Uploaded by Леся Писанка

винниченко

advertisement
Біографія Володимира Винниченка
Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в місті Єлисаветграді
Херсонської губернії в робітничо-селянській родині. Народився Володимир Кирилович
Винниченко 16 липня за старим стилем 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут
Єлісаветградського повіту на Херсонщині (тепер – Григорівка Кіровоградська область);
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села
до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник.
Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від
шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир.
В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те
вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке
матеріяльне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до
Єлисаветградської гімназії.
Гімназіяльне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками.
Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження
викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої
буржуазії, ворожість.
Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі
люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять “панською мовою”,
і тих, з мови яких сміються.
Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та
дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціяльної
та національної нерівності поклали основи його революційности на все життя.
В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну
поему, за яку одержує тиждень “карцеру”, й нарешті його виключають з гімназії.
Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости)
і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське
вбрання. З сивою шапкою на голові і кийком у руці.
Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі “атестат зрілости”, під натиском
директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом.
В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року
створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась “Студентською
громадою”.
Цього ж року посилає перше своє оповідання “Народний діяч” до “Літературно-Наукового
Вісника” в Галичині. Але це оповідання тоді не було надруковане. Це зроблено значно
пізніше (1906 р.).
В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української
організації й посаджений до київської в’язниці.
По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у “злочині”, був випущений з ув’язнення,
але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах.
Вліті того ж року в “Кіевской Старине”, місячнику, видаваному російською мовою в
Києві, з’явилася повість “Сила і краса”. Восени, через виключення з числа студентів,
Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в
солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись
революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в
канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій
час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність викрито, й
Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії
роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і
емігрує до Галичини.
В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В.
Винниченко.
У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах
“Праця”, “Селянин” і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903р.
нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як
дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю.
За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги,
а за суто політичне “злочинство” — провіз нелегальної літератури — він мав бути
суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша
російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу
проголошеної амністії.
Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість “Голота”
одержала першу премію “Кіевской Старины”. Під час революції Українська революційна
партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична
робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.
Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, Винниченко вимагає від
адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом. Реакція, що
настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон.
Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить
на Україну в партійних справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в
результаті якої написано цілу низку оповідань: “На пристані”, “Раб краси”, “Уміркований
та щирий”, “Голод”, “Малорос-європеєць”, “Ланцюг” та інші. В 1907 році знов був
заарештований у Києві й посаджений в “знамениту” Лук’янівку (тюрма в Києві, де
перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння
Винниченка випущено “на поруки”. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою
політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав
багато творів на соціяльні та етичні теми: “Дисгармонія”, “Щаблі життя”, “Контрасти”.
Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов
заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з’їздах. В 1908 році він перебував у
Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909 р.:
Швейцарія, Київ, Париж. В 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява “Чесноти з
собою” в російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911 р.:
Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья),
Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912 р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина.
1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ,
Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з’їзд у
лісі). Вибух війни. Переїзд до Москви через небезпеку життя на Україні.
Александринський театр у Петрограді прийняв п’єсу “Брехня” (в перекладі “Ложь”).
Нелегальна подорож на Україну. 1911 рік: Москва, Петроград, Україна; видання журналу
“Промінь” у Москві за редакцією Винниченка. 1917 рік. Революція застає Винниченка в
Москві. Переїзд на Україну. Участь у Центральній Раді. Подорож до Петрограду на
переговори з російським тимчасовим урядом. Перший уряд Української Центральної Ради
— генеральний секретаріят. Винниченко — голова генерального секретаріяту і
генеральний секретар внутрішніх справ. Проголошення першого універсалу на 2-ому
військовому з’їзді 23 червня 1917 року. Перша декларація першого українського уряду,
що її оголосив голова генерального секретаріяту 27 червня 1917 року на пленумі
Центральної Ради.
Другий універсал 16 липня 1917 року. Друга українська делегація до Петрограду.
Прийняття Центральною Радою першої конституції України (22 серпня 1917 року). Вихід
Винниченка з уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в уряді. Третій універсал
Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з Совітською Росією. Проголошення
самостійности України (22 січня 1918 року). Четвертий універсал. Вихід Винниченка з
уряду. Виїзд уряду і Центральної Ради з Києва й переїзд до Житомира. Винниченко не їде
до Житомира, але залишається в запіллі, в окупованій большевиками частині України.
Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня 1918 року). Початок
гетьманщини. Поворот Винниченка до Києва. Національний Союз і участь у ньому як
голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти німецької окупації й гетьмана
Скоропадського. Переїзд на Княжу Гору під Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими
офіцерами. Звільнення від арешту через протест усього українського громадянства. 15
листопада 1918 року вибір Директорії й початок повстання. Виїзд Винниченка до Білої
Церкви. Поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення Директорії
по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затвердження
Винниченка як постійного голови Директорії. Розходження Винниченка з більшістю
Директорії й уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Березень 1919 року: Виїзд за
кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг, Ляйнц (передмістя Відня).
Листопад 1919 р.: “Відродження нації”. Підготовка подорожі на Україну. Початок
видавання “Нової Доби” ( 8.III.1920р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком і
Бенешем. Їхнє умовляння їхати до СССР. Видача дипломатичного пашпорта. Виїзд до
СССР. Квітень 1920 року: переїзд кордону (24.V.). Москва. Харків. Москва. Харків.
Поворот з Харкова до Москви вдруге 14.IX. 1920р. Виїзд за кордон (23.ІV.1920р.). Чехія.
Карлсбад. Кінець 1920 року — 1921 рік. Німеччина. Берлін. Целлендорф-Пітте. 1922 р. по
серпень 1923 року. “Соняшна машина”. Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір коло
Фюрстенвальде (година поїздом від Берліна). Від серпня 1923 р. по листопад 1924 р.
Берлін, Прага. Берлін. Переїзд до Франції — лютий 1925р. Париж. Бульонь-сюр-Сен
(передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування робітні.
Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на Сквер-де-Вержен (в 15-ій
дільниці). Неможливість докінчити будівлю через брак коштів. Закінчення будівлі й
переїзд в новий будинок (червень 1930 року). Життя в Парижі з літніми виїздами на
південь (аж до 1934 року). Купівля хутора біля Канн в громаді Мужен. Купчу зроблено
15.X.1934р. в місті Грасс в департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано в Грассі
23.Х.1934р. під ч. 732, том 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець 1934 p.). Від цієї дати В.
Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця
свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту АльпМарітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим,
що ховались від окупанта й робили “резистанс”.
Роки війни надірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. В. Винниченко помер (6
березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужена.
Його особисте життя стало взірцем революційного вільного кохання. Про це свідчать
щоденники та листи глави УНР, опубліковані вже в незалежній Україні.
Згідно з цими свідченнями, у Винниченка було безліч жінок, і цьому не заважав навіть той
факт, що він понад 40 років прожив у цивільному шлюбі з Розалією Лівшиць. Вона була
до пари чоловікові – обидва поблажливо ставилися до зрад один одного.
Та й власні численні захоплення Винниченко, як правило, не брав близько до серця.
