лат. civilis – громадянський, державний) і культура близькі, але не тотожні. У науковій літературі немає єдності щодо трактування і розмежування цих понять. Наведемо кілька підходів. 1. По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства. У такому випадку вживаються як рівнозначні : антична, шумерська, європейська, азійська цивілізація (культура). 2. По-друге, термін «цивілізація» вживається на означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, відповідних суспільних відносин, рівнем техніки, побутовими умовами. У такому розумінні він протиставляється духовній культурі. 3. По-третє, поняття «цивілізація» також уживається для характеристики етапу суспільного розвитку, який настав після первіснообщинного ладу і змінив період варварства і дикунства. При цьому зазначаються такі ознаки цивілізації, як: створення класів, держави, приватної власності, розподіл праці, урбанізація. Такий підхід був започаткований Ф. Енгельсом у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави». 4. Поняття «цивілізація» може вживатися на означення конкретних етапів розвитку суспільства чи народів: аграрна цивілізація, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна, буржуазна тощо. Але у межах однієї цивілізації можуть існувати різні формації (азійська цивілізація – це й соціалістичний Китай, і напівфеодальний Іран чи Саудівська Аравія, і капіталістична Японія). 5. Поняття «цивілізація» вживається як характеристика цілісності сучасної культури з підкресленням загальнолюдської єдності: «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя». 6. Інколи вживається як стан культури в певній галузі людської діяльності («технічна цивілізація», «міська цивілізація»). Як бачимо, будь-яке із наведених значень передбачає взаємозв’язок з культурою. В одних випадках культура становить особливий шар цивілізації, в інших цивілізація – матеріальна основа вияву духовної культури. Процес розвитку цивілізації і культури нерівномірний, у темпі вони не збігаються. Певні періоди розквіту літератури й мистецтва не відповідають загальному розвитку суспільства, його прогресу. З іншого боку, бурхливий розвиток цивілізації, матеріального виробництва (наш час) не супроводжується адекватним рівнем розвитку духовної культури. Сьогодні панує практицизм, споживацька психологія, обмежена орієнтація на вузьку спеціалізацію, зневага до культурної спадщини, гуманітарних знань і мистецтва. На основі викладеного можна зробити висновок, що культура є особливим феноменом, який не можна емпіричним шляхом відокремити від будь-якої сфери суспільного життя. Вона є й результатом діяльності людей, продуктом праці; і процесом творення, подальшого розвитку і збагачення матеріальних і духовних цінностей; і умовою та способом життєдіяльності людей, у якому втілюються культурні досягнення. 3. Функції, структура й типологія культури. Складний та багатогранний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність. Функції культури розкривають ту роль, що вона відіграє в житті суспільства. 1. Людинотворча (гуманістична, світоглядна) – головна функція культури, оскільки з нею пов’язані і нею визначаються всі інші. Суть її полягає в тому, що людина формується, лише залучаючись до світу культури: формується її світогляд, людський дух, емоції, оцінні складові, цінності. 2. Суспільно-перетворююча функція — здійснюється через перетворення природи, суспільства та людини. Вона забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства, лежить в основі культурно-історичного прогресу. 3. Етноформуюча та етнозахисна функція – тісно пов’язана з суспільноперетворюючою, суть її полягає в тому, що культура творить неповторне обличчя нації, надає їй своєрідності, національної самобутності. Національна самобутність проявляється не тільки в наявності етнічних фізичних, психічних расових ознак, а й у культурних чинниках – мові, традиціях, національних цінностях, способах господарювання, побуту, формах проведення дозвілля тощо. Етнозахисна функція виявляється в тому, що культура забезпечує цілісність і самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужих елементів. 4. Пізнавальна функція — полягає в тому, що культура розкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе, реалізує свій культурний генофонд через знання. 5. Інтегративна (об’єднуюча) функція — полягає у здатності культури об’єднувати людей незалежно від їхньої національної чи конфесійної приналежності, світоглядних чи ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію. Культурні здобутки кожного народу є вагом внеском у світову скарбницю культури. 6. Семіотична (символічна, знакова від гр. semion – знак) функція — полягає в тому, що носіями інформації про культуру є системи знаків та символів. Вони фіксують факти матеріальної і духовної культури. Наприклад, у літературі, музиці, мистецтві такими знаками є слово, текст, звук, колір, форма, адже у них закодовано реальний зміст свідомості, цілу гаму емоцій, знань. 7. Комунікативна (спілкувальна, трансляційна) функція – тісно пов’язана з семіотичною і полягає в передачі культурного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування. Цю функцію культура виконує за допомогою складної символічної та знакової систем, які зберігають досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, засобах виробництва, релігійних культах тощо. Наприклад, справжнє мистецтво не знає ніяких меж, воно зрозуміле і доступне всім; музика Баха звучить однаково захоплююче як для віруючих, так і атеїстів. 8. Регулятивна (нормативна, керувальна) функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право, традиції, звичаї, обряди, етикет — основа для здійснення регулятивної функції. 9. Ціннісна (аксіологічна, від гр. ахіа – цінність, вартість) функція – полягає в тому, що культура виступає засобом передавання, поширення, культивування цінностей. Цінності — це еталони, ідеали, те, що є святим для людини чи групи людей, народу або суспільства. Вони можуть бути загальнолюдськими, соціальними, культурними, особистісними. Це звичаї, судження, ідеї, основоположні життєві орієнтири, потреби, настанови, джерело мотивації діяльності. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними, духовними й матеріальними. 10. Соціальна функція здійснюється через засвоєння знань, соціального досвіду поколінь, через входження в суспільство (соціалізація) і процес входження в культуру(інкультурація). Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, уміння жити і працювати відповідно до них. 11. Емоційно-естетична функція – полягає в тому, що сприймаючи твори мистецтва, людина отримує естетичну насолоду, естетичне переживання, формується її естетичний смак, підтримується позитивний емоційний фон (гарний настрій, активна життєва позиція, світосприйняття). 12. Рекреативна функція – тісно пов’язана з попередньою, дозволяє людині відновлювати свої духовні сили, шляхом відвідування театрів, храмів, музеїв, карнавалів тощо проводити психологічне розвантаження, «профілактику» свого душевного стану. 13. Виховна функція – твори мистецтва формують відчуття добра, зла, справедливості, формують негативне ставлення до поганого, низького. 14. Діагностична та прогностична функція – зміст її розкривається в тому, культура ставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві. Прогностична функція полягає в тому, що культура дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози й перспективи. Складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури. Структура — означає порядок, будова, зв’язок. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних типів, видів та форм культури за різними критеріями: за носієм, змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою тощо. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів. І. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну. Матеріальна культура – це сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та виробниче устаткування; засоби зв’язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування. Духовна культура охоплює усі сфери духовної діяльності людини: релігію, філософію, освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура – творча діяльність діячів мистецтва. До художньої культури належать різні жанри мистецтва: література, музика, малярство, театр, кіно. Поділ культури на духовну та матеріальну – умовний. ІІ. За етнічним чинником та вагомістю культуру поділяють на світову, загальнолюдську, етнічну, національну. Світова культура (метакультура) — це синтез досягнень культур усіх націй і народів. Загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості, захисту прав особистості, гуманізмі. Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування). Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти. ІІІ. За протиставленням до пануючої (домінуючої) культури виділяють такі види: домінуюча (загальнонаціональна), субкультура й контркультура. Субкультура – сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних з домінантною культурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані, неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо. Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який різко відрізняється від пануючої, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури. Прикладом контркультури були «стиляги» в СРСР у 50-х роках; нині – це готи, панки, хіпі, скінхеди та ін. ІV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну, масову й народну культуру (фольклор). Елітарна або висока культура (англ. high culture) — дистанційовані від масових форм артефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею. Масова культура (попкультура) – це культура, що склалася у процесі розвитку ЗМІ, тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо). Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість; розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості, збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування недосконалих естетичних смаків. Народна культура (фольклор) - колективна художня літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу, народнопоетичної фантазії. V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі, вона поділяється на традиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх. VІ. За приналежністю до історичних епох: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5) культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи. VІІ. За регіональною приналежністю: культура Сходу, культура Заходу, середземноморська культура, латиноамериканська культура. VІІІ. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур: конфуціансько-даосизька, індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька, протестантська). ІХ. За господарським ладом – культура мисливців і збирачів; культура хліборобів; культура скотарів; промислова (індустріальна) культура Х. За сферою суспільної діяльності - виробнича, політична, педагогічна, екологічна тощо. 4. Характеристика української культури, періодизація, джерельна база та принципи вивчення історії української культури. На становлення й еволюцію української культури, формування її самобутніх якостей впливає низка чинників: соціально-історичні чинники (походження українського народу, його ментальність, мова, державність); природно-географічні чинники (клімат, територія, ландшафт), взаємозв’язок з іншими культурами. Уперше етнонім «Україна» як назва етнічної території (синонім до слова «Русь») згадується в Іпатіївському літописі в 1187 р. Існують дві версії походження цього слова: корінь край трактується як окраїна – кордон зі степом і як батьківщина, вітчизна, країна. Широко вживатися назви «Україна» та «український народ» почали в ХVІІ – ХVІІІ ст., зокрема в літописах Самовидця та Самійла Величка. У різні періоди домінували такі етноніми: Русь, Київська Русь, Червона Русь, Переяславська Русь, Мала Русь, Малоросія, Україна-Русь, Україна. Так само й етнонім «українець» почав уживатися ХVІ – ХVІІ ст. і довго був малопоширеним, натомість зберігалися у вживанні назви «русини», «русичі», «руські люди», «козаки», «козацький народ». Періодична зміна етнонімів – поширене явище в розвитку європейських етносів: поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни — волохів, росіяни — московітів. Як бачимо, формування етнічної й національної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Народ (гр. етнос) – поняття багатопланове – це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Існує кілька теорій етногенезу українського народу: 1) теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30 – 40 тис. до 2 – 3 млн. років. 2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою українці походять від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. 3) ідеологічна теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30–80ті рр. ХХ ст.) про зародження і розвиток трьох братніх слов’янських народів з єдиної давньоруської народності в ІХ — Х ст. Сьогодні ця теорія не витримує критики. Якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни — не брати, а діти українців, так само, як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни; англійців — американці, канадці, австралійці; іспанців — мексиканці, чилійці, аргентинці, болівійці тощо. 4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Отже, українці як етнос зародилися в V—VII cт. у післяримський час на основі слов’янської людності – волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців. Їх можна назвати праукраїнцями, як племена англів, саксів, ютів – праанглійцями, а мазовшан, віслян, слензян, кашубів — праполяками. У ІХ—Х ст. на українських землях виникає держава Київська Русь, як і в більшості народів Західної та Центральної Європи. У ХІІІ—ХIV cт. український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVI—ХVII ст. за часів козацтва українці заявили про себе як націю і зробили нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. З історико-етнографічної точки зору українська культура є гетерогенною, на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: 1. Центральний регіон (Середнє Придніпров’я: Надднiпрянщина та Слобожанщина). 2. Північний регіон (Полясся й Сіверщина). 3. Західний (Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина та Підляшшя, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина). 4. Південний (Причорномор'я (Бессарабія й Анкерманщина), Таврія, Донщина) На становлення української культури суттєво вплинуло унікальне географічне середовище. Лісостеп, степ і ліс, в умовах яких жили пращури українців, зумовили відповідний спосіб життя, характер життєдіяльності, специфічні риси національного характеру. У таких природних умовах результативним було землеробство, скотарство, мисливство, рибальство. М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водних і лісових ресурсів позбавило українців агресивності, спрямованої на завоювання земель, зробило людей толерантними, довірливими, врівноваженими, сформувало мрійливо-споглядальне відношення до світу. Прагнення успішного ведення господарства вимагало створення міцної родини. Українська сім’я відрізнялася особливим статусом жінки, вона була більш вільною, заповзятою й енергійною, на неї було покладено ведення господарства, виховання дітей, збереження звичаїв, налагодження стосунків. Чоловік, батько сприймався як влада, грізна караюча сила. Українській родини властивий принцип майнової рівності спадкоємців незалежно від віку та стану. Цей принцип переноситься й на загально соціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для українців – це суспільство природної рівності всіх його членів. Природа зробила українців непідготовленими до боротьби з довкіллям, в тому числі й соціальними негараздами, обумовила панування індивідуалізму. Причому індивідуалізм українців не дієвий, а пов'язаний з самозамкненістю, ізольованістю, інтровертістю (моя хата скраю). Особливості природи, м’якість лісостепу, далечина степу виявилися й у своєрідності української мови, яка відрізняється гармонією, мелодійністю, створює атмосферу неспішного спокійного спілкування. Природне середовище сприяло й діалогові культур: через «степовий коридор» на українських землях приходили численні кочові народи, впливаючи на формування українського характеру; а водний шлях Дніпром – «шлях із варяг у греки» уводив нашу культуру в коло середземноморської. Водночас Дніпро розділяв територію України на правой лівобережну, що зумовило відмінності в системі господарювання, в політично-державних спрямуваннях та культурних пріоритетах. Життя українців на кордоні між Заходом і Сходом, Європою та Азією сформувало свідомість українця як людини прикордоння, яка характеризується розмаїттям етичних, релігійних, правових, політичних спрямувань. Постійні навали, багатовікове чужоземне панування, стан нестабільності, постійної загрози духовно-культурного пригноблення, знищення найактивніших представників українського народу, постійні зради власного народу українською елітою породили прагнення до самозбереження, внутрішнє неприйняття влади. А тривале перебування у складі Російської імперії породило комплекс «малороса», «молодшого брата», меншовартості. На формування культури впливає також ментальність народу – підсвідомий тип мислення, система цінностей. В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються такі ознаки: емоційність, індивідуалізм, споглядальність, самозаглиблення, відсутність агресивності, інтровертність, кордоцентризм, екзекутивність, толерантність, антеїзм, селянськість (орієнтація на ідеали хліборобів, що зумовлює поміркованість, традиційність, злиття з природою, працелюбність), орієнтація на малий гурт (прагнення створити рай у власному домі), бівалентність, (двоїстість психічних реакцій українців: авантюрно-козацька, схильна до максималізму, та селянська, схильна самозаглиблення й самопізнання). Отже, український народ зумів створити культуру, яка займає гідне місце у світовій, має власне обличчя, самобутня і неординарна. 1. Українська культура належить до євразійського типу, вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася їм. На цій території залишила відбиток антична культура, але разом з тим відчутні віяння кіммерійців, сарматів, скіфів, печенігів, татар. 2. Українська культура є складовою індоєвропейського кола культур, що визначається і походженням мови, спорідненням міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт. 3. Українська культура є відкритою, функціонує і розвивається у світовому культурному просторі. 4. Українська культура є гетерогенна (неодноріна) і в культурно-етнографічному, і в соціально-історичному, і в конфесійному відношенні. 5. Вона є культурою селянською, хліборобською. Причому селянськість – ознака не лише сільського населення, а й інтелігенції. Це певний тип психології, ментальності (обожнення землі, працьовитість) 6. Культурно-етнографічна неоднорідність (наявність різних культурно-сторичних зон, різних субетносів). В історії української культури культурологи виділяють кілька періодів, тісно пов’язаних з історичними умовами формування української нації. 1. Перший період – стародавня культура України (від кам’яного віку, 15 тис. рр. до н. е., до прийняття християнства, Х ст. н. е.). 2. Другий період – культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (Х – ХІІІ ст.). 3. Третій період – українська культура литовсько-польської доби. Український ренесанс (ХІV – ХVІ ст.). 4. Четвертий період - культура українського бароко (ХVІІ – ХVІІІ ст.). 5. П’ятий період – епоха просвітництва й романтизму в Україні (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.). 6. Шостий період – національно-культурне відродження (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Зародження модернізму. 7. Сьомий період - Українська культура в період соцреалізму (30-40 – 80-ті рр ХХ ст.). 8. Восьмий період – культуротворчі процеси в умовах незалежності. Постмодернізм у мистецтві. (90-ті рр.ХХ ст – перше десятиліття ХХІ ст.). Оскільки культура базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів її дослідження досить широкий. Вони дають змогу показати логіку розвитку культури упродовж століть з урахуванням специфіки національних моделей. Головним принципом є принцип історизму, який передбачає аналіз усіх явищ життя у послідовному часовому розвитку. При цьому використовують діахронні, синхронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження, а також методи, запозичені з інших наук (психологічний, психоаналітичний, соціологічний, структуралістський). Джерела вивчення історії української культури дуже різноманітні. Їх можна згрупувати у кілька видів: 1) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі – казки, міфи, легенди, билини, думи, пісні тощо; 2) незліченні пам’ятки матеріальної культури: археологічні знахідки, містобудування, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології виробництва; 3) писемні джерела – літописи, різні види літератури, закони й державні документи; 4) живопис як симбіоз духовної й матеріальної культури. Лекція 2. Прадавня культура на теренах України План 9. Сутнісні ознаки й періодизація первісної культури України. 10. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки. 11. Діалог культур на праукраїнських землях. a. Скіфська культура. b. Антична епоха в українському контексті. c. Культура та дохристиянські вірування давніх слов’ян. Словник Палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, «первісні венери», археологічна культура, мізинська культура, буго-дністровська культура, середньостогівська культура, ямна культура, трипільська культура, культура шнурової кераміки, зарубинецька культура, ченяхівська культура, скіфи, кіммерійці, сармати, анти, пантеон. Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 59 – 87. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 86 – 118. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – С. 69 – 127. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – С. 11 – 28. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 5. Грушевський М.С. Історія України-Руси.— Т. 1.— К., 1994 6. Денисов Я. Я., Макарчук О. Г. Українська та зарубіжна культура: Навчальнометодичний посібник. – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2004. – С. 24 – ?. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://nkckhust.dyndns.org/elibrary/library/books/40436/maket.pdf 7. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. – С. 28 – 56. 1. Сутнісні ознаки й періодизація первісної культури України. Найтривалішим етапом культурного становлення людства є первісна культура, яка зародилась у кам’яний вік, близько 150 тис. рр. до н.е. Сутнісними ознаками первісної культури є: - привласнювальний тип господарства; - синкретизм (нерозчленованість); - гомогенність (однорідність); - самодетермінація (самообумовленість); - образно-чуттєве сприйняття світу (нездатність теоретизувати, узагальнювати); - міфологічна свідомість, міфологічне пояснення світу; - первинні релігійні уявлення існували у формі анімізму, тотемізму, фетишизму, магії; формою буття релігійних уявлень були ритуали й обряди; Щоб збагнути суть і закономірності розвитку первісної культури, слід засвоїти її періодизацію. Нині склалися декілька видів періодизації, зокрема археологічна, культурноцивілізаційна та історична. Виокремлюють кілька періодів первісної доби: 1. Кам’яний вік – найдовша епоха в історії людства, яка тривала від появи людини 150 тис. рр. до н. е. до початку поширення перших металів 3 тис. рр. до н. е. Кам’яний вік поділяється на три етапи, кожному з яких відповідає археологічний тип культури (має назву за місцем знайдення): - палеоліт (давньокам’яний, 150 тис. рр. до н. е. – 10 тис. рр. до н. е.; мізинська та межиріцька культури); - мезоліт (10 тис. рр. до н. е. – 6/5 тис. рр. до н. е.; деснянська культура та ін.); - неоліт (6/5 тис. рр. до н. е. – 4 тис. рр. до н. е.; азовсько-дніпровська й бугодністровська культури, культура лінійно-стрічкової та ямково-гребінцевої кераміки). 2. Мідний вік або енеоліт (4 – 3 тис. рр. до н. е.; ямна культура, середньостогівська культура, трипільська культура). 3. Бронзовий вік (3 тис. рр. до н. е. – 1 тис. рр. до н. е.; культура шнурової кераміки, зрубна культура) 4. Залізний вік (1 тис. рр. до н. е., кіммерійська культура, скіфська культура, сарматська культура, зарубинецька культура, черняхівська культура) Існує також етнокультурна періодизація дохристиянської культури України: І. Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.). ІІ. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.). ІІІ. Післятрипільська доба (ІІ тис. до н. е.). ІV. Скіфо-сарматська доба (7 ст. до н. е. – 3 ст. н. е.). V. Слов’янська (4 – 6 ст. н. е.). VІ. Доба Київської Русі (від 7 ст. н. е.). 2. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки. Людина почала жити на території України мільйон років до н. е. Археологічні знахідки доводять, що в період палеоліту одними з перших були заселені Закарпаття, Крим і Середнє Подніпров’я. У 70-х рр. ХХ ст. біля сіл Королеве та Молодове Чернівецької обл. на Закарпатті, біля с. Мізин на Десні Чернігівської обл. та ін. були знайдені стоянки первісної людини часів палеоліту. Носії цієї культури виготовляли примітивні крем’яні та кістяні знаряддя праці (наконечники, різці, рубила, вістря, відщепи, скребки); будували житла з дерева, кісток, покритих шкурою тварин; займалися збиральництвом та полюванням; виготовляли прикраси з орнаментом (намиста, браслети), фігурки тварин, людей, зокрема жінок («первісні венери», образи матері-прародительки). У с. Мізин був знайдений унікальний набір 16 кістяних музичних інструментів, означений ЮНЕСКО як «оркестр кам’яного віку». У цей період з’являються не лише зачатки мистецтва, а й релігійних уявлень (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія). У добу мезоліту на теренах України продовжує існувати мисливський привласнювальний тип господарювання; використовується лук і стріли, розвивається рибальство; приручено собаку; започатковуються форми первісної племінної організації; основою суспільного устрою стає матріархат; для обробки дерева використовується кам’яне долото, сокира, тесло; виготовляються нові знаряддя – ножі, кинджали, списи з ріжучими кам’яними пластинами; з’являються зооморфні й антропоморфні зображення. У середині ХХ ст. були виявлені кілька стоянок доби неоліту в басейні річок Південний Буг, Дністр, Дунай (буго-дністровська та дунайська культури). У цей період відбувається перехід людей до відтворювального типу господарства (хліборобства, скотарства), з’являється перший штучний матеріал – кераміка. На Закарпаття приходить культура так званої мережаної кераміки, на Волинь – лінійно-стрічкової кераміки, а в лісову та лісостепову зону Лівобережної України – ямково-гребінцева. Велике значення у формуванні поліфонічного фундаменту культури українських земель відіграла доба міді (енеоліту). У цей період (4 тис. рр. до н. е.) склалися три основних культурно-географічних зони: 1. Степова причорноморська, або південноукраїнська зона, пов’язана ямною культурою, поширена в Приазов’ї та Криму. Назва «ямна культура» походить від поховань у ямах під курганами. Прикладом такого поховання є Сторожова могила поблизу біля Дніпропетровська, де знайдено залишки возу, у який запрягали волів. Носії цієї культури займалися переважно скотарством, поряд з хліборобством, мисливством, рибальством; поселення були укріплені; житла переважно наземні; виготовляли гостродонний і круглодонний керамічний посуд з високим горлом з орнаментом, прикраси з раковин і кістки, кам'яні вироби. 2. Лісова та лісостепова культурна зона, у якій збиральницькі та мисливські громади сусідили з середньостогівською культурою. Ця культура названа від урочища Середній Стіг (на о. Хортиця у Запоріжжі), поширена у степовому Придніпров’ї, Приазов’ї. Носії цієї культури робили поховання ґрунтових могилах або кам'яних скринях; користувалися знаряддями праці, посудом і прикрасами з міді; основним заняттям було скотарство, зокрема конярство (тут уперше в Європі приручено коня) та рибальство. 3. Правобережна степова зона, пов’язана з трипільською культурою. Ця культура була відкрита у 1896 р. археологом В.Хвойкою біля м. Трипілля на Київщині. Пізніше подібні селища були розкопані по всій Правобережній Україні від Дніпра до Дунаю, а також на території Польщі, Молдови, Румунії. Спільною основою трипільської культури було землеробство, зокрема хліборобство, та пов’язане з ним скотарство (велика рогата худоба). Прогрес культурі забезпечив перехід від мотичного землеробства до орного, що підвищило продуктивність праці. Трипільці винайшли плуг і колесо, одомашнили бика, освоїли ткацтво, бронзоливарні печі. Селища трипільців розташовувались біля річок по колу з вільним, незабудованим майданом посередині (імовірно для великої рогатої худоби), не мали оборонних споруд, що доводить їх мирний спосіб життя. Житло нагадувало українську селянську хату – дерев’яний стовповий каркас, обмазаний глиною. Хата мала сіни, кілька кімнат (2 – 4) з піччю та лежанками, де мешкали родини одного роду. Стіни хати й піч розмальовувались червоними, теракотовими, рожево-брунатними й жовтим кольорами. Окрім селищ на 300 – 500 людей, розкопані величезні поселення – своєрідні протоміста з майже квартальною забудовою (с. Володимирівка біля річки Синюха, Веселий Кут та ін.). Соціальним устроєм трипільців був перехідний період від материнсько-родового устрою до батьківсько-родового. Релігійним уявленням трипільців притаманний політеїзм, анімізм і фетишизм. Вони вклонялися Богині-Матері (знайдені численні жіночі статуетки, часто у позі Оранти або жінки з немовлям, що символізували материнство і родючість); бику (символу обробки землі і багатства), змії (символу спритності), голубу (символу неба) та ін. Сакральні уявлення втілені не лише у глиняних статуетках, а й у візерунках на кераміці. Кераміка у трипільців досягла особливо високого рівня. З добре випаленої глини виготовляли предмети найрізноманітнішого характеру: столовий та кухонний посуд, дитячі іграшки, моделі жител, човнів, возів, антропоморфні та зооморфні статуетки. Вироби прикрашали орнаментом та розмальовували в червоний, коричневий, жовтий, чорний кольори. Через це трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки. В орнаменті використовували солярні, астральні образи й символи: спіралі, кола, сварги, хрести, хвилі, трикутники; поширений був ромбо-точковий орнамент, що символізував засіяне поле; антропоморфні й зооморфні зображення. Отже, Україна часів трипілля (5 – 4 тис. до н. е) була мирною хліборобською, суцільно заселеною місцевістю, з селищами та містами, великими стадами рогатої худоби, з високорозвиненим орнаментально-прикладним мистецтвом, що єднало трипільську культуру з висококультурними азійськими цивілізаціями того часу – Шумеру, Єгипту, Вавилонії й Ассирії. У добу бронзи (3 – 1 тис. до н. е.), яка тривала в Україні близько двох тис. років, були такі зміни: - відбулися етнічно-культурні зрушення, міграція племен, зокрема навала кочових індоєвропейських племен на українські землі, асиміляція місцевого населення. - індоєвропейські племена принесли з собою на територію України у суспільній сфері – патріархат, формування ранньокласового суспільства, у духовній – культ сонця та розвинену флективну мову; - розвивається металургія бронзи, з’являється значна кількість металевих знарядь праці та зброї, що вдосконалило засоби пересування, орного землеробства, підняло продуктивність праці і призвело зрештою до майнового розшарування та руйнування первіснообщинного ладу. - постає садівництво, городництво, ремісництво. Україна, яка в епоху неоліту входила до передньоазійського культурного світу, очолюваного Месопотамією (Єгипет), починаючи з енеоліту індоєвропеїзується, входить до європейського світу. 