Науково-дослідний центр “Часи козацькі” Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Історико-культурна асоціація “Україна–Туреччина” НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНІ Збірник наукових праць Випуск 21 Частина І КИЇВ 2012 УДК 94(477) ISSN 2078-0850 Науково-дослідний центр “Часи козацькі” Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Історико-культурна асоціація “Україна–Туреччина” Рекомендовано до друку Вченою радою Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (протокол № 7 від 19 червня 2012 р.) Редакційна колегія: Титова О.М. (відповідальний редактор), Біляєва С.О., Виногродська Л.І., Івакін Г.Ю., Константинов В.О., Сенченко Н.М., Супруненко О.Б., Терпиловський Р.В., Франчук В.Ю. Адреса редакції: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19; e-mail: m-center@ukr.net тел. +380-44-2807879, тел/факс +380-44-2806463 Видання зареєстровано Міністерством юстиції України (Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – серія КВ № 16328-4800Р від 02.02.2010 р.) Видано Центром пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 2429 від 07.02.2006 р.) вул. Івана Мазепи, 21, корп. 19, м. Київ, 01015, Україна тел./факс: +380 (44) 2807879, e-mail: m-center@ukr.net © НДЦ “Часи козацькі”, 2012 © Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2012 ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ Ірина Ковальова (Дніпропетровськ), професор кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства, науковий керівник науково-дослідної лабораторії археології Придніпров’я Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, доктор історичних наук Дослідження Богородицької та Старокодацької фортець у 2011 р. Подовження робіт на площах Богородицької (Новобогородицької) фортеці (сел. Шевченко м. Дніпропетровська) мало за мету як суцільне виявлення нерухомих об’єктів, так і уточнення їхнього планування. Загальна площа розкопів 2011 р. становить 364 м2, з яких більшість – 252 м2 припадає на розкоп V за умовною назвою «Митниця». Всього виявлено 4 житлових комплекси, які складались із 1-го наземного житла та 3-х землянок, до яких належить 7 господарських та сміттєвих ям. Наземна будівля № 13 зруйнована оранкою; залишилися рештки долівки та глинобитного вогнища підковоподібної форми. Час існування будівлі встановлено за мідними російськими монетами, молодша з котрих – «П’ять копійок» Катерини ІІ – 1770 р. карбування. Матеріали, що походять з 4-х сміттєвих ям, також датованих першою пол. XVIII ст. Будівля № 14 являла собою землянку глибиною 2,7 м. і розмірами 5,8×5,2 м. В ній виявлено рештки розібраної печі, від котрої залишилися биті та цілі коробчасті кахлі з сюжетом – «Букет» та «Півень з сокирою» із позначкою виробника ТN. Вздовж південної стіни знаходився приступок, який слугував за лежанку. Вхід належав до так званих «колодязних» і утримував рештки дерев’яної драбини. На дні і в заповненні знайдено численні фрагменти від глиняного та скляного посуду, залізне вістря козацького спису, рештки лемеху та інш. До неочікуваних знахідок належать ножні кайдани. Індивідуальні знахідки становлять бронзовий натільний хрест, три білоглиняні люльки із штамповим орнаментом та монети російського та кримського карбування. Найбільш ранні з монет – дротяні копійки Петра І, найпізніші – п’ятаки Катерини ІІ 1764 та 1765 рр. Особливу увагу привертає керамічний виріб у вигляді звуженого на одному кінці лотка із 5-ма стрічковими ручками, 4 з котрих вміщено на денці та одна – на задній глухій стінці. Висота виробу – 12,5 см., довжина по денцю – 19 см., ширина – 24,5 см. Зовнішня поверхня вкрита шаром обмазки кремового кольору із слідами розчосів, внутрішня – із слідами термічного впливу (Рис. 1.1). Відсутність аналогій ускладнює функціональне визначення знахідки. Найбільш вірогідним є використання у якості ливарної форми для плавлення свинцю, хоча не можна виключити і інше використання зокрема як форми для випічки хлібу. Безсумнівно єдине – ручки на дні слугували для вільного пересування форми по дроту. З 3 житлом № 14 пов’язані 2 господарські ями. Будівництво землянки № 15 не було завершено. Роботи було припинено у зв’язку із похованням в котловані дорослої людини, скелет котрої був присипаний вапном та деревним вугіллям, що вказує на смерть від пошесті, що 1 підтверджено патологоанатоммічною експертизою∗. На рівні тазу похованого знайдено вузлик з тканини (рядна), в якому знаходились гроші: срібні дротяні копійки Петра І (21), мідні п’ятаки 1726, 1729 рр. (3), «денга» 1731 та 1735 рр. (4). Знахідка має суттєве значення для перегляду поглядів 2 на датування комплексів дротяних копійок Петра І, які походять з Рис. 1. Знахідки з пам’яток козацького часу. ЗнаходБогородицької фортеці 2011 ження дротяних копійок Петра І року 1. Керамічний виріб із разом з монетами 30-х рр. XVIII ст. житла № 14 розкопу V; 2. засвідчує їх використання у грошоКахля з розкопу VII вому обігу, незважаючи на заборону. З метою дослідження центральної площі фортеці у 2011 р. було закладено розкоп за номером VII площею 112 м2. Ним встановлена руйнація розорюванням та лісонасадженнями верхніх відділів культурного шару, з якого походять фрагменти гончарного та скляного гутного посуду та кахлів. Було досліджено напівземлянку № 1 розмірами 3,7×3,6 м. і глибиною 1,5 м. із піччю, від котрої вціліли кахлі з килимовим орнаментом (Рис. 1.2). В оформленні входу використано камінь, під південною стіною залишено лежанку. Матеріали, що походять з розкопу VII ідентичні знахідкам розкопу VI 2010 р. Восени 2011 р. експедиція Лабораторії археології та історії Придніпров’я ДНУ імені Олеся Гончара здійснила розвідку із шурфуванням на місті посаду Старокодацької фортеці (сел. Старі Кодаки Дніпропетровської області). Всього було закладено 20 шурфів та 3 пошукові траншеї, з метою визначення місцезнаходження церкви Св. Архангела Михаїла, зруйнованої у 1937 р. В археологічному плані Кодацька фортеця залишається майже не вивченою, за винятком обстежень Д. І. Яворницького на поч. XX ст. та розвідки 1991 р. співробітників Лабораторії археології Придніпров’я ДДУ А. В. Андросова та ∗ Дослідження проведено канд. мед. наук О. М. Шульгою 4 В. М. Шалобудова. Наслідком робіт 2011 р. стало відкриття фундаменту вищезгаданої церкви, звідки походять підтверджуючі призначення будівлі артефакти. В центральній частині колишнього посаду встановлена наявність культурного шару XVII-XVIII ст., звідки походить мідний денарій Сигізмунда ІІІ 1625 р. карбування. Також відкрито землянку, яка потребує дослідження. Культурний шар відкрито у західній частині посаду, яка відповідає краю плато. Звідси походить колекція різночасових виробів, у складі котрої присутні соліди Сигізмунда ІІІ – 1620 р. та Густава Адольфа – 1628 р. Обидві знахідки належать до часів будівництва першої Старокодацької фортеці (1635 р.). Роботи провадилися за замовленням науково-дослідного Інституту пам’яткоохоронних досліджень (м. Київ) з метою визначення меж охоронної зони фортеці Кодак. Сучасний стан місцевості, на якій провадиться інтенсивна житлова забудова, потребує невідкладних заходів для збереження пам’ятки національного значення. Василь Чекурков (Рівне), заступник директора Рівненської філії державного підприємства науково-дослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України Археологічні дослідження об’єктів литовсько-польської доби ХІV – першої половини ХVІІ ст. в м. Рівному на площі Короленка у 2007–2008 роках Рівненською філією ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України у 2007–2008 роках були проведені науковорятівні археологічні роботи в центральній частині Рівного на площі Короленка, на схід від Свято-Воскресенського собору. У зв’язку із запланованим тут будівництвом підземного торгового комплексу, на замовлення АТЗТ «Фірма одяг», з 28 березня по 3 квітня 2007 р. було проведено археологічну експертизу, за результатами якої і було визначено ділянки з археологічним культурним шаром середньовічного міста, земляні роботи на яких можливі лише після проведення науково-рятівних археологічних робіт. Метою досліджень було вивчення хронології культурних нашарувань на території Рівного з подальшим визначенням часу забудови середньовічного міста та його історичної топографії [6; 7, 285–290; 8; 13, 311–314]. Археологічні роботи проводилися на площі 920 кв. м. Розкоп знаходився між Будинком одягу і вул. Соборною. В другій половині ХХ ст. тут знаходилась зона відпочинку із зеленими насадженнями, клумбами, фонтаном. Ця територія в наш час має рівну горизонтальну поверхню від Свято-Воскресенського собору до житлового будинку (пл. Короленка, № 2), що обмежують площу Короленка відповідно зі сходу і заходу. Лише на південний захід від Будинку одягу простежується помітне пониження сучасної денної поверхні (приблизно на 2 м) в бік давньої заплави р. Усті. 5 Дослідження планів Рівного кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. [10, 57–79] дозволяє зробити висновок, що розкоп знаходився на природному підвищенні правого берега східного рукава р. Усті, який проходив із півдня на північ поряд із сучасною вул. Симона Петлюри, на захід від неї. Поверхня ділянки в різний час неодноразово переплановувалась і вирівнювалась, тому на рівні сучасної поверхні вздовж східного краю розкопу було встановлено нульовий репер, від якого подаються всі показники глибин. Стратиграфію нашарувань у розкопі подаємо за профілем східної стінки у кв. 14–15: 1) від денної поверхні до глибини 0,9–1м простежено підсипки ґрунту, вони містять переважно будівельне сміття другої половини ХХ ст.; 2) нижче, до глибини 1,3–1,5 м залягає чорний м’який ґрунт, насичений великою кількістю речових знахідок ХVІ–ХІХ ст., керамікою, металевими та скляними речами, битою цеглою, вугіллям, кістками тварин; 3) під ним простежено шар ґрунту завтовшки 0,3–0,4 м, чорний, однорідний, слабо насичений знахідками (уламки слов’янських гончарних посудин і кістки тварин), в цьому шарі виявлено середньовічні поховання; 4) темнокоричневий щільний шар без знахідок має товщину 0,2–0,3 м, в ньому на глибині 1,8–2,0 м досліджено більшість поховань; 5) материк – жовтий лесоподібний суглинок залягає на глибині 2,0–2,2 м. Під час археологічних досліджень на площі розкопу було відкрито 18 об’єктів ХV–ХVІІІ ст. Вони існували не одночасно, виділяються найбільш ранні об’єкти: № 11а; 11; яма № 7 та об’єкт № 17, які віднесено до раннього етапу розвитку міста в литовсько-польську добу (Рис. 1). Будівля № 11а мала прямокутний котлован, контури якого простежені на глибині -1,9 м, на рівні передматерикового шару (Рис. 1). Довжина котловану 2,9 м, максимальна ширина, на яку він зберігся –2,2 м (східний край котловану зруйнований котлованом будівлі № 11, а північна стінка пошкоджена коридором будівлі № 10). Стінки котловану рівні, похилі, звужуються до дна, вірогідно, деформація відбулася в ході руйнації об’єкта. На рівні дна довжина котловану 2,7 м, ширина 2,1 м. Дно рівне, материкове, знаходилося на відмітках від -2,4 м до -2,45 м. Котлован будівлі № 11а був заповнений темним гумусним ґрунтом, змішаним із суглинком. Верхній шар однорідного ґрунту темнокоричневого кольору був насичений будівельним сміттям – це дрібні шматки 6 печини, фракції суглинку, вугілля та тваринні кістки. Нижче залягав однорідний шар чорного ґрунту змішаний з фракціями суглинку. У придонному пласті котловану на відмітці -2,4 м знайдено вінце сіроглиняного горщика з внутрішньою закраїною. Такий посуд був поширений у ХІV–ХV ст. [1, 69–77]. Трапилися також залізна пластина та цвях вухналь. За результатами стратиграфічних спостережень та зібраним археологічним матеріалом будівля № 11а датована ХІV–ХV ст. Будівля № 11 мала чотирикутний котлован розмірами 3,7 х 3,8 м (Рис. 1), його контури простежені з глибини -2,3 м (південна частина котловану) і 2,4 м (північна частина котловану). Котлован орієнтований кутами за сторонами світу, заглиблений у материк від рівня виявлення на 0,8–0,9 м. Вхід у підвальне приміщення простежено біля північного кута у вигляді чотирикутного заглиблення розмірами 1,5 х 1,25 м з похилим спуском завдовжки 1,2 м і завширшки 1,05–1,4 м. Вхід був вирізаний у материковому суглинку, північний край його виявлено на глибині -2,4 м, а закінчувався спуск на рівні дна котловану, на глибині -3,05 м. Стінки котловану були близькі до вертикальних. У придонній частині котловану будівлі № 11 зібрано уламки глиняних посудин двох технологічних груп: низької якості, виготовлених на ручному гончарному крузі (рис. 3, 3, 4) та сіро-глиняні, якісні, виготовлені на швидкообертовому гончарному колі (Рис. 3, 1, 2, 5, 6). Там же знайдено уламки декоративних плиток із рельєфним орнаментом на лицевій стороні, які використовувалися для оздоблення інтер’єру будинку (рис. 3, 7, 8) [2, 504] і залізний цвях. Зібрані в котловані уламки глиняних виробів та речові знахідки дозволяють датувати будівлю № 11 кінцем ХV – початком ХVІ ст. Після руйнації будівлі, заглиблення на місці котловану згодом було засипане сміттям, тут зібрано велику кількість керамічних та залізних виробів кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Серед цих виробів найбільший інтерес викликає люлька для паління тютюну. Вона має чорну лощену поверхню, вкриту гравірованим орнаментом. На пласкій основі чашечки зберігся напис «АNNO 16», його можна розглядати як скорочений запис тексту «ANNO DOMINI 1616» – «року господа 1616». Разом з нею виявлено білонну монету – шведський солід. Як відомо, монети цього номіналу карбували у Лівонії та Ризі за часів правління Густава Адольфа Вази (1611–1632 рр.). Вони розповсюджувалися у величезній кількості на території Білорусії та України, як економічна зброя проти ВКЛ, у той же час практично не потрапляючи у грошовий обіг у самій Швеції [3, 78]. Яма № 7. Вона овальна у плані, розмірами 2,8х2,15 м, завглибшки 1,65 м від рівня виявлення. Її контури виявлені на глибині 1,8 м (рис. 1). Стінки похилі, слабо звужувалися до дна. Придонна частина близька до чотирикутної, розмірами 1,1х1,4 м. Зі східної сторони на 0,25 м вище дна було влаштовано сходинку завширшки до 0,5 м. У ямі зібрано уламки глиняних посудин двох технологічних груп: низької якості, виготовлених на ручному гончарному крузі (Рис. 2, 3–5) та сіроглиняні, якісні, виготовлені на 7 швидкообертовому гончарному колі (Рис. 2, 1, 2). У заповненні також знайдено: залізну підкова від чобота, залізні стержень з кільцем та ніж. Зібрані в котловані уламки глиняного посуду та речові знахідки дозволяють датувати яму № 7 кінцем ХV – початком ХVІ ст. Об’єкт № 17 мав чотирикутний котлован розмірами 2,0 х 2,0 м (Рис. 1), його контури простежені з глибини 1,8 м. Котлован орієнтований кутами за сторонами світу, заглиблений у материк від рівня виявлення на 0,15–0,2 м, дно рівне, знаходилося на відмітці 2,0 м. Стінки котловану були близькі до вертикальних. Біля східної стінки котловану на глибині -2,0 м було виявлено округлу яму розмірами 1,0 х 1,2 м заглиблену в материк від рівня дна котловану на 0,2 м. В центрі ями зафіксовано скупчення печини. З південно-західного кута котлован будівлі продовжувався як коридор завширшки 0,5 м, його простежено на протязі 0,6 м. Це був, вірогідно, вхідний коридор. Котлован об’єкта № 17 було засипано коричневим гумусним ґрунтом, змішаним із суглинком. Ґрунт пластичний, щільний без речових знахідок. Під час зачистки долівки котловану знайдено фрагмент сіроглиняної димленої покришки ХV–ХVІ ст., який дозволяє датувати об’єкт № 17 кінцем ХV – початком ХVІ ст. Наступний етап розвитку міської забудови на цій ділянці представлений будівлями: № 10; 18; 19; 21; 23 та господарською ямою № 13а. Будівля № 10 мала чотирикутний котлован розмірами 3,65х3,2 м (Рис. 1). Контури його простежені на глибині -2,2 м, дно не рівне, знаходилося на відмітках від -2,7 м до -2,9 м. Стінки котловану були близькі до вертикальних. З півдня котлован будівлі продовжувався як коридор завширшки 1,7 м, дно якого поступово підвищувалося на південь на 0,15–0,2 м в порівнянні з дном котловану будівлі № 10. Південний край коридору перекритий цегляною кладкою споруди ХІХ ст. Це був, вірогідно, вхідний коридор, його простежено протягом 2,5 м. Котлован будівлі № 10 було засипано темним гумусним ґрунтом, змішаним із суглинком. Верхній шар заповнення відрізнявся тим, що був насичений будівельним сміттям – це дрібні шматки печини, фракції суглинку, вугілля. Нижче залягав однорідний шар ґрунту з включеннями дрібних фракцій суглинку та вугілля. На дні котловану знайдено уламки глиняних посудин трьох технологічних груп: низької якості, виготовлених на ручному гончарному крузі (Рис. 3, 5), сіроглиняні, якісні та світло-глиняні, 8 якісні виготовлені на швидкообертовому гончарному колі (Рис. 2, 6–9). Тут поряд з глиняними виробами трапилися також: фрагмент коробчастої кахлі, ручка скляного кухля та залізне окуття лопати. Зібрані в заповнені котловану уламки керамічних виробів та речові знахідки дозволяють датувати будівлю № 10 кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. Яма № 13а досліджено на південь від будівлі № 13. Її контури виявлені на глибині 1,9 м (Рис. 1). Вона овальна в плані, розмірами 1,7х1,5 м, завглибшки 1,7 м від рівня виявлення. Стінки похилі, слабо звужувалися до дна. Придонна частина близька до чотирикутної, розмірами 1,15 х 1,4 м. Яма була заповнена гумусним ґрунтом, а верхні пласти заповнення – це масив материкового суглинку завтовшки до 0,4 м. У заповнені котловану знайдено фрагмент біло глиняного горщика ХVІ ст. покритий зеленою поливою і прикрашений «опискою», який дозволяє датувати яму № 13а кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. Будівля № 18 мала прямокутний котлован, виявлений на глибині -1,9 м (Рис. 1). Збережена довжина 2,0–2,2 м, ширина 2,3 м, дно його знаходилося на відмітці -2,35 м. Стінки котловану похилі, так що він звужується до дна. Східна стінка котловану будівлі № 18 прорізала більш ранню споруду № 18б, в заповненні якої знахідок не було. Північна стінка будівлі № 18 зруйнована котлованом пізнішої будівлі № 18а. Біля північно-східного кута в долівці виявлено невелику яму. Вона овальна у плані, розмірами 0,55х0,4 м, завглибшки 0,25 м від рівня дна котловану. Котлован будівлі № 18 був заповнений темним гумусним ґрунтом, змішаним із суглинком. Верхній шар решток тліну дерева коричневого кольору мав товщину до 0,30 м. Нижче залягав шар чорного ґрунту, змішаного з фракціями материкового суглинку. В котловані будівлі № 18 зібрано уламки глиняних посудин виготовлені на швидкообертовому гончарному крузі двох технологічних груп: сіроглиняні, якісні вироби та світлоглиняний посуд прикрашений «опискою», покритий жовтою поливою. Знайдені в заповнені котловану уламки керамічних виробів дозволяють датувати будівлю № 18 кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. Яма № 19 досліджено на північний захід від будівлі № 20 (Рис. 1). Її контури виявлені на глибині 1,9 м. Вона овальна у плані, розмірами 1,0х1,2 м, стінки похилі, слабо звужувалися до дна. Яма була заповнена гумусним ґрунтом. Зібраний в заповнені котловану археологічний матеріал дозволяє датувати яму № 19 кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. 9 Будівля № 20 мала чотирикутний у плані котлован розмірами 2,8х2,7 м, простежений з глибини -1,9 м, а дно його знаходилося на відмітці -2,4 м (Рис. 1). Стінки котловану слабо звужувались до дна. На дні було виявлено різноманітні ями. Більшість з них стовпові, округлі в плані, діаметром 0,2– 0,3 м, завглибшки 0,17–0,4 м. В заповнені котловану виявлено керамічний посуд, який за технологією виробництва, складом глиняного тіста віднесений до таких груп: 1) низької якості, виготовлений на повільнообертовому (ручному) гончарному крузі; 2) високої якості, виготовлений на швидкообертовому (ножному) гончарному крузі, сіро глиняний (морений, димлений); 3) високої якості, виготовлений на швидкообертовому (ножному) гончарному крузі прикрашений «опискою» та покритий поливою. Зібрані в котловані фрагменти керамічних виробів дозволяють датувати будівлю № 20 кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. Будівля № 21 мала чотирикутний у плані котлован розмірами 1,1 х 1,2 м, його простежено з глибини -2,05 м, дно знаходилося на відмітці -2,3 м (Рис. 1). На дні було виявлено велику кількість ям. Більшість з них неглибокі (0,2–0,55 м від рівня виявлення), овальні у плані, діаметром від 0,4 м до 0,6 м. Стінки котловану похилі. Біля північного кута на долівці котловану виявлено яму розмірами 0,8 х 0,9 м, глибиною 0,35 м. Стінки ями вертикальні, дно рівне. Біля південно-західної стіни котловану відкрито яму овальної форми розмірами 0,9 х 1,3 м, глибиною 0,65 м. Верхній пласт заповнення котловану будівлі № 21 – це ґрунт коричневого кольору, насичений дрібними уламками цегли. Нижче залягав однорідний шар чорного ґрунту змішаний із материковим суглинком. У заповненні споруди на глибині від -2,5 м до -2,7 м виявлено уламки: сіроглиняного горщика, білоглиняного глека прикрашеного «опискою», вінчик білоглиняної сковороди два уламки тарілок покритих зеленою поливою. Виявлені фрагменти керамічних виробів дозволяють датувати будівлю № 21 кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. Будівля № 23 мала чотирикутний котлован, який було досліджено лише частково, його східна частина залишилась за межами розкопу (Рис. 1). Контури котловану простежені на глибині -2,05 м, на рівні материка. Його довжина із північного сходу на південний захід 3,2 м, ширина дослідженої частини котловану 1,8–3,4 м, дно знаходилося на відмітках -2,65, -2,7 м. Стінки котловану рівні, похилі, так що котлован звужувався до дна. Із східної сторони стінка мала два уступи, верхній завширшки 0,1–0,2 м, а нижній завширшки 0,15–0,2 м, а із півдня – 0,3 м. Котлован будівлі № 23 було засипано гумусним ґрунтом, що містив дрібні фракції суглинку, глини і печини. Верхній шар заповнення однорідний, чорного кольору з рівномірним включенням невеликих вкраплень суглинку і печини. На глибині від -2,5 м до -2,75 м простежено шар ґрунту коричневого кольору завтовшки до 0,2 м. Нижче залягав шар суміші ґрунту та глини, його товщина в центрі котловану – 0,3 м. 10 В заповнені котловану виявлено керамічний посуд, який за технологією виробництва, складом глиняного тіста віднесений до таких груп: 1) низької якості, виготовлений на повільнообертовому (ручному) гончарному крузі; 2) високої якості, виготовлений на швидкообертовому (ножному) гончарному крузі, сіроглиняний (морений, димлений); 3) високої якості, виготовлений на швидкообертовому (ножному) гончарному крузі прикрашений «опискою» та покритий поливою. Знайдені в котловані фрагменти керамічних виробів дозволяють датувати будівлю № 21 кінцем ХVІ – першою половиною ХVІІ ст. Перші археологічні розкопки в центрі Рівного дали цікаві матеріали литовсько-польської доби для вивчення та дослідження історії пізньосередньовічного міста. В процесі робіт було виявлено 7 наземних житлових будівель з підклітями, які мали багатофункціональне призначення. В залежності від висоти розміщення підлоги над підклітю, вони поділялися на низькі та високі. Так низькі підкліті мешканці використовували для зберігання харчових запасів та майна, високі – виконували функцію виробничих або житлових приміщень [4, 44]. Як свідчать письмові джерела ХVІ–ХVІІ ст. використання таких жител властиве всім містам ВКЛ. Набуло воно розповсюдження і на Україні і на території Московської держави [4, 34]. Здобуті археологічні матеріали дозволяють виділити три етапи міської забудови цієї ділянки. Рання згадка про м. Рівне в архівних документах датується 1434 р. [11, 16] і пов’язана з першим етапом забудови ділянки. Завершення цього етапу на ділянці було спричинено нападом кримських татар на місто в 1496 р. [5, 265]. Другий етап на цій ділянці датується за археологічними матеріалами кінцем ХVІ ст. – першою половиною ХVІІ ст. Існуючі тут будівлі № 10, 18, 19, 21, 23 вірогідно було знищено козацькими військами в 1648 році в ході Визвольної війни [12, 428], про що свідчать археологічні матеріали з досліджених об’єктів ХІV – першої половини ХVІІ ст. Джерела та література 1. Виногродська Л. І. Керамічний посуд. Кахлі // Археологія доби українського козацтва ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1997. – C. 69–77. 2. Ганецкая І. У. Плітка дэкаратыуная //Археологія і нумізматыка Беларусі. – Мінск: «Беларуская энцыклапедыя», 1993. – С. 504. 3. Гулецкі Д. У. Манеты беларускай дауніны / Дзмітрый Уладзіміравіч Гулецкі. – Мінск: Беларусь, 2007. – (Навукова-популярнае выданне). – 159 с. Калядзінскі Л. У. Масавае жылле і гаспадарчыя пабудовы // Археалогія Беларусі. 4. – Т. 4. Помнікі ХIV–ХVIII ст.ст. – Мінск: «Беларусская навука», 2001. – С. 32–46. 5. Пазднякоу В. Астрожскі // «Велікае княства Літоускае» Энцыклапедыя – Т. 1 – Мінск: БелЭн, 2007. – С. 260–261. 6. Прищепа Б. А. Звіт про археологічні розкопки багатошарового поселення та могильника у місті Рівному на площі Короленка у 2007 р. / Прищепа Б.А., Ткач В.В., Чекурков В.С. – Рівне, 2008. Зберігається у науковому архіві Інституту археології НАН України. 7. Прищепа Б. А. Археологічні розкопки в центральній частині м. Рівне / Б.А. Прищепа, В.В. Ткач, В.С. Чекурков, О.Л. Позіховський // Археологічні дослідження в Україні 2006–2007 рр. – 2008.– С. 285–290. 11 8. Прищепа Б. А. Звіт про археологічні розкопки багатошарового поселення та могильника у місті Рівному на площі Короленка в 2008–2009 рр. / Прищепа Б.А., Войтюк О. П., Ткач В.В., Чекурков В.С. – Рівне, 2010. Зберігається у науковому архіві Інституту археології НАН України. 9. Прищепа О. Вулицями Рівного: погляд у минуле / Олена Прищепа. – Рівне, 2006. – (Науково-популярне видання). – 223 с. 10. Ричков П. А. Давня картографія Рівного ХVІІІ–ХІХ ст. // Архітектурна спадщина Волині. – Рівне: ПП ДМ, 2008. – С. 57–79. 11. Ровно 700 років: 1283–1983. Зб. Документів і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1983. – 194 с. 12. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (краєзнавчий словник –від найдавніших часів до 1914 року): Т. 2. – Вінніпег: Товариство Волинь, 1986. – 622 с. 13. Чекурков В. Археологічні джерела литовсько-польської доби про місто Рівне (За матеріалами досліджень 2007 р.) / В. Чекурков // Наукові записки. Випуск VІІІ. – Рівне: видавець Олег Зень, 2010. – С. 311–314. Олександр Супруненко (Полтава), провідний науковий співробітник Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської ОДА, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України, Олександр Сидоренко (Лубни), співробітник Полтавської експедиції ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» ІА НАН України Матеріали козацької епохи із заплави Сули поблизу Лубен Влітку 2011 р. Полтавська археологічна експедиція ДП НДЦ «ОАСУ» ІА НАН України, за участі співробітників Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, провела археологічні обстеження на ділянці розчищення з днопоглибленням існуючої водойми та тимчасового складування ґрунту для проведення робіт з реконструкції автомобільної дороги Київ – Харків – Довжанський, на території Войнихівської сільської ради Лубенського р-ну Полтавської обл., поблизу с. Засулля, на загальній площі 20 га. Ділянка мала протяжність в широтному напрямку 1,2 км, ширину (з північного сходу на південний захід) — від 0,1 до 0,5 км. Додатково поряд, з південно-східного боку від неї, вивчалися два майданчики площею по 2-3 га для складування піску, де дерновий шар знімався тимчасово на глибину 0,25 м. Основна частина ділянки під розмив та згортання поверхневих нашарувань займала узбережжя стариці Сули, зрідка перерізаючи підвищення дюн заплави, а з південно-східного боку — основу невеликого мису в ур. Дубина з лучними угіддями та давнім задернуванням. Найвища позначка висоти в межах заплави у Балтійській системі вимирів — 89,4 м над рівнем моря — містилася на мисоподібному підвищенні надзаплави лівого берега Сули, обігнутому пересохлими 12 старицями, на південно-західному краю ділянки, ближче до с. Засулля. Найменші значення висоти відзначені у заплаві стариці та Сули, зокрема, у південно-східній частині (86,2 і 87,0 м), поряд з ур. Дубина. Загальний перепад висот в межах ділянки не перевищував 1,5 – 3,2 м. Зона землевідводу займала заболочені та зайняті водами стариці землі, вздовж узбережжя і з північного боку — територію, вкриту луками, кущами й окремими деревами на берегах стариці. Район обстежень знаходився за 0,9 км на схід – північний схід від Замкової гори у Лубнах, а також за 0,5 км на північ – північний схід від с. Засулля Лубенського р-ну, за 0,3-0,7 км на південний захід від автооб’їзду шосе Київ – Харків – Довжанський навколо міста Лубен. У результаті розвідок і наглядових робіт охоплена площа в 22 га на лівому березі ріки. Територія обстежень неодноразово потрапляла до поля зору археологів. Перші розвідки в окрузі Лубен були здійснені у 1880-х рр. співробітниками Лубенського музею К.М. Скаржинської — Ф. І. Камінським, К.П. Бочкарьовим та В.Г. Ляскоронським. Їх увага була прикута до решток численних поселень і курганів між сс. Засуллям та Солоницею, а також на правобережному плато корінного берега Сули [1]. Більш детально курганні пам’ятки поріччя Сули були описані вихованцем Лубенського археологічного осередку, на той час вже відомим київським археологом В.Г. Ляскоронським [2]. Ця ж ділянка майже 70 років тому cтала місцем проведення археологічних розвідок 1945-1947 рр. київського археолога Ф.Б. Копилова [3]. Саме завдяки його обстеженням була відкрита більшість поселень у безпосередній близькості від зони спорудження шосе, котрі пізніше неодноразово обстежувалися рядом дослідників [4]. У ході науково-пошукової діяльності Посульської експедиції інститутів археології АН СРСР і АН УРСР та Полтавського краєзнавчого музею заплавна і надзаплавні ділянки узбережжя Сули в околицях Лубен обстежувалися цілою групою дослідників, внаслідок чого укладений перший більш-менш повний реєстр старожитностей околиць міста [5]. Разом із тим, на 1980-ті рр. припадали й археологічні дослідження на території Лубен в контексті встановлення віку міста за даними археологічних досліджень. Під час цих робіт, зосереджених на вивченні посаду давньоруського городища на Верхньому Валу, було досліджено ділянку некрополя пеньківської культури поблизу с. Засулля, у безпосередній близькості від зони проведення розмиву 2011 р. [6]. У 1988 р. район досліджень був обстежений з метою обліку пам’яток під час підготовки тому «Зводу пам’яток історії та культури України» по Полтавській області І.М. Кулатовою і О.Б. Супруненком, що знайшло відображення в науково-звітній документації та публікаціях [7]. До певної міри ці ж роботи були продовжені О.Б. Супруненком для району об’їздного шосе 1989 р., коли в ході розкопок курганів біля с. Мгар здійснювалися розвідки між Мгарським монастирем і Засуллям [8]. 13 Після 1990 р. невеликі обстеження в окрузі Засулля здійснені відомим українським археологом Д.Я. Телегіним [9], за участі О.В. Сидоренка [10]. Останній у 1992-2002 рр. регулярно оглядав й обстежував заплаву Сули в околицях Лубен, наслідком чого стала поява в світ серії публікацій [11]. У 2008 р. здійснений перший огляд ділянки для розробки покладів піску поряд із с. Засуллям, замовлений Службою автомобільних доріг Полтавської обл. Він виконувався авторами і визначив умовою здійснення гідрозмиву русла стариці та навколишніх ділянок проведення археологічних наглядових досліджень під час очищення й поглиблення русла Сули, що і були проведені влітку 2011 р. Площа певною мірою збережених археологічних об’єктів, виявлених внаслідок розвідок, котрі потрапили до забору і складування піску, складала близько 0,3 га. Що стосується інших, зруйнованих гідророзмивом об’єктів археології, відкритих на відстані 3-30 м від стариці Сули, то їх дослідження зводилися до контролю за зняттям поверхневих нашарувань в ході проведення робіт. Серед знахідок ряду епох — від доби пізнього бронзового віку до новітнього часу, — певний інтерес викликає група предметів козацької епохи. Всі вони виявлені ближче до узбережжя стариці Сули або в масиві піску, вийнятому із заповнення русла колишньої протоки ріки. До речі, уламків стінок гончарного посуду XVII-XVIII ст. виявлено лише кілька, і то — переважно світлоглиняних. З-поміж знахідок вирізняється група залізних знарядь праці, вірогідно. набір інструментарію, полишеного майстром козацької епохи край берега старого русла, пізніше замитий повенями. Предмети виявлені компактним скупченням на площі в 2 кв. м у східній частині ділянки під видобування піску. Перш за все, це масивне теслярське свердло ковальської роботи, з прямокутного перетину видовженим подовженим стрижнем, що незначно розширюється донизу і завершується Рис. 1. Засулля, с. розкованою на два скати овальною робочою Знаряддя козацької частиною, з дещо загнутим краєм (Рис. 1. 1). доби. Залізо Знаряддя має добрий стан збереженості, сліди шкіри на верхньому кінці держака. Його довжина — 19,8 см; ширина леза — 2,1 см; перетин стрижня держака — 0,7 х 0,9 см. Ще одне теслярське знаряддя — різець — має форму широкого ножа з паралельними лезами, скругленим кінцем та відцентрований довгий черешок з уступами в основі. Лезо навпіл перегнуте під прямим кутом. Край черешка має характерну зазубрину для закріплення кінців тканини-обмотки 14 або шкіри (Рис. 1. 2). Черешку надано прямокутного перетину, лезу – сплощено-лінзоподібного. На його краях помітні сліди заточування. Довжина знаряддя (в умовно «розігнутому» стані) — 15,2 см; ширина леза — 2,2 см; довжина черешка — 7,6 см. Доволі масивний струг (різець) має ознаки знаряддя, що використовувалося для вибирання дерева під час виготовлення човнів-довбанок. Він увінчується конічно-звуженою донизу втулкою для закріплення дерев’яного держака, на кінці якої розміщене розширене фігурне лезо, із піднятими вздовж боків кінцями (Рис. 1. 7). Довжина знаряддя — 15,1 см; ширина леза — 8,3 см; зовнішній діаметр втулки — 4,7 см, на якій помітні сліди обмотування у груботканий текстиль. До складу «набору» входило і зубило, що має вигляд масивного клиноподібного залізного знаряддя з потоншеним розширеним лезом та підпрямокутний в плані обушок із незначно сплощеними гранями у верхній частині (Рис. 1. 4). На лезі помітні сліди вузької смуги заточування. Довжина — 7,2 см; ширина його леза — 3,5 см; максимальна товщина обуха — 1,6 см; ширина обуха — 2,1 см. Досить цікавим є й залізне дротяне знаряддя ковальського виробництва для плетіння сіток-?, Рис. 2. Засулля, с. у вигляді довгого гачка з розкованим Серпи та їх уламки. розширенням в нижній частині. Зверху на гачку Залізо наявна невелика петля, край гачка відламаний (Рис. 1. 5). Довжина знаряддя — 19,6 см; діаметр стрижня — 0,4-0,5 см; ширина розклепаної частини — 0,8-1,0 см. Інша група знахідок — знаряддя для прибирання врожаю XVII-XVIII ст. — представлена двома цілими залізними серпами і трьома їх уламками, з довжиною основи 34,6 і 32,8 см, а також уламками лез довжиною 17,4 і 18,9 см в основі (Рис. 2. 1-2, 4-5). Є й шматок леза серпа довжиною 4,7 см (Рис. 2. 6). Цілі знаряддя мають незначні пошкодження, довжину черешка-руків’я — 9,7-10,7 см (Рис. 1. 1-2, де на рис. зона заточування передана відрізками прямих ліній). На жодному із серпів не збереглися зубці насічки. Ближче до центру ділянки забору піску, з південного боку, на березі стариці під знятим бульдозером дерном (глибина 0,2 м), виявлені скупчено кілька так званих «затильників» або завершень колодочок ножів, у вигляді овальних в плані платівок з вибраними уступами краями, яким надане профілювання у вигляді невисокої дуги. По центру цих платівок містяться невеликі прямокутні в плані чи напівкруглий отвори для закріплення кінця черешка. Краї платівок сточені напилком, поверхня — заполірована. Більша з платівок виготовлена з бронзи, середня за розмірами — з латуні, менша — з міді. Розміри першої: ширина — 1,9 см; довжина — 3,2 см; товщина 15 платівки — 0,08 см; другої, відповідно, — 1,5 см; 2,05 см і 0,06 см; третьої — 1,4 см; 1,75 см та 0,05 см (Рис. 3. 2-4). Про час втрати такого набору підготовлених для використання заготовок можна лиже здогадуватися, проте, більш імовірно, що це — вироби XVIII ст. Досить виразною деталлю застібки до ременя підсумка або застібки до взуття може бути лита бронзова ажурна накладка, виготовлена в пізньобарокових традиціях, у вигляді стрижневого п’ятикутника з трьома відгалуженнями на кутах з подвоєних пагонів та овального масивнішого зацепу — з правого боку. Зовнішнім формам накладки надане скруглене (напівовальне) моделювання, зворотний бік плаский, з двома крупними круглими в перетині стриженьками-штифтами для закріплення на шкірі (Рис. 3. 1), розміщеними за довшою віссю виробу. На кінці зацепу містяться вкриті окислами рештки шкіри і тканини, що впевнює в атрибуції деталі як застібки і дозволяє визначити час її побутування в межах другої половини XVII — початку XVIII ст. Розміри прикраси — 4,2 х 4,3 см, товщина стрижневої рамки — 0,4 см; висота штифтів — 0,5 см. У винесеному насосами піску виявлені й кілька Рис. 3. Засулля, с. Знахідки козацької епохи. прикрас вказаної Бронза (1-2), залізо (8, 14), мідь (4-6, 10, 15), епохи. Це — мідне, мідний сплав (3, 11), свинець (7, 12-13) дещо прокатане й обточене лите кільце, з потовщенням і розширенням шинки з верхнього краю (Рис. 3. 5). Діаметр кільця — 1,9 см; ширина шинки — 0,3-0,4 см; перетин шинки скруглений із зовнішнього боку. Датування — друга половина — кінець XVIII ст. Вузькоплатівчастий перстень із розімкнутими кінцями має більш архаїчний вигляд. Виготовлений шляхом згинання прямокутної в перетині потовщеної мідної платівки, краї якої неохайно обрубані (Рис. 3. 6). Діаметр прикраси — 1,4 х 1,8 см; ширина шинки — 0,4-0,5 см; її товщина — 0,25 см. На наш погляд, це — виріб XVII ст. Ще один уламок жіночої прикраси належить литому вузькошинковому мідному персню з круглою низькою акуратною чарункою на невеликому щитку під втрачену скляну вставку (Рис. 3. 10). Шинка поряд із щитком має 16 зверху два незначно виділені прямокутні уступи і сліди профілювання. Довжина збереженої частини — 1,7 см; діаметр щитка — 0,8 см; діаметр чарунки під вставку — 0,68 см; ширина шинки — 0,3 см; її товщина — 0,15 см. Датується прикраса другою половиною XVII — початком XVIIІ ст. Наявні також два ґудзики козацької епохи. Перший належить до числа деталей верхнього одягу заможного козака чи міщанина другої половини XVII ст. Це пустотілий виріб, спаяний з двох напівкулястих штампованих половинок, з дротяним круглим, наполовину обламаним вушком, напаяним у верхній частині (Рис. 3. 9). Всередині ґудзик має невелику металеву вставку-кульку. Виготовлений з низькопробного срібла. Діаметр корпусу — 1,6 см; висота збереженої частини виробу — 1,8 см. Другий — представлений половинкою значно більшого ґудзика того ж призначення першої половини XVII ст. Це відлита в односкладовій формі видовженоеліпсоїдна масивна, розширена донизу частина пустотілої застібки, зі стягнутою у вигляді сплощеного уступу пласкою основою, а також круглим кільцем для пришивання вгорі (Рис. 3. 11). Вздовж довгої вісі виробу поверхня частини ґудзика вкрита канелюрами, верх пружок між якими має по 5 округлих рельєфних виступів-«перлинок». Висота ґудзика — 2,6 см; його ширина — 1,55 см; діаметр вушка — 0,6 см; діаметр основи застібки — 0,9 см. Деталлю скріплення головного убору є залізна шпилька з кованою, із незначним профілюванням, овально-кулястою голівкою, надітою на дротяний залізний загострений внизу і круглий у перетині тонкий стрижень, — характерна деталь вбрання жителів міста і заможних селянок кінця XVII – XVIII ст. (Рис. 3. 8). Довжина шпильки — 6,0 см; діаметр голівки — 0,3 х 0,4 см; діаметр стрижня заколки — 0,1-0,2 см. Стрижень шпильки вигнутий, що стало наслідком використання цієї деталі головного убору в якості заколки. Саме такі шпильки виявлені масово серед матеріалів у заповненні кількох ям передгороддя полкового міста Полтави рубежу XVII-XVIII ст. та на місці розмитого козацького некрополю у Городищі (Градизьку) [12]. Цілком звичною знахідкою на узбережжі стариці є кільцеподібне сплощене рибальське грузило, відлите зі свинцю, майже круглої в плані форми (Рис. 3. 7). Подібні предмети відомі в культурних нашаруваннях сіл та містечок Полтавщини козацької епохи. Діаметр рибальського знаряддя — 1,8 х 1,9 см; діаметр внутрішнього отвору — 0,8 см; висота — 0,3 см. Поверхня корозована і вкрита кіркою патини. В масиві вимитого з глибини водойми піску трапилася й ще одна типово рибальська знахідка-«льодолом», виготовлена пізньосередньовічним ковалем. Це — наконечник пешні, у вигляді знаряддя з конічною звуженою донизу втулкою, коротким сплощеним стрижнем та вузьким лезом. Втулка наконечника відкована шляхом загинання на основу товстого листа заліза. Штирьова частина в основі має сліди характерного для таких виробів профілювання, а лезо — заточування (Рис. 1. 6). Висота наконечника — 20,2 см; діаметр втулки зверху — 4,6 см; ширина леза — 2,7 см. В цілому схожі 17 наконечники льодоломів виявлені за розкопками у Полтаві на Старополтавській (Івановій) горі 1990 р. і Миколаївській гірці 2007 р. у шарах XVII-XVIII ст. [13]. Аксесуаром чоловічого побуту XVIII ст. є покришка керамічної люльки«носогрійки» розширено-конічної пустотілої форми і зацепом та петлею кріплення до металевого кільця основи на чашечці пристосування для паління тютюну, загублена за випадкових обставин. Вона відлита з бронзи на Півдні України (Рис. 4) в одному з турецьких міст. Має зубчасту основу обідка, подвійний прокреслений зиґзаг-декор на тулубі кришечки та мідну накладку у вигляді десятигранника, вкритого по краю двома концентричними колами пуансонного візерунку. Накладка закріплена на профільованому штиркузаклепці зверху кришечки. Діаметр покришки зверху — 3,2 см; найбільша довжина із зацепами — 4,3 см; висота без зацепу — 1,7 см. Знайдена під шаром дерну у стерильному супіску в південній частині ділянки під складування намитого піску, з боку сучасного с. Засулля. Насамкінець, до кола знахідок козацької епохи належать предмети військового походження. Передусім, це — наконечник піхов шаблі у формі геральдичного щита з характерним загостренням в основі. Наконечник насаджувався на дерево-шкіряні піхви знизу, був виготовлений з тонкої (0,7-0,9 мм) листової залізної бляхи, що обтягала профільовану платівку основи. По зовнішній поверхні наконечник був вкритий тонкою вичиненою шкірою типу сап’яну, чиї озалізнені відбитки Рис. 4. Засулля, с. Покришка люльки. Бронза, мідь добре помітні на поверхні (Рис. 1. 14). Висота — 5,8 см; ширина — 4,6-5,2 см; товщина в основі — 0,7 см; товщина листової залізної бляхи — 1-3 мм. Подібні наконечники піхов були характерними здебільшого для середини – другої половини XVII ст. [14]. У зоні видобування піску знайдені також дві свинцеві рушничні кулі XVII — початку XVIІI ст. Перша з них — з вісьовим обідком від стиків кулелійки та зрізаним литником, без ушкоджень, діаметром 1,6 см, вірогідно, просто загублена при спробі заряджання зброї (Рис. 3. 12). Друга, зі зрізаним обідком і литником, має сліди, принаймні, від 3-х рекешетних ударів. Її діаметр — 1,4 см (Рис. 3. 13). Цікавою деталлю кріплення холодної зброї XVIII ст. є литий мідний гачок від піхов стрілоподібної форми, що зверху має загнуте підтрикутне розширення, яке вводилося під шкіру і кріпилося до дерев’яної основи піхов. Нижня частина оформлена у вигляді невеликої напівкульки, 18 профільований стрижень по краях фасетований. Це типова деталь озброєння російської армії (Рис. 3. 15). Довжина — 6,4 см; ширина стрижня — 0,7-1,6 см; його товщина — 0,3 см; розміри стрілоподібного зацепу — 1,3 х 2,0 см. Подібні знахідки часом інтерпретують як старожитності фіналу пізньоримського часу, незважаючи на численні пізньосередньовічні аналогії, які походять, зокрема, з Богородицької фортеці [15]. Висновком щодо використання заплавної ділянки поблизу с. Засулля за козацької епохи є наступне. Вказана територія лише епізодично використовувалася у XVIIXVIII ст. в якості місця пошуку сировини (дерево для виготовлення човнів), окремих сільськогосподарських робіт і рибальства. Ці ж місця були місцем відпочинку шляхти та міщан Лубен, а також інколи ставали ареною певних військових дій, пов’язаних з облогою міста за Визвольної війни 1648-1657 рр., подіями часу Руїни, а також маневрами одного з полків регулярної російської армії, приписаного до Лубен у XVIII ст. Джерела та література 1. Бочкарев K.П. Очерки Лубенской старины: С старинным планом и видами г. Лубен. — М.: тип. Т-ва Скор. А.А.Левенсон, 1901. — Вып. 1. — 39 с., 2 табл.; Супруненко А.Б. Археологические исследования Ф.И. Kаминского в Нижнем Посулье // 1000-летие города Лубны: Обл. науч.-практ. конф. (26-28 мая 1988 г.) / ТДС. — Лубны: изд. Луб. гор. орг. УООПИK, 1988. — С.12-15; Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К.М. Скаржинської). — К.-Полтава: Археологія. 2000. — С. 38-126. 2. Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы // Тр. XI Археол. съезда. — М.: изд. МАО, 1901. — Т. 1. — С. 404-457; Ляскоронский Василий. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. — Изд. 2-е. — K.: тип. Гирича Н.А., 1903. — 422, III с., карта; Супруненко О.Б. Археологічні розвідки В.Г. Ляскоронського в Посуллі // ПАЗ-1999. — Полтава: Археологія, 1999. — С. 221-247. 3. Kопилов Ф.Б. Звіт про роботу Посульської археологічної експедиції 1946 року // НА ІА НАНУ. — 1946/22. — Ф.е. — № 431. — 42 арк.; Його ж. Звіт про роботу Посульської археологічної експедиції в 1947 р. // НА ІА НАНУ. — 1947/31. — Ф.е. — № 712. — 23, 5 арк.; Його ж. Посульська експедиція // АП УРСР. — K., 1952. — Т.III. — С. 307-311; Kопилов Ф. Посульська експедиція 1945-1946 рр. // АП УРСР. — K., 1949. — Т. I. — С. 246-253. 4. Ляпушкин И.И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа // МИА. — М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1961. — № 104. — 382 с.; Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телегін Д.Я. Довідник з археології України. Полтавська область. — K.: Наук. думка, 1982. — С. 48, 68-69; Сухобоков О.В., Юренко С.П. Археологические памятники Полтавщины // Историко-культурное наследие Полтавщины: Мат-лы к Своду памятников истории и культуры народов СССР по Украинской ССР, вып.5. — K.: изд. ИИ АН УССР, УООПИK, ПГПИ, 1987. — С. 135-162; Моргунов Ю.Ю. Лубенский участок Посульской границы в XI-XIII вв. // 1000-летие города Лубны: Обл. науч.-практ. конф. (26-28 мая 1988 г.) / ТДС. — Лубны: изд. Луб. гор. орг. УООПИK, 1988. — С.9-11; Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. — Kурск: изд. ИА РАН, 1996. — 159 с.; Сидоренко А.В. Разведки в окрестностях Лубен // Охорона та дослідження пам’яток археології Полтавщини: Третій обл. наук.-практ. семінар / ТД. — Полтава: Видво «Полтава», 1990. — С. 170-171. 19 5. Супруненко А.Б. Отчет о разведках и охранных раскопках на территории Полтавской области разведотряда Полтавского краеведческого музея в 1983 г. // НА ІА НАНУ. — 1983/63. — Ф.е. — № 20869. — 99, 1 арк., 85 табл.; Моргунов Ю.Ю., Неприна В.И., Супруненко А.Б. Отчет Посульской комплексной экспедиции институтов археологии АН СССР и АН УССР и Полтавского краеведческого музея о раскопках и разведках в Лубенском районе Полтавской области в 1984 г. // НА ІА НАНУ. — 1984/51. — Ф.е. — № 20436. — 58, 37, 19, 4 арк.; Моргунов Ю.Ю., Неприна В.И., Супруненко А.Б. Работы в Лубенском районе Полтавской области // АО 1984 г.: зб. н. ст. — М.: Наука, 1986. — С. 274-276; Kулатова И.Н. Памятники археологии территории г.Лубны // 1000-летие города Лубны: Обл. науч.-практ. конф. (26-28 мая 1988 г.) / ТДС. — Лубны: изд. Луб. гор. орг. УООПИK, 1988. — С.7-9; Сидоренко А.В. Разведка в ур. Солоница // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: Мат-ли ювіл. наук. конф. — Ч. 2: Археологія Полтавщини. — Полтава: вид. ПKМ, 1991. — С. 110; Супруненко О.Б. Матеріали до археологічної карти Нижнього Посулля // Археологія. — K., 1989. — № 1. — С. 149-153. 6. Сухобоков О.В. Археологические исследования к юбилею г.Лубны // 1000-летие города Лубны: Обл. науч.-практ. конф. (26-28 мая 1988 г.) / ТД. — Лубны: изд. Луб. орг. УООПИK, 1988. — С. 3-5; Сухобоков О.В., Юренко С.П. Предволынцевские памятники Полтавщины (по материалам исследований Левобережной Славяно-русской экспедиции ИА АН УССР) // Охорона та дослідження пам’яток археології Полтавщини: Третій обл. наук.-практ. семінар / ТД. — Полтава: Вид-во «Полтава», 1990. — С. 155-157. 7. Kулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет о раскопках и разведках на Полтавщине в 1988 г. // НА ІА НАНУ. — 1988/136. — Ф.е. — № 23173. — 102 арк.; Kулатова И.Н. Разведки в Лубенском районе Полтавской области // Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины: Второй обл. науч.-практ. семинар / ТДС. — Полтава: Изд-во «Полтава», 1989. — С. 54-58. 8. Супруненко А.Б. Отчет о раскопках и разведках на Полтавщине в 1989 году (Поорелье и Посулье) // НА ІА НАНУ. — 1989. — Ф.е.; НА ЦОДПА. — Ф.е. — Спр. 42. — 95 арк.; Супруненко О.Б. Найдавніші поселення на Мгарській землі // Лубенський Мгарський Спасо-Преображенський монастир: ТДK, присвяч. 375-літтю монастиря. — Лубни: вид. Луб. МДА, 1995. — С. 5-6. 9. Телегін Д.Я. Солониця: в пошуках табору Наливайка // Kозацькі старожитності Полтавщини: зб. н. ст. — Полтава: Kриниця, 1993. — Вип. 1. — С. 45-47. 10. Сидоренко О.В. Пам’ятки археології в околицях лубенського Засулля // ПАЗ1999: зб. н. ст. — Полтава: Археологія, 1999. — Ч. 2. — С. 84-96. 11. Наприклад: Сидоренко О.В. Нова знахідка із Засулля // АЛЛУ. — Полтава, 1999. — № 2 (6). — С. 75-76; Сидоренко О.В., Kоваленко О.В. Деякі риси матеріальної культури навкололубенських слобід XVII-XVIII ст. (за матеріалами хутора Острів) // АЛЛУ. — Полтава, 2000. — № 1-2 (7-8). — С. 84-89; та ін. 12. Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Коваленко О.В., Артем’єв А.В., Белько О.О. Звіт про охоронні дослідження в зоні реконструкції та спорудження нового корпусу Полтавського облуправління НБУ в 1998-1999 рр. в м. Полтаві // НА ЦОДПА. — Ф.е. — Спр. 211. — Арк. 17-22. 13. Григор’єв О.В., Кулатова І.М. Нові матеріали археологічних досліджень давньоруської Лтави (за розкопками 1990 р.) // ПАЗ – 1999: зб. н. ст. — Полтава: Археологія, 1999. — С. 45. — Рис. 1: 9; Супруненко О.Б., Мироненко К.М., Пуголовок Ю.О., Шерстюк В.В. Дослідження посаду літописної Лтави: Миколаївська гірка. — К.-Полтава: вид. ЦП НАНУ і УТОПІК, ЦОДПА, 2008. — Кн. 1. — С. 92. — Рис. 95. 20 14. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. — Львів: Слово, 1993. — С. 226, 230. — Рис. 56: 1; 58: 4. 15. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. — Дніпропетровськ: Вид-во Дн. НУ, 2007. — С. 60-61. — Рис. 24: 1-11. Список скорочень АЛЛУ — Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава АН УРСР — Академія Наук Української РСР, Київ АО — Археологические открытия, Москва АП УРСР — Археологічні пам’ятки Української РСР, Київ ІА НАНУ — Інститут археології Національної Академії наук України, Київ ИА РАН — Институт археологии Российской Академии наук, Москва ИИ АН УССР — Институт истории Академии наук Украинской ССР, Киев МАО — Московское Императорское археологическое общество, Москва МДА — міська державна адміністрація МИА — Материалы и исследования по археологии СССР, Москва-Ленинград НА ІА НАНУ — Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України, Київ НА ЦОДПА — Науковий архів Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава НБУ — Національний Банк України, Київ НУ — національний університет ПГПИ — Полтавский государственный педагогический институт им. В.Г. Короленко, Полтава ПКМ — Полтавський краєзнавчий музей, Полтава ТД — тези доповідей ТДК — тези доповідей конференції ТДС — тезисы докладов и сообщений УК ПОДА — управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава УООПИК — Украинское Общество охраны памятников истории и культуры, Киев УТОПІК — Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури, Київ ЦОДПА — Центр охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава ЦП НАНУ — Центр пам’яткознавства Національної Академії наук України і Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, Київ Юрій Пуголовок (Полтава), старший науковий співробітник Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури і туризму Полтавської облдержадміністрації Археологічні дослідження на передгородді Полтавської фортеці в 2011 р. Археологічне вивчення території полкового центру, завдяки охоронним дослідженням в історичному центрі міста, з року в рік поповнює джерельну базу, необхідну для відтворення етапів формування та динаміки розвитку 21 міської території. Не винятком стали і археологічні дослідження 2011 р., які зосереджувалися на території «верхнього передмістя» Полтавської фортеці. Навесні 2011 р. Полтавським загоном Полтавської археологічної експедиції ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України продовжено науково-рятівні наглядові археологічні дослідження на земельній ділянці по вул. Конституції, 13/2 у Полтаві (Рис. 2. 3). У XVII – на поч. XVIII ст. ділянка, на якій проводилися роботи, знаходилася в межах передгороддя Полтавської фортеці, на місці глосісу — смуги з відсутністю забудови (сучасні Петровський та Сонячний парки) (Рис. 2). Спираючись на картографічні матеріали першої третини XVIII ст. (плани міста І. Бішева 1722 р. та В. Кутузова 1729 Рис. 2. Полтава, вул. Конституції, р.), а також на роботи, в яких 13/2. Знахідки. Кераміка. приділялась увага плануванню та Прорисовка. Фрагменти: 1-4 — історичній топографії Полтави [6, макітер; 5-6 — полумисків; 7 — 735–736; 1 26–43], слід покришки; 8 — миски стверджувати, що ділянка, обрана для будівництва, розташовувалася неподалік одного з головних в’їздних вузлів міста —Спаських воріт і замикала другу центральну вулицю Полтави. Також у цій частині знаходилась архітектурна домінанта — дерев’яна Стрітенська церква, збудована наприкінці XVII ст., навколо якої сформувався один з міських цвинтарів. Археологічні дослідження на території передгороддя Полтавської фортеці здійснювалися епізодично і мали характер випадкових обстежень, переважно при прокладанні комунікацій [5, 67-68; 7, 8-11, 19-30; 4, 66-69]. В траншеях комунікацій знаходили рештки поховань, що тяжіли до цвинтаря Стрітенської церкви, а також об’єкти господарського та виробничого призначення. Одним з таких є досить рідкісна знахідка виробничого комплексу козацької доби, а саме: гончарного горна кінця XVII ст., виявленого безпосередньо на місці глосісу фортеці (Петровський парк) 1979 р., дослідженого О.Б. Супруненком [2, 182]. Перші науковорятівні дослідження поблизу проводилися 1999 р. на місці спорудження нового корпусу відділення Національного банку України на розі вул. Жовтневої та Конституції [7]. В результаті проведених робіт виявлені поодинокі археологічні знахідки різних епох та культур. У значно більшій 22 кількості представлені предмети ранньомодерної доби, що характеризують матеріальну культуру мешканців передмістя Полтавської фортеці. Наступні археологічні дослідження на території передгороддя проводилися в 2007 р. загоном Полтавського краєзнавчого музею у складі Охоронної археологічної експедицій ЦОДПА, безпосередньо на території, що примикала до меж сучасного розкопу. В його межах досліджено рештки кількох нижніх (підвальних) частин житлових будинків [8, 9-12]. Датуються ці об’єкти кінцем ХVІІІ та серединою ХVIII ст. [9, 116]. Отже, археологічне вивчення передгороддя Полтавської фортеці, не дивлячись на певну спорадичність цих досліджень, все ж дозволяє скласти уявлення про характер освоєння цієї території. Стратиграфічна ситуація, виявлена в розкопі, найбільш виразно простежена в північно-східному борті котловану. В цій частині верхній шар відкладень складався з асфальтного покриття дороги (0-0,2 м), під яким лежав шар потужністю від 0,2 до 0,7 м, що позначався сіро-чорним чорноземним заповненням зі включенням побутового сміття та уламків кераміки XVIII –XIX ст. Нижче нього залягав горизонт давньої поверхні потужністю 0,3 - 0,4 м. На 6-му та 10-му метрах борта котловану, виявлені Рис. 1. Полтава, вул. Конституції, 13/2. Знахідки. дві стовпові ямки глибиною 0,25 та 0,2 м Кераміка. Прорисовка від рівня давнього горизонту. Дно ямок в одному випадку завершувалося конічною заглибиною, в іншому — було рівним. На чотирнадцятому метрі в стінці котловану, з 0,35-0,45 м від рівня сучасної поверхні, виявлені рештки поховання 1, пошкодженого спорудженням фундаменту будинку ХІХ ст. У зв’язку з цим вдалося дослідити його половину, для чого була здійснена прирізка №1 розмірами 1,0 х 1,0 м. Поховання влаштоване у прямокутній за формою ямі шириною 1,2-1,25 м. Дно ями знаходилось на глибині 1,3 м від «0». В заповненні ями частково збереглися дошки труни та частина кісток ніг похованого. Виходячи з положення кісткових залишків, похований — чоловік у віці 45-50 років, лежав горілиць випростано посеред труни з випрямленими ногами. Поховання мало західну орієнтацію та було безінвентарним. У кв. 15-19 АБ виявлений провал підземного ходу (або потужного льоху), овально-прямокутної в плані форми шириною у верхній частині 3,7- 23 3,8 м, у нижній — 2,8-2,9 м, зафіксований з глибини 0,55-0,6 м і прокопаний до глибини 2,3 м (на 0,2-0,3 м глибше дна котловану). Верхня частина провалу позначалася потужною (до 0,6 м) суглинистою лінзою від закидання провалу ями, в якій зустрічалися культурні рештки ХХ ст. Нижче від неї залягав шар сірочорного чорнозему зі включенням суглинистих лінз і матеріалів ХІХ ст., в тому числі і монети, опис якої поданий нижче. Під ним розпочинався шар сіро-чорного чорнозему з потужною суглинистою лінзою, де виявлено значну кількість уламків кахлів та мідну монету («полушка» 1735 р.) (Рис. 4. 10). Нижче наводимо опис знахідок. Всі вони походять із заповнення провалу підземного ходу. Більшість складає уламки кераміки, з якої і розпочинаємо опис отриманих археологічних матеріалів. До групи кухонного посуду належать фрагменти горщиків і макітер. За характером випалу поверхні всі зразки посуду належить до числа світлоглиняних посудин. Горщики представлені фрагментами верхніх частин з високими або Рис. 3. Полтава, вул. низькими, відігнутими назовні Конституції, 13/2. Знахідки. Прорисовка. 1 — чарка; 2 — вертикальними вінцями, що мають грузило; 3 — уламок карафки; ледь намічену чи добре виражену 4-7 — уламки кахлів. 1, 3 — закраїну зсередини на рівні шийки скло; 2, 4-7 — глина (Рис. 1. 1-6). Деякі мають ребро на місці переходу плічка до приденної частини (Рис. 1. 3, 5). Серед них виокремлюються два невеликі горщики з діаметром горла в 9,0 та 12,0 см. Прикрашені вони лінійним орнаментом, що поєднується з горизонтальними хвилями та ляпками, які нанесені білим, коричневим і темно-коричневим ангобами (Рис. 1. 1-2). В двох випадках відзначена наявність під зрізом врізного одинарного пояска (Рис. 1. 3, 5). На більшості уламків спостерігаються сліди кіптяви. В невеликій кількості виявлено й уламки гончарних покришок (Рис. 2. 7). Макітрам належать уламки верхніх частин виробів, прикрашених багатокомпонентним орнаментом з хвиль та пасків, нанесених білим ангобом на стінці, а також — з внутрішнього боку вінця (Рис. 2. 1-3). Столовий посуд представлений мисками і полумисками, вироби мають 24 світлий на зламі черепок. Миски репрезентовані фрагментами верхніх частин із неширокими крисами (Рис. 2. 4-6, 8). Прикрашені прокресленим орнаментом з ліній і хвиль. Полумискам належать два уламки верхньої частини та дна з утором, оформленим у вигляді розетки. Один з них вкритий розписом по білому тлу - нанесено лінійний та рослинний орнамент зеленим і коричневим ангобами; інший прикрашений підполивним розписом коричневим та зеленим ангобами по білому тлу. До індивідуальних знахідок, виготовлених з глини, належить рибальське грузило розмірами 4,5 х 4,7 см (Рис. 3. 2). Вироби з гутного скла представлені переважно уламками столового та тарного посуду. До столового належать фрагмент верхньої частини посудини, вірогідно, карафки, що орнаментований двома наліпними пружками на шийці, а також ручки, ймовірно, від посудини того ж типу (Рис. 3. 3). Також до цієї категорії знахідок належить майже ціла чарка (Рис. 3. 1), з частково відбитою верхньою частиною, висотою — 4,2 см, діаметром горла — 3,8 см, діаметр її тулуба та ніжки — 3,0 см. Тарний посуд репрезентований уламком стінки пляшки, а також денцем пляшки-плесканки. Побутове скло представлене фрагментом віконниці. Архітектурнодекоративну кераміку репрезентують фрагменти лицьових пластин кахлів (Рис. 3). Переважають лицьові кахлі, що прикрашені рослинним орнаментом, у більшості — центральну частину займає гроно (Рис. 3. 6). Серед них привертає увагу уламок кахлі з широкою рамкою (Рис. 3. 6). На більшості уламків збереглися сліди побілки, в одному випадку — сліди червоної фарби. Інші типи представлені в меншій кількості — це карнизні кахлі та кутова (Рис. 3. 5, 7). Всі вони вкриті рослинним орнаментом. Нумізматичні матеріали представлені двома знахідками. Це — мідна монета номіналом «Полушка» карбування 1735 р., часу правління Анни Іоанівни, що має шнуровий гурт, а також мідна монета карбування 1819 р., часу правління Олександра І. Вони і датують матеріали культурних нашарувань, які потрапили до заповнення провалу підземного ходу, позначаючи час перших просідань і провалів підземелля. Таким чином, у ході наглядових робіт отримані досить цікаві історичні та археологічні матеріали, що доповнюють відомості про матеріальну культуру Полтави XVIII ст. Крім того, отримані нові дані щодо історичної топографії полкового міста Полтави. В першу чергу, підтверджено факт слабкого освоєння та забудови території передгороддя, що довгий час залишалася не зайнятою. Це було викликане як фортифікаційними вимогами нового часу, так і тим, що неподалік розміщувався цвинтар Стрітенської церкви, одне з крайніх поховань якого і трапилося під час будівництва котловану. Література 1. Вечерський В.В. Містобудівельний розвиток Полтави за доби Гетьманщини // Козацькі старожитності Полтавщини. — Полтава: Криниця, 1993. — Вип.1. — С. 26 – 44. 25 2. Виногродская Л.И. Материалы по керамическому производству XVII — XVIII вв. на Полтавщине // ОДПАП: 3-й обл. наук.-практ. семінар: Тези доповідей. — Полтава, 1990. — С. 182 – 186. 3. Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева // Города феордальной России. — Москва: Наука, 1966. — С. 425 – 427. — План. 4. Калашник Є.С. З матеріальної культури міста Полтава, XVII – XVIII ст. (за матеріалами 1992 р. ) // Магістеріум. — Київ, 2009. — Археологічні студії. — Вип. 36. — С.66-69. 5. Мокляк В.О. Кераміка XVII – XVIII ст. з м. Полтави // ПАЗ. — Полтава: Полтавський літератор, 1993. — Ч.1. — С. 67-74. 6. Полтавська фортеця XVII — XVIII ст. // Полтавщина: Енциклопедичний довідник. — Київ, 1992. — С. 735 — 736. 7. Супруненко О.Б., Артем’єв А.В., Белько О.О., Коваленко О.В., Кулатова І.М. Звіт про охоронні дослідження в зоні реконструкції та спорудження нового корпусу Полтавського облуправління Національного банку України в 1988 — 1999 рр. (м. Полтава) // НА ЦОДПА. — Ф.е. — Спр. 211. — 71 арк. 8. Ткаченко О.М., Яремченко В.А. Звіт про наглядові охоронні дослідження пізньосередньовічних об’єктів у м. Полтава, по вул. Конституції, 13 у 2007 р. //НА ЦОДПА. ― Ф. е. ― Спр. 501. ― 26 арк. 9. Ткаченко О.М., Яремченко В.А. Вивчення археологічних об’єктів козацького часу у Полтаві (за матеріалами досліджень 2007 р. по вул. Конституції, 13) // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 2008. — № 1-2. — С. 110 – 116. Марина Ягодинська (Тернопіль), директор обласної інспекції охорони пам’яток історії та культури Попередні результати археологічних досліджень у 2011 році на території замку ХІV-ХVІІ ст. в м. Теребовля, уроч. Замкова Гора Тернопільської області У 2011 р. в м. Теребовля, в уроч. Замкова Гора, на території замку ХІVХVІІ ст. Тернопільською обласною інспекцією охорони пам’яток історії та культури проводились археологічні дослідження. Вивчалася центральна частина території замку, вільна від забудови, біля колодязя. Був розбитий розкоп площею 6х8 м (48 кв. м, з наступною прирізкою до квадратів В-3, Г3), по осі Північ-Південь, з квадратами 2х2 м (Рис. 1). В східній частині розкопу виявлено траншею під фундаменти легкої конструкції, завал стін легкої конструкції ХVІІ ст. та заглиблені в материк приміщення вищезгаданої конструкції, які мали напрям в сторону східної замкової стіни. Розміри і призначення легкої будівлі ХVІІ ст. будуть визначені під час наступних досліджень. На дослідженій частині розкопу зафіксовано хорошу кучність фрагментованих залізних ядер, ядер-бомб, кам’яних ядер та багато цвяхів від покрівлі, з’єднувальних костилів від балок перекриття, що були знайдені під час розбору завалу стіни, а також велику кількість фрагментів кераміки ХVІІ ст. В розвалі каміння стін знайдено чотири мідні литовські та коронні соліди (1661, 1663, 1664 років). 26 Руйнація будівель замку відбулася в результаті турецької осади Теребовлянського замку у 1675 р. турецькими військами під керівництвом великого візира Ібрагіма Шишмана. З цими ж подіями пов’язані поховання в північній частині двору замка, що були виявлені у 2002 р. [Ягодинська, Виногродська, 2002, 299]. Людські останки належали двом чоловікам 20–25 років, чоловікові 25-30 років, жінці 25-30 років [Мазур, Миська, 2007, 204]. В частині розкопу, що примикала до колодязя (кв. А-1), виявлено на глибину до 2 м зовнішні стіни колодязя, складені з великих тесаних кам’яних брил розмірами 60 х 80 см. В західній частині розкопу (кв. А-3, Б-3), ближче до центру двору зафіксовано збережений культурний шар культури Луки Райковецької (VІІІ-ІХ ст.) та давньоруської культури (Х, ХІ, ХІІ-ХІІІ ст.). Тут також були присутні окремі фрагменти кераміки трипільської культури, культури шнурової кераміки, висоцької культури та крем’яні відщепи і пластини, вироби з рогу. В північно-захід-ній частині розкопу (кв. В-3,4, Г-3,4) досліджено житло культури Лука Райковецька (остання фаза, кінець ІХ - поч. Х ст.). В західному куті житла знаходилась типова пічка-кам’янка. Вздовж південної, східної та північної стін зафіксовані стовпові ямки від каркасно-стовпових конструкцій стін. В житлі знайдено фрагменти ліпних сковорідок, пательні, миски-сирниці, ранньогончарних горщиків з хвилястим орнаментом на тулубі. У верхній частині профіля кв. В-4, на рівні 10 см від денної поверхні зафіксовані плити кам’яної вимостки двору. Крім того була проведена зачистка культурного шару біля північної стіни та в південній частині замкової території. Біля північної стіни виявлена кам’яна конструкція, скоріш за все, кам’яна платформа під гармату. В нижній частині південного профілю зафіксовано продовження слов’янського та давньоруського культурного шару, в якому виявлено кераміку ХІІ-ХІІІ ст. В цій частині території замку культурний шар ІХХІІІ ст. залягає значно нижче, ніж в центра-льній частині замку. Вище цього культурного шару йдуть пізні культурні шари, що утворилися в результаті розчистки подвір’я замку від залишків руйнувань, пожеж, а також сміття. 27 В верхній частині профілю знайдено солід 1627 р. (Георг Вільгельм, князівство Брандербург – Прусія). В результаті досліджень 2011 р. зафіксовані наступні нові археологічні дані: - культурний шар дитинця зруйнований будівництвом стін лише по периметру замку, на незабудованій частині він збережений; - наприкінці ІХ на початку Х ст. тут регулярно проживали носії слов’янської культури Луки Райковецької, свідченням чого є житло та потужний культурний шар; - у ХІ – ХІІІ ст. досліджувана територія теж була заселена; - природній рельєф Замкової Гори не відповідає сучасному рельєфу – він був вирівняний в процесі життєдіяльності замку ХІV-ХVІІ ст. Література 1. Мазур О., Миська Р. Антропологічні прикмети жительки княжої Теребовлі // Археологічні дослідження Львівського університету. – Львів, 2007. – Вип. 10. – С. 200-209. 