Наприклад, після однієї з невдалих зустрічей зі своєю близькою приятелькою Софією
Бабій Винниченко записав у щоденнику: "Побачення о 5-й годині. Не вдалося. Чомусь не
прийшла. Розчарування жодного – баба з воза, кобилі легше".
Пізніше Микола Томенко, заступник голови Верховної Ради, який свого часу займався
вивченням творчості та особистості Винниченка, у своїй книзі Теорія українського
кохання охарактеризував політика як людину "непостійну в поглядах і ще більш
непостійну в почуттях".
Зокрема, Томенко пише: "За своєю природою Винниченко – гравець. У щоденнику він
постійно підкреслює свою гру з жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його
записів, гру із самим собою".
При цьому біографи Винниченка зауважують, що майбутньому главі Директорії було
важливо, щоб всі його дами знали українську мову і поважали національну культуру.
Одній з них, Людмилі-Люсі Гольдмерштейн, Винниченко рекомендував писати йому
листи українською, бо тільки так вона зможе вивчити мову. А іншій дівчині, Софії
Задвіній, радив полюбити Україну душею, а не розумом.
Кохання-зітхання
У 1907 році за плечима Винниченка було вже й виключення з юрфаку Київського
університету, і активна революційна діяльність, і арешти, і втечі: він був одним із
засновників і активним діячем Української соціал-демократичної робітничої партії.
Одного разу, коли Винниченко гостював у будинку свого однопартійця Євгена
Голіцинського, він познайомився з його дружиною Катериною. Між молодими людьми
спалахнула пристрасть.
Заміжню жінку не влаштовували рідкісні побачення з коханим, і вона заявила про свою
готовність залишити чоловіка. Проте майбутній глава Директорії ставився до цих
стосунків дуже легко. Себе і Катерину він називав "товаришами нижчої форми",
підкреслюючи цим їх нібито дружні стосунки.
Одержимий ідеєю чесності із собою, Винниченко не давав закоханій жінці ніяких
надій
Юлія Тагліна, дослідниця творчості Винниченка, характеризує цю частину його життя
так: "Одержимий ідеєю чесності із собою, Винниченко не давав закоханій жінці ніяких
надій, жорстко і цинічно обмежуючи стосунки "користю один одному".
Ця позиція завдавала політику чимало клопоту. "Ти не бачив, скільки мук ти мені приніс,
ти не бачив, які страждання завдаєш мені", - писала Голіцинська своєму коханому. А він
відповідав: "Катерино! Мені соромно ... І не тому мені соромно, що я нечесно ставлюся до
Євгена, а тому, що не можу прийти і сказати: "Я кохаю тебе. Кинь Євгена і живи зі мною".
Я розумію, що це була б брехня, і прикро, і соромно, і за тебе соромно".
Голіцинська зрозуміла, що насильно милим не будеш, і незабаром їхні побачення
припинилися.
Письменник сумував недовго: вже до кінця того самого року він почав зустрічатися з
Гольдмерштейн, яка була на два роки старша за нього. Вона походила зі старовинного
українського роду Максимовичів, але українською не розмовляла.
Що не завадило в березні 1908 року парі разом вирушити на Капрі. Для Винниченка це
була ще й вимушена еміграція – він вкотре рятувався від арешту. Закохані жили на
гонорари Винниченка, які він отримував за свої публікації.
Ідейний борець за соціал-демократію і вільне кохання залишився вірним собі: через
певний час він чесно заявив Гольдмерштейн, що не збирається пов'язувати себе з
нею законним шлюбом, а їхні стосунки не більш ніж "користь один одному". А коли
Винниченко дізнався про вагітність своєї подруги, засмучений утік до Женеви,
залишивши її без грошей і підтримки на Капрі.
Потім вони обмінювалися взаємними образами у листах. Сварка зайшла так далеко, що на
початку серпня 1908 Гольдмерштейн написала Винниченку про своє рішення накласти на
себе руки: "Вирішила померти не тільки для того, щоб ти не страждав, а ще більше для
себе".
Далі погроз справа не пішла. 24 жовтня 1908 року вона народила Винниченку сина, якого
назвала Володимиром. У листі від 9 листопада Гольдмерштейн написала новоспеченому
батькові: "Такий чудовий хлопчик, і весь у тебе: овал обличчя, голова, ну все, на мене – ні
краплі".
З того часу Винниченко перестав відповідати на листи Гольдмерштейн, і вона
запідозрила, що у нього зав'язався новий роман. І була права: цього разу письменник
захопився Задвіною.
"Бережися, Соню, я дикий у коханні ... Зі скреготом зубів можу і ніж всадити тобі ... Якщо
кохаєш душею і тілом – приходь сьогодні ввечері", - писав Винниченко їй в одному з
листів.
Проте незабаром в ньому прокинулися батьківські почуття: Винниченко вирішив
усиновити власну дитину – сина Гольдмерштейн. 18 листопада 1908 року він написав на
Капрі: "Син мій, я його батько, і я хочу, щоб він дійсно був моїм з усіх боків... Якщо
усиновляю, отже я люблю дитину, хочу її виховувати, хочу ростити".
Ображену жінку обурили його слова, і вона відмовила письменникові в усиновленні.
Незабаром, коли хлопчикові виповнилося три місяці, він помер.
У смерті малюка Гольдмерштейн звинуватила Винниченка. Вона гадала, що письменник
накликав трагедію, написавши восени 1908 року п'єсу Momento, в основу сюжету якої
поклав їхні стосунки.
У творі йдеться про роман такого собі художника Василя Кривенка. З часом, незважаючи
на протести Кривенка, кохана народила йому сина. Історія закінчується тим, що художник
виносить дитину на холодний вітер, через що та й помирає.
Після всіх цих подій Винниченко і Гольдмерштейн розлучилися назавжди.
Коха його життя
Наприкінці 1909 року в Парижі Винниченко знайомиться зі студенткою медичного
факультету Сорбонни Розалією Лівшиць, яка походить з багатої єврейської сім'ї. Між
молодими людьми зав'язується бурхливий роман, і в наступному році вони разом їдуть
відпочивати до італійського курортного містечка Каві-ді-Лаванья.
Лівшиць настільки захопила Винниченка, що він називає її не інакше як Коха – від слова
"кохана". 28 березня 1911 року у Флоренції вони оселилися разом.
"Ми нічого не обіцяли один одному: ні вірності, ні кохання, ні щастя, нічого, - так через
вісім років написав Винниченко про цей свій цивільний шлюб. - Ось уже йде дев'ятий рік,
і наші тіла – без клятв, без заклинань, без санкцій лицемірних або дурних людей з їхніми
комедіями, без нотаріусів, без погроз і різних ланцюгів, без усього цього - наші тіла
з'єднані так, як жоден піп не з'єднає".
Про свої внутрішньосімейні стосунки майбутній глава УНР красномовно розповів у листі
до друга і мецената Євгена Чикаленка. "Одружився я, тобто зійшовся з тією жінкою, від
якої хочу мати дітей, уже більше півроку. Але до цього часу не міг впевнено сказати, що
ми зможемо створити сім'ю. Тепер це більш-менш прояснилося. Дружина моя – жидівка,
але ми домовилися, що сім'я буде українською", - писав він.