3. Діалог культур на праукраїнських землях. 3.1. Скіфська культура. На межі бронзового й залізного віку (1 тис. до н. е.) розпочалася нова хвиля експансії кочових культур, які домінували в культурному просторі українських земель. Це час панування скотарських кочових племен з індо-іранськими коренями, які прийшли з Центральної Азії. Цю добу умовно поділяють на три періоди: - кіммерійський (9 – 8 ст. до н. е.) - скіфський (7 – 2 ст. до н. е.) - сарматський (2 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.). Експансивна кіммерійська культура майже не залишила артефактів. Це переважно пам’ятки поховань у курганах, залишки архітектури і скульптури, посуду, зброї, знарядь праці, поширені від Дунаю до Волги. Кіммерійці одні з перших оволоділи залізом, що покращило культуру виробництва, прискорило суспільний розвиток, розпочало процеси державотворення. Для релігійних вірувань кіммерійців характерний культ предків, вірування в життя після смерті (у похованнях клали речі, що належали покійнику), а також культ богині-матері (стели з зображенням жінок). Декоративно-прикладне мистецтво надзвичайно розмаїте: вони володіли навичками художнього литва з бронзи й коштовних металів, різьбленням по деревині, кості, гравіюванням, карбуванням і паянням золотом, керамікою. В орнаменті домінує геометричний стиль (вертикальні лінії в шаховому порядку заповнені трикутниками, ромбами, зиґзаґами, хрестоподібні форми, кола, спіралі). Дрібна пластика представлена фігурками коня, кози, вівці, корови. З усіх культур доби заліза скіфська культура є однією з найдивовижніших, вона залишила велику кількість царських поховань-курганів, найвідоміші з яких могила Куль-Оба під Керчю, курган Чортомлик під Нікополем, могила Солоха поблизу Запоріжжя, Товста Могила біля Орджонікідзе та сотні ін. Виявлені також залишки могутніх городищ: Пастирське городище на Черкащині, Мотронинське на Київщині, Немирівське на Поділлі. Держава скіфів – це величезна поліетнічна імперія від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю з центром в Україні. Попри державне об’єднання, культура скіфів не була однорідною. Її складали племена іранського та угро-фінського походження, що вступали в діалог з балтами, греками, праслов’янами. Грецький історик та мандрівник Геродот називав такі племена скіфів: скіфи-орачі, царські скіфи, скіфи-елліни, гіпербореї, гелони, неври, що свідчить про етнічну та соціальну неоднорідність. Це був конгломерат народів, сплав різних компонентів — кочової культури, привнесеної з Азії, та осілої, частково місцевої. Науковці стверджують, що і скотарство, і землеробство досягло у скіфів значного розвитку: вони володіли навичками селекції, розводили велику рогату худобу, коней, свиней; вирощували просо, ячмінь, пшеницю; розвиненими були ремесла – ткацтво, прядіння, металообробка, гончарство, кушнірство, ювелірне ремесло. Чинником єдності культури стало активне формування релігійних та ідеологічних уявлень. Скіфи вірили в божественне походженні царів, що надавало їм верховної військової, світської та релігійної влади, існував культ царів з посмертною героїзацією, спорудженням святилищ. У скіфів був політеїзм, упорядкований пантеон богів: верхівку посідала богиня вогню, що єднає світ Табіті (та, що зігріває); другий рівень пантеону обіймали подружжя богів неба і землі – Папай (бог грому, усіх небесних світил) та його дружина Апі (богиня землі). Третій рівень богів пов'язаний з культом богів-героїв, пов’язаних з античним впливом: Гойтосір (Аполлон) – захисник спільноти, Аргімпаса (Афродіта) – богиня родючості, захисниця людей і тварин, Арей – божество воєнної вдачі, Тагімсад – покровитель воїнів, втілення царської влади. Міфологія скіфів була багата на сказання про героїчні діяння предків, проте лише уривки її відомі з грецьких переказів. Велике значення у скіфів мав культ предків, віра в потойбічне життя, що підтверджує велика кількість артефактів у скіфських курганах-святилищах, куди клали обладунки, одяг, зброю, золоті прикраси. Вони свідчать про високий розвиток мистецтва, досконалий художній смак скіфів. Важливою складовою художнього доробку скіфів була скульптура – стовпоподібні статуї, фігури воїнів у бойових обладунках Художнім досягненням скіфської доби є так званий «звіриний стиль» у декоративноприкладному мистецтві. Запозичений з Азії, цей стиль ґрунтувався на використанні різних матеріалів (золото, срібло, бронза, залізо, кістка, ріг), різних технологій (литво, штампування, гравіювання, кування, різьблення, інкрустація), декорування (зброї, кінської зброї, предметів культового характеру). Провідну роль у цьому стилі відіграли образи оленя, кабана, коня, хижих тварин і птахів. Зі Сходу запозичені образи лева, грифона, цапа, сфінкса. Розташовували ці звірині композиції горизонтальними чи вертикальними рядами. Найвідоміші у світі такі скіфські артефакти: - скіфська пектораль (з лат. пектус – груди) з кургану Товста могила (Дніпрпетровська обл.). Це золота нагрудна прикраса скіфського царя вагою 1140 г і діаметром понад 30 см, шедевр ювелірного мистецтва світового значення, знайдена в 1971 р. Зберігається у Київському музеї історичних коштовностей України у Києві. Композиція пекторалі складається з трьох рівнів: найнижчий — анімалістичні сцени (міфологічні та реалістичні звірі); середній — флористичні мотиви; верхній — побутові сцени із життя скіфів за участю домашніх тварин (є версія, що це скіфський варіант легенди про пошуки золотого руна). - золотий гребінь з кургану Солоха на Мелітопільщині Запорізької обл., відкритого й дослідженого М. Веселовським. Гребінь оздоблено мініатюрними левами, над якими – сцена бою вершників. Зберігається в Ермітажі. - срібні вази з позолотою з Чортомлицького й Гайманового курганів та кургану Солоха. Прикрашені сценами приборкання коней, полюванням вершників, побутовими сценами. У 4 – 3 ст. до н. е. скіфська культура починає занепадати внаслідок економічних (криза кочового скотарства), соціальних (занепад віськового стану) та ідеологічних чинників (занепад військової ідеології). На українські землі прийшли сармати (об’єднання іранських племен – сіраків, аорсів, роксоланів, аланів та ін.), які витіснили скіфську культуру. Це були споріднені зі скіфами племена (Геродот писав про їх походження від шлюбу скіфів з амазонками). Головним досягненням сарматської культури став розвиток військової ідеології, культ меча, вогню, коня. У художній сфері надбанням сарматів став новий звіриний стиль, поліхромно-інкрустований камінням чи емаллю. Визначними пам’ятками цього мистецтва є комплекс золочених предметів та прикрас, виявлених у могилі-кургані сарматського вельможі біля м. Азова, а також золоті прикраси з могили цариці в кургані Хохлач на Подонні (Новочеркаський скарб). 3.2. Антична епоха в українському контексті. Значний внесок у культурний полілог, що склався у давні часи на теренах України, зробила антична культура. Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди – грецький і римський. У грецький період (7 – 1 ст. до н. е.) тривало виникнення полісів у Північному Причорномор’ї, у дельтах річок Дністра, Бугу і Дніпра. Серед них Тіра (БелгородДністровський), Ольвія (біля Миколаєва), Херсонес (тепер Севастополь), Пантікапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Теодосія (Феодосія), на основі яких у 5 ст. до н. е. виникла Боспорська держава. Грецькі назви мали й річки – Дністр (гр. Тірас), Буг (гр. Гіпаніс) і Дніпро (гр. Борисфен). У полісах була добре розвинена архітектура: житлові будинки об’єднані в квартали, вулиці вимощені бруківкою, існував водогін, каналізація, велика кількість колонад, храмів, були театри, школи, скульптура, впроваджувалась своя грошова система. Високого рівня набули ремесла: ткацтво, різьбярство, кушнірство, гончарство, ювелірне мистецтво. Грецькі міста-держави зберігали культурний, політичний, економічний зв'язок з материковою Грецією, проте відбувався процес еллінізації місцевого люду, культурні зв’язки зі Скіфією, Гіпербореєю (так греки називали територію України, розташовану на північ від грецьких колоній). В основі зв’язків з Україною лежало хліборобство. Геродот розповідає про двох гіперборейських дівчат, які в супроводі охорони несли вінки з пшениці на о. Делос, де був відомий храм Деметри, Матері-Землі. Греки-колоністи просувалися углиб краю, шукаючи багатств і ринків збуту. Залишки від храму Діоніса знайдені на Полтавщині. Грецькі впливи позначились у художньо-мистецькій сфері українців (прагнення прикрасити, декорувати одяг, житло, у народній музиці), а також в ідеологічно-світоглядній сфері (поширення антропоцентризму, ідей єдності індивіда і спільноти, високої громадянської свідомості). У римський період (1 ст. до н. е. – 4 ст. н. е.) грецькі поліси Ольвія, Херсонес, Тіра увійшли до складу римської провінції. Завдяки римлянам відбулось проникнення християнства на південь України, адже за римськими легіонерами йшли купці й місіонери. Є археологічні знахідки укріплень римлян на берегах Дністра (м. Заліщики на Тернопольщині), Дніпра (у Києві знайдено скарб римських монет, посуд, прикраси). В умовах утвердження військово-політичної могутності Риму, господарство України включається в економічну систему античного світу, інтенсивно розвивається хліборобство, хатні промисли, ремесла, збільшується кількість населення. Разом з тим відчутні й елементи міліарного гноблення, примусової романізації. Місцеве населення було залучене до спорудження оборонних валів (т.зв. Троянові вали, залишки яких є майже по всій лісостеповій та степовій території України), відбувалось рекрутування для служби у римських легіонах. Римські впливи в українській культурі відбилися в стародавніх віруваннях та обрядах, зокрема колядках (у римлян новорічний день), русаліях. Отже, тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. Усі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури — Візантії. 3.3. Слов’янська доба в дохристиянській культурі українських земель. Слов'яни — один з величезних індоєвропейських етносів, який виділився з. германобалто-слов'янської групи у II тис. до н. е. і розвивався в розмаїтому культурному полілозі на перехресті торгівельних і міграційних шляхів. Формування слов’янської культури відбувається у римський період, про що свідчить зарубинська та черняхівська археологічні культури, відкриті В. Хвойкою (с. Черняхів на Київщині та с. Зарубинці на Черкащині). Знайдено цілі городища 2 ст. до н. е. – 4 ст. н.е., де багато бронзових і срібних прикрас, вишуканих керамічних виробів. Римські монети, амфори свідчать про торгівлю з римськими колоніями. У носіїв цієї культури (антів) був своєрідний глиняний календар – широка посудина, край якої поділено на 12 секцій (місяців), у кожній із яких зображені характерні явища природи, сільськогосподарські роботи чи свята. Черняхівці й зарубинці вели землеробський спосіб життя, проте володіли технікою обробки кольорових металів. Наприкінці 4 ст. черняхівська культура занепадає під навалою гунів. Перші згадки про слов’ян датуються VI ст. і належать римським історикам Плінію Старшому, Тациту, Птоломею, які вважають племена антів, склавинів та венедів, автохтонним і стародавнім народом. В арабських джерелах згадується держава 3 – 4 ст. н. е. на теренах України – Ортанія, Ратанія чи Рутенія розташована на території між Дністром і Дніпром, де мешкали переважно анти (племінне об’єднання східних слов’ян – полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців). Постійна необхідність захисту, як і здійснення спільних військових походів на Візантію і землі аж до Балкан, спонукає слов’янські племена до укладання союзів і формування воєнної демократії. Десь у 6 – 7 ст. з’являється тип укріплених поселень городищ – своєрідних адміністративних, ремісних і торгівельних центрів. Поляни виступили як консолідуюча сила, що в зібрала слов’янську спільність навколо Києва. Реконструювати розвинену систему релігійних уявлень слов’ян досить складно, культура слов’ян була усною, а подальша письмова культура Київської Русі не була зацікавлена в фіксації давніх язичницьких уявлень. Ґрунтом релігійних уявлень був пантеїзм та анімізм. Слов’яни обожнювали природу, рослинний і тваринний світ, природні стихії, зокрема воду і вогонь. З культом вогню був пов'язаний поховальний обряд кремації. Поступово з формуванням ранньокласового суспільства та підвищення князівської влади склалася ієрархічна система міфологічних уявлень. Верховною владою був наділений Перун — бог грому і блискавки, покровитель князя і князівської дружини. Велес — покровитель скотарства, торгівлі, достатку. Владикою світу був Сварог — бог вогню і світла, від нього походять інші боги Сварожичі: Даждьбог — в буквальному перекладі означає «давач добра», бог сонця, виконував функцію культурних героїв, полегшив життя простого люду, створивши плуг, навчив людей ростити пшеницю, тому останній сніп як удячність – Дідух зберігався в хаті на покуті; Овин — бог домашнього вогнища. Стрибог — бог вітрів. Хорс — бог Місяця, хоча в роксоланів вважався богом сонця Мокоша —богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва, покровителька жінок, її культ походить від ще давнішого культу Дани — богині води, яка присутня в слові вода, в назві багатьох слов’янських рік: Дніпро, Дністр, Дунай, Дон. Сімаргл — імовірно охоронець посівів, рослин, божественний вісник. Існувало багато свят і обрядів, були святилища, жертовники, де приносили жертви, але з прийняттям християнства їх знищили. Одну з таких пам’яток – знайдено в річці Збруч – кам’яну статую бога Світовида, упорядника всесвіту (Збручанський ідол) – чотиригранний стовп висотою 2,67 м, розділений вертикально на три рівні. У 8 – 9 ст. зростає значущість князівської влади, активізуються зв’язки з Візантією. Потреба чіткої ієрархії феодального суспільства зумовлює поступове проникнення християнства. Дохристиянська культура слов’ян має величезне значення для формування ґрунту власне української культури. На думку багатьох учених вона мала й докирилічне письмо, адже слов’янські князі укладали грамоти з Візантією. Лекція 3. Культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства План 1. Загальна характеристика періоду Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури. 2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу. 2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література. 2.2. Містобудування й архітектура. 2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво. 2.4. Музичне мистецтво. 3. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства. Словник Теоцентризм, дружинна культура, протоукраїнська мова, старослов’янська мова, кирилиця, глаголиця, софійська абетка, школа книжного вчення, монастирська школа, школа грамоти, годувальництво, житія, патерики, апокрифи, Псалтир, літописи, билини, дитинець, окольний град, посад, культова архітектура, оборонна архітектура, мозаїки, фрески, рельєфи, гаптування, колти, чернь, скань, зернь, перегород часта емаль, скоморохи, доместики. Основна література 8. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. – С. 88 – 149. 9. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – С. 121 – 157. 10. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – С. 112 – 140. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 11. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – С. 28 – 45. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 12. Грушевський М. С. Історія України-Руси.— Т.1-2.— К., 1994 13. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. – С. 57 – 102. 1. Загальна характеристика культури Київської Русі. Вплив християнства на розвиток давньоруської культури. У ІХ ст. внаслідок тривалого внутрішнього розвитку слов’янських племен утворилась одна з найбільших держав середньовіччя – Київська Русь. Етнічну основу держави складали військово-племінні союзи південно-західних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, волиняни, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати, в’ятичі), їх доповнювали балтські племена (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва), тюркські народності (печеніги, торки, клобуки). На першому етапі існування політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму, у 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на понад півтора десятка суверенних князівств, більшість із яких через нескінченні усобиці, напади кочівників і монгольську навалу економічно та політично занепали і втратили своє колишнє значення. Київська Русь як могутня держава з самобутньою культурою проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголотатарських завойовників. Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, що стало наслідком тривалого внутрішнього розвитку слов’янського суспільства та кращих традицій світової цивілізації. Високий злет культури Київської Русі зумовили суттєві зрушеннями в різних сферах суспільного життя: розвиток феодальних відносин, становлення державності, відокремлення ремесла від сільського господарства, виникнення міст, пожвавлення торгівлі, активізація та розширення міжнародних контактів, запровадження християнства тощо. В історії Київської Русі можна виділити дві культурні епохи: дохристиянську (VІІ – ІХ ст.) і християнську (після запровадження у 988 році християнства як офіційної релігії Володимиром Великим). Поділ цей умовний, оскільки впливу християнства Київська Русь зазнала задовго до того, як воно стало державною релігією. Поширення християнства розпочалась у ще в ІV ст. з місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї. Численні писемні джерела зберегли свідчення про хрещення Київської Русі за часів Аскольда й Діра майже за століття до офіційної дати (у 860-х рр., після походів на Візантію). У Х ст. християнство поширилось серед правлячих верст населення Русі, зокрема християнами були прибічники князя Ігоря та його дружина княгиня Ольга. Запровадження християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, розвиткові нової парадигми середньовічної культури. Культура Київської Русі мала такі сутнісні ознаки: 1. По-перше, світоглядним фундаментом давньоруської культури стає християнство, з яким пов’язаний теоцентризм (Бог, Божественне начало стає найвищою духовною цінністю, основою світобачення). Християнство запропонувало нову, дуалістичну картину світу (існує світ небесний, сакральний, духовний, і світ тілесний, світський, сповнений гріха). Осередками сакрального на землі, а також центрами культурно-освітнього й мистецького життя стають монастирі і церкви. Так само, як релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, всі види мистецтва набувають релігійного характеру. Визначальними рисами середньовічного мистецтва стає символізм та алегоричність, що надає йому прихованого, таємничого змісту. 2. По-друге, існування в культурі Київської Русі дохристиянського (язичницького) культурного середовища. Ще в дохристиянські часи слов’яни мали свою писемність, високий рівень розвитку ремесел, самобутню культуру й мистецтво, зокрема керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва. Про це свідчить зарубинецька та черняхівська археологічні культури, розвиток яких відбувається в тісній взаємодії з римською цивілізацією. Кращі здобутки цих культур відродилися і розвинулися в часи давньоруської державності. 3. По-третє, запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Візантійський вплив розпочався з прийняття християнства як державної релігії, що означало в той час залучення Київської Русі до багатовікової і високої культури Візантії, засвоєння її релігійних, філософських та естетичних уявлень, сприяло розвиткові усіх видів мистецтва. Музика, живопис, значною мірою архітектура і майже вся література Київської Русі знаходилися в орбіті християнської думки. Русь отримала і художників, і будівельників, і готові ікони, і книги з Візантії. Але це свідчить про те, що нова культура сприймалася, була очікуваною. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські традиції. Наприклад, у літературі з’являється емоційне і пристрасне «Слово о полку Ігоревім», яке не мало аналогів ні у візантійській, ні в європейській літературі. У церковному живописі все частіше постають світські сюжети, з образами реальних людей, побутовими сценами, що набувають національних рис. Матеріальним уособленням візантійського архітектурного стилю і місцевих традицій є Софія Київська з її фресками. Вибір князем Володимиром нової віри (візантійського православ’я) з-поміж мусульманства, іудейства та католицизму літописець «Повісті временних літ» пояснює красою візантійського богослужіння, що вразила руських послів: «І прийшли ми в греки, і повели нас туди, де вони служать богу своєму, і не знали – на небі чи на землі ми, бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як сказати про це, знаємо тільки, що перебуває там бог з людьми і служба їх краща, ніж у всіх інших країнах». На вибір релігії справило також те, що у Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади, а також дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. 4. По-четверте, після прийняття християнства в Київській Русі з’являються нові культурні явища, субкультури, носії яких займають різне місце в суспільному організмі, мають різні можливості, зв’язки, потреби. Виникає елітарна, «дружинна культура» (князів, бояр, дружинників) та народна культура (культура селян, міщан). Це простежується в костюмі, озброєнні, ужитковому мистецтві, поховальному обряді тощо. 5. По-п’яте, культура Київської Русі переосмислює і творчо засвоює досягнення світової культури, що дало змогу розширити культурні горизонти, змістовно збагатитися, але зберегти власну самобутність. Значно відчутний вплив художньої культури Хазарії, особливо на Лівобережжі. Це проявилося в металевих деталях костюма, прикрасах. Вплив арабського Сходу помітний у побуті знаті – це зовнішня розкіш, звичай дарувати шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, срібло. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Культура Київської Русі посіла значне місце в житті Європи й активно впливала на процеси розвитку світової і європейської культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв’язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі. 2. Культура Київської Русі як синтез язичництва та візантійського впливу. 2.1. Мова, писемність, освіта, наукові знання та література. Мова – одне з найбільших культурних надбань етносу, найголовніша прикмета етнічної спільності, тому з’ясувати походження певного народу неможливо без дослідження походження його мови. У Київській державі одночасно існувало дві мови (диглосія). У повсякденному вжитку населення користувалося живою розмовною мовою, яка сформувалась у VІІ – ХІ ст. після розпаду праслов’янської мови на основі старокиївських (полянських) говірок. Цю мову одні вчені називають протоукраїнською, інші – давньоруською. Протоукраїнська (давньоруська) мова використовувалася не лише в побуті, а й в офіційно-діловій, політичній та культурно-освітній сфері: нею писалися різноманітні документи, грамоти, літописи, зокрема «Руська правда», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха». Другою, літературною (книжною) мовою Київської Русі стала старослов’янська (церковнослов’янська) мова, створена на основі староболгарської Кирилом і Мефодієм. Вона використовувалась в релігійній сфері – церковній службі, богослужбових книгах. Старослов’янська мова визнавалася поряд з грецькою та латинською як знаряддя духовної культури. Отже, в Київській Русі активно взаємодіяли дві літературні мови – давньоруська (протоукраїнська), яка функціонувала у світських колах, та старослов’янська (церковнослов’янська), що обслуговувала потреби релігії. Обидві мови були могутнім знаряддям духовної культури і об’єднуючим чинником у державі, обидві послугувалися кириличним письмом. Писемність у дохристиянські часи була поширена у завнішньо-політичній, економічній і торгівельній сферах. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 907, 911, 944, 970 рр.: Олега, Ігоря та Святослава, зміст яких зберігся в «Повісті минулих літ». Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою народу, з яким укладався мир, тобто давньоруською (протоукраїнською), яка імовірно, послугувалась грецькими чи латинськими літерами та спеціальними слов’янськими (ж, ч, ш, щ). У договорах багато свідчень існування писемності на Русі. Так, ідеться про те, що руські посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були мати писані грамоти від київського князя. Згадується і звичай писати грамотизаповіти для тих, хто йде на військову службу. Крім договорів князів, оригінальними пам’ятками давньоруського (праукраїнського) письма були численні надписи на предметах домашнього вжитку – горщиках, ливарних формах, голосниках, корчагах, що свідчить про поширення писемності серед простого люду. Наприклад, у Гніздовському кургані, розташованому неподалік від Смоленська, був знайдений керамічний посуд Х ст. з написом «Гороухща» або «Гороунша», тобто для зберігання гірчиці чи гірчичної олії. Після введення християнства, у Київській Русі утверджується кирилична система письма, яку створили в 60-х рр. ІХ ст. греко-болгарські просвітники брати Кирило та Мефодій для перекладу з грецької мови богослужбових книг на одну зі слов’янських (староболгарську). На основі грецького алфавіту було створено глаголицю і кирилицю. З Болгарського царства ця писемність була перенесена й на Русь. Деякі дослідники вважають, що слов’яни мали письмо до кирилиці (протокирилицю), про що свідчать знайдені на стінах Софії Київської графіті. Ця абетка (інколи її називають софійською) простіша від кирилиці — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Та й у літописі є запис про те, що Кирило і Мефодій знайшли у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє і Псалтир, написані руською мовою. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність, кирилицею написані усі відомі нам пам’ятки ХІ і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 та 1076 років, «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє» Отже, виникненню писемності у східних слов’ян сприяло два головних чинники: поява держави і проникнення на східноєвропейські території християнства. Запровадження християнства викликало нагальну потребу і в освічених священиках, і в книгах, отже, дало могутній поштовх розвитку освіти. Можна сказати, що у Х –ХІ ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти в Київській Русі ґрунтувався на використанні власних традицій та болгаро-візантійського досвіду навчання. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (978— 1054 pp.). шкільна освіта стає частиною державної і церковної політики Київської Русі. Утворилися такі типи шкіл: - школи «книжного вчення» – державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя; тут вивчали мови – грецьку й латинську, канонічні книги, «сім вільних мистецтв» – тобто основи граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії і музики; прикладом таких шкіл були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) при Софійському соборі, яка мала міжнародне значення. За деякими відомостями, у школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці; самі князі були надзвичайно освіченими, наприклад Володимир Мономах знав 5 мов: грецьку, латинську, німецьку, угорську й польську. - монастирські школи – згідно зі Студитським уставом, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти, при монастирях з ХI ст. відкривалися школи, які поділялися на внутрішні (для майбутніх монахів) і зовнішні (для мирян); - школи грамоти – існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів; - жіночі школи – школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах; - годувальництво – форма домашнього виховання дітей князівської знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) годувальників серед воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Годувальники були за наставників і управителів, в їхні обов’язки входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, залучення до державних справ, військового й політичного життя, вивчення мов. Більшість дітей простолюду виховувалася в сім’ях, де вони навчалися сільськогосподарській праці, домашньої роботи, ремеслу, зрідка їх віддавала майстрові для опанування ремесла, де вони могли вивчати ще й грамоту та хоровий спів. Поширеною формою навчання була також самоосвіта. Для навчання використовували віршовані азбуки, привезені з Болгарії; Псалтирі, Апостол, апракосні Євангелія; як підручники використовували також перекладені з грецької мови «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення сіту), «Християнську топографію» Козьми Індикоплова (географія). Для поглиблення освіти служили бібліотеки, що організовувалися при монастирях та церквах. Перша і найбільша була заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській. У бібліотеці зберігались богослужебні книги, а також література зі світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати, державні документи. Загалом у бібліотеці нараховувалося до 900 томів рукописних книг – грандіозна для середньовіччя кількість. А весь фонд Русі нараховував 130–140 тис. томів. При бібліотеці була книгописна майстерня – скрипторій, де переписувались та перекладались книги. Крім книгописців і палітурників, над книгою працювали перекладачі, художники, ювеліри, майстри, що виготовляли пергамент. Книги були надзвичайно дорогі, оздоблені мініатюрами, золотом, сріблом, дорогоцінним камінням Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек – Печерського та Видубицькому монастирів. Крім Києва, бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та ін. На жаль, монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до великої руїни. З тих часів до сьогодні залишилися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Реймське євангеліє (ХІ ст.), яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла з Києва до Франції, на цій книжці складали клятву французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє (XII ст). Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Осердям тогочасної науки була теологія (богослов’я). Але воно пов’язувалось не тільки з думками святих отців Церкви, а й античних філософів (Піфагора, Сократа, Платона, Арістотеля та ін.). Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Актуальною була проблема мір довжини, об’єму, ваги. Використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п’ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками). Робилися хронологічні обчислення при складанні церковних календарів та пасхалій. В «Руській правді», наприклад, подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали й дроби, відсотки, обчислювали площу круга. Давні русичі мали знання з хімії, а саме — хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні (суміші для прикрашання виробів зі срібла, смальти для мозаїк та ін.). Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв. Був відомий і грецький вогонь – легкозаймиста речовина, яку використовували в при обороні міст. Розвивалися в Київській Русі і знання з фізики. В одному з «Шестидневів» згадуються чотири складники: земля, вогонь, вода, повітря, тобто по суті русичі знали про чотири стани речовини – твердий, рідкий, газоподібний, плазму. Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії, але цей термін мав тоді такий зміст, що нині вкладається в поняття астрології. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним. За астрологічним трактатом, уміщеним в Ізборнику, в центрі Всесвіту знаходилася Земля, довкола якої оберталося кілька небесних сфер – Сонце, Місяць, та ще п’ять планет. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер. Вважалося, що увесь світ і все живе було створене Богом протягом шести днів. Головним джерелом знань залишалася сама природа, а також високий рівень розвитку землеробства (знання селекції, обробки ґрунтів, щеплення рослин) і тваринництва (велика і мала рогата худоба, домашня птиця). Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, левів, верблюдів, слонів, носорогів, мавп, скорпіонів) давньоруські книжники черпали з візантійських джерел. У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою (до святого Пантелеймона, заступника медицини і лікарів), зіллям (лікарськими рослинами), застосовували різного роду процедури (кровопускання, компреси, пов’язки тощо). Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій. При Печерській лаврі був шпитальний монастир, процвітала аптечна справа. Внучка Володимира Мономаха Ганна склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран. Поява літератури в Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов’янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Перекладна література Київської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких: - біблійна література (похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кόндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих – житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців – патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури – апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі); - природничо-наукова література (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова); - історична література (переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами); - повісті (прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського). На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі. 1. Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів. 2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви. 3. «Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. 4. Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Твір перекладений багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя «Слова». 5. Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик». В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі. 6. Паломницька література. Паломництво – це ходіння до святої землі, до Палестини, до Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди. 7. Історична література. Літописання – оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про окремі історичні події. На відміну від західноєвропейських хронік, що писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст. Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» – літописне зведення початку ХІІ ст., укладене ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Це історикохудожній твір, що висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності та ін. Записи подаються порічно, при цьому використовуються перекази, оповідання, повісті, легенди. Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», укладений ігуменом Матвієм у Видубицькому монастирі на поч. ХІІ ст., який продовжує «Повість минулих літ» і охоплює події 1118—1200 рр. Головна тема літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників. Унікальною пам’яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис» (XIII ст.), присвячений історії Галичини і Волині, охоплює події 1201—1292 років. У ньому подано опис діяльності князя Данила Галицького, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з польським королем Болеславом, прихід на Русь орд Ногая і Телебуга, повість про Володимира Васильковича. Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам’яток (крім голосінь, плачів, билин), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети й образи є здобутком Київської Русі, а які більш давнього чи пізнішого походження. Серед найзначніших здобутків усної словесності Х—XI ст. — билинний епос. У билинах втілені патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героївбогатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович, відомості про яких збереглися в літописах та навіть у графіті на стінах Софіївського собору. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім» та «Повісті минулих літ». 2.2. Містобудування й архітектура. Звертаючи увагу на архітектуру, слід підкреслити, що стародавня Русь була дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Дерев’яними були і перші церкви в Києві. Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру: - дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір’я. - окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2, які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати. - посад, околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень. Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, що містив як візантійські, так і руські правила забудови міст. Місто мало лінійну систему забудови – уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура – будівництво храмів, що стали символом утвердження нової релігії. Усього у період з Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було зведено близько 10 тис. храмів. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція з хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи, інтер’єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церква в Києві, споруджена в 989–996 рр. візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого; Спасо-Преображенський собор у Чернігові, споруджений 1031 – 1036 рр. сином Володимира – Мстиславом та ін. Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національних рис. Пам’яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собор у Києві, закладений 1037 р. на зразок Константинопольської Святої Софії. Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення, тому в 1990 р. занесений ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів. Усередині собору над центральним куполом – велике мозаїчне зображення Марії Оранти – Богоматері, що молиться. У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах – Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін. У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська, галицька. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура більше схожа до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощої на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у Чернігові: Борисоглібський собор (1128), Успенський собор (1160), П’ятницька церква (поч. ХІІІ ст.) та ін. На початку ХІІІ ст. Київ утрачає значення центра держави, і монументально-руське будівництво переноситься на західно-руські землі. В архітектурі цього часу відчутні ознаки романського стилю (Миколаївська та П’ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у м. Холм) Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура –– міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Захищали Київ також фортеці – Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися оборонні укріплення – змієві вали. З появою стінобитних пристроїв усе частіше зводять високі кам’яні мури, вежі, оборонні башти з бійницями (оборонні укріплення Галича, Кам’янця, Дрогобича, Луцька). 2.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво. З культовою архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи). Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів. Рельєф (фр. relief, від лат. relevo — піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф) і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики. Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї. З культовою архітектурою пов’язаний і монументальний живопис у формі мозаїк і фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення ХристаПантократора (Уседержателя) (d=4,1 м), Марії Оранти (d=5,45 м). Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім’я), що не було характерно для візантійського канону. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр. ХХ ст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»). Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін. Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського. Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво (гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтво було відоме слов’янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси. Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво – виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, колтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань. Художню творчість руських майстрів високо цінували й у інших країнах. Так, німецький монах Теофіл (XI століття), що вивчав художні ремесла різних країн, ставив Київську Русь на друге місце в світі після Візантії, попереду Італії, Франції, Німеччини та Англії. Він вважав, що шлях удосконалення емалі та черні відкрила Русь. Поширеним видом ужиткового мистецтва було кування та карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа – виготовлення зброї для князя та його війська – мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат. 2.4. Музичне мистецтво Київської Русі У Київській Русі існували три музичні культури різного походження і призначення – народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи). Записів народної музики періоду Київської Русі не існує, відтворити її неможливо. Походить вона з язичницьких часів і пов’язана з календарно-обрядовою поезією (колядками, щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з трудовою діяльністю (обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством, полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва були скоморохи, які поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів, хоча церква засуджувала це. Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. На одній із фресок Софіївського собору зображений великий придворний оркестр із 11 музикантів. Музика супроводжувала також ратні походи княжих бойових дружин. Особливу роль тут відігравали труби і бубни. Багатство і різноманітність інструментів свідчать про високий рівень музичного мистецтва. В Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні — гудок, смик, лютня, гуслі; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна музика, гімнографія, система нотації і запису музики. Надзвичайно поширився церковний спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою стало восьмигласся, коли кожен з восьми гласів (ладів) мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів був монодичним, акапельним (без музичного супроводу), мав два стилі – кондакарний (сольний, з досить складною мелодикою, розрахованою на професійне виконання) і знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність запису). У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, які були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана. Давнім видом музичної культури є дзвонна музика. Дзвонами повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народне віче. Отже, культурний розвиток Київської Русі знаходився на високому рівні, значно вищому низки європейських держав. Культурний бум спричинили державотворчі процеси, прийняття християнства та власна культурна традиція. Давньоруська культура посідала значне місце в культурному житті Європи, виступала частиною єдиної середньовічної цивілізації. Соціокультурні процеси та мистецькі здобутки Галицько-Волинського князівства. Культура Галицько-Волинського князівства – складова частина історії Давньої Русі періоду феодальної роздробленості. У 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на окремі землі (князівства). У 1199 р. волинський князь Роман приборкав боярську верхівку і об’єднав Галичину і Волинь, у 1202 р. він оволодіває Києвом і стає великим князем. Центром своєї держави він обрав близький до західних кордонів Галич. Найвищого розвитку Галицько-Волинське князівство досягло у 30 – 60 рр. ХІІІ ст. за правління Романового сина – Данила Галицького. Це було одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості, до його складу входили галицькі, перемишльські, звенигородські, теребовлянські, володимирські, луцькі, белзькі і холмські землі, а також територія сучасного Поділляі Бессарабії. ГалицькоВолинське князівство вважають першою етнічною українською державою. Воно занепало через відсутність міцної княжої влади і надмірно сильної боярської аристократії, у 1349 р. Галичина була захоплена сусідньою Польщею, а Волинь – Литвою. Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв’язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, що пояснюється єдністю економічних та політичних інтересів княжих династій, попереднім культурним надбанням. Разом з тим Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв’язки з країнами Західної Європи, що виявилось у торгівлі та дипломатії. Воно перебувало під впливом різних культурних традицій – Київської Русі та Візантії, Західної та Центральної Європи та азійського Сходу. Провідну роль у культурному житі країни займала Волинь, а саме м. Володимир, яке прославилося завдяки діяльності князя Василька, великого книжника і філософа, як сказано в літописі. Другим за значенням був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам’ятками письменства – Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангеліє. Яскравим виявом високого рівня культури була архітектура краю. Визначальним було культове будівництво. Причому на ранньому етапі, коли князівство перебувало у складі київської держави, мистецтво та архітектура розвивались у руслі традицій київськовізантійського стилю. Але починаючи з ХІІ ст. усе яскравіше проявляються місцеві особливості – будуються церкви з білого каменю з широким застосуванням рельєфних прикрас, що характерно було для романського стилю, який панував у Європі в ХІ – ХІІ ст. В одному лише Галичі було не менше 30 монументальних споруд. У 1157 р. Ярославом Осмомислом був зведений Успенський собор – третій за розміром собор Київської Русі, найбільша святиня й окраса княжого Галича, яскравий зразок галицької білокам’яної архітектури. На жаль, зберігся від нього лише фундамент. До наших днів збереглась лише церква св. Пантелеймона, збудована 1200 р., у якій можна побачити такі ознаки романського стилю, як восьмигранні колони з капітелями, яких не було в давньоруському оздобленні. У ХІІІ – ХІV ст. закладається низка нових міст і замків, наймогутнішими серед яких були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Білгород-Дністровський, Холм, Львів (1256). Для будівництва замків Данило Галицький запрошував найкращих майстрів з Європи. Певні зміни відбуваються й у зведенні оборонних споруд (мурів, веж, башт), які будуються з каменю. Найдавніша серед них – фортеця Тустань поблизу Львова (ІХ–Х ст.), а також оборонні укріплення Кам’янця, Дрогобича, Луцька. Іконопис Галицько-Волинського князівства розвивався під русько-візантійським впливом, проте зображення більш реалістичні, яскравіші, життєрадісніші. Наприклад, ікона 3. Юрія-змієборця (кін. ХІV – поч. ХV), знайдена поблизу Дрогобича і зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва; Красилівська Богородиця (ХІІІ). Про високий рівень іконопису в Галичині свідчить той факт, що після захоплення Львова польським королем Казимиром у 1349 р. він запросив львівських художників розмальовувати свій палац у Кракові. Новими в Галицькій Русі були литі олов’яні та бронзові ікони. Розвивався фресковий і мозаїчний живопис, хоча мозаїчні панно не збереглись. Але з’являються вітражі, які називали римським склом і які є свідченням романського, навіть готичного стилю. Розвивається й рельєфна пластика. У всіх давньоруських землях були відомі галицькі кахлі з рельєфними зображеннями, які збереглись до наших днів. Найвагомішою літературною пам’яткою був Галицько-Волинський літопис, який під впливом західноєвропейських хронік мав характер цілісного біографічного твору. Розповідь то забігає вперед, то повертається назад. Отже, Галицько-Волинському князівству належить почесне місце у формуванні української культури, зміцненні її зв’язків з культурами інших західноєвропейських країн. Лекція 4.Українська культура в епоху Відродження та Реформації (ХІV – ХVІ ст.) План 1. Суспільно-політичні та історичні умови в Україні ХІV – ХVІ ст. 2. Українська духовна культура в період Відродження та Реформації ХІV – ХVІ ст. як складова загальноєвропейських культурних процесів. 2.1. Розвиток освіти. Українські гуманісти. 2.2. Діяльність братств та культурно-освітніх осередків. 2.3. Полемічна література. 2.4. Розвиток книгодрукування в Україні. Острозька Біблія. 3. Архітектура та образотворче мистецтво, музична культура України періоду Відродження. 4. Феномен козацької культури. Словник Люблінська унія, Брестська церковна унія, Ренесанс, реформація, гуманізм, гуманісти, братство, греко-слов’яно-латинська школа, колегія, полемічна література, ренесансний, готичний та романський стилі в архітектурі, кант. Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip 4. 5. 6. 7. Додаткова література Білодід І.К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янських літературних мов у XVII-XVIII ст. – Київ, 1973 Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. Українські гуманісти епохи Відродження. – К., 1995.— Ч. 1-2 1. Суспільно-політичні та історичні умови в Україні ХІV – ХVІ ст. Українська культура ХІV – ХVІ ст. багатогранна та багатоджерельна, вона відзначається складністю, суперечливістю і різноспрямованістю духовних орієнтирів. Її розвиток відбувався у непростих суспільно-політичних та історичних умовах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала у середині ХІІІ ст. з подальшим пануванням Золотої Орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя на українських землях. Незважаючи на це, києворуські культурні традиції не перериваються. Ланкою, що зв’язувала попередній період з новим етапом розвитку культури, стало Галицько-Волинське князівство. Починаючи з ХІV ст. усі державні утворення на українських землях опинилися під іноземною владою. У кінці ХІV ст. більша частина українських земель увійшла до влади Великого князівства Литовського. Цей час виявився більш сприятливим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Литовські князі не втручалися в існуючі порядки, дотримуючись правила: «Ми старовини не рушимо, а новини не вводимо». Багато литовських магнатів прийняли православ’я, споріднювалися з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова була визнана офіційною. Вона використовувалася при складанні законодавчих актів, грамот, розпоряджень, судових ухвал тощо. Таким чином, у межах Литовського князівства було досягнуто певного культурно-історичного порозуміння між різними етносами. Дещо інша ситуація склалася на українських землях, які потрапили у ХІV – першій половині ХV ст. у польську залежність (Галичина, Волинь). Тут було скасовано автономію, впроваджено польське право і судочинство. Панівні кола Польщі підтримували експансію католицької церкви, активно проводили політичну асиміляцію українського населення. За умовами польсько-литовського договору 1385 р. (Кревська унія) литовський князь Ягайло, ставши у результаті шлюбу польським королем, зобов’язувався прийняти католицизм і прилучити Литву з усіма українськими землями до Польського королівства. Кревська унія відкрила шлях до поступової колонізації українських земель та наступу католицизму. Зароджувався гострий релігійний, соціальний та національний конфлікт, який згодом поширився на всі сторони життя України і призвів до трагічних наслідків. У цей же час зміцнюється і Московська держава, володарі якої завершили підпорядкування етнічно російських земель і почали нестримну експансію за її межі. Московські правителі, привласнивши собі титул «государя усієї Русі», керуються ідеєю, що всі землі колишньої Київської Русі повинні бути приєднані до Московської держави. Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. угорські феодали встановили свою владу над Закарпаттям. Потрапили під владу молдавських феодалів землі Буковини. Упродовж ХІV – ХVІ ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, що панувала на північному узбережжі Чорного моря і завдавала величезних збитків матеріальній і духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряд не спромоглися організувати надійну оборону українських земель перед татарами. Це завдання спромоглося виконати українське козацтво, що не лише відіграло визначальну роль в обороні України перед татарами та іншими поневолювачами, а й упродовж століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку нашого народу. Вирішальною у долі України подією стали Люблінська унія 1569 р., згідно з якою Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту (буквальний переклад польською мовою латинського слова «республіка» – «справа народна»). За ухвалами Люблінської унії майже всі українські землі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) опинилися під владою Польщі. Унаслідок цієї події на українських землях докорінно змінилася соціокультурна ситуація. Знищуються рештки автономії і державних традицій. Господарське і суспільне життя перебудовується за польськими зразками. Поширюється католицизм, засновуються католицькі (єзуїтські) освітні заклади, насаджується польська і латинська мови. Це призводить до послаблення православної церкви, яка для українців за умов відсутності власної держави залишалася важливим фактором збереження національної самобутності та ідентичності. 1596 р. було укладено Брестську церковну унію про об’єднання православної та католицької церков. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська (грекокатолицька) церква (з’єднана з Ватиканом) і православна церква, яка у другій половині ХVІІ ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішла за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиції православ’я. Рішення Брестського церковного собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили потужний антикатолицький рух. Усі ці зміни безпосередньо позначились на особливостях формування та розвитку української культури. Але не зважаючи на те, що зовнішньо- та внутрішньополітичні обставини того часу були складними, все ж вони не могли спинити суспільного та економічного розвитку України, який у ХІV – ХVІ ст. набирає нових обертів. У цей час активізується розвиток ремесел, цехового виробництва, пожвавлюються зовнішньоекономічні та торгівельні взаємовідносини. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло запровадження магдебурзького права. У містах формується численна, економічно заможна міщанська верства, яка стає основою розвитку культури. Незважаючи на загострення релігійної ситуації після Брестської унії, у багатоетнічній державі Речі Посполитій відбувався діалог польської, литовської, білоруської та української культур, що ініціював позитивні зрушення: Розвиток законодавства (Литовські статути 1529-1588 рр, у яких відбився вплив римського права, «Руської правди» та ідей епохи Відродження). Поява друкарства (перші книги слов'янською мовою надруковані Швайпольтом Фіолем близько 1480-90-х рр., Франциском Скориною 1517-20 рр., Іваном Федоровим: друк слов’янської «Азбуки» 1574 р. та «Острозької Біблії» 1578 р.). Формування національних мов. Утвердження нових архітектурних стилів (готичний стиль, ренесансний стиль, а пізніше й бароко). Розвиток нових літературних жанрів (під впливом ідей реформації та гуманізму з’являється полемічна література, розвивається світська, так звана міщанська література – сатиричні поеми, повісті, дидактичні оди, драми). 2. Українська духовна культура в період Відродження та Реформації ХІV – ХVІ ст. як складова загальноєвропейських культурних процесів. Відродження або Ренесанс (фр. Renaissanc, італ. Rinascimento) – культурнофілософський рух кінця Середньовіччя – початку Нового часу (XIV – XVI ст.), що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності. Термін «Ренесанс» («Рінашименто») було введено в XVI ст. італійським живописцем та істориком мистецтва Дж.Вазарі для позначення періоду італійського мистецтва ХІІІ – ХVI ст., що характеризувався опорою на античність. Пізніше під цим поняттям розуміють формування нового світогляду, нової концепції людини (вільної, динамічної, критично мислячої, кмітливої, енергійної, самодостатньої), звільнення від середньовічних догм. Фр. філософ і письменник Вольтер та ін. просвітники протиставляли цей період Середнім вікам, які вважали відсталими в культурному відношенні, а період XIV— XVI ст. був, на їхню думку, добою справжнього відродження науки й мистецтва. Характерні ознаки культури Відродження: 1. Індивідуалізм та емансипація1 особистості від впливу церкви. 2. Світський характер мислення і суспільної поведінки людини. 3. Секуляризація2 мистецтва. 4.Зміна соціального статусу митця з ремісника на вільну, творчу самодостатню особистість. 5. Ідеологічною основою Відродження став гуманізм (від лат. humanus – людяний, людський; віра в силу й волю людини-героя, в те, що людина - міра всіх речей). 6. Розповсюдження Реформації (лат. Reformatio – перетворення, виправлення) – багатоплановий релігійний, соціально-політичний та ідеологічний рух XVI —XVII ст., спрямований проти середньовічної католицької церкви. З Італії ідеї Відродження поступово проникають у Францію, Англію, Нідерланди, Німеччину. Вплив західноєвропейських ідей позначився й на духовному житті українців. Виявом ренесансних тенденцій в українській культурі є розширення кругозору, сфери пізнавальних і наукових інтересів людини, поступова секуляризація, вивільнення інтелектуальної діяльності, освіти, науки, філософії, мистецтва з-під впливу церкви, розвиток друкарства, підвищення освіченості різних верств населення, помітне зростання інтересу до земного світу й людини, зростання кількості міст і збільшення значення міської (світської за своєю суттю) культури. Проникнення і розвиток ренесансно-гуманістичних ідей в Україні пов’язане з діяльністю цілої плеяди вчених, філософів, культурних діячів, митців – людей європейської освіти, блискуче ерудованих, з широким колом інтересів, по-новому мислячих (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй Русин, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький та ін.). Виявом реформаторських тенденцій стало виникнення нової греко-католицької (уніатської) церкви, антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, Петра Сагайдачного. 2.1. Розвиток освіти. Українські гуманісти. Майже до середини ХV ст. українські школи зберігали в основних рисах принципи шкільництва Київської Русі. Початкові школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та лічби. В Україні з кінця ХVІ ст. засновуються протестантські та єзуїтські колегії3. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті зовсім втрачали ознаки національної ідентичності. В Україні майже до кінця ХVІ ст. не було середніх на вищих навчальних закладів, тому вже з середини ХІV ст. помітно зростає кількість українців, які здобували освіту в європейських університетах: Краківському, Празькому, Болонському, Кеніґсберзькому, Гейдельберзькому та ін. Навчаючись за кордоном, українські студенти знайомились із передовими науковими здобутками, переймались гуманістичними та реформаційними ідеями, а після повернення на рідну землю, поширювали здобуті знання. Таким був Юрій Дрогобич ( Котермак, бл. 1450 – 1494), який навчався в Краківському та Болонському університетах, став доктором філософії та медицини, був ректором найстарішого в Європі Болонського університету (1481 – 1482), професором медицини та астрономії Краківського університету (1487 – 1494). Ю. Дрогобич – автор першої відомої друкованої книги українського автора «Прогностична оцінка року Божого 1483» (Рим, 1483). Є думка, що його лекції у Краківському університеті могли слухати німецький поет-гуманіст Конрад Цельтіс та польський астроном Миколай Коперник. Першим поетом-гуманістом України вважається Павло Русин з міста Кросно (бл. 1470 – 1517). Він навчався в Краківському та Грейфсвальдському університетах. Викладав у Краківському та Віденському університетах. Людиною енциклопедичних знань був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) – суспільно-політичний діяч, публіцист, оратор, філософ, історик. С. Оріховського у Західній Європі називали «українським (рутенським) Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Вище згаданих та багатьох інших діячів та учених вважають основоположниками гуманістичної культури в Україні у ХV – ХVІ ст. Ідеї гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей характерний для української латиномовної літератури. Серед найяскравіших представників її були Ю. Дрогобич, Павло Русин з Кросно, Григорій Чуй Русин, Себастян Кленович та ін.. Вони писали свої твори латинською мовою, але тематика творчості, національне самоусвідомлення дають нам підстави віднести їх спадщину до української культури. Поета С. Кленовича «Роксоланія» – це поетичний опис України ХVІ ст., який, крім того, що має значну естетичну вартість, є також цінним історичним джерелом. 2.2. Діяльність братств та культурно-освітніх осередків. Під впливом західноєвропейських гуманістичних і реформаційних ідей в українській освіті на межі ХVІ – ХVІІ ст. відбуваються найвагоміші зміни. Створюються якісно нові навчальні заклади, які ґрунтуються на національних традиціях, поєднують вітчизняний і передовий європейський досвід. Особливу роль у цьому процесі відіграли братства – національно-релігійні та громадсько-культурні об’єднання міського населення, православного духовенства, шляхти, які почали виникати у кінці ХVІ ст. для захисту соціально-економічних інтересів і духових цінностей українського народу. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але особливу активізували свою діяльність після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Брестської унії 1596 р. Братства організовувалися при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їхніх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Але згодом вони все активніше включаються у суспільно-політичний, національно-визвольний та релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Братства у багатьох питаннях ставили цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії у Західній Європі. У братському русі активністю вирізнялися Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Значний внесок здійснило Львівське братство у розвиток українського шкільництва. Воно виступало засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання і поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Львівська братська школа мала елементи вищої освіти, хоч за програмою братські школи були закладами середнього типу. Братські школи були загальнодоступними, у них навчалися на кошти братств сироти, діти бідних батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися із досягненнями західноєвропейської науки та літератури Наприкінці ХV – початку ХVІІ ст. братські школи діяли у багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луцьку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Кременці та інших містах. Усі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками й вчительськими кадрами. Культурно-освітній й громадсько-політичний братський рух поступово поширювався із заходу на схід у стратегічному напряму на Київ. У кінці ХVІ ст. в Україні виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинської, у якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися із досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Першою навчальною установою такого типу стала Острозька греко-слов’яно-латинська колегія, заснована близько 1576 р. відомом діячем і меценатом української культури К.