2. Ягодинська М., Виногродська Л. Археологічні дослідження в м. Теребовля Тернопільської області та його околиці у 2002 році // Археологічні відкриття в Україні в 2001-2002 рр. – Київ, 2003. – С. 299–302. Микола Товкайло (Київ), старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Георгій Товкайло (Переяслав-Хмельницький), студент Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди Нові матеріали ХVІІ-ХІХ ст. з багатошарового поселення і могильника Ґард на Південному Бузі Починаючи з 2006 р. Миколаївська археологічна експедиція з року в рік проводить археологічні дослідження багатошарового поселення і могильника Ґард, що знаходиться за 2,5 км на південний схід від села Богданівка Доманівського району Миколаївської області. Пам’ятка 28 розташована з правого берега р. Південного Бугу (Богу) в нижній частині клинуватого схилу, обмеженого двома байрачними балками зі струмками (на так званому „гардовому клині”), навпроти Клепаного (Ґардового) острова і скелі Пугач, утворюючи ніби ворота до Ґарду. Здобуті на Ґарді в попередні роки матеріали ХVІІ–ХІХ ст., опубліковані раніше, в тому числі й у збірнику «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні» 1. Ця стаття присвячена публікації матеріалів цього періоду, добутих тут протягом 2009–2011 років. Протягом вказаного періоду роботи було зосереджено у центральній частині тераси, де розкопано загальну площу 216 м2. Культурні нашарування ХVІІ - ХІХ ст. залягають у верхній частині чорноземного суглинку темносірого кольору зі значною домішкою жорстви, переважно на глибині 0,2-0,4 м від поверхні. В цілому культурний шар слабо насичений, серед матеріалів трапляються знахідки кераміки, скло та металеві вироби, що датуються в широкому діапазоні ХVІІ–ХІХ ст. До матеріалів доби козацтва відноситься черешковий наконечник ромбоподібної форми (Рис. 1, 1). Такі наконечники були найбільш уживаними в Україні ще з князівських часів; на теренах Східної Європи вони використовувалися до пізнього середньовіччя2. Саме такі наконечники стріл використовували в козацькому війську, що було підтверджено розкопками на місці Берестецької битви3. Щодо татаро-монгольських наконечників стріл, то всі вони були черешковими4. Раніше на Ґарді було знайдено ще два Рис. 1. Ґард. Матеріали з наконечники стріл, зокрема рідкісних культурного шару поселення (2), 5 6 типів - втульчастий та вильчастий . напівземлянки (3-13) та Окрім різноманітних матеріалів з поховання № 14 (1): 1 – камінь; культурного шару, що датуються в 2, 9 – залізо; 3-7, 10, 12 – проміжку ХVІІ–ХІХ ст., простежено кераміка; 8, 13 – скло залишки напівземлянки (ймовірно, житла) з піччю, яке відноситься до кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. Вона розташована в центральній частині тераси на відстані 13 м від її берегового краю. На рівні 0,25–0,3 м від поверхні окреслились контури 29 котловану житла, заповненого гумусованим суглинком. Нерівне дно котловану, що поступово заглиблюється від країв до центру, зафіксовано на глибині 0,6 м від поверхні. Отже, з рівня денної поверхні житло було заглиблене на 0,3–0,35 м. У західній, віддаленій від берега частині житла влаштована піч. Перед спорудженням печі було зроблено підсипку, у нижній частині якої – шар попелу з вмістом деревного вугілля, товщиною 0,1 м; вище підсипка з річкового піску та дрібного каміння, товщиною до 0,12 м; ще вище підсипка з гумусованого суглинку, товщиною 0,1-0,12 м. На ній лежить черінь, споруджена зі шматків червоної цегли товщиною 0,08 м. Шматки печини сильно пропалені, яскраво-червоного кольору. Розмір печі по лінії захід-схід 1,4 м. Простежено лише північно-західну частину котловану; його східна частина зруйнована пізнішим перекопом. У заповненні напівземлянки виявлено численні уламки кераміки, а також вироби зі скла та заліза. Серед кераміки типових для ХУІІ–ХУІІІ ст. виробів уже не спостерігається. Тим часом, добута в заповненні кераміка, характерна уже для ХІХ ст. Так само ХІХ ст. датується й кераміка, що походить з пізньої ями, яка перерізає східну частину напівземлянки. Виходячи з цього, напівземлянку можна датувати самим кінцем ХУІІІ - першою половиною ХІХ ст. Далі подаємо опис здобутих у напівземлянці матеріалів. Кераміка. Серед значної кількості уламків кружальної кераміки виявлено горщики, миски, глечики, макітри, покришки та прясла. Горщики плоскодонні з прямими, трохи відігнутими назовні вінцями, неорнаментовані, виготовлені з глини з домішкою дрібного піску. Поверхня сірого та коричневого кольорів, товщина стінок 0,4-0,8 см (Рис. 1, 3). Миски червоноглиняні, внутрішній бік покритий поливою червоного, коричневого, зеленого та молочного кольорів, орнаментовані концентричними прямими та хвилястими лінями (Рис. 1, 11, 12). Рідше трапляються неорнаментовані сіроглиняні миски. Глечики виготовлялися з добре відмуленої глини з невеликою домішкою піску. Вони мають тонкі стінки та слабопрофільовані і трохи відігнуті на зовні вінця. Можуть бути розписані червоно-брунатною фарбою (Рис. 1, 5) або не мати розпису взагалі. Покришки з ручками мають конусоподібну форму та трохи відхилені назовні жолобчасті вінцями (Рис. 1, 4). Вони неорнаментовані. Рідше зустрічаються макітри (Рис. 1, 10). Виявлено кілька прясел біконічної форми (Рис. 1, 6). Cкло патиноване. Виявлено уламки віконного скла світло-зеленого кольору, товщиною 2 мм та уламки скляного посуду, серед якого відзначимо верхню частину плечистої посудини, короткі вінця якої мають потовщений край (Рис. 1, 13) та пляшку (Рис. 1, 8). Серед залізних виробів відзначимо знахідки підковок для чобіт (Рис. 1, 9), уламок серпа, цвяхи та кілька предметів, призначення яких не вдалося встановити. З періодом існування напівземлянки слід пов’язувати й знайдену раніше російську мідну монету номіналом 1 копійка, що датується десятими роками ХІХ ст.7. Тераса, на якій розташоване досліджуване багатошарове поселення, слугувала також і могильником: на теперішній час тут досліджено 18 30 різночасових поховань, що залягають переважно у культурному шарі поселення і датуються періодами неоліту, енеоліту, доби бронзи та кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. У 2011 р. досліджено три поховання нового часу (поховання №№ 6, 10 та 14). Поховання №№ 6 та 14 виявлені на відстані 4 та 6 м на північ від описаної тут напівземлянки, поховання № 10 – на краю тераси у береговій частині. Ще одне поховання (№ 1), розташоване в північній частині на краю тераси, було досліджено у 2006 р.8. Характерною особливістю всіх поховань є наявність кам’яного закладу. Поховання № 6. Простежено кам’яний заклад, розміром близько 2,0-1,2 м, що складається з каміння середніх розмірів та дрібного каміння. Купол закладу (Рис. 2, 1) виявлено на глибині 0,1 м від поверхні, нижнє каміння закладу залягає на глибині 0,3-0,4 м від поверхні. Згодом середню частинну закладу було розібрано і на цьому місці влаштовано вогнище, в заповненні якого виявлено численну Рис. 2. Ґард. Поховання кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. : 1, 2 – кераміку та скло ХІХ ст. поховання № 6; 3 – поховання № Контури поховальної ями не 14; 4, 5 – поховання № 10 простежено. Кістяк дорослої людини (Рис. 2, 2) лежить на глибині 0.45 м від поверхні - це рівень денної поверхні, з якої було виконано напівземлянку - випростано на спині, головою на захід-північний захід. Руки складені одна на одну, кисті в області живота. Поховального інвентарю не виявлено. Схоже, що небіжчика поклали на тодішню поверхню тераси (похилу терасу, з природнім нахилом), трохи присипали землею і обклали камінням. За керамічними матеріалами ця землянка датується кінцем ХVШ - першою половиною ХІХ ст. Виходячи з цього та враховуючи те, що заклад поховання був перекритий вогнищем з матеріалами ХІХ ст., цим же часом (кінцем ХVІІІ – першою половиною ХІХ ст.) можна датувати й поховання № 6 та інші подібні поховання з Ґарду. Поховання № 10 виявлено на береговому краю тераси. У верхній частині ґрунту безпосередньо під дерновим шаром залягав кам’яний заклад (Рис. 2. 4). Поховальна яма заповнена камінням середніх розмірів, у 31 чорноземному ґрунті простежується за щільністю заповнення. Вона прямокутної форми, довгими сторонами орієнтована по лінії схід-південний схід – захід-північний захід. Довжину ями не простежено, ширина – 0,7 м. Скелет дорослої людини (Рис. 2, 5) лежить випростано на спині, головою на захід з невеликим відхиленням на північ. Ліва рука зігнута в лікті, її кисть лежить на грудній клітці. Права рука зігнута під прямим кутом, кистю покладена в області живота. Скелет сильно пошкоджений гризунами. Нижня щелепа переміщена і знаходиться біля правого плеча. Довжина скелету від маківки до п’яточних кісток 1,65 м. Глибина залягання скелету на схилі тераси становить: у головах 0,75 м, у ногах – 0,4 м від поверхні. Поховальний інвентар відсутній. Поховання № 14 (Рис. 2. 3). Над похованням зафіксовано кам’яний заклад, що залягав безпосередньо під дерновим шаром. Поховальна яма прямокутної форми, розміром м. У заповненні ями зустрічалося багато каміння, схоже, що яма була забутована камінням. Дно ями зафіксоване на глибині 0,5 м від поверхні. Поховання № 14 знаходилося поруч із похованням № 6 – з північного боку від нього, на відстані близько 1,5 м. Схоже, що обидва поховання є одночасними. Скелет дорослої людини (Рис. 2, 3) лежав на спині випростано, ліва рука витягнута вздовж тулуба, права – кистю покладена на тазові кістки. Череп завалився на лівий бік. Орієнтація – головою на захід-північний захід. В області шиї знайдено кам’яного хрестика. Поховання безінвентарне. Датується кінцем ХVІІІ - першою половиною ХІХ ст. Натільний хрест, розміром 3,8×3,2 см, вирізаний з м’якої породи каменю. Кінці в перетині округлої форми. У верхньому кінці просвердлено біконічний отвір для вивішування (Рис. 1, 1). Цілком імовірно, що цим же часом можна датувати й досліджене раніше поховання № 1, здійснене за тим же принципом, що й вищеописані поховання. Окрім описаного тут поселення Ґард, розташованого у нижній частині ґардового клину, Бозька експедиція дослідила у 1930-х роках ще три пам’ятки з матеріалами ХVІІ–ХІХ ст.: 1) рештки правильно спланованої військової осади ХVІІІ-ХІХ ст. - поміж двох байрачних балок у горішній частині ґардового клину9; 2) рештки рибальського житла з піччю посередині клину між плесом та верхнім плато10 ; 3) залишки кераміки та залізних виробів ХVІІ–ХІХ ст. – на підступах до Ґарду з боку степу (західний схил Осокорової балки)11. Однак ступінь заселення околиць Ґарду не вичерпується наведеними тут археологічними даними. Зокрема, місце хутора першої половини ХІХ ст., розташованого з боку степу на схилі південної ґардової балки, позначено на військово-топографічній карті12. Протягом останніх років Миколаївська археологічна експедиція також досліджує хутір ХVІІІ–ХІХ ст., розташований на правому березі Південного Бугу у сусідній з Ґардом Лідиній Балці13. Цей хутір також позначений на вказаній карті. Також у ХУІІІ ст. виникло й поселення Ґардове, яке у 1801 р. було перейменоване в село Богданівку. Воно знаходилося неподалік від Ґарду на південно-східній околиці сучасного села Богданівки14. 32 Можливо, досліджена на Ґарді напівземлянка слугувала житлом рибалкам-ґардівничим чи перевізникам. Наявність тут старої переправи (перевозу), куди сходилося кілька великих транзитних шляхів, потребувала господарського освоєння території, свідченням чого є присутність у культурному шарі поселення матеріалів ХУІІ-ХУІІІ ст. Водночас, добуті на Ґарді та в його околицях археологічні дані є матеріальним відображенням процесу заселення території міжріччя Південного Бугу та Дністра (так звана «Очаківська область» чи «Ханська Україна»), яка за умовами Яської мирної угоди 1791 р. відійшла до Росії. Однак, процес заселення цього краю, головну роль у якому належить українцям, розпочався набагато раніше – ще в ХVІ ст., тим часом у другій половині ХVІІІ ст. інтенсивність процесу заселення зростає 15, і підтвердженням цього є наші дослідження. Оскільки досліджені на Ґарді пізні поховання співпадають з часом існування напівземлянки, цілком логічно допустити, що тут могли бути поховані її мешканці, або ж мешканці розташованих неподалік хуторів. Література 1. Товкайло М. Козацький Ґард на Бузі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 11. – К., 2002. – С. 251–263; Товкайло М.Т. Старожитності Запорозького Ґарду та його околиць // Археологія, 2003. – №3. – С.88–101; Біляшівський М., Товкайло М., Ленченко В., Осадчий Р. Історичний ландшафт центру Буго–Ґардівської паланки Війська Запорозького // Довідник найцінніших територій та об’єктів в межах Арбузинського, Доманівського районів Миколаївської області та м. Южноукраїнськ. – К., 2008. – С. 8–37; Товкайло М. Нові дослідження в околицях Запорозького Ґарду // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні.—Вип. 18. – К., 2009. – С. 5–9. 2. Медведев Л.Ф. Ручное метательное оружие (лук и стрелы, самострел) ХІІІ– ХІУ вв. // САИ.– Москва, 1966. – С. 54, 72. 3. Свєшніков І.К Битва під Берестечком. – Львів, 1993. – С. 238. 4. Медведев А.Ф. Татаро-монгольские наконечники стрел в Восточной Европе // СА. – 1966. – № 2. – С. 55. 5. Товкайло М.Т. Старожитності Запорозького Ґарду та його околиць … – Рис. 5, 2, 3. 6. Товкайло М. Нові дослідження в околицях Запорозького Ґарду … —С. 7, рис. 1, 10. 7. Там само.—С. 8, рис. 1, 16. 8. Товкайло М. Нові дослідження ….—С. 8, рис. 1, 15. 9. К о з у б о в с ь к и й Ф . А . Археологічні дослідження на території Богесу 1930– 1932 рр.–К.,1933.—С. 2 8 , 5 8 . 10. Там само.—С. 31. 11. Там само.—С. 57. 12. Военно-топографическая карта Российской империи (1860–1890 гг.). Лист 9, ряд 28. 13. Фоменко В.М., Требух О.О. Багатошарове поселення Лідина Балка на Південному Бузі // УІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція «Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження». – Миколаїв, 2009. – С. 93–95. 14. Товкайло М.Т. Старожитності Запорозького Ґарду … 15. Коциевский А.С. О русско-украинском и молдавском населении «Очаковской области» до присоудинении ее к России // Записки Одесского археологического общества.—Т. 1. – Одесса, 1960. — С. 354–360. 33 Олександр Колибенко (Київ), старший науковий співробітник відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук, доцент Матеріали козацької доби з розкопок 2011 року в Переяславі-Хмельницькому Експедиція Інституту археології НАН України у липні 2011 р. провела рятівні археологічні дослідження у південній частині дитинця Переяславля Руського, на ділянці по вул. Московській, 28, неподалік від подвір’я Михайлівської церкви ХVІІІ ст. Названа територія, що розташована на північ від цієї церкви та залишків Михайлівського собору кінця ХІ ст., є надзвичайно цікавою. Її вивчення було започатковане у 1952 р. Переяслав-Хмельницькою археологічною експедицією АН СРСР та АН УРСР під керівництвом М.К. Каргера. Цією експедицією на дитинці було закладено 32 шурфи загальною площею 570 м2. Численними шурфами було охоплено й територію, що нас цікавить: вул. Радянська, № 1 (8 м2), № 3 (16 м2), № 7 (8 м2), № 9 (8 м2), № 10 (2 шурфи по 8 м2), № 12 (8 м2), № 14 (2 шурфи по 8 м2), вул. Московська, № 19 (12 м2), № 21 (8 м2), № 26 (16 м2). У результаті було зроблено висновок, що давній культурний шар, який відображає домонгольський період історії міста, в цій частині Переяслава-Хмельницького, очевидно, повністю зруйнований в результаті пізніших перекопок [2, 4]. За його спостереженнями, в жодному з шурфів не було виявлено не тільки будьяких залишків давніх житлових чи господарських споруд, але й непорушених ділянок давнього культурного шару. Численні матеріали ХVІ– ХІХ ст. були знайдені разом з давньоруськими у перекопаних аж до материка шарах. Однак розкопками 1952 р. було відкрито залишки невеликої одноапсидної церкви ХІ ст. (вул. Радянська, № 7). На нашу думку, дану культову споруду збудував на своєму дворі на рубежі ХІ та ХІІ ст. відомий з літописів та інших джерел переяславський боярин Ратибор – посадник Володимира Мономаха [4]. У 1958 р. розвідкове шурфування на території дитинця здійснювали співробітники Переяслав-Хмельницького історичного музею під керівництвом М.І. Сікорського. Неподалік від Михайлівського собору ними було зафіксовано сліди фундаменту й стіни невідомої споруди, які М.І. Сікорський визначив як залишки “склоробної майстерні” ХІ ст. [8]. У 1977 р. співробітниками ПХДІМ у результаті шурфування на території колишньої садиби по вул. Московській, 19 було зафіксовано наявність потужних нашарувань мішаного характеру, що датуються ХVІІ–ХVІІІ ст. і продовжуються до самого материка (2,3–3,0 м від сучасної поверхні) [5]. У 1979 р. Переяслав-Хмельницька археологічна експедиція історикокультурного заповідника та Київського обласного товариства охорони пам’яток історії та культури під керівництвом М.І. Сікорського провела 34 розкопки на вул. Московській, 19, площі Возз’єднання, 5, а також на території садиби Михайлівської церкви ХVIII ст. Шурфи № 2 (пл. Возз’єднання, 5) та № 4 (вул. Московська, 19) показали наявність дуже перемішаних шарів ХVІІ–ХVІІІ ст. з окремими фрагментами гончарного посуду давньоруського часу. У шурфі № 3 (4,8х1,5 м), розташованому в північно-східній частині колишньої садиби по вул. Московській, 19, на глибині 1,4–1,5 м було виявлене заглиблення шириною 1,5–2 м, заповнене завалом з уламків плінфи, цем’янки, глини, пірофіліту. Знайдений розвал мав вигляд руїн якоїсь споруди у перевідкладеному стані, але, на жаль, не був ґрунтовно досліджений, датування споруди не було точно встановлене. У південно-західній частині тієї ж садиби в розкопі № 1 (48 м2), на глибині 2,2 м, під нашаруваннями ХVІІ–ХVІІІ ст. знаходились залишки майже прямокутної (2,5х2,2 м) заглибленої в материк споруди давньоруського часу [Там же]. У 1982 р. Переяслав-Хмельницькою археологічною експедицією заповідника на північ від Михайлівської церкви було закладено кілька шурфів на площах сусідніх садиб (вул. Радянська, 26; вул. Московська, 28). Крім матеріалів давньоруського часу, виявлених в усіх чотирьох шурфах, у материковому дні шурфу № 2 (4х1 м), закладеному майже в центрі садиби, зафіксовано вузьку траншею, яка перерізала його у напрямку південний схід – північний захід. Траншея глибиною до 0,85 м була орієнтовно визначена дослідниками як фундаментний рів незбудованої споруди ХVІ–ХVІІ ст., хоч матеріали з її заповнення відносились до давньоруського часу [6]. У 1983 р. експедицією ПХДІКЗ на ділянці по вул. Московській, 28 було розширено шурф № 3 1982 р. до меж розкопу. Цей розкоп (2,8х2,8 м) знаходився у північно-східному куті садиби. Необхідність розширення шурфу була викликана наявністю в ньому частини заглибленої споруди. Проведені розкопки дозволили повністю розкрити цю споруду стовпової конструкції, яка була датована дослідниками ХVІІ ст. [7]. Експедиція ПХДІКЗ провела у 1985 р. обстеження фрагменту кладки з каменя-пісковику та плінфи, виявленого під час прокладання траншеї газопроводу на території садиби по вул. Радянській, 19. Фундамент кладки знаходився на глибині 0,7–1 м від сучасної денної поверхні в шарі гумусованого суглинку, що включав матеріали ХVІІ–ХVІІІ ст. Зверху на фундамент було покладено на глиняному розчині 4 ряди плінфи, переважно фрагментованої. Виявлена кладка була інтерпретована дослідниками як залишки споруди ХVІІ-ХVІІІ ст., з повторним використанням будівельних матеріалів давньоруського часу, що походили, очевидно, від руїн собору св. Архістратига Михаїла 1089 р. [1]. У 1991 р. Переяслав-Хмельницький загін Архітектурно-археологічної експедиції ІА АН України (В.О. Харламов, Г.В. Трофіменко) досліджував територію дитинця Переяславля. У шурфі №2 (вул. Московська, № 26) зафіксовано ями ХVІІ–ХVІІІ ст., що повністю знищили давньоруський культурний шар у даному місці [10]. Експедицією ПХДІКЗ (керівник – О.В. Колибенко) у 1994 р. було 35 здійснено археологічні розкопки у різних районах м. ПереяславаХмельницького. З метою вивчення стратиграфії культурних нашарувань давнього Переяслава було закладено розкоп (4х6 м) та 13 шурфів (2х2 м). Шурф № 1 (вул. Московська, 19) точно потрапив на залишки обваленої й засипаної у давнину гончарної печі, заповненої розвалами випаленого, але з якоїсь причини не вивантаженого посуду (23 горщика, глиняне відро, глек та покришка) й кахлів (43 екземпляри) середини ХVІІ ст. Кахлі були частиною конструкції (перегородкою) печі [3]. У 1999 р. постійно діючою археологічною експедицією НІЕЗ “Переяслав” за участі студентів-практикантів Переяслав-Хмельницького ДПІ ім. Г.С. Сковороди, було проведено розкопки з метою перевірки ймовірності продовження залишків невідомого фундаменту (вул. Московська, № 32). Було встановлено, що культурні нашарування уподовж усієї траншеї зруйновані пізньосередньовічними ямами та перекопами. На глибині 2,5 м в материку зафіксоване заглиблення шириною 1,4 м, яке є залишком фундаментного рову, пов’язаного з виявленим неподалік фундаментом невідомої давньоруської споруди [9]. Таким чином, місце досліджень 2011 р. (садиба по вул. Московській, 28) та прилегла до нього територія є надзвичайно важливими як у плані вивчення північної та північно-західної частин єпископського двору Переяславля Руського, так і відповідних частин переяславської фортеці козацького часу (т.зв. «Кріпості»). Під час розкопок 2011 р. було досліджено площу понад 150 кв. м., а також розкопано виявлені у котловані об’єкти. Глибина вибраного котловану 2–2,15 м. Після вибірки котловану проведено зачистку його стінок з метою фіксації культурних нашарувань та об’єктів, пов’язаних з ними, загальною довжиною 50 м. Зафіксована у профілях усіх чотирьох стінок котловану стратиграфія культурних нашарувань є тотожною, містить пізні перекопи та ями (ХІХ–ХХ ст.), особливо південно-західна та північно-східна стінки. Найбільш інформативною є південно-східна стінка розкопу, у профілі якої виявлено наступну стратиграфію: 0 – 0,4 м – чорнозем з будівельними рештками ХХ ст.; 0,4 – 0,6 м – сірий грунт. Культурний шар ХІХ ст.; 0,6 – 0,8 м – сіро-коричневий суглинок. Культурний шар ХVІІ–ХVІІІ ст.; 0,8 – 0,9 м – прошарок попелу; 0,9 – 1,6 – коричнюватий суглинок з прошарками глини у його нижній частині – давньоруський культурний шар (ХІІ–ХІІІ ст.); 1,6 – 1,7-1,75 – світло-коричневий суглинок – давньоруський культурний шар (ХІ ст.); 1,75 – 2,0-2,05 – похована давня денна поверхня (передматериковий шар); 2,0-2,05 м – материк (лес). На дні розкопу було виявлено і розчищено кілька різночасових об’єктів, у тому числі залишки споруди господарчого призначення ХІІ ст. з глибокою ямою у її західній частині, залишки споруди (житла?) ХVIII ст. з ямками від стовпів у її кутах, а також 2 ями ХVII – XVIII cт. з численними уламками кераміки та кісток тварин. У протилежних південно-східній та північнозахідній стінках зафіксовано нешироке й неглибоке траншеєподібне заглиблення 36 у материку, продовження якого відоме з археологічних досліджень 80–90-х рр. ХХ ст. на цій (вул. Московська, 28, шурф № 2 1982 р.) та сусідній (вул. Московська, 26, розкоп № 1 1994 р.) ділянках. Загальна простежена довжина цього заглиблення на двох сусідніх ділянках складає близько 50 м (Рис. 1). Розташована у східному куті розкопу споруда 1 нерівної підпрямокутної форми з заокругленими стінками заглиблена у материк на 0,3–0,4 м. За керамікою датується ХІІ ст., мала, очевидно, господарче призначення. У її західному куті розчищено овальну (1,4х2 м) глибоку (1,4 м) яму, заповнення якої у значній мірі складалось із численних кісток (в основному – щелеп) тварин, а також уламків гончарного посуду ХІІ ст. У ямі знайдено кістяний гребінець та металеве (залізне) писало (стилос). Споруда 2 біля південно-східної стінки розкопу є, очевидно, залишками заглибленого житла пізньосередньовічного часу близької до квадратної форми (3х3 м). Частина споруди виходила за межі розкопу й її не вдалося розкрити. Вона мала стовпову конструкцію й була заглиблена у материк на 0,35–0,5 м, з рівня XVII–XVIII ст. – на 1,8 м. У заповненні виявлено горщик XVIII ст., маленьку керамічну копилку того ж часу, мідну монету – 5 копійок 1783 р., а також окремі уламки кераміки XVII–XVIII ст. Цим же часом датуються дві господарчі ями, заповнення яких складалось із уламків пізньосередньовічного посуду та кісток тварин. У всіх об’єктах розкопу та серед підйомного матеріалу знайдено значну кількість уламків пірофілітового сланцю, а також великий фрагмент пірофілітової плити, кілька пірофілітових пряслиць, уламки скляних браслетів та кістяний наконечник стріли, а також 3 кістяні гребінці (один з них – пізньосередньовічного часу, походить зі споруди 2). За визначенням М.С. Сергєєвої, останній є значним фрагментом (майже повний екземпляр) суцільного двобічного гребінця. Всі дрібні зубці обламані. Ріг корови (?). Форма прямокутна. У перетині плаский. Ширина 80 мм, товщина 4,5 мм. З одного боку збереглися зубці довжиною 18 мм. Зубці пропиляні трохи навскіс, але майже рівно. Поверхня ретельно відполірована. Неорнаментований. Гребінці подібної форми можуть датуватися часом не раніше ХVІІ–ХVІІІ ст. Викликає цікавість виявлене у протилежних стінках розкопу та у його материковому дні вузьке траншеєподібне заглиблення, загальна довжина якого, простежена у розкопі 1994 р. (вул. Московська, 26), шурфі № 2 1982 р. та розкопі 2011 р. (вул. Московська, 28), досягає 50 м. В окремих 37 місцях цієї траншеї, простежених у всіх трьох названих вище об’єктах, на її дні спостерігаються сліди від дерев’яних стовпів різного діаметру. Це помітно й на невеликому відрізку цієї траншеї (довжина – близько 2 м), що прилягає до північно-західної стінки розкопу 2011 р., де збереглися чотири розташованих поряд невеликих і неглибоких заглиблення діаметром близько 0,20 м. Цікавою особливістю виявленої у 1994 р. (вул. Московська, 26) траншеєподібної заглибини була наявність досить чітких відбитків круглих торців дерев’яних колод (стовпів) діаметром 0,20-0,40 м на материковій поверхні неглибокої північної частини траншеї. У безпосередній близькості від неї в невеликих ямах, виявлених на площі розкопу, було знайдено кілька цілих екземплярів плінфи та її фрагментів. Все це дало підстави визначити досліджений об’єкт як канаву від дерев’яної огорожі єпископського двору, що була пізніше, з ініціативи єпископа Єфрема, замінена новозбудованою кам’яною стіною. Можливо, нова стіна пройшла не по лінії старої дерев’яної, а десь поруч, завдяки чому залишились у материку сліди від частоколу. Подібні сліди від дерев’яної огорожі княжого двору, разом з руїнами воріт з плінфи початку XIII ст., досліджені на території чернігівського дитинця. Можливо, також, що стіна єпископського двору не по всьому своєму периметру була кам’яною, і на даній своїй ділянці, що розташовувалась на північ та північний схід від Михайлівського собору, вона так і залишалась протягом усього давньоруського періоду дерев’яною. Отже, у процесі досліджень на території Переяслава-Хмельницького у 2011 р. отримано нові важливі дані до історичної топографії цього міста як давньоруського, так і козацького часу. Отримані матеріали вказують на перспективність та необхідність проведення ґрунтовних археологічних досліджень перед проведенням будь-яких земляних робіт в історичній частині міста Переяслава-Хмельницького. Джерела та література 1. Бузян Г.М., Колибенко О.В., Товкайло М.Т. Звіт Переяслав-Хмельницької археологічної експедиції про дослідження в м. Переяславі-Хмельницькому в 1983, 1985 та 1987-1989 рр. // НА ІА НАНУ. – 1983-89/253. – 101 с. 2. Каргер М.К. Отчет о раскопках в Переяславе-Хмельницком в 1952-1953 гг. // НА ИА НАНУ. – 1953/10. – 28 с. 3. Колибенко О.В. Звіт про дослідження Переяславської постійнодіючої експедиції на території міста Переяслава-Хмельницького у 1994 р. // НА ІА НАНУ. – 61 с. 4. Колибенко О.В., Колибенко О.В. Переяславці в історії: боярин Ратибор // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. – ПереяславХмельницький, 2009. – Вип. 23. – С. 21–28. 5. Сикорский М.И., Махно Е.В., Бузян Г.Н. Отчет о работе ПереяславХмельницкой археологической экспедиции в 1979 г. // НА ИА НАНУ. – 1979/119. – 87 с. 6. Сикорский М.И., Махно Е.В., Бузян Г.Н. Отчет о работе ПереяславХмельницкой археологической экспедиции за 1982 г. // НА ИА НАНУ. – 1982/117. – 50 с. 7. Сикорский М.И., Махно Е.В., Бузян Г.Н. Отчет о работе ПереяславХмельницкой археологической экспедиции за 1983 г. // НА ИА НАНУ. – 1983/157. – 72 с. 38 8. Сікорський М.І. Склоробна майстерня ХІ ст. у Переяславі-Хмельницькому // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К.: Наукова думка, 1976. – С. 146–150. 9. Тетеря Д.А., Товкайло М.Т. Охоронні дослідження в Переяславі // Археологічні відкриття в Україні 1999–2000 рр. – К.: ІА НАНУ, 2001. – С. 57–58. 10. Харламов В.О., Трофіменко Г.В. Дослідження Переяславського дитинця в 1991 р. // Археологічні дослідження в Україні 1991 р. – К., 1993. – С. 128–130. Олексій Златогорський (Луцьк), директор ДП «Волинські старожитності» ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України Сокільське городище—замчище в історії України Село Сокіл Рожищенського району знаходиться у центральній частині сучасної Волинської області, на північ від Луцька та на північний схід від райцентру Рожище, на лівому березі р. Стир. В останні роки з’явилася низка публікацій з історії цього населеного пункту: від публікацій учнівських рефератів в краєзнавчому збірнику [7; 8], що містять власне цінну інформацію з історії села останніх п’ятдесятих років, до публікацій з історії архітектурної пам’ятки [6] та історії села [13]. Володимир Антонович у своїй відомій праці «Археологічна карта Волинської губернії», посилаючись на «Церковний літопис містечка Сокуля» помилково зазначає: «Всё местечко окружено валом со следами наружного рва» [1, 50]. Цю ж помилку повторює у публікаціях 1961 та 1986 рр. Олександр Цинкаловський [19, 384–385; 23, 204]. Насправді слідів таких валів та й рову на території Сокола не лише сьогодні виявити не можливо, а й старожили нічого про них не згадують. У міжвоєнній публікації Мечислава Орловича зазначено: «у містечку Сокіл гарний палац Стемковських з парком, навколо якого збереглися давні замкові вали» [21, 75]. Розвідкова експедиція Волинського краєзнавчого музею під керівництвом Віталія Коноплі у 1989 р. на території села виявила 9 пам’яток археології: 1) За 0,7 км на захід від села в ур. Цвелень на лагідному схилі першої надзаплавної тераси правого Рис. 1. Сокіл на карті Волинської області берега р. Лютиці висотою 3–4 м над рівнем заплави – поселення давньоруського періоду ХІ–ХІІ ст. площею 1 га; 2) В південній частині села на мисі першої надзаплавної тераси лівого 39 берега р.Стир висотою 8-10 м над рівнем заплави та на схід від шосейної дороги – багатошарове поселення культур гребінцево-накольчастої кераміки, тшцінецько-комарівської і давньоруського періоду Х–ХІІ ст. площею 1 га; 3) В центральній частині села на лагідному схилі першої надзаплавної тераси правого берега р.Лютиці висотою 2-3 м над рівнем заплави – поселення давньоруського періоду ХІ-ХІІ ст. площею 0,5 га; 4) За 0,8 км на схід від села на підвищеній ділянці серед заплави лівого берега р.Стир та на схід від двох невеликих озер Вузького і Круглого – двохшарове поселення тшцінецько-комарівської культури і давньоруського періоду ХІ– ХІІІ ст. площею 2 га; 5) В північно-східній околиці села на лагідному схилі першої надзаплавної тераси правого берега р.Лютиці висотою 3-4 м над рівнем заплави – поселення давньоруського періоду ХІ–ХІІ ст. площею 1 га; 6) В північній частині села в ур.Острів на овальному у плані підвищенні серед заплави правого берега р. Лютиці висотою 3–4 м над рівнем заплави – двохшарове поселення тшцінецько-комарівської культури і давньоруського періоду ХІ–ХІІ ст. площею 0,5 га; 7) В північно-західній частині села в ур. Красикове на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Лютиці висотою 2-3 м над рівнем заплави – поселення давньоруського періоду ХІ–ХІІ ст. площею 1 га; 8) В північно-східній частині села в ур.Під Навіз на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р.Лютиці висотою 3-4 м над рівнем заплави – поселення давньоруського періоду Х–ХІІ ст. площею 0,5 га [11, 81–82]. У цьому ж переліку згадане і городище, яке помилково продатовано ХІ–ХІІ ст. Городище-замчище XVIXVII ст. на території села впродовж двох століть відігравало значну роль в історії тоді ще містечка Сокуля і завдяки функціонуванню якого мешканці села вели жваву торгівлю та й брали участь в різних історичних подіях. Пам’ятка знаходиться на Рис. 2. Cокіл на карті Гугл північно-східній околиці села, при виїзді до села Навіз, на території лікарні (колишньої садиби родини Стемковських). Вона займає домінуюче положення в навколишній місцевості, оточена низинними болотами з півдня та сходу. Городище має чотирикутну форму, зі штучно насипаною площадкою на підвищенні серед заболоченої заплави лівого берега р. Лютиці (лівосторонній доплив р. Стир). Збереглися частково північні, південні та західні (з в’їздом до городища) вали замчища. Із західної сторони воно мало б бути захищене ще ровом – нині це 40 забудована територія села. Городище займає площу 6800 кв.м (80 х 85 м). У східній його частині розміщено перебудоване з шляхетського маєтку приміщення лікарні, у східній і північній – господарські споруди, у західній – залито фундамент, по центру – засаджені дерева (Рис.3). Вперше Сокіл згадується під 1545 р. у досить відому документі «Перелік нововстановлених і усталених здавна митниць на Волині», складеному урядовими ревізорами [18, 65]. На кінець ХІХ ст. Рис. 3. Ситуаційний план польський географічний Сокільського замчища Словник описує в Луцькому повіті містечко Сокіл (Сокуль) над Стирем, до якого належало село Навіз [22, 39]. В тій же глосі говориться, що в Соколі побутувала легенда про схований у містечку привілей, за яким 1564 р. Сокіл отримав міське право від Сигізмунда Августа, польського короля [22, 39]. Власниками Сокола вважалися князі Збаразькі, які разом з князями Острозькими, Заславськими, Вишневецькими належали до найбільших землевласників у Луцькому повіті [22, 39–40; 20, 66–67], князі Сокульські (Рюриковичі – нащадки турово-пінських князів) – родичі Четвертинських [22, 39–40; 20, 313] і Збаразьких, та Єловицькі. Княжна Варвара Сокульська була дружиною Стефана Матушовича Войнича Вороницького зі Збаража [20, 303, 316]. Сестра Стефана – Олександра Матушівна вдруге була одружена з Кшиштофом Єловицьким, другою дружиною якого була Олександра Сокульська [20, 303, 316]. З 1803 р. Сокіл від родини Єловицьких переходить до родини Стемпковських [22, 39–40]. Село Навіз так і лишається власністю Рис. 4. Відбиток воскової печатки з Сокульських до початку 70-х гербом «Погоня» з сокільської церкви рр. ХІХ ст. [22, 39–40]. Таким 41 чином, протягом майже 200 років маєтності знаходились в руках однієї родини. За даними А.Зайця, у XVI ст. (до 1565 р. включно) існують звістки про появу 63 міст на Волині. Серед інших міст згадується і Сокіл під 1563 роком, коли це поселення отримало або дозвіл на локацію, або Магдебургзьке право [9, 90], оскільки його перша згадка датується 1545 р. Згідно з подимним реєстром Рис. 5. Охоронний знак на південному валу Луцького повіту, за атестацією на 1629 р. Сокіл (Сокол, Сокуль) згадується як місто – центр Сокольської волості [3, 59–60]. Там же показано ім’я дідички – Олександри з Соколя Криштофо-Шимкович-Шклінської (Криштоф Шимкович 1620–1634 рр. земський підсудок в Луцьку), яка вдруге вийшла заміж за Криштофа Єловицького [20, 188, 316]. Згадані маєтності Олександра могла успадкувати від брата Стефана, після того як останній постригається у ченці і помирає 1617 р., або отримати як посаг від батька Марка Сокольського, який помер, за одними відомостями, 1612 р. [22, 39], за іншими—1583 р. [20, 316]. Згаданий Рис. 6. Панорама північного та західного валу подимний реєстр 1629 р. містить перелік чотирнадцяти поселень Сокольської волості, з яких дев’ять, у тому числі і село Навоз (Навіз), збереглися до нашого часу, 42 а чотири зникли. До зниклих належать: Довга Воля, Красилівка, Передзамче, Михалківська Воля [4, 77–105]. Ще одне поселення – Копиль, можливо, відповідає теперішньому селу Копилля (перша згадка 1577 р.) – центру сільради Маневицького району [10, 554]. Таке припущення ймовірно, оскільки, по-перше, інші поселення, що збереглися, як виявилося, тепер включені до Ковельського, Рожищенського, Луцького, Ківерцівського районів, тобто відбулося розпорошення сталої протягом кільком століть адміністративної одиниці волості; по-друге, опосередкованим підтвердженням можна вважати однакову дату – 1577 р. – першої згадки Копилля та Навоза (тепер—село Навіз Рожищенського району), що також вперше згадується 1577 р. і присутнє серед поселень Сокольської волості у подимному списку 1629 р. [3, 59; 10, 554; 4,6]. Серед тих поселень, що збереглися, два поміняли назву: Смердин має Рис. 7. Панорама центральної частини городища нову назву – Крижівка (Луківська сільрада, Рожищенський район), Копче зветься Новокотів (Романівська сільрада, Луцький район) [10, 636; 4, 84; 10, 454; 4, 82]. Крім того, на підставі згаданого реєстру, 1629 р. можна вважати першою згадкою сіл Підліси (Велицька сільрада, Ковельський район), Крижівка (колишнє Смердин), Новокотів (колишнє Копче), Духче (Сокільська сільрада, Рожищенський район), які не мали ніякого датування [10, 380, 454, 636, 638], Литогоща (центр сільради, Рожищенський район), Корсині (Літогощанська сільрада), що датувалися XVIII ст. [10, 636], Ситовичі (центр сільради, Ковельський район), першою згадкою про яке вважався 1635 р. [10, 384]. Село Суськ (колишнє Суск) – центр сільради Ківерцівського району вперше згадується під 1570 р. [10, 313]. Фактично, за подимним реєстром 1629 р. з’ясувалося, що сім сіл Волинської області існують вже понад 370 років. Серед назв поселень, що зникли, особливу увагу привертає назва Передзамче. Така назва свідчить про існування у Соколі замку чи укріплення, де перебували його власники. Фактично, поселення Сокіл, що вперше згадано 1545 р., яке отримує 1563 р. локалізаційний привілей, тобто 43 дозвіл «садити» на місто з правом проводити торги та ярмарки, а 1564 р. дістає міське право, вочевидь, при підтримці своїх власників вдало реалізувало надані йому права. Сокіл як місто і як адміністративний центр Сокольської волості згадується і 1629 р., і 1648 р. Місто проходить успішно першу фазу локації – правову і дістає право утримувати корчми, мати торги у визначений день, ярмарки двічі на рік, право працювати ремісникам. Без сумніву, була вирішена і друга фаза – просторова: у місті мав існувати ринок, певна кількість вулиць. Сокіл, за визначенням П.М. Саса, можна віднести до так званих міст середнього розміру (від 200 до 700 димів) [16, 22]. Населення нових міст могло зростати за рахунок втікачів-селян. Так, 1566 р. князь Андрій Курбський марно намагався повернути понад 100 кріпосних, які втекли до новооселеного міста Сокіл (Сокол, Сокуль) Луцького повіту [16, 27]. У 1595 р. до Сокола втекли дві родини підданих Андрія Коровля-Селецького [17, 406], у 1627 р. захисту згаданої вище Олександри Шклінської попросили втікачі з сіл луцького біскупства Дворець та Садів [17, 455]. Міщани Сокола брали участь і у «домашніх» війнах своїх власників. Похід війська князів Сокольських на Івана Олізаровича у Черняхів описав у своєму історичному творі «Ганна Монтовт» Орест Левицький [12, 112–113]. В місті працювало 39 ремісників, або 18,7 % населення [16, 22], серед яких були і золотарі, тобто ювеліри [16, 71]. Крім того діяло 10 мукомельних млинів і 3 рудничих [16, 119]. Цілком ймовірно, що місто спеціалізувалося на торгівлі рибою, бо є відомості за січень 1569 р. про купця з Пінська, який їхав на двох санях до Сокола і віз шість бочок солоної плотви для продажу на місцевому базарі [16, 113]. Вивозили з Сокольської волості і поташ до Бугу, зокрема є згадка про проїзд з Сокола через Рожище у 1570 р. підвод з цим відомим експортним товаром шляхтича-купця Станіслава Граєвського, який вів досить жваву торгівлю з Ґданськом [18, 144–145]. Православні міщани Сокола підтримували зв’язок з Луцьким братством, у Пом’янику якого згадані як члени братства сокольці Василь Александрович (XVII ст.) [15,10] та Євксимія (1714 р.) [15,18]. У Національному музеї Кракова зберігається рукописна книга останньої чверті XVII ст. «Проповіді і погребальні промови Феофана Гірського», «оправована в церкви Соколницкой» для Луцького братства [14]. Ймовірність того, що Сокіл мав організацію міського самоврядування, не викликає сумніву, проте реальний його зміст гіпотетичний, оскільки відсутній самий текст привілею. Оскільки Сокіл—середнє приватновласницьке містечко, то ним міг керувати звичайний урядник. Проте на сьогодні віднайти грамоту з привілеєм, чутки про яку існували у Соколі на кінець ХІХ ст., не можливо. Сталося так, що у 1990 р. при реставрації Успенської церкви на околиці села вдалося віднайти лише вислу воскову печатку Сигізмунда Августа з гербом Великого князівства Литовського «Погоня» із залишками шнурівки, якою печатка кріпилася до грамоти, можливо пергаментної, яка загинула [ВКМ, Н-7564] (Рис. 4). Оскільки на вказаній 44 печатці прочитуються тільки перші цифри “15..”, то печатка могла належати як локаційному привілею, так і привілею на магдебурзьке право [6, 109]. Таким чином, поселення Сокіл в XVI–XVII ст. існувало як місто середнього розміру. На його успішний розвиток і становлення вплинуло декілька причин. Відбувалося загальне економічне пожвавлення XVI – початку XVII ст. і, зокрема, орієнтація експорту збіжжя та поташу в Західну Європу. Місту було надано магдебурзьке право. Можна також говорити про зацікавленість його власників у розвитку поселення, що носила мабуть не тільки амбіційний характер, але й фіскальний, оскільки дохід з містечок навіть і невеликих був значно більший, ніж з села. До того ж з початку XVII і до початку ХІХ ст. місто належало одній родині – Єловицьким. Як центр Сокольської волості – Сокол, маючи право тримати корчми, млини, рудні, проводити ярмарки (двічі на рік 1 листопада і 15 серпня) і торги, мати ремісників поставав для навколишніх сіл (згаданих вище) центром місцевого обміну, тобто посередником між містом і селом. Цілком ймовірно місто мало і спеціалізовану торгівлю – рибну, про що свідчить і наведений вище факт про пінського купця і наявність серед міського населення рибних перекупень. Його минуло і таке лихо, як здача та перевіддача в оренду. Лише одне село (Михалківська Воля зникла) було віддано посесору Андрію Здитовецькому [3, 60]. Водночас Сокіл поставав центром адміністративногосподарського комплексу і резиденцією власника, про що опосередковано свідчить характерна назва зниклого села Передзамче і конкретно – сучасні залишки пізньосередньовічного замчища. Варто зазначити, що Постановою Кабінету Міністрів України №1761 від 27.12.2001 р. пам’ятка внесена до Реєстру за № 842 як національна і як городище ХІ–ХІІІ ст. У 1936 р. під час проведення розвідки відомий польський археолог Ян Фітцке виявив на ній фрагменти кружальної кераміки ХІ–ХІІІ ст. [2, 116]. Тим же періодом помилково було продатовано городище В.Коноплею [11, 80]. Під час складання паспорту пам’ятки у 2010 р. експедицією ДП «Волинські старожитності» ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України під керівництвом автора матеріалів чи культурного шару давньоруського часу виявлено не було. Враховуючи матеріали Фітцке і натурне обстеження, пам’ятка була перекваліфікована як поселення давньоруського часу ХІ–ХІІІ ст. та городище пізньосередньовічного часу ХVІ – ХVІІ ст. (Сокіл-1). Поселення давньоруського часу ХІ–ХІІІ ст. виникло на терасі внаслідок заселення лівого берега р. Стир та його притоків по лінії від сучасних населених пунктів – села Копилля Маневицького району та міста Рожище. Центр даного поселенського комплексу розташовувався, ймовірно, на території сучасного забудованого центру міста Рожище. Городище (замок) на місці поселення виникає значно пізніше – у XVI-XVII ст. Розміщення замчища безпосередньо над річкою (і Лютицею і Стиром) дозволяло контролювати як сухопутний, так і річковий транспортний рух. До ближчих аналогічних пам’яток можна віднести городища пізньосередньовічної доби 45 Іванівка, Колмів, Звиняче-1, Звиняче-2, Ощів, Довгів, Журавники, Шацьк-2, Низкиничі, Цегів, Мирків, Степань, Мощаниця, Володимирець. Ці пам’ятки об’єднує однакове розміщення на місцевості – насипна земляна площадка (ексарп), по периметру якої насипані вали. Планова конфігурація у вигляді правильної геометричної фігури (прямокутника), ескарпом і валом давала можливість перехрещувати фронтальний обстріл зі стін з фланговим обстрілом з веж, утворюючи на підступах до них зону суцільного ураження. Причиною появи таких укріплень було виникнення та розвиток вогнепальної зброї і пов’язаного з цим складанням нових прийомів штурму [5]. Саме такі укріплення, як у сучасному селі Сокіл, з’являються в Україні у XVI–XVII ст. Джерела та література 1. Антонович В.Б. Археологическая карта Волынской губернии / В. Анотонович // Труды ХІ Археологического съезда в Киеве. – М., 1901. – Т.1. – С.36–133. 2. Археологічна спадщина Яна Фітцке / Упоряд. Г.В.Охріменко, О.Є.Златогорський. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. 3. Баранович О.П. Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство / О.П. Баранович. – Київ, 1931. 4. Волинська область. Адміністративно-територіальний поділ. Львів, 1981. 5. Годованюк Е.М. Исследования бастионных замчищ Волыни / Е.М.Годованюк // Исследование и охрана архитектурного наследия Украины. – К., 1980. – С.82–88. 6. Гулько Г. Свято-Успенський храм у селі Сокіл – унікальна пам’ятка сакрального зодчества 15-16 століть / Г.Гулько, М. Томчук // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Рожище і рожищенці в історії Волині та України: проблеми волинезнавства. Матеріали ХХІІІ обласної наук.-практ. істор.-краєзн. конф., Луцьк – Рожище, 23 травня 2007 р. – Луцьк, 2007. – С. 106–111. 7.Дорощук З. «Сокіл так зветься над Стиром село...» (Краєзнавчі матеріали з історії рідного села) / З. Дорощук // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Рожище і рожищенці в історії Волині та України: проблеми волинезнавства. Матеріали ХХІІІ обласної наук.практ. істор.-краєзн. конф., Луцьк – Рожище, 23 травня 2007 р. – Луцьк, 2007. – С. 80–93. 8. Єгорова В. Село Сокіл і сокільчани / В. Єгорова // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Рожище і рожищенці в історії Волині та України: проблеми волинезнавства. Матеріали ХХІІІ обласної наук.-практ. істор.-краєзн. конф., Луцьк – Рожище, 23 травня 2007 р. – Луцьк, 2007. – С. 93–105. 9. Заяць А.Е. Динамика численности городских поселений Волынского воеводства XVI – первой половины XVII ст. (1566–1648) /А.Е.Заяць // Історикогеографічні дослідження на Україні. Київ, 1992. – С.85–100. 10. Історія міст і сіл УРСР. Волинська область. - Київ, 1970. 11. Конопля В.М. Археологічні пам’ятки Волині (Рожищенський район) / В.М. Конопля, В.Г. Оприск . – Луцьк, 1991. 12. Левицький О. Ганна Монтовт / О. Левицький // На переломі: друга половина XV – перша половина XVI ст. – Київ, 1994. – С.96-151. 13. Огнєва О.Д. Поселення Сокіл в історії Волині / О.Д. Огнєва, О.Є.Златогорський // Історія міст і сіл Великої Волині. Науковий збірник „Велика Волинь”. Т.25. – Житомир: ПП Косенко М.Г., 2002. – Частина 1. – С.41–44. 46 14. Павличко Я. Рукописи Луцького монастирського братства (на матеріаліх Національного музею м.Кракова) / Я.Павличко // Волинська ікона. Питання історії вивчення, дослідження та реставрації. Тези та матеріали ІІ міжнародної наукової конференції. – Луцьк, 1995. – С.17. 15. Пом’яник. Волинське крайове Братство святого апостола Андрія Первозванного (Луцьке Хрестовоздвиженське). Від року Божого 1618 і далі. – Луцьк, 2000. 16. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI в. / П.М. Сас. – Киев, 1989. 17. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр.: Збірник документів і матеріалів. – Київ, 1993. 18. Торгівля на Україні XIV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина / Упоряд. В.М.Кравченко, Н.М.Яковенко. – Київ, 1990. 19. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. (Краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 р.) / О. Цинкаловський. – Вінніпег, 1986. – Т.2. 20. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна) / Н.М. Яковенко. – Київ, 1993. 21. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. 22. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i inych krajow słowiańskich. T.XI. Warshawa, 1890. 23. Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego / A. Cynkałowski, pod. red. J. Kostrzewskiego. – Warszawa. 1961. В’ячеслав Шерстюк (Полтава), завідувач відділом Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації Сировинна база селітроваріння ХVІ–ХVІІ ст. Східної Європи Ще з ХV ст. в Європі величезного значення набуває виробництво селітри — невід’ємного атрибута для виготовлення пороху. Оскільки війни тут майже не припинялися, то селітроваріння було одним із найголовніших промислів від епохи початку нового часу аж до третьої чверті ХІХ ст. Тому причини виникнення селітри в природі, віднайдення місць її концентрації та способи добування ставали об’єктом дослідження багатьох хіміків та промисловців того часу. Процес селітряного виробництва умовно можна розподілити на етапи: 1) пошук сировини для добування селітри; 2) підготовка цієї сировини; 3) видобування селітри; 4) висушування та очищення (літрування). У даній роботі буде здійснена спроба простежити сировинні бази цього промислу в час його появи. Для цього спершу необхідно проаналізувати природу походження селітри. Селітра — загальна назва азотнокислих солей лужних металів, зазвичай KNO3 та NaNO3. У даному випадку нас цікавий хімічний продукт KNO3, що носив і носить багато назв: ямчуга, ємчуга (московська варіація), просто селітра з варіаціями написання (салетра тощо), нітрат калію, азотнокислий 47 калій (калі) (хімічні назви), Е252 (харчове), поташна, призматична, порохова (застар.)1 тощо, та найзвичніше — калійна селітра. У природі вона з’являється в результаті складних хімічних процесів. У процесі гниття біологічних організмів виділяється аміак, що надалі окислюється мікроорганізмами спершу в азотисту (HNO2) а потім — в азотну (HNO3) кислоти. Далі кислота вступала в реакцію з вуглекислим кальцієм (вапняк, мергель тощо), перетворюючи його в нітрат кальцію Ca(NO3)2. Потім цю сіль вилужували із землі водою (бажано, гарячою), добавляли поташ (K2CO3), що призводило до реакції Ca(NO3)2 + K2CO3 → 2KNO3 + CaCO3↓. Після цього розчин нітрату калію зливали з осаду і випарювали. Таким чином отримували неочищені кристали селітри, що потребували додаткової перекристалізації (літрування, додаткового очищення)2. Такі «салетарні» (стара назва землі, багатої на селітру), тобто різні види селітри звично, виникають при достатньому доступі повітря. Цей хімічний процес вже був досить добре відомий хімікам з початку ХІХ ст.3 Більший вихід селітри можна отримати з тваринних решток, ніж з рослинних. У рослинах азоту як основи для появи селітряних солей найбільше в насінні. У даному відношенні, як помітно з документальних джерел та результатів археологічних розвідок і розкопок, можна назвати кілька основних ресурсних баз місцезнаходження селітряних солей: земляні насипи курганів та валів, культурні шари та смітники городищ і селищ, штучно створювані селітроносні насипи (бурти), а також печери, стіни споруд тощо. У першому томі книги «Prelekcye chemiczno-gospodarskie» 1859 р. наводяться суміші, що можуть давати селітру, в порядку їх швидкодії та великої кількості азоту. Доречно буде навести ці дані (від найбільш азотовмісних та швидкодіючих до найменш): 1) найшвидші і значно азотовмісні: — гарне гуано, урат (висушена сеча), що осаджується кам’яним вугіллям; — гнилі звірині тіла (кров, м’ясо, вовна тощо); — гній фламандський, газована вода; —перегнила сеча, компост гнойовий; — перегній, особливо овечий і конячий. 2) дуже швидкодіючі і добре азотовмісні: — селітра поташна (селітра звичайна); — селітра содова (селітра чилійська); — покидьки з рафінованої селітри; — стінна селітра, тобто, селітра вапняна; — з руїн стародавніх мурів; — стара земля компостова. 3) швидкодіючі і середньо азотовмісні: — стружка з рогів, клей, відвар м’яса; — дрібно мелені кістки, оброблені кислотою та обпаленні; — різні макухи, солодові ростки; — свіжа сеча, свіжа яма з гноєм; — гній, що почав перегнивати; — стара «збутнялка», хороша «ставарка» («stara zbutniałka, dobra stawarka») (на разі зміст цих понять незрозумілий); — зелений гній. 4) повільні: — кістяна мука, товсто мелена; — шерстяні лахміття; — свіжий гній; — свіжа «збутнялка», торф чи «ставарка»; калієві (поташні) гної; — поташ, ординарна селітра, солодові ростки; — сеча молодих тварин, попіл з дерева; — листя і гілки, зелений гній; — руїни, вуличне болото, компост, горіла глина; — деякі сорти мергелю4. 48 Таким чином, із більш-менш доступних ресурсів для селітроваріння місцеве населення Східної Європи мала лише незначний перелік: безсумнівно, найкращою із доступних основою для селітроваріння був гній/перегній (залишки тваринних організмів), у меншій мірі — покидьки та рештки культурного шару (смітники, змішані рештки), найменш солевмістними можна вважати насипи курганів. Тваринні рештки у ХVІ – ХVІІ ст. не могли стати основою для започаткування селітродобувної галузі на теренах України та прилеглих територій у зв’язку з відсутністю великих ферм чи боєнь сучасного зразка чи хоч таких, які існували в ХІХ ст., де могли б у значній масі концентруватися такі запаси навозу та перегною. Останні стають об’єктом промислу лише з ХVІІІ ст., особливо — в ХІХ ст., зі збільшенням кількості поголів’я худоби та її концентрацією, та й то лише як своєрідна добавка до земляних селітроносних буртів, що підготовлювалися промисловиками на заводах-майданах. Після цього така селітряна куча вистоювалася не один рік, а вже потім виварювалася. Іншої направленості було селітроваріння ХVІ-ХVІІ ст., певно, й початку ХVІІІ ст.: у ті часи підготовчий процес селітроносної землі не проводився, а для добування селітри вже використовувалася готова для виварювання земля, вже до цього часу насичена солями (А. Щербань наводить дані про існування буртового способу серед опішнянських селітроварів, принаймні, з 1720 р.)5. Про «миттєве» виварювання селітри з курганної землі, без підготовчого етапу, говориться і в «Розпису селітряному варінню» 1699 р., що містився в архіві Сибірського приказу та був опублікований М.М. Оглобліним6. Також за численними актами Московського царства першої половини – середини ХVІІ ст. зафіксовані дані, коли селітряних справ майстри розсилаються по території держави з метою розшуку придатних для «емчужного дела» земель. Численні їх відписки свідчать про те, що такі землі, вже придатні для виробництва селітри, вони знаходили, і приступали до цього процесу майже відразу. Причому практично перед кожним заснуванням заводу біля тих чи інших земель, багатих на селітряні солі, майстер робив пробні виварення, з метою з’ясувати якість потенційно отримуваної селітри, робив з неї порох, і часто такі зразки пороху чи селітри направлялися до Пушкарського приказу для «інспекції». Так, в «Отписке воронежского воеводы об отпуске в Москву литвинавыходца с образцом селитры его производства» (1639 р.) зазначається, що останній майстер у Воронежі знайшов гарне і придатне місце для варіння селітри «біля міста за острогом, де раніше були дворові пусті місця». Причому ще до заснування тут заводу селітряник Сенька Іванов виготовив прямо у своєму будинку зразки цієї селітри для воєводи та царя7. Останній факт є яскравим підтвердженням того, що на північних територіях України та на центральній і північній ділянці Московського царства превалювало добування селітри з культурного шару селищ та міст, а також з валів городищ. Окрім вищеназваного джерела, в «Отписке 49 курского воеводы о согласии курчанина Феодосія Малютина варить селитру, с приложеним его условий» навколо Курська називаються дві «навозні гори», що придатні для виготовлення селітри, причому одна з них фігурує як власна назва місцевості («Навозна гора»)8. Ще одним із факторів вибору місця закладання заводу/майдану був паливно-ресурсний, тобто наявність поряд лісів та води. Якщо з наявністю води складностей було менше (при відсутності відкритих водоймищ можна було вирити колодязь), то з лісовими запасами справа складалася гірше. Наприклад, за даними останньої «Отписки», навіть сама земля на Курському посаді годилася на селітряне виробництво, але відсутність поряд лісів значно її здорожувало, настільки, що набагато вигідніше було варити селітру на «Вольному та інших курганах на Ворсклі»9. Наприклад, на заводі Кондратьєвої у ХVІІІ ст. за день спалювали 1,5 сажні дрів (сажень коштував 2 рублі 50 копійок). Також у процесі виварювання селітри впродовж робочого сезону необхідно було до 1000 чвертей (200 м3) деревної (окрім соснової) і гречаної золи.10 А з розвитком селітроваріння лісові запаси навколо міст та їх посадів беззупинно зменшувалися, як і потужності селітроносних культурних шарів, що також змушувало промисловиків звертати увагу хоч і на менш солевмістні насипи курганів, але з незайманими лісовими запасами поблизу. Окрім культурних шарів городищ та посадів на селітродобувну справу часто йшли й вали городищ. Так, у 1630 р. з Пушкарського приказу в Суздаль прибув майстер Андрій Ступишин. Він оглянув суздальські земляні вали і вирішив, що земля «Острожного» (тобто, старого, першопочатково давньоруського) валу, «чернозем с углиною [певно, вуглинами, а не глиною]» є придатною для селітроваріння. Після цього ж відразу почав варити з валу селітру11. Але останні часто були заселені у ХVІІ ст., чи ще використовувалися як оборонні споруди міст. Руйнування ж фортечних валів селітроварами, наприклад у Юр’євому-Польському в 1643-1645 рр., викликало штрафні санкції12. Фортечні стіни почали інтенсивно виварюватися лише з останньої чверті ХVІІІ ст., за втратою останніми їх головної функціональної необхідності. У ХVІІ ст. інтенсивно виварювалися лише вали деяких вже покинутих городищ, наприклад Західного Більського городища скіфського часу: причому фортифікаційні споруди ставали не лише ресурсною базою для селітроваріння, а й місцем влаштування варниць13. Причому, як здається, сировинною базою для технологічного процесу виготовлення селітри інтенсивно виступав і культурний шар зольників, що містив багато вилуженого попелу, який був одним із реагентів для утворення селітряних солей із аміачних кислот, про що наголошував ще О.І. Ходнєв14. Найбільше ж у степовій та лісостеповій частині України селітряних заводів-майданів, збудованих біля вибраних курганів; ще більше таких простих курганів — без слідів навколишнього виробництва (суто вибраний курган, без вусів-буртів). Як зазначав ще О. Федоровський, у лісовій смузі 50 Східної Європи майданів не зустрічається15: помітно, що для селітроварної справи годилися лише курганні могильники степу, в меншій мірі — лісостепу. Пов’язано це, як здається, не лише з відносною більшістю курганів у цих природних зонах, а й з якісно-видовою відмінністю рослинного покрову, а відповідно, і ґрунту, з якого вони будувалися. Не останню роль на місце влаштування курганних заводів-майданів відігравав і політичний фактор: як правило, спочатку (напр. ХVІ – у 1-ій пол. ХVІІ ст.) вони з’являлися у польсько-московському прикордонні, де їх контроль і оподаткування були мінімальними16. Можна висловити й думку, що початок виварювання селітри саме з курганів виник унаслідок того, що при грабіжницьких розкопках стародавніх могил так звані «драби» чи «могильники» («могильщики») кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. виявляли у глибоких материкових ямах кристалізовану на рештках перекриттів, стінках та дні селітру, що потрапляла сюди з насипу кургану із водою, яка просочувалася вниз. Відбутися це могло в суглинкових (піщані добре пропускають таку воду нижче) ямах, що тривалий час стояли не завалені ґрунтом, зі збереженим міцним перекриттям. Наявне повітря в такій камері спонукало селітроутворенню. Не варто забувати й того факту, що великі задерновані кургани ставали домівками численних гризунів, землериїв та більших тварин — лисиць, борсуків, сліди діяльності яких могли ставати доброю сировиною для концентрації селітри (напр., і з вищеназваного насіння рослин). Таким чином, найкраще (в ідеалі) для курганного способу селітродобування підходять кургани степу-лісостепу значних розмірів, збудовані з дернин та жирного (гумусного) чорнозему, з пухким перемішаним ґрунтом насипу, із глибокими материковими ямами поховань, що були тривалий час у незаваленому вигляді, тобто, з добрим перекриттям могили. Останнє як ніяк підходить для курганних могильників представників скіфоїдних культур. А картографування майданних комплексів території Лівобережжя свідчить про абсолютне їх тяжіння до поховальних комплексів останніх, що може бути свідченням правильності висловленої думки. Перевагою в курганному прийомі добування селітри була й вищеназвана першопочаткова (як нам здається) причина появи цього способу: у процесі вибирання землі з кургану віднаходилися, а потім і грабувалися численні поховання, у т.ч. — з дорогоцінними металами. Значна частина вибраних на селітру майданів мають центральний котлован заглиблення на кілька метрів глибше рівня сучасної поверхні, і це при тому, що за понад три-чотири століття частина цього котловану засипалася під дією ерозійних процесів. Вибирати материковий чи передматериковий суглинок для виварення селітри не було метою селітроварів. Тому поясненням цього може бути лише пошук та віднайдення в кургані глибоких материкових ям, що були як головними місцями концентрації селітряних солей, так і об’єктами для скарбошукацького збагачення. Тим паче, що в процесі переносу та вилужування землі відбувалося більш ретельне її «просіювання» з відбором 51 знахідок. Про те, що багато (а як здається — більшість, якщо не всі) розроблених на селітру курганів-майданів містили поховання скіфського часу з потужними гумусними насипами і досипками, свідчать і археологічні розкопки, зокрема, й на теренах Полтавщини17. Пошук придатних для початку селітродобування курганів, як здається, був простим: для цих цілей обиралися насипи найбільших розмірів, що розміщувалися на багатих на гумус/чорнозем ґрунтах, бажано з похованнями скіфського часу. Наявність останніх у насипах могил у значній мірі вгадується ще й на сьогодні у вигляді провалів масивів великих курганів від завалів склепінь чи грабіжницьких розкопок. А три-чотири століття тому, ці ще не спаплюжені антропогенними впливами насипи мали ще яскравіші такі ознаки, а тому при достатній практиці досвідчений селітровар чи «драб-могильщик» могли зі значною часткою вірогідності виявити такі риси. Таким чином, насправді, виробництво селітри з культурних нашарувань городищ та валів нічим не поступалося в рентабельності курганному, особливо, на території нещодавно заселених місць (кількадесят років). Але, як бачимо, цей спосіб широко використовувався лише у північних регіонах Східної Європи, тоді як у степових та лісостепових просторах абсолютно переважав курганний. Як здається, причина цьому криється саме в подвійному зиску такого методу: промисловому (добування селітри) та грабіжницькому (пошук скарбів), і в деякій мірі — через слабкий державний контроль цих територій. Джерела і література 1. Ходнев А. Курс технической химии. Часть неорганическая / А. Ходнев. – СПб : в Типографии Департамента внешней торговли, 1855. – [Хозяйственные и технические руководства, издаваемые от Императорского Вольного экономического общества]. – С. 490. 2. Вуколов С.П. Селітра / С.П. Вуколов // Энциклопедический словарь. В 86 томах / Под редакцией профессора И.Е. Андреевского, К.К. Арсеньева и заслуженного профессора Ф.Ф. Петрушевского / Издатели : Ф.А. Брокгауз (Лейпциг), И.А. Ефрон (С.Петербург). – СПб, 1890-1907. – Том ХХІХ. Сахар – Семь мудрецов. – СПб : Типография Акц. Общ. «Издательское Дело», Брокгауз-Ефрон, 1900. – С. 360. 3. Ходнев А. Курс… – С. 490-498; Stöckhardt Julius Adolph. Prelekcye chemicznogospodarskie : Przetłomaczone na polskie J.B. Rogojskiego. – Т. І. – Krakow : w Drukarni J. Jaworskiego, Krаkowskie Przedmieście № 17 (415), 1859. – S. 30-31; 78-80. 4. Stöckhardt Julius Adolph. Prelekcye… – S. 78-80. 5. Щербань А. Історія селітроваріння в Опішному / Анатолій Щербань // Київська старовина : науковий історико-філологічний журнал. – К. : Київський славістичний університет, 2009. – № 5-6. – С. 38. 6. Оглоблин Н.Н. Бытовые черты ХVІІ века / Н.Н. Оглоблин // Русская старина. – СПб, 1892. – Том 74. Апрель, май, июнь. №№ 4-6. – № ХХVІІ. – С. 693-694. 7. Акты Московского государства, изданные Императорской академией наук / Под ред. Н.А. Попова. – Т. І. Разрядный приказ. Московский стол. 1635-1659. – СанктПетербург : Типография Императорской академии наук, 1894. – № 162. – С. 105. 8. Там же. – № 163. – С. 106. 9. Там же. 52 10. Пономарев А.М. Промышленность России в ХVIII веке : к вопросу о генезисе капитализма. – Ярославль : Ярославский государственный университет, 1980. – С. 71-72. 11. Варганов А. Суздаль. Очерки по истории и архитектуре. – Ярославль, ВерхнеВолжское издательство, 1971. – 208 с. // http://www.suzdalonline.ru/history/varganov/. 12. Описание документов и бумаг, хранящихся в московском архиве министерства юстиции. Книга одиннадцатая. Документы разрядного приказа. Московского и Владимирского столов. – Москва : Типо-литография Т-ва И. Н. Кушнерев и Ко, 1899.– Стлб. 843. – С. 366. 13. Скорий С.А., Каравайко Д.В. Комплекс селітроварних печей на Західному укріпленні Більського городища // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2008. – № 1-2. – С.117-124. 14. Ходнев А. Курс… – С. 491. 15. Федоровський О. Майдани Харківщини та майданові теорії / Олександр Федоровський // Записки ВУАК. – Київ : вид. ВУАК, 1931. – Т. І. – С. 65. 16. Шерстюк В.В. Деякі аспекти селітроварного промислу МосковськоПольського порубіжжя в першій половині – середині ХVІІ ст. / В.В. Шерстюк // Сіверщина в історії України. – Випуск № 4. – 2011. – С. 149-152. 17. Напр.: Черняков И.Т. Градижская экспедиция / И.Т. Черняков // Археологические открытия 1986 года. – М. : Наука, 1988. – С. 348; Черняков И.Т. Отчет о раскопках Градижской новостроечной экспедиции в 1987 г. / Черняков И.Т., Шевченко Н.П. // НА ЦОДПА. – Ф.е. – Спр. 652. – Арк. 2-3, 4, 34. Людмила Строцень (Тернопіль), старший науковий працівник ДП ОАСУ „Подільська археологія” Інституту археології НАН України Історія дослідження оборонних споруд на Тернопільщині Особливості природної топографії Подільської височини, порізаної численними притоками Дністра та Південного Бугу, річища яких лежать в глибоких долинах і мають безліч вигинів та закрутів, утворюючи численні миси, підняті на десятки метрів над заплавами річок виявили суттєвий вплив на фортифікацію.[1] Сучасна Тернопільська область займає західну частину Подільської височини, що в сукупності з особливостями історичного розвитку регіону пояснює наявність тут оборонних споруд всіх етапів фортифікаційного будівництва, характерних для Східної Європи. Найранніші оборонні споруди на території області – це городища ранньозалізного віку, сконцентровані в основному в південній частині області (Лисичники Заліщицького, Кривче Борщівського, Туторів(Федорівка) Гусятинського районів). Всі городища – мисового типу, розташовані на берегах річок Стрипа та Дністер, вздовж важливих сухопутних і водних шляхів, датуються фракійським гальштатом (голіградська група). Носіями висоцької культури у IX-VIII ст. до н. е. були збудовані перші оборонні споруди, зокрема 3-ій та 4-ий вали, на городищі Теребовля I „Замкова гора”.[2] Ранньозалізним віком датується городище 53 біля с. Лошнів Теребовлянського р-ну, хоча дискусійним залишається питання його культурної приналежності[3]. Культурний шар ранньозалізного віку виявлено на валах давньоруських городищ – святилищ Богіт (на головному і двох поперечних), Звенигород (на першому і другому), що не виключає їх будівництва у цей час з пізнішим використанням в давньоруські часи [4]. До пам’яток оборонного типу ранньозалізного віку після досліджень М. Кучери віднесено „Траянові” вали (а точніше ділянки валів), залишені племенами фракійського гальштату (голіградська група). На території Тернопільщини вони тягнуться вздовж правого берега р. Збруч до Дністра, біля сіл Гермаківка, Залісся, Кудринці, Боришківці, Вигода Борщівського р-ну. З ранньослов’янських городищ на території області відомо лише 2 (Кровінка Теребовлянського р-ну, Опрілівці Збаразького р-ну), у VІІІ-ІХ ст. їх кількість збільшується до шести. Розташовані городища на високих природно захищених пагорбах, підсилених по периметру кільцевим валом та додатковими валом з напільної сторони. Разом з городищами синхронно існували поселення та могильники. З давньоруських часів відомо 96 городищ. В волинській частині вони в основному займають останці, вершини окремих пагорбів Кременецьких гір. Серед них найважливішими є комплекс городищ Уніас, що відігравав роль адміністративно-господарського центру, городище Стіжок та городище на Замковій горі в Кременці. Городища в південній частині області розташовувались на високих добре захищених стрімкими ярами мисоподібних берегах рік, підсилених системою оборонних укріплень – ескарпів, валів з ровами. З напільної сторони до них примикали поселення-супутники або торгово-ремісничі посади. Навколо городищ розташовувались поселення. Окремо виділяється городище-пристань біля с. Семенів (Зеленче), розташоване на високому березі р. Серет, що входило у склад давньоруського міста Теребовлі [5]. На території області знаходиться культовий комплекс давньоруських городищ-святилищ, що концентруються в середній течії Збруча в горах Медоборах (Богіт, Дзвенигород і Говда ). Датуються X - сер. XIII ст. [6]. З часів Галицько – Волинського князівства про існування оборонних споруд на Поділлі літописи мовчать. Пояснення цьому знаходимо у працях історика Никандра Молчановського кінця XIXст. На думку дослідника Пониззя (Поділля) відігравало особливу роль по відношенню до Галичини й Волині, виконуючи функцію своєрідної, "буферної" зони між руськими землями і кочовим степом. Галицько-волинські князі з огляду на виключне стратегічне положення цього краю, надали йому певну політичну самостійність [7]. Відсутність в літописі даних про міста Пониззя, є свідченням певної незалежності цієї землі, яка не попадала в поле зору літописця доти, доки не опинилася в сфері інтересів політичних кіл Галицько-Волинської Русі. З цього випливає, що Пониззя могло бути уфортифікованим настільки, наскільки цього вимагало його порубіжне положення [8]. 54 Літопис однак залишив свідчення про оборонні споруди золотоординської доби в волинській частині області. В 1241 році монголотатари, рухаючись на захід, не змогли взяти добре укріпленого, природно захищеного (на високій Замковій горі) Кременецького замку. „...а коли Батий побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них”[9]. Але вже в 1259 році Бурундай, який вдруге привів війська на терени краю, наказав розібрати укріплені замки в Кременеці, Данилові, Стіжку (два останні в Шумському районі). Василько, брат Данила Галицького, був змушений виконати наказ Бурундая і „Крем’янець розметав”, а „ Лев (син Данила Галицького) розкидав [городи] Данилів і Стіжок” [10]. Але вже в др. пол. ХIVст. писемні джерела фіксують на Волині 6 городів (слова „городи”, „твержа” використовувались в джерелах XIV-XV ст. на означення оборонних поселень, а в XVI ст. використовується термін „замок”). Серед них Кременець, Стіжок, Данилів, Шумськ. Всі вони перераховані в відомому польсько-литовському договорі 1366 року [11]. Джерела XV ст. вже згадують про городи Кременець, Збараж, Колоден, Вишнівець. Стіжок і Шумськ, очевидно втратили свій оборонний характер, а Данилів припинив своє існування [12]. На волино-подільсьому пограниччі в XIV ст. Дмитром Корибутом на місці давньоруського городища, літописного Збаража (сьогодні с. Старий Збараж Збаразького р-ну), побудований замок, який в XV - XVI ст. став резиденцією князів Збаразьких і з огляду на місцезнаходження здійснював адміністративно-фіскально-сторожеві функції [13]. Починаючи з др. пол. XVI ст. землі сучасної Тернопільщини адміністративно належали до Галицької землі Руського воєводства і були південно-східними окраїнами Речі Посполитої. Постійну загрозу на півдні становили Османська імперія і Кримське ханство. Через територію області проходили Чорний, Кучманський і Волоський татарські шляхи, якими здійснювались набіги на подільські і галицькі землі. З тих часів залишились замки в Тернополі, Бережанах, Чорткові, Підзамочку Бучацького р-ну тощо. Дослідження оборонних споруд на території області, як і взагалі археологічних пам’яток, пройшло кілька етапів. • (кін.XVIII ст. – перш. пол. XIX ст.) період зацікавлення предметами минувшини, їх колекціонування, формування музейних колекцій, спроба систематизації, публікація матеріалів; • (сер. XIX ст.- 40-і роки XX ст.) початок наукових досліджень, • (40-50-і роки XX ст. – кін. XX ст.), радянський період; • (кін. XX ст. - поч. XXI ст.), українська доба. Зацікавлення археологічними пам’ятками співпадає в часі із входженням західноукраїнських земель до складу австрійської імперії після падіння Речі Посполитої. Відень у 70-80-х роках XVIII ст. провів низку заходів, спрямованих на модернізацію суспільних відносин в державі. Наслідками 55 цих реформ в Галичині стало зацікавлення проблемами національного відродження з боку української інтелігенції [14]. Так, письменник Ян Ліппоман у своїй відозві просить людей задуматись над тим, чи варто обкрадати могили, гробниці, нищити стародавні культурні цінності і просить населення зрозуміти, що „в такий спосіб ми обкрадаємо себе і назавжди знищуємо свою історію” [15]. Початковий етап зацікавлення археологічними знахідками на території області підпадає під схему загальноприйнятої європейської періодизації і відповідно ділиться на археологію доби просвітництва, романтизму та позитивізму. Археологія доби Просвітництва. Археологічні знахідки зосереджувались в приватних колекціях, зрідка, в перших збірках публічного характеру, як наприклад, у створеному в 1805 р. Кременецькому ліцеї. Видатним представником доби просвітництва можна гідно назвати графа Яна Потоцького, який був піонером археології, видатним вченим та інтелектуалом. Я. Потоцький походив з гетьманської гілки цього магнатського роду, пов’язаного з Україною з ХVI ст. Інтерес Я. Потоцького до „скіфів і слов’ян викликаний тим, що Потоцькі посідали в цьому краї велетенські земельні володіння і „grand-seigneur” хотів пояснити собі та іншим ті зміни, які відбувалися тут протягом століть. Він проводив розкопки могил, збирав і видавав найдавніші мапи понтійського узбережжя, подавав короткі розповіді про праісторію тих губерній, в яких відшукував місцеперебування слов’ян та скіфів”, - писав дослідник його життя, видатний славіст та спеціаліст в галузі історії культури, уродженець м. Тернополя А. Брюкнер [16]. Я.