МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» Факультет № 7 Кафедра 704 (заочна форма навчання) Контрольна робота з дисциплін: «Психологія і психотерапія життєвих криз» (назва дисципліни) Виконав(ла) студент(ка) 5 курсу гр. (прізвище й ініціали студента) Підпис Викладач: канд.юрид.наук, доцент (посада, науковий ступінь, прізвище й ініціали) Оцінка: ______________ Підпис Харків – 2021 Варіант 3 1. Макросоціальні чинники криз Життєва криза – це порушення внутрішньої рівноваги (психічної, душевної, емоційної) або гомеостазу людини, перехідний період життя, для якого характерним є ламання й активна зміна життєвих ролей особистості, межа між старим і новим досвідом, якісний перехід з одного стану в інший. Життєва криза – це зміна напрямку, рішення, вибір. Серед перекладів слова «криза» зустрічається і «суд». Кризою можна назвати такий віраж на життєвому шляху людини, коли під загрозою опиняється життєвий задум, проект майбутньої світобудови. Також, кризу можна визначити як тривалий внутрішній конфлікт із приводу життя в цілому, його сенсу, головних цілей та шляхів їх досягнення. [3] Залежно від того, яким шляхом (конструктивним чи деструктивним) стане далі розвиватися індивід, складеться і все його подальше життя. Криза не виникає сама по собі, вона є наслідком суб'єктивного ідеаторного й чуттєвого сприйняття різного роду соціальних, природних та економічних впливів або ситуацій, що порушують звичні життєві стереотипи і створюють перешкоду та переживання, які людина не в змозі самостійно вирішити. Можна казати про неминучість переживання криз будь-якою людиною як необхідного етапу життя, процесу індивідуалізації, соціально-психологічного розвитку і становлення особистості. Схильність до кризових станів більш виражена у дітей, підлітків і літніх людей. До групи ризику розвитку кризових станів належать також особи з соматоневрологічною патологією, з фізичним виснаженням і психотравмою в анамнезі. Велике значення мають характер та інтенсивність стресових ситуацій. Стресові фактори можуть раптово виникати, бути гострими, небезпечними для життя (природні й техногенні катастрофи, війни) і хронічними, постійними, розтягнутими в часі (соціально-економічні труднощі, конфліктна ситуація в сім'ї або на роботі, екзистенціальна порожнеча). Причини виникнення кризових станів є різноманітними й визначаються, з одного боку, соціальними й ситуаційними факторами, а з іншого – індивідуально-типологічними й біологічними особливостями особистості. В узагальненому вигляді всі соціальні фактори можна розділити на мікросоціальні, що включають безпосередні соціальні зв'язки і умови життя людини, і макросоціальні, що включають більш широкі соціально-економічні умови його існування. Під мікросистемою розуміється конкретне життєвий простір людини з цілком певними просторовими, тимчасовими і интерперсональная характеристиками, наприклад: будинок, школа, робоче місце. В рамках мікросистеми людина перебуває в певний відрізок часу, в певному місці і в певній ролі. Сюди відноситься і система міжособистісних відносин. У рамках системи мікросоціальних факторів особлива роль належить сімейним факторам. Макросистема включає закони, правила, розпорядження економічної, політичної, соціальної та педагогічної систем даної культури. Вона також включає неформальні закони і правила, що регулюють повсякденне життя. Також до патогенних макросоціальним факторів належать перенаселеність, забрудненість навколишнього середовища, високий рівень насильства і зменшення соціальної підтримки, безробіття, бездомність, міграція. Фактори, що протягом декількох поколінь формують ментальність населення, його морально-етичні установки й ідеали, нав'язана ззовні зміна національної свідомості. Усі ці фактори потенціюють розвиток кризових станів у суспільстві, тому що має характер хронічної психотравми й поступово змінює і погіршує психологічний стан населення в цілому, що є сприятливим підґрунтям для розвитку психічних і поведінкових розладів. До макросоціальних факторів належать: - зміна національної мотивації (зміна звичної головної мотивації, характерної для тієї чи іншої нації, що спричиняє розвиток кризового стану); - соціокультуральні зміни (стрімкі політичні, соціально-економічні та культуральні зміни супроводжуються погіршенням психологічного стану населення); - соціальна аномія (буквально – зникнення норми) – це конфлікт, обумовлений невідповідністю між соціальними нормами, цінностями, ідеалами, установленими протягом десятиліть, і реальною дійсністю, а також комплекс переживань через несумісність найважливіших для людини внутрішніх установок з вимогами повсякденного життя; - гострі стресові ситуації, небезпечні для життя (стихійні лиха, катастрофи, війни). Дослідження показують, що величезні масштаби технологічних змін також являють собою важливий стресогенний фактор, що провокує зростання психічних розладів. Слід також відзначити вплив етнокультуральних факторів на поширеність і характер перебігу різних психічних розладів. Відомо, що для східних народів характерне переважання соматичних симптомів, що маскують емоційні прояви депресивних і тривожних розладів. Необхідно відзначити соціокультурні чинники як цінності, культивовані в суспільстві. Вплив культури на специфіку психічних розладів, зокрема деструктивний вплив цінностей суспільства споживання і конкуренції, являють собою предмет спеціального вивчення в сучасній клінічній психології. Для громадян України характерно “врівноважений підхід”, бажання покращити якість життя, але при цьому «нічого не змінювати», щоб не було гірше. Стрімкі політичні, соціально-економічні і культуральні зміни завжди супроводжувались погіршенням психологічного стану населення. Численні приклади цього підтверджують, що у осіб, які пережили ці події та безпосередньо приймали у них