Винниченко: Я бажаю створити собі сім'ю, щоб вона відповідала моєму природному
призначенню, а не припискам моралі і законів
Чикаленко чудово знав про слабкість Винниченка до жінок, тому письменник, начебто
передбачаючи думки приятеля, продовжував: "Я знаю, Євгене Харлампієвичу
[Чикаленко], Ви сміятиметеся, читаючи листа. Що робити: на щастя чи на біду я –
українець, а "хахли", як відомо, дуже впертий народ. Я бажаю створити собі сім'ю, щоб
вона відповідала моєму природному призначенню, а не припискам моралі і законів".
40 років спільного життя Винниченка і його Кохи перетворилися на низку взаємних зрад.
"Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не змінюється. А коли в неї захоплення –
вона стає до мене байдужою. Але, напевно, не слід в це втручатися, щоб не відняти в неї
цієї радості", - писав у своєму щоденнику Винниченко.
Проте їхній союз виявився міцним. Його не зруйнували ні відсутність дітей, ні тягарі
подальшого спільного життя. Лівшиць винесла все – і складний характер чоловіка, і
бурхливі революційні роки, коли він активно зайнявся політикою. І після, коли сім'я, яка
емігрувала з України в Європу, зітнулася з бідністю, Розалія, яка звикла до достатку, не
залишила письменника.
Жінки В. Винниченка любили віддано і відчайдушно і, потрапивши у поле його
незбагненої притягальної сили, готові були заради нього на все. Наприклад, Катерина
Голіцинська, аналізуючи свої почуття до В. Винниченка, зізнавалася: «Я колись дійшла до
такої слабости, що скажи він одне лише слово – і я пішла б сліпо за ним, куди він би
схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя…»
А він охоче заводив романи з багатьма жінками, слідуючи в житті своєму ж принципу:
«Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і
вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна
душа тільки може прийняти всю істоту до кінця». Любов’ю В.Винниченко називав
почуття до тієї жінки, від якої б хотів мати дітей і створити сім’ю. Таку жінку-обраницю
він шукав дуже довго, а в ході цього пошуку заводив романи, ставив експерименти із
закоханими в нього жінками, спостерігав за розгортанням любовних сюжетів, а потім
переносив їх у свої твори. Часом роман-флірт перетворювався на життєву драму чи навіть
трагедію. Так сталося з Катериною Голіцинською, яка хотіла покінчити життя
самогубством, Софією Задвиною, Марією Барановою, Аллою Пігуловою, Люсею
Гольдмерштейн, стосунки з якою завершилися смертю їхнього сина. Часто ці стосунки з
різними жінками тривали певний час паралельно, про що свідчить «рясне» листування в
архівах. Коли читаєш ці листи, складається враження, що дійсність перетворилася на
літературні сюжети, а часом навпаки, здається, що В. Винниченко «перевіряв» дієвість
своїх ідей, експериментував у власному житті. Особисте життя В. Винниченка диктувало
цікаві сюжети для творів, ставало дуже потужним (якщо не першим і основним!)
стимулом для творчості. Ось для прикладу фрагмент із останнього листа В. Винниченка
до Алли Пігулової: «Хіба ж я тобі, Алла, коли казав, що вимагаю від тебе любови? Хіба я
замісць одних полових відносин хотів од тебе за це усього, як ти пишеш? Подумай, згадай
все моє відношення до тебе і ти побачиш, що я від тебе нічого не хотів. Ти раз у раз
говорила мені, що любиш мене надзвичайно. А я просто аналізував цю любов і казав, що
сильна, справжня любов не допускає віддавання другому. Як би я тебе любив, я б не міг
мати другої женщини, як це й бувало зо мною, коли я любив». Ці слова могли б належати
комусь із Винниченкових героїв-експериментаторів. Життя, отже, перетворювалося на
літературу.
Десь у 1901 – 1902 роках В. Винниченко познайомився з Катериною Голіцинською.
Пов’язувала їх спільна робота в Революційній українській партії, хоча пов’язувала і
просто молодість (В. Винниченкові на той час будо 21 – 22 роки). Катерина любила
В. Винниченка, хоча ця любов давала їй більше мук, ніж радості, адже вона була
одружена з Євгеном Голіцинським, також діячем РУП і приятелем В. Винниченка. Вони
листувалися і коли В. Винниченко був ув’язнений, і коли згодом до в’язниці потрапила
Катерина. З листів видно, що Голіцинська страшенно ревнує його, він же, як пише
В. Панченко, не то простодушно, не то «по-мефістофельськи» розпалює її почуття. Від
жодної жінки В. Винниченко не приховував, що між ними тільки дружба, пристрасть, але
ніякої любові, вони ж завжди розраховували на більше. Докоряючи В. Винниченкові за
грубість, за страждання і муки, Катерина все одно закінчувала листа словами: «Я тебе всетаки люблю так, як ніхто тебе не любитиме…».
Однак настав момент істини. Головний Винниченків принцип «чесності з собою» не
дозволяв йому лукавити, а тому він вирішує сказати Голіцинській правду: «Катерино!
Мені соромно. Я не кохаю тебе; не кохаю так, як можу і хочу: не дріжить моє серце
радістю на твою посмішку, не стискується холодом од сумного твого погляду, не живе
тобою. Будьмо ж чесні і самолюбиві, – наші теперішні відносини образливі для нас. Мені
дуже соромно. …І не того мені соромно, що я нечесно відношусь до Євгена, а того, що не
можу прийти до тебе і сказати: «Я люблю тебе. Покинь Євгена і живи зо мною». Я чую,
що се була б брехня, і досадно й соромно, і за тебе соромно. Соромно, що ти така, як инчі,
не маючи чуття всередині, зверху не цураєшся знаків, що бувають тільки при коханню.
…Досадно, що ти все це дозволила із одної тільки цікавости!
…Я хочу бути чесним, чистим, Катерино, я хочу сміливо і гордо дивитися сам собі в очі.
Прости мені і забудь це все. Будьмо, як перше, товаришами… Але щирими, справжніми,
не формальними товаришами! Правда, лучче було б, якби ти не «цікавилась»… Ти не
сердишся на мене? Не сердься, Катерино. Володимир».
Однак стосунки з Катериною Голіцинською стають натягнутими, хоча й не обриваються –
вони продовжували листуватися і в 1908 – 1911 роках. Саме на цей час припадають
стосунки В. Винниченка з Люсею Гольдмерштейн (у дівоцтві – Максимович).
Познайомилися вони десь наприкінці 1907 року в Женеві, а за кілька місяців поїхали на
Капрі як досить близькі люди. Люся була старшою за В. Винниченка на два роки, їй на
той час було 30, а Винниченкові – 28 років. Вона мала шестирічну доньку Олю. Подружнє
життя з Михайлом Гольдмершейном, певно, не склалося, він жив у Росії.
Винниченкові листи такі, що напевно кожна жінка закохалася, повірила б у щирість і
взаємність почуття, і мабуть, будувала б плани на майбутнє. Так було і з Люсею – вона
любить і хоче бути там, де він. В. Винниченко ж відвертий і «чесний з собою»: не залишає
Люсі жодних ілюзій щодо любовного запалу, вони – лише коханці-товариші. Жодної
любові і тим більше дітей. Люся погоджується, однак, як виявилося на Капрі, вона –
вагітна. Мабуть, кожен із них розумів, що народжувати Люсі не варто. Однак було вже
пізно і лікарі не погоджувалися на передчасні пологи.