Острозьким (1526 – 1608). Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «семи вільних мистецтв», яка поділялася на тривіум – граматику, риторику і діалектику і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особлива увага приділялася вивченню слов’янської, грецької та латинської мов. Складовими частинами Острозького культурно-освітнього центру разом із колегією, були літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку у 1577 – 1582 рр. очолював Іван Федоров. Сучасники називали Острозьку колегію академією. ЇЇ першим ректором був Герасим Смотрицький – письменник і культурно-освітній діяч ХVІ ст. Тут працювали вчені, письменники, перекладачі з високою гуманістичною культурою. Серед них – священик, публіцист, філософ Дем’ян Наливайко (рідний брат козацького ватажка С. Наливайка), письменники-полемісти Василь Суразький, Клірик Острозький, поет і перекладач Андрій Римша та ін. Найголовнішою культурною пам’яткою Острозького центру було перше видання повної художньої ілюстрованої Біблії церковнослов’янською мовою 1581 р. «Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов’янства, але й серед усього слов’янського світу. Серед відомих вихованців Острозької колегії були майбутній гетьман П. Конашевич-Сагайдачний та письменник, церковний діяч М. Смотрицький. Наприкінці ХVI поч. ХVII ст. сприятливі умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 pp. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в КиєвоМогилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. 2.3. Полемічна література. Серед релігійних, культурно-освітніх та громадських діячів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. було немало талановитих письменників-полемістів. Полемічна література як оригінальне явище української духовної культури дістало таку назву від свого головного завдання – полемізувати з представниками інших конфесій, насамперед католицизму, що прагнули поширити свій вплив на православне населення. Полеміка між православними і католиками ХVІ ст. досягла своєї кульмінації у період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р.. Полеміка велася не лише довкола розходжень, які існували у віровченні, а й торкалась важливих питань культурного і громадського життя українського народу. Письменники-полемісти, серед яких варто згадати Герасима і Мелетія Смотрицьких, Івана Вишенського, Василя Суразького, Христофора Філалета, Захарію Копистенського, Клірика Острозького та інших, обстоювали право народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували і вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересів свого народу. Першим визначним полемістом з православного боку вважається Герасим Смотрицький (перша половина ХVІ – 1594), автора книги «Ключ царства небесного», надрукованої 1598 р. в Острозі. З католицького і греко-католицького табору активно полемізували Петро Скарга, Іпатій Потій, Щасний Жебровський, Бенедикт Гербест. За підрахунками дослідників, у ході полеміки було створено близько140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами та 60 – православними авторами. Незважаючи на те, що полемічна література мала переважно релігійно-догматичний характер, вона мала і мистецьку цінність. Письменники-полемісти у своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Інший відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький (Максим Герасимович Смотрицькй; 1577—1633) – український мовознавець, письменник, церковний і освітній діяч. Є автором повного курсу церковнослов'янської мови – унікальної «Граматики слов'янської» (1619), де подано орфографію, морфологію, синтаксис. Він увів нову літеру на позначення дзвінкого проривного приголосного – ґ, узаконив вживання букви й. Виділив вісім частин мови: ім'я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. До поч. ХІХ ст. «Граматика...» Смотрицького була основним підручником церковнослов'янської мови, він витримав багато видань. Іван Вишенський (1545-50—1620) український письменник-полеміст. Народився в м. Судова Вишня (Львів. обл.). У 70-х рр. ХVI ст., не мирячись з феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів Афон у Греції), що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Підтримував зв’язки з Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів, найвизначніші з яких спрямовані проти Берестейської церковної унії: «Послання до єпископів...», «Писання до всіх, у Лядскій землі живущих», «Викриття дияволасвітодержця», «Порада» та ін. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства, відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Христофор ілалет (жив у 2-й пол. 16 ст. – на поч 17 ст.) – руський (український) письменник-полеміст з Волині, вихованець острозької школи, філософ. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого проти Берестейської церковнеої унії 1596 р. та папства. Вважають, що під цим псевдонімом писав Мартин Броневський, перекручено Христофор (Кшиштоф) Броньський, польськ. Krzysztof Broński — королівський секретар, поляк-протестант під маскою православного русина) Клірик Острозький (дати життя не відом.) — письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч др. пол. XVI ст. Автор полемічних послань до прихильника унії Потія («Отпис на лист…», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа…», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку. Захарія Копистенський (псевдонім Азарія; ? – †1627) – шляхтич з Перемишля, український письменник, культурний і церковний діяч, з 1624 р. архімандрит КиєвоПечерського монастиря. Брав участь у полеміці з представниками інших християнських течій. Його найбільшим полемічним твором вважаєьться «Палінодія, або книга оборони» (1621—1622), що була спрямована проти католицизму та унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою православ'я. 2.4. Розвиток книгодрукування в Україні. Острозька Біблія. Пересопницьке Євангеліє. Найважливішою особливістю української культури ХVІ ст. була поява книгодрукування. Як відомо, книгодрукування з’явилося у Німеччині в 1440-х рр.. Його авторство належить Й. Гуттенбергу з м. Майнц. Поява друкованих кириличних книг пов’язана з іменем краківського міщанина, німця за походженням Швайпольда Фіоля, який видав 1491 р. у Кракові релігійні книги кирилицею. Першим україно-білоруськи книгодрукарем вважається білорус Франциск Скорина. Точна дата початку книгодрукування на українських землях невідома. Вчені тривалий час дотримувалися думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий 1574 р. у Львові І. Федоровим. У 1581 р. в Острозі І.Федоров за сприяння К.Острозького надрукував першу слов’янську Біблію – «Острозьку Біблію» церковнословянською мовою, яка відіграла важливу роль у боротьбі проти наступу католицької церкви на православ'я. Існують також гіпотези щодо існування книгодрукування в Україні і до І. Федорова. Українські друкарні ХVІ – ХVІІ ст. активізували літературне і наукове життя, навколо них об’єднувались гуртки письменників і вчених. У цей час в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавали книги церковнослов’янською та староукраїнською мовами. Визначною культурною подією того часу стала поява рукописного перекладу Священного Писання з болгарської мови на тогочасну українську, прикладом чого є Пересопницьке Євангеліє. Переклад здійснений упродовж 1556 – 1561 рр. Михайлом Василевичем з Сянока, що на Лемківщині та архімандритом Пересопницього монастиря Григорієм у селі Пересопниця на Волині (нині Рівненська область) зі старослов’янського оригіналу. Ця пам’ятка знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням. Єдиний примірник рукопису зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського. Саме на Пересопницькому Євангеліє складає присягу на вірність українському народу при вступі на посаду новообраний Президент України. 2011 рік у зв’язку з 450-річчям пам’ятки був проголошений роком Персопницького Євангеліє в Україні на державному рівні. 3.Архітектура та образотворче мистецтво, музична культура України періоду Відродження. Архітектура ХІV – ХVІ ст. базувалася переважно на традиціях давньоруської епохи, водночас використовуючи досягнення західноєвропейських стилів: романського, готичного та ренесансного. Помітного розвитку досягла українська архітектура на галицьких і волинських землях, оскільки після монголо-татарської навали монументальне будівництво в Наддніпрянській Україні на деякий час призупинилось. Пам’ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди і культові. Оборонне будівництво в умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною життєвою потребою. Упродовж ХІV – ХV ст. зростала кількість міст і фортець. Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та високими спостережними вежами. Замки-фортеці були споруджені у Кам’янці-Подільському, Львові, Луцьку, Острозі, Хотині, Білгород-Дністровському та інших містах. Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст були здебільшого дерев’яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів, Путивль тощо). Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Великі монастирі мали вигляд фортець, захищених міцними мурами з вежамибастіонами: Троїцький монастир у Межиріччі під Острогом, Дерманський монастир на Волині, Успенський Почаївський монастир. У церковному будівництві основним архітектурним типом були дерев’яні так звані зрубні храми, побудовані без цвяхів. До нашого часу збереглося дуже мало таких споруд. До найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква Святого Духа в с. Потеличі на Львівщині (1555 р.) та церква Святого Миколая у Чернівцях (1607 р.). Характерною ознакою забудови міст стає стильова різноманітність, зумовлена наявністю різних релігіях конфесій, а відтак впливом на українську архітектуру східної та західної культури. У панорамі міст сусідують православні церкви та готичні католицькі собори. Найбільш виразні споруди готичного стилю того часу – кафедральний собор у Львові ХІV – ХV ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст. Однак готичний стиль мало характерний для української архітектури, оскільки у період інтенсивної забудови міст (ХV ст.) готика в європейських країнах вже стала історією. Розвиток української архітектури другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст. нерозривно пов’язаний з розбудовою міст. Розгортанню будівництва сприяло надання містам магдебурзького права (Магдебург – німецьке місто, де вперше в добу середньовіччя були закріплені права і свободи громадян). У містах, що здобули його, дозволялося ставити ратуші для виборних органів влади. Навколо ратуші та торгівельної площі зводилися храми, громадські та житлові будови. Церковне і світське будівництво у цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Спорудам, виконаним у цьому стилі, притаманні витонченість і урівноваженість композиції, декоративне оздоблення, великі вікна, наявність скульптур тощо. Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові, який може служити зразком архітектурного мистецтва того часу. Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 – 90-ті рр.. ХVІ ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на площі Ринок: «Чорна кам’яниця», будинок Бандінеллі – флорентійського різьбяра. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема Успенська церква, складовою частиною ансамбля якої є каплиця Трьох Святителів та найцінніша пам’ятка українського Ренесансу – Вежа Корнякта. Високого рівня розвитку в Україні ХІV − ХVІ ст. досяг як релігійний (ікони, фрески), так і світський (портрети) живопис. Домінуючим видом малярства залишається іконопис. Відомими іконами кінця ХІІІ – початку ХІV ст. є ікона «Волинської Божої матері», образ якої вражає своєю емоційною наповненістю та духовністю; Красівська Богоматір Одигітрія4. Іконопис зберіг традиційні риси попереднього періоду (монументальність, величавість, витончений колорит, професійна майстерність), але починають розвиватися й реалістичні риси, відчувається віра в людину, прагнення барвистості, життєрадісності, релігійні образи втрачають колишню нерухомість, набувають людських рис. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, а не аскетів-мучеників, набувають певних індивідуальних рис. У релігійних сюжетах відтворювалися сцени навколишнього життя. Відбиття народних смаків відчувається і в доборі святих – Св.Георгій – воїн і охоронець, Св. Миколай – покровитель теслярів і мандрівників, Богоматір з дитиною – покровителька знедолених. Серед фрескового живопису поширені цикли страстей Христових, сюжети про Богородицю, зображення Змієборця і «Страшного суду». На багатьох із них зображені римські папи, королі, пани, блудниці з обстриженими головами. До кращих зразків тогочасного фрескового живопису відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» і «Успіння Богородиці» стінопису Кирилівської церкви у Києві (ХІV ст.), розписи Онуфріївської церкви в с. Лаврові на Львівщині (ХV ст..), Вірменської церква у Львові (ХІV – ХV ст..). Наприкінці ХVІ ст., поряд з традиційним іконописом, з’являються світські жанри живопису: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом – у повний зріст. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, львівського купця Костянтина Корнякта та ін.. Естетичні уявлення, смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і у декоративно-прикладному мистецтві – гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, обробці металу. В епоху Відродження на перший план виходять пізнавальні та естетичні функції музики, її здатність не тільки впливати на поведінку людини, а й відображати внутрішній світ. У музиці виділяється індивідуальне начало. Розквіту набуває інструментальна музика, зокрема гра на бандурі. Продовжують розвиватися народно-пісенна творчість та виконавство. Особливе місце належить епічному жанру – думам та історичним пісням, зміст яких пов'язаний з визвольною боротьбою проти татр і турок та польського поневолення («Дума про Марусю Богуславку», «Дума про Самійла Кішку», «Хмельницький та Барабаш», «Дума про трьох братів азовських». Носіями цього мистецтва були кобзарі, які славилися гарними голосами, даром імпровізації, досконалим володінням інструменту. Українська професійна музика бере початок ще з першої половини XV ст. від професійних братств і братських шкіл. Обов'язковим в них було навчання церковного співу та музичній грамоті. Найбільше значення відіграла діяльність Острозького, а потім Київського колегіумів. Обов'язковими дисциплінами були тут церковний спів по нотах та музична грамота. Викладання цих дисциплін доручалося братчикам-регентам хорів та музикантам. Розвиток української професіональної музики був тісно пов'язаний з так званими музичними цехами, які існували на зразок ремісничих. Відомо, що музичні цехи, які мали свої устави, існували в Києві ще з початку XVI ст. Це були міцні організації, які захищали права професіоналів. Вони обслуговували міське та навколишнє сільське населення. З кінця XV ст. у православних церквах існував багатоголосий хоровий спів, який згодом назвали партесним (спів за окремими партіями нот). Поширився попит на своєрідні форми світського музичного побуту в містах. Одним з найбільш ранніх професійних пісенних жанрів в Україні був кант на три голоси – пісня без інструментального супроводу. Особливо популярними були канти любовні та жартівливосатиричні. Існували також панегіричні (хвалебні), побутові, філософсько-повчальні й антирелігійні канти. Кант виник на межі XVI-XVII ст., саме тоді, коли в Західній Європі народилася опера. 4. Феномен козацької культури У зазначений період на передній план суспільного життя України виходить козацтво. Початки козаччини припадають на ХV ст., коли козацтво заявило про себе боротьбою з турками і татарами. У ХVІ ст. козаки починають об’єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об’єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на о. Мала Хортиця – Запорізьку Січ. З часом формувалася структура козацтво, відбувалось перетворення його на вагому політичну силу. Саме козацтву судилося взяти на себе місію оборони віри і прав, культури українського народу. З козацького середовища вийшла нова провідна суспільна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе здобуття і утвердження власної державності, розвиток освіти, зведення і реставрацію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка формувалася у русі українських генетичних джерел, виникла на основі глибоких традицій українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій відбиток і на культуру цієї спільноти. Січ формувалася із втікачів від кріпацтва, національних і релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури та мистецтва свого народу. Унаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна, самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури усієї України. Козацтво брало дієву участь в опозиційному русі проти політики національнорелігійних утисків. 1620 р. двадцятитисячне військо запорізьке, на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним записалося до Київського братства. Ставши ктитором (покровителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. Значна грошова сума була витрачена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-визвольного і культурного руху. За прикладом гетьмана козацькі воєначальники ставали покровителями монастирів, церков, дарували кошти на будівництво іконописних та релігійних майстерень. Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Вже у 1576 р. на землях Війська Запорізького була заснована перша школа. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можна виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов’язково поєднувалось з вихованням. У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги за спину, виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Найулюбленішим танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У січовій музичній школі, в якій навчались «вокальної музики і церковного співу», були створенні групи виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під назвою «Вертеп». З діяльністю козацтва і Запорізької Січі безпосередньо пов’язана поява таких оригінальних жанрів народної творчості як думи та історичні пісні. Таким чином, упродовж ХІV − ХVІ ст. в українській культурі, з одного боку, розвивалися та удосконалювались традиції Київської Русі, з іншого, сприймались і трансформувались ідеї Ренесансу та Реформації. Хоча зберігається провідна роль релігійного мистецтва, посилюється увага до земної людини і реального, земного життя. Взаємодія із західноєвропейським мистецтвом активізується в ХVІ – першій половині ХVІІ ст., коли українська культура вступає в новий етап розвитку. Саме тоді загострюються проблеми міжконфесійної боротьби, національного і соціального визволення, розгортається культурницька і просвітницька діяльність братств, набуває поширення книгодрукування, засновуються освітні заклади нового (європейського) типу. Як про потужну культуро творчу силу, заявляє про себе козацтво. У цей час відбувається піднесення в різних видах мистецтва. Здобутки культури українського народу ХІV − ХVІ ст. дають підстави говорити про її самобутні риси, тісний зв'язок її з гуманістичними ідеями. 1 Емансипація (лат., від формально звільнюю сина від батьківської влади) – звільнення від залежності, гніту, скасування якихось обмежень. 2 Секуляризація (лат. saecularis) — це процес змін у взаємовідносинах релігії з суспільством у напрямку звільнення від релігійного впливу. 3 Перша єзуїтська колегія булла відкрита на українських землях 1575 р. в Ярославі (нині територія Польщі), а згодом у Львові, Луцьку, Острозі, Барі, Фастові, Києві, Переяславі, Овручі, Самборі, Кременці, Житомирі. 4 Одигітрія (греч. Οδηγήτρια — що вказує шлях) — один з найбільш поширених типів зображення Богородиці з немовлям Ісусом. Лекція 5. Феномен українського бароко (ХVІІ - ХVІІІ ст.) План 1. Особливості розвитку української культури другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст. 1.1Реформування церкви та освіти у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. 1.2 Роль Петра Могили у формуванні українського національного культурного середовища та відновленні культурних пам’яток Києва. 1.3 Наука у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. Розвиток філософських ідей Г.Сковороди, Ф.Прокоповича. 2. Українська література та книгодрукування у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. 3. Барокова архітектура та образотворче мистецтво у другій половині ХУІІ – ХУІІІ ст. 4. Розвиток українського музичного та театрального мистецтва у другій половині ХУІІ – ХУІІІ ст. Словник Бароко, козацьке бароко, партесний спів, козацькі літописи, шкільна драма, вертеп, інтермедія, акровірші, раки, луни, фігурні вірші, думи, історичні пісні, іконостас, жовківський художній осередок, портретний живопис. Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 5. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. 6. Ушкалов Л. Світ українського бароко.— Х., 1994 1. Особливості розвитку української культури другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст. XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні. Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини. У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови. Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості. Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ. 1.1. Реформування церкви та освіти у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого дорого. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією. Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Перемишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократичну установу, до якої входили урядові службовці та духовенство і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетворило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосередню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан. Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури. Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби. Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була КиєвоМогилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні я, риторика та мови. її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема. Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість української вищої освіти, гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії. 1.2 Роль Петра Могили у формуванні українського національного культурного середовища та відновленні культурних пам’яток Києва. Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу. Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії. Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства КиєвоПечерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. Славетний Митрополит значної уваги приділяв зміцненню матеріального становища Української православної церкви. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, а повернуті храми відбудовувалися за безпосередньої участі П. Могили. Серед них, у Києві – це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького монастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви. 1.3 Наука у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. Розвиток філософських ідей Г.Сковороди, Ф.Прокоповича. Українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення. Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П. Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М. В. Ломоносов. Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Джона Локка і Шарль Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться. Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки. Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін. Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ. Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї. (див. також ноосфера як продовження ідей Сковороди). 2. Українська література та книгодрукування у другій половині ХУІІ –ХУІІІ ст. Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження. Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства. Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах. Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально. Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (16481720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України. Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України. Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг. Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII— XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру. Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих». У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім´я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб´янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін. З середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо. У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною. У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала. 3. Барокова архітектура та образотворче мистецтво у другій половині ХУІІ – ХУІІІ ст. у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври (народний зодчий Стефан Ковнір. Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим. У XVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів (Йоган Шедель –дзвіниця Києво-печерської Лаври; Бартоломео Растреллі збудував Андріївську церкву, Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським). В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові). Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр. Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII століття ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування). Образотворче мистецтво Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями. У XVII столітті в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв (Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко). Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ століття Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Варфоломія Растреллі у стилі бароко. їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті. 4.Розвиток українського музичного та театрального мистецтва у другій половині ХУІІ – ХУІІІ ст. Значний крок вперед зробило й українське театральне мистецтво та музика. Драматурги в комедіях і трагедіях розповідали про боротьбу з агресією турків і татар, про героїчні подвиги Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, I. Сірка. С. Палія, вигадували різні гумористичні сценки з народного життя. Згодом їх ставили на площах у відкритих театрахбалаганах студенти, а із заснуванням у 1789 р. в Харкові постійного театру - і професійні актори. Вистави відбувались у Києво-Могилянській академії, колегіумах, школах. Український вертеп у цей час поширювався у сусідні країни і користувався особливим успіхом у російських містах - Курську, Тобольську, навіть Якутську, де жили вислані, репресовані царським режимом українці. З розвитком театрального мистецтва набула поширення і професійна музика. її теоретиком вважався Микола Дилецький, автор виданої у 1670 р. «Граматики музичної». Перших музикантів випускали Києво-Могилянська академія та засноване в 1737 р. у Глухові музичне училище, учнями якого все XVІII ст. поповнювалася царська придворна капела. Саме вихованець Глухівського училища, а пізніше і Києво-Могилянської академії Максим Березовський став видатним українським композитором, хоча й жив за межами України, автором першої в Росії опери «Демофонт». Його земляк і учень Дмитро Бортнянський розвинув далі національне музичне мистецтво, написавши опери «Креонт», «Сокіл», а також понад 100 хорових творів, багато з яких і донині чарують слухачів талановитістю. Д. Бортнянський тридцять років керував придворною капелою у Санкт-Петербурзі. Широко використовували пісенну творчість українського народу і такі талановиті музики, як Артем Ведель і Марко Полторацький. У тяжких умовах колоніально-кріпосного гніту розвивалися таланти народних музикантів - кобзарів, лірників, співців, троїстих музик. Серед цих самородків варто згадати простого козака Климовського, автора широко відомої пісні «Їхав козак за Дунай», що й нині входить до репертуару більшості хорів. Джерелом натхнення для поетів, письменників, музик була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через ст. рабства і неволі дорогоцінні багатства свого генію, оспівуючи мужність, кохання, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського говорять: «Любов к Отчизні де героїть - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат!» До наших днів дійшли згадки про напівлегендарну дівчину Марусю Чурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить багато пісень, складених під час Визвольної війни, що й сьогодні на устах у народу. Лекція 6. Епоха просвітництва та романтизму в Україні (кін ХVІІІ ст. – пер. пол. ХІХ ст.) План 1. Особливості розвитку освіти у ХІХ ст.. Товариство «Просвіта». 2. Наука на українських землях у ХІХ ст.. Праці з історії України. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його творчий доробок. 3. Нова українська література ХІХ ст. Становлення української фольклористики як науки. 4. Архітектура та містобудування в Україні у ХІХ ст. 4.1 Українське музичне та театральне мистецтво у ХІХ ст. 4.2. Розвиток українського живопису у ХІХ ст. Словник Національно-культурне відродження, романтизм, класицизм, історіографія, народна творчість, нова українська література, нова літературна мова, народництво, громади, просвіти, Валуєвський циркуляр, Емський указ, громади, «Просвіти», Головна Руська Рада, «філософія серця», реалізм, позитивізм, соціалізм . Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 5. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. 1. Особливості розвитку освіти у ХІХ ст. Товариство «Просвіта». У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд АвстроУгорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною Харківський університет На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773–6.11.1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту. 17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних сту-денти. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закін-чило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зра-зок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його зазнавала численних реорганізацій і лише в 50-х роках усталилася. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологіч-ному, фізико-математичному, юридичному, медичному. В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конст-руктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозва-ли його «українським Ломоносовим». В університеті працювали два відомі професори математики – Тимофій Федорович Осиповський (1765–1832) та його учень, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський (24.09.1801–1.01.1861). У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі. В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790– 1865), історики Микола Іванович Костомаров (1817–1885) та з 1882 р. – Дмитро Іванович Багалій (1857– 1932). З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812–1880). Крім педагогічної, І.Срезневський займався науковою роботою. В 1833–1838 рр. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» – фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популяр-ною на той час. Всього вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи ХVI–ХVIII ст., уривки козацьких літописів, переказів, урив-ки з «Історії Русів». Крім того, І.Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив в 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава. Український фольклор, зібраний І.Срезневським, зацікавив Ми-колу Васильовича Гоголя (1809–1852), який мріяв тоді написати істо-рію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804–1873), який постійно з ним листувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» вис-ловив в листі до П.Корольова 22.05.1842 р. Т.Г.Шевченко: «Лежу п’яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневсь-кому. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам». Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау. Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В.Гете і О.Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П.Семенова-Тян-Шанського та інших. Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Хар-кові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху-дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному підне-сенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друку-вання українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вче-них, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит». Заснування першого у Східній Україні університету, видання пер-ших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най-більшим культурним центром в Україні. Київський університет Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після при-душення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Півден-но-Західному краї» російського університету. Його історія бере свій початок від 8 листопада 1833 р., коли було підтримано подання міністра освіти С. С. Уварова про заснування Імператорського Університету Св. Володимира на базі перенесеного до Києва польського Кременецького ліцею. 15 липня 1834 р., у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відбулося урочисте відкриття університету під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національно-культурного відродження. 18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора Університету наказом імператора Миколи І було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича, друг М.В.Гоголя і Т.Г.Шевченка. До Києва М.Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи ботаніки». Крім того, М.Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків ук-раїнської фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фолькло-ристичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.). Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет, створений на базі медичного факультету ліквідованого Віленського університету (м. Вільнюс). Студентський контингент в університеті протягом 1834–1841 рр. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при університеті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів. До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печерську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був пер-ведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класицизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікентія Івановича Беретті (1781–1842). Під його безпосереднім керівництвом було зведено будівлю у стилі класицизму, яка і досі використовується як головний корпус університету. Поруч з ним професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад, який функціонує і сьогодні. Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. університетського статуту уможливили послідовну розбудову кафедральної системи - кількість кафедр зросла з 20 до 37. М.Максимович був ректором всього рік – в 1834–1835 рр., потім – деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка під Кане-вом. Серед видатних постатей університету Микола Іванович Костомаров (1817-1885). Професор Київського університету, видатний український історик,етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч. Інаціатор створення і автор програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства. Ідейним натхненником кирило-мефодіївців був геніальний поет Т. Шевченко, який на той момент працював вчителем малювання школи живопису університету, одночасно займаючи посаду в університетській Археографічній комісії (тимчасовій комісії для розгляду давніх актів). М.С. Грушевський (1866-1934). Видатний український історик, громадський та політичний діяч, вихованець Київського університету голова Української Центральної ради, Президент УНР.Засновник і голова Українського наукового товариства.Академік ВУАН (1923 р.) та АН СРСР (1929). Пожвавлення науково-педагогічної діяльності в Київському університеті у другій половині ХІХ століття пов'язують із проведенням ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадженням у 1863 р. нового університетського статуту. У цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшилася кількість викладачів та студентів. З російських і європейських університетів на роботу до Києва запросили 90 нових викладачів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для здійснення наукової та педагогічної діяльності. Микола Дмитрович Іванишев (1811-1874).Професор, історик права, ректор (1862-1874).Головний редактор видань Київської археологічної комісії. Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття - це потужний навчальноосвітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-х рр. становила 500 осіб (переважно поляків), у1883 р. в університеті навчалися 1700 студентів (в основному українці та росіяни), а вже у 1913 р. ця кількість зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій. Викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньовідомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізикоматематичного, хімічного, історичного імені Нестора-літописця. Володимир Степанович Іконніков (1841-1923). Професор, історик, академік (1920).Один з фундаторів історичного товариства Нестора-літописця. УАН За роки існування Київського університету в ньому працювали сотні видатних науковців, серед них: історики й філологи: М. Максимович, В. Цих, Ф. Домбровський, І. Нейкірх, М. Костомаров, П. Павлов, В. Антонович, В. Іконніков, І. Лучицький, М. Драгоманов, В. Перетц, М. ДовнарЗапольський, М. Дашкевич, А.Лобода, Ф. Вовк, Ф. Фортинський, Ю. Кулаковський, С. Єфремов, А. Кримський, О. Гермайзе, Є. Тарле, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, зас-нований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рі-шельє дю Плессі – градоначальника Одеси і генералгубернатора Новоросійського краю (1803–1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою. Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати нових університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студентами незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже ненадійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях. У 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого. Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися». За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси. На Лівобережній Україні єдиним товариством «Просвіта», яке отримало дозвіл губернатора на заснування чернігівська «Просвіта», заснована 27 грудня 1906 року членом Державної Думи І. Шрагом та М. Коцюбинським, головою було обрано М. Коцюбинського. Чернігівська «Просвіта» відкриває дві філії – у Ніжині і Козельці. У 1911 році через переслідування з боку царської адміністрації товариство припинило свою діяльність. 2. Наука на українських землях у ХІХ ст.. Праці з історії України. Природничі науки Ілля Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом Миколою Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. Микола Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військовопольової хірургії М.І.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ ст. названо кратер на Місяці). В проекті Кибальчич обґрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії апарата, висунув ідею про можливість застосування броньованого пороху для реактивного двигуна і про необхідність забезпечення програмованого режиму горіння пороху, розробив пристрої для подачі палива і регулювання, способи запалювання. Подачу порохових шашок в камеру згорання Кибальчич планував забезпечувати за допомогою автоматичних годинникових механізмів. Досліджуючи питання щодо стійкості польоту, Кибальчич зазначив, що стабілізація апарата може проводитися як відповідним розподілом мас, так і за допомогою крил-стабілізаторів. В проекті досліджене питання про гальмування апарата при спуску. В кінці пояснювальної записки Кибальчич виказав думку про те, що успіх у вирішенні проблеми залежить від вибору співвідношення між масою корисного вантажу, габаритами порохових шашок і геометричними розмірами камери згорання двигунів. Гуманітарні науки У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю. У цей же час починають з'являтися й історичні роботи (Д.М. Бантиш-Каменський «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства»; - походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами в якості заступника української культури. Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців «Источники малороссийской истории»), але і багато в чому переймаєтьсянастроями місцевої дворянської інтеліґенції. «История Малой России» вперше побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш- Каменський не залишав службу, займав високі пости - тобольського, віленського генерал-губернаторів тощо. Тому в «Истории Малой России» багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого - саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого - засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М.Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний інтерес до історії України. Дослідником, який по'єднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - першої української політичної національної організації. Після розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт - «Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России». Пізніше завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Підсумком його дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». М.Костомаров захищав принцип об'єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди». Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В.Б.Антоновича. По- перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з'їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст – спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М.С.Грушевський. Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. За рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський - один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше - «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції. На рубежі XIX—XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених. Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у сепаратизмі і позбавили державної стипендії. Коли він спробував продовжити роботу у Петербурзі, то як політично неблагонадійний за «пристрастие к истории Малороссии» був засланий до Ташкента. Лише через декілька років він зміг захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І.Яворницький видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький продовжував і після революції. Він писав: «.. козаки, які боролися з безліччю ворогів, за православну віру, за українську народність, .. козаки, які створили високохудожні думи, .. виступали носіями високої громадянськості і вражали сучасників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі їх діяння були представлені у докладній, живій і художній історії». Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші статті. Вона, вийшовши заміж за політичного засланця з Харкова П.С.Єфименка, разом з ним переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з'являються «Нарис історії українського народу» Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко - перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу. Федір Вовк - вивчав етнографічні матеріали в різних країнах Європи. Видатний член київської Громади, через переслідування 1879 року змушений був надовго виїхати за кордон. З 1887 р. оселився у Парижі, де вивчав (у Манувріє, Топінара, Ерве, Амі, Летурнра) антропологію, порівняльну етнографію і археологію. За працю Varations squelettiques du pied chez les Primates et chez les races humaines (1900) отримав премії Godar і Російської академії наук. В 1904—1906 рр. робив наукові екскурсії в Галичині, Буковині та Угорщині. Федір Вовк залишив понад 200 наукових праць різними мовами. Вовк — член Російського географічного товариства в Петербурзі, Історичного й Антропологічного товариства в Парижі, активний популяризатор української культури в Європі. Науковець — один з перших дослідників палеолітичних пам'яток на території України. Вчений зібрав значний матеріал з етнографії українського народу. Він — автор праць «Антропологічні особливості українського народу», «Етнографічні особливості українського народу» (обидві 1916 року), в яких доводив, що українці — окремий слов'янський народ. Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. — головою Наукового товариства імені Шевченка. Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову, під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. За сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його творчий доробок. Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями : Росією та АвстроУгорщиною. Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: Історично-філософська Філологічна Математично-природописно-лікарська. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства. Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ). Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань: «Збірник Історичнофілософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з'явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології. Під редакцією Володимира Гнатюка, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства «Хроніка НТШ. Головною фундаментальною монографічною працею створеною в НТШ слід вважати «Історію України-Руси» Михайла Грушевського — 8 томів, що з`являлись упродовж його діяльності в НТШ, серію праць Івана Франка, Володимира Гнатюка, п'ятитомник В. Шухевича «Гуцульщина». Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України». Єдиною у своєму роді світовою скарбницею української культури стала бібліотека НТШ. За станом на 1939 р. вона налічувала 350 тис. Одиниць (книг, часописів, стародруків, рукописів — в тому числі унікальних збірок української періодики ХІХ ст.). На цей час в складі НТШ сформовано п'ять паритетних музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, також окремо музей воєнно-історичних пам'яток). 3. Нова українська література ХІХ ст. Становлення української фольклористики як науки. Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москальчарівник». Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря. До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах. Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, - писав М.Грушевський, - це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури. Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім'я майже на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес. Прихильник культурнонаціонального відродження, Куліш болісно шукав шляхи до нього: від нелегального КирилоМефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій «Основі», від союзу з галицькою громадськістю – до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши». Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок(М.Віленська). Її збірка «Народнi оповiдання», повісті «Iнститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв. Т.Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки справи свого життя. Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли «співомовки» - сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних пісень, ліричні вірші. І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сімя», «Микола Джеря»). На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» (спільно з І.Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерiвна» та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів. Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-демократ П.А.Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи літературу як «живу творчу силу суспільного руху», він створив прекрасні революційні вірші (збірки «Пролiсок», «З Пiвночi», «Кобза»). У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина,вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов»язаним віддати свою працю цьому простому народові». Своєму принципу Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно - в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів»яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав смiється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя». І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу). Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.КвіткаКосач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х років. Батько - учасник руху «Громад», друг М.Драгоманова, мати – письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже в дитинстві її спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем («Давняя казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лiсова пiсня»). У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційнодемократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи. Основи української фольклористики закладені на сторінках «Украинского весника», «Украинского журнала», «Украинского альманаха», в наукових студіях М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, Л.Боровиковського, К.Сементовського, Д.Зубрицького, П.Лукашевича, З.Доленги-Ходаковського, представників «Руської трійці», М.Костомарова, А,Метлинського, П,Куліша, О,Марковича, А.Свидницького та ін.. Вагоме зібрання фольклорних творів здійснив Т.Шевченко, перебуваючи в Україні у 1843-1847 рр. Визначальними для розвитку фольклористики стали діяльність Петербурзького російського географічного товариства з Південноросійським відділом у Києві. Дослідники, крім уснопоетичної творчості, цікавились особливостями народної драми, музики, хореографії. Концептуальне бачення фольклористики окреслене у працях П.Чубинського, П.Номиса, М.Драгоманова, І.Нечуя-Левицького, М.Лисенка, О.Потебні, І.Франка, Ф.Колесси, В.Гнатюка, Д.Яворницького, М.Сумцова, Ф.Вовка, М.Грушевського. 4. Архітектура та містобудування в Україні у ХІХ ст. В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад. Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів. Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів. На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму. Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів. Відомі зодчі першої половини ХІХ ст такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд. Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості. Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст виділяється п’ятибанний СпасоПреображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря. Квадратна у плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасаду створено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами. Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, а дві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах. Апсида східного фасаду має вигляд півротонди з причетвертими колонами. Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ-ХІХ ст досягла Одеса. ЇЇ збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. У 1803 Одеса ще була невеликим містом з дев’ятьма тисячами жителів. У місті було 14000 будинків і землянок, незакінчені церкви, 39 невеликих фабрик, 200 крамниць і магазинів. В 1804 р. градоначальник Одеси А.Е. Ришельє замовив проект театру відомому архітекторові Тома де Томану. Прихильник форм античної архітектури, Томан казав, що його театр являє “подобу невеликого грецького храму”. Театр збудований у 1809 р. поблизу моря добре виділявся серед навколишньої забудови і кожен хто приїжджав до Одеси морем, першою бачив цю споруду. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К. Боффо, Г.І. Горічеллі, У.Козлов, Ф.К. Боффо був родом із Сардинії. За сорок років творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших будівель. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, вона збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронова та будинок Старої біржі. Серед нових міст найбурхливіше розвивався Севастополь. Велику роль у плануванні і забудові міста відіграли військові інженери. Севастополь зростав дуже швидко. В 1804 р. Севастополь оголосили головним військовим портом Чорноморського флоту, а згодом фортецею. Особливу діяльність по забудові Севастополя розвинув видатний флот овець і вчений М. Лазарєв. В архітектурі Севастополя переважали давньогрецькі форми. В греко доричному ордері збудовано в 1843 р. Петропавлівський собор, що являє собою периптер з сорока чотирьма колонами. При Морській бібліотеці було споруджено так звану башту вітрів. На верхньому крузі барельєфи, які зображують міфологічних героїв. Будинок Морської бібліотеки було зруйновано, але башта збереглася, до наших днів, нагадуючи про архітектуру першого періоду розвитку міста. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. Щоб зв’язати Хрещатик з під’їздними шляхами, Миленський пересік його початок Олександрівською вулицею між Подолом і Печерськом, а кінець Хрещатика продовжив на Зх і Пд однією з найдовших у тогочасному Києві вулиць – Василівською. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший на Україні “Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права”, що являє собою тосканську колону з п’єдисталом у вигляді арки. У 1810 р. на Аскольдовій могилі споруджено церкву-Ротонду у вигляді мовзолею-пам’ятника Аскольдові, якого за літописом вважали першим київським князем. Церква стоїть у чудовому природному оточенні. Після нищівної пожежі Подолу у 1811 р. Миленському довелося багато попрацювати над забудовою цієї частини міста. Він поновлює старі будівлі і будує багато нових. У Фролівському монастирі Миленський спорудив Воскресенську церкву з центральною ротондою, перекритою банею, та з двома боковими симетричними крилами. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу протии іноземних загарбників. У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки. 4.1 Українське музичне та театральне мистецтво у ХІХ ст. Театр Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси. Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Поштовхом для написання "Наталки Полтавки" для Котляревського стала п'єса "Козак-стихотворец" О.О. Шаховського, у якій було зображено тогочасне українське сільське життя. Але автор був погано знайомий з реальним побутом українців, тому допустився багатьох помилок, через що полтавці були дуже розчаровані у театрі. Тому Котляревський вирішив виправити це становище, написавши правдиву п'єсу. Жанр твору, за визначенням І. Котляревського - опера малороссийская у 2-х діях. Котляревський вперше в новій українській літературі вводить образ жінки-страдниці мати Наталки, Терпилиха, що своєрідно відображуються у її імені. За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Іван Котляревський так визначив жанр: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики та пісень. Над музичним оформленням п'єси працювали Анатолій Барсицький, Алоїз Єдлічка, Опанас Маркович, Микола Васильєв, Володимир Йориш та інші. Однойменна опера Миколи Лисенка, написана за мотивами поеми і вперше поставлена у 1889 році стала класикою українського оперного мистецтва Постановки стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генералгубернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними). Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського (всі три театри працювали спільно й актори змушені були грати трьома мовами), й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях. 1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач). Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький, який однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство). Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи. В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як скромна, роботяща сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей, і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко- Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка (померла у віці 36 років) Марія Садовська-Барілотті. Усі вони продовжували розвивати славну справу зачинателя і, як його називали сучасники, батька українського театру М. Л. Кропивницького. Найдіяльнішим після Марка Кропивницького був Микола Карпович Садовський (Тобілевич-середній). Життя його бурхливе, насичене мистецькими і громадськими звершеннями, — починаючи від російсько-турецької війни 1877—1878 рр., у якій він брав участь і отримав Георгіївський хрест за хоробрість, і в подальшому — боротьба за права українського слова й театру в умовах їх заборони. Щастя посміхнулося Миколі Садовському ще змолоду. Він зустрівся з Марією Костянтинівною Заньковецькою і поряд з нею пішов шляхом, який для обох був єдиним у житті покликанням — обоє випили з одного келиха чарівне зілля театру і ніщо вже не могло розлучити їх на сцені, незважаючи на тимчасові незлагоди та розлуки у житті. Розповіді сучасників про їхню першу зустріч свідчать, що зблизила майбутніх митців театру українська народна пісня. І це до якоїсь міри символічно. Чи не знаменням є й те, що обоє мали однакові ініціали — М.К.Заньковецька, М.К.Садовський. Садовський-Тобілевич порівняно легко й вільно пішов шляхом артиста, вступивши до трупи М.Л.Кропивницького, створеної у рідному Єлисаветграді 1881 року. За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Молодий театр недаремно став називатися Театром корифеїв. Кропивницький, Микола Садовський, Іван КарпенкоКарий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя. Музика Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван КравченкоКрюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.). Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…». Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики. Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність. Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894). Сам композитор підкреслював важливість глибокого знайомства із фольклором: « Яка то є велика потреба музикові, а заразом і народникові повештатися поміж селянським людом, зазначити його світогляд, записати його перекази, споминки, згадки, прислів'я, пісні і спів до них. Вся ця сфера, як воздух чоловікові потрібна; без неї гріх починати свою працю і музикозві й філологові" » У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо, що стали наріжним каменем подальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва та утвердження його самобутності. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва. Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський акт 1876 р. забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славинським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений. Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: "Камо пойду от лиця Твоєго", "Херувимська" та молитву "Боже великий, єдиний" (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень - "Пречиста Діво, мати Руського краю", "Хресним древом", "Діва днесь пресущественного раждаєт". Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм - це "Українські рапсодії" (gis moll, a moll), "Героїчне скерцо" op. 25, "Епічний фрагмент" op.20, "Українська сюїта". Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли - "Альбом літа 1900" op. 37, "Альбом особистий" op. 40 тощо. 4.2 Розвиток українського живопису у ХІХ ст. Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українськоросійську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників. В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»). Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію. Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Робота над картиною «Місячна ніч на Дніпрі» захоплювала настільки , що дні, тижні Куїнджі майже не виходив із майстерні. Задумана картина наче жива стояла у художника перед очима. Трудився над нею осінь і зиму. Йому прекрасно писалося. Наче то не робота була, а відпочинок душі. Він забув про свої скорботи і радощі, забув усе на світі, і нічого не бачив навколо, окрім цієї зеленої ночі. Куїнджі зводить воєдино, мирить і співставляє великі стихії природи: землю і небо, світло і тіні. Ніхто у світі ще не робив цього так вражаюче талановито, як він, бо він не просто відображує те, що віками існує поруч з людьми, а відкриває епічну велич цього вічного взаємозв'язку. Щонеділі художник на дві години відкривав для всіх бажаючих двері своєї майстерні. Успіх був грандіозним. Дивували незвичайні фарби, що наче світяться. Куїнджі став кумиром. Від часів всесвітнього тріумфу "Останнього дня Помпеї"" Карла Брюллова жоден художник Російської імперії не зазнав такої гучної слави: демонструвалась виставка не просто одного художника, а - однієї картини. Картина не просто вражала, вона гіпнотизувала. Знаючи, що ефект місячного сяйва в повній мірі проявиться при штучному освітленні, художник велів закрити вікна в залі і освітити картину променем направленого на неї електричного світла. Глядачі входили в напівтемну залу і, як зачаровані, зупинялися перед холодним сяйвом місячного світла. Довжелезні черги шикувались на вулиці, і люди годинами ждали, щоб побачити картину. Щоб не було давки, публіку пускали в залу групами. Архип Іванович наводив порядок, встановлював чергу. Люди, які знали Україну, як околицю великої імперії, раптом зробили для себе відкриття: виявляється, що є на Русі земля, що схожа на казку, що над нею опускаються оксамитові ночі, яких ніде більше у світі немає, і там пахнуть тополі і тече могутній Дніпро, і втихомирено вечорами світять вогники далеких сіл, і ім'я цій землі - Україна. Хто раніше не чув про Україну - тепер полюбив її. Архип Куїнджі називав "Місячну ніч на Дніпрі" головною картиною свого життя, дивом і міг простоювати біля неї годинами, ставився до картини, як до живої істоти, розмовляв з нею, залишившись наодинці, скаржився, коли було нестерпно важко. Несподівано "Місячна ніч на Дніпрі" була продана прямо в майстерні. В один із вихідних днів про її ціну запитав якись морський офіцер. Куїнджі не мав наміру продавати картину і сказав майже фантастичну на той час суму – 5 тисяч. Почувши ствердну відповідь, був здивований, але відступатись було уже пізно. Лише після того, як офіцер пішов, художник дізнався, що до нього навідувався великий князь Костянтин. Князь не захотів розлучатися з картиною і, відбуваючи у всесвітню подорож морем, прихопив її з собою, щоби вона радувала його пресвітлі очі. Куїнджі стало страшно від думки, що картина пропаде: вона не витримає різких перепадів клімату, морської солі і вологи. Він кілька місяців не брався за пензля, переживав і був переконаний, що разом із картиною у нього вкрали півжиття, не купили, а саме вкрали, бо без "Місячної ночі..." його нема, як художника, що зникне він, розтане на віки-вічні у тумані забуття і сліду ніякого не залишить на землі. Куїнджі вирішив відтворити найдорожчу картину у тому ж сюжеті і в тих же фарбах, як і раніше, і тоді буде жити вічно. Від початку роботи над копією "Місячної ночі..." і до її остаточного завершення минуло два роки. Вологе, пропитане сіллю морське повітря, звичайно, негативно вплинуло на склад фарб, і пейзаж став темніти. Якщо порівняти два варіанти картини, які зберігаються в Російському музеї і Державній Третьяковській галереї, то ці відмінності впадають у вічі. Але сяйво місяця передане геніальним Куїнджі з такою силою, що, дивлячись на картину навіть зараз, глядачі підпадають під владу вічного і Божественного. Після українських ночей Куїнджі нічого кращого не написав, бо родом він був з України, і українські ночі у нього були в крові, він ними дихав і відчував їх кожною клітинкою. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.). Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села. Це - "В чистий четвер", "Жниця", "Збирання сіна на Україні", "Біля річки", "Свати". Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані зі сватанням. Наприклад, на полотні "Свати" перед глядачем постає традиційне дійство: за столом сидять поважні чоловіки, перев'язані рушниками. Мабуть, події розгортаються на добре, бо в руках матері і молодшого свата повні чарки. Тут же і нехитрий селянський харч. А дівчина, як і годиться, сидить на ослоні біля печі і колупає припічок. У 1891 році Пимоненко створює картину "Весілля у Київській губернії", яка яскраво свідчила про його творчу зрілість. Вона експонувалась на академічній виставці і мала великий успіх. З блискучою майстерністю написана художником колоритна юрба односельців, що йде вулицею. Килимом стелиться їм під ноги опале осіннє листя. Адже осінь - весільна пора. На передньому плані - молоді у святковому вбранні. Привертає увагу тендітна постать нареченої. Ніжний овал обличчя, витончені риси. Поряд наречений. Звичайний сільський парубок, кремезний, з дещо грубуватими рисами обличчя. Глядач мимоволі помічає легкий наліт смутку на обличчі нареченої: яким-то буде її заміжнє життя?. Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін, автор знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову. В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.ДемутМалиновский, П.Клодт, О.Тон). Музеї. Лекція 7. Українська культура на шляху національного відродження (друга половина ХІХ ст. – перше двадцятиріччя ХХ ст.) План 1. Особливості розвитку культури України на рубежі ХІХ –ХХ ст. Роль суспільнополітичного руху в процесі поширення української національної ідеї. 1.1. Демократичні тенденції розвитку освіти на початку ХХ ст. 1.2. Українська наука початку ХХ ст. Нові технічні відкриття, та їхнє впровадження в Україні. 2. Нові тенденції українського мистецтва на початку ХХ ст.. (неоромантизм, експресіонізм, авангард). Революційно-демократичний напрям в українській літературі. 3. Чинники розвитку культури України в 1917-1921 рр. 4. Мистецтво України 1917-1921 рр.: театр, музика, образотворче мистецтво та архітектура. Словник Політика «культурної революції», «розстріляне відродження», модернізм, авангардизм, «Гарт», «Плуг», «Пролеткульт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, неокласики, футуристи, символісти, неоромантики, модерн, необароко, конструктивізм, сталінський псевдокласицизм, експериментальний театр. Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 5. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. 1. Особливості розвитку культури України на рубежі ХІХ –ХХ ст. Роль суспільно-політичного руху в процесі поширення української національної ідеї. В архітектурі початку ХХ ст. утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В.Нагірний, автор численних церков у Галичині, та І.Левитський. якому належать проекти будинків товариства “Дністер”, готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901-1908), спроектований В.Кричевським. Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т.Гаврило, автор погруддя Т.Шевченка; М.Паращук. якому належать скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, С.Людкевича, а також пам’ятник А.Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А.Попелем; П.Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру. Початок ХХ ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я.Степовий, К.Стеценко, М.Леонтович, С.Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, “Український клуб”, музичне товариство ім. М.Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М.Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставились опери й оперети. 1.1. Демократичні тенденції розвитку освіти на початку ХХ ст. У зв’язку зі зростанням потреби в грамотних людях і фахівцях збільшується число навчальних закладів і учнів, студентів, що навчаються в них. У 1914–1915 рр. в Україні нараховується 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн. учнів, але 70 % населення залишається неписьменним. У 80 середніх спеціальних навчальних і більше ніж у 60 нижчих профтехучилищах навчається 17,5 тис. учнів, у 27 вузах — 35,2 тис. студентів. У той же час неписьменність серед сільського населення Східної України досягала 75–85 %; німці, євреї, поляки, що проживали в Україні, значно випереджали за рівнем грамотності та наявності власної інтелігенції український етнос. Отримували освіту у Наддніпрянщині й жінки: середню - в гімназіях та прогімназіях, а також у єпархіальних училищах. Гімназії мали сім класів, восьмий клас був педагогічним і готував учительок та гувернанток; професійну освіту жінкам давали тільки вчительські семінарії. Існували і привілейовані жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівчат. Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси: в Києві (1878-1889 pp., відновлені у 1905 p.), Одесі (1906) та Харкові (1913). У 1907 р. у Києві було відкрито медичний інститут для жінок. 1.2 Українська наука початку ХХ ст. Нові технічні відкриття, та їхнє впровадження в Україні. Учені України, працюючи в тісній взаємодії з ученими Російської імперії, досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському університеті працював засновник Київської алгебраїчної школи Д. Граве, який вивчав теорію груп. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики зробили професори В. Стєклов, Д. Синдов, С. Берштейн. Для розвитку фізики й радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. Рожанський — основоположник Харківської школи радіофізиків. Світовою популярністю користувалися праці з теоретичної механіки академіка С. Тимошенка, географів П. Тутковського, В. Лінського, геолога Р. Медвецького, фізика М. Пильчикова та ін. Видатний фізик В. Грабовський поряд з американцями В. Зворикіним і Ф. Фарнсуортом став одним із засновників теорії й практики телебачення. Уперше відкрив випромінювання, назване пізніше рентгенівськими променями, український фізик І. Пулюй, який працював у наукових установах Праги, Відня, Вюрцбурга. Широко розвинулася хімічна наука. У Києві плідно працювали С. Реформаторський, а в Харкові — І. Осипов. У біології й медицині відомими були професори Київського університету О. Сєверцов, С. Навалишин, у Харкові — В. Арнольді, В. Данилевський, М. Трінклер, М. Гіршман. Багато зроблено епідеміологами й мікробіологами М. Гамалією, Д. Заболотним для боротьби з чумою, холерою, тифом, туберкульозом. Розширювалися дослідження з проблем геолого-географічних наук. А. Краснов — професор Харківського університету — вивчав природу України. Розвивається повітроплавання. У 1908 р. в Одесі створено перший у Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін та М. Єфимов у 1910 р. здійснили перші в Росії польоти на аероплані. Російський льотчик П. Нестеров, член Київського товариства повітроплавання, у серпні 1913 р. в Києві вперше продемонстрував «мертву петлю». Першим українським пілотом, видатним корабельним інженером був член Революційної української партії Левко Мацієвич (1877–1910). Гуманітарні науки розвивалися в умовах гострої ідеологічної боротьби. В історії найвидатнішим ученим початку XX ст. став Михайло Грушевський. «Історія України-Руси» у 10-ти томах — багатотомна праця, у якій уперше в широкому плані висвітлена історія України до 1663 р. У цей же час плідно працювали такі історики, як О. Єфименко, В. Іконников, Д. Багалій, В. Барвінський, Д. Яворницький, В. Біднов, Я. Новицький та ін. У ході революційних подій 1905–1907 рр. покращилися можливості для наукової праці і в Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1906 р. тут був затверджений статут Українського наукового товариства, що почало свою діяльність у 1907 р. під керівництвом М. Грушевського. Фактично це був фундамент майбутньої національної Академії наук. Однак політична атмосфера в країні змусила його припинити друкування своїх «Записок», а випуск наукових збірників перенести до Москви. 2. Нові тенденції українського мистецтва на початку ХХ ст. (неоромантизм, експресіонізм, авангард). Революційно-демократичний напрям в українській літературі. Модернізм впливав на розвиток усіх галузей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експерименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації - мелодії, гармонії, поліфонії). Одними з найбільш яскравих у цьому відношенні етапів стали так звані "конкретна музика" й алеаторика. В архітектурі стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності. Наявні геометрично чіткі лінії споруд, динамічність їхніх форм. Особливість українського модернізму полягає в тому, що тут він не був програмно організованим національно-культурним і літературним рухом. Він формувався у своїх найхарактерніших виявах не на рівні загальної стильової манери або «школи», а через творчу самобутність та еволюцію окремих митців. Український модернізм – явище синтетичного порядку, тобто він охоплює елементи різноступеневої стилістики (символізму, імпресіонізму, натуралізму, романтизму, неокласицизму). В українському модернізму відкривалися нові художні моделі та структури: неореалізм (В. Винниченко), неоромантизм (О. Кобилянська), імпресіоністичний символізм (М. Вороний), метафізичний символізм (М. Яцків). Охарактеризуємо їх. Неокласицизм. В українській літературі представниками неокласицизму були П. Филипович – ліричний, розкутий, відкритий для різноманітних стильових «спокус», безпосередній у вираженні громадянських проблем, О. Бургардт, М. Зеров – його поезія насичена культурологічно і історіософськи, суворо дисциплінована думкою, М. Драй-Хмара, М. Рильський – поєднував простоту і глибину. Українські неокласики прагнули зберегти право на власний моральний і естетичний кодекс, виходячи зі свого уявлення про загальнолюдські мистецькі цінності, про деяку незалежність вічного мистецтва від скороминущих виявів поверхні життя, про класичну норму в найзагальнішому розумінні: строга досконалість форми, пошук гармонії духу, повага до «вічних» начал людської душі і відповідний абсолют художньої правди. Пропонували свій варіант поєднання світової культури з національною традицією. Жанри, в який працювали укр. неокласики, здебільшого сонети та переклади з інших мов. Неоромантизм – так називала Леся Українка та інші творчий метод тих письменників к. ХІХ – поч. ХХ ст., які поєднували в своїй творчості реалістичне зображення життя з романтизмом. В українській літератури представниками неоромантизму були О. Кобилянська, М. Вороний, у творчості якого наявні емоційність і драматизм розвитку художньої дії, яка проривала конкретику буденного життя філософськими тонами, сентиментальною романсовістю, грайливістю імпровізацій, М. Коцюбинський, який підіймав теми естетизму, масової людини, міщанства. Жанри, в яких працювали укр. неоромантики – психологічна повість, побутова історія, роман-міф, ліричний щоденник, діалогізована оповідь. Символізм – український символізм відрізнявся від європейського і російського тим, що поступався філософською концептуальністю та естетичною визначеністю, містив менше езотеризму, окультності, містицизму, більше відгукувався на життя і був небайдужим до ідей національного визволення. Представниками в укр. літературі цього напряму є О. Олесь – витончений лірик, поет любові й «пораненого серця», В. Пачовський, М. Філянський, який шукав семантичних «знаків» для вираження невломних індивідуальних переживань, С. Черкасенко, Г. Чуприна, який вражав дивовижною мінливістю риторики, багатством звукового інструментування, спонтанною емоційністю. Елементи символізму є у Г. Михайличенка, А. Заливчого, раннього М. Хвильового, раннього А. Головка. В укр. літературі символізм не був значним, широким явищем і не дав глибокого коріння. В основі неприйняття – ускладненість, зашифрованість форми, обірвані зв’язки між деталями і цілим, фрагментарність натяків і недомовленостей, екзотизм, звукова гра і т.д. Але символізм первісно притаманний мистецтву. Художня свідомість розрізняє в речах внутрішній сенс і зовнішню оболонку, в якій просвічує сенс потаємної сутності. Футуризм – формалістичний напрям у літературі та мистецтві ХХ ст. Футуристи оголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динамічному ритму нового віку «хмарочосно-машинно-автомобільної» культури. Відкидаючи традиції класичної реалістичної літератури, футуристи ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу «заумну» мову, любили чудернацькі словосполучення, позбавлені будь-якого змісту. У футуристичну організацію входили М. Семенко – найяскравіший, найдіяльніший з футуристів, Гео Шкурупій, що називав себе «королем футуропрерій», В. Поліщук, який декларував свою близькість до Е. Верхарна і Ф. Марінетті, О. Слісаренко, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Влизько, Д. Бузько, Л. Зимний, О. Мар’янов, О. Полторацький та ін. Прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», надмистецтвом як синтезу поезії, живопису, скульптури, архітектури, деструкцію (руйнування) канонічних форм. Розглядали себе як «революцію в мистецтві», після якої починатиметься нова колективна мораль, «комуна духа», заперечення «я», «футур-комуна». Імпресіонізм – в українській літературі елементи поетики імпресіонізму на реалістичний основі використовували А. Чехов, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Руданський, ранній М. Ірчан, В. Чумак. Характерними рисами їх імпресіонізму були психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити найтонші зміни в настроях, схопити миттєве враження. Експресіонізм – окремої еспресіонистичної течії в укр. літературі не склалося, але елементи поетики еспресіонізму використовували Л. Курбас, М. Хвильовий, О. Довженко, В. Підмогильний, М. Бажан, Т. Осьмачка, О. Влизько. Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо "природної" людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості кожного окремого митця. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище. Став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі в сучасному світі. Особливістю літературного процесу в Україні у другій половині XIX -на початку XX ст. була поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження. Літературний процес не обмежувався створенням художніх та публіцистичних творів. Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об´єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед - створення професійного українського театру. 3. Чинники розвитку культури України в 1917-1921 рр. Величезний вплив на стан культури України і на ії подальший розвиток спричинили політичні події 1917-1920рр. Укр. уряди, які виникають в той час (УНР, Гетьманської Держави, Директорії), провадять політику українізації, яка полягала у підтримці укр.мови, розвитку укр.освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об'єднань тощо. Національна революція в Україні призвела до колосального злету національні свідомості українців, духовного піднесення інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення укр. державності, злету укр. Культури. Але малий термін діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для вільного культурного розвитку нації. Українізація була розпочата Центральною Радою (укр. мова стала мовою державних документів, укр. культура, література, театр, преса були виведені зі стану другорядних; на чолі держави стали видатні діячі укр. Культури М. Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, Д.Дорошенко. Ця політика була продовжена і поглиблена урядом гетьмана П.Скоропадського . На першому етапі діяльності уряду на чолі з Ф. Лизогубом були здійснені в галузі освіти, науки та культури такі важливі кроки, як : заснування 3х університетів (Київ, Кам'янець – Подільський, Катеринослав), 150 гімназій, Державного архіву України, Національної галереї мистецтв та бібліотеки, театру драми та опери (на чолі відкритої у 1918 р. Академії наук став видатний учений В.Вернадський). У 1920 р. почала свою діяльність Укр. автокефальна православна церква на чолі митрополитом В. Липківським. Ця політика в галузі культури у 1917-1918 рр отримала повну підтримку укр. народу. Разом з тим більшовицька влада не могла не враховувати того, що народ підтримував культурницьку діяльність урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Цей рух неможливо було раптово зупинити. 3.1 Особливості еволюції української освіти у 1917-1921 рр. Стан розвитку науки. У Києві 30 квітня на так званому з’їзді хліборобів Скоропадського обрали Гетьманом України. Цього ж дня гетьман оголосив розпущеними Центральну Раду. Гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; засновано Національну галерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана, її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історичнофілологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. 4. Мистецтво України 1917-1921 рр.: театр, музика, образотворче мистецтво та архітектура. З відродженням української державності у 1917 – 1920 рр. значні зміни відбулися й у різних сферах мистецтва: театрі, музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, літературі. Образотворче мистецтво. В першій половині ХХ ст., особливо на етапі національного відродження в 20-ті роки, значно пожвавився новаторський рух у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художнік-графік Г. Нарбут (1886 – 1920 рр.), залишив помітний слід в історії української культури. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас. Театр. До революції існував лише один стаціонарний український театр – трупа Миколи Садовського. За підтримки Центральної Ради у Києві було створено Український національний театр, до складу якого увійшли Іван Мар’яненко, Лесь Курбас, Микола Садовський, Панас Саксаганський та ін. актори. За фінансової підтримки уряду українські вистави йшли в театрах Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава; видавався тижневик «Театральні вісті». Було створено Український народний хор (диригент Кирило Стеценко), у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери (керівник Микола Садовський), Українську державну капелу під проводом Олександра Кошиця. Вона з величезним успіхом виступала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції, Америки. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. Кіно. В 1919-1921 рр. з'являються понад 50 агітфільмів: «Все для фронту», «Два світи» та ін.. Випускалася кінохроніка, ставилися тематичні документальні фільми. Тоді ж з'явилося українське науково-популярне кіно (сільськогосподарські та санітарнопросвітницькі фільми тощо). Почалося виробництво художніх фільмів. Була реорганізована Одеська кінофабрика. Музика. У галузі муз. мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами нар. і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Архітектура. В архітектурі початку ХХ ст. функціонували кілька напрямків: неокласицизм, який розвивав традицій класицизму ХІХ ст.: Педагогічний музей (нині Київський будинок учителя), арх. П. Альошин, бібліотека Київського університету на вул. Володимирській, арх. В. Осьмак, Харківський комерційний інститут, арх. О. Бекетовта ін.; модерн (зручність планування, використанн нових залізних конструкцій, різноманітних оздоблювальних матеріалів (ліплення, прикраси з витого заліза тощо). Яскравим його прикладом є Бессарабський критий ринок у Києві; цирк у Києві, залізничні вокзали Києва, Львова, Харкова, Жмеринки;Будинок з химерами в Києві. Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Городецький, К. Жуков, М. Верьовкін, О. Вербицький, Г. Гай та ін.; необароко (житловий будинок у Києві 1914 р., арх. П.Альошин, лікарня у Лубнах на Полтавщині, арх. Д.Дяченко; У 1910—1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну. власне український модерн (поєднання модерну з елементами народного дерев'яного зодчества й ужиткового мистецтва. У цьому стилі збудовано будинок Полтавського губернського земства, 1909, арх. Василь Кричевський), Харківське художнє училище, арх. К. Жуков. Після жовтневої революції на зміну епохи модерна приходить епоха модернізму, яка в Радянській Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючі споруди цієї доби були побудовані в першій столиці Української республики — Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря). Лекція 8 Українська культура у міжвоєнний період, роки Другої світової та Великої вітчизняної воєн (1920-1945) План 1. Основні тенденції культурного розвитку в 1920-і роки. Політика «українізації». 1.1 Розвиток освіти у 20-30-ті рр. ХХ ст. Кампанія з ліквідації не писемності дорослих. 1.2 Розвиток науки у 20-30 рр. ХХ ст. Всеукраїнська академія наук. 1.3 Основні літературні течії 20-30 –х років ХХ ст. в Україні та їхні представники. 1.4 Театральне мистецтво та кінематограф, образотворче мистецтво та скульптура, музичне мистецтво України у 20-30 рр. ХХ ст. 2. Українські культурні діячі – жертви сталінського терору. 3. Становище української культури під час німецько-фашистської окупації. Словник Ідеологізація культури, коренізація, ліквідація неписемності, націоналізм, національна свідомість, нація, пролеткульт, розстріляне відродження, шовінізм. Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 5. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. 1. Основні тенденції культурного розвитку в 1920-і роки. Політика «українізації». Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О.Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку. Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників- емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим. Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин. Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіма негативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системі освіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначити успіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи, науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали, що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібно сотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років. Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики «коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво. Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет. Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3 млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські книжки. Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десять пореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих. У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. Діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків. Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була на західноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперії до 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено в двомовні (з перевагою польської мови). Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність. 1.1. Розвиток освіти у 20-30 рр ХХ ст. Кампанія з ліквідації неписемності дорослих. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чоловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсотка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, мала висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940–1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчалася, збільшилася втричі порівняно з 1913 р. У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта. В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч. Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут. 1.2 Розвиток української науки у 20-30 рр. ХХ ст. Всеукраїнська академія наук. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. Наукові дослідження в 20-ті pp. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філософський, фізикоматематичний і соціально-економічний. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова. 1.3. Основні літературні течії 20-30 –х років ХХ ст. в Україні та їхні представники. На той час існувало 2 центра укр. літератури – у Києві та Харкові. До 1932 р. були умови для розвитку таких літературних напрямів: Символізм. Теоретичні засади – світ непізнаванний, і відображати його можна приблизно, символічно. Основоположниками були в Україні – О.Олесь, М. Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я. Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В. Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919); Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності, протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки, зображення і боротьба з провінціалізмом. Представники В Україні – М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу «Аспанфут» (асоціація панфутуристів). Неокласики. Стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ «чистого мистецтва». Представники : М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М. Драй-Хмар, О. Бургард. Пролетарські письменники. Організація – «Гарт» (1923-1925 лідер В. ЕлланБлакитний), згодом – ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури, 1925 -1938рр, лідер Микола Хвильовий). Завдання – створення нової укр. літератури небагатьма кваліфікованими письменниками проти масових пролетарських організаццій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури. Члени – М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан та інш. У 1926 р. діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. У 1928р. орг.-ція само ліквідована. Плуг. (1922-1932) Союз селянських письменників: С. Пилипенко, А.Головко, П.Панч. У 1932р. була видана постанова ЦК ВКП (б) про об'єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. У 1932р. вперше прозвучав термін «соцреалізм». Цей термін став основним і мав означати: народність, партійність, соц.гуманізм. Багато укр. письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність великої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в середовищі художників протягом перших пореволюційних років форму-ються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та ін. В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей»1. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін. У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище – Елланський) (1893–1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім – А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім – Валер Проноза), як пародист (псевдонім – Маркіз По-пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури. Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письменників: неокласики – М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; символісти – П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи – М.Семенко, Гео Шкурупій. Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Частина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури, яка існу-вала в 1925–1928 рр. Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893–1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя починають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними формулюваннями. Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії. В Україні у 1926–1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880–1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Для сучасників ім’я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейської орієнтації національної літератури. В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близько 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний щоденник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у 1917–1919 рр. В 20-х роках твори В.Винниченка вивчалися в школах, його п’єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дискусії або, як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастич-ним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в 1927 р. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли об-говорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко, В.Підмогильний, М.Могилянський. Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед української культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність. Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робітник», «Радянська Волинь». П’єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо-дерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, моно-тонність стандартизації життя, впертий захист українським міщани-ном свого зрусифікованого обличчя. 1.4 Театральне мистецтво та кінематограф, образотворче мистецтво та скульптура України у 20-30 рр. ХХ ст. Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), Імені І. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський. Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо-бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те-атру. Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни – березня. Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чистякової. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові. Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в П-рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре-штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети. В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру. У 1920-ті роки почала працювати Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Велику роль у становленні і розвитку кіномистецтва відіграв Олександр Довженко, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно, він з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Вагомий внесок в розвиток українського кіномистецтва зробили режисери І. Санченко, І. Кавалерідзе, Л. Луков. Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко. В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об-разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882–1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст. М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художниківмонументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935). Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–1938 рр., архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер-ховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Заболотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітектор – Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891–1966), був відкритий пам´ятник Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе),скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров. Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Напрям модернізму в українській музиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930). На 20–30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896–3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по 1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Житомир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав активну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі. 2. Українські культурні діячі – жертви сталінського терору. Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівський, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шарко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудрицький, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Чехівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішенням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять засуджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі. Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Всеукраїнська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної» інтелігенції та колишньої кадетськомонархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії української культури, інститут економіки й організації сільського господарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-націоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. – році «Великого перелому» – ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884–1937). М. Грушевського незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка. Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника — старого більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933 напередодні арешту Скрипник застрелився. У 1938—1954 було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. Жорстокої розправи зазнали митці кобзарського цеху. За різними підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих — композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Лише наркомат освіти «очистили» від 2 тисяч співробітників. Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен-ників. Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бойчукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейського масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів. Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапилося і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Курбасем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхольда – для російського. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліотек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України поча-ли деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою». На початку 30-х років починає швидко падати кількість ук-раїнських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928–1929 рр. – 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928– 1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. – 2164, у 1985 р. – 1890, у 1986 р. – 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р. Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село — носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій. Гонінням піддалася і церква. На межі 20-30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після II світової війни Українську грекокатолицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917—1939 рр. було зруйновано 8 тисяч церковних споруд — більше половини всіх храмів. Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога і видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту. Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпо-чалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнува-ти. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйно-вано велику кількість давніх архітектурних пам’яток, серед них – унікальну пам’ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Ми-хайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108–1113 рр. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва. Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудований в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво-Могилянської академії – пам’ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам’яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвятительська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щекавицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.). У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р. залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика приводила до морального спустошення. І все ж навіть у таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози. 3. Становище української культури під час німецько-фашистської окупації. Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського. Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика. Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків. У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років. Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні». Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо. Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно. З початком Великої Вітчизняної війни та загрозою окупації території України німецькими військами було забезпечено перебазування у глибокий тил понад 70 українських вищих навчальних закладів, серед них 3 університети (з 6), 28 індустріально-технічних інститутів (з 34), 18 сільськогосподарських інститутів ( з 21), 12 медичних інститутів (з 14), 6 художньо-музичних вузів (з 9), 4 педагогічні інститути (з 74). В евакуйованих українських вузах при великій допомозі братніх радянських народів відновлювалася навчальна робота. Основними районами розташування вищих навчальних закладів УРСР були Урал, Західна Сибір, Середня Азія, Казахстан та Поволжя. Жахливу картину залишили після себе на окупованих українських землях фашистські загарбники. Достатньо сказати, що матеріальні збитки, нанесені вищій школі України фашистськими окупантами, склали біля одного трильйона карбованців. Тому відбудова матеріально технічної та навчальної бази вищих навчальних закладів у післявоєнних період стала одним з головних завдань відновлення освітянської сфери в Україні. Ця робота розпочалася ще під час війни, по мірі визволення української території від загарбників. З квітня 1943 р. по квітень 1944 р. на території республіки було відкрито 106 вищих навчальних закладів. Бюджет УРСР по вищих навчальних закладах на 1945 р. становив 305 млн. крб. На початок 1945–1946 навчального року в республіці діяло вже 150 вузів, в яких навчалися близько 100 тис. студентів стаціонару. Окупанти знищили величезну кількість закладів культури Ук-раїни. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та лабораторних фондів. Лекція 9. Розвиток культури в УРСР (1945-1991) План 1. Відбудова матеріальної бази культури та ідеологізація культурного життя України у післявоєнний період (друга половина 40-х – першій половині 50-х рр. ХХ ст.). 2. Хрущовська «відлига» та її вплив на розвиток української культури. 3. Основні тенденції розвитку української культури у другій половині 60-х – першої половини 80-рр ХХ ст. 3.1 Розвиток освіти та науки у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. 4. Період «перебудови» в Україні як передумова національного відродження української культури. Словник Соцреалізм, соціалістичне будівництво, утилітаризм, конформізм, уніфікація, політичний терор, репресії, ізольованість культури, шістдесятництво, «хрущовська відлига». Основна література 1. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 3. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 4. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 5. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. 1.Відбудова матеріальної бази культури та ідеологізація культурного життя України у післявоєнний період (друга половина 40-х – першій половині 50-х рр. ХХ ст.). Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й відновити систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у республіці розгорнувся pyx по відбудові й ремонту шкіл власними засобами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського райо-ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було забезпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мережа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мережа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними подіями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, відкриття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету. За післявоєнне п’ятиріччя відновилась робота всіх вузів України, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р. до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки – Академії наук УРСР. Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали "Вiтчизна" і "Перець". У 1947 р. На пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю.Яновського "Жива вода", І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія протии вірша В.Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в "безрідному буржуазному космополітизмі". Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня. Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна сталінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком партійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим було підняте питання про «ідеологічну чистоту пролетарської культури». На практиці вона швидко перетворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР. В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «українського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітизму» – теорії про всесвітній характер людського громадянства. Партійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за передмову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), І.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів. Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л.Кагановича. Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продовжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з’явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В.Сосюри «Любіть Україну». Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими «космополітами». Відомі в Україні культурні діячі були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, в замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російського народу. У березні 1949 р. Відвертий антисемітизм, зведений у ранг державної політики, проявився не лише в ідеологічних кампаніях, а й в організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито відомого театрального режисера С.Міхоелса. В Україні також поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем. Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних наук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У в якій праці співробітників Інституту історії України Академії наук УРСР піддавалися грубій, необ’єктивній критиці. «Серйозні помилки і перекру-чення буржуазно-націоналістичного характеру» вбачали у працях професора М.Н.Петровського «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943). Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України в тій або іншій мірі» кваліфікувалися праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (вийшов у 1941 р. за редакцією С.Бєлоусова, К.Гуслистрго, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова), «Нарис історії України» (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К.Гуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том «Історії України» (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Петровського). Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбулася у серпні 1948 р. На ній малоосвічений шарлатан від науки Т.Д.Лисенко, який вважав генетику «буржуазною псевдонаукою», оголосив ген міфічною частинкою, «одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами – «вейсманістами-морганістами». Досягнення радянської та української генетики було перекреслено. В результаті на довгий час розвиток вітчизняної генетики припинився. Почалися переслідування і розправи. Жертвами «лисенківщини» стало чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових по-зиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися люди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з «вейсманізмом-морганізмом». Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром генетики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних ко-раблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Попередниками і сучасниками С.Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович. З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Його батько, Богдан Олександрович (1868–1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був обраний дійсним членом УАН. Українська земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї – тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Дер-жавних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова. Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворився в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О.Патона й досі є головною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України. Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов. Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауреатів Нобелівської премії українців ще не було. У 40–50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу Плідно працювати в цей час Олександр Довжен-ко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар. Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працювали талановиті актори М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гриш-ко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, К.Хохлов, Ю.Лавров, М.Романов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський. Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік – у півсотні разів більше, ніж театральна. Півтора-два десятки нових фільмів кожного року – такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів. Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філіпенко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, С.Людкевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський, композитор-житомирянин М.Скорульський (працював у Житомирі). В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915–1997). Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Ці пісні звучали в усіх куточках республіки – від столиці до найвіддаленішого села, а «Пісня про рушник» з легкої руки Д.Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В.Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О.Білаш («Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»). Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 р. Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравсько-го, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Міньківського, Державний симфонічний оркестр. Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя. Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896–1976). Він є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повістей «Борислав сміється» І.Франка (1948), «Земля» О.Кобилянської (1950, 1954), до новел В.Стефаника (1958). Значний внесок зробив В.Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів обра-зотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: «На бій, слов’яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка – зброя перемоги» (1942). На твори Т.Шевченка створив серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» (1942) О.Довгаль. В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949–1950 рр. вони поступово перемістилися до США та Канади . 2. Хрущовська «відлига» та її вплив на розвиток української культури. 60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії – В.Затонського, С.Косіора, М.Скрипника, Ю.Коцюбинського, В.Примакова, Г.Петровського та інших. Про ре-абілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української мови» Б.Грінченка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І.Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда непослідовно, спробу провести українізацію університетів. Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З’явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А.Камю, Ф.Кафки, Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впливала на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей. «Відлига», десталінізація суспільства після XX з’їзду КПРС створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова – П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський. Характеризуючи творчість своїх старших колег по перу, А.Малишко писав: «Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мистецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський – до живопису, Володимир Сосюра – до ніжної ліричної акварелі». Плідно працював М.Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О.Гончар, якого Михайло Шолохов назвав славним і справжнім прозаїком. У 60–80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О.Гончара «Собор» (1968). Письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея» І.Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка, якою відзначатися і літературно-мистецькі твори. Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло-дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, худож-ників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич-ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя. Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод-ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас-тівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхеніопубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 році він помер. Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горького в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського наро-ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при-хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України – Шевченківською премією. Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най-більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 р. – 60, у 1960 р. – 49, але вже у 1965 р. цей показ-ник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався. Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші мож-ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби-рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах вели-ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 відсотків, а російські – 72 відсотки. В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла-дання збільшилася з 4192 в 1959–1960 рр. до 4703 в 1965–1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були невеликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську – 524. Але все-таки в українських школах продовжувала навчатися основна частина учнівського контингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765. 3. Основні тенденції розвитку української культури у другій половині 60-х – першої половини 80-рр ХХ ст. Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов. Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали-ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер-шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби. Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту-пив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи-ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і ко-лоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха-рактерно для російського колоніалізму». З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись-менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р.. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено. Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська спілка. Активна громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. У 1972 році він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви в творчості», відсидів 5 років і в 1980 році отримав другий строк — 15 років. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій — цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 р. У 1990 р. посмертно В. Стус був реабілітований, йому була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка. Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук-раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор популярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти – громадянин, людина. Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом плідним, хоч і суперечливим. На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван Багряний. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над проваллям», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача, були оцінені критиками як серйозний внесок в українську культуру. Важкими були 60–80-ті рр. в житті Івана Гончара, видатного ук-раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми-стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він автор пам’ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на-родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етнографічний матеріал – унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон. Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо-відно до рішень XXI її з’їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі-технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом – Житомирським інженернотехнологічним інститутом. Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака-демік В.Глушков, а потім – академік В.Михалевич. Вченими-суспільствознавцями в 60–80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук-раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник ук-раїнської мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій. Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков. Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірвалося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водо-грай» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фестиваль української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою. У другій половині 60–80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно –імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режи-серів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика. Протягом останніх 50 років швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури. Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза. 3.1 Розвиток освіти та науки у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст. У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науковотехнічної революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 році обов'язковою стала восьмирічна освіта, в 1977 — середня У наступне 20-ти річчя (1961–1980 рр.) основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес, подальший розвиток культури й добробуту людей. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування приладів точної механіки, електроакустики та звукової техніки, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші. Однак збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки тільки по кількості виробленої продукції — так званому «валу» приводили до повної економічної незацікавленості підприємств у технічних новинках. Тому дуже часто виходило, що винаходи, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування. Один з характерних прикладів - технологія безперервної розливки сталі в металургії. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військовопромисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науковотехнічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни –постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна. На межі 70 – 80-х років загострюється низка проблем у сфері освіти й науки.В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. У керівництві освітою й наукою, як і іншими сферами суспільного життя, збільшувався розрив між словом і ділом. Застійні явища все глибше поражали науку й вищу освіту. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х років в декілька разів збільшили свої витрати на науку й освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи чисельні пріоритети в розвитку науки та освіти. Прогрес науки й вищої освіти стримувався різними перепонами, які створювалися жорсткою централізацією управління, відомчими інтересами, залишковим принципом виділення коштів на освіту, науку й культуру. 4. Період «перебудови» в Україні як передумова національного відродження української культури. Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення «холодної війни», поставили крапку в протистоянні двох ідеологічних систем -радянсько-комунстичної та ліберально-капіталістичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспільства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панівної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних культур та контркультур. Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтернативні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння західного та східного впливів поступово стверджується особлива, специфічна для багатьох пострадянських суспільств соціокультурна перспектива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншого — розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропонуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, розвиток української нації та мови. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «посттоталітарне суспільство». Радикальнее реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими стосунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню программу поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодженнузгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму. Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мірою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового економічного й культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарногомистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально- культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених. Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціальнокласово увиразнюється. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Демократизація суспільства, відродження національних традицій, розширення сфери вживання української мови, що тоді відбувалися, були реакцією на русифікаторську політику Москви. Згідно з переписом 1989 р. з 51,5 млн населення республіки українці становили 37,4 млн, із яких вважали українську мову рідною лише 87,7%. У вузах українською мовою читали приблизно 5% лекцій. У 1989 р. не було жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі та Миколаєві. Навіть в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% учнів. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, становили 18% за назвою, а за тиражем — тільки 3%. Частка українців у республіці зменшилась з 76,8% в 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян зросла з 16,9 до 22,0%. Першими на захист української культури виступили інтелігенція, студентська молодь. На передньому краї була Спілка письменників України та її центральний орган «Літературна Україна». Відродженню національних традицій сприяли виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, Д. Павличка та ін. Продовжували повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження» — М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, праці М. Грушевського, М. Костомарова, С. Петлюри та ін. Поступово відкривалася правда на такі сторінки української історії XX ст., як діяльність Центральної Ради, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії, боротьба ОУН, УПА. Розгорнулася дискусія щодо національної символіки. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови імені Т.Г. Шевченка, виникла найбільш масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Очолив його поет І. Драч. Пробудження релігійного життя в Україні в цей час пов'язують із відзначенням 1000ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-ка-толицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. Лекція 10. Культуротворчі процеси в Україні в умовах незалежності План 1. Основні напрямки відродження української культури на сучасному етапі. Актуальність мовного питання в умовах незалежності. Стан та проблеми розвитку сучасної освіти в Україні. 2. Здобутки науки й мистецтва України на сучасному етапі. Молодіжна та професійна субкультура. 3. Сучасна конфесійна ситуація в України. 4. Інтеграція української культури до загальноєвропейського та світового культурного простору. 4.1 Вклад української діаспори в розвиток сучасної української культури. Словник Генна інженерія, державна мова, дисидентство, діаспора, духовна свобода, космополітизм, мартирологів, менталітет, міжнародна асоціація україністів, плюралізм, соціокультурна ситуація, традиції. Основна література 7. Історія української культури: Курс лекцій / Л. В. Анучина, О. В. Бурлака, О. А. Лисенко та ін. – Х.: Вид-во «ФІНН», 2010. 8. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. 9. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Р. М. Вечірко та ін. – К.: КНЕУ, 2003. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://6201.org.ua/files/1/ukr_ta_zar_kulultura.zip Додаткова література 10. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ : НМетАУ, 2009. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу до джерела : http://www.nbuv.gov.ua/books/2009/09vojiuk.pdf 11. Історія української культури: Курс лекцій / О. В. Ліхолат, П. А. Дігтяр, С. Ю. Боєва; під аг. ред.. С. О. Костилєвої. – К.: НТУ «КПІ», 2010. 12. Ушкалов Л. Світ українського бароко.— Х., 1994 1. Основні напрямки відродження української культури на сучасному етапі. Актуальність мовного питання в умовах незалежності. Стан та проблеми розвитку сучасної освіти в Україні. Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм. 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази. В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри (Батурин Глухів, Збараж). Створена спеціальна урядова комісія, що займається поверненням в Україну вивезених із неї цінностей. Видаються раніше заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги, Євгена Плужника, Миколи Хвильового та ін. Почали виходити журнали «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник». Читачі України дістали змогу познайомитися з творами письменників дисидентів Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та ін. Розвивається народна творчість. Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота»... Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, Ані Лорак, групи „Воплі Видоплясова”, „Океан Ельзи” та ін. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців. Великою проблемою для сучасних українських літераторів є друкування своїх творів. Великого резонансу в Україні набула мовна проблема. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху, адміністративно-бюрократичні методи впровадження української мови викликають опір і невдоволення досить значної російськомовної частини українського суспільства, що не сприяє згуртуванню населення України. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — мйже 65 % згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями. Стан та проблеми розвитку сучасної освіти в Україні. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий закон України «Про освіту». Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив карди-нальні зміни в її роботі. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. Поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів – ліцеїв, коледжів, гімназій. Кабінетом Міністрів затверджена комплексна національна освітянська програма «Освіта» («Україна – XXI століття»), націлена на найближчу та більш віддалену перспективу. Програма ґрунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і світового педагогічного досвіду, її метою є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня. Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної освіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку – випуск бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І–II рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як правило, молодших спеціалістів. Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Лісабонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Ук-раїні вводиться ступенева система – проводиться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів. Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони дають можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра – студент отримує диплом і має право йти працю-вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спеціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка притаманна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання. Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за-кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними вузами, – проведення акредитації, тобто одержання права на видачу диплома державного зразка. У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту та 12-ти бальної системи оцінювання. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки. Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова. Вища освіта переходить на болонську систему: здійснюється перехід на триступеневу підготовку:бакалавр, спеціаліст, магістр. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі. На початок 2006 року в Україні нараховувалося 970 вузів. З них приблизно 620 – І–ІІ рівня акредитації (у тому числі – 114 приватних) і майже 350 – ІІІ–IV рівнів (у тому числі – 88 приватних). Якщо в 1991–1992 рр. у вузах України навчалося 876 тис. студентів, то сьогодні їх кількість складає близько 2,6 млн. З них приблизно 1,6 млн. чоловік навчаються на стаціонарі, а близько мільйону – навчаються заочно. Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Свій підпис під текстом комюніке, прийнятим на Конференції міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу в Бергені (Норвегія), поставив новий міністр освіти і науки України С.М.Ніколаєнко, який змінив на цій посаді В.Г.Кременя. Інтегруючись у Болонську систему, вища школа України повинна зберегти «своє обличчя». Тим більше, що про сам Болонський процес ще існує багато міфів. Очевидно одне: процес інтеграції вищої школи України в Болонську систему протягом 2005–2010 рр. не слід штучно прискорювати, потрібно ретельно аналізувати й вивіряти кожен крок у цьому напрямку. Слід погодитися зі словами фахівців про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу й інших країн, що приєднаються до нього в подальшому. 2. Здобутки науки й мистецтва України на сучасному етапі. Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників. У суспільстві розгорнулася гостра дискусія щодо ефективності діяльності Національної Академії Наук, її взаємовідносин з вищою школою. Одні вчені вважають, що штати НАНУ непомірно роздуті й це призводить до надзвичайно низького фінансування в розрахунку на одного вченого. Зокрема, в 2003 році в системі НАНУ нараховувалося 170 інститутів, в яких працювало 35000 осіб, з них 7382 кандидати наук і 2291 доктор наук. Бюджет НАНУ в зазначеному році складав 100 мільйонів євро. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції складало 189655 євро, у Німеччині – 138888 євро, то в Україні – менше 1000 євро. Таким чином, наша академія приблизно в півтора – два рази більше європейських аналогів при «питомому» фінансуванні в 130–190 разів менше, що, безсумнівно, є основною причиною її надзвичайно низької продуктивності. Друга основна проблема української науки – вік вчених. Середній вік наукових співробітників академії складає 50,3 роки; кандидатів наук – 50,4 роки, а докторів – 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 роки. Це катастрофічні показники. Адже розквіт таланту, наприклад, вченого – біолога припадає на 40–55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію. Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають вирішення зазначеної проблеми в об’єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об’єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Саме по цьому шляху пішли США, Європа, Японія й Південна Корея. Було б доцільним підпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним закладам. З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності. Література. Сучасна українська література представлена безліччю талановитих авторів, що працюють у різних жанрах. У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості, модернізм змінився постмодернізмом. Український постмодернізм зародився у кінці 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк; «Орден чину ідіотів»: Н.Гончар, Р.Козицький, В.Костирко, А.Крамаренко та інші. До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. Нова література незалежної України представлена іменами таких письменників і поетів, як О.Забужко, Ю.Андрухович, В.Неборак, І.Калинец, Л.Подеревянський, В.Габор, Ю.Винничук, М.Матіос, В.Діброва, К.Москалець та ін. Для сучасної української літератури характерна розмаїтість жанрів, їй властиві свої, особливі стилістичні ознаки. Останнім часом українські автори домоглися успіху навіть у тих жанрах, до яких раніше представники вітчизняної літератури практично не зверталися. Прикладом можуть бути доробки науковофантастичної прози («Аргонавти Всесвіту» В.Владко, «Кришталевий рай» Д.Бузько, «Чаша Амріти» О.Бердника), роботи українських прозаїків М. і С.Дяченко в жанрі фентезі й др. В Україні проходять різноманітні літературні конкурси на кращі прозаїчні, поетичні й драматургічні доробки. Засновником одного з таких конкурсів є львівське видавництво «Кальварія». Для того, щоб відзначити кращих авторів, засновано тридцять літературних премій. Одержують українські письменники нагороди й на різних міжнародних конкурсах. Зокрема, відомий український письменник Ю.Андрухович був визнаний гідним міжнародної премії Фонду Антоновичей у США. Добутку цього автора, безумовно, сприяють популяризації української літератури як за кордоном, так і в Україні. Мистецтво. В Україні здавна зложилися багаті традиції плетива художніх виробів і предметів побуту з різноманітної рослинної сировини - лози, кори, соломи, верболозу, очерету. У лісостеповій зоні було широко поширене плетиво з листів кукурудзи, вівсяної, житньої або пшеничної соломи. Ці матеріали мали приємний золотавий колір. З них плели найпоширеніші в Україні чоловічі головні убори. Із соломи також виготовлялися плетінки для зберігання зерна й інших продуктів, одягу. Кошики й сумки плелися й з рогоза. Ремісники також виготовляли з лози дорожні кошики й валізи, легкі дачні меблі, дитячі коляски й колиски, іграшки. У Карпатах і на Полісся було поширене плетиво з вузьких смужок шкіри (упряж, пояси). З пофарбованих ниток плелися різнобарвним, прикрашеним орнаментом пояса. Загальновизнаним є внесок у відродження, розвиток і популяризацію плетива з лози заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер з міста Обухів Київської області. Вона опанувала багатьма секретами художнього плетива й з 1998 року організувала в Обухові навчально-експериментальну майстерню. Твори Г. Кучер і її учнів можуть прикрасити будь-яку виставку. Вона гідно представляла Україну на виставках у Німеччині (1994, 1999 роки). Заслуговують на увагу й роботи майстрів плетива з рослинних матеріалів з інших регіонів України: плетивом із соломи займаються ровенські майстри М.Городник, Ю.Денищук, Л.Приходько; уманський майстер И. Терещук використовує для своїх робіт очерет; житель Чернігова І.Снігур виготовляє чудові вироби з лози. Багатством орнаменту й колориту, розмаїтістю форм відрізняються жіночі шийні прикраси з бісеру. Крім того, бісер використовувався для виготовлення поясів, браслетів, гаманців, краваток і ін. Цей вид мистецтва був розповсюджений особливо в Західній Україні. Не забуто воно й понині. Так, в одній зі шкіл в Івано-Франківській області діти під керівництвом досвідчених майстрів не тільки вивчають і виготовляють різноманітні предмети й навіть картину з бісеру, але й відкрили спеціалізований магазин для продажу своїх виробів. І хоча добутку ці коштують недешево, робиться все це не заради прибутку, а щоб діти зрозуміли, що їхня творча робота має свою ціну. У художній палітрі українського народу присутній і мистецтво створення паперового мережива, так званої витинанки. З білого й кольорового паперу звичайними ножицями вирізьблюється легке, як павутина, мереживо. Наші предки прикрашали витинанками нехитрий інтер'єр своїх жител. На Всеукраїнському святі паперового мережива й у Музеї паперового мережива (Могилів-Подільський) відвідувачі можуть познайомитися з роботами К.Гуржий-Крахмаленко з Донецька, Н.Авдієнко із Дніпропетровської області, луганських умільців О.Паталахи й О. Авдієнко, Л.Волкової з Херсона, Ж.Баркар з Одеси, Н.Критович із Івано-Франківська, М.Гоцуляк з Вінницької й Д.Мимрика з Тернопільської областей. Орнаменти композиції народного розпису стін збереглися в так званих «малеванках» — малюнках на папері. Рослинні мотиви вирізалися за контуром й наклеювалися на печі, стіни, навколо вікон. У будинках заможних селян набір малеванок мінявся кілька разів у рік; у бідняцьких житлах їх вивішували на свята. Крім іншого, паперові мальовані рушники й невеликі килими заміняли декоративну тканину. Саме від малеванок і пішло мистецтво українського декоративного розпису. Здавна славиться своїм декоративним розписом сіло Петриківка Дніпропетровської області. Петриківські майстри створювали витончені й вигадливі візерунки на лакованих скриньках, блюдах, вишитих рушниках і прикрашали ними житла. Видатними майстрами петриківського розпису були Віра й Ганна Павленко, Віра Клименко, Надія Білоконь, Полина Глушенко, Надія Пікуш. Слід зазначити й Тетяну Пата - одну із самих цікавих і самобутніх майстринь в історії петриківського розпису. За її ескізами були створені численні рушники, килими, настінні розписи. Найулюбленішим мотивом у її розписах є кущі рослин, букети або вазони, з яких важко звисають соковиті грона калини. Цікаво, що ягоди майстриня малювала не кистю, а пучкою. Невід'ємним елементом багатьох її малюнків є й зозуля. З початку 1970-х років петриківський розпис одержав популярність не тільки в Україні, але й за її межами. Виробу народних майстрів з Петриківки експонувалися на художніх виставках, експортувалися в 25 країн миру. У цей час зріс престиж професії народного майстра. У 1991 році заслужений майстер народної творчості України Андрій Пікуш організував підприємство нового типу, де народні вмільці з найманих робітників перетворилися на господарів-співвласників (зараз це підприємство називається «Центр народного мистецтва "Петриківка"»). На жаль, відсутність державної підтримки, податковий тиск привели до того, що фабрика практично припинила роботу. З 170 підготовлених народних майстрів дві третини втратили роботу. Але ті, що залишилися, гідно підтримують марку петриківського стилю. Для образотворчого мистецтва незалежної України характерна наявність цілого спектру різних стилів і художніх напрямків - від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Досягнення українських художників і скульпторів представлені на численних виставках і в різних галереях. Національна галерея «Градобанку», Центр мистецтв «Славутич», Центр сучасних мистецтв «Брама» і інші дають можливість поціновувачам мистецтва не тільки познайомитися із творчістю талановитих художників (О.Сухоліт, В.Цаглов, А.Савадов, О.Харченко, М.Кривенко, О.Петрова, Т.Сильваші, Д.Фишенко, Д.Корсунь, П.Тараненко, Ж.Василевська, О.Андрієв, М.Жуков, Д.Оболончик, С.Давидов, Л.Бернат, Н.Вітковська, О.Балакін, А.Кущ, І.Жук, С.Тучинський, С.Алексієв та ін.), але й придбати їхні праці. Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992 році був створений Союз дизайнерів України, що об'єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фито- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. Одним зі значних проектів, у якому брали активну участь близько 700 членів Союзу, було створення експозиції ювілейної виставки «Україна. Десять років незалежності» у Національному Експоцентрі України. Численні виставки в Україні й за кордоном свідчать про появу нових художніх форм: інсталяції, ассамбляжа, акціонізму, перфоманса, видеоарта. При цьому у творчості багатьох художників знаходять своє відбиття мотиви трипільської й скіфської культур, культури Київської Русі, античних пам'ятників Чорноморського узбережжя, українського бароко, а також події, пов'язані з екологічними й соціальними катастрофами. Останнім часом представники українського мистецтва одержали практично необмежені можливості для демонстрації своїх досягнень за рубежем. Так, в 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієналлє. Своєрідним підсумком минулого тисячоріччя стали виставка, присвячена 2000-річчю Різдва Христова, і реалізація проекту «Мистецтво України XX століття». Національний Союз художників України (заснований в 1938 р.) — єдина всеукраїнська суспільна творча організація професійних художників і мистецтвознавців. На сьогодні вона нараховує майже п'ять тисяч членів (у тому числі й громадян іноземних держав), 70 з них носять звання народного художника України, 118 — заслуженого діяча мистецтв України, 186 — заслуженого художника України, 53 — лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченко. Все це є яскравим свідченням творчого потенціалу українських художників. У Союз входять також всесвітньо відомі художні центри — Петриківка (декоративний розпис), Косов (різьблення, кераміка, вишивка), Львів (художнє скло, кераміка), Опошня (кераміка, ткацтво, вишивка) та ін. Улітку 2004 року завдяки донецькому меценатові Н.Задорожної жителі Лондона одержали можливість побачити добутки трьох українських художників: Г.Зайченко (якого критики вважають яскравим представником імпресіонізму в сучасному мистецтві); О.Самойлика, у роботах якого дивна техніка живопису сполучається з неореалістичним стилем, і С.Савченко, живопису якого властива особлива експресія. Твори прославлених майстрів і тих, хто сьогодні робить перші кроки в мистецтві, знаходять свій шлях до цінителів прекрасного як на батьківщині, так і за кордоном. Творчість українських співаків цінувалося в усьому світі. У наш час оперні співаки мають можливість виступати на самих престижних оперних сценах. Один з найвідоміших українських тенорів Володимир Гришко входить до числа провідних оперних співаків миру. Нині він буває в Україні тільки наїздами, в основному ж виступає на сцені нью-йоркської «Метрополітен-Опера» і в оперних театрах Європи. Улюбленицею європейського глядача стала українська співачка Вікторія Лукьянець. Вона блискуче виступала на сценах оперних театрів Німеччини й Іспанії. Неперевершеним шедевром оперного мистецтва вважається партія Семіраміди в однойменній опері Россіні у виконанні української примадонни. Провідним басом Большого театру у Москві став Тарас Штонда. Його успішні виступи в операх «Хованщина» і «Руслан і Людмила» підтвердили його статус незамінного соліста, без якого Большой театр і справді не може обійтися. Широко відомо й ім'я народного артиста України Романа Майбороди, виконавця оперних партій Яго («Отелло» Верді) та Тоніо («Паяци» Леонкавалло). Помітним явищем у вітчизняній культурі стала авторська пісня, тобто мистецтво сучасних бардів, багато хто з яких поєднується в клуби самодіяльної пісні (КСП). Серед українських бардів, творчість яких відома й за межами України, можна назвати А.Авагяна, Н.Бучеля, С.Джигурду, А.Лемеша та Б. Бурду. В 1992 році за підтримкою мецената Р.Штиня вперше відбулося грандіозне шоу «Нова українська хвиля». Це була одна з перших акцій, що ознаменували прихід в Україну цивілізованого шоу-бізнесу. Агентство «Нова» організовувало концертні тури Ірини Білик, групи «ВВ», Андрія Данилко (Верки Сердючки), Асії Ахат. Фестиваль «Таврійські ігри», що вперше пройшов в 1992 році в м. КаховкаХерсонської області, нині став одним із самих помітних подій у поп-культурі, не тільки в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Крім «Таврійських ігор», організатори фестивалю проводять і інші акції: «Чорноморські ігри», «Майбутнє України», «День Перемоги», вручають національну премію «Жар-птиця» у жанрі естрадної пісні. Про високий професійний рівень української пісні свідчать численні перемоги на різних міжнародних конкурсах і фестивалях (у тому числі й на фестивалі «Слов'янський базар» у Вітебську) Руслани Лижичко, Н.Могилевської, О.Пономарьова. Українські виконавці «ВВ», «Танок на майдані Конго», «Океан Ельзи», «Мандри», «Грін Грей» домоглися не тільки творчого, але й комерційного успіху як в Україні, так і за її межами. Вершиною творчої кар'єри співачки Руслани Лижичко (сценічне ім'я - Руслана) стала перемога на 49-му пісенному конкурсі «Євробачення». Українська співачка стала кращою із двадцяти чотирьох учасників, скоривши слухачів пісень «Дикі танці». Дівчина з Львова є не тільки виконавицею, але й автором цієї колоритної пісні. Стиль цієї пісні поєднує сучасні течії поп- і рок-музики з етнічними гуцульськими мотивами. За правилами конкурсу, наступну церемонію повинна була приймати країна- переможниця. І в 2005 році в Києві відбувся ювілейний (50-й) конкурс «Євробачення». Театральне мистецтво України сягає своїмикоріннями в обрядову пісню й танець, які були схожі на театральне дійство. Сьогодні в Україні діє 131 професійний театр, у тому числі кілька театрів-студій. Три театри країни мають найвищий статус — національних: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки. Академічними театрами є Львівські, Харківські, Одеський театри опери й балету, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченко, Харківський російський драматичний театр ім. О.Пушкіна, Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького. Досить різноманітним є й видовий діапазон театрів: 21 музично-драматичний театр, 16 драматичних, 9 - для дітей і юнацтва, 25 - лялькових, шість театрів опери й балету, а також театри драми, музичної комедії, оперети, маріонеток, пантоміми й ін. З'явилися муніципальні, відомчі й приватні театри. Серед видатних діячів театрального мистецтва сучасної України слід назвати провідного актора Київського українського драматичного театру ім. І.Франка, засновника Академії мистецтв України, міністр культури й мистецтва України (1999-2001) Богдана Ступку, режисера-новатора Романа Віктюка та театрального режисера,актора, сценариста, музредактора, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка та міжнародної премії ім. Л.Курбаса Михайла Мельника. У 1989 році М.Мельник у Дніпропетровську створив театр «Крик», в якому працює одночасно і режисером, і актором, і сценаристом, і музредактором, і костюмером. Він став культовою особою для дніпропетровської молоді — на його вистави студенти ходять по 10-20 разів. Серед вистав, які були поставлені М.Мельником «Гайдамаки» — за поемою Тараса Шевченка,«Кара» — за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба», «Лоліта» — за романом Володимира Набокова, «Парфумер» — за романом Патріка Зюскінда, «Ворота до раю» — за повістю Єжи Анджиєвського, «Mollis» — за повістю Федора Достоєвського та «Гріх» — за мотивами творів Михайла Коцюбинського. Кінематографія. Сьогодні в Україні працюють п'ять державних кіностудій:Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженко, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів і понад двадцять кіностудій недержавної форми власності. Всупереч всім труднощам, режисери країни - В.Савельєв, М.Кац, В.Новак, К.Муратова - продовжують працювати й знімати цікаві фільми. Незважаючи на яскраві плями та певні досягнення, сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу. Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури.Потребує реформування законодавча база у сфері культури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності. Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має непослідовний і в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури. Молодіжна та професійна субкультура. Молодіжна субкультура – будь-яке об'єднання молоді, що має власні елементи культури, а саме: мову (сленг), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, тексти, норми і цінності. Сучасна наука виводить навіть певну класифікацію молодіжних субкультур. В короткому викладі їхня типологія виглядає так: романтико-ескапітські субкультури (хіпі, толкієністи, байкери) гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери) кримінальні (гопники, скінхеди) анархо-нігілістичні (панки та інші). Варто звернути увагу на парадокс молодіжних субкультур: з одного боку вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, а з іншого – покликані сприяти адаптації молоді до цього дорослого суспільства. Люди шукають свою індивідуальність, зараховуючи себе до неформальних культур, кланів чи груп різного характеру. Зростання субкультур найбільш показовий у професійному світі. Багато субкультур з'явилося серед фахівців різних професій. Тут помітна тенденція розвитку субкультур у тісному зв'язку з розвитком науки і технологій. Субкультура, явище притаманне не тільки науковим і фінансовим колам, є частиною хобі, ігор, видів спорту і розваг. Можна бачити як приклад любителів серфінгу або парашутного спорту. Дані субкультури демонструють нам те, що дозвілля може служити основою істинного способу життя. Професійна субкультура – система загальних символів, цінностей, норм поведінки, що поділяється тією або іншою професійною групою. Професійна субкультура тісно пов’язана зі змістом роботи і роллю, яку в суспільстві відіграють її представники. Професійна культура накладає великий відбиток на спосіб життя практично кожної людини, в чомусь навіть зумовлюючи не тільки коло його спілкування, а й манеру поведінки, розмови, моральні установки. Останнім часом у суспільстві виникає все більший інтерес до вивчення професійних субкультур. Крім загальних причин, це пояснюється ще і розвитком міжнаціональних і міжкультурних комунікацій у сфері ділового спілкування. Таким чином, роль професійних субкультур в суспільстві величезна, а необхідність їх серйозного вивчення очевидна. 3. Сучасна конфесійна ситуація в України. Поступово змінилися відносини держави й церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви.. Ці положення законодавства перетворилися на реальні. В Україні на 1.01.2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних орг.-цій, які входять до 80 конфесій, течій, і напрямів. Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр архітектури – Михайлівський золотоверхий собор, а також собор Києво-Печерської лаври. Відновили свою діяльність Укр. греко-католицька(УГКЦ) та Укр. автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1991р в Україну p Рима повернувся кардинал Мирослав Любачівський. Греко-католикам повернуто Собор св. Юра, який стає резиденцією УГКЦ. У 1990р в Києві відбувся Всеукраїнський собор відновленої УАПЦ , який обрав патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом «Патріарх Київський та всієї України». Того ж року у Софійському соборі відбулася його урочиста інтронізація. У 1990 р. собор Руської православної церкви надав статус екзархату укр. православній церкві з назвою «Укр. православна церква» (УПЦ). Екзарх України отримав титул митрополита Київського і всія Україні. Того ж року грамоту про незалежність УПЦ вручено митрополиту Філарету. Але навесні 1992 р. він розірвав із Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату УПЦ. Того ж року на Всеукраїнському православному соборі відбулося об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ. Київський Патріархат на чолі з Мстиславом . Собор скасував акт 1686 р. про переведення Київської митрополії до Москви. Після смерті Мстислава церкву очолив патріарх Володимир , а після раптової і загадкової смерті у 1995 р. Філарет. Похорон Володимира відбувся в умовах протистояння нового керівництва церкви та влади і супроводжувався порушенням громадського порядку на Софійському майдані. УАЦП знову відкололася від УПЦ – Київського Патріархату. Таким чином , в Україні діє 3 православні церкви: УПЦ Московського патріархату, УПЦ Київського, УАПЦ, а також Укр. греко-католицька церква. Протиріччя між ними призводять до міжконфесійних конфліктів. Крім того, існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, п’ятидесятники , лютерани), общини юдеїв, мусульман, буддистів. 4. Інтеграція української культури до загальноєвропейського та світового культурного простору. Культурні зв’язки України з Європою мають сьогодні амбівалентний характер. З одного боку, сама поява незалежної України на європейській карті істотно вплинула на увагу європейських народів до молодої держави та її культурних здобутків. Культурна присутність України у світі істотно розширилася також завдяки можливості прямих культурних контактів з іншими країнами (урядових і позаурядових) – без посередництва московського «центру». Зокрема, тільки в 2003 році відбулися Дні української культури в Грузії, велика кількість заходів в рамках Року Росії в Україні, в Україні проведено цілу низку міжнародних культурних заходів за участю митців європейських країн – фестиваль моновистав “Відлуння”, театральний фестиваль “Мистецьке березілля”, кінофестиваль “Молодість”, дні кіно Великобританії тощо. Українські митці взяли участь у Кембриджському кінофестивалі, ведеться підготовка до днів українського кіно в Бразилії. Міністри культури України та Румунії підписали Протокол про співробітництво в галузі культури, ведеться підготовка до підписання низки подібних документів з іншими країнами. Втім, з іншого боку, однак, ці зв’язки не набули сподіваного обсягу та якості з цілого ряду причин, серед яких варто виокремити насамперед : (а) негативний політичний та економічний імідж України як держави авторитарної, гіперкорумпованої, неправової; (б) сумнозвісна «багатовекторність» та, відповідно, мовно-культурна амбівалентність українських еліт, що небезпідставно породжує сумніви у європейців щодо культурної самобутності, повноцінності та перспективності цієї нації; (в) брак активної, компетентної, ефективної державної культурної політики, спрямованої зокрема на зміцнення українсько-європейських культурних зв’язків; (г) переважна байдужість приватного бізнесу й утримуваних ним політиків до українськоєвропейських культурних обмінів та їхня провінційно-колоніальна зацикленість на зв’язках українсько-російських. 2. Лише послідовно долаючи перелічені перешкоди й недоліки, Україна може налагодити повноцінні культурні зв’язки з Європою, поліпшити свій образ у світі, створити сприятливі умови для розвитку туристичного бізнесу та культурних індустрій, використати досить багату національну культуру для вирішення стратегічних завдань усебічної загальнонаціональної модернізації. Без широкої і послідовної програми «європеїзаційних» заходів Україна приречена бути культурною колонією Росії, пасивним споживачем вироблених там низькоякісних культурних продуктів і, що гірше, периферійним клоном економічно відсталих і політично безперспективних євразійських авторитарних режимів. 4.1 Вклад української діаспори в розвиток сучасної української культури. Історія українського культурного процесу ХХ ст. характерна виникненням доволі чисельної еміграції. Ми майже нічого не знаємо про їх досягнення. Отже, надбання української діаспори ─ це тема, яка є доволі актуальною у сучасності. Українська культура почала розвиватися у різних країнах Європи, Американського та Австралійського континентів. Центрами української еміграції стали Прага та курортне містечко Подебради. З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. У Парижі створено бібліотеку ім. Симона Петлюри . Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 pp. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер. Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», а також різноманітні профспілкові й творчі колективи. Значний вплив на процес національно-культурного відродження зробила творчість письменників-представників української еміграції. Знаходячись за кордоном, вони все одно продовжували брати участь в українському літературному процесі. Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897 – 1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Є. Маланюк відноситься до так званої «Празької школи», до якої також входять О. Лятуринська, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз. Під цією умовною назвою об’єднана група українських митців, творчість яких припала на період між Першою та Другою світовими війнами. Творили вони переважно в Подєбрадах і Празі. Учасники групи не мали статусу чи програми; їх об’єднували спільні риси в творчості: історіософізм, націотворчий пафос, стильовий синтез у ліриці тощо. Під час Другої світової війни О. Теліга й О. Ольжич загинули, Є. Маланюк виїхав до Америки, і група перестала існувати. Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906, з 1944 – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття став Улас Самчук, автор трилогії "Волинь", роману "Марія". В своїх творах письменник шукає місце України у світі й шляхи її національно-культурного і державного становлення. Улас Самчук відомий як засновник і голова МУРу – Мистецького українського руху, об’єднання українських митців в еміграції, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб, переважно в Німеччині та Австрії. Об’єднання припинило свою діяльність у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни та неоднорідність емігрантського середовища; серед досягнень МУРу - досить широкого резонансу набула концепція «національно-органічного стилю» Ю. Шереха. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907 – 1963 рр.). Ще одне емігрантське об’єднання, утворене українськими еміграційними митцями, Нью-Йоркська група. Вони мали спільні погляди на творчість як можливість найповнішого самовияву духовної індивідуальності митця. Вони орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиції та засвоєння нових течій у світовій літературі. Яскравими представниками цієї групи були Емма Андрієвська з Німеччини, Віра Вовк із Бразилії, Богдан Бойчук зі Сполучених Штатів Америки. Це об’єднання близьке за поглядами до шістдесятників.