участь, особливо у тих, які приймали участь «пасивно» виникала тривога, страх, подавленість в діях. Своєрідною моделлю зміни суспільної свідомості є психологічний стан України в постсоціалістичний період. Дані соціологічних опитувань говорять про зростання тривожності, песимістичних установок, екзистенціального вакууму, почуття соціальної незатребуваності та втрати перспектив у більшості з опитуваних. Социокультуралні зміни призводять до змін масової свідомості з тенденцією до ірраціонального сприйняття дійсності та з включенням механізму аутестичного та архаїчного мислення. В американській психіатрії для опису психічної дезадаптації, що викликана соціальними потрясіннями, використовується поняття «кризи ідентичності». Під терміном «ідентичність» розуміюсть сприйняття особистістю самого себе, а під «кризою ідентичності» - втрату почуття самого себе, як особистості, нездатної прийняти роль, яку йому надає суспільство на даній стадії своєї історії, або при прийнятті її – адаптуватись до неї. Прояви «кризи ідентичності» клінічно поліморфні, але їх об’єднує соціально-стресовий механізм виникнення. Виділяють чотири варіанта кризи ідентичності 1. Апатичний варіант – (біля 40% від усіх виявленних випадків) Клінічно він проявляється тревожно-деприсивним розладом, втрати життєвої перспективи, зниження активності та цілеспрямованості, втечею в світ своїх хвилювань, зниження самооцінки, замкнутість, пасивне очикування рішення своїх проблем. Цей стереотип поведінки сприяє розвитку соціально-побутової і професійної дезадаптації 2. Диссоціальний або агресивно-деструктивний варіант – (1-2%) у цих особистостей переважає афект злоби, дисфоричність, тенденція до руйнівної поведінки та безкомпромісним судженням. Мислення має зверхцінний, а в деяких випадках параноїдальний характер. З одного боку вони легко піддаються навіюванню і легко індукуються лідерами, а з іншого боку самі являються потужним індукатором у натовпі. З огляду на ці особливості, дані особистості часто вступають до екстремістично налаштованих груп, являються активними учасниками різноманітних акцій, надаючи їм агресинодеструктивний характер. Окрім цього їх часто можно зустріти у кримінальному осередку. 3. Негативістичний або пасивно-агресивний варіант – ( біля 27%) Ці особи панічно бояться усього нового, песимістично сприймають будь-які економічні і соціальні інновації, вони постійно відчувають почуття невдоволеності не роблячи при цьому нічого для зміни ситуації. Їх пасивні реакції проявляються частіше в постійному невдоволенні, критиці, пасивному протесту проти нововведень. 4. Магічний варіант - (1-2%) У цих особистостей переважає магічне мислення, яке формує поведінку, світогляд, і весь стиль життя. Їх відмінність в підвищеній цікавості до метафізичним проблем, до усього ірраціонального і паралогічному. В нормі, магічне мислення притаманне примітивним культурам і дітям, а як психопатологічний феномен воно зустрічаеться при шизофренії і обсесивно-компульсивних розладах. Дослідники відмічають , що при історичних потрясіннях суспільству вцілому властива «метафізичне ураження» - активна зацікавленість в астрологах, екстрасенсах, чаклунах, ясновидцях і т.д., пояснюючи це тим, що магічний стиль носить характер захисного психологічного механізма та знижує рівень тривоги та напруження. Цей варіант кризи ідентичності може привести до небезпечних наслідків. Аномія. Як соціальний феномен аномія буквально – зникнення норми. Верше була описана французьким соціологом Дюркгеймом в 1897 році. В сучасному значенні це поняття розуміють, з одного боку, як об’єктивно існуючий в суспільстві конфлікт, що виник з невідповідністю десятиліттями декламованих соціальнних норм, цінностей, ідеалів і реальною дійсністю, а з іншого боку - комплекс переживань, які відчувають люди у звязку з несумісності найважливіших внутрішніх установок з вимогами повсякденного життя. В епоху радикальних соціальних змін пошук нових цінностей стає трагічно напруженим. Американський соціолог Лео Строул описавм типічний соціальний портрет осіб в аномії з характерними переживаннями втрати сенсу життя, не потрібності, покинутості, приреченості. Стресові розлади розвиваються не тільки у людей переживших конкретні безпечні життєві ситуації, але й у тих які знаходяться під впливом макросоціальної групової психогенії. Гострі стресові ситуації, небезпечні для життя – це стресові ситуації які виходять за рамки звичного людського досвіду. До них відносять стихійні лиха, катастрофи (як природного, так і техногенного характеру), війни. Для цієї групи розладів характерно, що в життєвій ситуації знаходиться велика группа людей, які об’єднані спільним горем. Відсутність умов для адаптації особистості до змін призводить до роздвоєнню, чи до плюралізації буття особистості. Несприйняття людиною сьогоднішніх реалій обумовлює фрагментоване сприйняття власного життя – життєвий шлях, життєвий світ особистості розбивається на дві частини – «до» та «після». Це стає причиною розпада особистості на субособистості. Втрата цінносних і нормативних опор веде до аномії, маргіналізації особистості. Синдром реформаційного виснаження в соціально-психологічній втомі, що проявляється у роздратованості, хвилюванні, агресивності, тривозі, втомляємості, апатії, печалі, стану подавленості, депресії, ярості, гніву в імпульсивний розрядку афектів, в пошук ворогів, винних того що сталося. В умовах різкого зниження життєвого рівня більшої частини населення у особистості сформувалось відчуття покинутості, байдужість держави до її долі. У неї проявляється трансференція – перенесення афекта на соціальні організації, звинувачення їх у всіх бідах. Більшість з цих проблем обумовлені зіткненням досить солідного життєвого досвіду з новою дійсностю, що йому суперечить (що проявляється, як некомпетентність особистості в сучасних життєвих обставинах). Це викликало нові проблеми: непотрібність досвіду ставить під сумнів сенс життя, принаймі, до прожитого життя. Таке сприйняття минулого підриває впевненість в необхідності пошуку орієнтацій на майбутнє. Особистість втрачає здатність до зваженню альтернатив, до опрацювання майбутнього. Обставини підводять до формли: жити тут і зараз, не піклуючись про майбутнє (свого роду компенсаторний психологічний механізм, реакція на безвихід). 