Справді, як пише винниченкознавець В. Панченко, кількарічне листування цього періоду
читається дуже важко, як епістолярний роман, сповнений пристрасті, болю і холоду,
взаємних звинувачень і вибачень, приниження постійною матеріальною скрутою,
пробудженням батьківського інстинкту, очікувань дитини і жаху її смерті. Життєва драма
постає з такою очевидністю, що здається відбувається просто на очах.
В. Винниченко почувався хворим і розбитим, гостра неврастенія, тяжка депресія: він не
хоче цієї дитини, адже це порушує його принцип – родити дітей тільки коли обоє цього
хочуть, родити з жінкою-вибраницею, родити в любові, а не випадкових.
Але попри все це у 1908 році Люся народила хлопчика, якого назвала Володею. Однак
їхній син прожив лише три місяці і помер при тяжких обставинах. Що це за «тяжкі
обставини» не відомо. Знаємо з листування, що Люся звинувачувала В. Винниченка в
смерті Володіка. Справа в тому, що восени 1908 року В. Винниченко написав драму
«Memento», за основу взявши свої стосунки з Люсею Гольдмерштейн. П’єса виходить у
світ саме тоді, коли помирає їхня дитина. Люся прочитала твір, впізнала все до дрібниць і
була вражена: «Memento: Володік, моя крошка. Memento! Як ти міг винести мою муку,
моє горе, на люди. Я читала і переживала всю муку. Ти не забув ні одного мого слова…»
Подібність драми й особистого листування справді вражає. Головний герой драми
«Memento» художник Василь Кривенко заводить роман із Антоніною, проте крім вільного
кохання нічого їй не обіцяє. Коли ж дізнається, що Антоніна вагітна, хоче позбутися
дитини, адже вважає, що небажана дитина буде хворою, її ж бо не хотіли батькиневрастеніки. Василь Кривенко факт народження небажаної дитини сприймає як «ляпас»,
«плювок життя» («Моя дитина – дегенерат! …Це після всіх моїх мрій, теорій, після
жагучого бажання мати дитину тільки від тої, з якою… Оце вскочив… Обоє не хотіли, не
збирались мати її, і через помилку якоїсь баби, акушерки, все іде к чорту – і твої мрії,
теорії, бажання, вся твоя чесність, все»). В Антоніні ж прокидається материнській
інстинкт і вона нізащо не хоче позбуватися дитини. Винниченків герой, вірний принципу
чесності з собою, виставляє немовля на холодний вітер, і воно, застудившись, незабаром
помирає. В. Винниченко хотів забрати твір із друку, дуже шкодував, що поспішив, але
було вже пізно, драма побачила світ у дуже не підходящий час.
Люся Гольдмерштейн мала підозру (на це її наштовхнули Юркевичі), що між фіналом
п’єси і смертю її дитини є зв’язок. В. Винниченко ж відповідав їй з усією щирістю, що
«нікого й нічого на світі я ще так, з такою ніжністю і з таким болем не любив, як його».
В. Винниченко згадував про якусь свою спадкову «фамільну» хворобу. Ймовірно,
небажаність дитини була чималою мірою пов’язана і з цією обставиною.
У кінці квітня 1909 року листування Люсі з В. Винниченком на деякий час переривається:
Винниченко вирушає з Парижа у Львів, а Люся – в Росію. Згодом листування
поновлюється в дещо іншій тональності: Винниченко пише в лагідному, дружньому тоні,
хоче, щоб Люся була щасливою, знайшла свого коханого чоловіка, однак Люся гамує в
собі любов до В. Винниченка, неймовірно страждає, весь час згадуючи маленького
Володіка, а ще посилає прокляття якійсь Соні і Єлені («О, я так певна, що якби вони не
трапились на твоєму житті, то Володік би жив»).
Ім’я Софії Задвиної, як стверджує В. Панченко, у цій сумній історії не є випадковим.
Листування з нею накладається на час листування з Люсею, більше того обидві жінки
знали одна про одну в житті В. Винниченка. Соня – жінка дещо екзальтована, і, як казав
В. Винниченко, «придумувала себе». Наприклад, вона писала з такою книжною
патетикою: «Я держала драгоценный сосуд с лучшим миром моей души «любовью», его
разлили небрежно и смешали с землей…» Сама ж про себе Софія Задвина казала: «Я
слишком артистка в жизни».
Листування з Люсею Гольдмерштейн обірвалося аж у 1911 році, коли в житті
В. Винниченка з’явилася Розалія Лівшиць, його люба Коха, як пестливо називав він свою
кохану дружину, з якою навіки пов’язав своє життя. Днем одруження вони вважали 28
березня 1911 року. Через вісім років, у 1919-ому, В. Винниченко напише у своєму
щоденнику: «Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає.
Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кадили духом
вереси, нам співали хвилі моря, там унизу зеленкуваті з берега і золотисто-фіолетові на
далекім обрії. Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірности, ні любови, ні щастя, нічого.
Вона прийшла до мене туди на гору, бо так хотіла її кров, її очі, її істота, бо туди кликала
криком істота моя. Але от іде дев’ятий рік, і наші істоти без присягання, без заклинання,
без санкцій лицемірних або глупих людей з їхніми комедіями, без нотаріюсів, без загроз і
різних кайданів, без усього цього наші істоти скуті так, як ні один піп скувати не може.
…Завтра йде дев’ятий рік, – і я почуваю до неї таку ніжність і вдячність, що хочеться
поцілувати краєчок тої подушки, на якій вона лежить».
Роза все знала про Люсю, все розуміла і хотіла з нею познайомитись. Люсі також
В. Винниченко згодом повідомив про те, що нарешті він одружився і знайшов ту, яка
відповідає його вимогам, ту, яку шукав. Пропонував Люсі приїхати до них у Париж і мати
дружні взаємини. Однак, для Люсі це була драма, адже «сім’я» – це означає діти, а її
дитина померла. Люся прощається з В. Винниченком і на цьому обривається їхнє
листування.
В. Винниченко зустрів свою істинну любов, жінку, з якою б хотів родити дітей, однак
дітей у нього так більше і не було. Здається, що у листах лише до цієї жінки він посправжньому щирий. Читаючи їх, відчуваєш істинність і глибину почуття. «З кожним
днем, що я її не бачу, вона росте в мені, – записав В. Винниченко в щоденнику 5 грудня
1914 року, – а до всіх жінок до того губиться інтерес, що навіть викликають огиду своїми
поглядами, які я часто ловлю на собі. Я хочу тільки її. Весь я напружений чеканням її.
Моя голуба, моя болюча, як я люблю тебе!».