Потоцький вперше звернув увагу на городища і пов’язував їх з діяльністю людей в давні часи. Останні свої праці, пов’язані зі студіями основ археології найдавніших часів, опублікував в Кременці, незадовго до смерті [17]. Романтична археологія є свого роду національною археологією, зверненою до передісторичних предків європейських народів, до їх героїчності, шляхетності. Початок доби пов’язуються з появою у 1818 році в журналі молодих літераторів з Кременця праці „O Slowianszczyznie pred chrescijanstwem”[18] Адама Чарноцького, відомого під псевдонімом Зоріан Доленга Ходаковський. Після розгрому Наполеона автор переховувався на Волині, де проводив свої студії. Перебував він і на території Тернопільщини, зокрема в Кременці, Вишнівці, Лозах. Провів перші археологічні дослідження в пошуках слов’янських старожитностей. Найважливіша подія в археологічному світі, що торкається теренів області цієї доби, - це виявлення в 1848 році в р. Збруч біля с. Городниця Гусятинського р - ну скульптури слов’янського бога, ідола Святовида. Ідол, висотою 257 см і вагою понад півтони, переданий власником цих земель Мечиславом Потоцьким в музей Краківського наукового товариства. Археологія доби позитивізму пов’язана з іменем Володимира Дідушицького, його багатою приватною колекцією старожитностей та утворення приватного Природничого музею ім. Дідушицьких у Львові. З 56 території Тернопільщини походить окраса колекції Дідушицького – знаменитий Михалківський скарб (скарб золотих речей раннього залізного віку, виявлений в 1878, 1896 роках біля с. Михалків Борщівського району). На сер. XIX ст. припадають перші спроби систематизації накопичених знань про давні могильники, городища. М. Балінський та Т. Ліпінський в 1844 році видають працю описового характеру про залишки давніх укріплень у Теребовлі, Завалові, Звенигородці [19]. Прогресивна громадськість краю, скориставшись успішною виставкою старожитностей з Галичини під час виставки у Відні в 1873 році, звернулися безпосередньо до австрійського цісаря з письмовим проханням захистити від розорення історичну спадщину народу. В цьому ж році було проведено реформу консерваторської служби, змінено назву комісії на „цісарсько-королівську комісію для дослідження та охорони пам’яток”, що відразу надало цій інституції більшої ваги. На державному рівні під страхом накладання штрафу, арешту або фізичного покарання заборонено самовільно розкопувати історичні об’єкти та пам’ятні місця [20]. Наукові дослідження теренів краю пов’язані з утворенням в 1876 році у Львові Крайового Археологічного Товариства. Системні археологічні дослідження на галицькому Поділлі започатковані представником Віденської центральної комісії пошуків і збереження пам’яток старовини Антоні Кіркором, який провів численні археологічні розвідки на значній території від Збруча на сході до Стрипи на заході. В 1877 році А. Кіркор відкрив і провів дослідження на давньоруському городищі в Пищатинцях Борщівського р-ну (локалізоване в 1991 році М. Сохацьким), в 1878 році були проведені розвідки на городищі в Більче-Золотому Борщівського р-ну. 1882 року науковець досліджує гряду Медоборів, зокрема довкола місця знайдення Збруцького ідола. Обстежив урочища Свята гора, Куль-Баба, Звенигород, Скельки, Бабина долина, Кругла Гірка, Соколиха, Замчисько, Богит, Дівич гора. У своїх працях дослідник аналізує городища Звенигород, Богіт, дає їм історичну інтерпретацію. Намагається вловити різницю між Збручанськими та Дністровськими городищами [21]. А. Кіркор досліджує давньоруське городище в Старому Збаражі. На правому березі нижньої течії Збруча ним в 1878 році обстежені „Траянові” вали, які тягнуться вздовж річки на протязі 21 км. Як результат було опубліковано короткий опис валів та схему їх розташування. При цьому було висловлено припущення, що обстежені ділянки валів могли належати одному суцільному валу, знищеному часом. (Цю думку вже в 90-их роках спростовує дослідник М. П. Кучера після детальних археологічних досліджень. Зокрема він стверджує, що первісно суцільного валу не було, а оборонну лінію творили ділянки валів в поєднанні з природними перешкодами – стрімким кам’янистим обривом правого корінного берега Збруча [22]. Цінними є дослідження, проведені В. Демитрикевичем на Семенівському городищі в урочищі Замчисько (правий берег Серету), яке пов’язується з торгово-ремісничим посадом та річковою пристанню 57 літописної Теребовлі. Обстеження цього городища проводилися експедиціями і в пізніші часи, але археологічних розкопок, крім Деметрикевича на ній ніхто не проводив [23]. В 1892 році в Тернополі виникає історико-краєзнавчий науковий гурток, який досліджував історію і культуру Західного Поділля. 15 квітня 1913 року офіційно відкрито „Музей Подільський”. На час його відкриття у фондах налічувалось 10 тис. експонатів. Значну частину їх становила археологічна збірка. На поч.XXст., на посаду окружного консерватора праісторичних пам’яток призначений талановитий дослідник археологічних пам’яток Богдан Януш. Тісна співпраця з Подільським музеєм в Тернополі сприяла написанню у 1926 році книжки „Минуле і сучасне Тернопільського воєводства”. Це була перша археологічна публікація зведених матеріалів з Поділля. Б. Янушем досліджувалось городище РЗВ і давньоруського часу в ур. Замчище біля с. Крутилів Гусятинського р-ну. Ним здійснювались описи і поверхові дослідження „Траянових” валів в нижній течії Збруча [24]. В др. пол. XIXст. українська наукова еліта вийшла з ініціативою про створення громадської організації, яка б презентувала досягнення українців в науковій сфері. У 1873 році утворено НТШ( Наукове Товариство ім. Т. Шевченка), яке активно включається в роботу по дослідженню теренів краю. А з приїздом до Львова на поч. XX ст. М. Грушевського, який очолив цю наукову інституцію, товариство перетворилось на малу українську академію наук зі своїм друкованим органом – „Наукові записки НТШ”. На Тернопільщині активно працюють члени НТШ: Олександр Цинкаловський, Юрій Полянський, Ярослав Пастернак. Олександр Цинкаловський – важлива постать в історії дослідження археологічних пам’яток у волинській частині Тернопільщини. Українець за походженням, родом з Володимира-Волинського, закінчив Варшавський університет, спеціалізуючись на загальній і церковнослов’янській археології. Після закінчення працював, як архівіст в НТШ(а), збираючи для музею знахідки з Волині. В 30 – их роках XXст. О. Цикаловський обстежив велику кількість пам’яток, зокрема давньоруське городище Уніас. Матеріали увійшли в „Матеріали вивчення Волині і Волинського Полісся”[25]. У 1925 році Юрій Полянський проводить дослідження городища княжого періоду в присілку Миколаївка на Заліщанщині [26]. Завідуючий музею НТШ(а) Ярослав Пастернак здійснює перші дослідження Теребовлянського замку[27]. В той же час польський архітектор Б. Ґверкен проводить широкі наукові дослідження оборонної споруди пізнього середньовіччя – Язлівецького замку. В 1967 році у Варшаві вийшла його монографія „Замок Язловецький” з докладним аналітичним матеріалом, з визначеними етапами будівництва, з порівняльним аналізом у контексті регіону та Європи[28]. Це дослідження є прикладом ґрунтовної історикоархітектурної монографії з середньовічної фортифікації [29] . Під час німецько-радянської війни (1941 - 1944 роки) про дослідження пам’яток не йдеться, але показовим є той факт, що Тернопільський музей 58 працював і приймав відвідувачів. Завдяки подвижництву завідувачки музею С. Садовської музейні колекції, в тому числі і археологічна, були врятовані від грабунку в 1943 році і під час бомбардувань в 1944-ому.[30]. Починаючи з 50-их років на території області над дослідженням оборонних споруд працювали представники різних археологічних шкіл, зокрема львівської, київської, московської, ленінградської. Львівська археологічна школа в післявоєнний період була представлена двома інституціями – Львівським відділенням Інституту археології АН УРСР та Львівським історичним музеєм. У 1949 р. Верхньодністрянська експедиція під керівництвом О. Ратича провела дослідження давньоруських городищ, розміщених поблизу Дністра, зокрема на городищах в Заліссі, Коропці, Стінці [31]. У 1956 р. Тернопільська археологічна експедиція Львівського історичного музею під керівництвом І. Свєшнікова здійснила розвідки вздовж середньої течії р. Серет. Експедицією були обстежені городища в селах Федорівка (сьогодні Гусятинський р-н), Більче-Золоте (Борщівський р-н)[32]. В рамках дослідження військового зодчества західноруських земель X-XIV ст. представником ленінградської археологічної школи П. Раппопортом в 1963 р. вивчались оборонні укріплення на території області. Ним, зокрема, приділено значну увагу дослідженню городищ у Зеленче і Семенові. Дослідник виділив на великому городищі (між Серетом та Гнізною) дві частини. Він вважав, що це дитинець та посад давнього міста [34]. Експедиція під його керівництвом провела дослідження на городищах в селах Городище, Капустинці, Мушкатівка [35]. П.Роппопорт обстежив також Замкову гору в Кременці, після чого був зроблений висновок, що перші кам’яні укріплення тут були збудовані у другій половині XІІІ-XIV ст.[36]. У другій половині 1960-х років активізуються археологічні дослідження Тернопільського краєзнавчого музею. Це пов’язано з іменем І. Герети. У 1975 р. І.Герета провів обширні дослідження на півдні області в Борщівському, Чортківському, Бучацькому районах. У 1970-1990-х роках до археологічних досліджень музею долучились О. Ситник, М. Левчук, Б. Строцень, М. Ягодинська та О. Гаврилюк. Відкрито чимало нових городищ ранньозалізного віку та давньоруського часу. Завідувач Заліщицького відділення Тернопільського краєзнавчого музею В. Олійник в 1990-х роках проводить дослідження на території Заліщицького та Чортківського районів. Ним досліджено городище поблизу с. Синьків Заліщицького р-ну [37]. Тоді ж активно долучається до дослідження археологічна експедиція Борщівського відділу Тернопільського краєзнавчого музею на чолі з М. Сохацьким. Було виявлено, локалізовано, обстежено значну кількість городищ ранньозалізного віку, давньоруського часу, середньовічних замків на території Борщівського району [38]. У 1970-1980-х роках працювала Тернопільська (пізніше Дністровська) археологічна експедиція Київського державного університету під керівництвом Ю. Малєєва. Головною темою зацікавлень дослідника Були пам’ятки ранньозалізного часу, зокрема городища культури гава-голігради. 59 Експедиція сконцентрувала свою діяльність на півдні Тернопільської області в Борщівському та Заліщицькому районах. У 1970-1980-х роках на Борщівщині дослідження городищ княжого періоду та „Траянових” (Змієвих) валів проводив Михайло Кучера. Зокрема, він заперечив загальноприйняту версію про зв’язок валів із правлінням римського імператора Траяна (98-117рр). Спираючись на ґрунтовні дослідження, довів, що городища датуються ранньозалізним віком (культура гава-голігради). Дав свою інтерпретацію назви „Траянових” валів. („Троян” в перекладі з молдавської та румунської – кучугура, насип, вал). Проводив також дослідження давньоруських городищ поблизу с. Мушкатівка [39] та с. Устя [40]. Починаючи з 1984 р., на території Західного Поділля активні дослідження здійснювала Прикарпатська експедиція Інституту археології АН СРСР під керівництвом І. Русанової та Б. Тимощука. В коло зацікавлень дослідників потрапили язичницькі городища – святилища Х-ХІІІ ст. на Збручі. В ході робіт виявлено залишки культових, житлових та оборонних споруд Х-ХІІІ ст. У 1984 р. експедиція провела дослідження на Замковій горі в Теребовлі. Також було оглянуто городище в с. Семенів [41]. У 1986-1988 рр. дослідження в Теребовлі продовжував Б. Тимощук спільно з М. Ягодинською (начальник Давньоруської археологічної експедиції Тернопільського краєзнавчого музею). Роботи проводились на городищі та поселенні на Замковій горі. Упродовж другої половини 1980-х рр. експедиціями під керівництвом І. Русанової, Б. Тимощука та М. Ягодинської обстежені городища-святилища в ур. Богіт біля с. Городниця, ур. Звенигород та ур. Говда біля с. Крутилів Гусятинського р-ну [42]. В 1988 р. архітектурно-археологічний загін Звенигородської експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР під керівництвом В. Чорноуса проводив розвідки в м. Теребовлі та смт. Микулинці з метою з’ясування умов залягання культурного шару давньоруського часу. Внаслідок його роботи з’ясованоно, що замок кінця ХVІ ст. в Микулинцях збудовано на місці городища ХІ-ХІІІ ст. [43]. На городищі Уніас біля с. Антонівці Шумського р-ну проводив свої дослідження О. Гаврилюк [44]. Вагомий внесок у дослідження давньоруських городищ Тернопільщини зробила М. Ягодинська. Нею проведено розкопки пам’яток у м. Теребовлі (Замкова Гора,), с. Крутилів (Замчище, ), Старому Збаражі (Замкова Гора, Бабина Гора) та здійснені численні розвідки на території області [45]. Перше десятиліття нинішнього століття знаменується активною роботою на теренах області Тернопільської обласної інспекції охорони пам’яток історії та культури, що утворилася в результаті реорганізації Тернопільського обласного краєзнавчого музею та структури Інституту археології НАН України – ДП ОАСУ „Подільська археологія”. Ці організації, очолювані досвідченими археологами М. Ягодинською і Б. Строценем, згуртували навколо себе молодих науковців. Це – В. Ільчишин, О. Дерех, С. Грабовий, М. Бігус, М. Строцень, А. Загородній, А. Чокан. В результаті розвідкових робіт відкрито та обстежено 12 городищ. 60 Проводились археологічні дослідження на території Тернопільського [46], Кременецького [47], Скалатського [48], Теребовлянського [49], Червоногородського замків [50]. Південно-Тернопільською експедицією Заліщицького краєзнавчого музею під керівництвом В.Олійника в 2007 році досліджувався замок XVIІст. (с. Новосілка Заліщицького р-ну). Досліджено культурний шар XVIIст. [51]. З 2004 р. до досліджень пам’яток, оборонних споруд слов’янського часу та княжого періоду долучився львівський археолог Роман Миська. Він відкрив два городища та локалізував три поблизу с. Біла Чортківського рну, обстежив городище поблизу с. Нова Гута Монастирського р-ну, провів стаціонарні дослідження в м. Теребовля [52]. В цьому ж році проводяться дослідження Збаразького замку експедицією Інституту археології Львівського національного університету ім. І.Франка [53]. Галицькою археологічною експедицією Інституту археології НАН України очолюваною М. Філіпчуком в 2006 році обстежено узбережжя ріки Золотої Липи. Виявлено 4 давньоруських городища [54]. Аспірантом Інституту Б. Завітієм здійснено розріз валів та частково досліджене городище ранньозалізного віку в с. Лошнів Теребовлянського р-ну [55]. Кандидатом архітектури О. Пламеницькою за даними візуального обстеження та наявними архівними матеріалами прослідкована будівельна історія Сидорівського замку, що в Гусятинському районі. На її думку датування замку першою половиною XVII ст. потребує істотного уточнення, оскільки він демонструє дуже архаїчні розпланувальні способи організації оборони, зокрема наріжники з вежами, що тяжіють до типу давнього ядра замку XIV ст. в Язлівці[56]. Співробітник Бережанського державного заповідника В. Парацій протягом 2000- 2007 років на основі візуального обстеження та матеріалів місцевих інвентарів здійснив науковий огляд чотирнадцяти пізньосередньовічних замчищ в басейні річки Золота Липа. Їх топографічна прив’язка та ситуаційний аналіз є підґрунтям для подальших археологічних досліджень [57]. Отже: - початковим етапом вивчення оборонних споруд на території області вважаємо кін. XVIII-перш. пол. XIXст. – період колекціонування старожитностей, що походили в більшості з городищ, формування музейних збірок, публікації каталогів старожитностей. Цей період став підосновою для подальших наукових досліджень; - професійні археологічні дослідження оборонних споруд в межах басейну рік Стрипа, Серет та Збруч розпочалися в другій половині ХІХ ст.; більшість їх стосувалась обстеження території; - на початку ХХ ст. праця дослідників націлена на систематизацію відомих пам’яток; - у міжвоєнний період до археологічних досліджень активно долучаються члени НТШ (О. Цинкаловський Ю. Полянський, Я Пастернак); 61 - у другій половині ХХ ст. на території області оборонні споруди вивчаються представниками різних археологічних шкіл: львівської (О.Ратич, І.Свєшніков), київської (Ю. Малєєв, М.Кучера), ленінградської (П.Раппопорт), московської (Б.Тимощук, І.Русанова). З др. пол. XXст. до цих досліджень долучається Тернопільський обласний краєзнавчий музей, відділи музею – Борщівський та Заліщицький. Більшість досліджень мали розвідковий характер, рідко проводились розкопки великими площами; - до найбільш досліджених пам’яток належать комплекс городищсвятилищ на р. на річці Збруч та городища і замок Теребовлі (І. Русанова, Б. Тимощук, М. Ягодинська); - початок XXIст. знаменується активізацією наукових досліджень оборонних споруд структурами Інституту археології НАНУ а також активною роботою по виявленню пам’яток, їх локалізації, інвентаризації Тернопільською обласною інспекцією охорони пам’яток історії та культури. До них долучаються Інститут археології Львівського національного університету ім. І. Франка (М. Філіпчук, Н. Білас, Р. Миська, Б. Завітій), Львівський інститут „Укрзахідпроектреставрація”; - починаючи з 2000 – го року активно досліджуються оборонні споруди пізнього середньовіччя. Археологічними дослідженнями охоплено замки в Теребовлі, Збаражі, Старому Збаражі, Кременці, Тернополі, Скалаті, Ниркові Заліщицького району; - більше ста років тривають дослідження оборонних споруд різних історичних періодів на території області. Але відсутність плановості в дослідженнях, хаотичність та фрагментарність в поєднанні з руйнацією пам’яток оборонного типу, що здійснюється під впливом, як природного так і антропогенного факторів, не дозволяє назвати цей стан задовільним. Потрібні реальні державні програми та подальші ґрунтовні дослідження. Література 1.О. Пламеницька. Початок мурованого оборонного будівництва на Поділлі //Архітектурна спадщина України, № 1, 1994 р.) 2. Ягодинська М. Звіт про результати досліджень городищ біля м. Теребовля та м. Шумськ у 2004 році. Тернопіль, 2004. (машинопис) // Архів Тернопільської обласної інспекції охорони пам’яток історії та культури 3. Василь Ільчишин. До питання про культурну атрибутацію шару ранньозалізного віку на городищі Теребовля I //Волино-Подільські археологічні студії. Вип.III. Пам’яті Ю.М. Малєєва (1941-2006), Луцьк:, 2012, С. 207. Б.І. Завітій. Городища ранньозалізного віку у верхньому і середньому Подністер’ї//Вісник інституту археології Львівського університету ім. І Франка, 2011. Вип. 6. С.5-7) 4. И. П. Русанова, Б.А. Тимощука Языческие святилища древних славян. Москва:,1993, С.33,38 5. Б.А. Тимощук. Восточные словене: от общины к городам. – М.: 1995, С.233) 6. И.П. Русанова, Б.А. Тимощук. Языческие святилища древних словян. Москва:, - 1993, С. 37. 62 7. Молчановский Н. Очерк известий о Подольськой земле до 1434 года. (Преимущественно по летописям) // Сборник сочинений университета св. Владимира. -Киев, 1886. - Вин. VIII. С.101-102. 8. О. Пламеницька. Початок мурованого оборонного будівництва на Поділлі //Архітектурна спадщина України, № 1, 1994 р.). 9. Літопис Руський, К., 1989, С.398). 10. Літопис Руський, К., 1989, С.421. 11. Довнар-Запольський М.В. Из историил итовско-польской борьбы за Волынь (Договоры 1366 г.). К.., 1896. – С. 3-4, прим.3. 12. Володимир Собчук. Межа оборонних споруд Південної Волині(серед. XIV – 1-а пол. XVIIст.//Середньовічні і ранньомодерні оборонні споруди Волині: Збірник наукових праць/Під ред. В. Собчука. – Кременець: Кременецько -Почаївський державний історико-архітектурний заповідник. - Тернопіль,2006. - С.19) 13. Марина Ягодинська. Збаразькі оборонні споруди (за матеріалами археологічних досліджень біля с. Старий Збараж)//Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Вип. 20, ч. I. К:, 2011, С.96-100). 14. Василь Рудий. Галицька земля XI-XIVст. в українській історіографії // Археологічні дослідження Львівського університету, 2006. – Вип. 9. С. 157. 15. Lippoman I. Zastanowienie sie nad mogilamy, pustemi siedliskami, zamczyskami, okopami, zmijowemi walami. Wilno, 1832. S. 8-12). 16. Bruckner A. Literatura polska: początki, rozwój, czasy ostatnie. Warszawa [b.r.w.].S. 159. Пор.: Potocki J. Histoire ancienne du ouvernement de Podolie. Pour servir de suite a l’histoire primitive des peuples de la Russie. St. Petersbourg, 1805.). 17. Яцек Лєх. З історії польсько-українських зв’язків в археології(кін.XVIIIст. – 1939р.)//Археологічні дослідження Львівського університету. – Львів,2006. – Вип..9. С. 19). 18. Chodakowski Dołęga Z. O Sławiańszczyznie przed chrześciiaństwem // Ćwiczenia naukowe. Oddział Literatury. Tom II. Nr. 5. S. 3–27. Krzemieniec, 1818; Ejusd. O Sławiańszczyznie... // Pamiętnik Lwowski. Tom I, nr 1. Lwów 1819, S. 17–48. 19. Balinski M., Lipinski T. Starozyta polska pod wzgadem historycznym, geograficznym I statystycznym opisana. – Warzhawa, 1844. – t.2 ). 20. Demetrykiewicz W. Konserwatorstwo dla zabytkow archeologicznych. Krakow. S. 58). 21. Kirkor А. Н. Sprawozdanie i wykaz zabytków złożonych w Akademii Umiejętnośсi z wycieczki archeologiczno-antropoologicznej w r. 1882 // ZWAK. 1883. S. 53-56) 22. Кучера М.П. „Траянові” вали Середнього Поднісров’я//”Археологія”, №4, 1992. С. 46). 23. Роман Миська. Дослідження А. Кіркора та В. Демитрикевича в околицях Теребовлі, Чернівці, 2008). 24. Janusz B. Zabutki przedhistoruczne Galicyi wschodniej. – Lwow, 1918/ - S. 47-48). 25. О.Гаврилюк. Давньоруське городище Уніас IX-XIIIст.//Наукові записки. Вип.III. – Тернопіль, 2003, С.59. 26. Полянський Ю. Нові археологічні знахідки з Галичини // ЗНТШ. Т. СХІХ. Львів,1928. С. 23). 27. Пастернак Я. Археологія України. Торонто, 1961. С. 561. 28. Bohdan Guerguin. Zamek Jazlowiecki – Warszawa, - 1967, - S. 152. 29. О. Пламеницька. Початок мурованого оборонного будівництва на Поділлі //Архітектурна спадщина України, № 1, 1994 р.). 30. Ярослава Гайдукевич. Стефанія Садовська //Наукові записки. Випуск III. Тернопільський обласний краєзнавчий музей. – Тернопіль, 2003, С.25). 63 31. Ратич О. О. Археологічні розвідки на верхньому Дністрі в 1949 р. // АП УРСР.Т.V. К., 1955. С. 158-164.). 32. Свєшніков І. К. Археологічні роботи Львівського історичного музею в 1952 1957 рр. // Археологічні роботи музею в 1952-57 рр. Львів, 1959. С. 3-29. 34. Роман Миська. Історія дослідження пам’яток княжого періоду в межиріччі Стропи і Збруча//Археологічні дослідження Львівського університету ім. І. Франка, Львів, 2005, С. 306. 35. Раппопорт П. П. Отчет о работе отряда по изучению крепостей в 1963 году НА ІА НАН України. Од. зб. 1963/15. C. 11-18. (рукопис)) 36.Раппопорт П. Военное зодчество западнорусских земель X-XIV вв.//МИА. – №140. – Ленинград: Наука,1967). 37. Малеев Ю. Богатирська застава на Дністрі // Галич та Галицька земля в державотворчих процесах України (Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції). Івано-Франківськ-Галич, 1998. С. 16-19; Олійник В. Дослідження давньоруських пам’яток на півдні Тернопільщини // Галич та Галицька земля в державотворчих процесах України. С. 31-33). 38. Сохацький М. Археологічні роботи Борщівського краєзнавчого музею в 1991-93 рр.// Літопис Борщівщини. Борщів, 1993. Вип. ІІІ. С. 10-22. Сохацький М. Оборонні замки на Борщівщині(сучасний стан збереження та перспективи досліджень)//Літопис Борщівщини. Науково-краєзнавчий збірник. – Борщів,1994. – Вип.1. С.4 -15). 39. Кучера М. П. Дослідження городищ на Волині та Поділлі // Археологія. 1979. № 29. С. 70.). 40. Кучера М. П. Обследование городищ в зоне водохранилища Могилев-Подольськой ГЕС на Днестре // Археологические памятники Среднего Поднестровья. К., 1983. С. 97). 41. Русанова И. П. Отчет о работе Прикарпатской экспедиции ИА АН СССР в 1984 году НА ІА НАН України. Од. зб. 1984/97 (рукопис). Тимощук Б. А. Исследования в Теребовле // АО 1986 г. М., 1988. С. 341-342). 42. Ягодинська М. О. Археологічні дослідження давньоруського святилища ХІІ-ХІІІ ст. Західному Поділлі // Населення Прутсько-Дністровського межиріччя та суміжних територій в ІІ пол. першого – на початку другого тис. н.е. Чернівці, 1994. С. 54-56). 43. Чорноус В. О. Розвідкові роботи у Теребовлі та Микулинцях Тернопільської області // Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині. Львів, 1991. С. 101. 44. Гаврилюк О. М. Дослідження давньоруського археологічного комплексу поблизу с. Антонівці на Тернопільщині // Джерела. Вип. 1. 1994. С. 101-109. 45. Ягодинська М.О. Поганські святилища на Збручі // Тези доповідей і повідомлень 1-ої Тернопільської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції. Тернопіль,1990. С. 68-69; Ягодинська М. О. Археологічні дослідження давньоруських пам’яток на Західному Поділлі // Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині. Львів, 1991.С. 104-106; Ягодинська М. О. Слов’янський могильник Старого Збаража // Джерело № 1, Тернопіль, 1994. С. 137-145; Ягодинська М. О., Виногродська Л. І. Археологічні дослідження в м. Теребовлі Тернопільської обл. та його околиці в 2002 р. // АВУ в 2001-2002 рр. К., 2003. С. 299-302). 46. Строцень Б. Звіт про археологічні дослідження(шурфування) біля Тернопільського замку в 2007 році). 47. Строцень Б. Звіт про археологічні дослідження (нагляд за геологічними шурфуванням) на території Кременецького замку у 2008 році. Архів ІА НАНУ). 48. Строцень Б. Звіт про археологічні дослідження Скалатського замку в 2007 році. Богдан Строцень, Людмила Строцень. Звіт про археологічні дослідження Скалатського замку в 2008 році; Архів Інституту археології НАН України. Строцень Л.Д. Археологічні дослідження Скалатського замку у 2008 році // Археологія і давня 64 історія України. Вип. 2. Археологія Правобережної України. – К.: Інститут археології НАН України,2010, С.249-253). 49. Могитич Р., Лагуш З. Архітектурно-археологічні дослідження м. Теребовлі Тернопільської області//Вісник Ін-ту«Укрзахідпроектреставрація». – Львів,1997. – Ч.6. – С. 19-22. Ягодинська М. Виногородська Л. Археологічні дослідження в м. Теребовля Тернопільської області та його околиці в 2002 році//Археологічні відкриття України 2001-2002рр.Київ, -2003р.), 50. Ільчишин В. Про результати дослідження багатошарового поселення Нирків ІІ урочище Червоне Заліщицького району на Тернопільщині у 2009 році// Гомін віків. Науково-краєзнавчий літописний збірник Заліщанщини. ― Заліщики, 2010. ― Вип.1. ― С. 19-20). 51. Василь Олійник. Дослідження Південно-Тернопільської археологічної експедиції//Гомін віків. Науково-краєзнавчий літописний збірник Заліщанщини. ― Заліщики, 2010. ― Вип.1. ― С. 15). 52. Миська Р.Г. Погоральський Я.В. Дослідження городищ поблизу с. Біле на Чортківщині // Археологія і давня історія України. Вип. 2. Археологія Правобережної України. – К.: Інститут археології НАН України,2010, С.211-219 Миська Р. Літописний Теребовль у світлі археологічних джерел//Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині.Вип.14. – Львів: Ін-т українознавства ім. Крип’якевича НАН України, 2010. С.313.) 53. Білас Н. Оборонні споруди Збаразького замку за результатами археологічних досліджень//Вісник інституту археології. Львів: ЛНУ ім. І.Франка,2007. Вип.2,ст. 143-154. 54. Інститут археології НАН України, відділ археології ранніх слов’ян Галицька археологічна експедиція. Звіт про проведення обстежень археологічних пам’яток на узбережжі р. Золота Липа (Перемишлянський р-н Львівської області; Бережанський, Підгаєцький та Монастириський р-ни Тернопільської області) у 2006 р.). 55.Б. І. Завітій. Дослідження лошнівського городища ранньозалізного віку та його околиць у 2008 р.// Вісник інституту археології Львівського національного університету, 2009. Вип. 4. С.111-129). 56. Пламеницька О. Сидорівський замок XVI-XVIIIст. //Галицька брама, - Львів, 2007, №5-6. С. 44-45). 57. Парацій В. Пізньосередньовічні замчища в басейні річки Золота Липа //Галицька брама, - Львів, 2007, №5-6. С. 37-38). Олександр Бондар (Чернігів), аспірант кафедри історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка Ігор Кондратьєв (Чернігів), доцент кафедри всесвітньої історії Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук Археологічні розвідки на території селища ХVII – ХІХ ст. Пересаж у 2011 р. В останній час археологічне вивчення козацьких старожитностей все частіше привертає увагу дослідників. Але увага археологів зосереджена, в основному, на значних пам’ятках козацької доби, зокрема, Батурині, Чигирині та ін. А от дослідження неукріплених поселень, сіл та хуторів ХVII – XVIII ст. на сьогодні цілеспрямовано не проводяться, а здійснюються, в основному, під час охоронних 65 археологічних робіт. На заваді вивченню подібних пам‘яток стоїть той факт, що вони, в більшості, продовжують своє існування. Отже, наявність сучасної забудови ускладнює їх пошуки та локалізацію. Однак, існують поселення, де життя припинилося. Одним з таких поселень є селище Пересаж Ріпкінського району Чернігівської області. Назва Пересаж дуже давня, вочевидь, давньоруська (Х – ХІІІ ст.), хоча у писемних джерелах село фіксується лише у ХVII ст. Цілком очевидно, що поява цього поселення пов’язана з існуванням водного шляху від Любеча до Чернігова, адже саме тут “пересаджували” суходолом човни із річки Муравлі у річку Білоус [2, 17]. Схожий “перевалочний” пункт був і біля любецького села Неданчичі: “тут у гарадку и выгружають тавары, а отсоль уже сухими руком адвазили до Любеча”[5, 45; 6, 145; 7, 277]. У 1471 – 1569 рр. цей регіон входив до складу Любецької волості, у 1569 – 1652 рр. – Любецького староства Київського воєводства, спочатку Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої. Любецька округа була одним із центрів скупчення так званої «служебної» шляхти (зобов’язаної “службами“ – певним комплексом обов’язків перед замковою Рис. 1. Село Пересаж на зламі ХVІ – ХVІІ ст. (Фрагмент карти О.Яблоновського [10]) адміністрацією). Внаслідок зміни державного устою в середині ХVII ст. любецька шляхта перейшла на службу Війську Запорозькому і взяла безпосередню участь у формуванні нової соціально-політичної еліти та розбудові козацької держави [4, 310–318]. Серед володарів с. Пересаж згадаємо козацьку родину Лизогубів та нащадків шляхти Любецького староства – козаків Савичів, Бурдюків та Ріпчичів (Ріпчицьких). 25 січня 1695 р. чернігівський полковник (1687 – 1699 рр.) Яків Лизогуб отримав грамоту царів Іоанна та Петра Олексійовичів на свої маєтності, у т.ч. й села Любецької волості Семакі і Пересаж [11, 208–210]. У тому ж 1695 р. він здобув й універсал гетьмана 66 Івана Мазепи. У своєму тестаменті Я.Лизогуб називав ці землі “отчизними” і “дідизними” (приналежні ще його батьку та діду): “Отчина зас у Величках стоячая: дедовская; а до дедовской еще две части куплених за гроши... Отчина Пліоховская Лавреновская Якову внуку маему, оному записую”). Лизогубам також належали села Пузики та Гуньковська Рудня, які знаходились “на купленых шляхетских землях” [1, 51; 3, 40; 5, 58]. У першій половині ХVIII ст. бунчуковий товариш Семен Лизогуб володів частиною сіл Шибиринівка, Антоновичi, Велички, Гути, Високiнь, Семаки, Пересаж, Петрики та ін. На ці маєтності він пред’являв ревізорам універсал І.Скоропадського 1719 р. [1, 51, 53, 156]. Володіли землями в окрузі й родини козаківшляхтичів Савичів та нащадків дрібного любецького боярства козаків Бурдюків. 1746 р. любецький сотник Іван Савич придбав у козаків Михайла та Андрія Бурдюкiв “старе шляхетське” володіння – Бурдюківщину біля с. ПеРис. 2. Село Пересаж та його округа на фрагменті ресаж [8, арк. 218]. трьохверстової карти Чернігівської губернії другої Серед землеполовини ХІХ ст. власників села згадаємо й козацько-шляхетську родину Репчицьких. У 1749 – 1750 рр. військовий канцелярист Яким Репчицький судився з Лизогубами. За вироком суду, Лизогуби мали не заважати Репчицькому заволодіти своїми маєтностями у Ямищах, Пересажi, Петриках, Озерках та інших селах [9, арк. 25, 26 зв., 28 зв., 44 зв.]. Як бачимо, зважаючи на заселеність краю, й кількість володільців була тут досить значною. Наприклад, станом на 1836 р. у селах Зліїв, Губарi, Пересаж, Вербово та Семакі мешкали 44 дворянина та 388 козаків [7, 232]. Однак, вже у ХХ ст. кількість населення цього села стала стрімко скорочуватись, село потрапило до списку “неперспективних” та зникло. На сьогодні в районі селища розміщений лише “Любецький неврологічний інтернат” та гаражі для сільгосптехніки. Місцезнаходження села у ХVII – XІХ ст. легко визначити за допомогою методики накладання картографічних матеріалів середини ХІХ – початку ХХ ст. (Рис. 2) на сучасні аерокосмічні знімки. Село знаходилось на південному сході від “Інтернату”. Восени 2011 р., в ході археологічних розвідок по території Ріпкинського району було виявлено, що ареал розповсюдження культурного 67 шару ХVII – XІХ ст. займає площу близько 3,5 – 4 га й співпадає з кордонами села на карті середини ХІХ ст. На сьогодні вся площа колишнього села розорана. У північній частині поселення (ближче до р. Муравля), був закладений шурф. Матеріали, що походять з нього, репрезентовані великою кількістю керамічного матеріалу ХVII – XVIII ст., передусім, уламками горщиків, мисок та бою скляних посудин (Рис. 3). Потужність культурного шару ХVII – XVIII ст. сягає 35 – 40 см. Після “накладання” топографічної карти ХІХ ст. на сучасну стало зрозумілим, що шурф був закладений на території садиби, яка існувала тут у ХІХ ст., а, можливо, судячи з потужності шару, й у ХVII – XVIII ст. Місце закладення шурфу нами було обрано не випадково. В північній частині поселення на території 50 х 10 м було зафіксовано понад 40 грабіжницьких мікрошурфів. Поруч з шурфами лежала кераміка ХVII – XVIII ст. та залізні корозовані предмети, які не викликали зацікавленості у “чорних археологів”. Таким чином, у 2011 р. в ході археологічних розвідок по Ріпкинському району Чернігівської області було локалізоване та досліджене місце, де знаходилось зникле на сьогодні село Пересаж, яке належало у ХVIIІ ст. старшинській родині Лизогубів. Шурфування та збирання підйомного матеріалу показало, що культурний шар села відноситься до ХVII – ХVIIІ ст. Дещо менше виявлено матеріалів ХІХ ст., зовсім небагато (фрагмент кінного плуга) – початку ХХ ст. На жаль, але також можемо констатувати, що це поселення активно грабується “чорними археологами”. Джерела та література 1. Василенко Н.П Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка 1729-1730 гг. / Н.П. Василенко / Изд. ред. “Земского сборника Черниговской губернии”. – Чернигов: Типография Губернского земства, 1908. – 706 с. 2. Звідки походить назва вашого села? // Історико-дослідницький альманах “Краєзнавство” / Ред. С.Горобець. – Вип.10. – Чернігів: Б.в., 2005. 3. Кондратьєв І., Кривошея В. Нариси історії Чернігівщини періоду козацтва. Любеч / І.Кондратьєв, В. Кривошея. – К.: ІПіЕД НАНУ, 1999. – 109 с. 4. Кондратьєв І.В. Шляхта Любецького староства як джерело поповнення Війська Запорізького / І.В. Кондратьєв // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць.—Вип. 52 (спецвипуск). – К., 2011. – С.310–318. 5. Лазаревский А.Л. Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Вып.1 / А.Л. Лазаревский. – Чернигов: Губернская типография, 1866. – 390 с. 6. Милорадович Г.А. Любеч Черниговской губернии Городницкого уезда. Родина преподобного Антония Печерского. Изд. Общества истории и древностей Российских при Московском университете / Г.А. Милорадович. – М.: Университетская типография (“Катков и К0”), 1871. – 156 с. 7. Филарет. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн.6. Уезды: Новгород-Северский, Сосницкий, Городницкий, Конотопский и Борзенский / Филарет. – Чернигов: Земская типография, 1874. – 341 с. 8. Центральний державний історичний архів України у м.Києві (далі. – ЦДІАК України) Ф.57, Оп.1, Спр.8, Генеральний опис Лівобережної України (17651769 рр.), 861 Арк. 68 9. ЦДІАК України, Ф.51, Оп.3, Спр.15578, Доношения в Черниговскую полковую канцелярию (1749-1776 гг.), 48 Арк. 10. Jablonowski А. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej: Epoka przełomu z wieku XVI na XVII. Dzial II. “Ziemie Ruskie” Rzeczypospolitej / А.Jablonowskі. – Warszawa-Wieden : Akademia Umaiejotnosci w Krakowie, 1889-1904. – Mapa 8. 11. Tumins V.A., Struminsky B.A. Three Charters from the Seventeenth Century / Documents / V.A.Tumins, B.A. Struminsky // Harvard Ukrainian Studies. – 1986. – June. – Vol.10. – Number 1/2. – Р.205–214. Марина Принь (Луганськ), аспірантка Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК Рятівні археологічні дослідження середньовічного поселення біля села Вергульовка на Луганщині Ця робота присвячена висвітленню результатів пам’яткоохоронних досліджень на середньовічному поселенні біля с. Вергульовка та попередній інтерпретації отриманих залишків матеріальної культури. В Україні на державному обліку зараз перебуває 72064 пам’ятки археології, що складає 49,76% від загальної кількості. За числом зареєстрованих пам’яток археології Луганська область із 5014 пам’ятками посідає 7 місце в неофіційному рейтингу. Перші дослідження археологічних пам’яток у регіоні раннього радянського часу пов’язані з іменами М.О. Макаренка, С.О. Локтюшева, О.О. Потапова, М.В. Сибільова, П.П. Єфименка, С.М. Замятіна та ін. [1, 2]. В УСРР перша державна реєстрація пам’яток культурної спадщини відбувалася упродовж 1926–1928 рр. і дозволила взяти на облік у цілому по країні 562 пам’ятки культурної спадщини, зокрема у Луганській окрузі їх було зареєстровано 8, з них 7 – археології. В Артемівській, Старобільській, Сталінській та Маріупольській – жодної пам’ятки археології. "Місцевий реєстр пам’яток" Луганської округи містив у собі такі пам’ятки археології: селища Кам’янобрідське, Слов’яносербське, Вольницьке, городища – ПетроДонецьке, Рогалицьке та два стародавні кургани [3]. У 1991 р. Центром пам’яткознавства НАН України і УТОПІК було започатковано складання каталогу-довідника пам’яток козацької доби XVI– XVIII ст. До цього зводу пам’яток входить понад три тисячі нерухомих: січі, центри паланок, полків, сотень, населені пункти, засновані козаками, зимівники, місця битв, кладовища та окремі поховання, сторожі, укріплення, монастирі, церкви, фортеці, місця народження та смерті видатних козаків тощо. У цьому каталозі Луганська область представлена 64 місцезнаходженнями, пов’язаними з добою козацтва [4]. До Державного реєстру нерухомих пам’яток України жодна з пам’яток козацької доби не внесена, і це спонукає грабіжників, використовуючи сучасні георадари та металошукачі, незаконно їх експлуатувати, видобуваючи з них 69 монети, металеві прикраси, зброю, господарські вироби, що й призводить до непоправних втрат та руйнації культурного шару поселень. На Луганщині перші археологічні знахідки пам’яток доби середньовіччя трапляються в 1920-х роках у дослідженнях С.О. Локтюшева та М.В. Сибільова. І лише на початку 90-х рр. ХХ ст. проводяться археологічні дослідження пам’яток пізнього середньовіччя. З розташованих на території Луганщини найбільш відомими стали Луганське, Теплинський городок, Старий городок, Вергульовка (поселення та могильник), Трьохізбенка та Біловодська козацька землянкабурдюг, на яких були проведені наукові дослідження археологічними експедиціями під керівництвом С.М. Санжарова, М.М. Ключнева, В.Ю. Виборного, К.І. Красильникова, Ю.М. Бровендера1 та І.М. Ключневої. Восени 1994 р. при будівництві водонакопичувального басейну шахти "Комісарівська" було поруйновано культурний шар середньовічного поселення загальною площею 2 гектари. Поселення розташоване на високому мисі лівого берегу р. Лозової, притоки р. Лугані і знаходиться на відстані 1 км на південний захід від північно-західної околиці с. Вергульовка та в 1,5 км на північний схід від західної околиці села Комісарівка Перевальського району, що на Луганщині [5]. На поселенні досліджена площа складає 26000 кв. м. Будівельниками було зруйновано більшу частину культурного шару. На поруйнованих ділянках поселення проходили його дообстеження. Культурні рештки зафіксовано у сірому гумусованому шарі. Основна частина знахідок – матеріали пізнього середньовіччя, які фіксувалися по всій площі поселення. Матеріали пізнього середньовіччя представлені залишками господарських та житлових кам’яних споруд, господарських ям, уламками гончарного та скляного посуду, залізними виробами та ін. Усього виявлено фрагменти від 188 посудин. Із цього масиву 23 % складає полив’яна кераміка. Уся знайдена кераміка виготовлена на гончарному крузі, тонкостінна, товщина стінок – від 3 до 5 мм. Траплялись фрагменти посуду, стінки яких із двох сторін повністю покриті поливою від блідо-зеленого до коричневого кольору. Рештки споруд являють собою залишки трьох будівель. Залишки будівельного комплексу № 1 представлені фрагментами цокольної частини будівлі прямокутної форми (17,1х5,4 м), орієнтованої на лінію північпівдень. Висота фрагментів стінки – від 10 до 15 см, ширина 85 см. Цоколь збудований із плит піщанику. Будівля розділена на дві частини – північну з розмірами 6х4 та південну – 9,3х4,25 м. Залишки будівельного комплексу № 2 представлені рештками трьох частин (6,5х6х10,5 м). Цілісного культурного шару салтово-маяцької культури не зафіксовано. Знахідки салтово-маяцької культури зосереджені у північній та центральній частині дослідженої ділянки. Матеріали салтово-маяцької культури представлені 1 Авторка висловлює свою вдячність керівникові археологічної експедиції ЦДАЕ ІА НАН України к.і.н., доценту Ю.М. Бровендеру за надану можливість опрацювати й опублікувати матеріал. 70 знахідками керамічного посуду: амфорної кераміки – 99 фрагментів (97 – боковини та 2 вінця), ліпної кераміки – 47 (42 боковини, 4 вінця, 1 денце), залишками господарської споруди № 6 (підквадратної форми 2,2х2,5 м (з рештками амфори та піфосу), залишками помешкання № 7 підквадратної форми 2,2х2,5 м (рештками кам’яного домашнього вогнища та фрагментами амфорної кераміки (12). Залишки житлового помешкання № 8 округлої форми, діаметром 3,62 м, площею 10,28 кв. м, у центрі ямка для вогнища (дно та стіни ямки загартовані, у заглибленні деревне вугілля та дрібні кістки тварин). Досліджені архітектурні та археологічні матеріали дають змогу виділити два зразки поселення різних періодів життя: це кочовище – салтівського часу та сільське поселення – козацького часу. Отже, зазначимо: первинний аналіз знайдених матеріалів козацької епохи – кераміка, скло, залізні вироби дають змогу дійти висновку, що це було поселення сільського населення кінця XVII–XVIII ст., яке можна співставити з дослідженим у 1995 р. Вергульовським могильником, який датовано другою половиною XVII–XVIII ст. Джерела та література 1. Бойчук М.О. История археологических исследований на Луганщине / М.О. Бойчук // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: матеріали Всеукр. наук. конф., Луганськ, 8–9 лют. 2001 р. – Луганськ, 2001. – С. 313–314. 2. Ключнева И.Н. История исследований памятников археологии Луганщины (начало ХІХ ст. – середина ХХ ст.) // Матеріали та дослідження з археології Східної України. – Луганськ, 2008. – № 8. – С. 302–325. 3. ЦДАВО, ф. Р–166, оп. 6, спр. 9340, арк. 18. Реєстр пам’ятників матеріальної культури Луганської округи. 4. Титова О. Каталог пам’яток козацької доби з Луганщини // Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. – К., 1996. – Вип. 5. – С.15–19. 5. Бровендер Ю.М., Ключнева И.Н., Ключнев М.Н., Рябоконь И.А., Драчев А.Г. Отчет о работе Центрально-Донецкой археологической экспедиции ИА НАНУ на многослойном поселении у с. Вергулевка Перевальского района Луганской области // Архів Луганського обласного краєзнавчого музею. – Ф. № 2, оп. 02-23, спр. 109, арк. 1–110. Надія Силенок (Чернігів), старший науковий співробітник Центру археології та стародавньої історії Північного Лівобережжя ім. Д.Я. Самоквасова ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка Природні передумови виникнення середньовічного Батурина Інтерес до вивчення історичного минулого межиріччя Десни і Сейму, котрий виник ще наприкінці ХІХ ст., залишається стійким і в наші дні. Територія розміщення сучасного міста Батурин дуже цікава і різноманітна в історико-географічному, культурологічному та етнографічному сенсах. Досі точно невідомо, коли людина вперше з’явилася на цій території та почала освоювати батуринські терени. Пам’яток чи навіть окремих знарядь палеолітичної чи мезолітичної доби тут допоки не виявлено, проте численні стоянки цього часу відкриті неподалік, на території сусідніх Коропського та 71 Новгород-Сіверського районів1. Та природні умови цієї території і наявність знахідок мамонтової фауни свідчать, що їх відкриття в околицях Батурина – лише питання часу. Ця територія охоплюється басейнами річок Десни, Сули, Сейму. Найбільшими річками цієї місцевості є Десна і Сейм з невеликими притоками: Болва, Убідь, Мена, Судость, Єзуч, Остер тощо2. Вся ця територія – суцільна рівнина, порізана річковою сіткою, пересічена рядом пагорбів і підвищень, усіяних в низинах болотами і озерами, в деяких місцях - глибокими ярами. Північний схід цієї території був вкритий дрімучими лісами3. Основна частина межиріччя Десни і Сейму розділяється на три головні частини: західну, південну і східну. Суцільна смуга лісів і боліт тягнеться від гирла Сожу до гирла Десни, чорнозем зустрічається лише невеликими ділянками; частіш за все, ґрунти представлені суглинками і супісками. Інший характер має південна частина цієї території, утворена берегами Десни і Сейму. Вона має гарні чорноземи в центрі, суглинок на півдні і пісок на півночі, являє собою суху рівнину, порізану ярами із залісеними краями. Західна частина відрізнялась болотистим характером місцевості і має два броди, які літом часто пересихають4. Сітка річок, що протікає по цій території, з’єднувала їх з Чорним, Азовським і Каспійським морями, що дозволило досить чітко уявити основні віхи історії заселення людьми цих територій, а ретельне картографування отриманих матеріалів, та їх співставлення з нечисельними свідченнями письмових джерел дозволило не лише реконструювати соціально-топографічну структуру околиць Батурина. Сама дата виникнення Батурина – майбутньої столиці Лівобережної України – як відомо, загубилась на шпальтах історії, що пізніше породило історію про заснування міста польським королем Стефаном Баторієм у 1576 р. Однак, ще наприкінці ХІХ ст. історик А. Лазаревський довів, що ця легенда не має під собою ніякого підґрунтя, оскільки ця територія, як загалом і вся Чернігово-Сіверщина, аж до 1618 р. входила до складу Московського царства. Перші дослідження регіону показали, що територія Батурина і його найближчих околиць були досить густо заселеними, починаючи з епохи неоліту. На думку фахівців, ще у IV – III тис. до н. е. Батуринське Посейм’я було контактною зоною двох великих євроазійських культурно-історичних спільнот первісної доби: тут зустрічаються носії дніпро-донецької та ямково-гребінцевої культур, в яких сучасні дослідники вбачають пращурів індоєвропейського та фіно-угорського етносів. Перші з них, попри домінування привласнюючих галузей господарства, вже мали певні навички в обробці землі; другі, які прийшли в регіон в середині IV тис. до. н. е. з Волго-Окського басейну та Подоння, були мисливцями та рибалками. Річка Сейм, що є потужною водною артерією регіону, виступала природним кордоном між лісостеповою та лісовою зонами. Обидва береги ріки в нижній течії здебільшого низинні та пласкі, і лише в районі Батурина є єдина підвищена ділянка лівобережної тераси, що дозволяло контролювати практично весь її басейн. Дещо південніше, в районі літописних міст 72 Бохмача – Білої Вежі, проходив так званий «степовий коридор» – позбавлена суттєвих природних перепон вузька смужка степового ландшафту, котрий дозволяв кочівникам проникати вглиб лісостепу і контроль за якими був надзвичайно важливим для землеробського населення Північного Лівобережжя. Також у районі Батурина наявний чималий клин родючих ґрунтів, що в поєднанні з широкою заплавою річки, вкритої численними старицями, давало гарні можливості для розвитку скотарства, рибальства, мисливства, створювало оптимальні умови для розвитку господарської діяльності населення5. Прорізана глибокими ярами, що утворюють чисельні миси різних форм і розмірів, висока (30 – 40 м) тераса Сейму, самою природою була підготовлена для заселення її людьми та спорудження потужних укріплень. Одному з них (урочище «Литовський замок», що розташоване практично в центрі сучасного Батурина), що чи не найближче підходить до річки Сейм, і судилося надалі стати центральним ядром міста. Територія Замку з півночі і півдня зараз обмежена двома уривистими ярами, до яких раніше виходив рів; із сходу – високим краєм тераси Сейму. Нині ці яри значно поглиблені і похило виходять на рівень заплави р. Сейм. З напільного боку городище обмежувалось валом і двома ровами, сліди яких і нині візуально помітні. Вірогідно, що вхід на городище знаходився з південно-західного боку, де і зараз проходить єдина стежка на замок. Поруч з цією територією також простягалися ще і величезні масиви боліт, що, в свою чергу, створювали додаткові переваги для господарської діяльності, оскільки у болотистих місцях утворювались поклади залізної руди, а навчившись добувати руду і виплавляти метал, місцеве населення зробило значний крок в землеробстві і мисливстві. Надалі цей мис неодноразово заселявся упродовж століть. У ІХ – Х ст. на цих територіях оселились сіверяни. Сліди укріплень цього часу поки не виявлені, проте характер місцевості дозволяє припустити, що тут існувало городище роменської культури із значними за площею відкритими селищами-посадами, прилеглими до нього6. Наприкінці ХІ ст. пониззя ріки Сейм стало природним кордоном між Задесенням, що входило до складу Чернігівського князівства та НовгородСіверськими землями, стосунки між якими не завжди були мирними. Це змусило чернігівських князів вжити заходів щодо укріплення кордону. Ще за часів Володимира Великого на цій території були споруджені кілька ліній «змієвих валів», що мали перекривати «степовий коридор» для кочовиків. Одна з них (східна) розташовувалась між річками Ромен та Єзуч, друга проходила західніше, на південний-схід від с. Попівка, закриваючи прохід між Конотопом і болотом «Заруддя». Ще дві фланкували основний прохід з Посулля в Задесення, що, в комплексі з системою споруджених тут «змієвих валів», перекривали степовий коридор7. Неодноразово в історичних джерелах згадується волость «Задесення», яка відігравала важливу роль в історії Чернігівського князівства, адже саме вона перекривала з півдня підходи до Чернігова, захищаючи місто від набігів кочовиків. Проте далеко не завжди цим маршрутом користувалися лише союзні 73 чернігівським князям кочовики – дуже часто саме з цих територій місту загрожувала смертельна небезпека. Розуміючи це, князі намагались якомога надійніше захистити цей напрямок. Коли ж постало питання про розміщення в межах князівства нових васалів – кочових племен ковуїв, то саме територія Задесення з його солончаками і обширною заплавою виявилась найкращою для цього територією, а вибір місця для побудови фортеці був без сумніву дуже вдалим: навіть в середині ХІІ ст., коли на території Подесення вирувало полум’я феодальних міжусобиць, літописи не зафіксували жодної спроби захопити її. Література 1. Коваленко В., Ситий Ю. Батурин відкритий археологами // Батуринська старовина. – К., 2010. - С. 2. Коваленко В.П., Мезенцев В. И., Моця А.П., Ситий Ю. Н.Батурин – неизвестный город Южной Руси // Славянский мирПолесья в древности и средневековье. – Гомель, 2004. – С. 94, 97. 3. Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины. – СПб., 2002. 4. Приймак В.В., Поряднева В.О. Населені пункти на шляху з Чернігова до Білої Вежі й Тмутаракані // Археологія. – 2002. - № 3. – С. 108-114. Володимир Коваленко (Чернігів), завідувач кафедри історії та археології України, доцент Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка, кандидат історичних наук Володимир Мезенцев (Торонто, Канада), професор Славістичного відділення Торонтського університету, кандидат історичних наук Юрій Ситий (Чернігів), ст. наук. співробітник, заст. директора Центру археології та стародавньої історії Північного Лівобережжя Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка Дослідження флігеля на подвір’ї садиби Івана Мазепи на Гончарівці в Батурині Гетьманська столиця Батурин XVII – початку XVIII ст. була великим квітучим містом України. Окрім власне міста з його Цитаделлю, Фортецею, відкриті посади й поділ, численні хуторці й садиби козацької старшини. До його складу входила також і заміська резиденція Гетьмана України Івана Мазепи, що була розташована в ур. Гончарівка (Рис. 1), за 2 км вище за течією р. Сейм від центру Батурина [1, 39 – 42; 2, 209 – 210]. Садиба займала мис високої (до 10 м) лівобережної тераси р. Сейм, утворений краєм останньої та великим яром, що впадає в заплаву дещо південніше точки перетину шляхів Київ – Москва та Батурин – Конотоп. Судячи з конфігурації і правильної (близької до трикутної) форми (Рис. 2), резиденція створювалась за чітким, заздалегідь продуманим планом. Для її 74 спорудження була обрана рівна ділянка від згаданого яру до повороту тераси, площею близько 9 га, по периметру якої з напільного боку (із заходу та з півдня) відривається рів (глибина 2,8 м, ширина 6 м) та насипається вал (висота 1,5 м, ширина 9 м) з п'ятьма земляними бастіонами. За 100 м на південний захід від кінцівки мису та за 9 – 11 м від краю тераси на Гончарівці місцева усна традиція розміщувала палац Івана Мазепи. Ще влітку 1960 р. тут пробувала провести розвідкові Рис. 2. План резиденції Івана Мазепи на Гончарівці дослідження група українських архітекторів під проводом М. Цапенка. Навіть були закладені кілька невеличких зондажів, що не виявили непорушених ділянок кладки, і роботи були припинені [3, 19 – 33]. З 1995 р. дослідженням вказаного об’єкту займається Батуринська Міжнародна археологічна експедиція Чернігівського національного педуніверситету імені Т.Г. Шевченка (В. Коваленко, Ю. Ситий) та Інституту археології НАН України (О. Моця) за участі науковців з Канади (В. Мезенцев). Саме внаслідок вказаних досліджень вдалося підтвердити припущення про розташування на цьому місці палацу Івана Мазепи. Вперше “столовий гетьманський дім на Гончарівці” Івана Мазепи згадується у Літопису Самійла Величка при описі подій 1700 р. [4, 602 – 603] Очевидно, палац спорудили у другій половині 90-х років XVII ст. Під час розорення Батурина російською армією 1708 р. ця заміська вілла була вщент пограбована (у т. ч. були вивезені бібліотека, колекція Рис. 1. План Батурина кінця XVII – зброї, архів І. Мазепи тощо), початку XVIII ст. І – Цитадель; ІІ – але не піддавалася тотальній Фортеця; ІІІ – подвір’я І. Мазепи руйнації. Проте відтоді вона (Гончарівка); ІV – подвір’я стояла у запустінні, К. Розумовського (Теплівка); V – розграбовувалась і поступово подвір’я В. Кочубея (Чорна Річка ) розбиралась на будівельні матеріали протягом XVIII – XX ст. Опис Батурина, зроблений 1726 р., коли місто передавали у власність О. Меншикову, свідчить про його запустіння й занедбаність: “Дворъ с садомъ на Гончаровке, … в оном дворе каменные полаты пустые и 75 розбитые, там же церковь деревянная с некоторою частью иконостаса. В оном дворе гай березовой и около ево поле пахотное” [5, 310]. В палаці на Гончарівці наприкінці 1704 р. І. Мазепа приймав Жана де Балюза, надзвичайного посла короля Франції Людовіка XIV до царя Петра І. В листі до родича де Балюз повідомляв: " З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька днів гостем принца Мазепи … При його дворі – два лікарі-німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. …У залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет його Величности. Там же, але на менше видному місці, я бачив Рис. 3. Малюнок Ф.-В. фон Берхгольця 1744 р. портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів" [6, 104 – 105]. Зі свідчень де Балюза можна зробити деякі висновки щодо устрою й облаштування палацу І. Мазепи. Це була досить велика, простора й імпозантна палацова будівля. Тут розташовувались особисті покої, кабінет та канцелярія Гетьмана, бібліотека, колекція зброї і коштовностей, галерея історичних портретів. В палаці перебували секретарі, канцеляристи, лікарі, охоронці, обслуга. Тут були зали, де приймали почесних гостей, відбувалися урочистості, бенкети. Вірогідно, палац будували й оздоблювали італійські майстри, яких згадує де Балюз. Величний Рис. 4. План палацу Івана Мазепи на Гончарівці за гетьманський палац був прославлений наслідками досліджень 1995 – і в українській бароковій поезії. У 2010 рр. поетичному описі резиденції 76 І. Мазепи І. Орловського початку XVIII ст. його з пафосом названо “палацом слави, …вічною пам‘яткою Твоєї справи, Гетьмане.” Рідкісна на той час у Гетьманщині багатоярусність і монументальність резиденції художньо гіперболізується поетом у вислові: “…гетьманський палац височіє до небес” [7, 442]. Розкопки вцілілих частин підмурків та фундаментних ровів палацу дозволяють відтворити у загальних рисах його план (Рис. 4). Це була велика цегляна споруда підквадратної форми з прямокутною прибудовою з півночі і підвалом. Разом з прибудовою її довжина становила приблизно 20 м і ширина 14,5 м (основний об‘єм – 15 х 14,5 м). Основна частина підвалу була поділена навхресними стінами на 4 приміщення, приблизно рівні за площею [8, 88 – 89]. Головним джерелом для дослідження архітектури і декору Мазепиного палацу на Гончарівці являється малюнок його руїн (Рис. 3), автором якого є німецький художник-любитель Фридрих-Вільгельм фон Бергхольц (1699 – 1771 рр.). 1744 р. він подорожував з Москви до Києва через Батурин у складі почту імператриці Єлизавети, як обер-камергер майбутнього імператора Петра ІІІ і створив серію цінних малюнків визначних світських й церковних споруд цих українських міст, у т. ч. і палацу Івана Мазепи в Батурині. Берхгольців кресленик батуринського палацу є дещо спрощеним і схематизованим, що зумовлено, вочевидь, технічним станом руїн та короткочасністю авторової роботи. [9, 10, 12, 13]. За креслеником Ф.-В. Бергхольца, палац Гетьмана І. Мазепи мав симетричну центричну об‘ємно-просторову композицію, був компактним, триповерховим. Четвертий поверх, мансардовий, завершувався великим бароковим фронтоном-аттиком із заокругленим вікном у центрі. На горішніх поверхах, зазвичай, розташовувались особисті покої господаря. Будівлю оперізував розвинутий цоколь. Ззовні поверхи відокремлювалися один від одного профільованими карнизами. Наріжжя головного фасаду палацу на кожному поверсі фланкували колони чи напівколони з базами й капітелями корінфського чи композитного ордеру. Використання напівколон в архітектурі палацу підтверджено в ході розкопок, коли були знайдені масивні лекальні напівкруглі цеглини для їх мурування, як спеціально формовані (30 х 14 х 8 см), так і штучно підрізані (? х18-19 х 5,5 см). Ширина напівколон на фасадах палацу становила близько 30 см. Лінію напівколон над головним карнизом завершували два щипцеподібні фронтони, облямовані волютами. По центру розміщено головний вхід до палацу, обрамлений порталом з фронтоном-аттиком зі злегка ввігнутими крилами та великим арочним вікном мансардного поверху чи нішею. Фронтон фланкували наріжні стовпчики-пінаклі, облямовані волютами з обох боків і вкриті двосхилими дашками. Вони завершували лінії напівколон над верхнім карнизом. В центрі тимпану намальовано круглу деталь – це міг бути ліпний у тиньку вінок з геральдичною символікою (вірогідно, там поміщався герб І. Мазепи). За входом розташовувався вестибюль з парадними сходами на три поверхи. Покрівлі на кресленику немає (напевно, вона не збереглася на 77 1744 р.), але, судячи зі знахідок, будинок мав вальмовий дах, покритий керамічною полив’яною черепицею. Бічні стіни палацу порівняно простіше оздоблені, позбавлені ордерних елементів та фронтонів. Стіни палацу були, очевидно, отиньковані й побілені. На видимій частині будівлі із заокругленими бічними стінами-ризалітами бачимо 15 великих прямокутних вікон (по три на другому і третьому поверхах головного фасаду), облямованих лиштвами з трикутними й лучковими сандриками. Палац мав розвинутий цокольний поверх з глибокими мурованими підземеллями. [10, 5 – 7, 11, 7 – 13]. Поверхи палацу могли сягати у висоту 2 – 2,5 сажнів (4,26 – 5,33 м), а загальна висота будівлі з мансардним поверхом і покрівлею, на думку В. Ленченка, перевищувала 25 м. [12, 120 – 126]. Як випливає з Берхгольцевого кресленика, перекриття батуринського палацу були не склепінчастими, а пласкими, по дерев'яних балках. Це давало змогу створити просторіші, світліші, імпозантніші палацові зали та приміщення. Зали тогочасних палаців мали анфіладне сполучення, різьблені кесоновані стелі, опалювалися камінами та печами, оздобленими поліхромними кахлями, прикрашалися гобеленами, люстрами, світильниками, меблями, зброєю, картинами. Це, безсумнівно, було і в батуринському палаці І. Мазепи. Під час розкопок залишків споруди на Гончарівці у 1995 – 2010 рр. знайдено багато уламків керамічних круглих масивних плит. Вони мають мископодібну форму і з опуклого зовнішнього боку прикрашені рельєфними геометричними й рослинними орнаментами, частіше у вигляді розеток, і вкриті поліхромною поливою. Виявлені фрагменти з наскрізними отворами від цвяхів, якими плити кріпили до стін. На основі знайдених фрагментів вдалося встановити розміри і типологію цих плит за їх декором, а також запропонувати графічні реконструкції трьох типів. За підрахунками диски мали діаметр 40 см. Своїми архітектурними новаціями й багатством Рис. 5. План котловану флігеля гетьманський палац палацового комплексу на Гончарівці І. Мазепи в Батурині по материку вирізнявся серед скромного житла козацької старшини, яке додержувалося народних традицій. Досить поглянути на 78 невеликий мурований будинок Василя Кочубея у передмісті Батурина Чорна річка. Він має розпланування, близьке до української хати, масивні цегляні стіни, пластичний декор, склепінчасті перекриття, глибокі льохи. Прямих архітектурних аналогій цьому батуринському палацу І. Мазепи – першої відомої нам світської споруди на Україні, побудованої і оздобленої в цілому за стилем раннього римського бароко, вірогідно, з модифікаціями раннього віленського бароко, – ми не знаємо. Знищення палацу гетьмана І. Мазепи в Батурині перервало один із нових і перспективних напрямів світського будівництва в архітектурі України. Решта території Мазепиної резиденції на Гончарівці відома нам значно гірше. Поза всякими сумнівами, на території Гончарівки мали знаходитись також різні службові житлові, військові та господарські приміщення, проте на сьогодні вони практично нам невідомі. Шурфування площі садиби на Гончарівці (понад 40 шурфів та 2 траншеї) показало, що заселеною у ХVII – на початку ХVIII ст. була лише незначна (близько 2,0 га з 9) частина території дворища у радіусі біля 100 м від решток палацу Івана Мазепи. Ймовірно також, що значну частину території садиби дійсно займав сад чи парк, згаданий в описі 1725 р. Повинна була знаходитись тут і площа для проведення відповідних офіційних церемоній. Шурфовкою 2007 р. на подвір’ї садиби І. Мазепи на Гончарівці було виявлено новий котлован, який досліджувався в 2009 –2010 рр. Він розташований за 36 м на південь від південної стінки палацу І. Мазепи таким чинам, щоб головні фасади споруд утворювали одну лінію, паралельну до краю тераси. Після його запливання та закидання практично на цьому ж місці згодом закладалися шурфи з видобутку цегли XVIIІ – початку XIХ ст., але вони були неглибокими і не сягали шарів з великою концентрацією будівельних матеріалів, і тому після декількох спроб більше не поновлювалися. Тим більше, що поряд були руїни палацу І. Мазепи, де цегла та її уламки лежали практично на поверхні. Вірогідно, не лише видобуток цегли з котловану спонукали до закладання шурфів та траншей у палаці та навколо нього (зокрема, і на місці розташування флігеля), а й легенди про незліченні скарби І. Мазепи. Нівелюванню поверхні котловану сприяло і функціонування у другій половині ХІХ ст. на Гончарівці пасіки П. Прокоповича та його наступника В. Великдана. Знахідка монети 1749 р. в розкопі № 2 підтверджує висновок про утворення цих шарів у XVIII – ХІХ ст. З нижніх шарів, що належать до часу загибелі споруди, походять уламки цеглин XVII ст. (з дна) та фрагменти скляних виробів (віконниць, пляшок, кварт тощо). Слід зауважити, що жодного цілого виробу (кахлів, керамічного чи скляного посуду) не знайдено – це результат пограбування споруди під час погрому 1708 р. та подальших відвідин місцевими мешканцями із навколишніх сіл. Постає питання: який вигляд і яке призначення мала споруда № 1. В ході робіт було висловлене припущення, що споруда № 1 використовувалася взимку як житлова в якості опочивальні гетьмана. Проте подібний характер могло мати і приміщення для проживання гостей гетьмана та фахівців- 79 іноземців, про яких згадував у своєму листі де Балюз, і чимало яких працювало в Батурині. Велика кількість оплавленого скла свідчить, що в будинку було достатньо парадного скляного посуду для забезпечення належного сервірування стола. Під будівлею існував підкліт із дерев’яним зрубом всередині для зберігання припасів. Проведені археологічні дослідження дозволяють визначити повні розміри нововиявленої споруди. Котлован флігеля був викопаний з рівня денної поверхні XVII ст. (глибина приблизно -20). Глибина котловану флігеля від рівня денної поверхні XVII ст. сягає 3,5 м, що перевищує глибини котлованів для традиційних підклітів дерев’яних будинків мешканців Батурина. Після розбирання конструкції у другій чверті XVIIІ ст. розпочалася ерозія стінок котловану, і, як наслідок, котлован на рівні материка дещо збільшився в розмірах і втратив прямі обриси своїх стін. Пляма на місці котловану на рівні материка становила 10,5 х 10,0 м. До початку ерозії стін котлован мав розміри близько 9 х 9 м. Подібні споруди з підклітами поряд із церквою існували і на подвір’ї садиби І. Мазепи на Любецькому замку (Мазепина гора), що зафіксовано в звітах Б.О. Рибакова за 1957 – 1960 рр. Судячи зі стратиграфії, заповнення котловану формувалося в кілька етапів, що тривали досить довго. Знахідки монет в котловані флігеля можуть вказати на час проведення перших нівелювальних робіт. З розкопів №№ 1 – 2 походять кілька монет XVII ст. та одна дєньга 1749 р. Монета 1749 р., що була в обігу, вірогідно, і у другій половині XVIIІ ст., знайдена в кв. 22 на глибині -90. Таке розташування знахідки пов’язує її з північнозахідним краєм шару темно-сірого супіску з включенням уламків цеглин – слідами першого нівелювання котловану. Таким чином, засипка котловану і перше нівелювання відбулося за часів гетьмана К. Розумовського (саме на цей час припадає період обігу монети 1749 р. випуску). Котлован флігеля був засипаний будівельним сміттям і зрівняний. Є ще кілька монет XVII ст., що потрапили до котловану флігеля на розкопі № 2: це півторак Сигізмунда і боратинка XVII ст. (і перша, і друга були в обігу наприкінці XVII – на початку XVIIІ ст.). Півторак походить з шарів нижче першого нівелювання (кв. 2, глибина -107), а боратинка (глибина -262) – із нижньої частини заповнення котловану і відноситься до власне заповнення котловану флігеля. Не можна виключати, що півторак потрапив до шарів засипки котловану з території подвір’я. В кількох місцях фіксуються сліди від струхлих колод зрубу (в західній частині стратиграфії по осі схід – захід). Після встановлення зрубу пазухи між ним та стінками котловану були засипані глиною. В нижній частині заповнення котловану немає жодних вугликів і міститься незначна кількість уламків цеглин та знахідок (скла більше, ніж кераміки). З цього випливає, що споруда не була спалена під час погрому 1708 р., а лише пограбована та покинута. Під час розбирання палацу частина непридатних для вторинного використання будівельних матеріалів була скинута до котловану флігеля, рештки якого являли собою в середині XVIIІ ст. величезну яму, що утворилася після розбирання зрубних стін споруди. 80 Котлован викопувався в надзвичайно міцному масиві різнокольорової глини. По мірі заглиблення він суттєво звужувався, порівняно з його розмірами на верхніх рівнях – до 7,25 х 7,7 м (до розмірів заготовленого зрубу), під нижні вінці якого були викопані канавки, що обмежують внутрішній простір розмірами 6 х 6,5 м (Рис. 5). В канавках є ямки діаметром до 0,55 м, що могли бути пов’язаними з підтримкою сходів до підвальної частини флігеля чи з розподілом його внутрішнього простору. В дні споруди є невелика підквадратна (0,3 х 0,4 м) ямка глибиною 0,2 м, що могла використовуватися як стовпова. З опису стратиграфії заповнення споруди випливають такі попередні висновки: 1. В будинку існував великий підкліт значних розмірів, нижнє заповнення якого вказує на її багате оздоблення, як-то: наявність скляних віконниць, полив‘яні плитки підлоги, полив’яні кахлі від печей. 2. Будинок було пограбовано і розібрано після подій 1708 р. (скоріш за все, у першій половині XVIIІ ст.). Стінки напівпорожнього котловану тривалий час руйнувалися й замивалися. 3. Під час розбирання стін палацу І. Мазепи на цеглу частина побитих матеріалів, що заважали процесу і були малопридатні для вторинного використання, були скинуті до западини котловану флігеля. Після цього територія навколо залишків палацу була прибрана і знівельовано западину котловану флігеля. Судячи зі знахідки монети 1749 р., це відбувалося у другій половині XVIIІ ст. за часів К. Розумовського. Аналіз цеглин з фундаментів південного флігеля на Теплівці, отриманих в ході досліджень 2005 р., дозволяє висловити припущення про проведення частини робіт з розбірки палацу І. Мазепи на Гончарівці наприкінці XVIIІ ст., коли залишки його стін, що простояли понад 80 років без даху, стали майже повністю непридатними для реконструкції. 4. З часом заповнення котловану ущільнюється, і до ями потрапляють різні залишки, в тому числі і від згорілої споруди ХІХ ст. Скоріш за все, під час існування на Гончарівці пасіки П. Прокоповича та його наступника С. Великдана, котлован знову був зарівнений. Ущільнення заповнення призвело до появи нової западини, і вже у ХІХ – ХХ ст. в ній закладається кілька ям та траншей з видобутку цегли. Нечисленна кількість цеглин та значна глибина їх залягання призводять до припинення її вибирання. 5. Надалі площа садиби І. Мазепи використовується під оранку та сад. За 2 м на захід від котловану, ближче до південно-західного його кута, досліджені залишки фундаментів східців, що вели до першого поверху флігеля. Простежується подібність в облаштуванні входів до мурованого палацу І. Мазепи і флігеля, що розташовувалися за однією схемою. Якщо порівнювати колекції матеріалів із розкопів на котлованах палацу І. Мазепи та флігеля, то помітна хоча і несуттєва, але наявна різниця. Так, колекції кахлів різняться лише тими типами, що потрапили до котлованів обох споруд випадково, тоді як основний набір кахлів тотожний. Аналіз стратиграфії котловану флігеля дозволяє говорити, що майже всі будівельні 81 матеріали (кахлі, цегла, плитка тощо), що трапилися в ньому, походять з руїн палацу І. Мазепи, розташованого за 36 м на північ від флігеля. Якщо порівнювати набори кахлів з розкопок палацу та флігеля, то впадає у вічі значна подрібненість матеріалів у котловані палацу в порівнянні із заповненням підкліту флігеля. В процесі робіт на розкопі відбувався обмір знайденої цегли. Всього було обміряно 217 одиниць, з них: 7 цілих цеглин, 169 – зі збереженими шириною та товщиною, 10 – зі збереженими товщиною та довжиною, 29 – зі збереженою товщиною, 2 цеглини нестандартних розмірів (15,5 х 15 см). Переважна більшість цеглин має товщину 5 – 6 см та ширину 14 – 18 см. Вказані параметри відповідають стандартам цегли “київського” типу (16 – 18,5 х 5 – 6 см) та умовної групи “1” (4,5 – 6,5 х 14– 15,9 см). Обмір цілих цеглин показав, що за параметрами “ширина – товщина” 3 з 7 екземплярів відповідають “київському” стандарту, їх довжина 30,5 – 31 см. Розділимо увесь обсяг цегли за стандартами. Згідно наведеної діаграми, “київський” та “московський” стандарти в сумі складають лише біля третини усієї цегли. Найбільшу питому вагу має цегла, що належить до умовної групи “1” та має середні між вказаними типами розміри. Також значну частку в колекції складають цеглини, параметри яких переважно більші за розміри названих трьох типів. Не виключено, що ці цеглини виготовлялися місцевими майстрами, котрі гірше орієнтувалися в існуючих стандартах. Цікавою рисою зібраної колекції будівельних матеріалів є велика кількість керамічної плитки підлоги зі звуженими донизу краями, шестикутної форми із двома близькими до прямих і чотирма тупими кутами. Знайдена і подібна до неї цегла, але більшої товщини, і без звуження розмірів донизу. Серед знахідок присутня плитка підтрикутної форми з напівкруглими довгими краями та тонка плитка підлоги, вкрита блакитною поливою. Ці знахідки об’єднують флігель і палац і в процесі робіт дозволили висловити думку про приналежність цегляного бою з котловану до решток палацу. В будь-якому випадку, споруда № 1 та палац співіснували в часі і належали до забудови подвір’я садиби І. Мазепи на Гончарівці. Література 1. Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Садиба І. Мазепи на Гончарівці в Батурині // Людина, суспільство, культура: історія та сучасність. – Чернігів, 1996. 2. Коваленко В. Батурин – гетьманська столиця // Mazepa e il suo tempo: Storia, cultura, societa (Mazepa and his time: History, culturе, society) / Еd. G. Siedina. – Alessandria, 2004.– P. 209 – 210. 82 3. Ленченко В. Палац гетьмана Івана Мазепи в Батурині // Пам’ятки України. – 2003. – № 3. 4. Величко С. Літопис. / Переклад В. Шевчука. – К., 1991. 5. Мазепина книга. – Чернігів, 2005. 6. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах. 1687 – 1709.—Київ-Полтава, 1995. 7. Радишевський С., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі бароко. – К., 2006. 8. Коваленко В., Мезенцев В., Моця О., Ситий Ю. Батурин археологічний //Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 295-ї річниці з дня смерті гетьмана України Івана Мазепи та 10-річчя заповідника «Гетьманська столиця». – Ніжин, 2006. 9. Національний музей Швеції в Стокгольмі. Tessian-Harleman Collection. – Vol. THC 9076 – 25:III. - Building, Baturin; Halstron B.H. Russian Architectural Dravings in the Nationalmuseum. – Stockholm, 1963. 10. Мезенцев В., Коваленко В. Реконструкція архітектурних пам‘яток та розкопки у Батурині в 2006 р. //Гомін України. – Рік LIX. № 11 (3213). – Торонто, 12 березня 2007 р. 11. Коваленко В.П., Мезенцев В.І., Ситий Ю.М. Резиденція гетьмана Івана Мазепи на Гончарівці в Батурині //Вісник Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка. – Чернігів, 2008. – Вип. 52. 12. Ленченко В. Резиденція гетьмана Івана Мазепи в Батурині // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 295-ї річниці з дня смерті гетьмана України Івана Мазепи та 10-річчя заповідника «Гетьманська столиця». – Ніжин, 2006. Людмила Мироненко (Київ), студентка МП «Археологія та давня історія України» НаУКМА Споруда з кахляною піччю на території Батуринської Фортеці (за матеріалами розкопок 2005 р.) Батурин – містечко на березі річки Сейм, було засноване у 1620-х роках як прикордонний форпост Речі Посполитої. З перенесенням сюди столиці гетьманщини Дем’яном Многогрішним у 1669 р. місто почало активно розвиватися, але найбільшого соціально-економічного розквіту воно досягло за часів правління гетьмана Івана Мазепи (1689 – 1708 рр.). Широкомасштабні археологічні дослідження Батурина проводяться з 1995 р. і з перервами тривають уже понад п’ятнадцять років. За цей час дослідження були проведені на території більшої частини середньовічного міста: Литовському Замку (Цитаделі), Фортеці, Посаді, садибі В. Кочубея на Чорній річці, заміській резиденції гетьмана І. Мазепи на Гончарівці та заміському КрупицькоБатуринському Свято-Миколаївському монастирі. Власне містом можна вважати Фортецю, яка за описом 1654 р. згадується як посад. Згідно з цим описом відомо, що «около посаду с трех сторон к озеру, сделан город земляной вал, в том земляном городе сделаны три вороты – проездные; – глухих напольных башен – 6» [3, 10]. Завдяки гарній збереженості земляних конструкцій, укріплення і досі можна чітко локалізувати на місцевості. 83 У польовому сезоні 2005 р. у зв’язку з реконструкцією клубу на території Фортеці (Рис. 1) на місці майбутнього фундаменту було закладено Г-подібну траншею, довгою стороною орієнтовану за віссю північний захід – південний схід. Під час дослідження вищезгаданої ділянки з глибини – 1,0 м фіксувалася пляма споруди, яка в ході робіт отримала назву споруда № 1 [5, 66]. Заповнення котловану містило значну кількість фрагментів битої цегли та кахлів. Шар руйнації з великою кількістю вугликів дозволяє віднести загибель споруди до подій 1708 р., коли все місто було вщент спалене військами О. Меншикова. На глибині 1,4 м фіксувалися сліди зітлілої деревини, що являла собою залишки дерев’яної конструкції споруди. Котлован споруди викопувався з 0,6 м від дерну (рівень денної поверхні XVII ст.) і сягав глибини 2,3 м, довжина споруди становила 6 м [5, 67]. У результаті дослідження ділянки біля клубу зібрано значну за обсягом колекцію кахлів, які, скоріше за все, належали до однієї печі. До пічного набору входили лицьові кахлі (типи 18-К, 39, 166), карнизні (типи 86-А, 144, 167) та одна коронка (тип 157) [7]. Такий комплект був характерним для барочного пічного набору, який, зазвичай, не був сталим і міг змінюватися під впливом моди чи особистих смаків та Рис. 1. Забудова території статків замовника [4]. Розміри та Фортеці та посаду орнаментальні композиції, представлені (реконструкція) в декорі даного виду архітектурнодекоративної кераміки, були реконструйовані з виявлених фрагментів і можуть бути уточнені. Квадратна лицьова кахля типу 18-К (Рис. 2: 6) розмірами 20 х 20 см містить досить поширений різновид рослинного орнаменту з симетрично переплетених пагонів. Даний тип орнаменту в різноманітних варіантах зустрічається в пізньосередньовічних комплексах Батурина [2, 266], Чернігова [1], Києва [6], однак вищезгаданий підтип зустрічається виключно на території гетьманської столиці. Композицію кахлі типу 39 (21 х 21 см) утворює килимовий орнамент, що має продовження на сусідніх кахлях, в центрі якого розміщена шестипелюсткова квітка, вписана в коло, яке, в свою чергу, накладене на хрест, виконаний з дрібних квадратиків (Рис. 2: 7). Декор кахлі типу 166 (Рис. 2: 4), викликає особливий інтерес. Орнаментальну композицію квадратної лицьової кахлі (21 х 21 см) можна умовно поділити на три яруси. Нижній ярус являв собою три квадрати, що були складені з рядів маленьких квадратиків. Середній ярус складається з фігур, утворених дугоподібними лініями, і розділених одна від одної у верхній частині 84 невеличким кружечком. У верхній частині кахлі містяться зображення безперервної лінії трикутників, складених з дрібних квадратиків, як в нижньому ярусі та відділених один від одного шестикутними зірками. Відокремлення верхнього ярусу від середнього відбувається за рахунок ряду злитих квадратів, розділених діагональними лініями на чотири трикутники. Елементи орнаменту у вигляді ряду квадратів, поділених діагоналями, шестикутних зірочок і фігур, складених з безлічі впорядкованих дрібних квадратиків, зустрічаються в декорі карнизних кахель типів 144 і 167 та коронці типу 157 (Рис. 2: 3, 1, 5) як окремо, так і в поєднанні. Карнизна кахля типу 86-А (Рис. 2: 2), що, скоріше за все, слугувала для розширення печі, мала висоту 15 см. Довжина виробу залишилася невідомою у зв’язку з незначною кількістю знайдених фрагментів даного типу орнаменту. Основу композиції утворює узор з пагонів з опущеними донизу листками, зверху над яким два ряди з перлин і симетрично розташованих листків. Піч вінчала дуже проста коронка типу 157 (Рис. 2: 1) з висотою 19,5 см та довжиною в основі 21,5 см, що була орнаментована декількома рядами Рис. 2. – Кахлі зі споруди на геометричних узорів і у верхній частині території Фортеці прикрашена рядом дрібних зубчиків. У порівнянні з кахлями з гетьманнського палацу на Гончарівці вищеописані вироби, що зазвичай зустрічаються на території Фортеці та Литовського Замку, були нижчої якості, теракотовими, з простим геометричним і рослинним орнаментом і призначалися для збуту серед широкого кола мешканців міста. Стилістичні і морфологічні особливості зазначеної групи виробів, а також шар пожежі, що перекриває заповнення котловану, дозволяють їх віднести до кінця XVII – початку XVIII ст. Наявність зруйнованої кахляної печі в споруді, зафіксованій в траншеї біля міського клубу, і залишки зітлілих дерев’яних конструкцій в заповненні котловану вказують на житловий характер споруди. Варто зазначити, що під час подальших досліджень 2008 р. на Литовського Замку було виявлено потаємний підземних хід, один з входів до якого, на думку В. Коваленка та Ю. Ситого, скоріше за все, розташовувався на території Фортеці, на ділянці біля міського клубу. З огляду на це можна припустити, що розглянута нами споруда могла входити до забудови садиби, де цей підземний хід знаходився. 85 Кахляна піч, хоч і така проста, була дорогим задоволенням і, враховуючи знахідки скляних посудин в котловані споруди, можна говорити, що житло, яке згоріло в пожежі під час погрому 1708 р., належало особі з певним матеріальним статком, можливо, заможному міщанину. Таким чином, споруда, досліджена в польовому сезоні 2005 р. на території Фортеці, дає нам інформацію про соціально-топографічну структуру середньовічного Батурина, а унікальні кахлі зі зруйнованої печі доповнюють колекцію новими зразками кахляного мистецтва другої половини XVII – початку XVIII ст. Джерела та література 1. Василенко А., Ігнатенко І. Чернігівські кахлі з розкопок 1992 – 2000 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 10. – К., 2001. – С. 88–90. 2. Виногродська Л., Ситий Ю. Колекція кахлів на території Батуринської Фортеці 2001 – 2002 рр. // Батуринська старовина. Збірник наукових праць – К., 2006. – С. 261 – 267. 3. Коваленко В.П., Моця О.П. Ситий Ю. Батурин: історико-топографічна структура та етапи розвитку // Проблеми урбанізації та етнокультурних контактів в Південно-Східній Європі. ІV сесія спільної Українсько-Румунської комісії з історії, археології, етнології та фольклору при НАНУ. Тези доповідей. – К., 1997. – С. 8 - 13 4. Немцова Н.И. Исследование и реставрация русских изразцовых печей XVII – XVIII вв. // http://rusarch.ru//nemtsova1.html. 5. Ситий Ю., Васюта О., Єгорова Н., Коваленко В., Луценко Р., Мезенцев В., Моця О., Семенченко Б., Скороход В., Солобай І., Терещенко О. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в 2005 р. // НА ІА НАНУ. – № 2006/. – 250 с. 6. Фінадоріна Д. До порівняльного аналізу пічної кахлі Печерського і Вознесенького монастирів XVII ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 20. – Ч. І. – К., 2011. – С. 178 – 183. 7. Типологія вироблена Ю.М. Ситим в процесі дослідження Батурина Володимир Коваленко (Чернігів), директор Центру археології та стародавньої історії Північного Лівобережжя імені Д. Я. Самоквасова, доцент Чернігівського Національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка, кандидат історичних наук Олександр Коваленко (Чернігів), директор Інституту історії етнології та правознавства імені О. М. Лазаревського Чернігівського Національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка, кандидат історичних наук Фрагмент керамічної закладної дошки з церкви на заміській резиденції Івана Мазепи на Гончарівці в Батурині Як і більшість сильних світу цього, Гетьман України Іван Мазепа (1687 – 1709 рр.) мав свою заміську резиденцію, яку він розмістив в ур. Гончарівка, за 2 км вище по течії р. Сейм від центру Батурина (Рис. 1) 1. Садиба займала мис високої (до 10 м) лівобережної тераси р. Сейм (Рис. 1), утворений 86 кромкою останньої та великим яром, що впадає в заплаву дещо південніше точки перетину шляхів Київ – Москва та Батурин – Конотоп. Судячи з конфігурації і правильної (близької до трикутної) форми (Рис. 2 – 3), резиденція створювалась за чітким, заздалегідь продуманим планом. Для її спорудження була обрана рівна ділянка від згаданого яру до повороту тераси, площею близько 9 га, по периметру якої з напільного боку (із заходу та з півдня) відривається рів та насипається вал з Рис. 1. Схема-план ур. Гончарівка в Батурині п'ятьма земляними бастіонами, розташованими приблизно на однаковій відстані один від одного. У середині 1970-х рр. на городищі був закладений кар'єр, що розпочинається за 50 м на південний схід від Західного бастіону і закінчується за 40 м на північний захід від Південно-Західного. Кар'єр зруйнував центральну частину городища (близько чверті його площі) та повністю знищив укріплення на ділянці близько 260 м і Центральний бастіон. За 40 м на північний захід від бастіону № 4, на краю кар'єру 1995 р., був зроблений розріз укріплень. Роботи показали, що рів мав глибину 2,8 м, ширину 6 м. Вал насипаний з шарів гумусу, глини та суглинків, що були переміщені з рову. Ширина підошви валу – 9 м, висота 1,5 м. Між валом та ровом зроблений невеликий уступ – берма, шириною 1,2 м. Розрізом не зафіксовані будь-які оборонні конструкції у тілі валу 2. 2009 р. був розрізаний Південно-Західний бастіон розкопом 30 м2, розташованим впоперек його довгої осі , що мав підтрапецієвидну Рис. 2. Садиба Івана Мазепи на Гончарівці в форму (10 – 30 х 35 м, Батурині. (Аерофотозйомка 2006 р.) заввишки 1,8 м.). Під дерном в траншеї фіксувалися різноманітні шари глини, викинутої на 87 похований шар по мірі викопування рову. Загальна висота, на яку збереглися шари, насипані при спорудженні бастіону, становить до 1,6 м від рівня материка. Будь-які сліди використання при спорудженні бастіону дерев‘яних конструкцій не зафіксовані. В похованому шарі знайдено кілька ділянок зі скупченнями уламків ліпних посудин доби раннього залізного віку та ранньослов‘янських часів. Знахідки ХVІІ ст. в траншеї відсутні повністю – на час спорудження гетьманської резиденції зазначена територія ще не була заселена 3. Це примушує поставити під сумнів справедливість наведеної у доносі В. Кочубея на І. Мазепу 1708 р. інформації про гетьманську резиденцію на Гончарівці: "... Батурин 20 років стоїть не лагоджений, і тому вали навколо нього осунулись і обвалились; через те й одного дня наступу неприятеля відсидітися неможливо... А подворок свій Гончарівку Мазепа звелів обнести потужним валом для якоїсь невідомої причини" 4. Рис. 3. Фрагмент За 100 м на південний захід від керамічної закладної кінцівки мису, що утворений краєм дошки з Гончарівки тераси та рівчаком, є велика западина з відгалуженнями, яку місцеві жителі пов'язують з палацом Івана Мазепи. Вона розташована за 9 – 11 м від краю тераси і орієнтована довгою віссю вздовж кромки схилу. З 1995 р. дослідженнями вказаного об’єкту займається Батуринська Міжнародна археологічна експедиція Чернігівського Національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка (В. Коваленко, Ю. Ситий) та Інституту археології НАН України (О. Моця) за участі науковців з Канади (В. Мезенцев). Очевидно, палац спорудили у другій половині 90 х рр. XVII ст. Під час розорення Батурина російською армією 1708 р. ця заміська вілла була вщент пограбована (у т. ч. були вивезені бібліотека, колекція зброї, архів І. Мазепи тощо), але не піддавалася тотальній руйнації. Проте відтоді вона стояла у запустінні, розграбовувалась і поступово руйнувалась й розбиралась на будівельні матеріали протягом XVIII – XX ст. 5. Решта території Мазепиної резиденції на Гончарівці відома нам значно гірше. Поза всякими сумнівами, на території гетьманської резиденції мали знаходитись також різні службові житлові, військові та господарські приміщення, проте на сьогодні вони практично нам невідомі. Шурфування площі садиби на Гончарівці (понад 40 шурфів та 2 траншеї) показало, що 88 заселеною у ХVII – на початку ХVIII ст. була лише незначна (близько 2,0 га з 9) частина території дворища у радіусі біля 100 м від решток палацу Івана Мазепи. Ймовірно також, що значну частину території садиби дійсно займав сад чи парк, згаданий в описі 1726 р. Повинна була знаходитись тут і площа для проведення відповідних офіційних церемоній. 2007 р. на подвір’ї садиби І. Мазепи було виявлено новий котлован, який досліджувався в 2009 –2010 роках. Він розташований за 36 м на південь від південної стінки палацу І. Мазепи таким чинам, щоб головні фасади споруд утворювали одну лінію, паралельну до краю тераси. Після його запливання та закидання практично на цьому ж місці згодом закладалися шурфи з видобутку цегли XVIIІ – початку XIХ ст., але вони були неглибокими і не сягали шарів з великою концентрацією будівельних матеріалів, і тому після декількох спроб більше не поновлювалися. Тим більше, що поряд були руїни палацу І. Мазепи, де цегла та її уламки лежали практично на поверхні. З нижніх шарів, що належать до часу загибелі споруди, походять уламки Рис. 4. Керамічна закладна цеглин XVII ст. (з дна) та фрагменти плита з Чернігівського скляних виробів (віконниць, пляшок, колегіуму кварт тощо). Слід зауважити, що жодного цілого виробу (кахлів, керамічного чи скляного посуду) не знайдено – це результат пограбування споруди під час погрому 1708 р. та подальших відвідин місцевими мешканцями із навколишніх сіл. Проведені археологічні дослідження дозволяють визначити повні розміри нововиявленої споруди. Глибина котловану флігеля від рівня денної поверхні XVII ст. сягає 3,5 м, що перевищує глибини котлованів для традиційних підклетів дерев’яних будинків мешканців Батурина. Після розбирання дерев’яних конструкції у другій чверті XVIIІ ст. розпочалася ерозія стінок котловану, і, як наслідок, котлован на рівні материка дещо збільшився в розмірах і втратив прямі обриси своїх стін. Пляма на місці котловану на рівні материка становила 10,5 х 10,0 м. До початку ерозії стін котлован мав розміри близько 9 х 9 м 6. Серед найцікавіших знахідок із заповнення котловану флігеля відзначимо уламок (15 × 10 × 5,2 см) унікальної керамічної закладної дошки (Рис. 4), аналогічної, судячи з усього, за зображенням (4 пелюстки квітки, що входила до верхнього лівого кутка лаврового вінка з перехрещеними в 89 чотирьох місцях стрічками, від якого відходили рельєфні квітки з бутонами та листям, котрий обрамляв герб Гетьмана Івана Мазепи) та початком напису (Σе х... – далі обрив першого рядка напису; Прещ... – далі обрив другого рядка напису), знайденій на початку 1950-х років на території Борисоглібського монастиря закладній плиті церкви Іоана Предтечі, більш відомої зараз як найстаріша частина будинку Чернігівського коллегіуму (Рис. 4), на якій зазначено: “Сей храм создан Божим благословением (перший рядок напису) прещедрим даянием и иждивением (другий рядок напису, після якого розміщено гетьманський герб, під котрим продовжується текст у 4 рядки) от ясновельможного Пана Іоанна / Мазепы славного войск Российских Гетмана / Надтысяща всемсотном Року здат начася, / а втором поспешенством Божиим скончася”. Розмір плити 58,5 х 68 см, товщина від 4,8 до 5,0 см (Рис. 5); вона була розташована над входом до келій. Навколо герба Івана Мазепи розміщені ініціали гетьманського титулу: «И. М. Г. В. Е. Ц. П. В. З.», що читаються як «Иван Мазепа Гетман Войска Его Царского Пресветлого Величества ЗапорожРис. 5. Бронзовий кіотний хрест з Гончарівки ского». 1970 р. дошка була передана до фондів Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній», де зберігається донині 7. У зв'язку з викладеним вище нагадаємо, що в Описі Батурина 1726 року, коли місто передавали у власність О. Меншикову, зазначено, зокрема: "Дворь с садомь на Гончаровке, где он ізменникь Мазепа жиль самь, в оном дворе каменньїе полатьі пустьіе и розбитне, там же церковь деревянная с некоторою частью иконостаса. В оном дворе гай березовой и около ево поле пахотное.".8 2010 р. на північний захід від котловану палацу І. Мазепи був знайдений бронзовий кіотний хрест (Рис. 5.). Зазначена знахідка дозволила припустити, що саме тут і знаходилась згадана в Описі дерев'яна церква. 2011 р. на місці знахідки був розбитий розкоп № З, площею 45 м2, був орієнтований по лінії схід - захід. У стратиграфічних розрізах вище рівня материка зафіксовано сліди великої дерев'яної наземної споруди у вигляді плями темно-сірого супіску з 90 уламками битої цегли. Вказаний шар сформувався після нівелювання котловану зруйнованої споруди, а бита цегла вказує на час її руйнування. Нижче рівня материка від решток споруди зафіксовані 7 стовпових ям, що повторюють обриси розташованої вище плями. У південній частині розкопу розкрито котлован споруди з ямою в центрі, заглиблений нижче рівня материка на 0,3 м. Яма мала діаметр 1,2 м та глибину 0,5 м від рівня материка. За стратиграфічними спостереженнями, котлован наземного об'єкта пов'язаний зі спорудою № 1. За розташуванням стовпових ям можна припускати, що до розкопу потрапив лише північний кут споруди. Повні її розміри будуть встановлені при подальших дослідженнях, але за результатами робіт 2011 р. вони становлять не менш, як 8 х 5 м. На наявність наземної дерев'яної споруди також вказують чисельні цвяхи, виявлені у межах її плями. У заповненні споруди не знайдені кераміка та кахлі, що вказує на відсутність опалювального пристрою у споруді, та, відповідно, на її нежитловий характер. Із знахідок відзначимо два невеличких фрагменти посудини з чистого прозорого скла з блакитним відтінком. На одному з уламків чітко видно зображення парусника, на іншому - дерева. На думку Л. І. Виногродської, вказані фрагменти слід пов'язувати з імпортом із Силезії, хоча не можна виключати і його виготовлення у Венеції. В усякому разі, воно разюче відрізняється від гутного посуду місцевого виробництва і є ще одним свідченням широких міжнародних зв'язків Гетьманської столиці. Споруда могла мати, швидше за все, релігійне призначення і бути слідами зазначеної церкви, що має бути перевірено в ході нових польових досліджень 2012 р. Якщо припустити, що обидві закладні дошки (Чернігівська й Батуринська) виготовлялися за допомогою однієї матриці, то матимемо й дати спорудження церкви на Гончарівці: як і в Чернігові, вона мала бути закладена 1700 р., а закінчена 1702 р. Література: 1. Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Садиба І. Мазепи на Гончарівці в Батурині // Людина, суспільство, культура: історія та сучасність.–Чернігів, 1996.–С.39–42; Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Батурин: історико–топографічна структура та етапи розвитку // Проблеми урбанізації та етнокультурних контактів у Південно– Східній Європі. IV сесія спільної Українсько–Румунської комісії з історії, археології, етнології та фольклору при НАН України.–К., 1997.–С. 8–13; Коваленко В., Моця О., Ситий Ю. Городище І. Мазепи на Гончарівці в Батурині // Література та культура Полісся.–Вип.8.–Особливості розвитку культури Полісся XVIII–XX ст. та видатні її діячі.–Ніжин, 1997– С.24–26. 2. Коваленко В. Батурин–гетьманська столиця // Магера е іі зио Іетро: 8іогіа, сиііига, зосіеіа (Магера апсі Ьіз Ііте: Нізіогу, сиііиге, зосіеіу) / Есі. О. Зіесііпа.– Аіеззапсігіа, 2004.–Р. 209–210. 3. Коваленко В., Мезенцев В., СИТИЙ Ю. Дослідження Гетьманської столиці в 2009 р. // Археологічні дослідження в Україні 2009 р.–К., 2010.–С. 4. Цит. за вид.: Бантиш–Каменський Д. Источники малороссийской истории. В 2–х частях. Ч. 2.–М., 1859.–С. 106. 91 5. Ленченко В. Палац гетьмана Івана Мазепи в Батурині // Пам'ятки України.– 2003.–№ 3.–С. 19–33; Його ж. Резиденція гетьмана Івана Мазепи в Батурині. // Матеріали Міжнародної науково–практичної конференції з нагоди 295–ї річниці з дня смерті гетьмана України Івана Мазепи та 10–річчя заповідника «Гетьманська столиця».–Ніжин, 2006.–С. 120–126; Мегепізеу V. Ап АгсЬаео1о§іса1 апсі Нізіогісаі 8игуеу оГВаїигуп, іЬе Саріїаі оГ Неїтап Іуап Махера // Махера е іі зио Іетро: Зіогіа, сикига, зосіеіа (Магера апсі Ьіз Ііте: Нізіогу, сиііиге, зосіеіу) / Есі. О. 8іесііпа.– Аіеззапсігіа, 2004.— Р. 239–240; Мезенцев В. Декор Мазепиного палацу в Батурині: італійське та українське бароко // Історико– культурні надбання Сіверщини у контексті історії України. 36. наук, праць. Матеріали П'ятої науково–практичної конференції.–Глухів, 2006.–С. 72–82. 6. Коваленко В., Мезенцев В., Ситий Ю. Дослідження Гетьманської столиці в 2009 р. // Археологічні дослідження в Україні 2010 р.–К., 2011.–С.. 7. Гетьман. До 370–річя з дня народження та300–річчя з дня смерті гетьмана Війська Запорозького Івана Степановича Мазепи. Т. II. Осмислення.–К., 2009.–С. 261–262. 8. Батурин. Сторінки історії. – Чернігів, 2010. – С. 120. Сергій Верговський (Київ), провідний науковий співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України, Олег Власов (Запоріжжя), науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Хортиця» До відтворення куреня Кам’янської Січі В чистім полі тирса шумить, катран зеленіє, В чистім полі така воля, що й серце німіє… (з народної пісні) Пропозиції відтворення куреня Кам’янської Січі, розроблені на матеріалах археологічних досліджень подібної тематики1, передусім Козловського А.О. та Іллінського В.Є.2, які досліджували конкретний курінь, обраний як пам’ятка, що пропонується до відтворення. При цьому враховано авторський досвід дослідження традиційного народного будівництва суміжних районів Лісостепу й Півдня України, зокрема Черкаської і Полтавської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей, що дали уявлення про регіональний розподіл певних будівельних традицій, про регіональні особливості комплексів традиційних будівельних прийомів. У цих регіонах зберігаються складні комплекси будівельних традицій, в яких присутні і давні автохтонні явища, і новіші, хоча й давні, але не автохтонні тут, а принесені в цей край переселенцями у ХVІІІ, ХІХ століттях з заходу, північних суміжних районів лісостепу, а на сході і північніших теренів, зокрема Слобожанщини й Полісся. Якщо кинути 92 погляд на регіони Півдня в цілому, то бачимо тут, передусім, характерний тип мурованого житла з прибудованими в ряд господарськими приміщеннями та двосхилими дахами, з оздобленими фронтонами на причілках. Окреме місце займає традиція зведення будівель з дерева, передусім з сохами (шулами), заповненими лісою і глиною (турлук), з валькованою стелею на поздовжньому сволоку і чотирисхилими дахами на кроквах, критими м’ятою соломою чи очеретом, цей тип входить до суміжних районів лісостепу, з поступовим набуттям регіональних особливостей (заповнення стін дилями, а не турлуком, укриття парками, а не м’ятою соломою, тощо), а на сході до автохтонних традицій додається подібна, але не сошна традиція, а зруб3. Та від цих традицій, що мігрували разом з хвилями заселення, виділяється прадавня традиція, автохтонна – земляночна, що заполонила не лише господарські будівлі, але й житло. Якщо першу традицію пов’язуємо з волохами, сербами та спорідненими групами з заходу, другу—зі старожитньою Україною, то третя тут автохтонна, і здавна. Нею користуються всі етноплемінні групи населення Півдня, і не лише татари, болгари чи греки, але й українці. Більше того, ця традиція тут настільки давня і фундаментальна, що її прадавній вплив бачимо на терени всієї лісостепової України і навіть окремих пам’яток Полісся. На відміну від Полісся з масово поширеними поперечними сволоками і плоскою поздовжньою дощатою стелею, засипаною піском, як у льохах, у лісостепу – масивний поздовжній сволок-дід, на якому— поперечна стеля, іноді горбата, валькована, все це вивершує чотирисхилий дах на кроквах, з прадавніми тотемними елементами, що говорить про давнину тут цього комплексу традицій. Уявляється, що це прадавня землянка, яка у дуже далекому минулому, рухаючись на північ, додатково отримала автохтонне подільське, поліське чи й наддніпрянське шатро чотирисхилого даху, критого рослинними матеріалами. Поза сумнівом, цією традицією з поздовжнім сволоком мало володіти і українське населення цього південного краю, культурно спільне з усім масивом українців, про що дізнаємось за фактами неворожості місцевого населення визвольним збройним діям Ольгерда, спрямованим проти влади тут східних орд, вони були спрямовані не проти місцевого населення і навіть не проти орди Мамая, який був очільником різних етнічних груп цього позадержавного «дикого поля», в якому мирно співіснувала, об’єднана спільністю етнокультурних засад усіх етносів краю, різноетнічна вольниця, ховаючись від рабовласництва, невольництва, що опановувало цілі держави і сунуло на Україну і терени Півдня, владою-невольництвом над людом панства заходу і ясирним батожним невольництвом з-за моря. Cаме в атмосфері спільного для всіх присутніх тут етносів прагнень збереження етнокультурних засад волі як синоніму святості, захисту її від ідеології панської феодальної влади і південного рабства і відбулась заміна давнього українського терміну «поляниця» як лицаря, що «йшов у поле» чи «чисте поле», як священну в анімістичних уявленнях ділянку, для священнодій збройного захисту етносу 93 від навали людоловів античного світу, на аналогічний за змістом, але поширений у тюркських груп населення термін «козак», що означає «вільна людина». Про ці ж джерела пієтету етнокультурних засад волі, спільних для всх етнічних груп говорить і відома народна картина «Козак Мамай». Етнокультурні групи півдня не ворогували, вони всі захищались від рабства, поки воно не поглинуло частину цього світу, розколовши міжетнічний лад, взаєморозуміння та підтримку, коли для українців ворогами стали не античні людолови, а турки, і згодом, підкорені ними татари. Це не локальні сутички різних етносів, це цивілізаційний злам, руйнування анімістично священного світу етносів паразитарною цивілізацією з радикально відмінними, ганебними з точки зору етносів, засадами буття, що донині калічать людство, загрожують майбутньому. Глиняно-земляночна традиція, характерна для всіх етноплемінних груп краю як стадіальна, якою володіють всі, але кожна етноплемінна група втілювала свої культурні традиції. Так, на відміну від ногайців чи греків, житла українців мають планування, характерне для всієї України. Це взаємне розміщення входу, печі, полу, покуті, це вікна на чолі і причілку, вхід у чільну половину хати з причілків, з сіней, а не прямо з галереї, піч і піл у північній напільній частині хати. І цей комплекс особливостей вирізняє традиції українців з поміж розмаїття населення краю, з численними заселеннями. Тож у комплексі будівельних традицій регіону зберігається все розмаїття культурних явищ і автохтонних і принесених, і серед них, безперечно, у потоках безперервних передач традицій, характерних для етнокультурних спільнот, до будівельних традицій народу у 20 ст. перейшли й усі явища, які могли бути у комплексі будівельних традицій 18 ст. серед будівельників Кам’янської Січі, в цьому коші лицарів волі. Саме їх треба визначити, розпізнати за фактами археологічних досліджень пам’ятки. Вже першою ознакою досліджуваної пам’ятки є котлован, заглиблений на 75 см від денної поверхні. Отже, курінь був землянкою. І це вже вводить курінь у коло культури автохтонів краю. Будівля складається з вузьких довгих сіней і просторого житла. Це ознаки давніх традицій, причому українців. Тут немає спроб виходу житла прямо на галереї, що характерно для багатьох етнокультурних груп півдня. Отже, мова йде про давні традиції українців, які тут проживали, певно, мирно співіснували з іншими групами населення навіть і в часи Ольгерда і Мамая, а те, що групи української лицарської вольниці, які захищали право народу на «волю» проти «невольництва», які безперервно від доби Святогора й Муромця продовжували лицарське служіння в оточеній паразитарними експансіями Україні, тут, у міждержаному вольному краю, гуртуючи свої сили опору поряд з подібними ж визвольно-захисними групами інших народів, що збройно священнодіяли у священних «чистих полях», як у билинні часи, але з тюркським терміном «козак», тобто «вільна людина», тобто з ідеалами тієї ж боротьби за волю, що й у давньоруських «поляниць», і у татар. Це цивілізаційний злам, що торкався усіх сущих тут народів. Це говорить про 94 те, що ці, здавна міждержавні польові простори, своєрідна степова ріка руху народів, були отим раєм, в якому народи могли жити етнічними анімістично-священними засадами буття, подібними у всіх етносів, ховаючись тут у священному «чистому полі», разом зі своїм звичаєвим правом жити за волею-святістю у Вілії-Світі, від навали ідей споживацького рабства, невольництва, що котилось по планеті. Житло велике, це не на одну родину, а на гурт з 10-15чоловік. Якщо хата 4х4м.— мала, хата 4.5х4,5м. та 5х5— нормальна, хата 5,5х5,5— чимала, а 6х6 – велика, то тут маємо 7х9 м., це габарити значно більші за традиційну родинну хату, хоча ознаки традиційної хати присутні. Довгими стінами житло обернене на північ і південь, тож маємо напільну стіну і чоло. При цьому вхід з сіней, з причілка, у чільну частину житла, як у хаті. Ще й до того ж, у північносхідному кутку фіксовано розвал пічного пристрою та фрагменти кахлів, а здовж чільної стіни фрагменти гутного скла, теж, як у хатах. Це вже дає впевненість, що місце здовж напільної стіни займає піл, а південно-західний куток куреня – покуть, чільна стіна має традиційних два вікна – покутнє і передпічне, а фрагменти гутного скла у сінях говорять, що й у південній стіні сіней, перед хатніми дверима, також була вмурована шибочка. Якщо додати, що в регіоні поширене причілкове вікно – застольне, то планування куреня не лише відповідає археологічним фактам, але й збігається з регіональною традицією житла українців, власне, спільною для всього не лише степу, але й лісостепу, а також майже всього Полісся України, за винятком Волинського Полісся, де переважно відсутнє причілкове вікно через традицію прибудови з причілка теплої комори – «покліта». Таке планування цілком організує побут у Табл.1. 1.План куреня за археологічними досліджентакому житлі, ще й організує нями Козловського А.О. та універсально, дозволяє виконувати Іллінського В.Є.; 2. План незліченні етнокультурні функції, і куреня за пропозиціями побутові і сакрально-обрядові. Це і відтворення; 3. Поздовжній опалення, і приготування та споживання перетин їжі, і спальні місця, і місця для різних хатніх робіт коло чільної лави, і покуть для проведення усіх традиційних сакрально-обрядових дій, а вони неминучі у козацькому побуті, адже козаки є вихідцями з етнокультурного середовища з сакральними засадами усіх виявів 95 буття, ще й об’єднаного народно-християнською традицією, адже прийняття до козацького товариства вимагало ритуалу – перехреститись. В такому плануванні всі ці дії (а вони обов’язкові, етнокультурний світогляд і звичаєвість мотивована тим же світоглядом, є цілісністю) виконуються тут повноцінно-автентично. Це хоч і велике й своєрідне, але традиційне житло. Другою значущою особливістю куреня є сошна конструкція стін. Це особливість лісостепової України. Власне, це давня традиція, що на теренах України, опрацьована тривалий час у огорожах (а вони здавна є сакральними предметами, що позначають духовні межі спільноти і формувались на тих же сакральних уявленнях що і будівлі, як священні) живе з неоліту (а може й мезоліту), та на неї в деяких регіонах (Слобожанщина, Полісся, Карпати) напластувалась наступна в ґенезі будівельних традицій традиція зрубу, зросла на традиціях в’язаного у кільце ощепу сошних стін, але Поділля, Черкащина, Посулля, південь Полтавщини, стійко тримають давніші сошні традиції, тож сошність куреня входить у масив прадавньої традиції українців, і, можливо здавна, щораз підсилюючись традиціями сусідніх, здавна заселених українцями теренів. Саме такими сошними тут є традиційні житла українського населення зі стелями на поздовжньому сволоку і масивними чотирисхилими дахами на кроквах, критими м’ятою соломою. Цю ж побутуючу тут традицію бачимо у земляночному варіанті, що відрізняється лише відсутністю даху на кроквах, критого соломою, це підсилює віру в автохтонність цієї сошної традиції, а не просте запозичення у тюркських груп населення краю. Це ще раз переконує у давнині проживання тут, у одвічному оазисі етнокультурної волі і українського населення. Відповідно до видовженості будівлі, чоло і напільна стіна мають по чотири сохи, а причілки по три. На поздовжній осі лише одна соха посередині, але у створі з сохами причілків. Прольоти до цих стінових сох, що у створі з середньою – до п’яти метрів. Це означає, що поздовжній сволок-дід тут масивний, а його загальна довжина біля 11 м., говорить про певною мірою циклопічність будівлі, присутність значної гуртової фізичної сили, що й відповідає ситуації, коли гурт козаків сам будував собі курінь. Впадає в око геометрична неправильність плану будівлі. Ширина східного причілка на цілий метр більша за ширину західного причілка. Це дуже позначається на характері конструкцій даху. Якщо уявити, що тут крокви, то вони мають бути всі різними, ще й дуже великих прольотів, а для погашення розпору потребуватимуть поперечних скоб. Вони матимуть або нахилений гребінь, або різні нахили покрівлі, а при характерних для кроков рослинних матеріалах покриття (солома, очерет, осока тощо) ще й нахилу 45 градусів. За таких вимог курінь перетворюється на велета висотою за 6м., подібного до великої клуні. Такі об’єми непотрібні козакам, які тут лише ночують, і перебувають негоду. Більше того, про відсутність тут поперечних балок-скоб чи ощепин говорить східний причілок. Його сохи стоять не у створі, і укласти на них ощіп так, як на чільні чи напільні сохи, не 96 можна. Отже, поперечних ощепин тут нема. А це означає, що тут не було чотирисхилого даху і взагалі розпорних конструкцій, що потребують балокскоб, що сохи, які фіксовані археологічно, і є опорами безрозпорного даху. Тож центральний поздовжній сволок-дід є і перекладом по високих сохах, і поздовжнім коньковим прогоном— вільчиком, що разом з чільною і напільною ощепинами утворюють опори двосхилого земляночного даху, який водночас є і горбатою стелею. Для цілком земляночної конструкції з суміщеним дахомстелею (на відміну від припущень про шатрові конструкції з кроквами), тут не виникає жодних коструктивних чи експлуатаційних заперечень, отже перед нами козацький бурдей чи бурдюг. При такому рішенні схили стелі даху утворюються ключами, що вішаються на коньковий прогон і низом спираються на ощепини чільної і напільної стін. Щоправда, тут існують варіанти. Ключі можуть іти всуціль з нетовстого кругляка, на який укладається поздовж очерет, по ньому шар глини, попіл, що відіграє роль своєрідної гідроізоляції (важко змочується, тримає повітря), по ньому знову глина під покрівлю, рівно вигладжену, щоб не залишалось на схилах калюж. Такі покрівлі тут побутували здавна, вони витримують умови краю з порівняно сухим теплим кліматом. Варіантом є й укладка ключів-слижів не всуціль, а через 50-70 см, а тоді—очерет, глина, попіл, глина. Знизу все це у всіх варіантах маститься глиною. Стіни турлучні – між сохами укладають по три глиці товщиною, відповідною до довжини (відстані між сохами). По них сторч заплітається лісою, накидається глина, маститься. Щоправда, коли близько є очерети, замість ліси до глиць в’яжуть невеликі Табл.2. 4. Південний фасад; 5. Східний фасад; пучки очерету і мастять. Проте 6. Поперечний перетин; 7. Вікно; 8. Двері в даному випадку археологічно фіксована ліса, тобто конструкція турлучного заповнення стін між сохами. Вікна у лутках, в’язаних «косяками» з шипами, що розклинюються, і лутки тримають власну форму навіть у такому драглистому середовищі, як 97 турлук. Вікна без підвіконня, яке тут не може бути через те, що вікна у землянках піднімають максимально вверх, у даному випадку до ощепин, і вони дуже високо над долівкою куреня. На причілку лутки вікна закріплені до глиць. Рами на чотири шибки виконані з плаваючими пазами, у які закладаються і гутні шибки, і імпости, і кутові вставки з пазами на шибку, вони ущільнюють конструкцію до розмірів шибок діаметром 15см. Рами закладаються у четверті, вибрані у лутках зовні. Лутки мастяться разом зі стіною зовні, але залишаються немащеними зсередини. Рами не мастяться. Сіни конструктивно є самостійною структурою-будівлею, а не продовженням конструкцій куреня. Основою цієї структури є ідея відомого тут здавна похідного льоху. В традиціях лісостепу вона розроблена у численних варіантах і досі масово виконується. Відомі у минулому і сошні варіанти, подібні до тих, що їх засвідчили матеріали досліджень куреня. Така структура подібна до самої землянки, але конструкція нахилена відповідно до нахилу сходів у землянку. Тут ці сходи виконані кількома терасами, дві з перепадом у 30см. і одна на 15см., що вже сягає рівня долівки куреня, який виходить і у приміщення власне сіней, відділених від простору куреня канавкою, в якій, певно була підвалина з конструкцією дверей та сохами для влаштування стін сіней та стін, які зв’язують сіни з конструкціями стін куреня. В такому варіанті сіни є сошною конструкцією біля 4х2м. Дві східні сохи і дві сохи на підвалині між сіньми і куренем утворюють параметри сіней і відповідають розмірам котловану. Поздовж сохи зв’язані ощіпом, турлучне заповнення утворює стіни сіней, а на балки, укладені на ощіп упоперек, лягає поздовжній коньковий прогон даху сіней. На коньковий прогон і ощепини стін лягають ключі, що утворюють схили даху сіней, подібно до даху куреня. Ця конструкція є приміщенням сіней з системою дверей. Відстань між крайніми східними сохами 2 м. Це забагато для дверей. Ще й до того ж тут приступка на 30 см, ще й лінія приступки пряма і необрушена, але порога немає і круглі сохи не передбачають стаціонарних дверей з порогом, четвертями, верхняком, завісами, полотном на шпугах тощо. З ситуацій порога без конструкції порога, подібними є пороги клунь. Це дошка, яка закладається сточ у пази одвірків. Коли треба у жнива закотити воза зі снопами, дошку виймають, а як заходити у клуню (протягом усього року), то цю дошку переступають. Натомість закриті ворота щільно притуляються до цієї дошки-порога, жаби у клуню не лізуть і це цілком комфортно. Певно і в курені приступка між сохами була закладена дошками, і до неї притулялися двері. Проте всередині приміщення є ще пара сох, що не входять у конструкції стін, певно, тут були також двері. Виходить, що тут двоє зовнішніх сінешніх дверей по круглих сішках. Зовнішні двері між східною парою сох, можливо, повторюють прийом, поширений у сінешніх дверях цього краю. Це низенькі двері висотою з метр. Зазвичай, за ними справжні двері в одвірках, з клямками і завісами. Ці зовнішні низенькі двері відіграють особливу роль. У спеку і задуху сінешні двері і хатні двері прочиняють, а низенькі зовнішні причиняють. У сіни і хату віє вітерець, 98 люди почуваються комфортніше, немов на терасі, чи під деревами у холодку. Тож можливо саме такими були ці зовнішні двопільні дверцята, і сніг не завіватиме на першу терасу, і жаби не лізтимуть у певні пори, коли вони шукають сховок, чи черв’яки-виповзки після дощу. Тож перше приміщення є своєрідними присінками чи галереєю, що поширено в цих південних краях. Натомість на другій терасі ситуація подібна, але без дошки-порога. Приступка тут вибрана овалом, певно сформувалась в експлуатації. Сохи стоять в просторі сіней, а не в площинах стін, тож це сохи спеціально для влаштування дверей. Вони також круглі і не розраховані на двері у лутках з четвертями. Натомість в народі великий досвід влаштування воріт на «бігуні» чи «воротні», на «куницях» і п’ятнику, навішених на круглі сохи в господарських будівлях. Такий бігун вибирають з боковою гілкою, яка і утримує полотно воріт від перекосу, а сам бігун кріпиться до сох. Щоправда, через тісноту власне сіней, тут, при відстані між сохами у 1,5м також можна застосувати лише двопільні двері на бігунах. Вони не доходять до верху приміщення з горбатою стелею, не герметизують сіней, що власне і не вимагається, проте закладені зсередини брусом, становлять перепону, верхом полотно притуляється до поперечної балки, укладеної по цих сохах-одвірках. «Хатні» ж двері куреня на згаданій підвалині, від якої археологічно фіксована канавка. Це зважаючи на досліджені хатні двері ХVІІ–ХVІІІ століть звичайні традиційні двері з одвірками, посадженими на підвалину, і зв’язаними з верхняком «косяками» з шипом для розклинювання, у підвалині, одвірках і верхняку вибрані четверті на полотно, виготовлене з дощок, в’язаних шпугами, кованими завісами навішене на крюки, забиті в одвірки, з клямкою чи завірткою. Ширина пройому дверей біля 70см, висота від долівки до верхняка до 170 см. Одвірки зв’язані з сохами сіней глицями і турлучним заповненням, а сохи сіней з сохами куреня також турлучним стінами, вкосу, по місцю, тому, що конструкція сіней і конструкція куреня самостійні. Курінь хоч і має специфічні розміри, все ж, археологічні свідчення вписуються в ознаки традиційності внутрішнього планування: з піччю, полом, покутем, лавами здовж чола і причілка, зокрема і як опорою полу, спертого додатково на поперечні ослони. Пропонується запічна жердка і жердка здовж чільної стіни, що фіксовано у хатах середини19 ст. Стіл на покуті традиційно, здовж причілкової стіни, а здовж чола, ще два стола з відповідними ослонами . Поряд з покутнім столом – скриня на утримання святкового одягу. Пічний пристрій, за археологічними дослідженнями, не прилягає до причілкової стіни, тобто це не піч, а якась подоба груби, в якій і їсти готують, і опалюють приміщення. Щоправда, селянські груби не пристосовані для великих обсягів приготування їжі. Наявність у цьому місці фрагментів кахлів говорить про кахляний комин чи грубу. Нам відомі з досліджень народного житла кахляні комини розвинені на дві сторони печі, з додатковими челюстями у бокову частину комина, переконують, що кахляні комини слугували і для обігріву приміщення, а не лише для випуску 99 диму. Про таку традицію говорять і купольні печі греків, що топляться з сіней, але стоять у просторі житла і обігрівають його. Певно ці потреби окреслюються терміном кабиця, яка, власне, є комином, під яким відкрите вогнище, на якому на триногах чи підвішуючи посуд (казани) готують іжу, а кахляний комин, розігріваючись, опалює приміщення. Саме таку кабицю з виводом диму через шию у каглу в причілку запропоновано відтворити, опрацювавши, ясна річ, це питання детальніше, з вивченням типології кахлів, їх основних елементів, з яких утворюється конструкція кабиці: рядових, кутових, карнизних, поясів, тощо. Низ кабиці глинобитний та з сирцю, з припічком до напільної стіни. Окрім жердок у курені мають бути полиці. Справа від входу в курінь – полиця на шапки, коло кабиці – полиці на продукти харчування, посуд, можливо у формі традиційного мисника. Під полицями – ослін для приготування їжі. На господарстві ослінчики та колодки для майстрування, виконання різних робіт. У південно-східному кутку,– відро з водою на колодці. Щодо облаштування покутя, то взірцем може бути покуть Черкащини, архаїчний, без покутньої ікони, з рядом ікон на причілку, на спеціальній полиці-божнику, з ритуальними предметами, паперовими чи різьбленими пташками під стелею, рушниками з «квіткою» та парами пташок Вирію. Буденний одяг на жердках, взуття під лавами та полом, шаблі на стінах. Освітлення лоєвими каганцями. Можливе застосування поширеного на південь від Черкащини дуже довгого килима, тканого упоперек, смугами традиційного орнаменту, різних варіантів (хрестів, сосонок, ромбів тощо). Такий килим розрахований на світлицю, тобто приміщення, в якому вся напільна стіна вільна, коли врахувати, що килим переходить і на причілок, коло полу, то це і складає разом довжину у 7 метрів, висотою десь 1,6 метра. Така річ, масово поширювана у традиційному побуті краю, цілком могла увійти у побут козацького куреня. Це ж можна сказати і про рушники на образах: це не просто прикраса, це сакрально-обрядовий елемент, святитель хати. Саме Подніпров’я славилось великим «красним» рушником, шитим традиційними елементами «квітки» та геометричними священними знаками. Козаки не скупились на пошанування віри, адже це етнокультурна віра у святість буття у Світі, що мотивує всі елементи етнокультури, які і захищались козаками, як етнокультурний синонім оригінальних основ християнства з вірою у Святого Духа як всеосяжність всього сущого. Література 1. Тітова О. Перспективи дослiдження пам’яток українського козацтва XVIXVIII ст. // Дослiдження археологiчних пам’яток доби українського козацтва. Випуск 3. – Київ, бiблiотека «Часи козацькi», 1994. – С. 3-6. (с. 5); Тітова Олена. Відтворення нерухомих пам’яток українського козацтва. До постановки питання // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статей. Випуск 11. – Київ, «Шлях», 2002. – С. 81-84. С. 82.; Дiденко С. Особливостi будiвництва козацьких куренiв на Запорiзькiй Сiчi // Дослiдження археологiчних 100 пам҆яток українського козацтва. Випуск 4. – Київ, Бiблiотека «Часи козацькi», 1995. – С. 13-14; Дашевська I. Археологiчнi дослiдження, як джерело музейного вiдтворення куренiв Запорозької Сiчi // Новi дослiдження пам҆яток козацької доби в Українi. Випуск 8. – Київ, Бiблiотека «Часи козацькi», 1999. – С. 102-104;.Ленченко В. Рукописні плани Запорозької Січі ХVIII століття // Український археографічний щорічник. Вип. 8/9. – Київ – Нью-Йорк, 2004. – С. 157-189 (с. 186) ; Будина О.Р. Развитие жилища в этнически смешанной среде (по материалам греков Донецкой области УССР) (с. 92-125) // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. – Москва, «Наука», 1979. – 192 с (с.107); Маркова Л.В. Традиции и инновации в устройстве и использовании жилищ болгар западных районов Одесской области УССР. (с. 126-149.) // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. – Москва, «Наука», 1979. – 192 с. (с. 129, 133); Маруневич В.М. Некоторые особенности материальной культуры гагаузов Одесской области УССР (с. 150-172) // Культурнобытовые процессы на Юге Украины. – Москва, «Наука», 1979. – 192 с. (с. 152). 2. Козловский А.О., Ильинский В.Е. Отчет об исследованиях на Каменской Сечи в 1989 г. – НА НЗХ № 702. – 76 с. (с. 7-8); Козловский А.А., Ильинский В.Е. Отчет о работах на Каменской Сечи. – Министерство культуры Украины, Государственный заповедник на о. Хортица. – Запорожье, 1992 // НА ІА НАНУ № 1992/76. – С. 1-5; Козловський А.О., Іль'їнський В.Є. Козацькі старожитності Пониззя Дніпра. // Археологія, Київ, “Наукова думка”, 1991, № 4, С. 42- 58, с 54-55]. 3. Верговський С.В. Хата з Донеччини в експозиції Національного музею народної архітектури та побуту України. // Музейна колекція: формування, вивчення, зберігання. (Збірка статей за матеріалами науково-практичної конференції Донецьк, 11 жовтня 2010 року) . Донецьк 2011. С.175-182. В’ячеслав Крижановський (Київ), молодший науковий співробітник відділу археології Києва Інституту археології НАН України Господарські споруди та ями ХVІІ–ХІХ ст., знайдені під час розкопок по вул. Олеся Гончара, 17–23 у м. Києві Під час проведення науково-рятівних розкопок на земельній ділянці по вул. Олеся Гончара, 17–23 було виявлено велику кількість (понад тридцять) споруд та ям господарського призначення, які датуються ХVІІ–ХІХ ст.1. Деякі з них, поєднуючись, утворюють між собою невеличкі господарські комплекси. На карті 1803 р. ділянка розкопу по вул. О.Гончара, 17–23 була забудована одноповерховими будинками з підвалами, які належали сім’ям відставних офіцерів. Тому в цей час активно руйнувався культурний шар більш ранніх періодів, особливо – давньоруський. Ця забудова залишалася майже незмінною до кінця ХІХ–початку ХХ ст. На жаль, майже всі досліджені об’єкти та більша частина ям були зруйновані пізніми перекопами під час прокладання комунікаційних систем. Та, незважаючи на поганий стан збереженості, все ж вдалося дослідити їхню будову і знахідки у їх заповненні. Досить цікавими виявилися підвали від одноповерхових будинків і об’єкти господарського призначення різної форми та розмірів. Деякі з них представлені нижче. 101 Об’єкт 1 (Підвал 1) знаходився у Пн частині ділянки розкопу. Розміри: 1,85 м х 1,55 м, глибина–2,6 м (Рис. 1). У материк об’єкт 1 заглиблювався на 1,3 м. За своєю конструкцією об’єкт 1 був підвалом від існувавшого на цьому місці будинку початку ХІХ ст. Підвал 1 квадратної форми, з глибини 0,6 м від материка по стінках підвалу, а також на його підлозі фіксувалась обмазка сірою спондиловою глиною, у кількох місцях під глиняною простежується обмазка вапном. Товщина даної обмазки на стінках підвалу становить 2-4 см, а на підлозі–6-7 см. Заповнення даного підвалу 1 неоднорідне і досить щільне. Було знайдено велику кількість цілих та трохи надбитих скляних пляшок (7 великих винних та горілчаних і 5маленьких аптечних) різномунітної форми, два скляних штофи початку–середини ХІХ ст., 6 майже цілих горщиків, 2 цілих глечика і фрагменти ще від трьох подібних глеків, 1 молочник (глечик для молока), майже цілий та ще кілька половинок від керамічних заварників середини ХІХ ст., 3 керамічних і 2 скляні чорнильниці. Також було знайдено 2 великі та 7 маленьких фрагментів від порцелянових тарілок, 3 цілих порцелянових блюдця, порцелянову чашечку і білу порцелянову мармеладницю другої половини ХІХ ст. Цікавими серед знахідок виявилися 4 майже цілі пищики у вигляді тваринок (жирафи, бичка, коня?), які були розфарбовані різними кольорами, а на одному з них була нанесена темнозелена полива. Крім цього знайдено 8 вінець, 4 денця та 15 стінок-фрагментів керамічних посудин другої половини–кінця ХІХ ст. Об’єкт 7. Розміри розкритої частини: приблизно 4,6 м х 3,1 м, глибина – до 3,5 м. Конструкція, форма та розміри об’єкту 7 досить умовні, оскільки нам не вдалося чітко зафіксувати його. На жаль, цей об’єкт було майже повністю знищено пізнім перекопом, а тому, матеріал із його заповнення знаходився у перевідкладеному стані і був змішаний з будівельним та побутовим сміттям ХХ ст. Тут було знайдено 2 шматки будівельної плінфи давньоруського часу зі слідами цем’янкового розчину товщиною 4 см, 3 фрагменти керамічних покришок кінця XVIII–ХІХ ст., 2 фрагмента горщика 102 з ручкою, 5 вінець горщиків,4 ручки від горщиків, 1 фрагмент глечика, 1 фрагмент макітри, 8 керамічних стіночок горщиків, 2 з яких – із поливою по внутрішньому краю, 5 керамічних та 2 фрагменти вінець скляних штофів, 8 фрагментів стіночок від штофів, 1 скляну ручку від бокальчика і 3 фрагменти скляних віконниць, які також датуються кінцем XVIII–початком ХІХ ст. Об’єкт 11. Розміри розкритої частини: 2 м х 1,5 м, глибина –2,1 м. У плані прямокутної форми, витягнутий по лінії Зх–Сх. З Пд сторони його перерізає пізній перекоп, а зі Сх – фрагмент цегляного фундаменту будинку початку ХХ ст. Зверху об’єкт 11 розпочинається як розвал печі другої половини XVIII ст. у вигляді горілого шару. Нижче – сірий шар ґрунту з досить щільним заповненням. Кераміка із заповнення об’єкту 11 представлена, в основному, фрагментами різноманітного посуду. Було виявлено 1 маленький горщик, половину горщика з зеленою поливою з внутрішнього боку, 1 фрагмент керамічної посудини з темно-зеленою поливою з внутрішнього боку, 5 фрагментів керамічних тарілок різних розмірів, 45 фрагментів вінець від розписних тарілок з поливою з внутрішнього боку, 11 фрагментів денець тарілок з розписом та поливою з внутрішнього боку, 36 фрагментів стіночок від тарілок з поливою з внутрішнього боку та поливою з обох боків. Можна виділити поливу двох кольорів: зеленого та темно-зеленого. Також було виявлено значну кількість фрагментів порцелянових чашок і тарілок. Кухонний посуд представлено у вигляді 4 фрагментів вінець горщиків, 40 фрагментів стінок,1 полив’яного горщика, 5 фрагментів денець керамічних посудин. Вироби зі скла представлені 3 фрагментами денець штофів (Рис. 2, 1–3). Окрім цього було знайдено 2 великі та близько 15 мілких фрагментів пічних кахлів. На деякі була нанесена полива темно-зеленого кольору. На великих фрагментах кахлів простежувався тиснений візерунок – рослинний орнамент. Фіксувалась невелика кількість фрагментів цегли, цем’янкового розчину та яєчної шкаралупи. На дні об’єкту 11 було знайдено шматок пірофіліту зі слідами обробки. Також було знайдено значну кількість кісток тварин. Об’єкт 12. Розміри відкритої частини: 1,2 м х 2,3м, глибина–2,6 м. Об’єкт 12 знаходився навпроти об’єкту 11–з його Пн сторони. Даний об’єкт, скоріш за все, прямокутної форми, зі сходу його перерізає фрагмент цегляного фундаменту будинку початку ХХ ст., Пн частина об’єкту перерізана пізнім перекопом-ямою, заповнення якої складається з шарів мішаного ґрунту. Цю яму можна прослідкувати у стратиграфічному розрізі Пн стінки об’єкту 12. У заповненні даного об’єкту майже відсутній будьякий матеріал. Переважно зустрічаються невеличкі шматочки цеглинок та фрагменти вапняного розчину. Кераміка представлена 3-ма фрагментами вінець від полив’яних розписних тарілок, 2-ма фрагментами вінець звичайних тарілок, 3-ма фрагментами вінець горщиків, 2-ма фрагментами денець від розписних полив’яних тарілок. Вироби зі скла представлені 1-м фрагментом денця скляної чарочки, 1 фрагментом денця, 1 фрагментом стінки штофу XVIII ст., скляною ручкою від кухлика, а також кількома фрагментами віконниць. 103 Також знайдено кілька невеличких фрагментів порцелянових посудин та одна порцелянова кришка середини ХІХ ст. Об’єкт 15. Розміри розкритої частини: 3,05 м х 2,3 м, глибина–2,6 м. Даний об’єкт прямокутної форми, витягнутий із Зх на Сх. Зх стінка об’єкту заокруглена, а зі Сх сторони об’єкт 15 перерізає пізній перекоп. З Пн та Пд боків в об’єкт 15 врізаються фрагменти цегляної фундаментної кладки від будівель початку ХХ ст. Зверху над об’єктом 15 прослідковувалася сміттєва яма (Рис. 1). Таким чином, ми не маємо можливості прослідкувати реальну форму та розміри цього об’єкту. У заповненні об’єкту 15 виявлено 6 фрагментів вінець звичайних горщиків та 1 фрагмент вінця розписного горщика, 1 фрагмент вінця розписного глечика, 1 фрагмент розписної тарілки та 1 фрагмент миски з врізною хвилькою по зовнішньому краю та темно-зеленою поливою з внутрішнього боку. На цьому матеріал із заповнення об’єкту 15 вичерпаний. За керамічним комплексом об’єкт можна датувати кінцем XVIII–початком ХІХ ст. Об’єкт 17. Розміри розкритої частини: 1,3 м х 2 м, глибина–2,12 м. Даний об’єкт в плані прямо-кутної форми, орієнтований по сторонам світу, за своєю конструкцією нагадує будівлю господарського призначення. На дні об’єкту 17, по його кутках виявлено 2 стовпові ямки і ще кілька ямок різної форми та діаметру. Частина об’єкту перерізана зі Сх залишками цегляної фундаментної кладки від будинків початку ХХ ст., а з Пд – пізнім сміттєвим перекопом. У заповненні об’єкту фіксувався перемішаний та перевідкладений ґрунт зі сміттям, в якому трапляється кераміка початку ХVIII–середини ХІХ ст. Під фундаментною кладкою зі Сх сторони об’єкту 17 заповнення складається з перевідкладеного ґрунту, під яким фіксується прошарок горілого вугілля, фрагментів горілої деревини, великих шматків печини та обгорілої кераміки. Деякі шматки печини за формою подібні до цеглин, інші ж– безформенні. Заповнення об’єкту 17 не однорідне. Тут було знайдено 1 фрагмент полив’яної тарілки з зеленою поливою з внутрішнього боку, 17 фрагментів 104 звичайних та 7 вінець горщиків з нанесеним кольоровим візерунком, 15 фрагментів денець, серед яких кілька денець з поливою з внутрішнього боку, 22 фрагменти придонних частин керамічних посудин, 10 ручок від керамічних глечиків та горщиків. Також виявлено 82 фрагменти звичайних керамічних стіночок, 8 стінок з темно-зеленою поливою з внутрішнього боку, 48 фрагментів стінок з кольоровим орнаментом, 14 фрагментів покришок і 1 фрагмент керамічної пічної кахлі. Скляні вироби представлені 1 фрагментом горла штофу, 1 фрагментом денця і 1 фрагментом ручки штофу та 11 фрагментами стінок штофів. Знайдено 1 шматок пірофіліту та 1 фрагмент плінфи жовтого кольору з шамотом товщиною 4см, 4 фрагменти печини та 1 фрагмент цеглини. Також було знайдено фрагмент плетива, покритого мідним окислом. У якості датуючого матеріалу виступили такі монети, знайдені в об’єкті 17: 2 монети–«Ѕ копейки» 1898 р. та 1899 р.; 1 монета–«ј копейки серебром» 1840 р.; 1 «чешуйка». В заповненні об’єкту 17 було виявлено невелику кількість фрагментів залізних виробів. Об’єкт 18. Цей об’єкт не мав чіткої форми та розмірів. В ньому було зафіксовано 2 стовпові ями квадратної форми, одна з яких перерізала поховання(?). Заповнення об’єкту 18 виявилося досить щільним. Кераміка із заповнення об’єкту 18 складається, переважно, зі столового і кухонного посуду. Кухонний посуд представлено у вигляді 29 фрагментів вінець керамічних горщиків, 28 фрагментів денець і 10 фрагментів придонних частин горщиків та 6 фрагментів покришок. Столовий посуд представлено у вигляді 14 фрагментів порцелянових посудин, 5 полив’яних вінець, 7 полив’яних денець та 2 полив’яних стінок тарілок з зеленою та темнозеленою поливою з внутрішнього боку. Також, було знайдено 70 фрагментів керамічних стінок посудин. Виявлено 7 фрагментів звичайних та 14 фрагментів пічних кахлів з зеленою поливою із внутрішнього боку. Вироби зі скла представлені у вигляді 3 скляних денець штофів, 18 скляних стінок різноманітних пляшок та 1 фрагменту скляної віконниці. Знайдено 4 фрагменти підлогової плитки та 3 мілкі фрагменти пірофіліту. У якості датуючого матеріалу може слугувати монета: «2 копейки серебром» 18(?) р. Об’єкт 20. Розміри розкритої частини: 5,7 м х 2,8 м, глибина–3,5 м. В плані об’єкт 20 прямокутної форми, Сх частина його була перерізана цегляною фундаментною кладкою від зруйнованої будівлі початку ХХ ст., а Зх–знищена пізнім перекопом. Даний об’єкт, скоріш за все, є фрагментом підвалу будинку, що його було зруйновано в середині ХХ ст. На початку дослідження, зверху фіксувався мішаний материковий ґрунт, нижче–лес жовтуватого кольору, перемішаний зі світло-коричневим суглинком із поодинокими вкрапленнями вуглинок. При розчистці та виборці об’єкту 20 на глибині 1,6 м було виявлено потужний шар деревного тліну, фіксувалося кілька фрагментів зітлілих колод під його Зх та Пн стінками. Можливо, це зумовлено тим, що стіни об’єкту 20 були укріплені дерев’яними колодами, які, під час руйнації просто впали на підлогу. Конструктивно цей об’єкт можна розділити на дві частини: північну, яка має східчасту структуру, з 105 великою кількістю стовпових ямок і заглиблень, що залишилися від дерев’яних колод, та південну, підлога якої рівніша і стовпових ямок тут менше. У цій частині об’єкту 20 по центру було зроблено невеличкий підвальчик прямокутної форми – підвал 3. Його розміри: 1,8 м х 0,86 м, глибина–4,35 м. На дні об’єкту 20, по його кутах (Пн–Сх та Пд–Зх) чітко читаються дві стовпові ямки, контури від інших двох ледь простежуються. У Пн–Сх та Пд–Зх кутах підвалу 3 було зроблено невеличкі заглиблення («схованки»), що врізалися у материк на 0,3 м–0,4 м. У цих заглибленнях було виявлено 2 денця від скляних пляшок другої половини–кінця ХІХ ст. Заповнення підвалу 3 неоднорідне, мішане, трапляється кераміка та фрагменти посудин середини–кінця ХІХ ст. У заповненні ж об’єкту 20 було виявлено 31 фрагмент вінець, 53 фрагменти стінок , 3 ручки від горщиків, 4 фрагменти покришок, 12 фрагментів денець. Знайдено 1 цілу та 3 фрагменти глиняних розписних тарілок, 2 фрагменти від посудини з ручками у вигляді ящірок, 1 порцелянову чашку, майже цілу порцелянову супницю та фрагмент порцелянової розписної тарілки початку– середини ХІХ ст. Вироби зі скла було представлено 5 фрагментами скляних виробів, 9 скляними фрагментами горл, 3 фрагментами вінець скляних банок, 11 фрагментами денець скляних штофів. Також було виявлено 3 фрагменти підлогової плитки. Серед значної кількості ям можна виділити лише деякі ями, найбільш цікаві своєю конструкцією та знахідками, виявленими під час їх дослідження. Яма 1. Діаметр ями: 1,8 м, глибина–2,85 м. Дана яма була майже повністю зрізана більш пізнім об’єктом, який сів на неї зверху (Рис. 1). Заповнення ями 1 неоднорідне і датується кінцем XVIII–початком ХІХ ст. У ньому зустрічається невелика кількість стінок горщиків, 1 фрагмент керамічної покришки, 5 фрагментів порцелянових тарілок та кілька керамічних чорнильниць. Вироби зі скла представлені 3 фрагментами горл штофів, 2 фрагментами горла пляшечок, 8 фрагментами денець штофів, 66 фрагментами стіночок від штофів. Яма 2. Розміри розкритої частини: 0,74 м х 0,65 м, глибина–2,1 м. З Пн частини яму 2 перерізав бетонний блок, що залишився від конструкції 106 гаражів, які раніше розташовувалися на цьому місці (Рис. 1). В заповненні ями 2 виявлено 2 фрагменти склянок з ручками. Один з фрагментів має фігурне денце, а інший – пласке, звичайне. Обидва ці фрагменти гутні і датуються початком XVII ст. (Рис. 2, 4-5). Крім цього, у заповненні ями 2 було знайдено монету: «полтора гроша» 162(?) р. Речі Посполитої періоду правління Сигізмунда 3 (1587–1632 рр.). За її допомогою можна чітко датувати яму 2 першою половиною XVII ст. Також у заповненні ями 2 було виявлено кілька фрагментів віконниць. Яма 7. Розміри розкритої частини: 0,7 м х 1,3 м, глибина – до 4,5 м. Зі Сх та Пд сторін яму 7 перерізає пізній перекоп. Дана яма дуже глибока, вдалося заглибитись лише на 3,5 м. Судячи із досить щільного заповнення, яма 7, скоріш за все, була сміттєвою. Тут було виявлено велику кількість кераміки початку XVIII–середини ХІХ ст.–фрагментів кухонного та столового посуду. Кухонний посуд представлено двома фрагментами горщиків з врізним лінійним та хвилястим орнаментом, 1 фрагментом горщика з ручкою із нанесеним штампованим орнаментом по плечику і лінійним орнаментом по тулубу, 2 фрагментами вінець горщиків зі штампованим орнаментом, нанесеним на зовнішній край вінець, 2 фрагментами від великих та 2 фрагментами від маленьких горщиків, 5 звичайних фрагмента вінець горщиків, 13 фрагментів придонних частин і 2 фрагменти денець горщиків. Також було знайдено 7 фрагментів глиняних покришок і 1 фрагмент глиняної макітри. Столовий посуд представлено двома фрагментами керамічних мисок та 1 фрагментом горла керамічного розписного глечика з поливою по верхньому краю вінця. Виявлено близько 40 фрагментів стінок керамічних посудин. Значна частина фрагментів кераміки, перелічена вище – це великі шматки посудин – глечиків і горщиків (Рис. 3). Вироби зі скла представлено у вигляді 1 фрагменту скляної посудини з ручкою (пляшки (?)), 2 скляних ручок,1 фрагмента горла і 1 фрагмента денця скляної фляжки, 1 фрагмента фігурного денця від бокальчика. Яма 10. Діаметр ями: 0,7 м, глибина–2,15 м. Зверху яма 10 була зрізана підвалом від будівлі кінця ХІХ–початку ХХ ст., тому від неї залишилась лише частина дна. В заповненні ями 10 було виявлено 1 фрагмент керамічної миски, 2 фрагменти горщиків з ручкою, 2 фрагмента вінець горщиків середини XVIII ст. зі штампованим орнаментом по зовнішньому краю. Скляні вироби представлені у вигляді денця скляної фляжки XVIII ст. та денця стаканчика. Отже, судячи з великої кількості об’єктів господарського призначення та господарських ям, датованих ХVІІ–ХІХ ст., можна припустити, що дана ділянка активно заселялася починаючи з ХVІІ ст., а вже на початку ХІХ ст. ця територія щільно забудовувалася переважно приватними садибами. Література 1. Козловський А.О., Ієвлєв М.М., Крижановський В.О. Звіт про археологічні дослідження по вул. О.Гончара, 17- 23 у м. Києві в 2008- 2009 рр.— К., 2009. 107 Кирило Капустін (Київ), аспірант Національного університету «Києво-Могилянська Академія», лаборант 1 категорії Наукових фондів Інституту археології НАН України Комплекси післямонгольського часу з Городська (за матеріалами розкопок 1946 р.) Як відомо, історія Південної Русі у післямонгольську добу вивчена недостатньо, що прийнято пов’язувати із незадовільним станом джерельної бази, не розробленістю хронотипології кераміки, а також незначною кількістю публікацій, присвячених вивченню різноманітних аспектів життя населення регіону. Одним із найперспективніших напрямків роботи сучасних дослідників є аналіз та систематизація археологічних колекцій, що зберігаються у наукових фондах як академічних, так і музейних установ. Вивчення та реінтерпретація зібраних матеріалів дозволяє переглянути хронологію досліджених об’єктів, схарактеризувати матеріальну культуру, особливості домобудівництва, характер сільськогосподарської та ремісничої діяльності, торгівельних зв’язків тощо. У цьому контексті згадаємо про досить цікаву колекцію знахідок з території «Малого городища» в с. Городське Коростишівського рну Житомирської обл. (досліджувалося А.В. Дмитрієвською (1946 р.), В. К. Гончаровим та М. Ю. Брайчевським (1947 р.), Р. І. Виезжевим (1955, 1957–1958 рр.)), яка збері-гається у наукових фондах ІА НАН України (кол. №8). За весь час робіт на пам’ятці було розкопано понад 2000 м2 площі майданчику укріпленого поселення, зафіксовано 24 житлових та 20 господарських споруд, а також 57 Рис.1. План та матеріали із заповнення ям різноманітного призначення, напівземлянки №1 «Малого» фрагменти гончарних горщиків, Городського городища вироби із заліза, кольорових металів, дерева, кістки, каменю та скла [2, 131]. 108 Досить довгий час городище за зібраним керамічним матеріалом датували Х–ХІІІ ст. Ситуація змінилася лише наприкінці 1980 – на початку 1990-х років, коли на основі комплексного аналізу найчисленнішої категорії знахідок – кераміки було виділено два культурно-хронологічні горизонти (давньоруського та післямонгольського часу) [4, 48–50; 8, 94–95]. Щоправда, подальші роботи з аналізу матеріалів середньовічного Городська не проводились. З огляду на це, головною метою цієї роботи є всебічний аналіз та публікація матеріалів середини ХІІІ–XIV ст., віднайдених за час археологічних розкопок експедиції А.В. Дмитриєвської у 1946 р. Отже, цього року експедицією ІІМК АН СРСР під керівництвом А.В. Дмитриєвської досліджено близько 400 м2 площі в північно-західній частині городища, вздовж його бокового краю. Як показали розкопки, потужність культурних нашарувань змінювалась від 0,20 м (ближче до середини укріпленого майданчика) до 1,5 м (біля його країв). На дослідженій площі віднайдено 6 житлових заглиблених споруд, одна реміснича та одна землянка невизначеного призначення, а також 19 вогнищ. За повідомленням дослідниці, всі об’єкти залягали у жовтому піщаному та глинистому материку [6, 1]. Загалом же аналіз керамічних колекцій дозволив виявити матеріали післямонголь-ського часу у заповненні напівземлянок №1, №3-4, №5-6, а також споруди №7. Тож, детальніше схарактеризуємо виявлені житлові та господарські комплекси. Напівземлянка №1, овальної Рис.2. План та знахідки із напівземлянки форми (розміром 3,7 х 3,2 м), №3 «Малого» Городського городища витягнута довгою віссю по лінії північний захід-південний схід, розташовувалась за 3,8 м від західного краю мису. Котлован споруди був заглиблений у материк на 1,5 м. Вхід, у вигляді земляної приступки півовальної форми (розміром 0,7 х 0,4 м, висотою 0,6 м від рівня підлоги), знаходився у південній частині житла [2, 133–134; 5, арк.13–14]. 109 Провідною категорією знахідок із об’єкту є гончарні горщики давньоруського та золотоординського часів. Кількісно переважають фрагменти товстостінних посудин, виготовлених із погано відмученого тіста із домішкою середньозернистого піску, граніту, слюди або кварцу. Їхня поверхня нерівна, бугриста, тісто грудкувате. Плічка таких горщиків невиразні, похилі, шийка коротка. Вінця короткі, майже прямі або дещо відігнуті назовні, потоншені або заокруглені чи зрізані по зовнішньому краю. Орнаментація на деяких виробах відсутня, на інших концентрується тільки у верхній частині – під шийкою або на плічках. Це недбало прокреслені прямі або хвилясті лінії, а також їх комбінації, інколи зустрічаються також пальцеподібні або нігтеподібні вдавлення [4, 48–49]. Подібна кераміка добре відома за матеріалами розкопок середньовічних пам’яток Південної Русі і датується серединою ХІІІ–XIV ст. Дещо менше знайдено фрагментів Рис.3. План та знахідки із посудин, виготовлених із добре заповнення напівземлянки №4 відмученої глини із домішками «Малого» Городського городища дрібнозернистого піску та вінцем з валикоподібним потовщенням, профільованим по внутрішньому краю круговою борозенкою. Орнамент, у вигляді кількох горизонтальних, рідше хвилястих ліній, знаходився у верхній частині ємності, переважно під шийкою або на плічках. Такі вироби добре відомі за матеріалами розкопок Києва, Чернігова та інших міст Русі, де зустрічаються у культурних нашаруваннях ХІІ–ХІІІ ст. Із заповнення цієї землянки походить також уламок вістря залізної стріли (тип 67, за А.