2. Нормальне і ускладнене (патологічне) горе Горе – це реакція на втрату значущого об’єкта, частини ідентичності або очікуваного майбутнього [5]. Реакція на втрату значущого об’єкта – специфічний психічний процес, що розвивається за своїми законами. Його сутність універсальна, незмінна та не залежить від того, що саме втратив суб’єкт. Процес переживання горя має особистісний характер і безліч індивідуальних особливостей, однак психологи все ж таки виявляють загальні типи реагування на повідомлення про біду. Відрізняються тільки його тривалість та інтенсивність, які залежать від значущості втраченого об’єкта та особливостей людини, що горює [7]. Таким чином, можно підсумувати, що процес горювання – це процес універсальний, такий що проживається зі схожими психологічними реакціями усіх суб’єктів процеса утрати. Процес утрати характеризується наступними проявами: 1. На перший план виступає фізичне страждання у вигляді періодичних нападів тривалістю від декількох хвилин до години зі спазмами в горлі, припадками задухи, прискореним диханням і постійною потребою зітхнути. Постійні зітхання зберігаються тривалий час, особливо помітні, якщо людина згадує або розповідає про своє страждання. Відчувається відчуття порожнечі в животі, втрата апетиту, м'язової сили; найменший рух стає вкрай обтяжливим і майже неможливим, від незначного фізичного навантаження виникає цілковита знемога. На тлі цих тілесних ознак людина відчуває психічні страждання у вигляді емоційної напруги або душевного болю. Відзначаються зміни ясності свідомості: виникає легке відчуття нереальності і відчуття, що емоційної відстані, яка відділяє людину від інших людей, збільшилася. 2. Захоплення образом втраченого. На тлі почуття нереальності можуть виникати зорові, слухові або поєднані ілюзії. Переживаючі горе повідомляють, що чують кроки померлого, зустрічають його швидкоплинний образ в натовпі, впізнають знайомі запахи і т.д. Такі стани відрізняються сильною емоційною залученістю, під впливом якої може втрачатися грань між переживанням і реальністю. 3. Почуття провини. Людина намагається відшукати в минулому вчинки які він не зробив для померлого. Найменші помилки, неувага, упущення, помилки перебільшуються і сприяють розвитку ідей самозвинувачення. 4. Ворожі реакції. У відносинах з людьми знижується або зникає симпатія, втрачається звичайна теплота і природність, нерідко людина говорить про те, що відбувається з роздратуванням або злістю, висловлює бажання, щоб його не турбували. Ворожість іноді виникає спонтанно і не піддається поясненню для горюючих. Деякі приймають її за початок божевілля. Інші намагаються контролювати спалахи гніву, що вдається далеко не завжди. Постійні спроби тримати себе в узді призводять до особливо манірнонатягнутій формі спілкування. 5. Втрата колишніх природних моделей поведінки. У вчинках відзначається квапливість, метушливість, людина стає непосидючою або здійснює хаотичні дії в пошуках якого-небудь заняття, але виявляється абсолютно нездатним до найпростішої організованої діяльності. З часом він ніби знову освоює коло повсякденних справ. Горюючому, дуже часто, доводиться як би заново «вчитися» їх робити, перемагаючи переживання відсутності сенсу яких-небудь дій після того, що сталося. 6. Ідентифікація з втратою. У висловлюваннях і вчинках людини з'являються риси поведінки померлого або ознаки його передсмертного захворювання. У часі, для стану горя, властива динаміка, проходження ряду етапів, коли людина здійснює «роботу горя» [1]. Мета «роботи горя» полягає в тому, щоб пережити його, стати незалежним від втрати, пристосуватися до життя, що змінилося і знайти нові відносини з людьми і світом. Стадії нормального переживання горя 1. Початкова стадія горя - шок і заціпеніння. Шок від перенесеної втрати і відмова повірити в реальність того, що сталося можуть тривати до декількох тижнів, в середньому 7-9 днів. Фізичний стан людини, що переживає горе, погіршується: звичайні втрата апетиту, сексуального потягу, м'язова слабкість, сповільненість реакцій. Те що відбувається переживається як нереальне. Людина в стані шоку може робити щось дійсно необхідне, пов'язане з організацією похорону, або ж його активність може бути безладною. Буває й повна відчуженість від того, що відбувається, бездіяльність. Почуття з приводу того, що сталося майже не виражаються; людина в стані шоку може здаватися байдужим до всього. Заціпеніння - найбільш яскрава риса цього стану. Часто людина в цій фазі відчуває себе цілком добре. Він не страждає, знижується чутливість до болю і навіть «проходять» захворювання що турбували. Людина настільки нічого не відчуває, що навіть радий був би відчути хоч що-небудь. Його бездушність розцінюється оточуючими як недостатність любові і егоїзм. Від горюючого вимагається бурхливе вираження емоцій, якщо ж людина не може заплакати, йому дорікають і винять. Тим часом, саме така «нечутливість» свідчить про тяжкості і глибині переживань. І чим довше триває цей «світлий» проміжок, тим довше і важче будуть наслідки. Незважаючи на оманливе зовнішнє благополуччя, об'єктивно людина перебуває в досить важкому стані, І одна з небезпек полягає в тому, що в будь-яку хвилину воно може змінитися, так званим, гострим реактивним станом, коли людина раптом починає битися головою об стіну, викидатися з вікна, тобто стає «буйним». Оточуючі, чия