«Цілую коліна твої дорогі…» – пише В. Винниченко до Кохи. А ось фрази у листах від
Рози: «Цілую ясні очі, лапи милі і шию біля вушка»; «Цілую руки твої за те, що написали
мені»; Роза так любила В. Винниченка, що готова була піти без слів, якби він захотів бути
щасливий з іншою жінкою. І це почуття зберегли обоє на все життя. І навіть після смерті
В. Винниченка Розалія Яківна жила ним. «Ти такий прекрасний, що у мене слів не
вистачає дати тобі зрозуміти це! Ти гармонійний і сильний, жагучий і часом кроткий; ти
надзвичайно рідка комбінація, ти вмієш радіти як дитина, для тебе хвилини живуть самі
по собі, без всякіх філософій, бо ти – прекрасний, здоровий твір природи. І мені належить
незаслужене щастя бути з тобою. Спасибі тобі, що ти дав мені це щастя, що ти дав мені
змогу відчувати, розуміти і любити!.. Твоя Коха». У 1916 році В. Винниченко писав:
«…Всяка краса для мене є Коха. Без Кохи нема краси. Я знаю, що це немов
перебільшення, але не знаю, чи жив би, коли б не стало Кохи…»
Вони мали велике бажання мати дитину. В одному з листів Розалія Яківна писала:
«Голубонько, я так хочу дитинку, кроха моя! Як я люблю вже її, нашу дитину! Воно буде
подібне до тебе, може мені буде таке щастя». У їхніх листах з’явилися ніжні звертання:
«Дитинко моя!», «Дитинча моє», «Діто моя». В. Винниченко мріяв побачити обличчя
коханої, схилене над їхньою дитиною. «Ти будеш святою матір’ю. Коха! Ти знаєш, я не
раз думаю про тебе в цьому стані. Ти вся будеш промінитись материнством. Любов моя
єдина, ти надзвичайно хороша і чиста», – писав він.
Коли Розалія Яківна завагітніла і боялася втратити дитину через свій стан здоров’я, вона
писала чоловікові: «У мене буде твоя дитина. Ми її будемо виховувати, так як самі
думаємо. Це вже було б такою страшною несправедливістю, що не можна витримати. Ти
єдина людина, яка має право виховувати будучих людей. Таких як ти нема».
Однак у 1916 році Розалія Яківна перенесла нещасливу вагітність. Це була трагедія для
обох. В. Винниченко записав у «Щоденнику»: «Кошмар тягнеться. Коха в лікарні.
Невідомо й досі, що в неї. Здається, більше те, що позаматочна вагітність. Значить,
операція і ще місяць лежання в лікарні. Життя ніби намагається примусити нас вірити в
забобони. Стільки мріяти про рождіння дитини, з такою побожністю, захватом і чистотою
готуватись до цього, так обгортати це інтимною таємністю – і так прилюдно, боляче, з
такими муками відмовитись від своєї мрії. Життя ніби хоче поглузувати, висміяти,
примусити боятися його».
Жінки і діти дуже хвилюють В. Винниченка, маленькі колисочки викликають тугу і
глибоке зворушення. «На дітей без болю і жаської тривоги дивитись не можу», – пише він.
Трагедія нагадує про себе у снах: «Снилося, що Коха померла, – записує В. Винниченко в
«Щоденнику». – Лежала в маленькій дитячій домовині, з трубкою в устах. Лице і все тіло
було завинене в руде, червоне запинало. Я держав у обіймах домовину і все старався, щоб
Косі було зручно лежати. Часами мене обхоплювала свідомість, що Коха померла і я сам
собі з жахом шепотів: – Кохи не стало, Кохи не стало… – Шепотіння далі переходило в
голос, у крик, у ридання. …Цілий ранок був під враженням цього сну. В нещасті є багато
приводів стати забобонним».
Життя й справді ніби поглузувало. Даруючи випадкових небажаних дітей безлюбовним
подружжям, природа жорстоко обминула людей, що готувалися, мріяли, всім серцем
бажали дитину, яка могла б стати вінцем цієї любові. Винниченки так і не змогли
змиритися з фактом неможливості мати дітей, уживали різних заходів, аби змінити
ситуацію. У 1925 році В. Винниченко пише: «Коха старанно робить усе, щоб здійснити
нашу мрію. Дитина – як губка всмокче весь величезний запас любови і ласки. Є люди, для
яких брак об’єктів любови таке саме страждання, як для інших брак суб’єктів любови.
Тільки чи не буде розчарування, чи досягнемо ми мети?» Однак чуда так і не сталося.
У 1916 році В. Винниченко пише один із найкращих своїх творів – роман «Записки
Кирпатого Мефістофеля», у фіналі якого, на відміну від драми «Memento» і роману «Посвій!», дитина перемагає і холодне повітря, і холод теорій. Чому? Певно тому, що
В. Винниченко, переживши втрату омріяної, бажаної дитини, не зміг вже вкотре
«пожертвувати» нею на сторінках своїх творів. Втрата зробила його забобонним. Доки не
було цієї трагедії, письменник філософствував, експериментував і сміливо йшов на
дітовбивство в літературі. Кохання і казку приніс у жертву батьківському інстинкту
Винниченків головний герой тільки тому, що жертва навпаки була б для В. Винниченка
занадто болючою.
Отож, пройшовши вир революційної політичної боротьби, Винниченки в 1920 році
назавжди залишають Україну. Після п’ятирічного життя в Німеччині переїздять до
Парижу, а згодом – на хутірець-садибу «Закуток», біля міста Канн, у громаді Мужен,
департаменту Приморських Альп. На придбаній території була напівзруйнована стара
двоповерхова хата – колишня пекарня, якій було 250 років і яку називали «Ле Фур» (піч) –
та запущений сад-город. Страшенні бідування, виснажлива фізична праця, літературна
діяльність, філософські роздуми над основами людського життя, постійна туга за
Україною і піклування про її долю – усе це стало основним змістом життя В. Винниченка
у Франції.
6 березня 1951 року Володимир Винниченко помер. «6 березня 1951 року Володимир
Кирилович зранку почував себе добре. Ні на що не скаржився. Кілька годин працював у
себе в кабінеті. Десь по п’ятій годині вечора вони обоє вийшли на звичайний свій
передвечірній прохід поза «Закутком». Володимир Кирилович був у доброму гуморі,
уважний, спостережливий, дотепний. Повернулись вони до хати коло сьомої години. Було
чудесне передвесняне надвечір’я французької Рів’єри. Великий, вогнисто-рожевий диск
сонця ледь-ледь доторкався Естереля. Володимир Кирилович зупинився коло дверей,
глянув на захід і надхненно промовив: – «Дивись, яке прекрасне видиво природи!» – і
вони обоє задивились на ті неповторні фарби передвечірнього муженського краєвиду.
Коли ж за мить Розалія Яківна оглянулась, то побачила, що Винниченко обернувся до
дверей і сперся рукою на одвірок. На питання, що з ним не відповідав. Коли вона підбігла,
то тіло його поволі почало опускатись на землю. Розалія Яківна метнулась у хату, вхопила
шприц, зробила ін’єкцію. Але це вже не допомогло. Володимир Винниченко перестав
жити», – писав Г. Костюк.
Після смерті В. Винниченка, Розалія Яківна щодня, за будь-якої погоди йшла до нього з
квітами, життя її було в ньому, вона упорядковувала його спадщину, перечитувала твори,
тужно святкувала день його народження, день Святого Володимира, без нього вона
забула, як виглядає радість. У 1955 році вона записала: «Радість… Я забула, як вона
виглядає. Всіма силами викликаю її в пам’яті, але відчути не можу». «Найстрашніше для
мене Його відхід в інший плян, бо я не вірю в його смерть, в тому, що не можу
сполучитись з ним безпосередньо. Він в моїй душі постійно, як дихання, як світло, як
духовний пряв і контакт зі світом. Все що може людина в’явити найкращого в Людині
було в ньому».