Ф. Медведєвим), один цілий та чотири фрагментованих залізні ножі, дверний пробій, 4 цвяхи, два шиферних пряслиця (овальної та біконічної форми), скляні браслети тощо [2, 133-134]. Напівземлянка №3, овальної форми (розміром 3,7 х 3,3 м), знаходилась біля західного краю мису, за 7 м на південний захід від напівземлянки №1. Вона орієнтована довгою віссю по лінії північний схід-південний захід і заглиблена у материк на 1,55 м. Біля південно-східної стінки простежено залишки печі у вигляді завалу глини та каменів, площею 2,7 х 1,2 м. Завал складався із трьох прошарків (кожен завтовшки 0,1 м), які залягали у такій послідовності: зверху глина, під нею темний прошарок, який перекриває 110 червону пухку глину [5, арк.15-16]. Неподалік печі віднайдено розбиті кам’яні жорна. Біля північно-східної стінки розташовувалась лава, вирізана із материкової глини (розміром 2,0 х 0,5 м, висотою 1,1 м від рівня підлоги). Вхід, у вигляді похилої площадки, довжиною 1,6 м і шириною 1,2 м, містився біля північно-східної стінки напівземлянки [2, 147-148]. Окрім чисельних фрагментів кружальної кераміки ХІІІXIV ст. у її заповненні виявлено три гачки, блешня (викувана із залізної овальної пластини, дещо вигнутої форми, один кінець якої безпосередньо переходить у гачок із борідкою, а на іншому просвердлено отвір для протягування жилки) [10, 227], кільце від вудил, 4 залізних ножі, дверний пробій, ключ від пружинного замка (тип ВІІ, за Б.О. Колчиним), уламок Рис.4. План та знахідки із напівземлянки №5 коси, фрагменти двох серпів, шило (чотиригранної форми), три кам’яні точила, шиферні пряслиця (овальної форми), а також близько 100 скляних браслетів та 4 намистини (блакитного, зеленого та чорного кольорів) [2, 149]. Окремо згадаємо про знахідку невеликого ковальського молотка (довжиною 10 см, шириною 1–1,5 см), який використовували, імовірно, для остаточної (чистової) проковки металевих виробів. Напівземлянка №4, овальної форми (розміром 4,2 х 3,2 м, глибиною 1,1 м), знаходилася за 5,5 м від західного краю мису і була витягнута довгою віссю по лінії північний захід-південний схід. У північно-західній частині приміщення простежено залишки глинобитної печі (печина поширена на площі 2,25 х 2,40 м). Біля південної стінки зафіксовано вирізану із материка лаву розміром 1,55х0,4 м, висотою 0,3 м від рівня долівки. Вхід, у вигляді двох материкових приступок (розміром 0,7 х 0,3 х 0,45 м та 0,5 х 0,2 х 0,8 м) розташовувався біля південної стінки [2, 150; 5, арк.17]. Керамічний комплекс представлений фрагментами гончарних посудин як давньоруського, так і золотоординського часів. Останні добре відомі за матеріалами розкопок Києва, Вишгорода, хут. Половецького, Соколецького замку та інших населених пунктів Середнього Подніпров’я середини ХІІІ–XIV ст. [1, 76-77; 3, 47–57; 7, 175–176; 9, 70-74]. Тут само знайдено три залізні ножі, шило (чотиригранної форми), три цвяхи, кільце від вудил, рибальський гачок, дверний пробій, ключ від нутряного замка, наконечник стріли, фрагменти мідного клепаного казана, скляні браслети, ріг із слідами обробки. 111 Післямонгольським часом слід датувати і напівземлянку №5. Вона підпрямокутної форми (розміром 3,2 х 2,3 м) орієнтована довгою віссю по лінії північний захід-південний схід і заглиблена на 1,3 м у материк. У південному кутку зафіксовано залишки печі, складеної із каменів та плінфи [5, арк.18]. Під завалом віднайдено фрагменти 15 скляних браслетів, 5 бронзових пластин, цвях, свинцева пластина, уламок жорна. Звідси ж походить уламок залізного меча, різецьложкар, два цілих ножі, цвяхи, скляні браслети, бронзова дротяна сережка, уламок бронзового витого браслету та глиняного свищика у вигляді качиної голівки [2, 142–143]. Напівземлянка №6 підчотирику-тної форми (розміром 4,2 х 4,0 м) із півовальними виступами у північнозахідному та південно-східному кутах, розташовувалась за 1,3 м на південь від напівземлянки №3 та за 5 м від західного краю мису. Котлован був заглиблений у материк на 1,5 м, стінки відхилені назовні. У північно-західному куті виявлено завал печі розміром 1,15 х Рис.5. План та артефакти із 1,0 м. Вхід, у вигляді двох сходинок заповнення напівземлянки №6 (розміром 0,8 х 0,6 м та 0,5 х 0,3 м), розташовувався у південно-східному куті будівлі [5, арк.20]. Під час розчистки згаданого об’єкту віднайдено чотири шиферні пряслиця, 3 кам’яних оселки, 8 цілих та 2 фрагментованих ножі, два рибальських гачки, пружину від дерев’яного замка-засува, а також ключ від навісного пружинного замка типу ВІІ (за Б.О. Колчиним), псалій, залізну пряжку підквадратної форми, стулку бронзового хреста-енколпіону, фрагмент браслету та цілий псевдовитий перстень (у Новгороді вони побутували протягом ХІ–XV ст.). Окрім металевих виробів знайдено також 146 уламків скляних браслетів, куляста намистина зеленого кольору, а також круглий кістяний ґудзик із циркульним та іксоподібним орнаментом [2, 136; 5, арк.22–23]. Керамічний комплекс напівземлянки №6 характерний для заповнення об’єктів середини ХІІІXIV ст.: тут зустрічають як уламки гончарних горщиків ХІІ–XIII ст., так і недбало виконаних посудин золотоординського часу. Споруда №7 мала овальну форму (розміром 4,1 х 3,3 м, глибиною 1,1 м) і була віддалена на 5,7 м від західного краю мису та 3,2 м від напівземлянки №6. У центральній частині об’єкту на висоті 0,7 м від рівня долівки розташовувався черінь прямокутної печі, розміром 2,0 х 1,50 м орієнтованої довгою віссю за лінією 112 північний схід-південний захід. Неподалік череня, який складався із двох шарів глини, виявлено окремі камені, які, очевидно, входили в конструкцію печі [2, 149]. У її заповненні виявлено уламок серпа, залізні ножі, ключ від замка, цвяхи, два кам’яних точила, кістяні деталі руків’я ножа мигдалеподібної форми (із отвором та без нього), а також уламки скляних браслетів. Вироби із глини представлені уламками горщиків «архаїчної» групи, згідно з М.П. Кучерою, а також поодинокими фрагментами посуду давньоруського часу. Таким чином, експедицією 1946 р. було досліджено п’ять житлових та одну господарську споруду післямонгольського часу. Всі вони були заглиблені у материк на 1,1–1,5 м і мали розміри від 3,7х3,2 м до 4,2х4,0 м, що відповідає середньостатистичним показникам давньоруських будівель. В одному із кутів житлової споруди, як правило, розташовувалась глинобитна піч із передпічною ямою невеликих розмірів. У двох випадках біля однієї із стін вдалося простежити залишки материкових лав розмірами 1,5-2 х 0,3-0,5 м; у чотирьох випадках – вхід, у вигляді одної-двох сходинок. Речові знахідки представленні уламками гончарного посуду давньоруського та золотоординського часів, залізними виробами (ножі, шила, цвяхи, пряжки), артефактами, виготовленими із кольорових металів (хрести-енколпіони, уламки мідних казанів), кістки (деталі наборного руків’я ножа, ґудзик), каменю (пряслиця, грузила, точильні бруски) тощо. Загалом же, подальший аналіз археологічних колекцій дозволить уточнити планіграфію пам’ятки, датування віднайдених об’єктів, комплекс матеріальної культури, а відтак робити певні висновки щодо рівня розвитку продуктивних сил, сільського господарства, ремесел тощо. Література 1. Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII—XIV в. (по материалам археологических исследований). — К., 1982. – 120 с. 2. Виєзжев Р.І. Будівлі «Малого городища» X—XIII ст. в с. Городську // АП УРСР — 1962. — Т. XII. — С.131–154. 3. Виногродська Л.І. До питання про хронологію середньовічної кераміки з Новгорода-Сіверського // Археологія. — 1988. — № 61. — С. 47–57. 4. Звиздецкий Б.А. О времени существования летописного Городеска // СА – 1990. – №1 – С.42–56. 5. Дмитриевская А.В. Дневник раскопок Малого Городского городища в с. Городске Коростышевского р-на Житомирской обл. 1946 г. // НА ІА НАНУ – 1946/27. – 36 арк. 6. Дмитриевская А.В. Отчет о раскопках Малого Городского городища 1946 г. // НА ІА НАНУ – 1946/27. – 12 с. 7. Кучера М.П. Про одну групу середньовічної кераміки на території УРСР // Слов’яно-руські старожитності. – К., 1969. – С.174–181. 8. Кучера М.П. Слов’яно-руські городища VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К., 1999. 9. Оногда О. В. До питання про своєрідну групу кераміки післямонгольського часу // Магістеріум. Археологічні студії. – Вип.27. – К., 2007. – С.70–74. 10. Чернецов А.В., Куза А.В., Кирьянова Н.А. Земледелие и промыслы // Древняя Русь. Город, замок, село – М., 1985. – С.219–243. 113 Євген Калашник (Полтава-Київ), магістрант Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Іван Бовкун (Лівенське), краєзнавець Матеріальна культура Лівенської фортеці на Українській лінії Перша половина XVІІІ ст. — доба заселення Поорілля, викликаного стратегічним значенням рубежу. Сторіччям раніше край лише сезонно навідували “ухожаї” з Черкаського замку1 (Рис. 1), із середини XVІІ ст. починається масовий приплив населення2, а вже на 1676 р. у складі Полтавського полку були утворені три поорільські сотні — Китайгородська, Маячківська, Нехворощанська3. У 1709 р. центри цих сотень фігурують у джерелах, пов'язаних із Північною війною, зазнавши руйнувань від вояків армії Петра І4. Утворення вздовж Орелі у 1730-х роках оборонного рубежу — Української лінії (Рис. 2) викликає необхідність у планомірному заселенні краю. У 1732 р. було завершене будівництво чотирьохбастіонної фортеці при містечку Маячка. Цитадель репрезентувала новий тип укріплень і не заселялася, як міста попереднього етапу5, а виконувала роль виключно військового форпосту. В 1736 р. фортецю перетворено на п’ятикутну6, вірогідно, із прибудовою редана, а наказом від 19 (30) березня 1736 р.7 поставлено на службу у ній Лівенський ландміліцький полк. Роком пізніше було посилено охорону пунктів, де знаходилися магазейни та шпиталі в Орлику, Переволочній, Царичанці, Кременчуці, Кобеляках. У Маячці, навколо магазейну, що знаходився поза фортечними укріпленнями, збудовано ретраншемент8. Рештки цього ретраншементу, зайняті кладовищем, збереглися до сьогодні (Рис. 3). Обстежувалися Г.П.Заїкою та були атрибутовані власне як ретраншемент9, пізніше В.О.Мокляком інтерпретувалися як укріплення Лівенської фортеці10. Щодо військової присутності у мікрорегіоні можна констатувати наступне. У березні 1709 р. у ПолРис. 1 Поорілля на карті Г.Л. де Боплана сер. XVII ст. тавському Пооріллі діяли каральні загони російської армії під командою полковника Кампеля з бригади генерала Ренне. Сам К.Ренне повідомляє О.Д.Меншикова у листі від 25 114 березня про наявність у регіоні військових з'єднань, очолюваних кошовим отаманом Костем Гордієнко, чисельністю близько 6 тис.11 Лівенський ландміліцький полк квартирував у Маячці з 1736 р. до реформи 1762 р., яка поклала початок розформуванню Українського ландміліцького корпусу12. Взимку 1737 — 1738 рр. поблизу Лівенської фортеці перебували додаткові сили, надані полтавським полковником Василем Кочубеєм перед Очаківським походом. Крім того, навесні 1738 р. у нижнє Поорілля були направлені два кавалерійські резерви, а у Скієчках та Нехворощі перебувала команда гусар13. В 1760 — 1770-х рр. форпост займала сьома рота Донецького полку кінних пікінерів14. Отже, протягом тривалого часу, спостерігається щільна присутність військового контингенту у маячському мікрорегіоні. Однак матеріальна культура населення краю у добу пізнього середньовіччя дослідРис. 2 Українська лінія. Карта Г.П.Заїки жена у недостатній мірі. Коло козацьких старожитностей з околиць містечка Маячка (сучасне смт Новосанжарського р-ну Полтавської обл.) досить вузьке, але розширюється із кожним роком15. Наша робота вводить до наукового обігу та пропонує аналіз виразної серії старожитностей козацької доби, виявлених на території маячківського рубежу. У 2011 р. краєзнавцем з с. Лівенське І.В.Бовкуном до ЦОДПА була передана колекція знахідок, виявлених у ході розвідок на розорюваних присадибних ділянках в ур.Маячка-Гора, на другій терасі правого берега р. Оріль. Саме на цій ділянці на початку другої третини XVІІІ ст. було зведено Лівенську фортецю, що охороняла рубіж до 1770-х рр. Колекція нараховує 32 предмети з кераміки, скла та металу. Дрібна керамічна пластика у колекції представлена одиничною знахідкою уламка курильної люльки рідкісної форми (Рис. 4,1). Денце люльки невелике, із виділеним нижнім гребенем і дуже розлогим тюльпаноподібним вінцем. Люльку виготовлено у двочасній формі, з добре відмуленого тіста, шов загладжено. При обпалі виріб набув теракотового кольору. Зовні люльку вкрито червоним ангобом, поверхня лощена, орнаментована дугами з дрібних квадратів та паском вертикальних рисок, нанесених орнаментиром-коліщатком. Тулійка циліндрична, її вінце відколоте. Висота чашечки люльки — 4,5 см, діаметр вінця — 4,2 см. 115 Червоний ангоб та лощіння — сталі ознаки причорноморських центрів виробництва люльок16. Отже знахідку можна вважати імпортованою з Туреччини чи Кримського ханства, або військовим трофеєм. Достатньо віддалені аналогії знахідці, датовані поч. XVIII ст., більш масивні, з менш розлогими вінцями, походять одна з розкопок 2005 р. в Обухові, друга — з невстановленого місця знаходження на Полтавщині, зберігається у фондах ПКМ17. Продукція з гутного скла представлена трьома уламками денець стопок. Усі вироби встановлені на округлій підставці. Перший фрагмент високий — 7,4 см, струнких обрисів, із значним потовщенням приденної частини, чарку орнаментовано прокресленими хвилястими ребрами на стінках (Рис. 4, 2). Діаметр денця 4,1 см. Наступна Рис. 3 Топографічна зйомка околиць чарка більш тонкостінна, розлога із Лівеньскої фортеці (Г.П.Заїка, 1993 р.) уламком нижньої частини ручки (Рис. 4, 3). Збережена висота 2,4 см, діаметр денця 3,5×3,6 см. Обидва вироби зі світло-зеленого скла, патиновані. Третій уламок — приденна частина склопастової циліндричної чарки синього кольору, на зрізаноконічній припаяній підставці (Рис. 4, 4). Існує думка, що склопастові вироби у досліджуваний період репрезентують склоробне ремесло Османської імперії18. Вважаємо, що уламок представляє імпортований або трофейний виріб. Відносні аналогії знахідкам відомі у комплексі Новобогородицької фортеці19. Географічно близька морфологічна аналогія другому фрагменту зафіксована в ур. Ярмарківня на околиці с. Лівенське, що межує із Рис. 4 Ур. Маячка-Гора. Знахідки. Маячкою20. Категорію металеКераміка (1), скло (2-4) вих виробів можна умовно 116 розділити на наступні групи: речі культового призначення; речі військового вжитку; побутові речі; деталі збруї; ремінна фурнітура; ювелірні прикраси. До культових речей відноситься знахідка кріплення лампади чи домашньої курильниці, що підвішувалася перед образом21. Виріб з мідного сплаву. Складається з конічного розтрубу із Рис. 5. Ур. Маячка-Гора. Знахідки. трьома припаяними Мідний сплав пласкими вушками для кріплення ланцюгів, до верхньої частини розтрубу приклепане вушко на профільованій ніжці (Рис. 5, 1). Загальна висота виробу — 7,0 см, найбільший діаметр — 5,2 см. Вага — 75,85 г.22. Археологічних аналогій наразі не встановлено. Виріб міг перебувати у вжитку в XVII — XIX ст. Дві знахідки інтерпретовано як речі військового вжитку. Уламок зовнішньої накладки на замок пістоля чи мушкета. Виріб відлито з мідного сплаву. Розміри 1,8×6,7 см, товщина близько 0,1 см. Зовні деталь прикрашена різьбою у рослинних мотивах (Рис. 5, 2). Яскрава знахідка — фрагмент бляхи з листа мідного сплаву. Розміри — 5,8×10,0 см. На лицевій стороні виробу прочеканене геральдичне зображення — під царською короною - фрагмент геральдичного щита скандинавського типу зі щитотримачем — хижим птахом, в основі герба стрічка (Рис. 5, 3). На звороті бляхи сліди припаювання. Інтерпретувати зображення наразі не вдалося. Схожими латунними накладками у вигляді “дощок” (широких блях) з царськими вензелями та двоголовими орлами прикрашалися кришки лядунок, гренадерських та каптенармусівських сум23. З 1740-х рр., накладки вже повністю закривали кришку24. Лядунки та суми офіцерських чинів оздоблювалися сріблом25. Вважаємо, що ця деталь амуніції, виявлена на території Лівенської фортеці, могла належати гренадеру або каптенармусу Дніпровської армії. Побутові речі представлені кількома знахідками. Уламок двозубцевої виделки довжиною 4,8 см. Наявний фрагмент ручки орнаментовано насічками. Зубці виделки зігнуті (Рис. 6, 1). Унікальною знахідкою серед старожитностей ранньомодерного часу вважаємо невеликий паяльник, що, вірогідно, належав ювеліру. Довжина виробу 4,2 см, ширина від 2,1 до 2,3 см, вага 40,0 г. Паяльник відлитий з мідного сплаву, долотоподібний із отвором для ручки-стрижня у широкій частині, діаметр отвору — 0,5×0,6 см, (Рис. 6, 2). На робочій кромці 117 інструменту фіксуються застиглі краплини білого металу, що не реагує на дію магніту. Подібні вироби, зафіксовані археологічно, наразі не відомі. Знахідка цілком могла бути інструментом лудильника ХІХ ст.26 Однак, подібний інструмент, зафіксований на території фортеці XVIII ст., у Пооріллі може пояснюватися наказом імператриці Анни Іоанівни на початку 1733 р., щоб серед людей, які відправлялися для заселення Української лінії були умільці “різних мистецтв” які б везли із собою необхідний інструмент та про-віант27. Отже датування знахідки другою третиною XVIII ст. вважається нами закономірним. До побутових речей відноситься накладка на врізний замок скриньки. Вирізана з латунного листа, щитоподібна, розміром 6,4×7,5 см, із отвором для ключа 0,7×1,6 см (Рис. 6.3). По краю налічується 8 отворів для цвяхів, що кріпили платівку. Три залізні цвяхи збереглися. Загальна вага накладки 14,56 г. До цієї групи відносимо кований, Рис. 6. Ур. Маячка-Гора. Знахідчотирикутний у перетині стрижень довжиною ки. Мідний сплав (1-3), залізо (4) 10,0 см. загострений з одного краю та розклепаний з іншого. Вага 5,51 г. У розклепаній частині просвердлено отвір-вушко (Рис. 6, 4). На нашу думку, знахідка могла бути деталлю замка чи шилом. Значну групу в колекції склали металеві деталі збруї. Чотирма знахідками представ-лені кінські розподільники ременів. Перший (Рис. 7, 1), округлий, трипелюстковий, на звороті збереглися фрагменти штифтів-кріплень. Відлитий з мідного сплаву. Розміри — 5,1×5,2 см, вага 49,53 г. Інші три вироби, морфологічно Рис. 7. Ур. Маячка-Гора. подібні до описаного, Знахідки. Мідний сплав 118 представлені у фрагментах (Рис. 7, 2-3). Два виготовлено з мідного сплаву, один — із заліза (Рис. 7, 4). Усі виявлені розподільники відносяться до типу І (трипелюсткові) за типологією В.В.Приймака для середньовічних знахідок28. Ремінні розподільники козацької доби, подібні знахідкам з Лівенської фортеці, експонуються у Музеї археології міста Глухів29. Функціональне призначення описаних реміних розподільників варто розглянути додатково. Аналогічні розподільники ременів збруї відомі на теренах Дніпровського лісостепового Лівобережжя зі слов'яно-руської доби до ХХ ст. В інтерпретації О.М.Приходнюка розподільник цього типу кріпився до підгрудного ременя верхового коня (рос.: “подперсье”), для додаткової фіксації сідла30. За іншою думкою, деталь іменувалася “накрижник” та слугувала ремінним розподільником шлеї упряжних коней31. Під назвою “накрижник” (балхон) ця деталь відома і у джерелах ХІХ ст.32. На велику, як для нежитлового форту, репрезентативність вибірки варто звернути увагу. До того ж у Лівенській фортеці довгий час несли службу саме кавалерійські частини. Виходячи з цього, вважаємо інтерпретацію знахідок саме як деталей ремінних розподільників верхового коня такою, що відповідає дійсності. До того ж, у виробничотранспортній сфері українського селянства кінь став домінуючою тягловою силою зовсім пізно, у кін. ХІХ — на поч. ХХ ст.33 Відмітимо однотипність накрижника з Лівенської фортеці, представленого Рис. 8. Ур. Маячка-Гора. Знахідки. Мідний сплав на Рис. 7, 2, зі знахідкою, що походить з Пастирського городища останньої чверті VII — сер. VIIІ ст.34 Враховуючи відсутність археологічних даних про постійне населення на Орелі у синхронний період35, вважаємо знахідку такою, що піднімає відому верхню хронологічну межу датування подібних виробів початком литовськопольської доби36 до третьої чверті ХVIIІ ст. До деталей збруї відноситься представлена в уламках лита, цільна віжкова насувка37, що використовувалася при з’єднанні ременів поводу упряжного коня. Насувка розколота на дві частини розмірами 2,4×5,5 та 2,4×5,7 см (Рис. 7, 5). Загальна вага 54,72 г. Найбільша за чисельністю група знахідок — ремінна фурнітура. Уламок платівки з мідного сплаву для кріплення пряжки до портупеї в обладунку вояка. Трапецієвидна, з пошкодженим вушком та зігнутими штифтами на зворотній стороні. Лицевий бік орнаментовано косими насічками у рамці вздовж краю (Рис. 8, 1). Розміри — 1,2-1,6×4,7 см. 119 Уламок платівки-кільцеутримувача із двома наскрізними отворами для кріплення (Рис. 8, 2). Розміри — 0,9-1,2×4,7 см, Ø отворів 0,4 см. У цілому вигляді подібний виріб зберігається у Музеї археології міста Глухів38. Рамка пряжки до портупеї відлита з мідного сплаву з припаяною по середині перемичкою (Рис. 8, 4). Язичок втрачено, однак припускаємо, що він був виготовлений із заліза, що пояснює наявність іржі. Розміри — 2,6×3,7 см, вага 13,27 г. Друга рамка від пряжки багато орнаментована. Це овальний виріб з мідного сплаву (Рис. 8, 5) розмірами 2,8×4,1 см, вагою 5,86 г. Лицьова сторона прикрашена рельєфним хвилеподібним відбитком. Перемичку втрачено, вона кріпилася у невеликі отвори в рамці. Уламок тричасної ажурної поясної пряжки з двох вцілілих відділень (Рис. 8, 3) — знахідка, типова Рис. 9. Ур. Маячка-Гора. Знахідки. Мідний сплав для періоду XVII — XVIII ст. Зовнішні краї модельовані у вигляді зубців та напівовальних висту-пів з декоративними округленими вістрями. Отвори у пластині асиметричні. Пряжку відлито у формі, після чого її форму було грубо доведено. На поперечних перемичках сліди іржі від залізних язичків. Розміри виробу — 3,6×4,0 см. Цілу пряжку такого типу було виявлено І.В.Бовкуном у першій половині 1990-х рр. в ур. Гора — на території укріплень Новосанжарської фортеці XVII — XVIII ст.39. Ймовірно, функції пряжки виконувало відлите зі свинцю масивне нерівно опукле з однієї площини кільце. З пласкої сторони отвори — сліди дроту та стрижнів, що його тримали (Рис. 8, 6). Зовнішній діаметр 3,0 см, внутрішній — 1,6 см. Вага 25,15 г. Поясна пряжка, кругла, виготовлена з листа мідного сплаву. Ø 7,5 см, вага 21,96 г. Орнаментована чеканкою. У внутрішній окружності припаяно два зубці (Рис. 9, 1). Аналогій наразі невідомо. Вигнута накладка на піхви невеликого ножа (Рис. 9, 2). Накладка виконана з мідного сплаву, підпрямокутна з двома отворами для кріплення. Розміри — 1,9×2,3 см. Трипелюсткова накладка із мідного сплаву на шкіряну фурнітуру (можливо, на шабельтас -?) орнаментована чеканними лініями вздовж краю. Кріпилася через 5 вузьких отворів (Рис. 9, 3). На зворотному боці - сліди припаювання стрижня. Розміри — 4,4×5,1 см, вага 8,22 г. Зацікавлення викликають уламки ажурної чеканної бляхи. Уламки розмірами 4,7×5,5 та 5,7×9,5 см, з листа мідного сплаву, представляють платівку у вигляді восьмипроменевої зірки, орнаментовану басмою у рослинно-геометричних мотивах (Рис. 9, 4). Виріб міг бути як нашивною ремінною окрасою, так і окрасою дерев’яного чи шкіряного виробу. Ювелірні вироби представлені двома знахідками. 120 Каблучка деформована із хвилястими зрізами. Розміри — 1,2×1,8 см, ширина каблучки 0,3 см, вага 0,53 г (Рис. 10, 4). Восьмикутний щиток від персня-печатки виготовлений з мідного сплаву (Рис. 10, 1). На лицьовій стороні врізаний малюнок геометричного характеру, у рослинному обрамленні в рамці. Розміри 1,8×1,8 см, товщина платівки 0,1 см, вага — 2,40 г. Восьмикутна форма печатки була пануючою у XVII ст.40 Подібні вироби часто фіксуються в археологічному та сфрагістичному матеріалах41. Зважаючи на схематичність та невибагливість зображення вважаємо за можливе датування виробу в рамках XVII — середини XVIII ст.42. Невелику групу склали предмети невстановленого призначення. Кільце з вузької пластини мідного сплаву. Діаметр 1,1×1,2 см, ширина 0,6 см. Вірогідно, обруч до трубки бурдюка чи порохівниці. Зовні орнаментовано двома нерівними врізними лініями (Рис. 10, 3). Еліптична пластина вирізана з листа Рис. 10. Ур. Маячка-Гора. мідного сплаву з кільцеподібним Знахідки. Мідний сплав відростком та двома наскрізними штифтами (Рис. 10, 2). Розміри 1,8×2,7 см. Могла являти сідельну скобу. Таким чином, невелика вибірка знахідок ранньомодерного часу з території Лівенської фортеці ілюструє побут тутешнього військового контингенту у XVIII ст. Проілюс-тровано наказ імператриці Анни Іоанівни відправляти на Лінію ремісників із реманентом. Чи не вперше для фортець Української лінії описано деталі військового спорядження та збруї кавалерійської сторожі. Знахідка персня із ненобілітованим гербом дозволяє розглядати субординаційні зв'язки. Виявлені ж турецькі імпорти можуть вказувати як на коло економічних зв'язків місцевого населення, так і, у якості військових трофеїв, ілюструвати виправи Дніпровської армії у російсько-турецьку війну 1736 — 1739 рр. Тим більше, що до цього військового формування входило 10 полків Українського ландміліцького корпусу43. Наразі знахідки поповнили колекцію Полтавського краєзнавчого музею. Література 1. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ея заселение: Исследования и м-лы ― Изд. ПУАК — Полтава: Тип: Т-ва Печатного Дела, 1914 ― С. 91. 2. Лазаревский Ал. Полтавщина в XVII веке // Киевская старина, 1891. — Вып. 9. – С. 358. 3. Мокляк В.О. Полтавський полк. Науково-популярний нарис історії полку з часу його виникнення до кінця XVIII ст. — Полтава: Дивосвіт, 2008. — С. 76, 82 — 84. 4. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х томах / Редкол. П.С.Сохань та ін. — Київ: Наукова думка, 1990. — Т. 3. — С. 321; Доба гетьмана 121 Івана Мазепи в документах / Упоряд. С.О. Павленко. — Київ: Видавничій дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. — С. 864 — 865. 5. Голубєва І.В. Центральна Слобожанщина кінця XVI — XVIII ст. за археологічними джерелами: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. кандидата історичних наук: 07.00.04 — «археологія». — Київ, 2011. — С. 9. 6. Пірко В. Оборонні споруди в межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця (друга половина XVII — XVIII ст.). — Донецьк, 2007. — С. 35. 7. Заїка Г.П. Українська лінія / Відп. ред., авт. післяслова Супруненко О.Б. — Київ – Полтава: Археологія, 2001. — С. 23. 8. Заїка Г.П. Українська лінія… — С. 30. 9. Заїка Г.П. Обстеження Української лінії // ПАЗ. ― Полтава, 1995. ― Ч. 3. ― С. 128. 10. Мокляк В.О. Полтавський полк... ― С. 82-83, рис. на С. 82. 11. Доба гетьмана Івана Мазепи... 12. Пенской В.В. Украинский ландмилицкий корпус в XVIII веке. Режим доступу ― http://annales.info/rus/small/landmil.htm (24.02.2012 р.) 13 Заїка Г.П. Українська лінія… — С. 30, 33. 14. Там само ― С. 35. 15. Заїка Г.П. Українська лінія… ― Рис. на С. 73; Калашник Є.С. Перстень-печатка XVII ст. з Поорілля // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 2008. — № 1-2. — С.136; Соколова Л.М., Супруненко О.Б. Деякі археологічні знахідки з території Полтавщини (з нових надходжень до фондів ЦОДПА) // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 1997. — № 12. — С. 93; Супруненко О., Бовкун І. Рідкісна знахідка козацького часу з Поорілля // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні Зб. наук. пр. (далі Нові дослідження...). ― Київ: ЦП НАН України і УТОПІК, 2011. ― Вип. 20. ― Ч. І. ― С. 47 – 49 та ін. 16. Коваленко О.В. Глиняні люльки XVII — XVIII століть (за матеріалами Полтавщини). — Опішне: Українське народознавство, 2008. — С.34; Чекановский А.А. Керамические курительные трубки XVII — XVIII вв. Среднего Поднепровья и Крыма // Україна і Туреччина: Тези доповідей міжнар. наук. конф. з нагоди 80-річчя Турецької Республіки. 10 – 12 листопада 2003 р. — Київ: Шлях, 2003. — С. 88. 17. Квітницький М.В., Квітницька, А.М., Готун М.А. Пам’яткоохоронні дослідження в межах історичної частини м. Обухова // АДУ 2004 — 2005. — Київ, Запоріжжя: Дике поле, 2006. — С. 192, Рис. 9.10; Коваленко О.В. Глиняні люльки... — С. 34, мал. 10. 18. Інтерпритація запропонована к.і.н. Л.І.Виногродською. 19. Харитонова О. Спроба датування скляного посуду з Самарі — Богородицької фортеці // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. ст. — Київ: Часи козацькі, 2009. — Вип. 18. — Рис. 2. 20. Калашник Є.С. Деякі форми скляного посуду козацької доби з південно-східних околиць Гетьманщини // “Середньовічні старожитності Центрально-Східної Європи”. Мли Х міжнар. студ. наук. археол. конф. — Чернігів: Сіверянська думка, 2011. — Рис. 2.11. 21. Знахідка люб’язно атрибутована протодияконом Спаської церкви м. Полтава Олегом Книшем. 22. Тут і далі метрологічні визначення лаборанта кафедри анатомії та фізіології тварин ПДАА, Р.О.Касали (допустима похибка ± 0,01 г). 23. Леонов О.Г., Ульянов И.Э. Регулярная пехота: 1698 — 1801 / История российских войск. — Москва: ТКО “АСТ”, 1995. — С. 35. 24. Там само. — С. 83 25. Там само. — С. 90 — 91. 26. Інтерпретація запропонована начальником археологічної інспекції управління культури Черкаської ОДА, к.і.н. Д.П.Куштаном. 122 27. Пірко В. Оборонні споруди... — С. 32. 28. Приймак В.В. Ременные распределители эпохи средневековья // Археологія і давня історія України. Вип. 7. Мадяри у Середньому Подніпров'ї: Зб. н. пр. — Київ: вид. ІА НАНУ, ЦП НАНУ і УТОПІК, ЦОДПА, 2011. — С. 158 — 159. 29. Музей археології міста Глухів — Режим доступу — http://museum.velizariy. kiev.ua/sumy/gluhiv/images/3.15.jpg (12.09.2011 р.). 30. Приходюк О.М. Пастирське городище. — Кив-Чернівці: Зелена Буковина, 2005. — С. 48, Рис. 64.9. 31. Консультація люб'язно надана к.м.с. з конкуру Є.М.Жук. 32. Прейскурант скобяного товара. — Харьков: Сага, 2010. — С. 357. 33. Глушко М.С. Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема) — Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2003. — С. 127. 34. Приходюк О.М. Пастирське городище... — С. 48, Рис. 55.5. 35. Баран В.Д., Максимов Е.В., Смиленко А.Т. и др. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н.э. — Киев: Наукова думка. 1985. — Рис. 19. 36. Приймак В.В. Ременные распределители эпохи средневековья... — С. 158. 37. Прейскурант скобяного товара... — С. 356. 38. Музей археології міста Глухів — Режим доступу — http://museum.velizariy. kiev.ua/sumy/gluhiv/images/3.15.jpg (12.09.2011 р.). 39. Соколова Л.М., Супруненко О.Б. Деякі археологічні знахідки з території Полтавщини (з нових надходжень до фондів ЦОДПА) // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 1997. — № 1-2. — С. 93, Рис. 3.3. 40. Ситий І. Печатки генеральної та полкової старшини за матеріалами Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського // Родовід, 1997. — № 15. — С. 99. 41. Ковальова І.Ф., Шалобудов В.М., Векленко В.О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицьком фортеці. — Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. — поз. 58, 62; Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки XV — XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ. — Харків, 2008. — поз. 5, 10, 12, 15, 23, 25, 26, 37 та ін. 42. Ситий І. Печатки генеральної та полкової старшини... — С. 100. 43. Пенской В.В. Украинский ландмилицкий корпус в XVIII веке. Режим доступу ― http://annales.info/rus/small/landmil.htm (24.02.2012 р.) Віктор Баюк (Луцьк), аспірант ВНУ ім. Л.Українки, науковий співробітник ДП «Волинські старожитності» ДП «НДЦ «ОАСУ» ІА НАН України Антон Панікарський (Луцьк), аспірант ІА НАН України, молодший науковий співробітник ІА НАН України Споруда козацького часу з Волині: графічна реконструкція У попередньому збірнику «Нових досліджень козацької доби в Україні» було надруковано статтю про результати археологічних досліджень 2011 р. у с. Шепель на Волині, де автор публікації детально описував досліджену експедицією споруду козацького часу. Було подано розміщення об’єкту, його опис, характеристику знахідок та особливості планування, а також досить детально проаналізовано колекцію знахідок [1, 162–167]. Дану статтю колектив авторів присвячує спробі графічної реконструкції споруди, оскільки це дає 123 більш повну уяву і дозволяє як би поглянути на неї очима сучасника другої половини ХVІІ ст. Дозволимо собі коротко нагадати її характеристики. Це досить велика (дослідженими розмірами в межах розкопу 8 х 4,7 м) землянка, розділена вузьким коридором на дві камери. Перша має підпрямокутну форму розмірами 4,5 х 2,0 м з рівними стінками, глибиною 1,3 м від рівня виявлення та значною кількістю глибоких стовпових ям у підлозі. Друга, майже квадратна у плані, має розміри 4,7 х 4,1 м і містить в дальньому (південному) куті розвал крупної печі. Піч збереглась у вигляді завалу з значною кількістю знахідок цегли, кахель та кераміки. Судячи за формою топочної камери та характером знахідок цю піч можна інтерпретувати як опалювальну. Піч іншої конструкції було досліджено в ніші західного кута цієї камери, судячи з наявності кількох пропалених черенів звичайної форми її використовували для приготування їжі. Необхідно зауважити, що пропалений на значну глибину черінь вказує на досить тривале та активне використання цього елементу печі. Ці окремі камери були розділені вузьким коридором розмірами 1,9 х 1,9 м та глибиною 1,0 м від рівня виявлення. Заслуговує на увагу система розміщення стовпових ям, що групуються по підлозі споруди в одному випадку та простягаються по обох приміщеннях і коридору, утворюючи чітку планувальну схему - в іншому. Підлога рівна, глиняна, середньо утрамбована; стіни вертикальні, витворені в світло-жовтому материковому суглинку. Розміщувався об’єкт відразу біля західного рову давньоруського городища Шеполь, на досить високому пагорбі, що у давніші часи був посадом городища. Другим цікавим аспектом є його розташування поруч з давньою (ще з руських часів) дорогою з Луцька через Шепель, Торчин і далі—на захід до Володимира-Волинського, та і властиво ще далі «у ляхи». Колекція виявлених у споруді знахідок досить аргументовано наводить на думку, що дана споруда відносилась своєю суспільною суттю до корчми чи частини постоялого двору при цій дорозі, а тому її графічна реконструкція може дещо привідкрити нам її образ. Реконструюючи зовнішній вигляд споруди (корчми), виявленої на околицях с. Шепель, ми можемо звернутися до етнографічних матеріалів козацького часу Волині, а також Рис. 1. Споруда козацького часу: графічна матеріалів скансенів, реконструкція де репрезентовані корчми більш пізнього часу, також і з сусідніх територій. Архітектура корчми в більшості випадків не дуже відрізнялася від архітектури звичайної 124 житлової споруди. Вона часто мала дво- чи трикамерне приміщення. Корчми поділялися на два типи: незаїжджі та з наїздом (постоялий двір). Брак інформації стосовно визначення планування знайденої споруди не дозволяє з впевненістю віднести її до того чи іншого типу. Проте близьке розташування корчми до дороги може свідчити про функціонування її в комплексі постоялого двору. Конструкція виявленої споруди, судячи з плану, була зрубною, що було найбільш характерним для даного регіону. Додатковим аргументом на користь зрубної конструкції є знайдені залишки дерева (колода). Стовпові ямки розташовані перед входом, ймовірно, фіксують стовпи, які тримали піддашшя або невеликий ґанок. Вхідна частина споруди (двері) була також укріплена стовпами, про що свідчать стовпові ямки. Часто посеред корчми стояла ще одна піч в доповнення до печі кухонної. Обидві печі робилися із димарями, що дещо змінювало зовнішній вигляд корчми від хати. В нашому випадку знайдені кахлі та їх чисельні фрагменти свідчать про наявність саме опалювальної печі, обкладеної і декорованої кахлями. А в сусідньому приміщенні розташовувалася кухонна піч, яка, судячи з інтенсивного обпалу, тривалий час використовувалася. Велика за площею багатокамерна споруда потребувала значного освітлення. Виявлені в заповненні споруди фрагменти скла, можливо, були віконницями [2, 282]. Запропонована реконструкція корчми, виявленої в с. Шепель, є гіпотетичною. Але слід зазначити, що зафіксовані особливості планування (залишки печей, кахлі, стовпові ямки, колода), і матеріал зі споруди (знахідки ножів, люльок, монет, ґудзика, фрагменти посуду, в т.ч. полив’яного столового, пляшок, фужерів і келихів) дають підстави для атрибутації споруди саме як корчми, яка мала зрубну конструкцію, мала, принаймні, дві печі (для приготування їжі та обігріву), виносний фасад, вікна. Література 1. Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірник наукових праць.—Вип. 20.—Ч. І. // Упор. О.М. Титова.—К, 2011.—547 с. 2. Наукові студії: Збірник наукових праць / Історико-краєзнавчий музей м. Винники. – Вип. 4. – Львів: В-во «Растр-7», 2011. – 292 с. Олександр Старік (Дніпропетровськ), зав. відділом археології ДНІМ, кандидат історичних наук Нові пам’ятки козацької доби у розвідці ДНІМ 2011 р. З 03 по 31 серпня 2011 р. археологічна експедиція Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького проводила археологічну розвідку на відомих козацьких землях Кодацької паланки. Це територія сучасних сіл Бородаївка, Домоткань, Правобережне, Суслівка Верхньодніпровського району (берег Дніпродзержинського водосховища). Польове дослідження відбулося на замовлення Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей. Мета розвідки полягала у перевірці наявності пам’яток вздовж берега Дніпродзержинського водосховища, визначенні їх меж та потужності культурного шару. 125 126 С. Бородаївка було першим за маршрутом розвідки. Засновником села вважається козак Прокіп Бородай, прізвище якого згадується у 1707 р. Господарство і родину він перевіз з Кобеляків. У 1756 р. мешканці Бородаївки збудували дерев’яну церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці [1, 324]. Відомий вчений і мандрівник Василь Зуєв на початку 80-х років ХVІІІ ст. описував село так: "Приехали мы в селение Орлянск или ныне называемую Бородаевку, стоящую на ровном и пещаном займище, расстоянием от Днепра версты на две или на три…Улица одна широкая идет через все селение" [2, 247]. У фондах ДНІМ зберігаються культові речі з бородаївської церкви. Це підризник кінця ХVІІІ ст.( КП-34996 ), а також Євангеліє з записом: "1773 году маия 20 дня составленное сие Евангелие рабомъ божиимъ козакомъ войска Запорожского низового куреня ниже Стеблиевского Лукяномъ Белимъ за собственнаго умершаго брата ево тогожъ куреня Павла Носа Зенги ценою за сто двадцать рублевъ в церковь Покрова Пресвятыя Богоматере в роту осмую Бородаевскую ними преждеписанними козаками вручено" (КП- 35996). Друге Євангеліє теж мало дарчу інформацію: "Сие святое Евангелие козакъ куреня Криловского Илия Василиевъ се есть вера отменыл в церковь трепрестолную Покрова Богоматери в слободу Бородаевку о своемъ спасеніи 1789 году июня 24 дня за кое данно сто пядесять рублей" ( КП - 35998 К – 1199). На території затопленої "Старої Бородаївки" було зібрано підйомний матеріал, який складається, в основному, з фрагментів гончарного посуду ХVІІІ-ХІХ ст.: горщиків, мисок, покришок. Знайдено також кілька фрагментів коробчастих кахлів з рослинно-геометричним орнаментом та точильних брусків [4]. 127 На заході сучасної Бородаївки досліджена територія затопленого водосховищем села Тарасівка (раніше Гегелівка). Підйомний матеріал було зібрано з глибини до 1м вздовж берега. Це фрагменти вінець та стінок горщиків кін. ХVІІІ-ХІХ ст., копитець покришки, свинцеві кулі. Серед знахідок виділяється срібний дукач з написом на реверсі: "чистаго серебра 2 золотн. 10½ долей/ с.п.б.". На аверсі – герб (орел) та напис - "монета полтина/ п.с./ 1819". Монета вироблена на Санкт-Петербурзькому монетному дворі (мінцмейстер – П.А. Ступицін). Вушко дукача припаяне, має вигляд скоби з розеткою. Зацікавлює також фрагмент мідної зігнутої накладки, прикрашений рослинним орнаментом. Зсередини поверхня платівки покрита жовтим металом [4]. Дослідження на території старої частини с. Калужине проводились, за інформацією В. Дідика (козак сучасної Верхньодніпровської сотні Кодацької паланки), який виявив поселення ХVІІ–ХVІІІ ст., що руйнується. Село виникло за часів козацтва. На думку Д. І. Яворницького, "заснування його сягає кінця ХVІ ст.; воно отримало свою назву, за переказами, від якогось запорожця Калуги, вихідця з Великоросії" [5, С.39]. Перша церква тут була збудована у 1754 р. У фондах ДНІМ зберігається одне Євангеліє 1746 р.( КП -26193 ) і друге з дарчим записом: “Сіє Евангеліє сооружися в слободу Калужине до храму Успенія богоматери року 1759 стараніемъ иерея Федора Иліина”(КП -35763). Крім того, з калужинської церкви збереглися воздух (КП-34812) та єпитрахиль (КП-34975). Поселення розташоване у центрі старого села на полі, де за картою було перехрестя доріг [4]. Для підтвердження даних була розбита траншея 1 (3 пікети 1х1 м; орієнтація Пн-Пд). Пізніше до неї прирізали на схід Квадрат №1 і на південь ще 3 пікети. Стратиграфія розкопу наступна: -5см – дерен, 20-25см – мішаний грунт, нижче якого—чорнозем. Вже після 3-го шару копати було неможливо через ґрунтові води, що швидко покривали дно траншеї. Внаслідок глибокого розорювання поля грунт з культурним шаром було перемішано. У центрі східного К №1 зафіксована велика округла пляма жовтої глини. Можливо, це залишки печі. Підйомний матеріал та колекція знахідок з розкопу датуються переважно 2-ю пол. ХVІІІ ст. Це, в основному, фрагменти гончарного і скляного посуду та кахель з рослинногеометричним орнаментом. Найбільш поширений вид орнаменту з солярним символом у центрі було реконструйовано, як і розміри лицевої коробчастої кахлі (22,5х17см; h – 5,7см) [4] До нумізматичних знахідок належать копійки 1759, 1810,1830 років.; дві копійки 1758, 1840 років та п’ять копійок 1783, 1784 років. Серед індивідуальних предметів відмітимо фрагмент чашечки люльки з рослинногеометричним орнаментом турецького чи кримського походження; мідну кришку від люльки ХІХ ст.; фрагмент козацького каламаря (4,3 х 3,2 см) та мідну кришку від нього; мідну сережку; залізну вкриту сріблом пряжку від одягу [4]. Подальше дослідження території пам’ятки навряд чи дасть інформацію про особливості конструкції та призначення споруд козацького часу. Вивчення території пам’ятки доцільне лише з розрахунку на випадкові знахідки. 128 Дослідження у с. Комісарівка П’ятихатського району не планувались. Але з огляду на інформацію місцевих краєзнавців про те, що у колишньому центрі Комісарівської паланки руйнується поселення ХVІІ–ХVІІІ ст., загін експедиції виїхав на місцевість. Пам’ятка розташована поблизу колишньої сільської церкви. Зафіксовані глибокі напівприсипані землею грабіжницькі ями. Підйомний матеріал з отвалів та зачищених ям досить характерний для пізньосередньовічних поселень: фрагменти гончарного і скляного посуду та кахель з рослинно-геометричним орнаментом. З цих фрагментів було склеєно з невеликими втратами миску, яка мала неширокі, відігнуті назовні вінця. Ближче до денця – колінчастий злам. Зсередини у техніці описки, фляндрівки та ріжкування нанесено рослинно-геометричний орнамент. Вінця та внутрішня поверхня посудини покриті поливою (d вінець - 17,5см; d денця - 6,5см; h – 4,5см). Реконструйовано також чашку (втрачена частина ручки і тулуба), вінця та внутрішня поверхня якої вкриті зеленою поливою. Під вінцями є валик (d вінець – 9 см; d денця - 4,5 см; h – 7,5 см). Привертає увагу тулійка люльки східного походження з клеймом. Її червоного кольору поверхня прикрашена орнаментом у вигляді оперізуючих рисок [4] Серед неординарних знахідок відмітимо фрагмент порцелянової чашечки з підполив’яним клеймом німецької фабрики Мейсен (перехрещені мечі). Її поверхня білого кольору з синім рослинним орнаментом (d денця – 4 см; h – 4,5 см). Аналіз виявив, що чашка вироблена у мейсенському стилі у м. Брістоль (Великобританія) і датується 1770-1782 рр. Безперечно, необхідне подальше дослідження пам’ятки, культурний шар якої постійно руйнується місцевими "копачами". Проведена розвідка дозволила виявити нові пам’ятки доби запорозького козацтва та поповнити колекцію археологічних фондів Дніпропетровського національного історичного музею. Джерела та література 1. Макаревський Феодосій. Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого XVIII століття / Феодосій Макаревский – Д., 2000. – 1080 с. 2. Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году/В. Ф. Зуев/ подгот. текста, вступ. статья, коммент. М. Э. Кавуна; Ин-т укр. археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины. — Д: Герда, 2011. – ХХVІІІ, 394 с., ил., карт. 3. Спаський І. Г. Дукати і дукачі України. – К.: Наукова думка, 1970. 4. Старік О.В., Ходас В. О., Мінакова К. В., Прошниченко М. В. Звіт про археологічну розвідку, проведену у 2011 р. вздовж берега Дніпродзержинського водосховища (села. Бородаївка, Домоткань, Правобережне, Суслівка) Верхньодніпровського району археологічною експедицією Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького // Архів ДНІМ, — Д., 2012. 5. Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Підготовка тексту і наук.-довід. апарату С. В. Абросимової, Н. Є. Василенко; За заг. ред. Н. І. Капустіної . – З-тє вид., випр. і доп. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2005. – У 2-х ч.: Ч. І. – 312 с. 129 Євген Осадчий (Суми), старший науковий редактор групи «Зводу пам’яток історії та культури України» при Управлінні культури і туризму Сумської ОДА, кандидат історичних наук Остроги Московської держави на Середньому Пслі у середині XVII ст. Вивчення історії північного заходу Слобожанщини традиційно ділиться на два хронологічних періоди. У першій половині XVIІ ст. край залишається малозаселеним. Переважна більшість населених пунктів—це прикордонні остроги та слободи промисловиків і селітроварів. Починаючи із другої половини XVIІ ст. відбувається масове заселення Слобожанщини вихідцями з Речі Посполитої. Але в історії регіону є період, який практично не висвітлюється істориками та археологами, хоча він мав неабиякий вплив на подальший розвиток краю. Між передачею території із розташованими там фортецями Річчю Посполитою Московській державі у 1647 р. та початком масового заселення Слобожанщини у середині 50-х років XVIІ ст. є період, коли цей регіон заселявся виключно московськими служилими людьми. Вивчення процесів військової колонізації малозаселеного регіону є важливим у розумінні подальшої політики московського уряду у залюдненні південно-західних околиць країни. Вивченням пам’яток військової історії південно-західних рубежів Московської держави займалися переважно історики та джерелознавці. Описи острогів Кам’яне, Азак (Возок), слобід Пристайлове, Новотроїцьке зустрічаються у працях архієпископа Філарета, Д.І. Багалія. Публікація П.М. Кулаковським даних польських та російських архівів значно доповнила відому на сьогодні інформацію про розвиток регіону у першій половині XVIІ ст. Цілеспрямовані археологічні дослідження пам’яток козацької доби у ХХ ст. не велися. Городище Азак, відоме за описами архієпископа Філарета, до 2005 р. вважалося повністю знищеним кар’єром [12, c. 536–541]. М.О. Макаренко під час археологічних досліджень на території Зеленогайського археологічного комплексу обстежив Липенське городище, але виключно як пам’ятку давньоруського часу [8, с. 36]. Розкопки І.І. Ляпушкіна на території Новотроїцького городища не зафіксували наявність знахідок середини XVIІ ст., хоча, за повідомленнями середини ХІХ–початку ХХ ст., такі знахідки були [6, c. 12]. Археологічний комплекс роменсько-давньоруського часу поблизу с. Кам’яне Лебединського району досліджувався експедицією під керівництвом О.В. Сухобокова кілька польових сезонів [11, c. 98–103]. За цей час було обстежено околиці с. Кам’яне та виявлено залишки острогу XVIІ ст. Але топографічний план пам’ятки не був знятий, дослідження культурного шару не проводилося. Починаючи із 2004 р. автором у співробітництві з О.В. Коротею ведуться археологічні розвідки, метою яких є виявлення, картографування та дослідження пам’яток військової історії козацької доби північного заходу 130 Слобожанщини. За цей час було виявлено понад 30 укріплених поселень, зібрано дані про наявність укріплень та окремих знахідок XVIІ ст. на багатьох городищах Сумщини [9; 10, с. 55–59]. Територія Середнього Псла наприкінці XVI ст. була незаселеною. Укріплення південних кордонів, яке здійснював московський цар Іван IV Грозний, приводить до розробки маршрутів прикордонних сторож далеко в степу. Важливим опорним пунктом південно-західної околиці Московської держави був Путивль. Саме звідти починався маршрут, який прямував із Путивля на південь в район річок Ворскли та Мерли. Одним з важливих пунктів на шляху сторожі була переправа через Псел. У маршруті чітко вказано місце переправи через річку—Липенське городище [4]. Це єдиний на сьогодні відомий укріплений пункт, який використовувався московською сторожею на Середньому Пслі. З початком Смутного часу Путивль на кілька років опиняється в руках кандидатів на московський престол та їх союзників поляків. Війна з Річчю Посполитою та внутрішні протиріччя у Москві стали причиною того, що прикордонна служба на півдні країни занепала. Відновлення маршрутів путивльських стрільців припадає на середину 30-х років XVIІ ст. Після підписання Полянівського миру південний кордон між Московською державою та Річчю Посполитою отримує реальні межі, над винесенням меж в натуру кілька років працювала міждержавна урядова комісія [5, c. 197–209]. Обидві країни починають будівництво прикордонних острогів. На Середньому Пслі конфліктів між представниками обох країн майже не зафіксовано. Активна колонізаторська політика роменського урядника К. Сіножацького не поширювалася на територію Середнього Псла. Московська держава збудувала Возоцький острог, який був опорним пунктом путивльської прикордонної сторожі на шляху з Путивля до Вольного [5, с. 330]. За 20 км нижче за течією польською стороною було збудовано фортецю Кам’яне та два острожки на лівому березі Псла [13, с. 530–531]. Таким чином, обидві країни намагалися захистити та контролювати місця переправи через Псел. Варшавська угода 1644 р. була важливим етапом у розвитку Південної Сіверщини. Польський уряд, зацікавлений у союзі з Москвою, вимушений був піти на територіальні поступки. За цією угодою, частина спірних земель на південно-східному кордоні Речі Посполитої переходила до Московської держави. За „Актом розмежування кордонів...” 1647 р., до володінь Москви відійшли землі, на яких були розташовані прикордонні остроги Речі Посполитої [13, с. 561–576]. Серед них важливими прикордонними пунктами були Кам’янська фортеця та два остроги на лівому березі Псла. У 1648 р. на Запоріжжі почалося козацьке повстання, яке швидко перетворилося на Визвольну війну козаків проти Речі Посполитої. Перші успіхи козацьких військ під проводом Богдана Хмельницького мали велике значення для Південної Сіверщини. Всі сили польської держави були сконцентровані проти військ Б. Хмельницького та союзних йому татар. Південно-західні рубежі Речі Посполитої залишаються майже без захисту. Переважна більшість гарнізонів Задніпрянщини складалася з козаків, які відразу ж підтримали Б. Хмельницького, таким чином залишаючи кордон з Московською державою відкритим. 131 Після зайняття Б. Хмельницьким Києва Річ Посполита остаточно втратила можливість контролю територій Лівобережної України. Московська держава реагувала на війну між козаками та польськими урядовими військами досить стримано. Недавно підписана угода про кордони обох держав задовольняла московський уряд. У зв’язку з початком бойових дій на території сусідньої держави царем було розіслано грамоти воєводам прикордонних фортець з наказом вести спостереження та нести службу „с великим бережением”, тобто посилити бойову готовність прикордонних гарнізонів. Поява на Задніпрянщині татарських загонів також викликала занепокоєння у воєвод прикордонних фортець. Почастішали доповіді про появу під стінами фортець татарських загонів, які проте не вдавалися до штурмів укріплень, задовольняючись грабуванням прилеглих хуторів [2, с. 215–226; 13, с. 195]. У зв’язку із погіршенням військової ситуації на південно-західних рубежах Московської держави уряд країни приймає рішення про відновлення прикордонних острогів. Передані за договором 1644 р. остроги були у напівзруйнованому стані і потребували ремонту і модернізації. Роботи з відновлення фортеці та розташування там гарнізону велися силами путивльського воєводи. Значна відстань від Путивля до острогів ставала на заваді своєчасної доставки зброї, припасів та інструментів. Однак, не зважаючи на брак людей у прикордонних уїздах Московської держави, до Кам’яного було вирішено відрядити загін дітей боярських з метою відновлення фортеці. У Кам’яному з’являється гарнізон з московських служилих людей, і навколо фортеці формується ресурсна зона. Поява ресурсних зон у регіоні припадає на початок 50-х років XVIІ ст., коли новоприбулі стрільці отримують у власність земельні ділянки. У 1652 р. територія, на якій засновано нові слободи, вже названа округою [13, с. 474]. Це свідчить про підвищення ролі фортеці як військово-адміністративного центру. Відбувається поступовий перехід від прикордонного острогу до центру округи. Але заселення території південної Сіверщини на початку 50-х років XVIІ ст. ще не носило масового характеру. Стрільці та діти боярські, отримавши земельний наділ, перевозили на нове місце свої родини. Однак обмежена кількість військового гарнізону та відірваність від густозаселених районів Московської держави обмежували здатність заселити південно-західні рубежі країни. Зважаючи на постійну загрозу з боку татар, було вкрай небезпечно засновувати хутори на значній відстані від фортеці. У разі потреби необхідно було розташувати в межах укріплень все населення з навколишніх хуторів. На початку 50-х років XVIІ ст. між Возоцьким та Кам’янським острогами виникають кілька слобід: Пристайлове, Новотроїцьке, Червлене. Вони засновані служилими людьми з Кам’яного [13, c. 534]. Для захисту населення навколишніх слобід використовувалися важкодоступні миси та залишки укріплень городищ попередніх епох. Одним з таких місць стало городище Новотроїцьке. Вигідне розташування городища на витягнутому мису та стрімкі схили робили це місце придатним для захисту населення в разі нападу татар. 132 Археологічні дослідження на території Новотроїцького городища у середині 50-х років ХХ ст. не виявили залишків дерево-земляних укріплень на території городища [6]. Однак багаторічна оранка городища у ХІХ–ХХ ст. могла бути причиною руйнування залишків земляних укріплень. Зважаючи на те, що збережені залишки укріплень середини XVII ст. інколи не перевищують 1 м, можна припустити про їх повне знищення. Про те, що городище використовувалося у XVIІ ст., свідчать знахідки озброєння козацької доби. У середині ХІХ ст. під час оранки на території городища було знайдено частину ствола гармати довжиною 1 аршин, товщиною 5 вершків. За повідомленнями Д.І. Багалія, у середині ХІХ ст. на території городища та схилах знаходили свинцеві кулі [3, с. 6]. Ці знахідки свідчать про розташування на території городища військової залоги. У першій половині XVIІ ст. московська армія використовувала гармати, які виготовлялися з металевих пластин, скріплених кільцями. Саме про такі гармати доповідав комендант Кам’янської фортеці Г. Пестриков у грамоті на ім’я московського царя [2, с. 215]. Недоліком такого роду озброєння було те, що гармати транспортувалися у розібраному стані, а на місцях збиралися кваліфікованими зброярами. Як свідчить рапорт Кам’янського коменданта, у фортеці не було майстрів та матеріалів для збору таких гармат. Гармати, що відливалися з чавуну, у середині XVIІ ст. ще не отримали поширення у московському війську. Литі чавунні гармати були ненадійними через низьку якість металу і в разі сильного навантаження вибухали. Знахідка частини гармати підтверджує це. На початку 50-х років XVIІ ст. московський уряд проводить заходи з укріплення своїх південно-західних кордонів. Важлива роль відводилася саме острогам, які були спостережними пунктами та місцями дислокації прикордонних застав. Сполучення між заставами було як суходолом вздовж течії Псла, так і за допомогою димових сигналів. Остроги Кам’яне, Новотроїцьке та Возок розташовувалися на відстані 10 км один від одного. Ця відстань дозволяє швидко реагувати на появу татарських загонів та оперативно передавати інформацію про їх пересування. Всі без винятку остроги на Середньому Пслі були розташовані поряд із бродом або переправою через річку [4, c. 50; 13, c. 536–538]. Правий корінний берег Псла на цій ділянці течії крутий, і для підйому на плато необхідно було шукати ділянки, де в заплаву впадали невеликі струмки або балки. Саме в таких місцях було збудовано остроги. Випробуванням для фортець Середнього Псла стали події українськоросійської війни 1658–59 років. Невдала облога Кам’яного військами І. Виговського довела ефективність острогів у протистоянні значним за чисельністю арміям, які мали артилерію. Імовірно, що знахідки на території городища Новотроїцького фрагменту гармати та куль також відносяться до подій українсько-російської війни 1658–1659 років. Отже, у середині XVIІ ст. московська держава здійснює спробу заселення отриманих в результаті підписання Варшавської угоди нових 133 територій. За основу були взяті старі остроги Речі Посполитої, які були відновлені силами служилих людей із Путивля. Це приклад централізованого підходу до колонізації регіону. Московський уряд виділяв людські та матеріальні ресурси для створення на південно-західних рубежах низки дієвих прикордонних укріплених пунктів. Було відновлено майже всі фортеці у басейні Ворскли, Сули та Псла. Але брак населення та значні відстані від великих міст змусили московський уряд розробити оригінальну схему колонізації. Основою стало не землеробське населення, а служилі люди. Вони добре несли прикордонну службу та спостерігали за появою татарських загонів. Але у такій схемі було кілька недоліків. Відсутність селян та ремісників робила фортеці залежними від постачання з Путивля. Це стримувало розвиток населених пунктів. Переважну більшість часу стрільці несли військову службу, не маючи змоги займатися сільським господарством. Не зважаючи на те, що стрільцями та дітьми боярськими було засновано кілька слобід, цей процес не став масовим і майже не вплинув на подальше заселення краю. Таким чином, освоєння території південної Сіверщини у середині XVIІ ст. було централізованим процесом, у якому брали участь виключно служилі люди без залучення цивільного населення. Джерела та література 1. Акты Московского государства, изданные Императорскою Академией наук [ред. Н. А. Попов]. Том 2.—Разрядный приказ.—Московский стол.—1635–1659.— СПб, 1894.—773 c. 2. Акты Московского государства, изданные Императорскою Академией наук [ред. Д. Я. Самоквасов].—Том 3.—Разрядный приказ.—Московский стол.—1660– 1664.—СПб, 1901.—674 с. 3. Багалей Д. И. Предисловие к археологической карте Харьковской губ. Объяснительный текст к археологической карте Харьковской губернии / Д. И. Багалей // Труды XII АС.— М.: изд. МАО, 1905.—Т. 1.—С. 1–92. 4. Беляев И. Д. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской украине Московского государства до царя Алексея Михайловича / И.Д. Беляев.—М.: изд. в Университетской типографии, 1846.—117 с. 5. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618– 1648) / П. Кулаковський.—К.: Темпора, 2006.—496 с. 6. Ляпушкин И. И. Городище Новотроицкое. О культуре восточных славян в период сложения Киевского государства / И.И. Ляпушкин // МИА.—1958.—№ 74.—328 с. 7. Ляпушкин И. И. Днепровское лесостепное Левобережье в эпоху железа. Археологические разыскания о времени заселения Левобережья славянами / И. И. Ляпушкин // МИА.—104.—М.-Л.: изд. АН СССР, 1961.—382 с. 8. Магура С. Археологічні досліди на Сумщині року 1929-го / С. Магура // Хроніка культури та мистецтв.—К., 1930.—Ч. І.—С. 33–36. 9. Приймак В. В. Північний схід Дніпровського Лівобережжя у кінці ХVІ– ХVІІ ст. (історико-археологічні нариси) / В. В. Приймак, Є. М. Осадчий.—Полтава: вид. ІКЗ ”Більськ”, 2006.—72 с. 10. Приймак В. В. Дослідження на городищі Курган-Азак у 2005–2006 рр. / В. В. Приймак, О. В. Коротя, Є. М. Осадчий // Охорона та дослідження пам’яток археології: Матеріали 7-го науково-практичного семінару: Зб. наук. статей [ред. Н. О. Гаврилюк, В. Д. 134 Годзенко, О. Б. Супруненко та ін].—Полтава: вид. „Фірма „Техсервіс”, 2006.—С.55–59. 11. Сухобоков О.В. К характеристике могильника у с. Каменное / О.В. Сухобоков // Питання археології Сумщини. — Суми: Сумський краєзнавчий музей, 1990.—С. 98–103. 12. Топографическое описание Харьковского наместничества с историческим преуведомлением о бывших в сей стране с древних времён переменах, взятым к объяснению Деяний и Хронологии из Татарской истории Баядур-Хана Абдулгази, Российской истории князя Щербатова, Начертания Европейской истории Готтфрида Ахенвалла, и политической истории Самуила Пуффендорфа / [ред. Д. И. Багалея].— Москва. В типографии Компании Типографической с указаного доизволения, 1788.—Харьков: типография Губернского правления, 1888.—288 с. 13. Филарет (Д. Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии / Архиепископ Филарет. — Отд. ІІІ.—М.: Типография В. Готье, 1857.—604 с. Володимир Шалобудов (Дніпропетровськ), старший науковий співробітник лабораторії археології Придніпров’я кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Ремісничі комплекси з Богородицької фортеці Експедицією НДЛ археології та історії Придніпров’я ДНУ імені Олеся Гончара протягом 2002 – 2011 років провадились дослідження Новобогородицької (Богородицької) фортеці та її посаду. Остання була збудована за наказом російського уряду у 1688 р., як форпост у боротьбі із Оттоманською Портою, та слугувала базою для другого кримського походу. В низці наукових праць, присвячених цій пам’ятці, висвітлюється її воєнне та політичне значення [3; 4]. Нові розкопки залишків будівель та інших археологічних комплексів на її території дали змогу підтвердити не тільки воєнне значення фортеці, а і вказати на важливе місце останньої в торгівельній та ремісничій діяльності в Нижньому Присамар’ї XVII – XVIII ст. Звертаючись до писемних джерел кінця XVII ст., бачимо, що вже за часів перших поселенців велика увага приділялась урядом до залучення ремісників, в першу чергу, корабельних майстрів «… мы вел. Государи наше ц. в-во пожаловали их, велели им в Новом Богородицком городе строитца на вечное житье, а они де извычайны стругового дела, которыми стругами возможно ходить на Черное море под. неприятелския жилища для воинского промислу. И мы вел. государи паше ц. в-во указали им Мартыну с товарыщи зделать ныне 3 струга, а лес к тому струговому делу дать в Новом Богородицком городе старых стругов…» [6, 114]. Виходячи з документів, видно, що й серед ратних людей було чимало тих, котрі могли професійно займатися будівництвом, завдяки чому фортеця забудовувалася досить швидко «… з 10 августа ж по 27 число нынешнего 196 года великих государей ратними людьми, полков гетмана Ив. Степановича и околничего и думного дворянина и воевод в Новобогородицком зделано: 1 двор воеводцкой, 7 дворов гетмана Ивана Степановича и генералной старшины и 135 полковников, 260 изб с сенми, в том числе 1 приказная да воеводских 3 избы; 2 погреба да ледник рубленые, по городу в выводах 17 роскатов пушечных, 17 сараев плетневых, в том числе 3 сарая рубленых из байдачных досок…» [6, 114]. Декілька разів зустрічаються прохання надсилати у інші місця гарматні лафети та колеса, які, здебільшого, виготовлялися у фортечних майстернях «зделати на Самари и отослати в Кадак, а оттоль в Сечю 6 пар колес пушечных и естли те колеса в нынешнее время дати им доведется, дабы я о том писал от себя в Новой Богородицкой к преждереченному думному дворянину и воеводе Семену Протасьевичю…» [6, 340], «… также и о посылке колес пушечных из Нового Богородицкого на Запорожье…» [6, 352]. Наявність теслярських та слюсарних майстерень підтверджують знахідки знаряддя для роботи з деревом та металом. В 2008 р. на розкопі V було відкрито наземне виробниче приміщення, яке могло правити за кузню, в ньому знайдено схованку з ящиком великих корабельних цвяхів – 260 екземплярів [5, 130 – 132]. В 2010 р. на тому ж розкопі досліджено землянку, в якій виявлено приховані вироби із заліза (3 муфти від коси, 2 великі сокири, 4 кінські підкови, 4 закаблуки від чобіт, молоток-пробійник та ковану деталь дишла возу). Це дало підстави віднести будівлю № 12 до господдарчих приміщень [2, 204 – 206]. Серед різноманітного ІструРис.1. Ремісниче знаряддя з розкопок менту зустрічаються зразки як Новобогородицької фортеці ретельно виготовлених, так і досить «архаїчних». Серед найбільш цікавих знахідок: невеликий молоточок-обценьки, що міг використовуватися у столярній та ювелірній справах (Рис. 1.1.); три великі сокири мають форму колунів XVII ст. (Рис. 1.2 – 4.); досить сучасного виду теслярська сокира походить з приміщення сер. XVIII ст. (Рис. 1.5.). Ковальського знаряддя знайдено не багато: серед них молоток-пробійник та велике зубило (Рис. 1.6,7.). Слюсарський інструмент представлено лещатами та круглогубцями (Рис. 1.8,9.), столярний – 2 коловоротами, теслом та уламками полотен пилок (Рис. 1.10 – 12). Великі будівельні роботи підтверджуються знахідками металевих окуть лопат та будівельного відвісу (Рис. 1.13.). Про бронзо-ливарне виробництво свідчать товарний зливок олов’янистої бронзи, заготовки литих військових 136 ґудзиків, натільних хрестів та рибальських блешень [1, 38, 46, 78]. Численні екземпляри ножиць, наперстків та голок могли б вважатися знаряддями тільки індивідуального вжитку, але присутність на території фортеці 12 свинцевих товарних пломб від сувоїв імпортного сукна вказують на можливість використання останнього професійними кравцями та шевцями [1, 16]. Підводячи підсумки дослідженням ремісничого знаряддя з Новобогородицької фортеці, маємо зауважити, що воно може слугувати інформативним джерелом для більш досконалого вивчення культурно-матеріальних процесів та явищ у соціумі, з одного боку, та датуючим матеріалом, з іншого. Література 1. Ковальова І. Ф. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці / І. Ф. Ковальова, В. М. Шалобудов, В. О. Векленко. – Д.: Вид-во ДНУ, 2007. 2. Ковальова І. Ф. Про сучасний стан досліджень житлової забудови Новобогородицької фортеці / І. Ф. Ковальова // Придніпров’я історико-краєзнавчі дослідження – Вип. 9 – Д.: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 199 – 208 3. Перлини козацького Присамар’я: містечко Самарь та Богородицька фортеця / ред. І. Ф. Ковальова – Д., 2008. – 168 с. 4. Репан О. Палімпсест. Коріння міста: поселення XVI – XVIII століть в історії Дніпропетровська / О. Репан, В. Старостін, О. Харлан. – К., 2008. – 268 с. 5. Шалобудов В. М. Виробниче приміщення з території Богородицької фортеці / В. М. Шалобудов // Перлини козацького Присамар’я. – Д., 2008. – С. 130 – 133. 6. Яворницький Д. Твори у 20 томах. – Т. 3. – Кн. 1 / Д. Яворницький / Київ – Запоріжжя, 2008. – 496 с. Олег Корнієнко (Суми), керівник редакційно-видавничої групи головного управління зв’язків з громадськістю Сумської облдержадміністрації, член Правління НСКУ, член Ради Сумської ОО УТОПІК Особливості фортифікаційних споруд м. Суми 2 пол. XVII – 1 трет. XVIII ст. Мусимо визнати, що фортифікаційна справа у Слобідській Україні XVII–XVIII ст. на даний час залишається малодослідженим питанням. Переважна більшість наукових робіт, котрі побачили світ протягом останніх 30 років, носили переважно узагальнено-описовий характер [6], були присвячені містобудівним аспектам розвитку м. Суми [5] або питанням археологічного та пам’яткознавчого характеру [10; 11]. Дослідження слобідської фортифікації вимагає комплексного підходу. Крім ретельного вивчення джерельної бази, здійснення археологічних досліджень необхідно враховувати особливості місцевої козацької автономії, організації військово-адміністративного управління прикордонних територій Московської держави та ряд інших факторів. З огляду на обмежені обсяги статті зупинимося на розгляді кількох питань. 137 В роботах сучасних істориків, що переймалися вивченням історії Слобідської України 2 пол. XVII – сер. XVIII ст., місцеві оборонні споруди помилково ідентифікуються виключно як об’єкти козацької фортифікації. Не виключено, що подібні твердження, певною мірою, базувалися на аналогії з Гетьманською Україною, де козацькі полки, як військові та адміністративно-територіальні утворення, мали чітко визначену територію та рейментаря, що одноосібно здійснював управління нею. Відповідно, справа зведення та утримання фортифікаційних споруд була прерогативою козацької адміністрації, переважно місцевої. Ми вважаємо, що подібні аналогії є не зовсім доречними. Слобідські козацькі полки, попри те, що їхні організаційно-мобілізаційні засади, тактика та озброєння були майже повністю запозичені з Гетьманщини, були національними іррегулярними формуваннями армії Московської держави. Причому кожне з цих формувань мало цілком визначені завдання в системі оборони південно-західних кордонів. Наприклад, Сумський полк був утворений на стику двох оборонних ліній. Перша з них тягнулася від м. Тули до Путивля й Камінного і своїм фронтом була зорієнтована на захід проти Речі Посполитої, а друга, Білгородська, відповідно на південь – проти кримськотатарської агресії. З огляду на вище наведене, міста-фортеці, розташовані на території дислокації підрозділів Сумського полку, мали різне підпорядкування. “Справка Разрядного приказа о воеводах XVII века, данная в 1741 году”, складена Микитою Желябузьким, свідчить про наступне. Власне до Сумського слобідського козацького полку належали: м. Суми, м. Білопілля, с. Піна, м. Межиріч і м. Лебедин. До Севського розряд-полку, як “пригородки” Путивля, належали мм. Камінний та Недригайлів. Міста Суджа та Миропілля відносилися до категорії “великорусских городов Сумского полка” [9, 141]. Крім цього, Слобідська Україна протягом 2 пол. XVII – 1 пол. XVIII ст. являла собою своєрідне буферне утворення між Гетьманатом та Московською державою, соціально-економічне та політичне життя якого характеризувалося широким дуалізмом, котрий відзначався своєрідним перетином двох культур і традицій, що впливали одна на одну, проте не змінювали свою структуру. Це знайшло своє відображення у мові, побуті, правових і звичаєвих нормах і навіть особливостях мілітарної організації. Недарма відомий дослідник історії Слобожанщини Володимир Маслійчук одній із своїх робіт дав вельми влучну назву – “Провінція на перехресті культур” [7]. Подвійною сутністю відзначалися і слобідські міста. Вони були не лише полковими або сотенними центрами місцевих козацьких полків, а й прикордонними адміністративними центрами Московської держави, підпорядкованими Розрядному приказу та його регіональним підрозділам (розряд-полкам), котрі на місцях були представлені воєводами. Для покозачених українських осадців Слобожанщини місто було торгівельно-ремісничою оазою на кордоні з недружнім степом, своєрідним наріжним каменем у справі господарського освоєння незайманої округи і, зрештою, місцем відпочинку перед систематичними походами по відбиттю 138 турецько-татарської агресії. Натомість на той же самий населений пункт царські урядовці покладали відмінні завдання: репрезентація царської влади, облік і координація дій місцевих збройних формувань, закладання речових і продовольчих магазинів на випадок широкомасштабного вимаршу на південь урядових військ та впорядкування від імені царя українського звичаю земельної займанщини. Згодом слобідські міста стають центрами збору місцевих податків і митних зборів. Відповідно до зазначеного, населення слобідського міста теж ділилося на дві частина. Більша, козацька, з мілітарної точки зору являла собою легкокінне мобільне формування з легким стрілецьким озброєнням та 2-3 малокаліберними польовими гарматами. Поєднуючи в собі архетипи воїнакочівника та землероба, українці, на додаток до справи військової, займалися землеробством і промислами. У правовому відношенні достатньо тривалий час вони керувалися сумішшю звичаєвого та Магдебурзького права (“черкасскими обыкностями”) і підпорядковувалася владі полковника, а у духовній сфері – прийшлими з-за Дніпра священикам з їхньою “київською наукою” та українськими стародруками. Завдяки своїй пасіонарній енергії, ці піонери слобідських степів протягом понад 50 років заселили й освоїли величезні і колись безлюдні території. На відміну від цієї складової, московська меншість на чолі з воєводами виконувала радше представницько-спостережні функції, маючи у підпорядкуванні вкрай незначну кількість пушкарів, рейтарів чи стрільців, які складали, скоріше, воєводський ескорт, своєрідну службу зв’язку та оповіщення, артилерійську команду, стаціонарний гарнізон аніж активно діюче військове формування. Для забезпечення вартування острогу з числа місцевих осадців на 1-2 роки винаймалися “черкаси городової служби” (ворітники, сторожі, затинники тощо), які підпорядковувалися воєводі тільки у службових питаннях. На відміну від козаків, у походи воєводський гарнізон не ходив, натомість утримував у “могазєйнах” і казенних погребах стратегічні запаси зерна, солі, пороху, свинцю та зброї на випадок прибуття на кордон значних формувань царського війська. Деякі зразки складованої зброї були занадто специфічними, наприклад бердиші, якими козаками ніколи не користовувалися. На противагу “черкасам полкової служби”, котрі здійснювали активний спротив татарським нападникам, урядові гарнізони трималися лише на випадок ворожої облоги, непритаманної для тактики татарських чамбулів. Характерним було навіть те, що крім загальнообов’язкового спорудження острогу з артилерійським “нарядом”, вістовим дзвоном і офіційною спорудою (“приказною ізбою”), одночасно споруджувалася й окремішня церква, настоятель якої призначався за санкцією царя [13]. Воєводі ж “черкаси полкової служби” не підпорядковувалися і могли піти на відвертий конфлікт у разі його зловживань, як це трапилося в Сумах у 1661 р. із Умаєм Шамордіним, котрий привласнював державні кошти, спрямовані на оплату “жалування” місцевим козакам [4, 80-81]. 