пильність приспана, не завжди готові до цього. Передбачається, що комплекс шокових реакцій пов'язаний з роботою механізмів психологічного захисту: заперечення факту чи значення смерті оберігає особу яка понесла втрату від різкого зіткнення з жахом події. Шок залишає людину в тому часі, коли померлий був ще живий. Супроводжується так званими дереалізаційними і деперсоналізаційними відчуттями («це відбувається не зі мною», «як ніби, це відбувається в кіно ».) Людина зосереджений на якихось дрібних турботах і подіях, які не пов'язані з втратою, або він психологічно залишається в минулому, заперечуючи реальність. В такому випадку він і складає враження оглушеного або сонного: майже не реагує на зовнішні, стимули чи повторює які-небудь дії. Часто на зміну шокової реакції приходить відчуття злості. Злість виникає як емоційна специфічна реакція на перешкоду в задоволенні потреби, в даному випадку - потреби залишитися в минулому разом з померлим [10]. Будь-які зовнішні стимули, які повертають людину в даний момент, можуть провокувати це почуття. Злість також свідчить про глибину отриманої психологічної травми. Це обумовлено різкою фрустрацією: неможливістю здійснення планів, бажань, пов'язаних з померлим. 2. Наступна стадія горя - стадія пошуку - характеризується прагненням повернути померлого і запереченням безповоротності втрати. Людині, переживаючій втрату, часто здається, що він бачить померлого в натовпі на вулиці, чує нею кроки в сусідній кімнаті і т. п. Оскільки більшість людей, навіть відчуваючи дуже глибоке горе, зберігають зв'язок з реальністю, подібні ілюзії можуть лякати, викликати думки про божевілля. З іншого боку, сильна віра в чудо, жевріє надія якимось чином повернути померлого, і скорботний «зустрічає» його або поводиться так, начебто той ось-ось з'явиться. Перехід від стадії шоку до стадії пошуку поступовий; особливості стану і поведінки, характерні для цієї стадії, можна помітити на 5-12-й день після смерті близького. Деякі наслідки шоку можуть проявлятися ще досить довго. 3. Третя стадія - гострого горя - триває до 6-7 тижнів з моменту утрати. Зберігаються і спочатку можуть посилюватися фізичні симптоми: утруднене дихання, м'язова слабкість, фізична втома навіть при відсутності реальної активності, підвищена виснаженість, відчуття порожнечі в шлунку, утруднення в грудях, ком у горлі, підвищена чутливість до запахів, зниження або незвичайне посилення апетиту, сексуальні дисфункції, порушення сну. В цей час людині буває важко утримати свою увагу в зовнішньому світі, реальність як би покрита прозорою серпанкою, вуаллю, крізь яку часто-густо пробиваються відчуття присутності померлого. Це період найбільших страждань, гострої душевного болю. З'являється безліч важких, іноді дивних і страшних думок і почуттів. Це відчуття порожнечі і безглуздості, відчай, почуття покинутості, самотності, злість, вина, страх і тривога, безпорадність. Незвичайне поглиблення в образ померлого та його ідеалізація, особливо до кінця фази, підкреслення надзвичайних достоїнств, уникнення спогадів про його погані риси і вчинки. Горе накладає відбиток і на стосунки з оточуючими, може спостерігатися втрата теплоти, дратівливість, бажання усамітнитися. Змінюється повсякденна діяльність. Людині важко буває сконцентруватися на тому, що він робить, важко довести справу до кінця, а складно організована діяльність може на якийсь час стати і зовсім недоступною. Часом виникає несвідоме ототожнення з померлим, що виявляється в мимовільному наслідуванні його ході, жестам, міміці. Робота по переживання горя стає провідною діяльністю. Це найважчий період. Основним переживанням виступає почуття провини. Стадію гострого горя вважають критичною щодо подальшого переживання втрати. Людина поступово «йде» від померлого і з болем переживає дійсне віддалення його образу. Розрив старого зв'язку з померлим і створення образу пам'яті, образу минулого і знову починається цикл «хороших і поганих» днів. Підвищується дратівливість і знижується фрустраційна толерантність. Можливі прояви вербальної та фізичної агресії, зростання соматичних проблем, особливо простудного та інфекційного характеру, через пригніченості імунної системи. З настанням шестимісячного строку починається депресія. Особливо тяжкі свята, дні народження, річниці («Новий рік вперше без нього », « весна вперше без нього »,« день народження ») або події повсякденного життя (« образили, нікому поскаржитися »,« на його ім'я надійшов лист »). 4. Четверта стадія синдрому втрати - стадія відновлення - настає днів через 40 після події і триває приблизно рік. У цей період відновлюються фізіологічні функції, професійна діяльність. Людина поступово примиряється з фактом втрати. Він як і раніше переживає горе, але ці переживання вже набувають характеру окремих нападів, спочатку частих, потім все більш рідкісних. Звичайно, напади горя можуть бути дуже болючими. Людина вже живе нормальним життям і раптом знову повертається в стан туги, скорботи, відчуває відчуття безглуздості свого життя без втраченої людини. Часто такі напади пов'язані з святами, якимись пам'ятними подіями і взагалі - з будьякими ситуаціями, які можуть асоціюватися з померлим. Роковини смерті символічно обмежує період горя. Багато культур і релігії відводять на траур саме один рік, адже за рік людина проходить певний життєвий цикл, маркерами якого служать традиційні дати і події - основний зміст «роботи горя» в цей період. 