У містечку Мужен на півдні Франці знайшли свій останні спочинок перший український
прем’єр, письменник, художник В. Винниченко і його кохана дружина Розалія Яківна
Винниченко. Після їх смерті «Закуток» втратив свою душу. Господарями його стали
художники, вихідці з України Іванна Винників і Юрій Кульчицький. «Закуток» було
продано комусь із французів, мешканцю Парижа…
Усе своє життя Володимир Винниченко хотів бути корисним своїй нації, «собою
возвеличити українське»… «Хай старіюсь, я пройшов круг життя, – писав В. Винниченко.
– …Не смерть страшна, а страшно кидати те, чого ще не зазнав. Я благословляю життя, я
побожно цілую руки його, я стаю навколішки перед ним і через те приймаю все, що є в
ньому. Смерть є тільки необхідна частина життя».
У романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимир Винниченко писав: «Закоханість
не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді,
як відходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею,
упертістю, гордістю»
Франко
З’явилась друком перша збірка оповідань “Краса і сила” — і як реакція відгук І. Франка:
“І відкіля ти такий узявся? Серед млявої, тонко артистичної та малосилої або ординарно
шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось
таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за
словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в
суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації
і границь своїй пластичній творчості”
А в 1906 р. київське видавництво “Вік” випустило ще одну збірку “вибраного”
Винниченка під назвою “Краса і сила”. Саме на цю книжку відгукнувся Іван Франко,
присвятивши їй статтю “Новини нашої літератури”, яка починалася радісно-здивованим
вигуком: “І відкіля ти такий узявся?” – так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи
його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та
малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських
письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне
темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не
сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й
чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості, і
відкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”.
Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У своїх
літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи
“незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя” і порівнюючи молодого
Винниченка з Панасом Мирним.
Періоди за Зеровим
Творчість Винниченка виразно ділиться на три періоди, як це відзначав ще М. Зеров
наприкінці 1920-х років, включившись у дискусію про роман «Сонячна машина». Перший
охоплює шість років (1902-1908 рр.) – «від його першого виступу до таких драм, як
«Дисгармонія», «Щаблі життя», «Великий Молох» тощо». В цей час Винниченком було
написано «соковиті побутові повісті …, побудовані трохи на старосвітський лад, але свого
часу свіжі і нові в українській прозі» («Краса і сила», «Голота», «Контрасти», «Мнімий
господін» та ін.). [8]
Приблизно з 1907 року у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий період. На
зміну «соковитим побутовим повістям» приходить, писав Зеров, «імпресіоністична новела
та роман з психологічним завданням, запальна драма з претензією покладати основи
соціалістичної моралі». Причому, цей новий шлях був «ширший і принадніший, як
видавалося самому письменникові – небезпечний та непевний, як видавалося тогочасній
критиці». Поштовх дискусіям про «нового» Винниченка дали такі його твори, як
оповідання «Момент», п’єси «Дисгармонія» і «Щаблі життя». [8]
Нарешті, третій період у творчій біографії Винниченка ознаменований появою «Сонячної
машини», зміною тем і «методів письма»: «Тема – переупорядкування суспільства за
допомогою винаходу, засоби її опрацювання – то засоби популярного в сучасній
літературі (йдеться про 1920 роки – В. П.) і невластивого Винниченкові раніше, трохи
авантюрного, соціально-фантастичного роману, де замість обридливого психологізму з
усіма його «онерами», подається «цікава інтрига, актуальні проблеми». Це, за словами М.
Зерова, «шлях фабульного, «утопійного» роману».
Філософсько-етичний трактат Володимира Винниченка «Конкордизм» – це його «книга
книг», що мала стати підсумком тривалих, довжиною в кілька десятиліть, роздумів
письменника про сенс щастя і способи його досягнення. На останній сторінці трактату,
опублікованого 2010 року Т. Гундоровою [1], автор указав час роботи над ним: 1938–1945.
Але в самому тексті трактату є згадки про «Додатки до конкордизму» та матеріали, що
пропали під час війни (це позбавило Винниченка, як він зазначає, можливості робити
посилання на використані джерела). Напевно, це означає, що заготовки «Конкордизму»
були у В. Винниченка задовго до 1938 р., просто настав момент, коли давно обдумані ідеї
постали в систематизованому вигляді. Тема щастя – генеральна у творчості письменника.
Конкордизм же – це Винниченкова наука про щастя, його проповідь рівноваги,
погодження сил (поняття «гармонія» В.Винниченко уникав, оскільки вважав, що гармонія
– то цілковите злиття складників; йому ж ішлося про самодостатність кожного з них).
Перші проблиски майбутньої теорії конкордизму з’явилися ще в ранніх оповіданнях
Винниченка. Тільки починалося все не з позитивної програми, а зі здивувань і заперечень.
Уже в оповіданні «Дрібниця» (1903 р.) письменник зафіксував невідповідність, розлад,
«нечесність з собою» у середовищі молодих революціонерів. Проповідують одне, а самі
роблять інше. Так поставало питання про психологію і мораль «нових людей». А разом із
ним виникало прагнення змоделювати тип цілісної людини, протиставленої людині
роздвоєній. Тому все у Винниченка – на контрастах, причому не лише психологічних, а й
класових: в оповіданні «Дрібниця» він виводить на кін опозиційну пару героїв –
внутрішньо розшарпаного сина поміщика («Я», оповідач) і цільного, сильного вдачею
Андрія Гаюру, сина столяра. Однак далі чорно-білих, класових протиставлень
Винниченко поки що не пішов. У Гаюрі ще тільки вгадується попередник тих численних
Винниченкових героїв, які сповідуватимуть принцип чесності з собою. Ідея чесності з
собою як основи рівноваги (згодом – конкордизму) викристалізувалася у В. Винниченка
тільки в 1906–1909 рр., коли з-під його пера з’явилися драма з характерною назвою
«Дисгармонія» і роман «Чесність з собою». У «Дизгармонії» (як і в оповіданні
«Дрібниця») знову на першому плані – опозиційна пара молодих революціонерів: «сильна
особистість» Мартин із його проповіддю культу сили та свободи – й неврастенік Грицько,
який мучиться сумнівами щодо справжньої суті «нових людей», помічаючи в їхньому
середовищі «бісівщину». Цікаво, що голос автора розподілений між цими героями.
Мартин і Грицько – то мовби дві половини одного «я», через те ні один, ні інший для ролі
alter ego автора не годиться. Вони обоє однаковою мірою важливі для автора як виразники
його стверджень і сум’ять. Ідея чесності з собою у «Дизгармонії» ще тільки мерехтить. Її
уособленням і пропагандистом мав би стати Мартин, проте цей персонаж надто
суперечливий і декларативний. Винниченко ще тільки-тільки виходив на той тип
червоного ніцшеанця, для якого переоцінка цінностей за Ніцше й за Марксом водночас є
надзвичайно важливою. Еклектична суміш ніцшеанства й соціалізму Винниченка не
лякала, навіть попри те, що сам Ф.Ніцше соціалізму не терпів. Він експериментував,
продовжуючи моделювати нову – цільну – людину. Роман «Чесність з собою» (1909 р.) –
це, власне, прозова версія «Дизгармонії». Проте акценти тут більш чіткі. Принцип
чесності з собою передбачав: а/ відкидання старої буржуазної моралі; б погодженість із
собою (дозволено все, що ти сам собі дозволиш, головне – аби думка, почуття і вчинки
були в ладу між собою); в/ тріумф радості, природності, повноти життя як основи щастя.