139 З перших років заснування Сум ми спостерігаємо, крім двох громад, наявність окремішних фортифікаційних будівель: воєводський острог і укріплення “черкаского посада”. Переселенці на чолі з осадчим Гарасимом Кондратьєвим, осаджені московською адміністрацією на Суминому городищі навесні 1655 р., напевно вже тоді звели перші оборонні споруди, без яких життя на небезпечному прикордонні із Диким Полем були просто неможливим. Принаймні згадка про них та про намір спорудити “офіційну” фортецю зустрічається в царському указі, виданому в квітні 1656 р.: “на реке на Псле и на речке на Суме в котором месте пригож для бережения от приходу воинских людей поставить острог со всякими крепостьми против иных черкаских острошков” [14]. В подальшому, до кінця XVII ст., як у Сумах, так і в переважній більшості фортець на території Сумського полку, спостерігається наявність двох типів фортифікаційних споруд – козацьких і воєводських. Переважна більшість письмових джерел, котрі містять описи укріплень слобідських міст вцілому і Сум зокрема – це московська урядова документація та листування, котрі дозволяють докладно прослідкувати динаміку розвитку місцевої фортифікації. Принаймні інформація про сумську фортецю 2 пол. XVII – 1-ї чв. XVIII ст. зустрічається у повідомленнях за 1657-1658, 1665, 1671, 1672, 1677, 1678, 1686, 1704, 1707, 1709, 1718 рр. тощо. Завдяки їм ми можемо констатувати поступове ускладнення системи міської оборони: від дерев’яних споруд, до змішаних дерево-земляних і, нарешті, до земляної фортифікації бастіонного типу. На відміну від більшості фортець на території Сумського полку Сумська засадничо зводилась, як більш потужна з вінчатими стінами [15] (роблена тарасами). Зважаючи, що Суми перебували на північ від Білгородської лінії і достатньо віддалені від Речі Посполитої, цілком логічно, що муровані оборонні споруди тут так ніколи і не з’явилися, не зважаючи на Шпилівське родовище пісковику, розташоване неподалік від міста. Також необхідно наголосити на тому, що переважна більшість джерельної інформації щодо сумських фортифікаційних споруд стосується підвідомчої воєводам частини укріплень, котрі через відносно невеликий проміжок часу (1658-1686 рр.) вже перебували у вкрай занедбаному стані [2, 145–148]. Про “черкаські острожкі” зустрічаються переважно побіжні згадки, але стан цих споруд як у Сумах, так, наприклад, і в Недригайлові значно кращий, а самі вони мають певні конструктивні відмінності [3, 167-280]. Наприкінці XVII–XVIIІ ст. в системі управління Московської держави відбуваються суттєві зміни, котрі стосувалися й Слобідської України. Сумський полк все більше інтегрується в систему регулярної армії: з 1700 р. безпосередньо підпорядковується командиру новоствореної бригади слобідських полків, а з травня 1708 р. – генералу, командиру Української дивізії. Разом з тим, згідно з царською грамотою від 5 лютого 1706 р. та указу, що надійшов у квітні, сумському полковнику наказувалося прийняти полкові міста з їх артилерією та службами під цілковите керівництво: „городы, в которых русских людей нет, Сумы, Лебедин, Краснополье, 140 Белополье, Межирич, с. Пену ведать тебе одному, а воеводам в тех городех не быть... и в тех городех в приказных избах всякие наши В[еликаго] Г[осударя] дела и посланные указы и полковой наряд пушечную и зелейную и свинцовую казну и хлебные запасы и всякие полковые припасы, что в тех городех было, по росписям у воевод” [16, 77]. Саме завдяки цій реформі, коли вся влада була сконцентрована в руках козацької старшини, а також з огляду на події Північної війни, за участю армійських інженерів відбувається значна реконструкція Сумської фортеці. [8, 58-59]. З 1721 р. козацькі формування Слобідської України перебувають у віданні т. зв. Козацької експедиції Кріґс-колегії (Військової колегії), що певною мірою вплинуло на розвиток місцевих фортифікаційних споруд. Мається на увазі їх ремонт і часткова модернізація під час російсько-турецької війни 1735–1739 років. У сучасних дослідженнях, де мова іде про слобідські фортеці, найчастіше переважають короткі повідомленням про лінійні розміри споруд і кількість башт. Натомість особливу увагу необхідно приділяти і спеціальній термінології, котра застосовувалася у вищезазначених історичних документах. Саме вона дозволяє здійснити більш-менш точну реконструкцію укріплень, а наявність тогочасних усталеного регламенту здійснення будівельних робіт та найпростіших стандартів – навіть розрахувати приблизну кількість витраченого будівельного матеріалу та робочого часу. Зрештою, це тема окремої роботи. Проте наведемо наступні приклади. Так, термін “острог” міг означати і власне фортецю, і її елемент – стіну. Остання могла бути виконана в кількох варіантах, які суттєво різнилися за своєю конструкцією: рублені стіни з обламами (роблені тарасами); стоячий острог з обламами; стоячий острог без обламів; косий острог. Взагалі, в термінології тогочасного московського діловодства слово “місто” (“город”) стосувалося, насамперед, фортифікаційних споруд. Інше значення міста – взагалі населеного пункту – майже до кінця XVII ст. не використовувалося як основне [12, 97]. Слід також чітко розрізняти колодязь на території фортеці і т. зв. тайник – широкий підземний хід, який виходив до води (річки). Останній, зазвичай, мав ширину не менше 2 сажнів і слугував, у першу чергу, для прихованих вилазок гарнізону. Не до кінця вирішеним залишається ще одне питання. А саме: кого вважати головним будівничим тієї чи іншої фортеці? Попри наявність усталених урядових будівельних стандартів і відрядженого до Сум воєводи К.Ю. Арсеньєва з 52 служилими людьми, головний тягар спорудження острогу ліг на плечі українських переселенців. Пам’ятаючи заворушення 1641 р. серед чугуївських переселенців, при спорудженні укріплень новоосаджених міст воєводам, зазвичай, наказувалося порадитися “с черкасскими начальными людьми и рядовыми черкасами” [1, 64]. Свого часу В.Д. Юркевич, пишучи про спорудження Сумської фортеці у 16561657 роках, слушно зауважив: “можемо вбачати тут прояв особливо близької участи української громади в будуванні фортеці: з стилю чолобитної і відписок воєводи ніби випливає, що на чолі робіт власне стояв він, отаман; цікаво, що 141 навіть самий кресленик робив „черкашенин” Я.О. Стандарний... Про те, що участь брали в будуванні московські люди, не чути” [17, 134]. Насамкінець, залишається ще раз констатувати, що справа подальшого дослідження фортифікаційних споруд м. Суми 2 пол. XVII – XVIII ст. потребує не лише докладного вивчення і аналізу джерельної бази, об’єктивної реконструкції, а й здійснення, насамперед, цілеспрямованих археологічних робіт, оскільки за останні роки культурний шар історичного центру міста зазнав вкрай відчутних втрат від “реконструкцій” і новобудов. Джерела та література 1. Альбовский Е.А. Харьковские казаки, 1-я книга 1-го тома. – Х.: Райдер, 2005. – 240 с.: ил. 2. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московскаго государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) в XVI-XVIII столетии. – Х.: Тип. К.Л. Счасни, 1886. – – 383 с. 3. Багалей Д.И. О новых материалах для истории Слободской Украины // Сборник Харьковского Историко-Философского общества. – Т. 5, Вып. 1. – Х.: Тип. Губернскаго Правления, 1893. – С. 167-280. 4. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта. 1993. – 256 с.: іл. 5. Вечерський В. Фортифікації Сумщини // Пам'ятки України. – 2001. – № 4. – С. 84-91. 6. Іванюк Я.Г. Міста-фортеці Охтирка і Суми у XVII-XVIII ст. // Український історичний журнал. – 1980. – № 9. – С. 101-105. 7. Маслійчук В.Л. Провінція на перехресті культур. – Х.: Харьк. частный музей гор. усадьбы, 2007. – 400 с. 8. Мышлаевский А.З. Крепости гарнизоны южной России в 1718 году. Извлечение из современнаго отчета Киевской губернии. – СПб.: Военная типография, 1897. 9. Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве Министерства юстиции. – Кн. 5. – М.: Типо-Литография Высочайше утвержд. т-ва И.Н. Кушнерев и Кo в Москве, 1888. – C. 141. 10. Осадчий Є.М. Пам’ятки військової історії Північно-Західної Слобожанщини XVII ст. Монографія. – Суми: Джерело, ФОП Литовченко Є.Б., 2011. – 346 с., 103 іл. 11. Осадчий Є.М. Сумська фортеця середини XVII-XVIII ст. (пам’яткознавчий аспект) // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – № X-XI. – С. 191-196. 12. Раппопорт П.А. Очерки по истории военного зодчества Северо-Восточной и Северо-Западной Руси X-XV вв. – МИА. – М.-Л., 1961, № 105. – 246 с. 13. Российский государственній архив древних актов (РГАДА), ф. 210. Разряд, Белгородский стол, оп. 13, стлб. 204, лл. 85, 86. 14. РГАДА, ф. 210. Разряд. Белгородский стол, оп. 13, стлб. 508, л. 98 об. 15. РГАДА, ф. 210. Разряд, Белгородский стол, оп. 16, д. 46, л. 2 об. 16. Филарет (Гумилевский Д.Г.). Историко-статистическое описание Харьковской епархии: В 3 т. Т. 2 – Х., Факт, 2005. – 430 с. 17. Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. – К.: ВУАН, 1932. – 191 с. 142 Юрій Ситий (Чернігів), старший науковий співробітник Чернігівського Національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка Дерев’яні житла міст Чернігівщини ХVІІ – ХVІІІ ст. Документи ХVІІ – ХVІІІ ст., описуючи забудову міст, згадують такі будівлі як, наприклад: “В нижнем остроге кружечный двор. На нем строения: светлица та черная изба, погреб с выходом”, чи, наприклад: “Двор государев, где живут черниговские воеводы, а на нем строение: три горницы, две на подклетах, под третьей баня, на сенях чердак "[1]. Як виглядали і якого розміру були житла ХVІІ – ХVІІІ ст. з описів міст уявити важко, такі свідчення можна отримати під час археологічних досліджень. Археологічні роботи, що досить активно проводяться понад двадцять років в таких містах як Чернігів, Новгород-Сіверський, Седнів, Березна, Ніжин, Прилуки, Любеч та інших містах Чернігово-Сіверщини, дозволили вивчити значну кількість об'єктів ХVІІ - ХVІІІ ст., серед яких питому вагу складають дерев’яні житла цього періоду. Під час досліджень столиці Лівобережної України – Батурина, що тривають понад 15 років (1995 – 2010 рр.) було досліджено різні за конструкцією дерев’яні споруди. Залишки дерев’яних будинків зафіксовані в різних частинах міста, але для порівняння слід узяти кілька жител, які співіснували в часі. Найбільш яскраво й повністю можна розглянути матеріал, отриманий на території Фортеці. Під час робіт 1996 р. на розкопах № 1 – 4, закладених на території парку навпроти діючої Воскресенської церкви, вдалося зафіксувати забудову однієї з центральних вулиць гетьманського Батурина [2]. Ця вулиця починалася від Замкових воріт і йшла до Новомлинських воріт Фортеці. Вдалося виявити залишки трьох жител, орієнтованих довгою віссю перпендикулярно до напрямку вулиці з входами до підклітів із боку вулиці. З трьох жител найбільш повно можна охарактеризувати підкліт житла № 2, розташованого в розкопі № 2. На рівні материка зафіксований підпрямокутний котлован шириною близько 5,5 м і глибиною 2 м, до якого з північного сходу (із боку вулиці) дотикається коридор шириною 1,3 м. Внутрішній простір підкліту поділяється на чотири приміщення (фіксуються залишки ям від стовпів та різна глибина котловану). Наявність значної глибини підкліту (2 м) вказує на те, що наземна частина будинку була дещо заглиблена в ґрунт (на 2 –3 вінця), але, на жаль, залишки наземної конструкції не фіксуються. Це може свідчити про те, що наземна частина житла мала таку ж ширину, як і підкліт (повну довжину житла можна реконструювати лише гіпотетично – близько 6 м). В кутах підкліту розташовані ями від потужних стовпів (0,35 – 0,4 м), а вздовж стін по дну – канавки від конструкції стін. Поділ простору підкліту на чотири частини відповідав поділу наземної частини житла, що яскраво видно в стратиграфії верхньої частини заповнення котловану. Наявність у верхніх шарах цегли та кахлів свідчить про існування кахляної печі на рівні наземного приміщення. 143 Матеріал із заповнення підкліту та кахлі, знайдені в споруді, вказують на побудову житла у другій половині (скоріш за все – останній четверті) ХVІІ ст., а про його загибель в пожежі 1708 року свідчать численні прошарки горілої деревини у верхній частині котловану. Таким чином, маємо наземний будинок на підкліті розмірами щонайменше 5,5 х 5,5 м з коридором шириною 1,3 м, який виходить за межі основної частини будинку. Ще одне житло досліджене на території Фортеці в розкопі № 5 (2001 – 2002 років) біля рову, що відокремлює територію Замку від Фортеці [3]. На відміну від вищеописаного, це житло наземне і не має підкліту. Великий (близько 8,5 х 9 м) зруб підквадратної в плані форми орієнтований кутами за сторонами світу (паралельно до вулиці). В південно-західній стінці зрубу, ймовірно, були зроблені двері до коридору розмірами 2,5 х 2,5 м, до якого з південного сходу дотикається приміщення холодної комори (2,5 х 6 м). Через коридор мешканці будинку потрапляли до теплої частини зрубу (6,5 х 8,5 м), поділеної на чотири частини. Вздовж північно-західної стіни (як продовження коридору) розташовані два приміщення розмірами 3,5 х 2,5 та 3 х 2,5 м. На південний схід від них знаходяться ще два приміщення розмірами 3,5 х 6 та 3 х 6 м. В приміщенні, розташованому в центрі зрубу, зафіксовані рештки кахляної печі, а в заповненні житла – уламки понад тридцяти типів кахлів, що були використані при її побудові. Зруб був впущений в неглибокий котлован (на 1 – 2 вінця) і мав цегляні обкладки з внутрішнього боку стін. Зазначимо також знахідку двох різних типів черепиці, використаної для обладнання даху. Житло, досліджене в розкопі № 5, було побудоване наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Подібне наземне житло зафіксоване на території неукріпленого посаду Батурина, що дозволяє говорити про поширення наземного житла без підкліту на початку ХVІІІ ст. серед типів забудови гетьманського Батурина. Під час археологічних робіт наземні будинки без підклітів значно гірше фіксуються через невелику кількість залишків матеріалів після їх руйнації. Але, як свідчать документи ХVІ – ХVІІ ст., цей тип жител був досить поширений поряд з житлами на підклітах [4]. Так, під час археологічних досліджень Чернігова виявлені як житла на підклітах з розміром наземної частини, що дорівнювала розмірам підкліту, так і з наземною частиною, що перевищувала розміри підкліту [5]. Чим більше матеріалів ми долучаємо до аналізу, тим більшу різноманітність можна помітити в формі, конструкції, особливостях жител ХVІІ – ХVІІІ ст., які зумовлювалися появою нових конструкцій опалювальних пристроїв і значною мірою заможністю їх господаря. А заможність міщан, в значній мірі, пов’язана з історією розквіту та занепаду міста, в якому вони мешкали. 144 Література 1. Половникова С. О. Розписний список Чернігівської фортеці 1682 р.// Чернігівська старовина.- Чернігів, 1992. - С. 91. 2. Васюта О.О., Коваленко В.П., Кондратьєв І.В., Коновченко І.М., Моця О.П., Овчаров М.В., Парацій В.М., Ситий Ю.М. Науковий звіт про археологічні роботи 1996 р. на території смт. Батурин Бахмацького району Чернігівської області // НА ІА НАН України № 1996/2. 3. Васюта О., Кобець. О., Коваленко В., Луценко Р., Мезенцев В, Ситий Ю., Черненко О. Науковий звіт про археологічні дослідження в охоронних зонах історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської області в 2001 р. // Науковий архів ІА НАН України. – № 2001/47. – С. 33 – 53; Кобец О., Коваленко В., Луценко Р., Мезенцев В, Моця О., Семенченко Б., Ситий Ю., Хамайко Н. Науковий звіт про археологічні роботи 2002 р. на території смт. Батурин Бахмацького р-ну Чернігівської обл. // НА ІА НАН України № 2002 /145. – С. 47 – 61. 4. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV – 60-х годах ХVІ в. – Киев, 1989. - С. 38 –42. 5. Простантинова В. В. Косторезная мастерская первой половины ХVІІІ в. на Черниговском детинце //Тезисы Черниговской областной научно-методической конференции, посвященной 20- летию Черниговского архитектурно-исторического заповедника Чернигов. – Чернигов, 1987. - С. 49 – 50. Анатолій Щербань (Опішне Полтавської області), старший науковий співробітник Національного музею -заповідника українського гончарства в Опішному кандидат історичних наук Залишки гончарного горна з Диканьки (Полтавщина) Диканька славна своєю історією. Але в ній лишилося багато невивчених сторінок. Зокрема, нині мало відомо про повсякденне життя широких верств диканчан у часи козаччини. Розкрити це питання можуть археологічні й архівні матеріали. На жаль, і ті й інші досі системно не вивчалися. Тому донині світло на окремі аспекти цього надзвичайно цікавого питання проливають лише випадкові знахідки. Однією з найбільш цікавих решток гончарного виробництва, що зберігаються тривалий час, є залишки споруд, в яких випалювали вироби – горнів. Мешканці Диканьки згадують про кілька їхніх знахідок. Всі вони розташовуються на території, обмеженій ставками: Дзюбиним, Сільським і Острівком. Цей куток здавна називався Ковалівкою, був своєрідним ремісничим осердям Диканьки, де мешкали ковалі, гончарі і, ймовірно, представники інших спеціальностей, пов’язаних з використанням вогню. Їхня робота була пожежонебезпечною. Тому такі майстри селилися поза межами центральних частин населених пунктів, біля водойм чи струмків. Дослідження залишків споруд, пов’язаних з вищезгаданими виробництвами, може розповісти про те, що виготовляли майстри (і, відповідно, використовували споживачі), якою була тогочасна технологія… 145 На жаль, досі жодної такої споруди науково не було досліджено. Натрапляючи на їхні рештки під час будівельних робіт, господарі садиб, як правило, не звертаються за консультаціями до науковців. Відповідно, безцінна інформація про давні ремесла не стає надбанням громадськості. Унікальним винятком є випадкова знахідка, що трапилася 2011 року на садибі диканського священика о. Павла. Його родина не лише зацікавилася знахідкою, але й повідомила про неї співробітників Диканського краєзнавчого музею. На жаль, повноцінно дослідити горно не вдалося, оскільки почалися будівельні роботи. Але за фундаментною траншеєю, яка перерізала посудну камеру (в яку складали посуд для Мал.1. Схематичний план випалювання), вдалося з’ясувати, якими досліджених решток горна. були її форма й конструктивні Диканька, Полтавщина. особливості, прослідкувати Середина ХVIII ст. (?). 1: сіростратиграфію заповнення. Знахідки з чорний грунт з окремими знахідками ХІХ-ХХ століть; 2: нього попередньо датовано в межах жовто-бурий материковий середини ХVIII ст. (на той час Диканька суглинок; 3: прожарений була великим селом суглинок стінок та череня посудної камери; 4: заповнення Великобудищанської сотні посудної камери горна зі Полтавського полку)∗. Хоча після більш значними включеннями ретельного їхнього дослідження перепаленої глини та фрагментів датування може уточнитися. гончарний виробів; 5: перекоп 1920 – 1940-х років. Малюнок Виявилося, що горно (Мал.1) було Анатолія Щербаня викопано у жовто-бурому материковому суглинку, який після випалювання посуду побіля країв горна набув цегельного кольору. Посудна камера мала типову для тогочасних українських горнів циліндроподібну форму й розміри (діаметр близько 130 см, висота близько 60 см). В нижній її частині («черіні») збереглися отвори – «дучки» й «продухи» (їх було 12), що поєднували посудну камеру з пічкою, де горів вогонь. Черінь опирався на опорний стовп – «козел», що проходив через центр споруди. ∗ Щиро дякую кандидату історичних наук, доценту, молодшому науковому співробітнику Інституту керамології НАН України Оксані Коваленко за надану допомогу в атрибутуванні знахідок 146 У заповненні посудної камери віднайдено багато фрагментів глиняних виробів: посуду (Мал.2:2), кахель для печей (Мал.3:1,2) та іграшку-свистунець (Мал.2:1, 3:3). Як виявилося, більшість з них потрапила в горно після припинення його функціонування, коли його закидали сміттям. Але є велика вірогідність того, що ці фрагменти характеризують тогочасну продукцію диканського гончарського осередку. Коротко опишу їх. Жоден з виробів не мав поливи. Серед фрагментів посуду переважали уламки горщиків, хоча зустрічалися й фрагменти глечиків, макітер і тарілок. Посуд прикрашали нанесені червонокоричневою глиною у верхніх частинах виробів Мал.2. Фрагменти прямі й хвилясті горизонтальні лінії й відтиснуті глиняних виробів з фігурним інструментом смуги орнаменту. Іграшкузаповнення посудної коника декоровано червоно-коричневими і білими камери горна. Дикасмугами. Найбагатше декоровано кахлі – нька, Полтавщина. складним рельєфним орнаментом, відтиснутим з Середина ХVIII ст. (?). Малюнок форми. Виокремлюються два його типи. На Анатолія Щербаня одних кахлях орнамент скомпоновано з різних за формою хрестів (Мал.3:2). На інших зображено складні композиції, що складаються, окрім хрестів, зі стилізованих рослин і солярних символів (Мал.3:1). Вважаю, що обидві композиції наносилися на кахлі не випадково – вони мали сприяти добробуту власників і захисту від злих сил їхньої господи. Таким чином, нововиявлена знахідка гончарного горна дозволяє стверджувати про наявність ще одного гончарного осередку козацької доби – села Диканька Великобудищанської сотні Полтавського полку. Досліджені гончарна продукція і виробнича споруда були типовими для Мал. 3. Фрагменти глиняних тогочасного гончарства Гетьманщини. виробів з заповнення посудної Хоча зображення на кахлях мали камери горна. Диканька, певну специфіку. Прямих аналогій їм не Полтавщина. Середина ХVIII ст. (?). Фото Анатолія Щербаня знайдено. 147 Юрій Толкачов (Київ), науковий співробітник відділу археології Київського обласного центру охорони і наукових досліджень пам’яток культурної спадщини Світлана Крамарова (Київ), аспірант кафедри археології та музеєзнавства, науковий співробітник відділу археології Київського обласного центру охорони і наукових досліджень пам’яток культурної спадщини Археологічний матеріал з розкопок Меджибізької фортеці 2008-2009 років Виявлені під час розкопок 2008–2009 років археологічні знахідки, в основній масі, ідентичні матеріалу попередніх сезонів. Переважають фрагменти кераміки. Цілі форми зустрічаються вкрай рідко. Здебільшого це кухонний та столовий посуд. Деякі мають прокреслений горизонтальний та хвилястий орнамент. Поверхня фрагментів в основному сіра, чорна. У значній кількості виявлені фрагменти кахлів, орнаментованих рослинним та тваринним орнаментом, частина з них покрита поливою; люльки для куріння тютюну, скляні, металеві та кістяні вироби. Керамічні вироби середньовічного часу представлені фрагментами гончарного посуду: миски з білою поливою, фрагменти горщиків, орнаментованих горизонтальними лініями та прокреслені коричневою фарбою. Переважають фрагменти сірого кольору, незначна кількість кераміки, в технології якої використовують задимлення. На глибині 1,7 м в шарі світло-сірого суглинку серед залишків вугілля, битої цегли, вапняної крихти, фрагментів кераміки виявлені глибокі миски, які покриті зеленою поливою та орнаментовані горизонтальними лініями ∅-26см, миски дрібні ∅-23,5см, покриті зеленою та коричневою поливою, Рис. 1. Фрагменти пізньосередньовічних мисок стилізовані виноградним та пательні гроном; пательня з коричневою поливою ∅-24см. (Рис.1); фрагменти горщиків орнаментованих по тулубу коричневою фарбою, горизонтальними та хвилеподібними лініями ∅ приблизно 13,2см; 10,5см; 18,2см; 12,5см; макітра покрита коричневою поливою ∅ 28,5см. 148 На кв. L-7 в заповненні виявлений керамічний посуд більш раннього часу – ЛукаРайковецька (?). 1. Кераміч на покришка h – 17,2 см, Ø ручки 7,6 см. Орнаментована по шийці на тулубі 1 2 косими насічками. 2. Кераміч ний горщик h – 31,5 см, Ø вінчика 13,8 см. 3 4 Н шийки – 5,1 см, Ø по шийці 13,3 см. По Рис. 2. Посуд періоду Луки-Райковецької культури плечах прокреслені хвилеподібні парні в два рядка лінії; по тулубу виявлено наліплений валик з косими насічками. 3. Керамічний горщик сірого кольору. Загальна h=17,0 см, Ø вінчика 16,0 см, Ø денця 11,0 см, Ø тулуба 19,5 см. Орнаментований по плічках круговими лініями. Половина горщика перепалена. 4. Частина керамічного горщика сірого кольору. Загальна h=25,2 см. Ø вінчика 23,0 см, Ø тулуба 19,5 см, Ø денця 11,0 см. Орнаментований по плічках дворядними прокресленими лініями (Рис. 2).… Пічні кахлі. Деякі покриті зеленою поливою. Переважають кахлі з рослинним орнаментом, незначна частина має геометричний візерунок, на деяких зафіксовано тваринний орнамент із зображенням чаплі, орла, коня. Досить цікавою категорією керамічних виробів, репрезентованих серед археологічних матеріалів, є глиняні люльки. На гл. 1,10 м в шарі світлосірого суглинку в заповнені коридору виявлено керамічну люльку, чашка на виробі відсутня. На гл. 1,4 м ще один фрагмент люльки світло-коричневого кольору, частина мундштука та Рис. 3. Кахлі половина чашки відсутні. Знизу 149 штампований лінійний орнамент. Довжина 3,8 см, внутрішній ∅ чашки 2,5 см. На цій же глибині виявлено ще один фрагмент люльки. Випал нерівномірний. Мундштук та чашка биті. По чашці зафіксовано ір’євидні вертикальні вдавлення та горизонтальні бороздки. Довжина 3,5 см, зовнішній діаметр чашки 2,4 см, внутрішній – 1,4 см, висота – 2,2 см. На кв. К-7 на гл. 1,8 м зафіксовано фрагмент люльки з зеленою поливою. Чашка розбита, нижня її частина орнаментована вертикальними лініями. Орнамент перекривають дві прокреслені горизонтальні лінії. Довжина люльки Рис. 4 . Фрагменти козацьких люльок 3,5 см, ∅отвору мундштука приблизно 0,9 см. На глибині 2,0м виявлено ще один фрагмент люльки сірого кольору, чашка люльки розбита, мундштук орнаментований півкруглими лініями, точковим та лінійним орнаментом. Загальна довжина 3,4см, ∅ отвору мундштука 0,9 см. Наступна люлька виявлена на 2,1 м від РСП. Мундштук люльки сірого кольору, покритий точечним трикутним орнаментом та круговими лініями. Загальна довжина 5,1см, ∅ отвору 0,8 см. На глибині 2,4 м мундштук люльки сірого кольору орнаментований точеними, крапельними та круговими лініями. Загальна довжина 4,0 см, ∅ отвору 0,8 см. На глибині 2,1 м (коридор) знайдена чашка керамічної люльки сірого кольору (мундштук відсутній), знизу орнаментована трьома листочками. Висота 3,5 см, ∅ чашки 2,7 см, внутрішній ∅ чашки 1,4 см. На 2,2 м – частина чашки люльки оранжевого кольору, понизу орнаментована вдавленими лініями. Чашка має форму семигранної призми. ∅ чашки 2,6 см, внутрішній ∅ - 1,6 см. На гл. 2,3 м – чашка керамічної люльки сірого кольору, орнаментована горизонтальними вдавленнями. Висота – 4,3 см, ∅ чашки 2,7 см, внутрішній ∅ 1,7 см. На гл. 2,5 м – мундштук люльки жовтого кольору, орнаментований точечним, крапельним, прокресленим орнаментом. На фрагменті чашки прокреслений вертикальними лініями орнамент. Довжина 4,1 см, ∅ отвору 0,8 см. На гл. 3,4 м – мундштук сірого кольору. Довжина 4,5 см, ∅отвору 0,9 см (Рис. 4). 150 На гл. 2,6 м на кв. L-4 – частина глиняної люльки з жовтою поливою. Чашка розбита, загальна довжина 3,7см, ∅ отвору мундштука 0,9 см. На цій же глибині виявлено ще один фрагмент люльки. Із зовнішньої сторони на фрагменті задимлення. Орнаментований зубчатим, листоподібним візерунком. Висота 4,0 см. На кв. К-7 на гл. 2,8 м – частина глиняної люльки оранжевого(?) кольору, чашка відсутня, орнаментована по Рис. 5. Фрагменти дитячих свищиків мундштуку валиком з палочним вдавленням. Довжина 4,1см, ∅ отвору мундштука 0,9 см. На гл. 3,0 м - частина люльки сірого кольору. Чашка бита, нижня частина мундштука покрита зубчастим орнаментом. На боці чашки зафіксовано вертикальні насічки. Довжина 5 см, ∅ отвору 0,9 см. На гл. 3,2 м глиняна люлька з зеленою поливою, чашка бита, орнаментована двома круговими та трьома горизонтальними лініями. Загальна довжина 4,0 см, ∅отвору мундштука 1 см, внутрішній ∅ чашки 1,6 см. Одним із цікавих керамічних виробів, виявлених під час розкопок, є два фрагменти керамічних дитячих свищиків (Рис. 5). 1) Виріб оранжевого кольору, місцями простежуються залишки зеленої та оранжевої поливи. Іграшка складається з двох фігур – тварини та вершника. Зберігся тільки корпус тварини з місцями кріплення чотирьох кінцівок біля шиї, бокові отвори розміром 0,9×0,5см. Друга фігура – зігнуті ноги, які звисають до передніх кінцівок тварини. Фігура посаджена на спину тварини. Загальна довжина – 5,4 см, h – 3,5 см. 2) Керамічний свищик у вигляді Рис. 6. Фрагменти скляних зооморфної фігурки. Задні кінцівки браслетів пошкоджені, голова відсутня. В тісті просліджуються домішки крупного піску. 151 По бокам фігурки два отвори ∅ - 0,4 см. Довжина 5,8 см, висота 3,8 см. На гл. 2,3 м знайдене керамічне пряслице, висота – 1,9 см, ∅ виробу 2,8 см, ∅ отвору 0,9 см. На цій же глибині виявлено керамічне грузило циліндричної форми. В тісті виявлено фрагменти крупного піску. Довжина грузила 3,6 см, ∅ по краях дорівнює 2,5 см, в центрі ∅ 2,9 см, ∅ отвору 1,5 см. Вельми широким та цікавим асортиментом репрезентовано скляні вироби. Переважно це фрагменти скляних браслетів. Діаметр їх становить пересічно приблизно 8-10 см. За Рис. 7. Намистини оформленням діляться на гладенькі та псевдовиті, тобто перекручені. Гама кольорів яскрава та вишукана: сині, жовті, темно-брунатні. Виготовляли їх шляхом кручення рифленого дроту або квадратного в перетині. На квадраті L-6 фрагмент склопастового ложновитого браслету жовтого кольору, краї оплавлені. Довжина 4,3 см, ∅-0,6 см. На кв. К-9 на глибині 2,3 м фрагменти склопастових браслетів: • Склопастовий ложновитий браслет жовтого кольору: довжина 2,7 см, ∅-0,8 см; • Склопастовий браслет блакитного кольору: довжина 4,1 см, ∅-0,6 см; • Склопастовий ложновитий, непрозорий, прикра-шений жовтою спіраллю: довжина 2,5 см, ∅-0,6 см; • Склопастовий ложновитий браслет коричневого кольору: довжина 3,4 см, ∅-0,3 см; На кв. Н 1, гл. 2,0 м: • Склопастовий світло-зелений фрагмент браслету (4,5*0,4-0,7); • Фр-т ложновитого склопастового браслету блакитного кольору (4,2*0,6); • Фр-т ложновитого браслету жовтого кольору, вкритий патиною (36,3*0,4). На кв. Л 8, гл. 2,9 м: • Склопастовий браслет ложновитий чорного кольору (4,9*0,6). На гл. Л 7, гл. 3,0 м: • Фр-т склопастового браслету, верхня частина має жовту спіралеподібну нитку, діаметр 0,7 см, довжина 3,7 см. • На гл. 3,1 см – фр-т склопастового браслету зеленого кольору (4,7*0,7). • Фр-т склопастового браслету з жовтою спіралеподібною ниткою (5,9*0,6-0,9) (Рис. 6). Ще однією категорією скляних виробів є світло-жовті, блакитні та білі намистини. Форма їх кругла, циліндрична та у вигляді чотирикутної призми. Діаметр намистин становить приблизно 0,3-0,9 см (Рис. 7). 152 Металеві та кістяні вироби представлені: Фрагмент залізного ножа. Лезо сильно пошкоджено корозією, загальна довжина – 8,3 см, ширина біля рукоятки – 0,6 см; Рис. 9. Бронзовий енколпіон: лицьова та зворотна сторони На кв. L-4, гл. 3,2 м виявлена залізна виделка, яка сильно покрита корозією. Кінці виделки зламані. Ручка виделки кістяна. Загальна довжина 13,8 см, довжина стержня 1,8 см, довжина кістяної ручки 4,7см. На кв. К-4, гл. 6 м в материковому шарі виявлено залізне гарматне ядро XVII – XVIII ст., ∅ ядра 5,8 см (Рис. 8) Одним з цікавих артефактів, виявлених під час розкопок 2008-2009 рр. є бронзовий двохстулковий хрестоподібний енколпіон з петельками кріплення (Рис. 9). Вага енколпіона становить 54,93 г. Загальний розмір 8,2х5,7 см (6,5х5,7 см без петель кріплення). Енколпіон виготовлений Рис. 8. Металеві вироби: ніж та виделка шляхом лиття. Кінці перехресть закруглені. З їх боків розташовані виступи – слізки кількістю 8 шт. У нижніх та верхніх петельках отвори Ø ≈ 4 мм. Нижня ліва петелька зламана. З лицевої сторони по центру енколпіону рельєфне зображення розп’яття Ісуса. Розмір розп’яття 2х2 см. Голова Ісуса нахилена на правий бік. Ліва нога зігнута в 153 коліні. Навколо голови зображено німб. На голові терновий вінок. На кінцях перехресть розміщені медальйони круглої форми з погруддям святих. Діаметр медальйонів 1,5 см. У верхньому медальйоні з лівої сторони зафіксовано пошкодження (невелика тріщина розміром 5х2 мм). На зворотній стороні рельєфне зображення Богоматері – Оранта. Розмір зображення 2,5х1 см. Руки знаходяться на грудях, зігнуті у ліктях, долоні—біля грудей. Богоматір одягнена в туніку?, переперезана паском, на голові чепець. На кінцях перехресть, як і на лицевій стороні, медальйони із зображенням погруддя святих. Риси обличчя Ісуса, Оранти та святих на медальйоні нечіткі. Таким чином, все згадане вище свідчить про потребу у продовженні розкопок на території Меджибізької фортеці, які дадуть змогу визначити потужність культурного шару на території подвір’я фортеці для вивчення історичної топографії. Література 1. Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у ХІV – ХVІІІ ст. // Археологія,1997. – №2. 2. Виногродська Л.І. Кахлі Середнього Подніпров’я ХІV – середини ХVІІІ ст. // НА ІАНАНУ. Рукопис дисертації на здобуття вченого ступеня. – 1993. 3. Коваленко О. Типологія глиняних люльок ХVІІ – ХVІІІ ст. (за матеріалами Полтавщини). // Нові дослідження пам’яток козацької доби в України. – Вип. 16. – К., 2007. – С. 126-134. 4. Пивоваров С. Археологічні дослідження на Хотинщині в 2000-2003 рр. // Матеріали міжнародної наукової конференції «Роль націй і народів у формуванні історико-культурної спадщини Хотинщини» (жовтень 2003 року). – С. 4-6. 5. Полубояринова М.Д. Стекляные браслеты Древнего Новгорода. // МИА СССР, № 17. 6. Толкачов Ю.І., Радченко Р.І. Археологічний матеріал з розкопок на території Меджибіжської фортеці. // Науковий вісник «Межибіж». Матеріали другої науково-краєзнавчої конференції «Стародавній Меджибіж в історико-культурній спадщині України». – С. 8-12. 7. Толкачов Юрій, Крамарова Світлана. Глиняні люльки з розкопок на території Меджибізької фортеці. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірник наукових праць.—Вип. 20.—Ч. 1. – К: Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2011. – С. 190-196. 8. Толкачов Ю.І. Науковий звіт про археологічні дослідження на території Меджибізької фортеці в смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області у 2006 році // НА ІАНАНУ, 2006/116. 9. Толкачов Ю.І. Науковий звіт про археологічні дослідження Меджибізької фортеці в смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області у 2007 році // НА ІАНАНУ, 2007/195. 10. Толкачов Ю., Польгун А., Радченко Р. Науковий звіт про археологічні дослідження Меджибізької фортеці в смт. Меджибіж Летичівського району Хмельницької області у 2008 році // НА ІАНАНУ, 2008/195. 11. Толкачов Ю., Погорілець О., Крамарова С., Радченко Р. Науковий звіт про археологічні дослідження на території Меджибізької фортеці в смт Меджибіж Летичівського району Хмельницької області у 2009 році // НА ІА НАНУ, 2009/197. 12. Чекановський А.А. Керамические курительные трубки ХVІІ – ХVІІІ вв. Среднего Поднепровья и Крыма // Україна і Туреччина. Тези доповідей міжнародної конференції. – К., 2003. – С. 86-88. 154 Олена Титова (Київ), директор Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, кандидат історичних наук Козацькі старожитності у дослідженнях Дмитра Телегіна Дмитро Якович Телегін – відомий український археолог, дослідник пам’яток археології різних історичних періодів – від первісності до ранньомодерної доби. Значну частину творчого доробку вченого складає вивчення козацьких старожитностей. У цій невеликій розвідці спробуємо проаналізувати науково-популярні публікації археолога за визначеною темою, використавши для цього матеріали книги «Нариси та замітки з археології: вибрані статті за останні 60 років» [1]. Д.Я.Телегін все своє довге творче життя гармонійно поєднував підготовку суто наукових публікацій з написанням популярних і науково-популярних статей з метою популяризації наукових знань та збереження культурної спадщини. Причому часто саме в популярних статтях оприлюднювалися нові відкриття і здобутки науковців, оскільки, звичайно, відповідні видання мають більш оперативний характер. Тому певний ретроспективний огляд їх має значення для реконструкції відповідних подій, настроїв та ситуації у державі. Умовно всі досліджувані публікації можна поділити на кілька тематичних груп: пам’яткоохоронні, просвітницькі, інформаційні. Частіше за все у статтях знаходимо всі названі теми, однак деякі мають певне конкретне спрямування. Більшість становлять публікації першої групи, що пояснюється високою громадянською позицією Дмитра Яковича, його постійною увагою до збереження археологічної спадщини. Однією з перших газетних статей, в яких Д.Я.Телегін торкнувся проблем охорони матеріальних решток запорозького козацтва, була публікація «Кургани Дніпропетровщини» у газеті «Культура і життя» 1967 р. [2]. Науковець навів кричущі факти варварського (як він визначив ці події) ставлення до визначних козацьких пам’яток Дніпропетровщини. Серед них: руйнування кар’єром решток фортеці Кодак 1635 р. (знищено майже 0,75% укріплень), знесення кам’яної церкви ХVІІ ст. за наказом голови місцевого колгоспу, знищення двох козацьких землянок періоду Запорозької Січі на Ігренському півострові поблизу села Чаплі. Треба зазначити, що названі проблеми і досі лишаються актуальними – не забезпечено збереження унікального комплексу Кодацької фортеці, продовжується руйнація пам’яток археології різних періодів, не створено державної програми охорони козацьких старожитностей. Певним продовженням піднятої теми можна вважати статтю з промовистою назвою «Спитається з нас» (1980 р.), в якій Дмитро Якович розглянув різні пам’яткоохоронні питання і, зокрема, розмивання штучними водосховищами археологічних об’єктів [3]. Науковець зазначив, що Каховське водосховище руйнує козацькі курені, могили січового кладовища з в цілому не погано збереженої Кам’янської Січі поблизу с.Республіканець 155 Бериславського району Херсонської області. Пізніше дослідник багато разів повертався до цієї теми, піднімав питання щодо створення історикокультурного заповідника «Кам’янська Січ». Зусилля вченого не були даремними – через багато років заповідник було створено, нині він є складовою Національного історико-культурного заповідника «Хортиця». Д.Я.Телегін переймався долею решток інших Запорозьких Січей – як затоплених водами водосховищ, так і тих що збереглися у традиційному археологічному стані, а також решти нерухомих пам’яток і пам’ятних місць – зимівників, місць битв і козацьких таборів, історичних кладовищ, форпостів, решток традиційних промислів, зокрема селітроваріння – майданів. З кінця 1980-х років науковець зосередився саме на розвідках і розкопках цих пам’яток, створивши у 1990 р. постійно діючу експедицію «Січі Запорозькі» при Українському товаристві охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК) і Центрі пам’яткознавства НАН України і УТОПІК. З 1991 р. експедиція була перетворена на Науково-дослідне колективне підприємство (Центр) «Часи козацькі». Основні завдання діяльності експедиції (Центру) Дмитро Якович неодноразово окреслював на сторінках різних часописів, у першу чергу, газети «Робітнича газета» (публікації 19901991 рр.) [4]. Там же археолог звертався до громадян України із закликом долучитися до святої справи вивчення та увічнення козацьких старожитностей. Ці публікації мають як інформаційний, так і пізнавальний характер, оскільки, накреслюючи основні напрями діяльності Центру, Д.Я.Телегін розповідав історію вивчення пам’яток Низового Дніпра, історію створення та існування Запорозьких Січей, а також їх нинішній стан, висвітлював причини виникнення козацтва, політико-адміністративний устрій, характеризував меценатську діяльність козацької старшини тощо [5]. Тобто таким чином широко оприлюднював мало відомі тодішньому читачеві матеріали героїчної історії України козацької доби. Однак до цього періоду планомірних козакознавчих досліджень, які Д.Я.Телегін проводив у 1990-х – на початку 2000-х рр., науковець вивчав пам’ятки козацтва в новобудовних експедиціях, котрі стосувалися охоронних розкопок об’єктів різних археологічних культур. При цьому в публікаціях з’являлися дані щодо майже не досліджених до того пам’яток, наприклад, козацької сторожі, яка складалася із казарми-землянки, вежі-фігури, відкритих під час розкопок курганів у Запорізькій області [6]. чи залишків російського форпосту ХVІІІ ст. поблизу Білгородки на Київщині [7] або «майдану» поблизу Перещепинського коноплезаводу на Дніпропетровщині (з аналізом призначення цих розповсюджених на Лівобережжі пам’яток) [8]. З 1967 р. Д.Я.Телегін з болем спостерігав за драматичною долею останків славетного кошового отамана Івана Сірка, про що він опублікував статті в газеті «Культура і життя» за 1968 та 1990 рр. [9]. Особливо докладно історію життя і подвигів героя, а також проблеми перепоховання та увічнення пам’яті виклав науковець у публікації 1990 р. Не даремно вона має назву «За життя і після смерті». І ця тема також є надзвичайно 156 актуальною до сьогодні. Адже тільки у травні 2012 р. нарешті визначено зони охорони пам’ятки національного значення «Могила Івана Сірка», яка знаходиться у кургані Сторожова могила. Дмитро Якович у названій статті також піднімав питання стосовно реконструкції деяких козацьких об’єктів, можливого відтворення Січі, створення пантеону визначних січовиків. У наші дні знову активно обговорюється питання створення відтвореної Чортомлицької Січі поблизу могили І.Сірка. Вже у рамках діяльності експедиції, а потім Центру «Часи козацькі» Д.Я.Телегін переймався проблемою локалізації місця розташування Олешківської Січі – найпівденнішої з усіх Запорозьких Січей. Цій темі вчений присвятив кілька публікацій [10], в яких повідомив про віднайдення решток цієї Січі на території промзони м.Цюрупинська Херсонської області, результати кількарічних археологічних розвідок і розкопок пам’ятки. У публікаціях науковець розповів історію Січі, надав характеристику її планування, речових знахідок. І у цьому випадку названі публікації стали першими повідомленнями щодо важливих результатів наукових досліджень. Ще одним напрямом дослідницьких інтересів Д.Я.Телегіна були пошуки табору Северина Наливайка біля Солониці на Полтавщині [11]. У 1991-1992 рр. археолог провів розвідки, які не надали особливо оптимістичні дані стосовно збереженості відповідних об’єктів, однак стало зрозуміло, що у пошуках полів битв та військових таборів треба залучати додаткові до власне археологічних методики. Розуміючи потенційні можливості таких об’єктів для знаходження цікавих артефактів, Д.Я.Телегін високо оцінив результати досліджень видатним вченим І.К.Свєшніковим поля Берестецької битви, оприлюднені у відповідній монографії [12]. Справді, ця пам’ятка подарувала науці безцінні комплекси озброєння, побутових речей, одягу і т.п. часів Визвольної війни 1648-1657 рр. Не менш значущі матеріали козацької доби й інших історичних періодів зберігає під дніпровими водами острів Хортиця. Саме там археологи-підводники знаходять рештки козацьких чайок – гордості козацького судноплавства. Д.Я.Телегін торкнувся теми козацьких чайок та їхніх досліджень теж у кількох науково-популярних публікаціях [13]. Особливо його вразили результати підводних робіт біля Хортиці, оприлюднені на започаткованій самим вченим науково-практичній конференції «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні». Взагалі названі зібрання дослідників козацьких старожитностей стали доброю традицією, збирають щорічно майже 200 вчених – археологів, істориків, філологів, музейників, пам’яткознавців з усіх регіонів України та сусідніх держав. У 2012 р. відбулася 21-а конференція. Не тільки нерухома козацька спадщина цікавила Дмитра Яковича. У своїх публікаціях він писав про козацькі клейноди, інші святині, наприклад про долю ікони Божої Матері із церкви Покрови з останньої Запорозької Січі - Нової чи Покровської [14]. Вчений організував пошук цієї ікони, провів справжнє розслідування, однак зміг з’ясувати тільки те, що сліди святині губляться на Кубані. Звичайно, основні публікації матеріалів досліджень козацьких 157 старожитностей Д.Я.Телегін здійснював у наукових статтях, брошурах, навчальному посібнику, підручниках, монографії, однак значення науковопопулярних статей є справді непересічним, оскільки вони окреслюють усе розмаїття наукових інтересів, досягнень і планів видатного дослідника матеріальної спадщини козацької доби. Література 1. Телегін Д.Я. Нариси та замітки з археології: вибрані статті за останні 60 років. – К.: НКПІКЗ, «Фенікс», 2007. – 280 с., 16 с. іл. 2. Кургани Дніпропетровщини // Культура і життя. – К., 1967. – Там само. – С.104–106. 3. Спитається з нас // Там само. – С. 174. 4. Експедиція «Січі Запорізькі» // Робітнича газета. – К., 1990. –Там само. – С. 192–195; Експедиція «Січі Запорізькі» // Робітнича газета. – К., 1990. – Там само. – С. 196–197. 5. Козацькі старожитності // Робітнича газета. – К., 1991. – Там само. – С. 212– 214; Козацька республіка // Робітнича газета. – К., 1991. – Там само. – С. 214–217. 6. Козацька сторожа // Пам’ятники України. – №4. – К., 1979. – Там само. – С. 157–158. 7. Форпост стародавнього Києва // Робітнича газета. – К., 1980. – Там само. – С. 167–168. 8. Розкопки «майдану» // Пам’ятки України. – К., 1983. – Там само. – С. 180–181. 9. Невдала експедиція // Культура і життя. – К., 1968. – Там само. – С. 111–112; За життя і після смерті. Про Івана Сірка і Запорізьку Січ // Культура і життя. – К., 1990. – Там само. – С. 197–208. 10. Найдена Олешковская Сечь // Рабочая газета. – К., 1990. – Там само. – С. 209–210; Олешківська Січ відкриває таємниці // Наддніпрянська правда. – Дніпропетровськ, 1991. – Там само. – С. 217–219. 11. Солониця: в пошуках табору Наливайка // Астреа. – К., 1994. – Там само. – С. 227–228. 12. Битва під Берестечком через призму археолога // Високий замок. – Львів, 1994. – Там само. – C. 228–230. 13. Чайки з гарматами // Літературна Україна. – К., 1992. – Там само. – С. 219– 227; У глибинах Дніпровських вод козацька чайка // Вечірній Київ. – К., 1999. – Там само. – С. 236–238. 14. Тайна пропавшей иконы // Ленинская правда. – 1991. – Там само. – С. 211–212. 15. Часи козацькі. Січі Запорозькі. – К.: ВІПОЛ, 1997. Катерина Поворознюк (Хмельницький), старший науковий співробітник відділу історії Хмельницького обласного краєзнавчого музею Археологічні дослідження Лариси Іванівни Виногродської на Хмельниччині (з фондів Хмельницького обласного краєзнавчого музею) Хмельницька область надзвичайно багата на історичні події всіх періодів та епох. Поділля і Волинь в ХІV ст. входили до складу Литовського та з середини ХVІ ст. до Речі Посполитої, у складі Подільського та Волинського воєводств. Поділля – один із найцікавіших з історико – архітектурної точки зору регіонів, відомий своєю винятковою геополітичною роллю в житті 158 Південно–Західної України. Місце розташування на перехресті найважливіших торговельних шляхів та на межі між християнським Заходом і мусульманським Сходом наводить на думку про подібність його історичної долі до долі всієї України, яка саме завдяки ключовому геополітичному положенню в євроазійському просторі на декілька століть опинилась в центрі політичних змагань видатних держав Європи та Азії. Таку ж модель історичного розвою демонструє й Поділля, на терені якого впродовж ХІІ – ХІІІ ст. перетинались політичні інтереси Литви, Польщі, Золотої Орди, Туреччини, Росії. Порубіжне положення Поділля спричинило до появи на його теренах потужних фортифікацій, котрим треба завдячувати могутньому військово-технічному злету Київської Русі, який протягом довгого часу впливав на розвиток військової техніки і тактики, а також організації оборонного будівництва[ 1, 39]. Історія Волинського регіону, яка є невід’ємною складовою Хмельниччини, не менш багата на події та пам’ятки історії. Тут знаходилися давньоруські міста Ізяслав, Славута, Полонне, Старокостянтинів, Тихомль. Велике значення мала діяльність Василя Костянтина Острожського і його віддана боротьба за православ’я, а саме: він фундував на Волині багато міст і фортець. Тема середньовіччя, козацькі походи і устрій, особистості гетьманів і полководців почали досліджуватись активніше з 1990-х років з початком встановлення незалежності України. В історичних та археологічних дослідженнях стали більше приділяти уваги періоду ХVІ–ХVІІІ ст. У вищих навчальних закладах в навчальну програму стали більше годин виділяти на вивчення історії козацтва. У Києві було заснувано Науково-дослідний центр “Часи козацькі”. Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Центр пам’яткознавства НАН України і Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, Інститут археології НАН України також закликали науковців працювати над цією темою. Оскільки Хмельницька область багата на пам’ятки середньовіччя, це і кресова фортеця в Кам’янці- Подільському і важлива цитадель в Меджибожі, Старокостянтинові, Летичеві, Ракочі та в інших місцях, тому з 90-х років ХХ ст. почалися ґрунтовні дослідження пам’яток ХVІ - ХVІІІ ст. на Хмельниччині. У цій статті спробуємо коротко описати дослідження пізньосередньовічних пам’яток на території Хмельниччини Виногродською Ларисою Іванівною. Виногродська Л.І. - на сьогоднішній день достатньо відомий науковець в Україні і за її межами. Народилася Лариса Іванівна 05.02.1947 р. в Комсомольську Хабаровського краю (Росія); співробітник Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України; кандидат історичних наук; кандидатська дисертація «Кахлі Середнього Подніпров’я XIV – середини XVIII ст.» (1993); досліджує українську кераміку доби пізнього середньовіччя, головним чином кахлі; автор керамологічних публікацій у періодичних виданнях і збірниках; дійсний член ІКОМОС. На Хмельниччині археолог працювала в 1990 р. в Пиляві на місці бою Богдана Хмельницького з поляками в вересні 1648 р., на місці залишку 159 замку у Зінькові Віньковецького району, у Сокільці Дунаєвецькому районі на городищі 40 – 50-х років ХІІІ ст., де науковець, обстеживши його, припустила, що укріплення не було зруйноване під час першого походу Батия у1240 р. і продовжувало існувати у 50 х роках ХІІІ ст. Ціллю робіт в Пиляві було визначення ймовірного місця знаходження бою козацьких військ під проводом Богдана Хмельницького з польськими військами та дослідження залишків замку, в якому зупинявся Богдан Хмельницький зі своїм військом перед битвою. Село Пилява знаходиться у Старосинявському районі Хмельницької області. Воно розташоване на обох берегах річки Ікви (сучасна назва правобережної частини – Олексіївка), було засновано в 1640 р. Домініканським орденом Морахівського монастиря, який збудували тут костел і замок. Саме в стінах цього замку міг перебувати Богдан Хмельницький з військом у вересні 1648 р. На жаль, бурхлива сільськогосподарська діяльність та недотримання законів про збереження пам’яток археології зробили свою чорну справу. І якщо ще в 1969 р. археологи знайшли замчище з залишками засипаних ровів [2, 1], тj вже під час роботи археологічної експедиції під керівництвом Лариси Іванівни у 1990 р. на цьому місці в центрі була глибока яма від кар`єру, де добувають каміння. Це привело до знищення середньовічної споруди. Серед знахідок – фрагменти і цілі горщики, виготовлені з світлої глини з прямими вінчиками, орнаментовані по плічкам прямими тонкими врізними лініями і червонокоричневою фарбою. Такі горщики часто покривалися по вінчику зсередини зеленою та коричневою поливою. Привертає до себе увагу фрагмент білоглиняної посудини з високим горлом і круглим роздутим тулубом, вкритого ззовні світло-зеленою поливою, а зсередини від вінчика до середини тулуба—жовтувато-коричневою поливою. Посудина багато орнаментована врізним підполив’яним орнаментом. Серед іншого посуду - багато білоглиняних кружок з врізним орнаментом: сковорідки-латки, вкриті зсередини темно-зеленою поливою, також тарілки з світлої глини з домішками піску, віконниці з прозорого скла, фрагменти інших скляних посудин. Цікава знахідка – кубок з виліпленим зображенням польського орла [2, 6].В засипці стіни були знайдені фрагменти кахлі, здебільшого орнаментовані. Серед знахідок численні металеві вироби: предмети побуту, свинцеві кулі, монети ХVІ–ХVІІ ст. Для виявлення місця битви військ Богдана Хмельницького з поляками у вересні 1648 р. були проведені розвідкові роботи вздовж правого і лівого берегів річки Ікви від села Пилява до с.Деркачі. Та в цьому випадку також зустрічаємося з необдуманою господарською діяльністю, саме в тих місцях, на які вказували місцеві жителі, і знаходили залишки одягу, зброї, людські скелети. В 50-х роках велися розробки торф’яників. Вода унеможливлювала археологічні роботи. Місцеві назви красномовно свідчать про козацькі події – долина між с. Пилявка і с. Пилява має назву Бутова, де і могла бути ставка Богдана Хмельницького, тому знайдений матеріал був достатньо вагомим, і після опрацювання знайшов своє місце у стаціонарних і тимчасових експозиціях музею та його філій: ”Козацька доба на Хмельниччині”, 160 “Богдан Хмельницький – гетьман - політик і стратег”, ” Події Пилявецької битви”, “Сполохи козацької звитяги” [ 5, 4]. У 2001–2005 роках під керівництвом Л.І. Виногродської археологічна експедиція Інституту археології НАН України провела поглиблені археологічні дослідження на території замку та території колишнього Домініканського монастиря ХVІ ст. в Старокостянтинові Хмельницької області. Завданням експедиції було визначення заснування старовинного містечка на річці Горині та будівництва середньовічного замку. Науковці встановили наявність на місці замку Острозького потужного до 0.5 м культурного шару зі слідами великої пожежі і залишками фортифікаційних споруд, що містив матеріали києво-руського періоду кінця ХІІ–ХІІІ ст. На території Домініканського монастиря також знайдено кераміку кінця ХІІ– ХV ст. та поховання, що, за стратиграфією, відносяться до ХІІІ – ХV ст. Усі знайдені матеріали знаходять безпосередні аналогії серед артефактів, відкритих при розкопках літописного Губина та інших болохівських міст. Отож, гіпотеза К.І. Терещука знайшла підтвердження, і це дає підстави вважати, що до побудови пізньосередньовічного замку на цьому ж місці функціонувало городище літописного Кобудя кінця ХІІ–ХІІІ ст., а на місці монастиря, можливо, існував давньоруський монастир. Під час археологічних досліджень встановлено також наявність культурних нашарувань кінця ХІІІ – ХV ст. Це дає змогу говорити про еволюцію у використанні території для оборонних укріплень (городище і замок) від кінця ХІІ–ХІІІ до ХV – ХVІІ ст. Археологічні роботи 2001–2005 років дали можливість стверджувати, що початок існування городища – замку і міста Старокостянтинів (Кобудь) відноситься до кінця ХІІ–ХІІІ ст. [3, 16]. Отож, Лариса Іванівна доклала чимало зусиль до встановлення так званої історичної справедливості щодо дати заснування міста Старокостянтинова. В короткому повідомленні, звичайно, неможливо описати всі археологічні досягнення Виногродської Л.І., оскільки працювала вона в багатьох регіонах України і за роки плідних досліджень та невтомної праці зробила значний внесок в українську археологію . Джерела та література 1. Пламеницька О. Початок мурованого оборонного будівництва на Поділлі. Архітектурна спадщина України. – К., 1994. 2. Фонди ХОКМ - Звіт № 78. Виногродская Л.И. Отчет о раскопках Подольского отряда Днепровской древнерусской экспедиции ИА АН УССР в с . Пилява Старосинявского района Хмельницкой области. 3. Історична довідка про заснування м. Старокостянтинова Хмельницької обл.: Кобудь- Старокостянтинів.—С.16. 4. Фонди ХОКМ Група зберігання Кераміка № 55 925 926 928 2204 56924927 2473 2484 431: Археологія А№ 2633 2593 1022. 5. Фонди ХОКМ. Науковий архів: Тематико-експозиційні плани. 161 Ірина Голубєва (Харків), директор ДП ОАСУ «Слобідська археологічна служба», кандидат історичних наук Окремі ознаки еволюції морфології посуду черкаського типу на Слобожанщині Керамічний посуд черкаського типу на Слобожанщині є найбільш масовою археологічною знахідкою у відповідних культурних нашаруваннях поселень. Саме тому виділення ознак еволюції морфології цих виробів та перетворення їх на хроноіндикатори пам’ятки є дуже актуальною задачею. Особливої ваги ці розробки набувають для розвідок та здійснення наукових археологічних експертиз. Під час останніх археологи мають справу переважно із уламками керамічних виробів (що зумовлене обмеженим розміром шурфів), отже атрибуцію необхідно проводити за невеликою кількістю та фрагментарністю знахідок. Писемні та картографічні джерела не завжди висвітлюють час та місце розташування археологічних пам’яток цього періоду, отже, знання мікрохронології керамічного посуду стає дуже важливим. З вивчення керамічних виробів XVI – XVIII ст. на сьогодні існує багато наукових праць. Найбільш повною та узагальнюючою роботою з вивчення синхронного посуду території Середньої Наддніпрянщини є дисертаційне дослідження Л.В.Чміль [1]. Відмічаючи подібність окремих тенденцій в еволюції українського посуду взагалі, вважаємо необхідним детальніше розглянути характерні особливості еволюції морфології черкаського посуду на Слобожанщині. Простежити особливості зміни форми гончарного посуду вдалось завдяки вивченню керамічних виробів із закритих, чітко датованих монетами, комплексів (господарських споруд та ям, жител) Харківської фортеці (розкопки автора у 20082009 рр. на вул. Квітки-Основ’яненка) та порівнянні їх із відповідними матеріалами інших, більш вузько датованих, пам’яток: Цареборисівської фортеці (розкопки автора 2004 - 2011 рр.), Валківської (Можевського острога) фортеці (розкопки автора 2005 р.), Салтівської фортеці (розкопки Чернігової Н.В. та Колоди В.В. 1999-2001 рр.) та Чугуївської фортеці (розкопки Свистуна Г.Є. 2006-2007, 2009 рр.). Посуд протягом XVII – XVIII ст. на Слобідській Україні еволюціонує слабо. Дуже важко простежити ці зміни у зв’язку із тим, що по-перше, це вузький хронологічний період, по-друге, часто поселення функціонували протягом всього періоду і тому стратиграфічно, це як правило, один єдиний шар. Усі форми посуду (горщики, миски та полумиски і тарілі, покришки, глечики, макітри, кухлі, ринки) існують протягом всього періоду. Проте вважаємо можливим 162 відмітити такі особливості, що простежено серед найбільш масової категорії посуду – горщиків: - у XVII ст. горщики мають плавний перехід від вінця до плічка та від тулубу до денця; - у XVIII ст. посилюється профілювання тулуба: кут між вінцем та плічком стає меншим, верхня частина тулуба більш роздута і доволі різко переходить у значно менше за діаметром денце; - у XVIII ст. з’являється ребро на тулубі; - у XVII ст. злам вінця переважно прямий, а у XVIII ст. його внутрішня поверхня стає вигнутою у внутрішній бік, тобто посилюється профілювання самого вінця; - у XVII ст. ручка до горщиків кріпиться від середини або краю вінця, але розташовується нижче його; - у XVIII ст. ручка кріпилася переважно від краю вінця і піднімалася над ним; - у XVIII ст. з’являється такий засіб прикрашання ручки як відбиток пальця у її нижній частині; - у XVIII ст. стінки посуду стають тоншими. Окремо слід також відмітити такі ознаки еволюції, що не відносяться до морфології горщиків: - тісто виробів XVIII ст. містить менше крупнозернистого піску, стає більш гомогенним; - полива у XVIII ст. стає більш прозорою; - у XVII ст. використовується переважно зелена та брунатна полива; - у XVIII ст. починає розповсюджуватись жовта полива. Підводячи підсумки вищезазначеним положенням взагалі, слід відмітити тенденцію до посилення профілювання, зменшення висоти вінця та підняття ручки над виробом (Рис. 1–3). Таким чином, нами окреслені основні ознаки еволюції морфології найбільш масової знахідки козацької доби на Слобожанщині – горщиків черкаського типу, проте їх детальну характеристику із посиланням на відповідні археологічні матеріали (опис конкретних закритих археологічних, датованих монетами, комплексів) планується висвітлити у монографічному дослідженні за результатами захисту кандидатської дисертації [2]. Література 1. Чміль Л.В. Керамічний посуд Середньої Наддніпрянщини XVI – XVIIІ ст. – Автореферат канд.дис. – К., 2011. 2. Голубєва І.В. Центральна Слобожанщина кін. XVI – XVIIІ ст. за археологічними джерелами. – Автореферат канд.дис. – К., 2011. 163 Любов Милокост (Луганськ), провідний науковий співробітник науково-дослідницького відділу археології Луганського обласного краєзнавчого музею, кандидат історичних наук Кухонний посуд XVII–XVIII ст. з розкопок “Трьохізбенського городка” “Трьохізбенський городок” – пам’ятка історії та археології доби пізнього середньовіччя на території сучасної Луганської області, дослідження якої були розпочаті у 2010 р. співробітниками науково-дослідницького відділу археології Луганського обласного краєзнавчого музею під керівництвом І.М. Ключнєвої1. Упродовж двох сезонів було охоплено площу близько 215 м2, отримано значний та цікавий матеріал, який включає різні категорії знахідок. Зазначимо, що культурний шар поселення вміщує знахідки двох хронологічних періодів, а саме: 1) друга половина XVII – початок XVIII ст. – існування козацького поселення до його руйнації під час Булавинського повстання; 2) перша половина XVIII ст. – період, пов’язаний з переселенням на ці землі мешканців Белгородської губернії. Найбільш масовою категорією знахідок на території поселення є кераміка, серед якої можна виділити посуд (побутова кераміка), кахлі (архітектурно-декоративна кераміка), дрібну пластику (креймахи). Мета даної публікації – введення до наукового обігу однієї із складової частин керамічної колекції, а саме, кухонного посуду XVII-XVIII ст., його науковий аналіз та спроба попередньої систематизації. Фрагменти кухонного посуду складають більшу частину знайденої кераміки. Безпосереднім предметом аналізу виступають фрагменти, посудини, частково реставровані з фрагментів (загальна кількість складає 7 232) . У кількісному співвідношенні домінують знахідки фрагментів горщиків – 98 %, фрагменти кришок-мисок складають 1,9 %, а фрагменти макітер – 0,1 % від загальної кількості фрагментів кухонного посуду. Відповідно до візуального аналізу керамічне тісто, з якого виготовляли кухонний посуд, щільне, добре відмучене з домішками дрібного піску. Випал рівномірний. Поверхня різних відтінків бежевого, світло-жовтого, сірого кольорів. Значна частина фрагментів має сліди перебування у вогні, що є підтвердженням письмових джерел про спалення козацького поселення урядовими військами восени 1707 р. [12, 147] або 1708 р. [4, 189]. Найчисленнішу групу знахідок становлять горщики, які мають розлогу шийку, що різко або плавно переходить у плічка, та невелику вертикальну ручку, що кріпиться до верхньої частини шийки й до плічка посудини. Ручки посудин плавно зігнуті, плоскі або підовальні в зрізі, їх товщина сягає 0,4–1,6 см. Днища горщиків плоскі або трохи загнуті із закраїною, із слабо вираженою закраїною, або без закраїни. Їх реконструйований діаметр – від 1 Виносимо щиру подяку І.М. Ключнєвій за надану можливість опублікувати цей матеріал 164 7,2 см до 14 см. Товщина днищ коливається в межах від 0,4 см до 1,6 см, товщина стінок придонних частин – від 0,4 см до 0,9 см. Горщики тонкостінні, їх товщина переважно коливається в межах від 0,3 см до 0,5 см. За висотою, формою шийки, наявністю ребра в основі шийки з внутрішнього боку, профілем плеча, діаметром вінець горщики підрозділяються на дві загальні групи. Частина фрагментів горщиків, які не належать жодній з груп, знайдені в поодиноких екземплярах. Перша група горщиків характеризується переважно плавним профілем і заокругленим зрізом на розлогій шийці, висота якої складає 1,9–3,5 см (Рис.1, 1-5). При переході в плічка шийка не утворює внутрішнього ребра, тобто горщики без внутрішньої закраїни, але зустрічаються посудини, що мають незначне потовщення в основі шийки. Плічка таких горщиків здебільшого похилі, при переході в тулуб, як правило, не утворюють ребра. Реконструйований діаметр посудин по вінцях – 12,5–20 см, товщина стінок коливається в межах від 0,3 см до 0,7 см. Друга група горщиків характеризується більш профільованими формами. Розлога шийка, висота якої коливається в межах від 2 см до 3,1 см, має заокруглений зріз та чіткий рельєфний злам (внутрішнє ребро) підтрикутної форми або у формі валикоподібного потовщення (Рис.1, 6-11). Частина посудин має ребро при переході в тулуб. Плічка опуклі або пласкі, особливо у горщиків із ребром. Реконструйований діаметр посудин по вінцях – 14–21 см, товщина стінок коливається в межах від 0,3 см до 0,9 см. Більшу частину горщиків орнаментовано по шийці та плічкам. За технікою орнаментації горщики поділяються на три загальні групи: ¾ з рельєфним декором, який наносився на сиру поверхню кількома способами: кресленням хвилястих чи горизонтальних ліній гострим предметом, орнаментом, виконаним технікою штампа або зубчастим коліщатком. Деякі фрагменти горщиків частково прикрашено лощенням, смугами горизонтального рифлення. 165 ¾ з ангобованим декором, який характеризується багатокомпонентним орнаментом, що складається з різних декоративних елементів: прямої та хвилястої лінії різної товщини, хвилястої та зигзагоподібної лінії з потовщеннями, рядів мазків різної конфігурації: від скісних тонких мазків, перевернутих ком та гачків до складних мазків, які, поєднуючись в різноманітних комбінаціях, створюють неповторні композиції. Невелика частина фрагментів горщиків цієї групи крайкована зеленою поливою. ¾ з поєднанням елементів, нанесених ангобуванням, та рельєфних компонентів у вигляді прямої прокресленої лінії під вінцями – пружком, гофруванням вінець за допомогою насічок, “сходинки” із зовнішнього боку вінця. Друга група кухонного посуду за кількісним показником – кришки-миски, краї яких різко відігнуті, потовщені, мають виїмку для фіксації на вінцях горщика (рис.2, 1-13). Серед кришок-мисок відповідно до розмірів виїмки на вінцях можна виокремити дві групи: 1) з незначною виїмкою; 2) з виразною виїмкою. Усі кришки-миски мають конусоподібну форму зі зрізаною верхівкою, діаметр якої коливається в межах від 4,5 см до 5,5 см. Верхівка пласка або ледь загнута із закраїною (Рис.2, 14,15). Частина посудин мала ручку у вигляді петлі, що ліпилась від середини тулуба до вінця. Реконструйований діаметр кришок-мисок по вінцях – 16-24 см, товщина стінок – 0,3-0,7 см. Кришки-миски не орнаментовані, поверхня має сірий, темно-сірий, бежевий колір. Третя група кухонного посуду – макітри, які представлені невеликою кількістю уламків посудин із розширеним до верху тулубом та різко відігнутими назовні, трохи опуклими вінцями, що мають округлений край. Частина уламків має ребро на тулубі. Макітри орнаментовані у вигляді багатокомпонентного орнаменту, наприклад, поєднання хвиль та прямих горизонтальних ліній, нанесених червоно-брунатною мінеральною фарбою. З фрагментів була частково реконструйована макітра (Рис.2, 16) з відігнутими, трохи опуклими вінцями, діаметр яких складає 26 см. Орнамент, нанесений мінеральною фарбою червонобрунатного кольору, знаходиться на зовнішній стороні стінок посудини і на внутрішній стороні вінця. Орнаментальна 166 композиція на внутрішній стороні вінця представлена у вигляді поєднання трьох прямих паралельних ліній, хвилястої лінії і трьох прямих паралельних ліній. Орнаментальна композиція на зовнішній стороні стінок – поєднання з восьми прямих паралельних ліній і хвилястої лінії. Поверхня виробу бежевого кольору. Порівняльний аналіз кухонного посуду XVII–XVIII ст. з розкопок “Трьохізбенського городка” свідчить про домінування загальних форм, елементів орнаменту, які характерні як для інших пізньосередньовічних пам’яток Луганщини [4–9], так і для багатьох регіонів України [1-3; 10; 11]. Характерною рисою кухонного посуду пам’ятки є суттєве кількісне переважання горщиків над іншими формами та незначне використання поливи. Отже, на основі отриманих даних під час дослідження “Трьохізбенського городка” за 2010 р. та 2011 р. був проведений попередній аналіз кухонного посуду XVII–XVIII ст., знайденого на території пам’ятки, зроблені перші висновки щодо його загальних рис. Проведення подальших розкопок на території поселення слугуватиме кількісному накопиченню матеріалів, їх систематизації. Це сприятиме уточненню та доповненню отриманих результатів. Джерела та література 1. Виногродська Л.І. До історії керамічного та скляного виробництва на Україні у XIV–XVIII ст. / Л.І. Виногродська // Археологія. – 1997. –№2.–С.129–140. 2. Виногродська Л.І. Колекція керамічних виробів XVII–XVIII ст. з розкопок у Чернігові / Л.І. Виногродська // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип.16. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С.439–448. 3. Голубєва І.В. Типологія українського посуду Центральної Слобожанщини козацької доби (за матеріалами верхньосалтівського поселення) / І.В. Голубєва, В.В. Колода, А.В. Кущенко // Археологія. – 2008. – №1. – С.20–26. 4. Ключнєв М.М. Особливості українського пізньосередньовічного посуду з розкопок укріпленого поселення біля с. Нижньотепле Луганської області / М.