5. Через 3-4 місяці Приблизно через рік наступає остання стадія переживання втрати - завершальна. Біль стає помірною, і людина, що пережила втрату близької, потроху повертається до колишнього життя. У цей період відбувається «емоційне прощання» з померлим, усвідомлення того, що немає необхідності наповнювати болем втрати все життя. З словникового запасу зникають слова «важка втрата» та «горе». Життя бере своє. Завершення переживання горя можуть ускладнювати деякі культурні норми і особисті переконання (наприклад, переконання жінки, чоловік якої загинув на війні, що вона повинна зберігати йому вірність і сумувати про нього до кінця своїх днів). Створити в пам'яті образ пішовшого з життя, знайти для нього сенс і постійне місце в потоці життя - ось основна мета психологічної роботи на даній стадії. Горе - це природний процес, і людина в більшості випадків переживає його без професійної допомоги. Хоча втрати і є невід'ємною частиною життя, важкі втрати порушують особисті кордони і руйнують ілюзії контролю і безпеки. Тому процес переживання горя може трансформуватися в розвиток хвороби: людина як би «застряє» на певній стадії синдрому втрати. Найчастіше такі зупинки відбуваються на гострій стадії посилюються і зберігаються протягом тривалого часу симптоми, характерні для цього періоду, їх комплекс відповідає посттравматичного стресового розладу або іншому тривожного розладу. Тому розрізняють «нормальне» і патологічне (ускладнене) горе. Можливі причини ускладненого горя: - раптова смерть або насильницька, трагічна загибель близької; - самогубство; - конфлікти з людиною безпосередньо перед його смертю, непрощені образи; - завдані йому переживання; - трагічні ситуації невизначеності (коли близька людина зникла, безвісті пропала, не похована); - померлий грав виняткову роль у житті скорбуючого, був для нього метою і сенсом життя, при цьому відносини з іншими людьми відрізнялися конфліктністю або були зведені до мінімуму; - страх перед інтенсивними переживаннями, які здаються неконтрольованими і нескінченними; невіра у свою здатність подолати їх. До типових симптомів втрати зазвичай ставляться такі прояви: - порушення сну; - анорексія або втрата (придбання) ваги; - дратівливість; - складності з концентрацією уваги; - втрата інтересу до новин, роботи, друзів, церкви і т.д. ; - пригніченість; - апатія і відчуження; прагнення до усамітнення; - плач; - самобічування; - суїцидальні думки; - соматичні симптоми; - відчуття втоми; - застосування медикаментів - снодійних та (або) заспокійливих; - галюцинації, ототожнення з померлою або відчуття його присутності. Нетипові, патологічні симптоми включають наступні: - тривале переживання горя (кілька років); - затримка реакції на смерть близької (немає вираження страждань протягом двох і більше тижнів); - сильна депресія, що супроводжується безсонням, почуття самознищення, напруга, гіркі докори на свою адресу і необхідність самобічування; - поява хвороб психосоматичного характеру - таких як виразковий коліт, ревматичний артрит, астма. Нерідко буває ослаблення чутливості і т.д.; - іпохондрія: розвиток симптомів, від яких страждав померлий; - надмірна активність: людина що перенесла втрату починає розвивати бурхливу діяльність, не відчуваючи біль втрати; - несамовита ворожість, спрямована проти конкретних людей, часто супроводжувана погрозами, проте тільки на словах; - не узгоджується з нормальним соціальним та економічним існуванням поведінку. Може бути, повна зміна стилю життя; - стійкий брак ініціативи або спонукань; нерухомість; - слабко виражені емоції; нездатність відчувати; - різкі переходи від страждань до самовдоволення за короткі проміжки часу; - зміна ставлення до друзів і родичів; дратівливість, небажання набридати, відхід від соціальної активності; прогресуюча ізольованість; - розмови про суїцид, возз'єднання з померлим, про бажання з усім покінчити; можливе виношування суїцидальних планів; - інші не зазначені вище симптоми, характерні для посттравматичного стресового розладу; - при особливо сильних переживаннях горе може навіть стати причиною хвороби і смерті скорботного людини. Ускладнене горе може проявитися на різних етапах. Основні фактори, що провокують патологічні прояви – раптовість втрати, невизначеність втрати (пропавши безвісти), кількість втрат (що призводить до перевантаження скорботи), досвід переживання попередніх втрат, додаткові стрес-фактори та особистісні характеристики людини, яка переживає горе [2]. Ускладнене горе можна умовно поділити на наступні типи – хронічне, або пролонговане горе; відкладене горе; перебільшене горе; замасковане горе [3]. Хронічне горе характеризується тривалим терміном, іноді декілька років. Тому процес переживання горя може трансформуватися в розвиток хвороби. Відкладене горе – це реакції із затримкою скорботи, іноді їх називають пригніченими, подавленими, або відкладеними реакціями скорботи. Людина може мати емоційні реакції на момент втрати, але вони пригнічуються з різних причин. Перебільшене горе – це процес при якому людина переживає посилення реакцій нормального горя. Відчувається емоційне перевантаження, що стає наслідком порушення адаптації. Перебільшені реакції призводять до депресії, підвищеної тривожності, розвитку фобій, які виникають в контексті втрати та розвитку залежності (наркотичної або алкогольної). Замасковане горе – це непроявлене горе, тобто свідоме, чи несвідоме пригнічення вираження реакцій скорботи. Якщо людина не може пережити відкрито своє горе, то психіка відреагує одним з двох способів: фізичними симптомами або розвитком дезадаптивної поведінки. Іноді людина не може витримати напруги скорботи й тоді включаються механізми захисту, такі як ігнорування або блокування емоцій. Одна з найбільших перешкод в роботі горя полягає в тому, що багато людей намагаються уникнути сильного страждання, пов’язаного з переживанням горя, і ухилитися від вираження емоцій, необхідних для горювання. 