Суттєвим є також соціалістичний чинник: «рабський соціальний лад» треба рішуче
змінити, бо без цього не зміниться й людина. Це тема давніх дискусій: жодний соціальний
лад не зміниться, поки через моральне самовибудовування на грунті християнських
цінностей не зміниться людина, наполягав Ф. Достоєвський, сперечаючись із М.
Чернишевським. А В. Винниченко романом «Чесність з собою» вступав у полеміку з тимтаки Достоєвським! Його Мирон Купченко – це антиРаскольников. Родіон Раскольников
роздвоєний, Мирон же мав постати як взірець цільності. Тільки чи постав? На жаль, ні. У
Мирона не все клеїться з його чесністю з собою. Його «теорія» на практиці обертається
цинізмом, моральним релятивізмом, та й просто непослідовністю. Суперечності
буквально розламують Винниченкову конструкцію; його герой вийшов малопривабливим,
навіть монструозним типом.
Проте важливим був сам підхід письменника до проблеми, сам пошук ним формули
щастя. Чесність з собою такою формулою можна назвати лише з великою натяжкою,
оскільки кінці не сходилися у Винниченка з кінцями. Жадана гармонія оберталася новою
дисгармонією. І все ж, він так ніколи й не відмовиться від цієї ідеї (формули), багато разів
повторюючи її як у своєму щоденнику, публіцистиці, художніх творах, так, зрештою, і в
трактаті «Конкордизм». Таким чином, ґенеза конкордистської теорії пов’язана з кількома
«хвилями»: - етап деструкції (1903–1909), коли у Винниченка домінує пафос заперечення,
розвінчування лицемірної буржуазної моралі, а позитивна програма ще тільки мерехтить
(так далі жити не можна! – каже він; роздвоєність – погана річ, «нова людина» має бути
іншою; основа «нової моралі» – природність і радість життя); - етап «чесності з собою»
(від однойменного роману починаючи); позитивна програма будується на принципі
«чесності з собою», ув якому найбільш виразними є ніцшеанські й марксистські
(соціалістичні) домінанти; сам цей принцип доповнюється все новими й новими
відтінками, його беруть на озброєння Винниченкові герої – «проповідники» й
експериментатори; - етап «Книги щастя»; з погляду хронології важливо згадати рік 1929й, коли В. Винниченко працював над книгою, назва якої постійно варіювалася («Книга
щастя» – «Щастя» – «Щастя. Листи до юнака»); - етап «Конкордизму» системного,
цілісного «вчення», що його сам Винниченко вважав універсальним. Т. Гундорова називає
Винниченкову теорію конкордизму «соціопсихотерапевтичною утопією» – і це
визначення є доволі точним [1, с. 21]. Ключова ідея конкордизму – рівновага, злагода,
погодження. По суті, Винниченко прийшов до того, що й Достоєвський: його «вчення» –
це передусім програма радикального, всебічного самовдосконалення людини. Тільки в
Достоєвського в центрі релігійна ідея, Винниченко ж – запеклий «антирелігійник», по суті
– атеїст. Він заперечує як релігію, так і будь-які форми релігійності. Усе має замінити
конкордизм! Як і раніше, В. Винниченко чимало уваги приділяє критиці. Що ж до
конструктивну, то в концентрованому вигляді його викладено в тринадцяти правилах
конкордизму. У них неважко впізнати давні Винниченкові ідеї. «В усіх галузях життя
твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи», – рекомендує п. 1
Правил. Принцип природності - один із основних постулатів конкордизму. Він визначає й
пп. 2–3 Правил: «Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на
землі і скільки мога бувай у русі, на повітрі, в найближчому контакті з сонцем, водою,
рослиною»; «Не годуйся нічим противним природі людини» «Розчиненості» серед
природи, «натуризму», як і специфічній системі харчування, Винниченко (а з ним і його
дружина) надавав великого значення у власному повсякденні. Їсти належало тільки те, що
«виготовлено на кухні матінки природи»: нічого вареного, смаженого, печеного. П.п. 4–7
Правил, по суті, розвивають ідею цільності («будь суцільним»; «будь чесним з собою»;
«будь погоджений у слові і дії», «будь послідовним до кінця» – все це, власне, версії
однієї й тієї ж етичної максими). П. 8 вимагав: «Не старайся любити ближніх без оцінки і
не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них». Це правило є продовженням
давно, ще в 1910-х рр., висловленої Винниченком думки про те, що в основі людських
стосунків лежить обмін цінностями – в найширшому значенні цього слова. П. 9 повертав
до вихідної констатації: «Завсіди пам’ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу
дискордизму». Проте констатація переростала в пораду: «Борися з нею не догмою,
ненавистю, карою, а розумінням, жалістю, поміччю». Як не парадоксально, але в цій
частині Винниченків конкордизм виявлявся несподівано близьким до християнської
проповіді любові до ближнього! П. 10 цілком випливав із соціалістичних переконань
письменника: «Живи тільки з своєї власної праці». Ними ж продиктовано й п.12: «Не
пануй і не підлягай пануванню». Що ж до п. 11, то він увібрав багато з того, про що
Винниченко роздумував ще на початку століття, в час гарячих дискусій про «вільну
любов», «пробний шлюб» (ця ідея є в кількох його п’єсах). Кохання і шлюб, інстинкти й
мораль – ось сфера питань, що їх тепер В. Винниченко спробував згармонізувати в
конкордистському правилі: «Кохайся з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тою
людиною, яку ти всією душею і всі тілом хотів би (хотіла б) мати за матір (батька) дітей
твоїх». П. 13 Правил стосувався проблеми «особистість – колектив»: «Будь ні над
колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його, і тоді
навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість». Як бачимо, в основу взаємин
особистості й колективу знову покладено універсальний, із погляду Винниченка, принцип
погодження і рівноваги. Програма самовдосконалення, викладена Винниченком (й, що
важливо, апробована ним на практиці), могла б – за сприятливих обставин – бути
реалізована в діяльності конкордистської «комуни» з українським «гуру» – Володимиром
Винниченком. Здається, саме такий план у нього й був. Після війни письменник збирався
податися в США, де в нього було чимало прихильників (зокрема, у Детройті),
улаштовувати виставки своїх малярських робіт і … проповідувати конкордизм! Проте
здійснити задумане йому не вдалося: картини в Америку переслав, але отримати візу для
того, щоб і самому вирушити за океан, не вийшло – зашкодили «землячки» із кола
політичних опонентів Винниченка в Парижі, які випередили його й«налякали»
американців тим, що до них збирається приїхати … комуніст! Візу Винниченкові не
видали. Залишалося «проповідувати» конкордизм зі сторінок художніх творів (романи
«Нова заповідь», «Лепрозорій» та ін.). Винниченко не був би Винниченком, якби у своїй
конкордистській програмі обійшов і питання, що стосуються погодження політичних
систем. Було серед його ідей те, що нагадувало сформульовану пізніше А. Сахаровим
теорію конвергенції (мирного співіснування і зближення ідеологічно полярних політичних
режимів); проте були й суто утопійні пропозиції, які не виходили за рамки проектів
соціалістичного переустрою світу з неминучою ліквідацією приватної власності й
запровадженням «економічної колективократії» (теж давня Винниченкова ідея: див. його
роман 1914 р. «Хочу!»). По суті, йшлося про «колгоспи» в промисловості! І це при тому,
що ціну сталінській колективізації Винниченко добре знав, про що свідчить і сам текст
його «Конкордизму». Утопійний елемент у «Конкордизмі» цілком очевидний, особливо
коли йдеться про його завершальну – соціально-економічну – складову. Проте в тій
частині, яка присвячувалася моральному самовдосконаленню людини, Винниченків
конкордизм, гадаю, може бути й досі цікавим та актуальним.