3. Методи діагностики підліткової кризи. Підлітковий вік часто називають критичним, кризовим. Криза підліткового віку полягає у переході від залежного дитинства до незалежної дорослості. Тому підлітка іноді називають: «вже не дитина, але іще не дорослий». Ця криза – найгостріша й найтриваліша порівняно з усіма віковими кризами, що знаменують собою переломні етапи в онтогенетичному формуванні особистості. По суті, весь підлітковий вік – це затяжний перехідний період від дитинства до зрілості. Криза підліткового віку пов'язана з виникненням у цей період нового рівня самосвідомості, характерною рисою якого є поява у підлітка здатності пізнати самого себе як особистість. Це породжує у підлітка прагнення до самоствердження, самовираження й самовиховання. Депривація зазначених вище потреб є основою кризи підліткового віку. У підлітковому віці провідним видом діяльності стає міжособистісне спілкування з однолітками. Цей вид діяльності обумовлює не тільки найважливіші новоутворення цього періоду, а й зміст внутрішнього життя молодої людини.[11] Найхарактернішими формами поведінки у цьому віці є спілкування, засвоєння і відтворення зразків соціальної поведінки дорослих. Характерною ознакою поведінки підлітків є схильність до експериментування. Причому експериментування це стосується у першу чергу себе самого і найближчого соціального оточення. Підліток експериментує з власним тілом (вживання алкоголю та наркотичних речовин), з батьками (непокора, спротив, дратування), з вчителями («чому я маю виконувати ваші вказівки») і з однолітками (відігрівання різних соціальних ролей та позицій). Найважливішим новоутворенням підліткового віку є становлення самосвідомості, яке найперше характеризується почуттям дорослості, формуванням самооцінки і появою прагнення до самовиховання і саморозвитку. До симптомів підліткової кризи належить таке: дисгармонія в системі стосунків; «вибух» непослуху; конфліктність; агресивність; невмотивоване протистояння дорослим; негативізм щодо вчителів; надія на невизначене світле майбутнє; бравада власною незалежністю, негативними якостями. Також до новоутворення кризи пубертату можна віднести зміну взаємин між дитиною й дорослим, виникає необхідність вироблення нових критеріїв оцінювання оточуючих і самого себе. Потреба оцінити себе з нової точки зору і практична відсутність можливості її задоволення багато в чому й породжують такі особливості підлітків, як тривожність і відчайдушне бажання «бути хоч ким, тільки не семикласником». У підлітка відбувається зміна соціальної позиції, формується ставлення до себе як до члена суспільства. Соціальна орієнтація приводить своєю чергою до формування соціальних настанов, усвідомлення себе частиною соціальної спільноти, вибору свого майбутнього соціального стану та способів його досягнення. Криза сімнадцяти років є переходом до дорослості. У випускних класах вирішується питання про подальше життя, постає проблема професійного самовизначення, що є досить складним завданням. При цьому школяр повинен розібратися в своїх можливостях та індивідуальних особливостях, інтересах, мати уявлення про майбутню професію і про конкретні способи досягнення професійної майстерності у вибраній сфері трудової діяльності. Багато хто з учнів є тривожними, емоційно напруженими і бояться будь-якого вибору. Багатьом не цілком ясно, що їх чекає попереду, і невизначене майбутнє викликає у них побоювання. Під час кризи сімнадцяти років підвищується тривожність, пов'язана з самооцінкою. Діти частіше сприймають відносно нейтральні ситуації як такі, що містять загрозу їх уявленням про себе, і через це переживають страх, сильне хвилювання. Підвищення рівня такого роду тривожності обумовлено, головним чином, особливим становищем випускного класу, майбутніми іспитами й початком нового життєвого шляху. Центральним психологічним процесом у цей період є формування особистої ідентичності, почуття індивідуальної самототожності, наступності та єдності. З огляду на це кризу сімнадцяти років можна назвати кризою ідентичності, що складається з серії виборів (соціальних, індивідуальних, особистісних), ідентифікацій і самовизначень. Ідентичність (тотожність) може бути зрозуміла в двох вимірах – часовому й ситуативно- рольовому. У першому вимірі – часовому – ідентичність забезпечує спадкоємність, зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього. У ситуативно- рольовому вимірі ідентичність становить центральне утворення, яке утримує в єдності багато ситуацій і, відповідно, ролей, у яких виступає людина. Людина, яка сформувала ідентичність, стає самототожною, залишається самою собою незалежно від ситуації, але водночас вона є адекватною ситуації, не втрачає при цьому свого обличчя. Формування ідентичності (криза ідентичності) потребує іноді від людини переосмислення своїх зв'язків з оточуючими, свого місця серед інших людей. Особливо важливою є реструктуризація стосунків з батьками, оскільки людина, що дорослішає, не може надалі задовольнятися роллю опікуваної і керованої. Відповідно до вищесказаного в діагностичну програму включені методи, спрямовані на виявлення особливостей розвитку підлітка по центральним лініях, значущих протягом усього періоду: - Розвиток Я-концепції - Ставлення до минулого, сьогодення та майбуття (становлення транспектіви) - Розвиток навчальної мотивації - Розвиток соціальної компетенції - Розвиток спілкування Крім того, в старшому підлітковому і ранньому юнацькому віці розглядається здатність до саморозвитку. При аналізі даного віку треба мати на увазі значну асинхронність розвитку, різноманіття форм і умов навчання в даний період. В даний час в психології застосовується широке коло методів діагностики розвитку особистості в підлітковому і ранньому юнацькому віці. Далі представлені найбільш відомі методи отримання даних та їх переваги і недоліки. 1. Спостереження за поведінкою, діяльністю. Незаперечною перевагою даного методу є, як відомо, те, що він дозволяє отримати дані про поведінку, діяльності людини в природних умовах. Можливості застосування даного методу істотно розширилися з введенням схем стандартизованого спостереження, карт симптомів. Стосовно підліткового віку відомі, наприклад, схема, спрямована на спостереження за взаємовідносинами вчителя і учнів на уроці Н. Фландерса (Е. Стоуна, 1972) і карта Д. Стотта, спрямована на виявлення порушень в поведінці та розвитку яка грунтується на узагальненні даних неструктурованих спостережень педагогів і батьків (В. І. Мурзенко, 1977, Робоча книга шкільного психолога, 1995). Основні складності, пов'язані з двома основними факторами. Поперше, зі складністю і багатозначністю форм поведінки, діяльності. Коли, з одного боку, одна і та ж форма може виражати абсолютно різні мотиви, ставлення, а з іншого, - одна і та ж психологічна характеристика може проявлятися в поведінці і в діяльності абсолютно по-різному. Відомо, що результативність цього методу багато в чому залежить від кваліфікації спостерігача, від того, наскільки він вміє в процесі спостереження відокремлювати поведінку що фіксується від інтерпретації, долати соціальнопсихологічні феномени сприйняття, такі, наприклад, як «ефект ореолу», наскільки може здійснювати відносно тривале спостереження, не втомлюючись і не відволікаючись, і т. п. Тому спостереження, незважаючи на його видиму простоту, вимагає дуже високого рівня кваліфікації, що досягається спеціальним тренуванням. Крім того, рекомендується для підвищення достовірності залучати кілька спеціально навчених професіоналів. Тому цю методику використовують рідко. 2. Аналіз продуктів діяльності. Перевагою даного способу є те, що аналізуються результати реальної діяльності людини. Однак стосовно до вивчення особистості цей метод використовується у вузьких межах дослідження особливостей особистості через аналіз творчості. Застосування цього способу отримання даних для аналізу особливостей особистості підлітка майже не використовують. 3. Бесіда. Це один з найбільш поширених методів отримання психологічних даних. Відомо безліч його варіантів (вільна, структурована, напівструктурована, слабо структурована бесіди, дискусійний діалог і т. П.). Переваги методу пов'язані з його діалогічним характером, дає можливість отримувати як вербальну, так і невербальну інформацію, забезпечує в процесі бесіди в залежності від завдання, як суб'єкт-суб'єктний, так і суб'єкт-об'єктний підходи. Бесіда в підлітковому віці використовується як метод отримання даних при вивченні особливостей протікання підліткового періоду (Т. В. Драгунова, Д. Б. Ельконін), мотивації навчання (Л. І. Божович, Л. С. Славіна, Н. Г. Морозова) та ін. Труднощі застосування даного методу пов'язані з значнимвитратом часу, що вимагаються на її проведення, а також високими вимогами до кваліфікації психолога в даній області: його вміння точно задавати питання, зберігати природність ситуації, проводити власне діагностичну бесіду, не змішуючи її з консультаційною, психотерапевтичною. Існує необхідність встановлення психологічної дистанції між психологом і підлітком, коли він надмірно «приймає», «дозволяє» тон сприймається підлітком як загроза і викликає опір. До цього ж веде використання питань, які підліток може сприймати, як прагнення «проникнути» в його внутрішній світ. 4. Метод описів. Цей метод широко застосовується при вивченні особистості підлітка. Використовуються як вільні опису (без плану, тільки із загальним зазначенням теми) і опису різного ступеня структурованості, а також керовані. Найбільш поширений варіант - твори. Цей спосіб отримання даних часто використовується при вивченні особливостей Я-концепції ( «Що я знаю про себе», «Я очима інших людей»), особливостей спілкування ( «Мій друг», «Що я вважаю важливим в дружбі») і ін. Один з найбільш відомих методів в цьому плані - методика «Хто Я? - 20 суджень» М. Куна і Д. МакПортленда в її сучасних модифікаціях. Добре зарекомендувала себе також методика «Мрії, надії, страхи, побоювання» (А. М. Прихожан, Н. Н. Толстих, 2000). Разом з тим, метод описів досить погано піддається формалізації і спрямований насамперед на виявлення індивідуальних особливостей. Будь-яке порівняння з загальновіковими або статевими характеристиками (що необхідно для шкільної психодіагностики) є тут проблематичним. 5. Проективні методи. Проективні методи широко використовуються в психодіагностики особистості. Найбільш відомими є, звичайно, ТАТ і тест Роршаха. Серед більш вузько спрямованих методів, призначених саме для підліткового віку, слід в першу чергу назвати численні варіанти методів незакінчених пропозицій (наприклад, MIM Ж. Нюттена.), Фрустраційний тест С. Розенцвейга, тест шкільних ситуацій, тест мотивації досягнень Х. Хекхаузена та ін . Особливе місце серед проективних методів займає тест Люшера (деякі автори не розглядають даний тест як проективний). Перевагами застосування проективних методів є можливість виявлення неусвідомлюваних, глибинних характеристик особистості, виявлення мотиваційних тенденцій. Такі тести в значній мірі захищені від навмисних спотворень під впливом фактора соціальної бажаності. Разом з тим, використання цих методів для роботи з підлітками утруднено в силу ряду обставин. Застосування класичних, «великих» проективних методів вимагає значної кількості часу для проведення та обробки. Крім того, їх застосування можливе тільки після цілеспрямованого навчання і отримання відповідного сертифікату, що не передбачено програмою основної підготовки психологів в університетах і педвузу. Що стосується інших проективних методів, то багато хто з них орієнтовані переважно на молодший шкільний вік і лише частково можуть використовуватися в молодшому підлітковому (така, наприклад, дитяча версія тесту С. Розенцвейга, см. Е. Е. Данилова, 2000). Значні труднощі в застосуванні методів незакінчених пропозицій пов'язані з їх значним обсягом і складністю кодифікації відповідей. Разом з тим, дослідження свідчать, що при достатній формалізації відповідей вказаний метод може використовуватися в шкільній практиці. 