«Момент»
Підзаголовок – «Із оповідань тюремної Шехерезади». «Шехерезадою» виявляється
чоловік-оповідач, а не жінка, однак, аби зацікавити своїми тюремними оповідями, автор
вдається до інтригування читача підзаголовком. Можливо, таким підзаголовком автор
натякає на близькість свого твору до казки. Адже новела справді нагадує жанрову модель
чарівної казки, сюжет якої побудований на міфологічному мотиві перетинання кордону.
Новела – невеликий розповідний художній твір про незвичайну життєву подію
з несподіваним фіналом.
Характерні риси новели «Момент»:



сюжет динамічний і напружений;
наявність імпресіоністичних засобів: колористика тексту концентрує сонячні
барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів
увиразнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі;
розповідь ведеться від першої особи.
Персонажі, їх цитатна характеристика
Оповідач (Шехерезада), панночка Муся, контрабандист Семен Пустун.
Герой-оповідач (Шехеризада) – розповідь у творі ведеться від першої особи, проте про
самого героя, що розповідає про випадок із свого життя, ми не дізнаємося нічого. Про
його біографію, про те, за що він опиняється у в’язниці, ми не дізнаємося жодних
подробиць. Здогадуємося лише, що герой належить до молодих революціонерів. Цікавими
видаються його філософські роздуми про сенс життя, про красу природи, щасливе й
органічне життя живих істот та страждання людини, яка відірвалася від природи.
Муся, панночка із міста – ця дівчина, швидше за все, була пов’язана із революціонерами,
які ховалися від поліції. У творі є побіжний опис зовнішності Мусі:
«Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з
солом’яним бриликом на колінях, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у
зляканої лані, променисті, чисті, великі»;
«В темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у
вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед».
Муся – дуже смілива, рішуча дівчина, готова ризикувати власним життям.
В хвилину небезпеки ми бачимо Мусю такою: “з висмикнутим волоссям, з великими
палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута… здавалася якимсь дивним,
прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким”.
Ми дізнаємося не лише про сміливість дівчини, а й про її характер (приязна, ніжна, з
тонкою душею) і про її погляди на життя. Саме її розуміння кохання, слова Мусі про те,
що щастя – це лише мить, а далі йде «пошлість» стосунків, є центральною ідеєю автора:
«Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя
буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде» (Муся про сутність щастя).
Семен Пустун – контрабандист, товариш оповідача. Це другорядний персонаж, у творі
він виконує вторинну роль, допомагаючи оповідачеві та Мусі дістатися кордону. Проте є
його характеристика, з якої з’ясовуємо, що Семен – людина досвідчена, серйозна, звикла
до постійної небезпеки:
Незважаючи «на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів
без потреби не любив. Сам був «парнишка» дебелий, «гвардійонець», як казали його
односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко,
серйозно і навіть, коли ловили його «харцизники», не мінявся, тільки ще більш
насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи».
«Солдатики!» Володимира Винниченка є одним з творів, які подають точну картину
дійсності шаленого 1905 року. Тоді робітничий клас — “рушійна сила революції” — ще
не мав достатньої згуртованості, а більшовики були досить слабкою частиною РСДРП.
Тому роль активного учасника тієї революції відігравало селянство, зорганізоване лише
власною думкою про справедливе суспільство. Уряд, звичайно, не міг поділяти цієї точки
зору й тому висилав назустріч повсталим селянам озброєні до зубів каральні загони, В
оповіданні Володимира Винниченка “Солдатики!” мова йде саме про таку ситуацію.
Голодні селяни відібрали в поміщика зерно, намагаючись поновити справедливість хоча б
в окремо взятому селі. Поміщик викликав солдат, аби покарати селян-бунтівників і
повернути своє. Ватажком селян став Явтух — втілення колективного розуму,
колективної свідомості. Аж ось солдати зустрічаються з бунтівниками. І Явтух
звертається до солдатів. У його зверненні звучить щире співчуття до страждань рідного
народу, а також неабияка природна мудрість. Але ж, як і багато хто з народних мудреців,
він є ще й беззастережно добрим, добрим просто до наївності. Винниченко зображує цю
щиру людину зі справжнім співчуттям та розумінням. Явтух — типовий український
селянин, який прожив усе своє життя за простими євангельськими законами: “не вбивай”,
“не заздри”, “поважай батька й матір своїх” і таке інше. Протягом свого довгого життя
селянський ватажок нікому не зробив зла, а вилучення зерна в поміщика є лише актом
справедливості. Саме тому Явтух ніяк не візьме до тями: як солдати будуть стріляти в
людей, які нічого дійсно поганого не вдіяли? Логіка цього християнина досить проста:
“Стріляли, бо не знали правди, а знртимуть — не стрілятимуть”. Явтух вважає, що правду
“солдатикам” розповів саме він. Здається, що селянського ватажка й бунтівників зараз
буде розстріляно… Але ж Володимир Винниченко дає зовсім несподівану й протилежну
розв’язку цього твору. Промова Явтуха не розлютила солдатів, як можна було подумати, а
навпаки, миттєво змінила щось у їхній душі: націлені гвинтівки опустилися. Проте офіцер,
скаженіючи від люті, зарубав Явтуха шаблею. Тієї ж миті з натовпу селян вискочив
Микола й важкою ломакою вбив офіцера. У цій гостронапруженій ситуації солдати
лишилися тільки свідками, і це дуже показовий фінал.
Володимир Винниченко показав те, як найсвідоміша людина в натовпі віддає своє життя
за спільні інтереси. Але важливішим є те, що солдати, ці вірні пси царату, почали розуміти
свою ганебну роль у трагічних подіях революції. Солдати не стали стріляти — це
лейтмотив революції 1905 року і Лютневої революції 1917 року. Відмова від схваленого
законом убивства є ознакою того, що в імперії настали зовсім нові часи. Як безпосередній
учасник тих подій, Володимир Винниченко зумів дуже гостро відчути зрушення в
суспільній свідомості. Царат розвалювався на очах, але був ще могутнім, хижим,
безжальним.
Навіщо простим людям стріляти один в одного? Що їм, однаково безправним і бідним,
ділити? Навіщо слухатися підступних політиків, які нацьковують народи один на одного?
Адже злагода дає набагато більший зиск, ніж ворожнеча — можна навіть з такої точки
зору подивитися на цю проблему. Громадянський мир — ось, на мій погляд, наскрізна
ідея цього коротенького оповідання. А його головний герой мріє про правду та мир для
своїх односельців.
Related documents
Download