6. Креативні методи. Ця група методів примикає до проектних і нерідко розглядається разом. До неї відносяться перш за все малюнкові методи ( «Автопортрет», «Малюнок неіснуючого тваринного», «Людина під дощем», «Людина на мосту» і т. П.). Відомо, що малюнок - «королівський шлях до пізнання та розвитку психіки дитини». Рисункові методи широко використовуються для діагностики в дошкільному та молодшому шкільному віці. Застосування цих методів в підлітковому і ранньому юнацькому віці, як правило, виявляється неефективним у зв'язку з підвищеною критичністю підлітків до своєї творчості. Тому багато підлітків відмовляються малювати. Ще Л.С.Виготський говорив про «кризу малюнка» в цей період. Про те ж свідчать дані фахівців з дитячого малюнку (див., Наприклад, Мистецтво і діти, 1968). Крім того, в малюнку підлітки, як правило, не стільки безпосередньо висловлюють свої мотиви, почуття і переживання (як це відбувається в молодших віках, що і робить малюнок незамінним засобом психодіагностики в ці періоди), скільки якусь теорію, концепцію. 7. Метод прямого оцінювання (прямого шкалювання). До цього способу отримання даних відносяться численні методи графічних шкал (зокрема, знаменита шкала Дембо - Рубінштейн, варіант якої використовується в даній роботі), рейтингові методи і т.д. Перевагою цих методів є відносна простота проведення, відносно малі тимчасові витрати, можливість багаторазового використання з однією і тією ж людиною і т.д. Основним недоліком технік, що засновані на даному способі отримання даних, є, як відомо, отримання лише тих даних, які людина хоче про себе уявити. З їх допомогою важко проникнути в складні явища психологічної життя, розкрити дію глибинних психологічних механізмів. Крім того, ці методи надзвичайно підвержені до впливу фактора соціальної бажаності. Разом з тим, ці методи широко застосовуються в різних галузях психологічної практики, перш за все спортивної психології, оскільки спочатку припускають спільну роботу, партнерство. Психолог в даному випадку працює на тому рівні, куди його «допускають». Ця обставина виявляється принциповим для роботи з підлітками, які, як зазначалося, досить насторожено можуть ставитися до прагнення сторонньої людини - психолога - проникнути в їх внутрішній світ. Разом з тим, підлітки гостро зацікавлені в обговоренні хвилюючих їх тем, що забезпечує достатні діагностичні можливості даних методів. В підлітковому і ранньому юнацькому віці метод прямого оцінювання дозволяє отримати досить надійні результати. 8. Метод опитувальників. Достатню надійність в підлітковому і ранньому юнацькому віці показує і метод опитувальників, що також було відзначено в дослідженні Б. Філліпса і ін. До цього способу отримання даних відносяться як безпосередньо особистісні опитувальники, класичними з яких є тест Кеттелла (стосовно до цікавого для нас періоду - підлітковий і юнацький варіанти) і MMPI (підлітковий варіант), метод полярних профілів, в тому числі численні варіанти семантичного диференціала («Особистісний диференціал» Бажина, Еткинда). Сюди ж можна віднести метод репертуарних решіток Келлі. Останні відносяться до психосемантичних методів. Тут також значущою виявляється можливість безпосередньо розповісти про себе, що поєднується з відчуттям захищеності свого внутрішнього світу. Разом з тим, контрольні шкали, включені в багатьох опитувальників, дозволяють контролювати викривлення відповідей під впливом чинників соціальної бажаності, нещирості та ін. Класичні опитувальники - Кеттелла, MMPI та ін. - дуже об'ємні і вимагають значних витрат часу. Крім того, ці опитувальники спрямовані переважно на аналіз індивідуальних характеристик, не містять уявлення про соціально-психологічну віковому норму. У них відсутні значущі для цього періоду характеристики.[9] Список використаної літератури 1. Линдеманн Э. Клиника острого горя. Психология эмоций. Тексты / под ред. В. К. Вилюнаса, Ю. Б. Гиппенрейтер. М., 1984. С. 212– 2. Рибик Л. А. Теоретико-прикладні засади надання психологічної допомоги дружинам правоохоронців, загиблих при виконанні службових обов’язків. – авто¬реф. дис. … канд. психол. наук : 19.00.0 Київ, 2019. 24 с. 3. Психологія життєвих криз особистості : навчальний посібник [для студентів вищих навчальних закладів] / І.О. Черезова. – Бердянськ, БДПУ, 2016. – 193 с. 4. Байєр О. О. Життєві кризи особистості : навч. посібник. Дніпропетровськ : Дніпропетр. нац. ун-т, 2010. 244 с. 5. Шефов, С. А. Психология горя [Текст] / С. А. Шефов. – СПб. : Речь, 2006. – 144 с. 6. Меновщиков В. Ю. Робота с кризисными и проблемными ситуациями. [2-e изд.]. М. : Смысл, 2005. 182 с. 7. Петрова Е.А, Гамезо М.В, Орлова Л.М. Возрастная и педагогическая психология: Учеб. пособие для студентов всех специальностей педагогических вузов. — М.: Педа¬гогическое общество России, 2003. — 512 с. 8. Психологія та психотерапія життєвих криз [Текст] : навч. посіб. / А. О. Макаренко, Н. Л. Калайтан, Т. П. Старовойт. – Харків : Нац. аерокосм. ун-т ім. М. Є. Жуковського «Харків. авіац. ін-т», 2019.– 72 с. 9. Прихожан А. М. Диагностика личностного развития детей подросткового возраста. — М.: АНО «ПЭБ», 2007. — 56 с. 10. Василюк Ф. Е. Пережить горе из книги О человеческом в человеке Москва 1991 - 230с. 11. Косякова, О. О. Возрастные кризисы [Текст] / О. О. Косякова. – Ростов н/Д : Феникс, 2007. – 224 с. 12. Зигмунд Фрейд. Печаль и меланхолия. Психология эмоций. Тексты / В.К.Вилюнаса, Ю.Б.Гиппенрейтер.. — Изд-во Моск. ун-та. — 1984. 13. Василюк, Ф. Е. Пережить горе [Текст] / Ф. Е. Василюк // О человеческом в человеке / под ред. И. Т. Фролова. – М. : Политиздат, 1991. – С. 230–247. 14. Поливанова, К. Н. Психология возрастных кризисов [Текст] / К. Н. Поливанова. – М. : Академия, 2000. – 180 с.