М. Ключнєв // Археологія. – 2001. – №3. – С. 92–98. 5. Королев В.Н. Донские казачьи городки / В.Н. Королев. – Новочеркасск : Информационно-издательский центр «ДОНЧАК», 2007. – 240 с. 6. Красильников К.И. Археологический аспект истории казацкого поселка “Луганской” / К.И. Красильников // Дослідження археологічних пам’яток доби українського козацтва: зб. наук. статей. – К, 1994. – Вип. 3. – С.36–40. 7. НА ИА НАН Украины, г. Киев, 1993/82. Ключнев М.Н., “Отчет об охранных раскопках разрушенного кургана у поселка Клиновый Свердловского района Луганской области и укрепленного поселения периода позднего средневековья у села Нижнетеплое Станично-Луганского района Луганской области археологической экспедицией Луганского областного краеведческого музея в 1993 г.”. 8. НА ИА НАН Украины, г. Киев, 1994/121. Ключнев М.Н., “Отчет об исследованиях укрепленного поселения периода позднего средневековья у с. Нижнетеплое Станично-Луганского района Луганской области в 1994 г.”. 9. НА ИА НАН Украины, г. Киев, 1997/77. Ключнев М.Н.; Ключнева И.Н.; Каплун Н.Н., “Отчет об исследованиях укрепленного поселения периода позднего средневековья у с. Нижнетеплое Станично-Луганского района Луганской области в 1997 г.”. 10. НА ИА НАН Украины, г. Киев, 1998/112. Ключнев М.Н.; Ключнева И.Н., 167 “Отчет об исследованиях многослойного средневекового поселения у с. Нижнетеплое Станично-Луганского района Луганской области в 1998 г.’’. 11. Пуголовок Ю.О. Дослідження Полтавської фортеці: старе місто / Ю.О. Пуголовок, Є.С. Калашник. – Київ-Полтава, 2009. – 132 с. 12. Ригельман А.И. История о донских казаках / А.И. Ригельман. – Ростов н / Д : Кн. Изд-во, 1992. – 224 с. 13. Супруненко О. Дослідження культурних нашарувань козацької доби у Кременчуці / О. Супруненко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірка наукових статей. – Вип.16. – К.: ХІК, Часи козацькі, 2007. – С.4–12. Сергій Пивоваров (Чернівці), зав. кафедрою етнології, античної та середньовічної історії факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, доктор історичних наук, професор Монетні знахідки з Хотинської фортеці Нумізматичні джерела надають цінну історичну інформацію про розвиток торгівельно-грошових відносин, суспільно-політичне та соціальне становище населення України в добу середньовіччя. Вивчення монетних знахідок дозволяє встановити основні напрями торгівельних шляхів, простежити інтенсивність товарообміну, з’ясувати особливості грошового господарства у жителів конкретного регіону тощо. В зв’язку із цим введення до наукового обігу нових даних про знахідки середньовічних монет на українських землях не тільки доповнює джерельну базу та уточнює топографію поширення монетних номіналів на певних територіях, а й дає змогу реконструювати ступінь розвитку місцевого господарства і суттєво доповнює повідомлення наративних джерел. Значну кількість нумізматичних матеріалів доби середньовіччя виявлено на території межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра (сучасна українська Буковина, за адміністративно-територіальним поділом — Чернівецька обл.). Тут у скарбах та поодиноких знахідках виявлено сотні екземплярів середньовічних монет1. Проте більшість із них трапилися за випадкових обставин і не завжди відомі умови їх знахідки та супроводжуючий матеріал. Тому особливої ваги набувають монети, виявлені під час археологічних робіт, коли знахідки металевих грошових знаків надійно фіксуються і їх походження не викликає жодних сумнівів. До числа таких знахідок відносяться монети, знайдені під час археологічних робіт на території Хотинської фортеці. Археологічні дослідження із вивчення старожитностей Хотинської фортеці розпочалися в 1961 р., із 2002 р. тут проводяться щорічні розкопки експедиціями Чернівецької філії ОАСУ ІА НАН України за участю співробітників та студентів Чернівецького національного університету імені 168 Юрія Федьковича. За цей час в різних частинах Цитаделі, Нової фортеці, на її периферії та в розмивах берегу р. Дністер під фортецею було виявлено 145 монет. Дані про невелику частину цих знахідок публікувалися в різних виданнях2, але узагальнюючий їх огляд робиться вперше. Всі знайдені під час досліджень 2002–2011 рр. нумізматичні матеріали можна поділити на п’ять хронологічних груп. До першої відносяться монети XV - першої половини XVII ст., яких знайдено 17 екземплярів. Це грошові знаки: Речі Посполитої (півгроші Олександра Ягеллончика (1492-1506), Сигізмунда І Старого (1506-1545), Сигізмунда ІІ Августа (1548-1572), трьохгрошовик, півтораки і соліди Сигізмунда ІІІ Вази (1587-1632); Угорського королівства (денарії Рудольфа ІІ (1576-1612), Фердінанда ІІІ (1637-1657); Прибалтійських володінь Швеції (соліди Густава ІІ Адольфа Вази (1621-1632) відкарбовані в м.Рига); Молдавського князівства (анепіграфний півгріш Олександра Доброго (1400-1432), гріш Стефаніци (1517-1527) і Російського царства (копійка Олексія Михайловича (1645-1676)?). Наступна група монет датується другою половиною XVII – початком XVIII ст. і представлена 36 грошовими знаками. Більшість із них, а саме: 31 монета є солідами (боратинками) Речі Посполитої випущеними в роки правління Яна ІІ Казимира Вази (1649-1668). Інші грошові знаки, левендальдер і драйпелькер, відносяться до емісій князівств Германської (Священної Римської) імперії, дві монети – акче Османської імперії та 1 монета (6 крейцерів) - Австрійської монархії Леопольда І (1657-1705). Третя хронологічна група, яка охоплює ХVIII ст., є найбільш чисельною і складається із 62 монет. До них відносяться емісії Османської імперії (онлик, бешлик, пара, акче султанів Ахмеда ІІІ (1703–1730), Махмуда І (1730–1754) Мустафи ІІІ (1757–1774); Російської імперії (денга, копійки Анни Іоанівни (1730-1741), Єлізавети Петрівни (1741-1761), Катерини ІІ (1762–1796), Павла І (1796–1801); Австрійської держави (крейцери Марії Терезії (1740–1780), Йосифа ІІ (1765–1790); Речі Посполитої (соліди і гроші Августа ІІІ (1733–1763), Станіслава Августа (1764–1795); Молдово-волоські монети (парники і двопарники, випущені в ході російсько-турецької війни 1768–1774 рр. в Садогурі під Чернівцями), а також рахункові жетони. До четвертої групи входять 26 монет ХІХ – початку ХХ ст. Із них тільки одна – крейцер Австрійської монархії, відкарбований при Франці ІІ (1792– 1835), решта – грошові знаки Російської імперії від Олександра І (1801– 1825) до Миколи ІІ (1894–1917). Остання хронологічна група датується 20– 40-ми роками ХХ ст., складається із 4 монет і представлена грошовими знаками Румунського королівства та СРСР. Монетні знахідки із фортеці є важливим датуючим матеріалом. Їх знахідки в закритих археологічних комплексах разом із керамікою, глиняними люльками, виробами із скла, предметами озброєння, кулями та ядрами і др. дають змогу встановити час використання тих чи інших артефактів. Завдяки монетам було визначено і час спорудження окремих будівель. Так, фундамент споруди, яка перекривала руїни південно-східної 169 вежі в Привратному дворі Цитаделі, було віднесено до кінця XVII – початку XVIII ст. після знахідки в складі зв’язуючого розчину соліда (боратинки) Яна ІІ Казимира Вази. А фундаменти будівлі поблизу церкви св. Олександра Невського на території Нової фортеці було віднесено до 20-х років ХІХ ст. завдяки знахідкам між камінням 3 монет вартістю в 1 копійку, відкарбованих з 1818 по 1821 рр. Знайдені монети дають змогу скласти уявлення про розвиток торговоекономічних зв’язків населення Хотинщини в різні періоди. Так, наявні нумізматичні матеріали показують, що основними грошовими одиницями, які використовувалися в обігу, були номінали Речі Посполитої. Грошові знаки Молдавського князівства, до якого входив Хотин протягом кінця ХIV – XVII ст., виявлені всього в 2-х екземплярах і, очевидно, не відігравали суттєвої ролі в місцевій торгівлі. Із входженням регіону до складу Османської імперії тут набувають широкого поширення турецькі монети, які стають основним платіжним засобом. Завоювання Хотинської фортеці російськими військами в 1739, 1769, 1788, 1806 роках привело до поширення в грошовому обігу царської монети, яка після 1812 р. стає домінуючою. Серед виявлених на території фортеці нумізматичних матеріалів на особливу увагу заслуговують 16 монет. Це фальшиві грошові знаки різних періодів. Частина із трапилася поблизу руїн південно-східної вежі. Там були знайдені підробки трьохгрошовиків, півтораків та денаріїв. Монети мають мідну основу і зверху посріблені. Всі вони виготовлені досить якісно і практично не мають помилок в надписах. Ці грошові знаки були просто викинуті в рів фортеці. Інша частина фальшивих монет, також з мідною основою й посріблена, але великих номіналів, була спеціально знищена. Зокрема, левендальдер графства Рітберг, турецькі онлики, деякі європейські монети були спеціально зламані, інколи розрубані, на 2 або 4 частини і викинуті разом із сміттям за межі фортеці. Знахідки фальшивих монет, особливо, тих, які були демонетизовані, говорить про розміщення у фортеці фінансових установ, які слідкували за якістю монети, що надходила (податки, митні збори, штрафи тощо). Очевидно, найбільш інтенсивно, як свідчать вилучені турецькі монети, перевірка грошових знаків здійснювалася під час знаходження у Хотинській фортеці османської адміністрації. Таким чином, знайдені на території фортеці монети дозволяють отримати нову інформацію про основні номінали місцевого обігу, з’ясувати час використання конкретних грошових знаків і довідатися про функціонування фінансових установ по вилученню фальшивої монети. Література 1. Пивоваров С.В. Нумізматичні пам’ятки Буковини. – Чернівці: Зелена Буковина, 2002. – С. 196–125; Пивоваров С.В. Середньовічні нумізматичні матеріали в археологічних комплексах Буковини // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 173–174. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 171–182. 170 2. Пивоваров С.В. Монетні знахідки з Хотина 2002 р. // Буковинський історикоетнографічний вісник. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – Т.2. – Вип.4. – С. 29–39; Пивоваров С. Археологічні та нумізматичні пам’ятки Хотинщини XVIII ст. // Ставчанська битва 1739 р. в контексті європейської історії XVIII ст. – Чернівці: Прут, 2004. – С. 19–24; Пивоваров С. Археологічні дослідження на Хотинщині в 2000–2003 рр. // Роль націй і народів у формуванні історико-культурної спадщини на Хотинщині. – Чернівці: Прут, 2003. – С. 32–35; Михайлина Л., Пивоваров С. Нариси з історії Хотинської фортеці (факти, легенди, гіпотези). – Хотин, 2011. – С.80–87. Владислав Безпалько (Київ), науковий співробітник відділу історичних пам’яток Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії МОНмолодьспорту України Дмитро Лукашов (Київ), краєзнавець Скарб початку XVII ст. із с. Тетерівське Київської обл. Скарб було виявлено 2011 р. в результаті господарчих робіт при впадінні річки Жерева у Тетерів, поблизу с. Тетерівське Іванківського району Київської області. Комплекс складає 51 монета. Найстарша монета – гданський солід Казимира ІV Ягелончика, наймолодша – польський гріш 1608 р., за яким умовно можна визначити дату тезаврації скарбу. Переважаючу кількість монет комплексу складають емісії XVI ст. Окрім монет польської та литовської чеканки, у скарбі присутні монети Угорщини та німецьких емітентів, а також значна кількість російських монет (третина всього комплексу). Опрацювання описів тезаврацій початку XVII ст. з інших територій Речі Посполитої (сучасні Польща та Литва) показує як звичне явище для грошового обігу всієї держави наявність і монет XV ст., і представленість монет князівств Священної Римської імперії, а також значну кількість угорських денарів [9, 46-54; 11, 78-86]. Останні завозилися з Угорщини як вигідне джерело срібла для виготовлення власної монети [12, 80]. Частина з них надходила до грошового обігу і приймалися як соліди [5, 32]. Пояснення присудності у скарбі російської монети варто шукати як у близькості російського кордону та торгівельними зв’язками з московськими володіннями, так і у фінансовоекономічних реаліях часів Смути. Російська копійка поступово посилювала свою присутність у грошовій масі краю [4, 102], по Рис. 1. Грошен Тевтонського ордена, курсу зручно прирівнюючись до Іоган фон Тіфен одного польського гроша [2, 3-4] 171 Заслуговує на увагу знаходження у складі скарбу фальшивого литовського півгроша, за зразок якого взята монета 1552 р. Складно стверджувати напевне, коли саме була виготовлена ця підробка, адже з часом в процесі обігу покриття на монеті стиралось і ставав помітний недорогоцінний метал, а, отже, виявлявся факт обману. Ймовірно, фальшак був виготовлений вкінці XVI – на початку XVII ст., коли старі дореформенні литовські монети ще залишались улюбленою валютою населення регіону. Село Унін (нині с. Тетерівське) ще Рис. 2. Литовський гріш 1545 р. з XV ст. згадується як власність київського Софійського монастиря. На початок XVII ст. Унін з сусідніми монастирськими селами перебували у держанні Яном Каменським. Печерський архімандрит Єлісей Плетенецький намагався повернути ці володіння, вдаючись до наїздів [14, 59, 89]. Економічну привабливість місцевості на той час опосередковано підтверджує і цей скарб, тезаврація якого поза межами населеного пункту говорить про розвинену в економічному плані Рис. 3. Фальшивий литовський півгріш околицю – наявність присілків, промислових об’єктів вздовж річки, можливо переправи через Тетерів з відповідною інфраструктурою. Для прикладу, скарб XVII ст. з Коростишева Житомирської області [1, 5557], хоч і тезаврований не раніше 1630-х рр., також містить подібний нумізматичний матеріал – наявність німецької, угорської та значної кількості Рис. 4. Російська копійка, Лжедмитрій І 172 російської монети. Це вказує на певні закономірності, за якими розвивався грошовий ринок Поліського регіону Київського воєводства. Детальні дані про монети скарбу подано в таблиці. У графі «Примітки» приведені посилання на відповідні каталоги [2; 6; 7; 8; 10; 13]. Примітки Вага (г) Кількість екз. Дата емісії м. Гданськ 14561492 Номінал Емітент Таблиця 1 Казимир IV Ягелончик (1445-1492) солід 1 0,96 мд Гданськ; монета затерта Ян І Ольбрахт (1492-1501) Королівство Польща Королівство Польща Велике кн. Литовське ―//― ―//― Пруси Королівські м. Гданськ Королівство Польща 14921499 півгріш 1 0,82 Kopicki №387, мд Краків Олександр Ягелончик (1501-1506) 15010,68; півгріш 2 Kopicki №389, мд Краків 1505 0,74 Сигізмунд І Старий (1506-1548) Ivanauskas №1S22-3, мд 1509 півгріш 1 0,86 Вільно; монета перфорована Ivanauskas №1S148-5, мд 1517 ―//― 1 1,04 Вільно Ivanauskas №1S273-9, мд 1522 ―//― 1 1,06 Вільно 1530 гріш 1 1,61 Kopicki №3084, мд Торунь 1535 ―//― 1 1,50 Kopicki №7292, мд Гданськ 1547 ―//― 1 1,95 Kopicki №432, мд Краків Сигізмунд ІІ Август (1545-1572) Велике кн. Литовське 1545 гріш 1 2,10 ―//― 1546 ―//― 1 1,95 ―//― 1552 півгріш 1 1,24 ―//― 1557 ―//― 1 0,99 ―//― 1560 ―//― 1 0,94 ―//― 1565 ―//― 1 0,91 ―//― 1566 ―//― 1 1,00 Ivanauskas №4SA1-1, мд Вільно (Рис.2) Ivanauskas №4SA12-6, мд Вільно монета фальшива; мідь, плакована білим металом (Рис.3) Ivanauskas №4SA68-16, мд Вільно Ivanauskas №4SA97-24, мд Вільно Ivanauskas №4SA165-34, мд Вільно Ivanauskas №4SA177-48, мд Тикоцин 173 Сигізмунд ІІІ Ваза (1587-1632) Велике кн. Литовське 1589 Королівство Польща 1593 ―//― ―//― ―//― ―//― ―//― ―//― Велике кн. Литовське солід 1595 1596 1599 1601 1601 1606 три гроші (трояк) ―//― ―//― ―//― ―//― ―//― гріш 1608 гріш 1 0,86 Ivanauskas №2SV1-1, мд Вільно 1 2,34 Iger №Р.93.1.а, мд Познань 1 1 1 1 1 1 2,23 2,40 1,99 2,16 2,37 1,40 1 1,37 Iger №В.95.1.а, мд Бидгощ Iger №W.96.2.a, мд Всхова Iger №W.99.2.a, мд Всхова Iger №Р.01.1.а, мд Познань Iger №L.01.1.c, мд Люблин Kopicki №779, мд Краків Ivanauskas №3SV31-11, мд Вільно Тевтонський Орден Іоган фон Тіфен (1489-1497) 1489грошен 1 1,28 Kopicki №9046 (Рис. 1) 1497 Фердинанд I Габсбург (1526-1562) Королівство Угорщина 1536 денар 1 0,40 Huszár №935 ―//― 1346 ―//― 1 0,38 Huszár №935 ―//― 1549 ―//― 1 0,35 Huszár №935 Максиміліан ІІ Габсбург (1564-1576) Королівство Угорщина 1576 денар 1 0,34 Huszár №993; монета перфорована, обламана Герман фон Шауенбург (1566-1582) Єпископство Мінден 1580 грошен 1 1,72 Stange №124 Адольф XI (1567-1601) Графство Шаумбург 1595 грошен 1 1,85 Дітріх IV фон Фюрстенберг (1585-1618) Єпископство Падеборн Російська держава ―//― ―//― 174 1596 грошен 1 2,26 Іван IV Грозний (1533-1584) 0,31; 0,32 1535(3екз.); денга 7 1547 0,33; 0,34; 0,37 0,66 (2 1547копійка 4 екз); 1584 0,64; 0,67 ―//― ―//― 1 0,66 мд Москва КГ №93, мд Псков КГ №77, мд Псков Федір І Іванович (1584-1598) Російська держава Російська держава ―//― ―//― Російська держава 15841598 копійка 1 0,66 КГ №137, мд Псков Борис Федорович Годунов (1598-1605) 1599копійка 1 0,67 КГ №163, мд Москва 1605 ―//― ―//― 1 0,64 КГ №169, мд Москва ―//― ―//― 1 0,66 КГ №174, мд Москва Дмитро Іванович — Лжедмитро І (1605-1606) 1605копійка 1 0,76 КГ №244, мд Москва (Рис.4) 1606 Література 1. Каплун В. Я. Два клада монет XVI–XVII вв. Из Житомирской области // Нумизматика и эпиграфика. – Вып. 11. – Москва, 1974. – С. 154–157. 2. Клещинов В. Н., Гришин И. В. Каталог русских средневековых монет (с правления царя Ивана IV Васильевича до шведской оккупации Новгорода (15331617 гг.)). – Москва, 1998. (У таблиці – КГ). 3. Кобринец В. А. Об обменном курсе русской серебрянной копейки на рынках Великого княжества Литовского в XVI – первой половине XVII веков // Нумизматический альманах. – №4 (38). – Москва, 2009. – С. 2–9. 4. Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні ХІV–ХVIII ст. – К., 1981. 5. Шуст Р. Структура грошового ринку та особливості лічби монет на західноукраїнських землях у XVI ст. // Вісник Львівського університету. – Серія історична. – Вип. 32. – Львів, 1997. – С. 23–42. 6. Huszár L. Műnzkatalog Ungarn: von 1000 bis heute. – Műnchen, 1979. (У таблиці – Huszár). 7. Iger T. Katalog trojaków polskich. – Warszawa, 2008. (У таблиці – Iger). 8. Ivanauskas E. Coins of Lithuania 1386–2009. – Vilnius, 2009. (У таблиці – Ivanauskas). 9. Ivanauskas E. Lietuvos pinigų lobiai paslėpti 1390-1865 metais. – Vilnius, 1995. 10. Kopicki E. Ilustrowany skorowidz pieniędzy polskich i z Polską związanych. – Warszawa, 1995. (У таблиці – Kopicki). 11. Męclewska M., Mikołajczyk A. Skarby monet z lat 1500-1649 na obszarze PRL: inwentarz. – Warszawa, 1983. 12. Mikołajczyk A. Obieg pieniężny w Polsce środkowej w wiekach od XVI do XVIII. – Łódz, 1980. 13. Stange E. Geld- und Münzgeschichte des Bistums Minden. – Münster, 1913. (У таблиці – Stange). 14. Źródła dziejowe. T. XXI: Polska XVI wieku pod względem geograficznostatystycznym. T. X. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów – Bracław). Dz. 2 / Wyd. A.Jabłonowski. – Warszawa, 1894. 175 Віктор Баюк (Луцьк), аспірант ВНУ ім. Лесі Українки, науковий співробітник ДП «Волинські старожитності» ДП «НДЦ «ОАСУ» ІА НАН України Торгова пломба – медальйон з околиць Луцька У травні 2011 р. Луцькою рятівною археологічною експедицією ДП «Волинські старожитності» ДП «НДЦ ОАСУ» ІА НАН України (директор О.Є.Златогорський, керівник експедиції В.Г.Баюк) були проведені рятівні археологічні дослідження на північній околиці с. Крупа Підгайцівської сільської ради Луцького району. Дослідження велись за 200 м на південний захід від шосейного мосту через р. Конопельку, в ур. Бірки. Пам’ятка тут була виявлена, обстежена і введена до наукового обігу В.Коноплею та В.Івановським [1, 38], розкопки були проведені у зв’язку з майбутньою приватною забудовою. На площі суцільного розкопу 84 кв. м тут зібрано цікаву колекцію рухомого матеріалу та досліджено залишки цікавої за плануванням і знахідками споруди. Оскільки знахідка, якій присвячена стаття, багато в чому датує і визначає соціальний статус розкопаної споруди тут необхідно коротко зупинитися на її характеристиці. Розкопану споруду вдалося локалізувати по контурах середньо витоптаної долівки жовто-цеглистого кольору, що виділялась на фоні світло-жовтого материкового піску. Досліджений контур має підпрямокутну форму, більш видовжену по лінії захід – схід, розмірами 6,6х5,6 м. Долівка добре утрамбована лише в центральній частині, ближче до стінок вона стає слабшою, що досить утруднило точний пошук краю. У східній частині споруди було досліджено потужний завал глиняної обмазки з фрагментами цегли, який можна інтерпретувати як залишки сильно зруйнованого опалювального пристрою, про що свідчить потужний черінь та підковоподібна форма розміщення збережених цеглин. Збережено тут задню (східну) стінку з трьох цілих цеглин, дещо гірше північну стінку та зовсім слабо південну. Устя її були повернуті на захід, в середину споруди, черінь добре випалений, однак сильно зруйнований. Ще одне подібне скупчення розміщувалось за 2 м на захід від першого, тут над завалом з обмазки збереглось кілька, виставлених по лінії схід-захід цеглин. Заслуговує на увагу і значний (до 0,3 м) прошарок темного ґрунту з попелом і вугликами, що знаходився під скупченням. Долівка в цілому рівна, однак в деяких частинах зруйнована. На долівці значний (до 0,05 м) шар попелу. Зауважимо також видиму руйнацію даної споруди вже після припинення її функціонування, ознаки чого вбачались у деяких ознаках пошкодження долівки дещо пізнішими перекопами. Тут немає нічого дивного, адже український селянин для здобуття будівельного матеріалу (у даному випадку не широко поширеної в сільській місцевості ХVІ–ХVІІ ст. цегли) не гребував би «розкопками» місця її скупчення. Керамічний комплекс зі споруди складається із численних фрагментів, 176 виключно гончарних виробів, за функціональним призначенням цей посуд можна розділити на фрагменти горщиків, покришок, гончарних посудин типу мисочок і кухликів. Весь такий посуд можна продатувати часом ХV– ХVІ ст. (Табл. І). До цього ж часу відносяться знайдені тут індивідуальні знахідки з чорного металу, зокрема цілі та половинчасті зразки підків, цвяхів, фрагменти вудил, стремена та ості (гарпуна) для риболовлі. Значну категорію знахідок складали монети. У заповненні споруди їх виявлено загалом десять екземплярів, які будуть проаналізовані в хронологічній послідовності карбування. Найстарішими є тут 2 екземпляри коронних динаріїв з Фото І. Крупа 2011. Торгова білону та міді Казимира Ягелона, пломба-медальон карбовані в 2 пол. ХV ст. До кінця ХV ст. відноситься срібний півгрош коронний Яна Ольбрахта. Рубежем ХV–ХVІ ст. датуються три знайдених тут срібних литовських динарія Олександра Ягелона. До періоду Сигізмунда ІІ Августа тут належать загалом чотири монети. Це срібний динарій 1559 р., срібний дводинарій 1566–1570 років, а також мідні (фальшиві) дводинарії, що датуються 1570 р. Як бачимо, картина часу карбувань монет тут досить послідовна і загалом їх колекція датується від 2 пол. ХV ст. до 1570 (за наймолодшою монетою) р. Останньою знахідкою, що була виявлена на долівці споруди під шаром попелу, була торгова пломба – медальйон (Фото 1). Виріб круглої форми, 4,1 см в діаметрі, в нижній частині три наскрізні отвори для додаткового кріплення на одязі, у верхній частині міститься вушко для підвішування. На аверсі зображений англійський герб та напис латиною по колу: „Honi soit qui mal y pense”, що перекладається як «Ганьба тому, хто погано про це подумає». Подібна до даного медальйону знахідка була Таблиця І. Крупа 2011. Розкоп № 1. Споруда № 1. 1–7—кераміка виявлена при дослідженні 177 Флорівського монастиря в Києві і була інтерпретована як торгова пломба другої половини ХVІ ст. [2, 25]. Проте вона була двосторонньою та містила у верхній частині вушко для кріплення до товару. Виходячи з наведеного опису, бачимо, що знахідка – половина двохсторонньої пломби, де іншу (реверсну) площину втрачено. Після привозу товару (сукна з Англії чи Фландрії) [3] пломбу було знято, розділено, модифіковано вушко, і аверс бувшої Фото ІІ. Крупа 2011. Торгова пломбамедальон. Макропломба пломби використовувався як прикраса, на зразок нинішніх медальйонів. У цьому випадку наша назва «Торгова пломба – медальйон» є цілком правочинною, оскільки відбиває усі аспекти даного виробу. В лабораторії ІА НАН України для отримання більш повної інформації було проведено спектральний аналіз речі. Встановлено, що свинець має домішки, в тому числі і золото (Додаток 1). Питання атрибуції наявності тут золота наразі встановлюються, проте якщо є достатньо доведеним її повторне використання цілком можливим є його поява уже в якості позолоти, після втрати виробом своїх первісних товарних функцій. У цьому аспекті крім аналізу досить показовими є макрознімки виробу, де досить чітко видно концентрацію золота у виїмках рельєфного зображення (Фото 2). Таким чином, верхньою межею датування даного медальйону-пломби є середина-кінець ХVІ ст. Нижньою ж межею є 1603 р., коли на гербі Великобританії з’являються геральдичні символи Ірландії і Шотландії, а старий герб відповідно використовуватись перестав. Знахідка є хорошим аргументом і новим джерелом у питанні міжнародної торгівлі даного часу. Література 1. Конопля В., Івановський В. Нові пам’ятки археології Надстир’я (Луцький район). – Львів, 1997. – 142 с. 2. Климовський С.І. Соціальна топографія Києва ХІ-середини ХVІІ сторіччя. – К.: Стилос, 2002. – 230 с. 3. Штокмар В.В. История Англии в Средние века. Глава Х. Внешняя торговля Англии в конце ХV-ХVІ вв. – М.: Алетейла, 1995. 178 Дмитрий Староверов (Киев), аспирант Института археологии НАН Украины Пуансонный анализ рижских солидов Карла XI Начиная с 1621 г. денежный рынок Речи Посполитой и, соответственно, украинских земель, находившихся в ее составе, начинают наводнять солиды перешедшей под власть шведской короны Риги. Это происходило несмотря на противодействие, оказываемое польским правительством [8, 261, 294, 320, 321, 379]. Заключительный этап чеканки рижских солидов наступил в начале правления Карла XI. Отказ от выпуска данного номинала был вызван несколькими факторами: массовый выпуск медных солидов («боратинок») в Речи Посполитой, вызвавший 40% снижение покупательной способности солидов; ухудшение качества монет, происходившее в тайне от шведской администрации [1, 213;]; и общие административно—технические проблемы на обоих монетных дворах Риги [1, 213-215]. В 1661–1662 годах, почти одновременно с окончанием чеканки монет на рижском монетном дворе, начинается выпуск имитаций солидов молдавским господарем Еустратием Дабижей [5, ст. 160; 6, 152–153]. Гетман Петр Дорошенко также в с. Лысянка (Черкасская обл.) до 1 апреля 1674 года проводил чеканку фальшивых (имитаций) солидов, полтораков и шестаков. [7, 35,38]. Как молдавские, так и дорошенковские солиды изготовлялись на вальцевых станках. Несмотря на то, что сами станки из Лысянки были доставлены в Москву, и там Ян Гранковский («минцмейстер» Дорошенка) даже сделал пробную партию солидов для Приказа Малой России [7, 39], следы вальцверковых станков затерялись, и установить идентифицирующие признаки солидов, чеканившихся в Лысянке, исходя из письменных источников, не представляется возможным. Для того, чтобы отделить имитации от официальной чеканки мы выделим, благодаря пуансонному анализу, основные признаки солидов, выпускавшихся на магистратском монетном дворе г. Риги. Вплоть до 1663 г. для создания изображения малого герба Риги использовались пуансоны, сделанные с помощью маточника, созданного еще в 1652 г. [3, 133]. За годы эксплуатации маточник часто реставрировали [3, 133, 142; 4, 146-148] и к моменту выпуска первых монет Карла XI маточник был достаточно изношен. В 1661 г. изображение герба на солидах представлено типом XVII-e, появившемся в результате реставрации маточника 1659 г. Интересным является тот факт, что только с данным типом герба используются изображения короны тип XIII-b (маточник которой появился в 1657 г.), монограммы тип CR-I и легенды аверса: CAROLVS DEO G REX S. Такое написание легенды с ошибкой (слово Deus представлено не в генитиве - Dei, а дативе или аблативе - Deo) впервые появилось на ливонских солидах Карла XI в 1660 – 1661 гг. вместе с монограммой тип CR-I. Об этом можно 179 говорить только исходя из приведенных иллюстраций в книге, так как Платбардзис не проводил в данной работе штемпельного анализа монет [1, 430, 431]. Можно предположить, что в данный период вальцы со штемпелями монет для обоих монетных дворов Риги изготовляли в одном месте, используя одни и те же пуансоны и маточники, там, где это было возможно. Пока нельзя однозначно установить местонахождение данной мастерской: была ли она на магистратском монетном дворе, на государственном или же она находилась в каком-то третьем месте. В 1661 г., предположительно во втором полугодье, был снова отреставрирован маточник герба (тип XVII-f) и созданы новые Рис. 1 пуансоны (возможно маточники пуансонов) изображения короны (тип XIV) и монограммы (тип CR-II). Легенда аверса приняла форму: CAROLVS D G REX S. В 1663 г. последний раз был изменен дизайн рижских солидов: на аверсе появилось изображение короны, которая выступала как деталь малого герба и знак-разделитель легенды, сменивший традиционный растительный элемент (Рис. 1). Причиной послужило изменение герба Риги, в связи с указом Карл XI от 23 ноября 1660 г., когда король даровал городу Риге корону в гербе [2, 75]. При создании штемпелей были использованы новые пуансоны2 изображения короны (тип XV), монограммы (тип CR-III) и герба (тип XVIII). Судя по стилю изображений, пуансоны резал уже новый мастер. Рік Корона 1661 2 монограма Герб Легенда AV CAROL VS DEO G REX S Тип XIII-b Легенда RV SOLIDVS CIVI RIG 61 Однозначно установить, использовались ли в данном случае пуансоны, созданные с помощью маточников, пока не представляется возможным из-за незначительной продолжительности выпуска монет. 180 Тип XVII-e Тип CR-I 1662 SOLIDVS CIVI RIG 62 Тип XIV Тип CR-II Тип XVII-f CAROL VS D G REX S 1663 SOLIDVS CIVI RIG 64 1664 Тип XV 1665 SOLIDVS CIVI RIG 63 Тип CR-III Тип XVIII SOLIDVS CIVI RIG 65 Литература 1. Platbarzdis A. Die königlich schwedische Münze in Livland. Das Münzwesen 1621-1710. - Stockholm, 1968. 2. Меликаев В. Гербы Риги // "Гербоведъ", № 43. - М., 2000. 3. Старовєров Д. До питання ідентифікації ризьких солідів королеви Христини. // Праці Центру пам'яткознавства. Вип. 18. – К., 2010. 4. Старовєров Д. До питання ідентифікації ризьких солідів Карла Х Густава. // Сіверщина в історії України. Вип 4. – Київ – Глухів, 2011. 5. Шуст Р. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні. - К., 2007. 6. Огуй О. Фальшування монет-домніц на Сучавській монетарні у XVII ст. // Psucie pieniąw Europie Środkowo- Wschdnej od antyku po czsy wspołczesne. Materiały z VII Międzynarodowej Konferencji Numizmatycznej. - Warszawa., 2006. 7. Рябцевич В. Российско -"Польские" монетные эмиссии эпохи Петра I... – Тольятти, 1995. 8. Volumina Legum.(przedruk sboru praw) T.III . – Petersburg, 1859. 181 Володимир Ратанчук (Дніпропетровськ), викладач Дніпропетровського обласного ліцею-інтернату фізико-математичного профілю (Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара) Нові знахідки з с. В’язівок Павлоградського району Дніпропетровської області Кінець XVIII ст. в історії Степової України ознаменувався ліквідацією Запорозької Січі у 1775 р. та завоюванням Кримського ханства у 1783 р. Зникла загроза постійних татарських набігів, почалась масова урядова колонізація краю. Зруйнувавши систему соціальних відносин Січі, що існувала тут більше 200 років, російська влада спішно формувала на запорозьких землях загальноімперські порядки. Впроваджувався новий адміністративний поділ, формувалися нові інститути влади, здійснювався перерозподіл власності та її узаконення, створювалися механізми використання місцевих ресурсів в імперських цілях. Нові поселення (слободи, міста) засновуються не лише на місці козацьких зимівників, а й на новому, необжитому місці. У слободах влада російського уряду реалізовувалася через наглядачів. Наглядачі селищ були підпорядковані наглядачам округів, на які поділявся повіт, а ті – земським комісарам. Проте згодом тут було створено місцеве самоврядування, аналогічне іншим українським територіям. Слобода В’язівок була заснована у 1776 р. на території Азовської губернії (рис.2). В 1782 р. у новій державній слободі була освячена Архангело-Михайлівська церква (за іншими даними церква була збудована на п’ять років пізніше, у 1787 р.) [3. 328], а у 1869 році було відкрите церковно-приходРис. 2. ське опікування. З огляду на дані, щодо перших поселенців, можна припустити про козацьке коріння села: «При разсмотреніи дела о постройке въ Вязовке церкви оказалось: вь слободе Вязовке въ поселеніи уже имеется 162 приходскихъ двора; въ нихъ мужеска 489, женска 376, обоего 865 душъ; все они—люди вольные и свободные, частію изъ малороссіи, частію изъ Полъши , а частію—поселяне прежде бывжей Сечи запорожской» [8, 605-606]. В’язівок та сусідня слобода Кочережки із самого початку свого існування не були 182 кріпацькими, на відміну від багатьох сусідніх поселень, а жителі з покоління в покоління переказували, що то є заслуга козаків [7, 2]. У 2011 р. автором було продовжено збір підйомного матеріалу, більша частина якого датується кінцем XVIII – XIX ст. Всі знахідки походять з південно-східної частини села. Ставрографічні матеріали представлені натільними хрестами (6 екз), що датуються II пол. XIX – поч. XX ст. З них – чотири цілих та два фрагментовані. Всі хрести, за винятком одного алюмінієвого (рис.1.2), бронзові. Хрести 1 та 2 аналогічні раніше знайденому[5, 135-138], але поганої збереженості. Нумізматичні знахідки представлені монетою дві копійки 1759 р. часів правління Єлизавети Петрівни (1741-1761) та двома «п’ятаками» Катерини II (17631796), відповідно 1763 та 1780 рр. Дві копійки зразка 1757–1761 рр. (рис.1.8). На лицьовій стороні зображення Рис. 1 Георгія Переможця, що прямує праворуч, зверху напис – ДВЕ КОПЕЙКИ. На зворотній – у вінку під короною вензель Єлизавети, по сторонах дата 1759 [4, 10]. Монета сильно затерта, що може вказувати на її тривалий обіг, адже вона не втратила своєї платіжної функції і за часів Катерини II. П’ять копійок (2 екз., рис.1.7). На лицьовій стороні зображення двоголового орла, під ним ЕМ (на іншій монеті СП.М.) і на бандеролі – ПЯТЬ КОПЕЕКЪ. На зворотній стороні у вінку під короною вензель Катерини, по сторонах дата. Аналогічні знахідки походять і з території Богородицької фортеці [4, 12]. Автором також було знайдено свинцеву литу кулю від вогнепальної зброї діаметром 1,1 см.[4, 67] та бронзовий напівсферичний гудзик відлитий разом з петлею Рис. 3 183 (рис.3). Діаметр – 1,5 см. Походить від мундирів кінця XVII – поч. XVIII ст. Аналогічні кулі та гудзики у значній кількості зустрічаються на території Богородицької фортеці [4, 45]. Отримані нумізматичні і ставрографічні матеріали показують генетичний зв’язок населення заснованої у 1776 р. слободи із запорозькими поселеннями Присамар’я. Література 1. Векленко В. А. Запорозькі натільні хрести XVIII ст. з території Середнього Присамар’я // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: [зб. наук. статей]. – К., 2009. – Вип.18. – С. 109-113. 2. Векленко В.А. Нательные кресты Самари-Богородицкой крепости: монография. – Днепропетровск, 2010. – 216 с. 3. Днепропетровская епархия: Информационно-справочное издание. – Днепропетровск: Издательский отдел Днепропетровской епархии – 2008. – 648 с. 4. Ковальова І. Ф. Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. – Д., 2007. – 108 c. 5. Ратанчук В.В. Ставрографічні матеріали з с.В’язівок Павлоградського району Дніпропетровської області // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К, 2011. Вип. 20, ч. 1. – С. 135–138. 6. Спогади жителя села В’язівок Павлоградського району Івана Івановича Мацюка. – В’язівок, 1995. – 73 с. 7. Феодосій Макаревський Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии : Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Катеринослав, 1880. – 643 с. Віктор Векленко (Дніпропетровськ), науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Ставрографічні матеріали з с. Липці Харківської області: презентація комплексу Село Липці (Харківський район Харківської області) розташоване в долині річок Харків і Липець, в 30 км на північ від м. Харків [3, 621]. Засноване в 1655 р. вихідцями з Правобережної України, вже в 1658 р. стало сотенним містечком. Його населення в 1779 р., згідно з «Ведомостями, исъ какихъ именно городовъ и уездовъ Харьковское наместничество составлено и сколько было въ нихъ душъ на 1779 годъ», було достатньо численним: 1431 «військовий обиватель», 48 циган, 136 «владелческих подданных мелкопоместных помещиков» та 13 однодворців поручика Петра Черняка (враховувалися виключно чоловіки, оскільки оподаткування рахувалося на них). Таким чином, Липці на той рік були другим за розмірами населеним пунктом Харківського повіту (1641 ч.), поступаючись тільки військовій слободі Деркачі (2433 ч.) [5; 8]. За радянських часів етнічна історія невеликих міст і містечок козацької доби не досліджувалась в достатній мірі. Зараз ситуація поступово 184 змінюється за допомогою комплексного вивчення писемних і археологічних джерел. Одним з таких напрямів може бути використання ставрографічних матеріалів, зокрема – комплексу натільних хрестів, зібраного впродовж 2005– 2010 років у місцевих шукачів та краєзнавців. Комплекс нараховує 341 знахідку і охоплює, за невеликим виключенням, період кінця XVI – XIX ст. Один предмет (Рис. 1.1) належить до періоду XII–XIII ст.: цей тільник може свідчити про заснування села на місці домонгольського поселення. Атрибутація предметів здійснюється за зразком та аналогічними матеріалами з Самарі-Богородицької фортеці [1]. До періоду XVI–XVII ст. належать 12 знахідок (Рис. 1.2–13), які могли належати засновникам села. 10 – прямі латинські, за формою зовнішнього хреста, а 2 – з лінійними розширеннями напібалок. Скоріш за все, виходячи з середньої тривалості життя тогочасних українців та специфіки ситуації на Правобережній Україні, ці предмети мають датуватися першою половиною XVII ст. До XVII ст. належать 6 хрестиків (Рис. 1.14–19), котрі, за формою та особливостями оздоблення, могли належати вихідцям з російських земель. Особливу увагу привертає тільник №18, аналогії якому досі знаходилися виключно у виробах XVIII ст. (без заповнення зовнішніх кутів середохрестя). Наступними за хронологією є дві групи хрестиків – «барочні» жіночі і так звані «козацькі» чоловічі. Обидві групи належать до XVII–XVIII ст. і репрезентують традиційні ставрографічні комплекси то-гочасних українських по-селень. Оскільки в таких обсягах «козацькі» хрестики не публікувалися раніше, а в російських дослідженнях вони, як і «барочні»? атрибутуються як виключно речі старовірського вжитку, вважаємо за необхідне ще раз стисло звернути увагу на деякі аспекти побутування подібних виробів та розселення старовірчих громад на українських землях. Передусім, слід зазначити, що в номенклатурах литих з кольорових металів виробів старовірчих майстерень Центральної Росії кінця ХІХ ст. подібні прямі латинські хрестики мають назву «козацькі» і, зрозуміло, належать саме до предметів чоловічого вжитку. Якоюсь Рис. 1. Натільні хрести XІI і XVI– XVIII ст. мірою це підтверджують 185 знахідки Д.І. Яворницького фонду «Із запорозьких поховань» Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького, зокрема – хрест КП–36309. Щодо старовірських громад північної Гетьманщини, то перші подібні осередки з’явилися тут на нетривалий час в 1669 р. [2, 47–67], і лише з середини 1680-х років міграція старовірів набула більш-менш помітних масштабів. Причому, головними принадами для них тут була близькість до польських земель (можливість швидкої подальшої еміграції) та відсутність утисків та прискіпливого контролю влади. В 1715–– 1718 роках на Стародубщині в 13 слободах нараховувалось 3813 мешканців. На Харківщині ж нараховувалося лише кілька невеликих старовірських поселень навколо самого міста [9]. Через те, що історія міграції старовірів на Слобожанщину вимагає ґрунтовнішого дослідження, ми продовжуємо Рис. 2. Жіночі наполягати на належності подібних виробів «барочні» і чоловічі саме українському населенню. При цьому не «козацькі» натільні хрести виключається можливість широкого XVII–XVIII ст. розповсюдження подібних тільників старовірчого виробництва на українських землях з кінця XVIII ст. через високий попит на них в традиційному українському суспільстві. «Барочні» натільні хрести – найчисленніша група, яка нараховує 134 предмети (Рис. 1.20– 81, 2.82–153). Як і на Самарі–Богородицькій фортеці, група представлена трьома розмірами – великим, середнім і малим; причому маленьких хрестиків (близько 3 см заввишки з вушком) – найбільше. Певна відмінність від вищезгаданого комплексу полягає у більшому розмаїтті форми знахідок (від класичної до видовженої) та особливостях внутрішнього планування (частина знахідок із заглибленим основним хрестом). «Козацькі» натільні хрести – друга за численністю група (Рис. 2.154–172, 3. 173– Рис. 3. Чоловічі 268, 4.269–277). До її складу віднесено 124 «козацькі» натільні тільники з достатньо великою варіативністю хрести XVII–XVIII ст. написів на лицьовому боці. 186 Класичних російських виробів XVIII ст. – 39 примірників (Рис. 4.278–316). З них 22 – або прямі латинські, або з лінійним розширенням нижньої напівбалки. 3 – з лінійними розширеннями та прямими усіх напівбалок і 1 – з трикутними закінченнями. Також до цієї групи подано 5 виробів із закругленими розширеннями напівбалок та трійчастими чи закругленими закінченнями. До XVIII ст. належить і класичний жіночий хрестик із скляними вставками (Рис. 4.318), повна аналогія якому є і серед матеріалів Самарі– Богородицької фортеці, і серед знахідок з Полтавщини і с. Карабінівка Павлоградського району Дніпропетровської області. До періоду XVIII–ХІХ ст. віднесена невелика група католицьких виробів (Рис. 4. 317, 319, 320, 327) – 3 тільники і жетон. Проте конфесійна належність №№ 317 й 327 знаходиться під сумнівом, бо подібні матеріали походять і з православних поховань [7, 141]. Також ще один хрестик цього часу (Рис. 4.321) знаходиться під питанням, оскільки має ознаки католицьких хрестів (достатньо тотожні лицьовий і зворотний боки), але має аналогії як серед знахідок з Полтавщини (с. Сокілки), так і матеріалів розкопок Ілімського острогу [4, №264]. Останньою за хронологією є достатньо представницька група, в цілому, типових штампованих з латуні натільних хрестів ХІХ ст. (Рис.4.322–326, 328–341), яка нараховує 19 одиниць. Подібні речі представлені як українськими, так і російськими матеріалами [6, 112–117], проте залишаються поза межами широкого наукового обігу. Представлений комплекс, незважаючи на його певну неповноту Рис. 4. Чоловічі «козацькі» (поза межами дослідження на натільні хрести XVII–XVIII ст. сьогодні залишається близько 100 та штамповані вироби XIX ст. тільників з с. Липці, які знаходяться в приватних зібраннях м. Харків), в достатній мірі репрезентує етнічну історію цього села. Зрозуміло, що подальше ґрунтовне вивчення вищенаведених натільних хрестів потребує і пошуків писемних джерел щодо етноісторичних процесів на Слобожанщині у XVII–XIX ст. Подібні комплексні дослідження не тільки збагатять українську ставрографію, але й обумовлять повніше розуміння процесів залюднення північного сходу України. 187 Література 1. Векленко В.А. Нательные кресты Самари–Богородицкой крепости: монография / В.А. Векленко. – Д.: Изд-во ДНУ, 2010. – 216 с.; вкл. 48 с. 2. Волошин Ю.В. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII ст. (історико-демографічний аспект) / Ю.В. Волошин. – Полтава:АСМІ, 2005. –312 с. 3. История городов и сёл Украинской ССР. Харьковская область / Под ред. В. М. Кулаковского, И. Л. Бутич и др. — К.: Институт истории АН УССР. — 1976. – 722 с. 4. Молодин В.И. Кресты-тельники Илимского острога /В.И.Молодин. – Новосибирск: ИНФОЛИО, 2007. –248 с.: ил. 5. Описания Харьковского наместничества конца XVIII в. Описательностатистические источники. — К.: Наукова думка, 1991. 6. Островский А.Б. Русский православный крест в собрании Российского этнографического музея / А.Б. Островский, Ю.А. Федоров. – СПб.: Изд-во «АртПалас», 2007. – 348 с. 7. Тетеря Д. Натільні хрести козацької доби з території Центральної Переяславщини / Д.Тетеря // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К, 2011. Вип. 20, ч. 1. – С. 139–142. 8. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D1%86%D1%8B#c ite_ref-.D0.9E.D0.BF.D0.B8.D1.81.D0.B0.D0.BD.D0.B8.D1.8F_.D0.A5. D0.B0.D1.80.D1.8C.D0.BA.D0.BE.D0.B2.D1.81.D0.BA.D0.BE.D0.B3.D0.BE_.D0.BD.D0.B 0.D0.BC.D0.B5.D1.81.D1.82.D0.BD.D0.B8.D1.87.D0.B5.D1.81.D1.82.D0.B2.D0.B0_0-1. 9. http://www.starover.religare.ru/article7715.html Наталія Степаненко (Дніпропетровськ), старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького Маргарита Тихонова (Дніпропетровськ), старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І.Яворницького Віктор Векленко (Дніпропетровськ) , науковий співробітник Інституту суспільних досліджень Комплекс натільних хрестів «Із запорозьких поховань» в фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького В фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького широко представлені вироби культової пластики XII–XIX ст. – енколпіони, натільні, наперсні і напрестольні хрести, іконки, складні, підвіски тощо. Серед них важливе місце посідає комплекс натільних хрестів «Із запорозьких поховань», зібраний Д.І. Яворницьким. Комплекс отриманий дослідником внаслідок робіт у Надпорожжі Дніпрогесівської археологічної експедиції Наркомпросу УРСР 1927–1932 рр. [6], коли були відкриті і частково досліджені козацькі цвинтарі XVII–XVIII ст. біля сс. Любимівка і Старий Кодак [5, 120–121; 10, 9–10]. Комплекс нараховує 7 188 знахідок (Рис. 1) і охоплює період XVII–XIX ст. 3 предмети з нього – бронзові литі, 1 – срібний литий, 1 – різаний із бронзової платівки, 1 – з дерева і 1 – з перламутру. Нижче розглянемо вищезгадані тільники. Хрест №1 (КП–36309/К–1780) – бронзовий литий прямий латинський 48 х 22 мм, двоплановий за композицією. Складається із зовнішнього хреста 35 мм заввишки і шириною балок 9 мм і внутрішнього восьмикінцевого, обабіч якого – спис і тростина. По кінцях балок написи ЦРЬ СЛВЫ (Цар Слави), СЫНЪ БЖИ (Син Божий), а також – ІС ХС, під титлами. З обох боків тільник був вкритий білою емаллю. На зворотному боці – текст молитви «Да восереснет Бог». Вушко пласке фігурне (Рис. 1.1). Подібні тільники побутували на українських землях як у XVII ст., так і в подальші часи і саме їх старовірча традиція називає козацькими. Близькі аналогії хрестам групи зустрічаються у знахідках В. В. та Є. В. Бінкевичів [3, 98] з Ігренського півострову та матеріалах Старосинявського району Хмельницької області [4, 145]. Хрест №2 (КП–35251/К– 1783) – срібний литий 54 х 23 мм, подібний до вищеописаного (ис. 1.7). Відмінності поля-гають, передусім, у матеріалі виготовлення та датуванні, оскільки знахідка має клейма: пробірне 84, міське і майстра. Клейма показують, що хрестик був виготовлений у 1862 р. у м. Кострома. Це доводить, що цвинтар XVII–XVIII ст. використовувався і наприкінці XIX ст. Ймовірно, на момент Рис. 1. Комплекс натільних хрестів досліджень Д. І. Яворницького поховань» «Із запорозьких надгробок був пошкоджений, що дозволило віднести предмет до матеріалів «із запорозьких поховань». До періоду XVIII ст. можна віднести і вирізьблений із кипариса тільник, що наслідує галицькі зразки 1710 – 1720 рр. [9, 18]. Хрест №3 (КП–36308/К– 1779) – високохудожній виріб 68 х 32 мм (Рис. 1.3). Прямий латинський, на лицевому боці в центральній частині – рельєфне зображення розіп’ятого Господа, якому пристоять Богородиця і Іоанн. На задньому плані – крила-промені, котрі осяюють Розп’яття, та ієрусалимські палати. Вгорі і внизу написи в медальйонах 189 – ІНЦІ (Ісус Назарейський Цар Іудейський) та МЛРБ (місце лобне розіп’ятий бисть). На зворотному боці – ростове зображення Богородиці з Немовлям. Вгорі і внизу написи в медальйонах – ІСХС та МРӨҮ (Марія Богородиця). Тло в центральній частині декороване зірками, решта – у геометричних візерунках з мотивом трикутника. В іконографії хреста відчутні західні впливи: Богородиця і Немовля зображені в коронах. На оголів’ї з лицьового і зворотного боків – рівнокінцевий хрест з розширеними балками. До XVIII ст. відноситься і решта знахідок. Передусім слід відзначити достатньо ординарний бронзовий литий виріб. Хрест №4 (КП–36311/К– 1782) – прямий латинський з лінійно розширеною нижньою напівбалкою 47 х 29 мм (Рис. 1.6). Типовий для багатьох пам’яток козацької доби Надпорожжя, має численні аналогії з території Самарі-Богородицької фортеці, Ігренського півострову та інших місць [2; 3; 4]. Важливим для визначення комплексу як «козацького» є хрест №5 (КП– 36315/К–1786). Вирізаний із бронзової платівки тільник 42 х 32 мм має численні аналогії з території Дніпропетровської області [1] та суміжних регіонів. На лицевому боці – різьблений прямий латинський хрест, кінці балок прикрашені смужками дрібних насічок, що повторюють зовнішні контури кінців хреста (Рис. 1.2). Вушко знахідки втрачене (було припаяне), зворотний бік – без написів і зображень. Дуже цікавий і не характерний для Дніпропетровщини хрест №6 (КП– 36314/К–1785). Бронзовий литий восьмикінцевий тільник (30 х 19 мм) має трійчасті закінчення на горизонтальній балці. В центральній частині – Розп’яття, що за своїм типом кореспондується з католицькими зразками тільників, поширених у ХІV – ХVІІ ст. на території Німеччини, Данії , Швейцарії і Польщі [7, 127, 131] (Рис. 1.4), і це дає нам змогу визначити хрест як західноєвропейський ХVІІ ст. Також унікальним для Надпорожжя є перламутровий хрест №7 (КП– 36313/К–1784) 33 х 20 мм. Хрест – двоплановий за композицією. Зовнішній – прямий латинський із трійчастими закінченями горизонтальних і горішньої напівбалки, нижній кінець хреста відламаний. Внутрішній – прямий латинський із розіп’ятим Господом (Рис. 1.5). За попередньою інформацією, знахідка є паломницьким тільником і походить із Святої землі. Таким чином, представлений комплекс «Із запорозьких поховань» в достатній мірі репрезентує ставрографічну і певною мірою етнічну ситуацію козацької доби в Надпоріжжі, підтверджує тезу про нечисленність натільних хрестів у козацьких похованнях та демонструє можливості подальших відкриттів в сучасній українській ставрографії. Джерела та література 1. Векленко В. О. Запорозькі натільні хрести XVIII ст. з території Середнього Присамар’я / В. О. Векленко // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. ст. – К., 2009. – Вип. 18.– С. 100–107. 190 2. Векленко В. А. Нательные кресты Самари–Богородицкой крепости: монография / В.А. Векленко. – Д.: Изд-во ДНУ, 2010. – 216 с.; вкл. 48 с. 3. Векленко В. О. Натільні хрести XVII–XVIII ст. з території Ігренського півострову (зібрання В. В. та Є. В. Бінкевичів) / В. О. Векленко, М. В. Несправа // Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2009. – С. 96–104. 4. Векленко В. О. Ставрографічний комплекс з Старосинявського району Хмельницької області. / В. О. Векленко, О. В. Мігульов // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні : [зб. наук. статей]. – К., 2011. – Вип. 20, ч. І. – С. 143–147. 5. Ковалева И. Ф. Днепрогэсовская археологическая экспедиция Наркомпроса УССР 1927–1932 гг. Диссертация на соискание ученой степени канд. ист. наук: Рукопись. / И. Ф. Ковалева. – Д., 1971. – 287 с. 6. Ковальова І. Ф. До ювілею Дніпрогесівської археологічної експедиції 1927– 1933 рр. / І. Ф. Ковальова // Проблеми археології Подніпров’я. – Д., 2003. – С. 4–13. 7. Молодин В.И. Европейские кресты-тельники / В. И. Молодин // Ставрографический сборник. Книга ІІІ: Крест как личная святыня. Сб. статей. – М., 2005. – С. 83 – 133. 8. Николаева Т. В. Древнерусская мелкая пластика XI–XVI веков. / Т. В. Николаева. – М.: Советский художник, 1968. – 176 с. 9. Станкевич М. Структури художнього тексту хреста / М. Станкевич // Українська хрестологія . – Львів, 1999. – С. 7 – 21. 10. Яворницький Д.І. Звіт за роботу експедиції по дослідженню території Дніпрельстану і порожистої частини Дніпра, р. 1932. / Д.І. Яворницький. Науковий архів ІА НАНУ, ф. 18, спр. 155. Дмитро Куштан (Сімферополь-Черкаси), науковий співробітник відділу первісної археології Кримського філіалу Інституту археології НАН України, кандидат історичних наук Кам’яні хрести Черкащини Надмогильні споруди у вигляді кам’яних хрестів на території України набули поширення у XVІI-XIX ст. Їх появу традиційно пов’язують з козаками, тому у народі вони часто так і називаються – «козацькі» [1, 3235]. Поряд із шаблею, шароварами, люлькою та зачіскою «оселедець» у народному сприйнятті кам’яний хрест став невід’ємною частиною козацької субкультури. Кам’яні «козацькі» надмогильні хрести належать до нерухомих меморіальних пам’яток історії та культури. Виготовлялися вони з м’яких порід каменю: пісковику чи вапняку, залежно від ресурсів регіону. Вирізняють кілька типів «козацьких» кам’яних хрестів. Найбільш ранні мали прямокутні, заокруглені або трикутні рамена. Пізніші хрести – з трилистими закінченнями на раменах. Крім хрестів набули поширення інші різновиди надгробків: вертикальні стели та надгробні плити. Як правило, на одній зі сторін хреста вибивався напис-епітафія, який свідчив про ім’я, іноді фах, вік та дату смерті небіжчика. Виготовлення кам’яних надгробків коштувало недешево, тому їх могли собі дозволити лише заможні верстви населення. Наприклад у 191 1782 р. виготовлення кам’яного могильного хреста коштувало цілого статку – 25 карбованців [6, 98]. Кожен хрест виготовлявся на замовлення за православними канонами, проте його оформлення часто було індивідуальним. Особливо часто кам’яні хрести зустрічаються на території Східної Галичини, Поділля та Південної України. Відомі вони також у Середній Наддніпрянщині, а саме – на Черкащині. Кам’яним хрестам цього регіону і присвячена ця стаття. Автор не претендує на повне висвітлення теми, а має на меті зробити лишень оглядову і вибіркову характеристику цієї категорії пам’яток на території області. На території Черкащини обліковується близько десятка старовинних цвинтарів з кам’яними надгробками: у с. Трахтемирів Канівського району, с. Суботів Чигиринського району, смт. Єрки, сс. Луківка та Шостакове Катеринопільського району, сс. Скаливатка, Моринці та Рижанівка Звенигородського району, с. Лукашівка Монастирищенського району та ін. Датуються вони переважно кін. XVIIІ – поч. XX ст. Виготовлені кам’яні хрести здебільшого з пісковику. Закономірно, що більшість із цвинтарів розташовані неподалік від місць, де видобували цей камінь і, крім надгробних пам’ятників, виготовляли з нього жорна для млинів, кам’яні ступи та ін. Такі каменеобробні осередки існували в уроч. Каменоломня між селами Григорівка та Трахтемирів [10, 561-592], на Кам’яній (Замковій) Горі у Чигирині [10, 660], на Кам’яній Горі біля Суботова [3, 43] та ін. М’який для обробки пісковик дозволяв виготовляти з нього як масові серійні надгробки (особливо у ХІХ ст.), так і справжні шедеври каменерізного мистецтва. З місцевих кристалічних кам’яних порід (граніту) робили примітивні надгробки у вигляді обелісків. Незаможні верстви населення, напевне, задовольнялися більш дешевими і доступними дерев’яними хрестами. До найбільш ранніх кам’яних хрестів на Черкащині можна віднести хрест козака Мухи, що стояв на місці колишньої Троїцької церкви у Трахтемирові, де у XVII ст. розташовувався козацький шпиталь і монастир. Про цей хрест згадує Л. Похілевич і приводить його епітафію: «҂а̃х̃н̃в̃ (1652) року здесь погребенъ рабъ Божій Иванъ Муха, козакъ войска запорожскаго» [10, 592-593]. До наших днів у селі зберігся кам’яних хрест, який місцеві жителі пов’язують з легендарним козаком Мухою, але відсутність на ньому будь-яких написів (навіть слідів від них), не підтверджує цього [9, 15]. У тому ж Трахтемирові знаходиться цвинтар з кам’яними надгробками (хрестами та обелісками), які датуються переважно ХІХ – поч. ХХ ст. (лише декілька пам’ятників відносяться до XVIIІ ст.). Цікавий хрест знаходиться у районному центрі Городище на території неоготичної Михайлівської церкви (1844 р.), де раніше знаходилася стара дерев’яна Пречистенська церква, зведена 1728 р. [10, 629]. Цей хрест, переламаний навпіл, довгий час лежав на подвір’ї церкви і лише нещодавно за ініціативи настоятеля храму о. Івана його реставрували і встановили біля храму. Хрест витесаний з масивної брили пісковику жовто-коричневого кольору. За типом це лапчастий хрест з трикутними боковими раменами та ромбічними верхнім і нижнім. Нижнє рамено подовжене і уступом 192 переходить у постамент звуженої донизу трапецієподібної форми (Рис. 1: 1). Повна висота хреста (за виключенням вкопаної частини) 2,05 м, від верхівки до основи постаменту – 1,35 м, ширина рамен – 0,77 м. На лицьовій стороні хреста посередині вибито зображення семикінцевого православного хреста «схимницького» типу або «Голгофи». Над його горизонтальними раменами по обидва боки зображено христограму «ИС//ХС» (Ісус Христос), а нижче рамен – «НИ//КА» (Переможець). Навколо цього зображення на всіх чотирьох раменах кам’яного хреста вибито епітафію. На верхньому та бокових раменах: «СДЕ. ОПОЧІ/ВАЄ РАБЪ//БЖ̃ІЙ ІО/АНЪ КОНЕ/НЪКО//МПРЕСТА/ВИСѨ. РО/КУ ҂аѱ̃кѕ/НОВѦ ДѨ/к(а)». На нижньому рамені закінчення епітафії, яке сильно постраждало від зламу: «.../ІН ... КЪС .../БСЕЛѨРУ.../ШИАТИЦРУ[М]А». Нижче завершення напису на нижньому рамені вибито декоративний поясок з зубцями. Епітафія виконана кирилицею з використанням старослов’янських літер. Кириличними цифрами позначена і дата. Зміст напису такий: «Тут спочиває раб Божий Іван Коненко. Приставився року 1726 новя (ноября) дня 21». Отже, згідно епітафії даний хрест було встановлено на могилі Івана Коненка, який помер 21 листопада 1726 р. На жаль, через пошкодження закінчення епітафії, не встановлено ні вік небіжчика, ні його статус і фах, що зазвичай зазначалося у кінці надгробного напису. Три кам’яні хрести є у с. Суботів Чигиринського району. Вони знаходяться в уроч. Замчище на території погосту відомої Іллінської Рис. 1. Кам’яні хрести Черкащини церкви (1653 р.), за вівтарною (XVIII – поч. XIX ст.): 1 – стіною храму [4, 45; 7, 11-12]. м. Городище; 2, 3 – с. Суботів, Найбільший з них (висота Чигиринський р-н 1,75 м, ширина 1,10 м) має досить оригінальну форму: з округлими раменами, з’єднаними кільцем (хрест типу «терновий вінець»). З обох боків монументу викарбовано 193 зображення семикінечного православного хреста «схимницького» типу («Голгофа») та написи (Рис. 1: 3). На східній стороні: по обидва боки від бічних рамен христограма «І̃С̃//Х̃С̃» (Ісус Христос), під раменами – «Н̃И̃//К̃А̃» (Переможець), по обидва боки від нижнього рамена – «М̃//Л̃/Р//Б» (Место лобно, рай бисть / распят бисть), у самому низу – «Г//Г/А//Г» (Гора Голгофа, Адамова глава) та «К//(Т)» (копіє, трость). На протилежній стороні між раменами хреста христограма: зверху «І̃С̃//Х̃С̃» (Ісус Христос), знизу «І̃Н̃//Ц̃(И̃)» (Ісус Назарянин, цар Іудейський). У нижній частині та боках монументу міститься епітафія: «1799/ГОДА//СІЄ СТА/МИ (С)ИН(Ъ)/ЗДЄ ЛЄЖИ РАБЪ БЖ̃ КОНДРѦТЪ/КАМЕНОС». Поряд з цим хрестом стоїть менший і скромніший з лапчастими раменами (Рис. 1: 2). На східній стороні викарбовано христограму «І̃С̃//Х̃С̃» (Ісус Христос), на протилежній епітафія, що збереглася неповністю: «ІОАНЪ КОН/ДРАТОВ/ЗДЄ …» З її змісту можна зробити висновок, що тут поховано Івана – сина Кіндрата Каменоса, який покоїться у сусідній могилі. Тож, датується цей хрест початком ХІХ ст. Рубежем XVIII-XIX ст. датується і третій суботівський кам’яний хрест з округлими раменами та епітафією, що практично не читається. У 2009 р. автором обстежено «Старий цвинтар» сер. ХІХ – поч. ХХ ст. у селі Луківка Катеринопільського району. Ці матеріали опубліковані у минулорічному збірнику [5]. Під час тих розвідок територія цвинтаря була густо зарослою травою, що значно ускладнювало дослідження. Минулого року траву на цвинтарі було скошено, що надало можРис. 2. Кам’яні хрести Черкащини (сер. – ливість ще раз оглянути пам’ятку. кін. ХІХ ст.): 1 – с. Луківка, В результаті, на одному з раніше Катеринопільський р-н; 2 – с. Моринці, обстежених надгробків (№ 12), який був сильно нахилений, виявлено напис-епітафію, не помічену через високу траву у 2009 р. Тому є необхідність повторно звернутися до цього хреста. Це кам’яний хрест з лапчастими раменами, виготовлений із сірого крупнозернистого пісковику. Висота 0,88 м, ширина 0,47 м. Рамена трикутної форми, нижнє рамено видовжене. На перетині рамена поєднані колом (хрест із «сяйвом») (Рис. 2: 1). На західній стоні хреста, що сильно 194 нахилена до землі, викарбовано напис-епітафію: «З̃. Ѡ̃ПОЧИВЯТЪ./ РАБЪ/БОЖ./ЇХ..СЇМ./ЄОНЪ/ИЛАРЇО/НОВЪ КРА/ВЧЕНКО/К 21 МА(І)…» Це мало означати: «Здесь опочивает раб Божий Семён Илларионович Кравченко ...». На жаль, останній рядок і ще один нижчий рядок, що «вріс» у землю, погано читаються. Це не дає можливості точно датувати пам’ятник, але, найімовірніше за все, він, як і більшість надгробків на цвинтарі, відноситься до 2-ї пол. ХІХ ст. І, нарешті, хотілося б звернути увагу ще на один кам’яний хрест, що зараз знаходиться у центрі с. Моринці Звенигородського району біля етнографічного музею «Чумацька хата» Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». Даний хрест відомий ще за матеріалами розвідок 1987 р., які проводили співробітники сектору археології Черкаського обласного краєзнавчого музею: «На старому цвинтарі села (Моринців – Д.К.) є кам’яний хрест з зображенням солярного знаку» [2, 20]. Там же було поміщено його фото, на якому видно, що хрест був зламаний у нижній частині і уламком нижнього рамена вкопаний у землю [2, рис. 28]. У 2003 р. цей, а також інший хрест, який зараз встановлено біля каплиці Черкаського педагогічного університету ім. Б. Хмельницького (подібний за формою до описаного вище луківського), були викопані та перенесені з цвинтаря місцевим художником В. Зоркіним. Ним же були виконані реставраційні роботи по відновленню первинного вигляду хреста. Хрест виготовлений з брили дрібнозернистого пісковику світло-жовтого кольору. Його розміри: висота – 1,80 м, ширина – 1,13 м. Поверхня місцями пошкоджена та вивітрена, у нижній частині помітні сліди недавньої реставрації. Закінчення рамен трилисникові, нижнє рамено видовжене, основа хреста трапецієподібної форми. Лицьова сторона пам’ятки багато орнаментована у техніці заглибленого рельєфу, по периметру хреста нанесена окантовка. На зворотній – нанесено зображення такого ж трилистникового хреста у техніці виступаючого рельєфу. Від середини нижнього рамена до нижніх частин обох бокових відходить розширена до верху перемичка з невеликими кругами на кінцях. У центрі та на кінцях рамен лицевої сторони хреста нанесені зображення-символи релігійного характеру (Рис. 2: 2). Велике коло з зубчастим обрамуванням по центру хреста символізує «Терновий вінець» або ж «сяйво». У його середині було викарбовано напис, який майже не зберігся. Читаються лише кілька букв першого рядка: «Р...М...ОРСА», та залишки другого рядка, прочитати який не вдається. Посеред верхнього рамена нанесене коло, всередині якого зображений трикутник з оком, від сторін якого відходять промені – символ «Всевидячого ока Бога». На бокових раменах у таких же колах – символічні зображення «Сонця» у вигляді шестипелюсткової розетки (ліворуч) та «Місяця» у вигляді серпа (праворуч). На нижньому рамені – кругле стилізоване зображення черепа – «Голова Адама». Зазвичай череп зображували з двома перехрещеними кістками під ним, проте на хресті з Моринців саме у цьому місці проходить злам, тому їх наявність можна лише припустити. Ще нижче зображено труну з окантовкою – напевне, символ «Гробу Господнього». 195 За обрисами даний кам’яний хрест відноситься до типу «трилистникових» через оформленням кінців рамен. Трилистникові рамена на православних хрестах – символ божественної «Трійці». Крім того у формі моринського хреста проявляються інші типи православних хрестів. Такі синкретичні типи називають «складними». Центральне зображення зубчастого кола на хресті відповідає типу «терновий вінець» або ж «хрест із сяйвом». Трапецієподібна основа та перемички під боковими раменами характерні для хрестів «схимницького» типу («Голгофи») – хрест на горі Голгофі з розташованими по бокам списом («копієм») та тростиною з губкою («тростю»). Для цього ж типу хрестів характерне зображення черепа – «Голови Адама», яка знаходилася всередині Голгофи. Зображення сонця та місяця пов’язані з християнською іконописною традицією, вони символізують сонячне затемнення, яке з Євангеліями відбулося відразу після смерті Ісуса на хресті. До пізніших християнських символів відноситься «Всевидяче Око». Через погану збереженість напису на хресті з Моринців неможливо визначити його вік, проте існує можливість більш-менш точно датувати його за допомогою порівнювально-типологічного методу. Щодо «трилисникових» хрестів, то, наприклад, на цвинтарі біля с. Шестирня Широківського району Дніпропетровської області з виявлених тут 21 хрестів цього типу найбільш ранній датувався 1842 р. [8, 55, рис. 2]. «Трилистниковий» хрест з зображенням «Черепа Адама» у нижній частині, ідентичним моринському, походить з с. Великий Дальник на Одещині, він датований 1823 р. [6, 55, рис. 14: 7, фото. ХХІІ]. Синкретичні хрести «складного» типу датуються зазвичай кінцем XIX ст. [8, 55-56]. На території Луганського педагогічного університету ім. В. Даля серед колекції кам’яної меморіальної скульптури знаходиться хрест, подібний моринському, але менший за розмірами, форма якого також поєднує три типи: «трилистниковий», «терновий вінець» та «Голгофа». За епітафією він датований 1890 роком. Таким чином, хрест з центру с. Моринці може бути датований 2-ю пол. – кін. XIX ст. (можливо, навіть початком ХХ ст.). Тож, як бачимо, більшість кам’яних хрестів Черкащини не мають ніякого відношення до козацьких поховань. Про це, зокрема, свідчать їх датування та епітафії. Деякі надгробки, виявлені біля церков (Городище, Суботів) та надгробки, декор яких перенасичений християнською символікою (Моринці), могли належати місцевим священнослужителям та членам їх родин. Незважаючи на це, кам’яні надгробні пам’ятники залишаються прекрасними зразками народного монументального та лапідарного мистецтв нового часу. Дослідники ж мають приділяти достатню увагу цій категорії пам’яток історії та культури для їх обліку, охорони та подальшого вивчення. Література 1. Археологія доби українського козацтва XVI–XVIII ст. / Д.Я. Телегін (відп. ред.), Винокур І.С., О.М. Титова, І.К. Свєшніков та ін.: Навч. посібник. – К., 1997. 196 2. Білецька О.В., Нерода В.В. Звіт про обстеження пам’яток археології Звенигородського району Черкаської області в 1987 р. – Наук. архів Інституту археології НАНУ; № 1987/202. 3. Гугля В. Суботів Хмельницьких. – К., 2008. 4. Кукса Н. З історії Богданових церков у Суботові // Пам’ятки України: історія та культура. – 2002. – 2(135). – С. 41–47. 5. Куштан Д.П. Некрополь з кам’яними надгробками XIX – поч. XX ст. у с. Луківка на Черкащині // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К.: Часи козацькі, 2011. – Вип. 20. 6. Сапожников І.В. Кам’яні хрести Степової України (XVIII – перша половина XIX ст.ст.). – Одеса: Чорномор’я, 1997. 7. Соса П.П. Легенди про гетьмана // Краєзнавець Черкащини. – Черкаси, 1992. – Вип. 3. – С. 10–13. 8. Титов В. Дослідження пам’яток козацького періоду на Криворіжжі // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К., 1999. – Вип. 8. – С. 55–58. 9. Петрашенко В.О., Максимов Є.В. Трахтемирів. Подорож у давнину. – К., 2001. 10. Похилевичъ Л.И. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. – К., 1864. Анатолій Трембіцький (Хмельницький), старший науковий співробітник, доцент кафедри комерційного та трудового права Хмельницького інституту Міжрегіональної академії управління персоналом, кандидат історичних наук Козацькі могили у творчості Тараса Шевченка У творчості українського поета-пророка Тараса Шевченка значне місце посідають поеми і вірші, в яких так чи інакше наявна історична тема, в сюжетах яких, поет відтворюючи реальні події минулого України, біля 100 разів побіжно згадує про могили, які називає «гори», «дніпрові гори», «історичні», «козацькі», «кургани», «насипи», «предковічні», «святі могили», «могили скитських царів», як скитського царя Кавура (поблизу Кременчука), а також Королівські й багато інших [1]. В енциклопедичних довідниках зазначено, що «могила» («курган») — це різновид поховальних пам’ятників штучного походження, у формі земляного насипу над поховальною ямою, ізольоване округле підвищення, розташоване на рівнині з різко вираженою підошовною лінією. На теренах України поховальні кургани-насипи здавна називають могилами [3]. Могили, а вірніше образи козацької могили, склали найважливішу частину символіки в поезії українського поета-пророка Тараса Шевченка: «За байраком байрак, А там степ та могила» [5, 13]. Частково проблему оспівування Тарасом Шевченком козацьких могил розкрив знаний історик української діаспори США — Олександр Дражньовський в праці «Тарас Шевченко про козацькі могили» (Нью Йорк, 197 1989) [2]. А також у доповіді «Тарас Шевченко про козацькі могили і сьогоднішня археологія», з якою 17 березня 1989 р. виступив перед українським громадянством в Літературно-Мистецькому Клубі у НьюЙорку, де розкрив «внутрішню архітектуру скитських могил і їхнє монументальне мистецтво» [1]. Козацькі могили — це могили лицарів, адже з скитської (санскритської) мови «козак» — лицар-воїн. В поемі «Гайдамаки» Тарас Шевченко їх ототожнює, й водночас розрізнює: «Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. «Нехай, — скажуть, — спочивають, Поки батько встане Та розкаже по-нашому Про свої гетьмани...» [6, 129]. «…Од козацтва, од гетьманства Високі могили — Більш нічого не осталось, Та й ті розривають… Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю — море грає, Вітер повіває, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю — розвернулась Висока могила…» [6, 130]. А далі поет пророкує долю України, коли в ній настане чужа українському народові влада: «…І заридають чорні гори. Згадайте праведних гетьманів, Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана, Де Остраницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? нема! Живого й мертвого спалили. Де Богун той, де та зима?» [6, 456] «… Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла, червоніла. Текла, текла, та й висохла, Степи зеленіють, Діди лежать, а над ними 198 Могили синіють… А онуки! Їм байдуже, Жито собі сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Гонти могила?..» [6, 459]. В поемі «Тарасова ніч» поет із важким болем розповідає про важку долю України, але й водночас висловлює своє бачення-пророцтво, що буде з Україною, коли «…над дітьми козацькими Поганці панують…» [11, 86], й тому «Зажурилась Україна» про свою важку долю, що: «…Ніхто її не рятує... Козачество гине, Гине слава, батьківщина, Немає де дітись… Де поділась доля-воля, Бунчуки, гетьмани? Де поділися? Згоріло А чи затопило Синє море твої гори, Високі могили? Мовчать гори, грає море, Могили сумують…» [11, 86]. «Могили-гори у Шевченковій поезії, це символи колишньої слави і волі, вони — містерія України! Вони всі круглі, а круг у скитській символіці означав вічність — це неначе земляні печаті відвічних власників — автохтонів України» [2]. Поет у «Розритій могилі», протестуючи проти безчинств москалів та їх приспішників на теренах України, із великим болем пише: «…Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?... ... Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну… Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі…» [9, 252]. 199 Шевченкові пророцтва збулися, сьогодні майже 3-7 млн. українців не потрібні новій українській владі, вони скитаються по світу в пошуках роботи. Можливо, що саме до них звертається поет: «…могили мої милі Москаль розриває... Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, Матір катувати…» [9, 253]. З надією, що прислухаються до його слів, він у поемі «Чигирине…» пише: «Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине… Розсипаються могили, Високі могили — Твоя слава...» [4, 254]. З «Посланія (І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє)» пливуть його слова до сучасників, щоб вони не забували: «…Діла незабуті Дідів наших…. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима..» [8, 353]. Тарас Шевченко був співцем зовнішньої краси могил, як символ давньої слави і волі України, й кличе: не називаймо себе «пасинками», адже ми сини тих, що були одинокими володарями і автохтонами України. Його «Кобзар» збудив нашу національну свідомість, став основою нашої правдивої історії. Він подає «синтези традиційної, історичної пам’яті Т. Шевченка про козацькі могили (скитські, запорізькі), передані (модерно говорячи) в генетичній транскрипції його генів, бо не виховання, чи вплив оточення дали натхнення його геніальних ідей, але поклик крові, в якій був 200 успадкований незвичайний конгломерат генів його предків з тисячоліть. Цілий його Кобзар є пронизаний про могили — святі — думками найсвятіші… щоб розкрились перед вашими очима» — їхня слава! [2]: «Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека. З Переяслава старого, З Виблої могили…» [10, 39]. Тарас Шевченко навіть відчував якусь провину, що замало оспівав могили і в поемі «Сон» пише: «А онде, онде за Дніпром На при́горі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом. Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу...» [10, 39]. «Та все пішло ц[арям] на грище… Все, все неситі рознесли!.. А ви? Ви, гори, оддали!!.. Бодай ніколи не дивиться На вас, проклятії!! Ні, ні... Не ви прокляті... а гетьмани, Усобники, ляхи погані!!.. Простіть, високії, мені! Високії! і голубії! Найкращі в світі! Найсвятії! Простіть!.. Я Богу помолюсь... Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!» [10, 40] Джерела та література 1. Д-р О. Дражньовський в ЛМКлюбі // Свобода (Ню Йорк). — 1989. — Ч. 47.— 14 березня.— С. 1. 2. Дражньовський О. Тарас Шевченко про козацькі могили /Олександр Дражньовський // Свобода (Нью Йорк). — 1989. — Ч. 47. — 14 березня. — С. 2. 3. Могила (насип) // Вікіпедія — вільна енциклопедія. /Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki 4. Тарас Шевченко. «Чигирине…» // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 254-256. 5. Тарас Шевченко. В казематі // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 11-20. 201 6. Тарас Шевченко. Гайдамаки. // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 128-190. 7. Тарас Шевченко. Гайдамаки. // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 450-512. 8. Тарас Шевченко. Посланія (І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє) // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 348-354. 9. Тарас Шевченко. Розрита могила. // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 252-253. 10. Тарас Шевченко. Сон. // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 39-43. 11. Тарас Шевченко. Тарасова ніч. // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 85-88. Олена Харитонова (Дніпропетровськ), старший науковий співробітник кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету, кандидат історичних наук © Значення вивчення технологічної обробки скла в культурно-хронологічному аспекті В статті розглядається технологічна обробка скла пізньосередньовічноранньомодерного часу, на загал козацької доби, із залученням давньоруського матеріалу (Х – XVIII ст.). Традиції українського склоробства сягають сивої давнини, а за часів Київської Русі вони набули надзвичайного розвитку, однак після татаромонгольської руїни виробництво скла занепало. У період з Х до ХІІІ ст. в давньоруському склі відбувалася послідовна заміна соди на поташ. Воно за своїм складом наближається до скла західноєвропейських «лісових гут», які протягом ХІІІ – ХІV ст. з теренів Німеччини і Богемії поширювалися на схід південними і північними схилами Татр. Вже у ХІІІ ст. німці-колоністи з’явилися на Волині і в Галичині, тобто на західних українських землях відбулася зустріч двох традицій виробництва скла: римсько-візантійської і середньовічної західноєвропейської [6, 32]. На відміну від давньоруського скляного посуду, тонкого вишуканого за формами й оздобленням, вироби ХІІІ – ХІV ст. грубуваті, товстостінні, примітивні. У ХІІІ ст. відбулася зміна складу скломаси. Свинцево-калієвонатрієве скло зникає, бо свинець і сода стали недоступними через порушення зв’язків із Візантією. Заміна свинцю і соди на поташ різко © Харитонова О. В., 2012 202 погіршила якість скломаси, і тільки з удосконаленням процесу виготовлення поташу скло знову набуло чистоти і прозорості. У XIV – XVI ст. скляна промисловість переміщується з міст на сільські території, де була наявна необхідна сировина: ліс, вода і кварцовий пісок. Замість колективних ремісничих майстерень з’являються невеликі підприємства мануфактурного типу – гути. Найдавніші відомості про гути маємо на західноукраїнських землях з XVI ст. у староствах: Белзькому, Городецькому, Любачівському (гути в околицях Потелича). Скло ХІV – ХV ст. забарвлене оксидами заліза і міді, містить пухирці й попіл і відрізняється від пізнішого «ординарного» або «зеленого» скла, яке варилося у багатьох гутах до ХІХ ст., сильною іризацією [19, 16]. Посилилися західноєвропейські впливи, відбулася зміна принципів формотворення. Готичні риси, що сформувалися на Заході, не могли засвоюватися в середовищі, яке вже мало достатньо сформовану, зорієнтовану на Схід і Візантію традицію. Щось подібне ми бачимо у венеційських склярів і взагалі у всьому італійському мистецтві, яке не сприйняло готичних принципів, а романські і візантійські традиції послідовно трансформувало в естетику Ренесансу. Наприкінці XV та в XVI ст. техніка виробництва скла в Україні, його якість удосконалюються. Українські майстри, зберігаючи давні місцеві традиції, сприймали і творчо використовували досягнення венеціанського і чеського скла. Стінки посуду стають тоншими, по відношенню до маси скла збільшується місткість посудин, поліпшуються його форми й оздоблення. Як і до цього, техніка ручного видування сполучається з ліпленням та витягуванням. Серед декоративних елементів найчастіше зустрічаємо гофровані стрічки та джгути. У художній обробці гарячого скла знаходять широке застосування шаблони для профільованих елементів, щипці з фігурними кінцями та інші інструменти й пристрої [20, 43]. Саме в цей час складаються особливості українського гутного скла. Найпоширенішим матеріалом було «просте» скло, що називалось також «ординарним», «посполитим» або склом «зеленої води». Остання назва найбільш образно визначає цей ґатунок не зовсім прозорого матеріалу з різними відтінками зеленого кольору. В масі, як правило, є більша чи менша кількість пухирців повітря, дрібні зерна піску та інших нерозплавлених матеріалів. Все це – дефекти, характерні для скла гутного виробництва. Вони завжди наявні, коли в скловарній печі немає достатньо високої температури і коли сировина не чиста. Ряд виробів з простого скла за якістю матеріалу дуже близькі до посуду часів Давньої Русі і XV – XVII ст. [18, 398], а це вказує на те, що стародавні прийоми готування звичайних скломас довгий час не зазнавали докорінних змін. Скло «зеленої води» виготовлялося на гутах аж до середини XIX ст. і слугувало переважно матеріалом для виробництва тари спиртних напоїв. Але деякі зразки старого скляного посуду показують, що майстри не нехтували цим ґатунком матеріалу і нерідко досягали справжньої вдачі. Вони добре вміли маскувати 203 вади матеріалу вдало знайденою формою виробу, варіюванням товщини, забарвленням, різним оздобленням, максимально використовували позитивні властивості скла. Цей матеріал не застосовувався лише у виробництві вікон, з бiлого скла, що вважалося привілеєм заможних людей [23, 52]. Великi вiкна з бiлим склом іменували «красними» [15, 84 – 86, 112 – 114]. За свідченнями О. Шафонського, їх виробляли лише на кiлькох гутах Лiвобережжя. Очевидно, це був прибутковий промисел, позаяк ним володіла переважно старшина (Розумовський‚ Дуніни-Борковські та iн.) [12, 28]. Інодi це скло називали «врамлевським», можливо, за прізвищем власника гути чи винахідника. Загорнутий досередини край вiконницi, так звана закраїна, був трохи ширшим, нiж у давньоруські часи. Майстриоболонники виділилися в окремі професії в гуті і в містах, де відомі як «склярі», «болонники», «мембраністи». Отримуючи оболоні з гут, вони робили засклення вікон храмів, палаців і житла простих міщан. Виготовлялося віконне скло складним «халявним» способом. Гутник формував із скляної маси циліндр, так звану халяву, потім його розрізали по довжині, розм’якшували й формували шиби. Для виготовлення такої «халяви» гутникові доводилося стояти на високому помості із склодувною трубкою в руках і методично розмахувати нею. Висота трубки із скляною масою, як зазначає В. Рожанківський, досягала 2 – 2,5 м [17, 94]. Зрозуміло, що сам гутник виготовити шибу не міг – у нього, як правило, було кілька помічників, які виконували роботу по розтягуванню, вирівнюванню скла. Скляні шиби в XVII – XVIII ст. широко використовувалися в побуті міщанами [15]. У будинках знаті у Львові вікна були засклені шибками значних розмірів. Майже безбарвне, прозоре скло українські склороби вміли варити і до XVII ст., але особливого розвитку його виробництво досягло саме в цей час у зв’язку з масовим попитом на віконні шибки і зі зростанням вимог до їх якості. Відомий цілий ряд гут цього періоду, на яких варилося, крім ординарного, скло більш високого ґатунку. Мовою документів воно називалось «посереднє» скло, «поташне біле» скло або «скло білої води», іноді – «півкришталь» [17, 65]. Але безбарвність і прозорість, ці надзвичайно цінні якості скла «білої води», губились на товстостінних посудинах. Тому для виробів з білого скла характерні особливі форми, що мають переважно тонкі стінки і відзначаються м’якими лініями, відсутністю граней і гострих кутів. Зі скломаси, що містила значну кількість кальцію або свинцю, одержували найкоштовніші ґатунки скла, які навіть у товстостінних посудинах були зовсім прозорі та безколірні і мали гарний блиск. Це скло дуже подібне до мінералу гірського кришталю, завдяки чому й одержало назву кришталевого. Починаючи з першої чверті XVIII ст., деякі більш розвинуті гути, за прикладом російських склозаводів, стали виробляти кришталеве скло [7, 47]. Новий матеріал викликав переворот у галузі художнього скла. Граціозні і легкі форми вільновидувних виробів уже не відповідали специфіці кришталю. Його цінні властивості виявлялися багато краще на 204 товстостінних виробах, важкі форми і різкі прямолінійні обриси яких добре підходили для гранування і багатої різьбленої орнаментації. Але для виробництва гранованого кришталю потрібне було додаткове устаткування, не завжди доступне гутам. Тому кришталь не дістав в Україні значного поширення [21, 75], але цінився він високо, зокрема привізний російський кришталь. Деякі українські гути, що не вміли виробляти кришталь, переплавляли кришталевий лом, одержуючи таким чином якісний матеріал для власних виробів (бите кришталеве скло приймали на переробку гути: Олександрійська, Воронівська, Долотенська, Лукавицька, Блешня та Ожинка) [16, 28]. Серед гутних виробів, принаймні серед тих, що збереглися, переважають різнокольорові предмети. Ця кольорова різноманітність, яка надає скляним речам привабливості і підвищує їх художню цінність, є ще однією з оригінальних рис гутного скла. Вивчаючи його колористичні особливості, можна виокремити три групи забарвлених скломас До першої групи відносяться всі вироби з простого скла, забарвлення якого пояснюється недостатньо чистою сировиною. Тут зустрічається безліч відтінків зелених, синювато-зелених, жовтувато зелених, жовто-коричневих тонів – всі так звані пляшкові кольори. Переважно це небажане забарвлення, якого намагалися всіма засобами уникнути, але нерідко на ньому ґрунтувався певний художній задум [11]. Серед значної кількості скла довільно зелених кольорів можна знайти дійсно гарні відтінки, що надають виробам художньої цінності. Іноді злегка приглушена сірим відтінком зелень робить колорит особливо витонченим. Часто жовто-коричневі кольори викликають захоплення золотистістю або гарячими бурштиновими відтінками. Для поліхромного розпису емалями в локальних тонах зелений колір дає чудове, спокійне тло. Другу групу складає скло дуже ніжних, часом майже невловимих відтінків різних кольорів. На кращих виробах видно, яких цікавих колористичних результатів досягли гутні склороби в процесі очищення скла від забруднень [3]. Здавна відомий прийом додавати в шихту невелику дозу окису марганцю, який знищує жовто-зелений колір скла, послугував вихідним моментом у приготуванні характерного для гутних виробів світло-фіалкового скла з різними відтінками аж до аметистово-рожевого. Застосовувалося також знебарвлювання скла іншими речовинами, що дозволяло досягти не менш гарних легких синюватих, жовтуватих та інших відтінків. Третя група – це спеціально забарвлене скло. Важко сказати, коли після татарської навали відродилися в Україні давньоруські традиції виробництва різноколірного скла. Серед пам’яток XVI ст. не вдалося знайти кольорових виробів, але це зовсім не означає, що їх виробництво не існувало в той час. Перші згадки про кольорове скло після татарської навали знаходимо в згадуваному описі подорожі патріарха Макарія до Росії у 1654 р. [18]. В цьому описі зазначено, що чужинців, які прибули до Умані, вразили великі гарні будівлі, які мали багато вікон з різнокольорових шибок. У музейних колекціях збереглися вироби XVIII – XIX ст. з синім забарвленням 205 скломаси. Зустрічається також темно-фіолетове скло, забарвлення якого іноді переходить у глибокий, майже чорний тон. Фарбування скла в червоні, жовті та інші кольори призводило в кустарних умовах гутного виробництва до певного забруднення тону і використовувалося для маскування дефектів скломаси. Але і в цих випадках окремі вдалі суміші, серед яких привертають увагу насичені цегляно-червоні і вишневі кольори, збагачують палітру гутного скла. В європейській склоробній техніці XVIII ст. в якості барвників використовувалося не більше десяти речовин. Ломоносов, використовуючи щонайменше 50 – 60 речовин, створив надзвичайно багату палітру кольорового скла, яку блискуче застосував у монументальних мозаїках. У своїй лабораторії Ломоносов навчив варінню кольорового скла учня, архітектора Петра Дружиніна, який, працюючи багато років на петербурзьких заводах, передавав свою майстерність іншим склоробам. Винаходи Ломоносова зумовили широкий розвиток техніки виробництва російського кольорового скла у другій половині XVIII ст. Під впливом російського склоробства розвивається технологія фарбування скла на українських гутах [22, 98]. З’являється ряд гутних виробів красивого, не відомого раніше рубінового кольору. Цей ґатунок коштовного, фарбованого щирим золотом скла з’являється серед українських виробів XVIII ст. переважно у вигляді окремих вкраплень у безколірну масу. В другій половині XVIII ст. в Росії і Україні поширилося виробництво молочно-білого скла. Молочне скло в Росії та інших країнах оздоблювалося так, як подібна до нього порцеляна, тобто поліхромним емалевим розписом. Слід зауважити, що в Україні, де емалевий розпис здавна був поширений, молочне забарвлення скла стало самостійним засобом художнього оформлення виробів [11]. Воно відзначається багатою різноманітністю відтінків – синіх, блакитних або опалових – і подальшої колористичної обробки, звичайно, вже не потребує. У Московському державному історичному музеї зберігаються вироби українських гут другої половини XVIII ст. з молочно-білого скла. Це гладкі дзбанки, стримано оздоблені ліпними прикрасами, і лише на одному з них помітні сліди кількох мазків олійної. Цікаві зразки молочного скла до 1941 р. зберігаються у Кам’янець-Подільському краєзнавчому музеї: циліндрична аптекарська посудина зі скла блакитного відтінку, яка мала скромний напис, уміщений у щитовидному картуші, та два гранчасті каламарі і пісочниця молочного скла без розпису [10, 24]. У XVIII ст. вироби з одноколірного або безбарвного скла зафарбовувалися додатково в процесі видування, а саме включенням скломаси одного або кількох інших кольорів. Поширена тепер техніка кольорового накладного скла не була відомою на старих гутах – її заміняли інші, не менш цікаві і ефектні прийоми. Деякі з них сягають корінням у давньоруське склоробство [18, 378]. Найпростіший спосіб – це довільне накладання на гарячу заготовку скла крихт або крапель маси іншого кольору. Після подальшого видування на виробі з’являлися мальовничі 206 плями, вигляд яких гармоніював з формою виробу. Очевидний зв’язок цього прийому з прийомом виготовлення київських стінних плиток XI – XIII ст. [5]. Вищою майстерністю було вміння вкрапляти різноколірну скломасу за певним задумом. Наприклад, ніжки бокалів оздоблювались іноді різноколірною крученою ниткою – філігранню. Специфічним для українських гутних виробів є включення кольорових мас «розводами». Розпечені нитки кольорового і молочно-білого скла витягували і навивали на заготовку скла, а потім «очісували» – розводили в один або обидва боки, – зовсім так само, як в стародавній Русі одержували відомі скобоподібні орнаменти на керамічних плитках і брязкальцях [23, 23]. У процесі видування скобки вигиналися і утворювали характерний візерунок з кольорових смужок, які ритмічно повторюються на кулястих стінках начиння і підкреслюють його форму. Цим способом і в наш час деякі майстри прикрашають свої вироби. За зовнішню подібність прийомів обробки з прядінням вони називають такі вироби пряденими (або «шпінованими»). У гутному склі XVII – XVIII ст. застосовувалися такі види орнаментації: пластичні ліпні оздоблення; розпис технікою емалі; розпис олійними фарбами; гранування; гравірування і позолота. Первісне призначення ліпного скла на посуді було суто практичним, допоміжним у створенні вільновидувних виробів. Як і давньоруські вироби більш пізнє скляне начиння прикрашене товстими нитками скла, розтягнутими в гарячому стані гострим інструментом, подібно до «круглих дужок» на білгородських керамічних плитках [18, 398]. Деякі зразки такого посуду цього і пізнішого часу близькі за формами до керамічного, дерев’яного і металевого. Наприклад, масивний келих, товста ніжка якого знизу оповита нерозчленованим джгутом; флакон конічної форми з високою шийкою, знайдений у Києві; флакон світло-коричневого скла з тягнутою ручкою, оповитий по тулубу хвилястою стрічкою, на розширеній розеткоподібній ніжці. Знахідки фрагментів кольорових ниток, стержнів із сітчастим, досягнутим скручуванням гарячої заготовки орнаментом, для декорування в техніці венеційської нитки, теж були несподіваними. За даними В. Рожанківського, ця техніка, винайдена венеційськими майстрами на рубежі ХVІ – ХVІІ ст., у середині ХVІІ ст. застосовувалася майстрами гути в Свіржі, розташованої заледве на відстані близько 15 – 20 км західніше Унева [17]. Декороване малюванням, кольоровими нитками, дублюванням кольоровими накладами скло складало лише незначний відсоток продукції гут, у яких вироблялося переважно скло просте, для щоденного вжитку. З часом різними прийомами виліплені дно, підставка, ніжки, ручки тощо поступово стають елементами, яким не можна відмовити в декоративній значимості. На виробах розглядуваного періоду пластичні прикраси являють собою більш розвинуті і збагачені декоративні засоби, але поряд з ними зустрічаються й стародавні прийоми використання ліпного скла [14]. Кришталевий посуд вони прикрашали алмазною гранню і наліпками смужок з кольорового скла. Щоб повністю оцінити роль ліпного скла в 207 декоративному оформленні виробів, слід пригадати й кольорові вкраплення, які, по суті, є особливими прийомами ліплення, та ті приклади, де ліпне скло є самостійним засобом формування. 3азначимо, що з питанням про ліпні прикраси певною мірою пов’язується питання про клеймування виробів зі скла (наприклад, верхня частина штофа на плечі котрого знаходиться наліпне клеймо овальної форми з написом по колу – KRISTOF DIMITROWICZ . У центрі клейма – сердечко, з обох боків якого зображені голуби під короною і дві пальмові гілки з фондів НДЛ археології та історії Придніпров’я Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Техніка «накладання» – найскладніша з усіх робіт: поверхня скляного виробу покривалася одним або кількома шарами скла різних кольорів. Розрізняють повне накладання і часткове. Таким чином скляні вироби могли декоруватися нитками, стрічками, колами, зірками, крапками, чотирикутниками тощо. Кольорові поєднання візерунків безмежні. Технікою часткового накладання досягалися різноманітні декоративні ефекти («акварельна пляма», «тональний перехід», накладання розмежоване та із зубчастими краями, кольорові скляні нитки, кольорова скляна крихта, печатки на склі тощо). Візерункове скло: мозаїчне, філігранне та міллефіорі («тисяча квітів») [21] виготовлялося шляхом попереднього складання і зварювання різноманітних заготовок із безколірного, кольорового та приглушеного скла. У поперечному перетині виробів із мозаїчного скла містяться повторення орнаментів – геометричних і фігурних (у вигляді квітів і розеток, тварин і птахів, літер, написів тощо). Таке скло використовують для декорування інших скляних виробів. Філігранне скло виготовляється шляхом повздовжнього накладання на виріб витих та фігурних скляних смужок. Особливий ефект досягається при використанні для смужок авантюринового скла. Окремим видом філігранного є сітчасте скло, в товщі якого міститься рівномірна сітка переважно білих приглушених, рідше кольорових ниток. Оздоблення виробів зі скла міллефіорі здійснюється шляхом вплавлювання у зовнішню поверхню відколених дрібних пластинок, що утворюють візерунок із барвистих квіток. Скло з оптичними ефектами отримувалося внаслідок застосування прийомів тихого видування, вальцювання, при нанесенні кольорових ниток, крихти на вальцьовані вироби тощо [9, 97]. Фактурне скло типу «кракле» нагадує візерунки морозу на віконному склі, але інколи утворюється тонка сіточка тріщинок на поверхні (нагадує «кракле» в кераміці). Скляні вироби інкрустувалися вставками із фарфору, срібла або міді. Ці прикраси могли бути у вигляді птахів, тварин, квітів, рельєфних портретів тощо. Декоративні покриття – це розпис виробів зі скла силікатними фарбами, оздоблення їх дорогоцінними металами, розчинами солей і люстрами, технікою іризації, дифузними барвниками тощо [4]. Однією з технік є іризація (від грецького «райдуга») – техніка обкурювання підігрітого скла парами солей олова, вісмуту, титану, внаслідок чого на поверхню скла осідає тонка райдужна плівка. Ефект іризації зумовлений інтерференцією світла. Аналогічного декору можна досягти нанесенням на скло люстрових 208 фарб. Декорування дорогоцінними металами відбувається шляхом нанесення на скло тонкої блискучої плівки золота або срібла. Зазначимо, що існували і механічні техніки декорування скляних виробів: шовковотрафаретний друк, декалькоманія, високий друк тощо. Гранування і гравірування, істотно відрізняючись одне від одного, походять від одного й того ж технічного прийому – механічного знімання частини поверхні виробу. Цей прийом обробки скла, відомий в античному світі, зовсім занепав в середні віки і відновився лише у XVII ст. в Чехії [11]. Приблизно в цей самий час місцеві скляні вироби з різьбленою орнаментацією з’являються в Україні і в Росії. В українському гутному склоробстві техніка гранування використовувалася переважно на ніжках бокалів. (наприклад, у такій техніці виготовлений західноукраїнський кришталевий гравірований й гранований бокал з філігрованою ніжкою). Вироби, виготовлені з «півкришталю», кришталю або з переплавленого бою привізного кришталевого посуду, гранувались «ямками» і «ложками», тобто круглими і овальними заглибленнями [9, 84]. Позолочені оздоблення не закріплювались випалюванням і швидко стирались. Проте існувало також виробництво посуду, золоті і срібні прикраси на який наносилися в процесі видування і тому були значно тривкіші. Центром цього виробництва було Вільхівське староство на Поділлі. Часто позолочувалися заглиблення гравірованих орнаментів з наступним покриттям тонким захисним шаром скла. Деякі вироби оздоблювалися малюванням емаллю та позолотою (наприклад, гранована склянка з позолотою з фондів НДЛ археології та історії Придніпров’я Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. Фрагменти зі слідами тривкого малювання білою емаллю і золотом свідчать, що ця оздоблювальна техніка була добре відома. Таким чином, технічний рівень українського склоробства вже з XVII ст. відповідав рівню техніки скляного виробництва в інших європейських країнах, за винятком Венеції, а з XVII ст. – Чехії. На українських гутах варилося переважно просте, зеленувате скло, але виготовлялось також і кольорове. Виробництво ґрунтувалось виключно на ручній праці. На місці поселень на землях козацтва знайдено багато фрагментів типового скляного посуду – штофів, фляг і дзбанків, барилець. Тому більш детально розглянемо знахідки гутного скла з найбільш інформативних та цікавих досліджень археологічних пам’яток цього часу: містечка Самарі – Новобогородицької чи Богородицької фортеці [1; 8; 13], поселення в урочищі Попов мис поблизу селища Стара Ігрінь, містечка Китайгород, Полтавської фортеці, Цареборисівської фортеці та Батурина – гетьманської столиці за часів Мазепи. Знахідки гутних скляних виробів представлені фрагментами основних функціонально-типологічних категорій: посудин для зберігання рідин та сипких речовин (кварти, штофи, напівштофи, пляшки, фляги, баклаги, глеки з ручкою, молочники, карафки, барильця, банки,), столового посуду (склянки, стопки, кухлі з ручкою, кубки, чарки, келихи, бокали), посуду для індивідуального вжитку (тарілки, цукорниці, вази- 209 кошики для цукру, сільнички, перечниці), аптечного посуду, вікон, дрібних скляних виробів (чорнильниці, свічники, дзеркала, гало, прикраси, скляні вставки) [5]. Форми скляних виробів визначались їх призначенням, особливостями матеріалу і вільновидувноїі техніки. Вироби склодувів були зручними і гарними, прикрашались пластичним скляним оздобленням. Українське скло має в цілому самобутні риси. Форми і прикраси виробів указують на зв’язок із стародавніми руськими традиціями; особливо яскраво це видно на характерних прикрасах ліпленим склом. Відзначаючи впливи на українське скло XVI – XVII ст. склярства Заходу, слід підкреслити, що вони мали другорядне значення й не були вирішальними. Майстрам-гутникам, які вийшли з народного середовища, належить заслуга збереження і розвитку спадщини давньоруського скла, його художньої і технічної культури. Техніка виготовлення, матеріал, форми, декор виробів зі скла в процесі свого розвитку значною мірою залежали від пануючих у той чи інший час стилів культури: готики, ренесансу, бароко. Вплив готичного стилю (для гутного скла на українських землях – XIV – XV ст.) позначався на загал на формах скляного посуду, які стають циліндричними, догори витягнутими. Особливістю скляних виробів ренесансу (кінець XV – друга половина XVII ст.), окрім появи поряд з готичними циліндричними кулеподібних форм посуду, було те, що, з’являються клейма-печатки та клейма-герби. Стиль бароко (XVII – XVIII ст.) привніс значні зміни до технології та техніки виробництва, у першу чергу це стосувалося декорування (пишність в оформленні, поява принципово нових технік декору). Джерела та література 1. ІА НАНУ. – Ковальова І. Ф. Північно-степове Подніпров’я від доби бронзи по пізнє середньовіччя: протистояння та взаємодія культур / І. Ф. Ковальова, В. М. Шалобудов, В. О. Векленко // Звіт про науково-дослідну роботу д/б тема № 01033-03 (заключний). – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. 2. Харитонова О. В. Скло козацьких пам’яток України XVII – XVIIІ ст.: джерелознавчий аспект. дис. канд. іст. наук : 07.00.06 / О. В. Харитонова. – Д., 2010. 3. Антонович Є. А. Декоративно-прикладне мистецтво / Є. А. Антонович, Р. В. Захарчук-Чугай, М. Є. Станкевич. – Львів, 1992. 4. Безбородов М. А. Передовые стекольные заводы первой половины XVIII века. Очерки по истории русского стеклоделия / М. А. Безбородов. – М., 1952. 5. Безбородов М. А. Стеклоделие в Древней Руси / М. А. Безбородов. – Минск, 1956. 6. Гошко Ю. Г. Промисли й торгівля в українських Карпатах XIV – XIX ст. / Ю. Г. Гошко. – К., 1991. 7. Кісь Я. П. Промисловість Львова у період феодалізму (XIII – XIX ст.) / Я. П. Кісь. – Львів, 1968. 8. Ковальова І. Ф. Свідчення міжнародної торгівлі козацької доби з Присамар’я / І. Ф. Ковальова // Археологічний літопис Лівобережної України. – Полтава. – 2/2002 – 1/2003. – С. 187 – 190. 9. Ланцетин Л. Г. Изготовление художественного стекла. / Л. Г. Ланцетин, М. Л. Нестеренко. – М.. 1972. – 304 с. 210 10. Мартинюк С. Давнє скло в Україні / С. Мартинюк // Скло України. – К., 2004. 11. Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва – Львів: Видавництво Львiвського ун-ту, 1969. 12. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні / О. О. Нестеренко – К., 1959, 1962. – ч. 1, ч. 2. 13. Перлини козацького Присамар’я: містечко Самарь та Богородицька фортеця / ред. І. Ф. Ковальова – Д., 2008. – 168 с. 14. Петрякова Ф. Українське гутне скло. / Ф. Петрякова – К., 1975. – 148 с. 15. Пляшко Л. А. Подорож до міста XVIII ст. / Л. А. Пляшко – Київ: Наукова думка, 1980. 16. Пономарев А. М. Промышленность Украины в XVIII веке. Начальные формы мануфактуры. / А. М. Пономарев. – Черновцы, 1968. 17. Рожанківський В. Ф. Українське гутне художнє скло. / В. Ф. Рожанківський – К, 1959. – 356 с. 18. Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси / Б. А. Рыбаков – М., 1948. 19. Свешников М. Тайны стекла. / М. Свешников – М. – Л., 1946. 20. Січинський В. Нариси з історії української промисловості. / В. Січинський. – Львів, 1838. 21. Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII – XVIII ст.) / О. Р. Тищенко – К., 1992. 22. Шелковников Б. А. Художественное стекло / Б. А. Шелковников. – Л., 1962. 23. Яніцкая М. М. Беларускае мастацкае шкло. (XVI – XVIII ст.) / М. М. Яніцкая. – Мінськ, 1977. Станіслав Погоржельський (Київ), учень 9 класу спеціалізованої школи № 52, кандидат у дійсні члени МАН Аналіз та класифікація шабель, знайдених під Берестечком Всі ми знаємо, коли відбулася та що сталося під час Берестецької битви, проте ми маємо дуже малі відомості про спорядження та амуніцію тієї чи іншої сторони, а особливо про озброєння. В цій праці автор хоче розповісти про шаблі, які використовувалися під час битви під Берестечком. Нюанс з холодною зброєю є найцікавішим та найсуттєвішим. В шляхті й узагалі в усій громадськості Речі Посполитої шабля вважалася атрибутом та повсякденною річчю кожного шляхтича. Автор опише, які типи шабель були на озброєнні обох сторін, за даними на основі розкопок під Берестечком І.К. Свєшнікова. Крім того, автор охарактеризує всі кроки, за якими створювалась реконструкція шаблі польського шляхтича, схожої на ті, що були розкопані І.К.Свєшніковим на полі битви. В роботі використовуються такі методи дослідження, як аналіз та систематизація джерел польських та українських істориків-зброєзнавців. Практичною частиною роботи є авторська реконструкція шаблі часів XVII ст. з урахуванням наукових джерел. Об’єктом даної роботи є шаблі періоду 1648–1654 років. Предметом – шаблі, знайдені І. К. Свєшніковим на полі 211 Берестецької битви. Робочою проблемою-гіпотезою автора є чітка класифікація шабель, знайдених під Берестечком. На відмінну від І.К. Свєшнікова, автор не буде розділяти знайдені шаблі під Берестечком на: польські і козацькі. Це пояснюється тим, що як польська шляхта, так і козаки могли користуватись цими шаблями. В цій битві було дуже мало регулярних військ, а це означає, що не було регламенту, які шаблі треба носити, а які—ні. Кожен носив таку, яку хотів та міг собі дозволити. Бунтівники були громадянами Речі Посполитої, тому одягалися та носили зброю відповідно своїй державі. Це підтверджує те, що різниця між польськими шаблями та шаблями, що були на озброєнні повсталих, є досить розмитою. Основною неточністю Свєшнікова І. К. у його роботі є те, що він, в основному, обмежується лише польськими джерелами та записує всі шаблі як польські. Автор вважає це частково не вірним, тому що деякі екземпляри знайдених шабель відносяться до турецьких. Наприклад, шаблі типу клих та аджем-клих, які він зараховує до типу татарка [Свєшніков І., 1993, 229.]. Також до суттєвих неточностей, які допустив у своїй роботі Свєшніков І. К., слід зарахувати той факт, що археолог при класифікації польських шабель не виводить, як окремий клас, шаблі угорського типу. Шаблі даного типу він відносить до угорсько-польського. Окремі польські дослідники (Жигульський [Zygulski Z., 1982, 147]) вважають, що між угорськопольським та угорським типом немає різниці. Протиставити цьому можна твердження інших польських істориків, які вважають абсолютно по-іншому. Відомий польський історик-зброєзнавець Квасневич пише, що до відмінностей, які відрізняють угорські шаблі від інших шабель, можна занести: просту гарду, яка не розширюється на кінцях (на відміну від угорсько-польської); неглибокий вигин; відсутність латуні [Kwasniewicz W., 2003, 34.]. Дані незначні характеристики мають деякі шаблі, класифікацію котрих автор виправив. До певних помилок можна віднести й те, що І. К. Свєшніков приписує шаблі під номерами 4,3; 4,4; 4,5 до абсолютно протилежних їм типів. Про шаблю під номером 4,3 він пише, що вона відноситься до типу татарка [Свєшніков І., 1993, 229.], хоча, насправді, вона являє собою гібрид між шаблею гусарського типу та типом аджем-клих (клинок від гусарської, а гарда та руків’я від аджем-клих). Шаблю ж № 4,4 він відносить до типу швейцарських шабель, хоча це некоректно. Дана шабля відноситься до гусарського, пів-закритого типу з обленком. Також він допустив неточність при описанні шаблі під номером 4,5. За твердженням І. К. Свєшнікова, вона відноситься до типу гусарських палашів. В основному він правий, проте є одна похибка, яка вказує на те, що це шабля. У своїй книзі “Broń w dawnej Polsce” Жигульський пише: “В XVII столітті був розповсюджений палаш з широким, рівним клинком” [Zygulski Z., 1982, 183.].Очевидно, що палаш повинен мати повністю рівний клинок, а наш екземпляр має неглибокий вигин в нижній частині клинка, що є рисою, лише притаманною шаблям. Наприкінці автор хотів би зупинитися на останній шаблі, в класифікації якої археолог допустив неточність. Правильно та чітко описавши 212 характеристику шаблі, він заніс її до типу “козацьких” шабель. Це твердження не відповідає дійсності. Так, насправді існував такий тип шаблі як “козацький”, але ця назва є досить рідкою і, в основному, шаблі цього типу називають “гусарськими карабеллами”. Проте дана шабля не відноситься до них. Ця шабля є яскравим представником угорського типу. Вона має виражений дол, просту та відкриту гарду, яка не розширюється на кінцях. Перелічені ознаки вказують на її приналежність до типу угорських шабель. Пишучи дану працю автор зробив реконструкцію польської шаблі, яка є схожою до шабель, знайдених під Берестечком І. К. Свєшніковим. Реконструкція була створена на основі багатьох археологічних та довідкових джерел, які дають вичерпну інформацію про вигляд, форму та конфігурацію шаблі. Серед усіх шабель, знайдених І. К. Свєшніковим, автор обрав шаблю гусарського типу. Автор свій вибір пояснює тим, що гусарська шабля була досить поширена на теренах України, а особливо за часів повстання Богдана Хмельницького. Тому було б доречно створити реконструкцію саме цієї шаблі, щоб проілюструвати, якою зброєю користувались наші предки. Процес створення шаблі складається з таких пунктів: 1.Закупівля металу та вугілля. 2. Нагрів металу та створення з нього полоси. 3. Перетворення полоси на клин. 4. Створення з клина заготовки. 5. Відокремлення руків’я. 6. Створення дола 7. Закалення клинка. 8. Створення гарди Кінцевим результатом проведеної роботи стала шабля гусарського закритого типу. Загальна довжина 98,5 см. Довжина клинка 86,5 см. Довжина гарди 10,5 см. Довжина каблонка 14 см. Довжина руків’я 12 см. Довжина долів 86,5 см. Довжина вусиків 7,5 см. Оскільки головною проблемою-гіпотезою була чітка класифікація шабель, знайдених під Берестечком та виправлення неточностей, допущених І. К. Свєшніковим, автор дійшов певного висновку. З усіх знайдених І. К. Свєшніковим 16 взірців холодної зброї правильно класифіковано лише 5. Це пояснюється тим, що джерела, якими на той час користувався І. К. Свєшніков, у наш час вважаються вже застарілими. При класифікації шабель археолог використовує лише чотири джерела. Серед них: Жигульський, Надольський, Ленц та Крип’якевич [Свєшніков І., 1992, 225–232.]. На відмінну від цього автор статті вивчив сім джерел, серед яких 4 польські (Жигульський, Віммер, Квасневич, ), 2 українські (Свєшніков, Археологія), 1 російський (Аствацаутрян). Не дивлячись на це, можна зробити висновок, що з І К Свєшніков зробив загалом правильну класифікацію та чітко визначив більшість шабель. 213 Література 1. Аствацатурян Е. Турецька зброя. - Санкт-Петербург: Оружейная академія, 1992. 2. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. Львів: Слово, 1992. 3. Археологія доби українського козацтва XVI-XVIII ст. - Київ: ВІПОЛ, 1997. 4. Kwasniewicz W. Dzieje szabli w Polsce. - Warszawa: Bellona, 2003. 5. Wimmer J. Dawne wojsko Polskie. - Warszawa: Bellona, 2005. 6. Zygulski Z. Bron w dawnej Polsce. - Warszawa: Panstwowe wydawnictwo naukowe, 1982. Ігор Ігнат’єв (Дніпропетровськ), позаштатний науковий співробітник лабораторії археології Придніпров’я ДНУ Олег Погорілець (Хмельницький), директор Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» Аерофотозйомка – як метод виявлення та дослідження залишків середньовічної фортеці «Замок Ракочі» З 2000 р. поблизу стародавнього містечка Меджибожа (Хмельницька область) проводяться стаціонарні дослідження залишків фортеці ХVІ ст., яка більш відома в науковій літературі як «Замок Ракочі» [1, 48-53]. В ході археологічних робіт було відкрито фундаменти декількох фортифікаційних кам’яних споруд, встановлено систему формування валу та південної частини подвір’я замку, зібрано колекції посуду, кахлів, нумізматики, побутових металевих предметів, остеології та фрагментів озброєння [2, 24-28]. Виявлені артефакти, в основному, нумізматика, надали можливість датувати залишки укріплень першою половиною ХVІ ст. та пов’язати функціонування фортифікації зі згадками літопису і архівних документів. Так, в умовах договору 1556 р., за яким власник Межибожа Микола Сенявський передає шляхтичу Пясецькому село Гринівці, окремим пун-ктом відзначено, що селяни зобов’яРис. 1. План замчища біля містечка зані постачати будіМеджибіж вельний ліс «на 214 новий замок у Меджибожі» [3, 45-46]. Під 1566 р. в Львівському літописі згадується про те, що велика орда оточила Меджибіж, де в замку сховалися Микола Сенявський та його син Рафаїл. Взяти містечко татарам не вдалося, проте вони понищили все навкруги [4, 35]. Знайдені на території укріплення в певному секторі наконечники стріл та свинцеві кулі вказали дослідникам напрям Рис. 2. План замчища «Замок Ракочі» (2001 р.) штурму замку, що надало можливість висунути припущення про загибель замку саме в цей час. Цю дату підтверджують і знай-дені монети – самі «молодші» із них датуються 1564 р. [5, 98–106]. Попри встановлення хронології функціо-нування фортеці, на сьогоднішній день залишається відкритим питання функціонального (окрім принципи побудови оборонного) призначення укріплення та фортифікаційного об’єкту. Саме наприкінці ХV – на поч. ХVІ ст. у Східній Європі активно розробляються нові форми фортифікації, що було зумовлено застосуванням артилерії в облозі та захисту фортець внаслідок винайдення димного пороху, котрий значно покращив властивості гармат. Декілька фортифікаційних шкіл намагалися пристосувати старі замки до нових умов та виробити нові підходи для будівництва укріплень. У 1527 р. в Нюрнберзі відомий живописець, рисувальник, гравер, математик, теоретик мистецтва і фортифікатор Альбрехт Дюрер (*21 травня 1471 — † 6 квітня 1528) написав трактат «Руководство по укреплению городов, замков и крепостей», в якому наводяться приклади побудови ідеального укріплення – як окремо фортеці, так і цілого міста [6]. Ідеї Дюрера були використані в Європі у Вероні, Рис. 3. На світлині з повітря чітко читається Нюрнберзі. Проте вели«анвелопа» 215 кі кошти, котрі були потрібні для втілення цих ідей, не дали можливості широко розгорнути будівництво нових фортифікацій. Але самі принципи та підходи, які викладені в трактаті, були частково використанні в першій пол. ХVІ ст., а також через століття пізніше. Враховуючи те, що молодший брат Альбрехта Дюрера – Ганс, був придворним художником польського короля Сигізмунда І (Старого), можна припустити, що при королівському дворі були ознайомлені з трактатом [7, 379, 383, 579]. Елементи нових фортифікацій, котрі відповідали духові часу, могли бути використані при будівництві укріплень на східних кордонах Польської Корони, де постійно відчувалась загроза татарських та валаських нападів. При розбудові фортеці у Кам’янціПодільському фахівці відзначають «дюреровські» прийомі при будівництві окремих веж. І якщо татари рідко використовували для своїх нападів артилерію (битва під Сокалем 1519 р., під Ольшаницею – 1527 р.), то цього не можна сказати про волохів, котрі в цей період здійснили кілька військових походів, проводили систематичні облоги міст (Брацлав, 1551 p.) та брали участь у багатотисячних битвах, таких, як під Обертином у 1531 р. Саме в такому аспекті можна розглядати будівництво «Замку Ракочі», котрий прикривав підступи до Меджибізької фортеці, не даючи можливості ворогові встановити далекобійні облогові гармати. При його будівництві було використано рекомендації трактату Дюрера. Проте аналіз складної системи фортифікації, перші плани котрої опублікував Є. Сіцінський в 1920 р., а в 2000–2006-х роках продовжила археологічна експедиція «Меджибіж – 2000», не надавало повної картини без обстеження території з висоти (Рис. 1, 2). Потрібно зауважити, що в системі Google ця територія відсканована недостатньо і прочитуються лише загальні обриси замку. Щоб отримати повну інформацію про інфраструктуру укріплення, в 2006 р. для здійснення аерофотозйомки для роботи в експедиції був запрошений мотопарапланерист Ігор Ігнат’єв [11]. Аерофоторозвідка замчища відбувалась у період з 2006 по 2009 роки восени. Висота виконання робіт від 100 до 300 метрів. Фотофіксація пам’ятки, проведена у вечірній час з різних висот і ракурсів, дала змогу, переважно за тіньовими прикметами, дослідити раніш невідомі елементи системи фортифікації. На фото чітко читається зовнішня лінія оборони – «анвелопа» (Рис. 3), на котрій через певні відтинки розташовані позиції для гармат. Кожна позиція мала кут обстрілу 180º та більше, що надавало можливість вести фланговий вогонь вздовж рову з насипом в напрямку сусідніх позицій. Аерофоторозвідка замчища відбувалась у період з 2006 по 2009 роки восени. Висота виконання робіт від 100 до 300 метрів. Фотофіксація пам’ятки, проведена у вечірній час з різних висот і ракурсів, дала змогу, переважно за тіньовими прикметами, дослідити раніш невідомі елементи системи фортифікації. На фото чітко читається зовнішня лінія оборони – «анвелопа» (Рис. 3), на котрій через певні відтинки розташовані позиції для гармат. Кожна позиція мала кут обстрілу 180º та більше, що надавало можливість вести фланговий вогонь вздовж рову з насипом в напрямку сусідніх позицій. 216 На світлині, зробленій з повітря, чітко проглядається гласис, котрий був насипаний із ґрунту, що піднятий з рову (Рис. 4). Аерофотозйомкою було охоплено цілий комплекс, що з землі неможливо було зробити. В результаті досліджень було отримано понад ста цифрових фотографій як самої фортеці, так і навколишньої території. Отримана за допомогою аерофотозйомки інформація надала можливість уявити місце укріплення в історичному і природному ландшафті, показала врахування будівничими природних умов та водних перешкод. У подальших дослідженнях цієї пам’ятки є необхідність провести аерофоторозвідку у різні періоди року. Такий підхід дасть змогу, за допомогою рослинних, тіньових та ґрунтових прикмет [12], виявити, можливо, нові об’єкти. В запланованій на 2012 р. аерофоторозвідці буде охоплена більша територія, до якої ввійдуть найближчі населені пункти: села Головчинці, Ставниця, Требухівці та містечко Меджибіж. Це надасть можливість відслідкувати в просторі такі домінанти як Межибізький замок та «Замок Ракочі» по відношенню до цих населених пунктів, більшість з яких існуРис. 4. Вигляд замчища з повітря вала вже у XVI ст. Аерофотозйомка з висоти 300-400 метрів надасть можливість детальніше проаналі-зувати вплив течії р. Південний Буг, її допливів і рельєфу на місце вибору при будівництві цих укріплених пунктів. Цікавим також буде прослідкувати зміни ландшафту при порів-нянні картографічних та інших джерел із сучасною аерофото-розвідкою. Історія «Замку Ракочі» не закінчилась після знищення його татарами в XVI ст. Дослідження впливу цього об’єкту на етногенез місцевості протягом століть являє собою безперечний науковий інтерес. Охоплюючи та фіксуючи з висоти пташиного лету ареал Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» нам надається можливість узагальнити та доповнити знання про цей край. Компактність таких археологічних комплексів, як «Замок Ракочі» чи Богородицька фортеця [13; 14; 15] дає змогу більш ретельного дослідження як на землі, так і з повітря. З цього приводу бажано відмітити, що при поширених районах пошуку переважно з пересічною місцевістю аерофоторозвідка дає можливість ефективно провести дослідження. Досвід експедиції по пошуку і локалізації табору Стефана Потоцького у битві при Жовтих Водах та пошуку і локалізації Пилявецької битви належним чином це демонструє [9; 10; 16]. 217 Враховуючи досвід польотів над «Замком Ракочі» та іншими археологічними пам’ятками слід зазначити, що у довготривалих експедиціях є можливість вибору сприятливих погодних умов, що надасть можливість більш якісно провести аерофоторозвідку, а використання цифрової фотокамери і ноутбука прискорює обробку матеріалу безпосередньо у польових умовах з подальшою корекцією повітряних і наземних робіт. Джерела та література Погорілець О.Г., Стопенчук С.М. Про початок систематичного дослідження замчища «Ракочі», розташованого поблизу смт. Меджибожа Летичівського р-ну Хмельницької обл. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: збірник наукових статей. – Вип. 10. – К., 2001. – 264 c. 2. Погорілець О.Г., Стопенчук С.М. Дослідження залишків укріплення періоду пізнього середньовіччя поблизу смт. Меджибіж Летичівського р-ну Хмельницької обл.// Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 11. – К., 2002. – 284 с. 3. Bialkowsi L. Podole w XVI wieku: Rysy spoleczne I gospodarcze. – Warszawa, 1920. 4. Сіцінський Ю. Oборонні замки Західного Поділля XIV – XVII ст. Кам’янець-Подільський, 1994. – 96 с. 5. Погорілець О.Г. Нумізматична збірка з досліджень пізньосередньовічного укріплення «Замок Ракочі». // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 12. – К., 2003.– 339 с. 6. Durer A. Etliche Underricht zu befestigung der Stett, Schloss und Flecken. Nurnberg, 1527 / Faksimile. Kommentar Alvin E. Jaeggli. - Zurich, 1971 – 138 s. 7. Дюрер А. Трактаты. Дневники. Письма. / Пер. с ранненововерхненемец. Ц. Нессельштраус. СПб., 2000. – 704 с. 8. Погорілець О.Г., Стопенчук С.М., Роль замків Верхнього Побужжя у європейському торговому сполученні пізнього середньовіччя // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К. 2007. – Вип. 16. – С. 476. 9. Погорілець О.Г. До проблеми пошуку місця битви під Пилявцями // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – К. 2007. – Вип. 16. – 476 с. 10. Погорілець О.Г. До питання локалізації населеного пункту Пилявці середини XVII cт. // Матеріали Всеукраїнської науково – практичної конференції «Пилявецька битва 1648 року в історії України». – Хмельницький, 2008. – 330 с. 11. Игнатьев Игорь. Применение мотопараплана для фотографирования с высоты в археологических изысканиях //Нові дослідження пам яток козацької доби в Україні. -К.,2009. – Вып. 18. - С.139-141. 12. Дойель Л. Полет в прошлое. – М., 1979. – 296 с. 13. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М., Векленко В. О. Звіт про науково-дослідну роботу «Північно-Степове Подніпров’я від доби бронзи по пізнє середньовіччя: протистояння та взаємодія культур». – Д., 2005. 14. Ковальова І. Ф., Шалобудов В. М., Векленко В. О. Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самарь та Богородицької фортеці. Науководовідкове видання. – Д., 2007. – 108 с. 15. Ковалева И. Ф. Жизнь, проведенная в могиле: исповедь археолога. – Д., 2008. – 192 с. + 48 с. вкл. 16. Погорілець О. Г. Археологічні розвідки місць битви під Пилявцями 1648 р. (2005 – 2008 рр.) // Матеріали Всеукраїнської науково – практичної конференції «Пилявецька битва 1648 року в історії України». – Хмельницький, 2008. – 330 с. 1. 218 ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ Людмила Іванникова (Київ), науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, кандидат філологічних наук Проводи козацького війська (за «Требником» Петра Могили 1646 р.) Знаменитий «Требник» святителя Петра Могили, що був впорядкований і виданий в середині XVII ст., напередодні національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, яскраво відбиває історичні реалії козацької доби, зокрема, епоху безперервних воєн з Османською імперією, а також і світоглядні уявлення того часу. Зокрема, йдеться про те, що безбожні народи, які нападали на нашу землю, були не тільки ворогами православної України, всього християнського світу, а й ворогами Самого Бога, Якого вони не визнавали. Тож смерть за православну віру і Церкву була особливо почесною, особливим духовним подвигом "христолюбивого воїнства", на який ішли самовіддано і з радістю. Своїми численними перемогами над ворогом козацьке військо (як реєстрове, так і запорозьке) багато чим завдячує Українській Православній Церкві, яка і благословляла, і освячувала кожен похід на захист вітчизни. На жаль, нам не відомо, чи був у той час традиційний народний обряд проводів на війну. Українські народні думи та етнографічні матеріали ХІХ– ХX ст. повідомляють лише про те, що козак, вирушаючи в похід, повинен був взаємно попрощатися з рідними, близькими та односельцями, примиритися з усіма, з ким сварився, одговітися й причаститися Святих Христових Таїн, а мати й сестра повинні були оплакати його як покійника [1, 80-83; 4; 5]. Все це нагадує приготування до смерті й похорону. Крім того, в народних думах, зокрема, в думі про Олексія Поповича, згадується той факт, що козаки наймали молебні за перемогу над ворогами: «Чужі козаки по церквах молебні наймали, а ми в шинку п’єм-гуляєм» [5, 78]; «То в неділю рано, пораненьку по церквах і по манастирах служби одправляють, а я у корчмі п’ю-гуляю» [5, 69]. Ця інформація цілком відповідає історичній дійсності. Переглянувши «Требник» свт. Петра Могили, який впорядковувався на основі старих друкованих та рукописних українських «Требників», ми знайшли ряд богослужінь, які повинні були забезпечити перемогу над ворогом, мир і спокій на нашій землі. Такі служби одправлялись під час нашестя чужинців в усіх храмах і монастирях, не кажучи вже про церкву, яка знаходилась у Січі Запорозькій. Найголовніші з цих молебнів два - це "Вослідованіє молебнаго пінія ко Господу Богу нашему за царя і за люди, піваємого во время брані, против супостатов находящих на ны» [2, 136-157]* та * У «Требнику» подана буквена нумерація сторінок, яку ми передаємо числами. – Л. І. 219 «Вослідованіє молебнаго пінія, піваємаго в нашествії варвар і в нахожденії язиков» [2, 158-182]. Ці два молебни мали глибокий покаянний зміст, адже ґрунтувались на вірі в те, що всі нещастя, війни та напади чужинців – це кара Божа за людські гріхи, а в цілому за гріхи всього народу. І отже, тільки очистившись покаянням, воїни здобували силу для перемоги над супротивниками, ставали невразливими для ворожої зброї, здобували в підтримку небесне, ангельське воїнство. Про це неодноразово наголошується в окремих виголосах і молитвах священика. Ці молебни служили після Літургії, за якою народ і воїнство сповідались та причащались Христових Тайн на відпущення гріхів. При необхідності (коли військо вирушало в похід (в морський похід)), вищеназвані молебни поєднувалися з іншими, під час яких безпосередньо благословлялися і освячувалися військові клейноди, зброя, кораблі та самі козаки на ратний подвиг. Це – «Чин благословенія воднаго судна ратнаго, на супротивния отпущаємаго, єдинаго іли многих і благословенія воїном в них плити хотящим" [2, 238-245], «Чин освященія воїнскаго знаменія, єже єсть хоругви, і воєм благословеніє на брань» [2, 245-254] та «Чин благословенія воїнскіх оружій» [2, 254-256]. Звертаючись до Бога і Богородиці, до Небесного Воїнства на чолі з Архістратигами Михаїлом та Гавриїлом, до всіх святих – апостолів, мучеників, пророків, святителів і преподобних, а також до Животворчого Хреста Господнього, молитви благали навести жах та безсилля на ворогів, підкорити їх під ноги воїнства Христового. Для освячення судна ратного чи багатьох кораблів (в даному разі, козацьких чайок), священик разом з кліром приходив на берег моря або річки і там безпосередньо правив молебен, у якому просив благословення Божого на ці судна, щоб Господь зробив їх страшними й жахливими для всіх ворогів, щоб до Гетьмана і до всього воїнства, які будуть плисти на них, приставив Ангела Сили, який би додавав їм сили та мужності, оберігав від бурі, великих хвиль і потоплення, посилав попутні вітри, а на ворогів панічний жах, щоб нищив та переслідував їх. Віддаючи себе повністю на волю Божу, козаки вірили, що не власною силою, а силою Всевишнього вони переможуть будь-якого ворога. Після молебну, взявши святу воду, священик окропляв судна, промовляючи: "Благословляються судна ці окропленням води цієї священної в благополучне плавання і в перемогу над ворогами Христолюбивому воїнству в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Після цього він кропив також і Гетьмана, і все воїнство, промовляючи: «Нехай благословить вас Господь від Сіону і нехай віддасть ворогів ваших під руки вам, і нехай підкорить їх під ноги ваші во славу Свою. Ви ж будьте мужні, і нехай зміцнюється серце ваше і, уповаючи на Господа, перемагайте ворогів ваших в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Далі десницею благословляв воїнство, кажучи: «Благословення Господнє нехай буде на всіх вас завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків». Після цього церковнослужителі відходили, а воїнство відразу вирушало в плавання «во ім’я Господнє». Бойові знамена (хоругви) та зброя освячувались у храмі. Військові 220 прапори, як правило, освячував сам митрополит або єпископ, і дуже рідко священик (очевидно, це залежало від важливості прапора – чи був він гетьманським, полковим, сотенним чи курінним). Спочатку він служив вище згадуваний молебен, в який після прочитання канону включався чин освячення воїнського знамена. Хоругви ставились перед вівтарем, на амвоні, розпростерті. Святитель, стоячи перед престолом, як на Літургії, творив молитву, клірики ж співали на два хори, - все це відбувалося надзвичайно урочисто і святково, не зважаючи на обставини воєнного часу. Головний лейтмотив церковного співу – «З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, яко з нами Бог!» Виголоси та прохання повторювались, хіба що додавалися особливі: «зробити знамено це страшним і жахливим для ворогів наших», дати вірному воїнству, що знамено це носить і на нього споглядає, сміливість, силу та мужність, а у ворогів, що на нього споглядатимуть, силу і мужність на страх і втечу перетворити. Під час співу тропаря і кондака Хресту Господньому (саме він зображався завжди на козацьких знаменах), святитель виходив з вівтаря і, ставши над хоругвами, читав голосно молитву до Бога Отця, щоб Він цю хоругву, на брань уготовану, освятив, і благословив, і зберіг ополченням Ангелів, щоб вона була воїнам на перемогу, а ворогам на страх. Іншу молитву, за воїнів, святитель читав, повернувшись до них лицем, і благословляв їх десницею, прохаючи Господа захистити, зберегти, спасти, очистити й радістю духовною наповнити душі їх, послати їм Ангела світлого, а для ворогів жахливого. Після цього святитель окропляв хоругву святою водою, промовляючи: «Благословляється і освячується знамення це воїнське на силу і утвердження христоіменитого воїнства, і на перемогу над усіма ворогами окропленням води цієї священної в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Після цього він брав знамено і давав у руки хорунжому, перед тим поставивши його на коліна, і промовляв: «Прийми хоругву сію, небесним благословенням освячену, і хай буде вона для ворогів християнського роду страшною і жахливою, і нехай дасть тобі Господь благодать, щоб з нею на славу імені Його пресвятого пройшов ти мужньо крізь ворожі ополчення неушкодженим в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа", – і благословляв його, кажучи: "Мир тобі!" Він же, прийнявши хоругву, цілував десницю, яка її подала. Якщо там були воїни, єпископ благословляв їх словами: «Благословення Господнє нехай буде на всіх вас, а ви будьте мужні, і нехай кріпиться серце ваше, і уповайте на Господа, бо Він переможе ворогів наших!» – і окропляв усіх воїнів святою водою, знаменуючи їх хрестом. Освячення хоругви мало майже державне значення, адже це був один з козацьких клейнодів, який вважався не лише символом влади Гетьмана, але й символом державності України (січова хоругва – символом Війська Запорозького), а полкові хоругви були звичайними бойовими знаменами, втрата яких означала поразку на полі бою. Тож і не дивно, що освячення цих знамен відбувалося так урочисто. Інша справа - козацька зброя. Свій власний меч або шаблю освячував 221 кожен воїн, а перед походом зброю могли освячувати всі разом. Тож випадок у Мотронинському монастирі в часи гайдамаччини (1768 р.) був, очевидно, продовженням козацької традиції. Принаймні з "Требника" Петра Могили зрозуміло, що для XVI-XVIII століть це була річ звичайна. Отже «Чин благословенія воїнскаго оружія» також відправляв святитель або ієрей. І владика, і священик для цього служіння зодягалися в повне облачення як для Літургії. Звелівши покласти зброю перед амвоном, на столі, покритому обрусом, святитель виходив з вівтаря і, обкадивши його навхрест, розпочинав молебен. В молитві над мечами і шаблями просив він небесного на них благословення, і воїнам, які піднімають їх для зміцнення і захисту Церкви Святої, і сиріт, і вдів, і всіх християн, сущих на землі (а саме так і сприймались народом козацькі війни під час турецько-татарських нападів), дати силу, а саму зброю зробити і грізною, і страшною, і побідоносною. Після молитви єпископ кропив зброю святою водою, промовляючи: «Благословення Бога, в Тройці Святій славимого, Отця, і Сина, і Святого Духа, через окроплення води цієї свяченої нехай зійде і завжди буде на оружжях сих і на тих, що їх носитимуть, для захисту і заступництва за істину Христову. Амінь". Окропляючи заодно і воїна, котрому належала зброя, святитель промовляв: "Мужайся, і нехай кріпиться серце твоє, і перемагай ворогів, уповаючи на Господа, в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Давши козаку цілувати Чесний Хрест, святитель творив звичайний денний відпуст – і всі відходили з миром. У коментарі до молебну свт. Петро Могила зауважує: «Нехай буде відомо, що сим благословенням благословляється і меч, і шабля. Якщо один меч і одна шабля благословляється, священнослужитель промовляє лише про одне: «меч сей» або "оружжя се". Якщо ж багато, промовляє: "Мечі сі" або "оружжя сі". Це зауваження святителя свідчить, що подібний молебен був звичайним і масовим явищем в епоху козацьких воєн. Отже, і фольклор, і писемні пам’ятки XVI-XVII ст., зокрема «Требник» Петра Могили, засвідчують, що в основі народного світогляду тих часів були закладені глибока віра й непроминущі християнські цінності. І вирішальну роль у формуванні цих морально-етичних норм відіграла Українська Православна Церква, яка благословляла і освячувала праведну війну нашого народу за своє політичне й духовне визволення. Джерела та література 1. [Милорадович В. П.] Прощание рекрута и рекрутские песни в Лубенском уезде Полтавской губернии // Киевская Старина. – 1897. - №: 8. 2. Требник митрополита Петра Могили. У 2 т. Репринтне видання. - К.: Інформаційно-видавничий центр Української Православної Церкви, 2011. – Т. 2. 3. Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006. 4. Українські народні думи. Том 2. Тексти №№ 14-33 і передмова Катерини Грушевської. – Харків-Київ: Державне видавництво «Пролетар», 1931. 5. Українські народні думи. Том перший корпусу. Тексти №№ 1-13 і вступ Катерини Грушевської. – К.: Державне вид-во України, 1927. 222 Олеся Лазаренко (Київ), старший науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, кандидат філологічних наук Козацький світ очима польського шляхтича Міхал (Михайло) Чайковський – воїн, політик і польський письменникроманіст, як він сам писав у щоденниках, мав дивне життя. В 1857 р. у Парижі вийшла друком книга під назвою «Козацтво в Туреччині», де було змальовано портрет турецького воєначальника з підписом по-французьки: «Садик-паша, предводитель усіх козаків Оттоманської імперії». Це і була розповідь про шукача романтичних пригод, «волинянина за Дунаєм» – він же М. Чайковський» [3, 24]. «Серед генерації, яка опинилася після польського повстання 1830-1831 рр. за межами вітчизни, – стверджує Н. Цьолик, – М. Чайковський заслуговує на увагу з двох причин: як відомий у Франції, а потім у Туреччині (з 1850 р. як Садик Паша) політичний діяч угрупування «Готель Лабмерт» та автор творів, написаних польською мовою на історичну проблематику» [5, 1]. Народився він на Житомирщині в 1804 р., недалеко від Бердичева, у маєтку свого батька Станіслава – польського шляхтича, який свого часу перебрався з Малої Польщі на Волинь. Батько був київським городничим, в 1793 р. був послом сейму, пізніше став житомирським підкоморієм – це вищий придворний чин у давній Польщі. По лінії мами Чайковський – потомок українського гетьмана Івана Брюховецького. «Родові традиції в родині Чайковських були у великій пошані. У своїх автобіографічних «Записках» він писав: «У спадщині від нього (гетьмана Брюховецького – автор) моя мати дістала сім величезних, у пергамент оправлених, книг, писаних ним (гетьманом) власноручно прозою і віршами, по-українськи, по-польськи і латиною. Це була дивна мозаїка розповідей, сентенцій, думок, правил, рецептів – все це було дуже остроумне і надзвичайно цікаве. Коли я навчився читати, моїм улюбленим заняттям було перечитувати цю дорогу для мене родинну хронічку» [3, 25]. На бажання діда його охрестили саме Михайлом – іменем козацького архангела, часто вдягали в козацький стрій, навчали полювати на сокола, їздити кінно, стріляти. За дідовою наукою з Михайлика формували «справжнього аристократа в дусі козацтва і шляхетства» [Там само]. Першими вчителями Чайковського були батько відомого історика – Володимира Антоновича Боніфатій і бандурист Левко. Пізніше хлопець навчався в бердичівській гімназії англійця Вольсея – колишнього директора Рішельєвського ліцею в Одесі. Серед відомих викладачів гімназії – Петро Гулак-Артемовський. З часом його віддають до школи отців-піарів в Межиріччі, і саме там сформувалися погляди майбутнього політика, який мріяв про утворення всеслов’янської держави із центром у Києві. Пізніше коротко навчався у Варшавському університеті, вивчаючи право. Через смерть матері і дядька змушений повернутися додому і прийняти керування великим родинним помістям. 223 1830 р. почалося польське повстання проти російського самодержавства. Бердичівська шляхта активно підтримала повстанців. Міхал Чайковський сам очолював повстанські загони, брав участь у боях, однак після поразки повстання вимушений був емігрувати. Спочатку він мав намір податися за Дунай до українських козаків, що були турецькими підданими, проте за намовою товаришів поїхав через Львів (Австро-Угорщина) і Оломоуц (Чехія) до Парижа, де згуртувалася потужна польська еміграція на чолі з князем Адамом Чарторизьким. Тут польський утікач-шляхтич починає «успішно займатися журналістикою і налагоджує зв’язки з багатьма французькими і польськими газетами. Перше оповідання на козацьку тему «Міхненко», писане по-французьки, побачило світ у журналі «Reformateur Militaire» [8, 10]. Знаходячись в колі польських відомих поетів – Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Богдана Залєського – Чайковський і сам починає писати романи і повісті польською мовою. Перша його польськомовна друкована повість – «Вернигора» (1837). «У творі помітно, як автор ніби роздвоюється – то він шляхтич, то він козак, і кожен із них має свою правду... Твір мав показати емігрантам причину втрати незалежності, проаналізувати помилки предків і стати дороговказом майбутнього» [4, 306]. Далі – «Козацькі повісті», «Стефан Чарнецький» (1840), «Гетьман України», «Українки», «Овручанин» (1841). Події, описані в цих творах, відбувалися переважно в Україні, часом у Польщі, хоча і друкувалися в Парижі, Познані: «Саме тому проблематику цього періоду творчості можна окреслити як польськокозацьку» [5, 7]. Літературні труди були схвально прийняті критикою, на той час вони були дуже популярними, як пізніше славнозвісні романи Генриха Сенкевича [7, 8]. Відомі і французькі переклади творів, зокрема «Козацький повістей», здійснені сином Адама Міцкевича Владиславом [8, 12]. Перебуваючи в еміграції, Чайковський зблизився з князем Чарторизьким, якого тут називали «польсько-литовсько-руським королем», і на довгий час став його дипломатичним представником у Стамбулі. В 1841 р. письменник вперше потрапив на територію Туреччини, «щоб здійснити свою заповітну мрію: розворушити до боротьби українське козацтво і спрямувати його проти Московії, створити незалежну державу Україну в союзі з Польщею. Його наміри підтримують козаки-некрасівці, козацтво в Добруджі. Йому вдалося зустрітися із останнім запорізьким кошовим Степаном Карагарманцем. … У Болгарії М. Чайковський засновує польську колонію і просить свого патрона Адама Чарторийського про направлення вчителівемігрантів до болгарських шкіл» [3, 29]. Однак польський емісар не виконав покладеного на нього завдання – схилити сербів і угорців на бік польських повстанців, тому князь Чарторизький позбавляє його усіх титулів і опіки. Польський шляхтич залишається в Стамбулі, в 1850 р. приймає мусульманство, йому надано ім’я Мехмед-Садик (Садик означає «вірний»), з часом стає довіреною особою султана. Під час Кримської війни 1855 – 1856 рр. Чайковський очолює турецьку дивізію, виграє багато боїв, і навіть кілька тижнів побув комендантом захопленого ним же Бухареста, пізніше в Болгарії придушує 224 антитурецьке повстання. Польське повстання 1863 р. він прийняв без ентузіазму, стверджуючи, що це повстання поміщиків, а не селян. З часом Чайковський розчаровується у своїх діяннях і просить російського царя про помилування і про повернення на батьківщину. Такий дозвіл він одержує в 1873 р., повертається до православної віри, приїздить до Києва, де відбулася зустріч з російським імператором. «Монарх не мав на нього зла і навіть згодився бути хрещеним батьком його дочки» [3, 30]. «Імпульсивному Михайлу Чайковському наскучило одноманітне київське життя, що й спричинило його переїзд до подарованого російським імператором маєтку Борки, що знаходився в Кролевецькому повіті Чернігівської губернії» [Там само]. В маєтку Чайковський писав спогади, «його оповідання у переважній більшості були присвячені опису побуту козаків і придунайських слов’ян». Ось так описував цей період життя М. Чайковського-письменника російський дослідник його творчості Віктор Киркевич» [Там само]. Творив він до старості, останній твір – повість «Родина Снігурів – Rodzina Gilów» (1874 р.). Помер М. Чайковський у 1886 р., проживши 82 роки, застрелившись, не витримавши зради молодої дружини-гречанки, яку він привіз із собою зі Стамбулу. Літературна спадщина Міхала Чайковського налічує понад десять томів художніх і публіцистичних творів: «Він видав найцінніший і найоб’ємніший матеріал своїх спостережень із молодості. Якби література для Чайковського стала головною справою життя – то хтозна, можливо, він став би великим творцем повісті, адже мав для цього багато можливостей» [4, 308]. М. Чайковський, як вважають дослідники його творчості, був речником козакофільства. Свої погляди він втілював «не лише в літературних творах – усе його життя є спробою реалізувати мрію про слов’янську єдність на ґрунті відродження козацтва» [5, 7; див.: 2]. Він належав до «української школи» в польському письменстві і був репрезентантом «українізму» в літературі, його творчий доробок складають повісті, оповідання, щоденники, кореспонденція. Він був яскравою і неординарною постаттю серед польських письменників цього кола – а це Антін Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощинський (поети), Томаш Олізаровський, Міхал Грабовський (прозаїки) та ін. Дехто з представників цього літературного напрямку почав писати українською мовою – Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський [3, 23]. Як писав Сергій Єфремов: «Українська школа в польській літературі не зникла без сліду в українсько-польських стосунках. Не раз і потім спольщені українці і родимі поляки вдаються до українських сюжетів і навіть мови» [1, 317]. Щодо мовностилістичних особливостей творів Міхала Чайковського, то, перш за все, дослідники-літературознавці відзначають майстерність автора у виписуванні діалогів: «Чайковський був майстром діалогу. Його діалог, мова служать характеристиці героя. Старий солдат Вонсович (повість «Стефан Чарнецький» – О. Л.) … говорить оригінальною мовою шляхтича, поточною, насиченою прислів’ями, які дотичні до військового і 225 поміщицького життя. Висловлювання козаків, сильно помережані українськими словами і зворотами, якнайкраще самі по собі характеризують їхнє соціальне і національне походження» [7, 18]. На прикладі оповідання «Сватання запорожця» із циклу «Козацьких повістей» здійснимо спробу описати і проаналізувати наявні українізми, пов’язані із реаліями українського села, із українськими звичаями, переказами, легендами, обрядами. Події розгортаються в селі на Волині, що розташувалося над річкою Тетерів. Козак Остап (пол. Ostap), повернувшись із Запорізької Січі, сватається до своєї коханої дівчини Марусеньки (пол. Marusieńka). До батьків дівчини (батько Хведько – пол. Chwed’ko) він засилає сватів Івана (пол. Iwan) і Микиту (пол. Mykita), які домовляються про заручини і весілля. Увечорі під час святкування цієї події над’їхали «гості» – козацькі сотні, які рушали до Білої Церкви, аби об’єднатися із реєстровими полками на заклик польського короля Стефана Баторія – йти на війну з ворогами. Козак Остап не зміг опиратися своїм воєнним переконанням, тому він тікає із власних заручин, подавшись за своїми побратимами. «Пройшла осінь, пройшла зима, а про повернення запорожців ані слуху, тільки вісті долітають, що король Стефан на чолі ляхів, козаків і литовців, як зайця ганяє з місця на місце по всій Московщині царя Івана» [6, 26]. Маруся з туги захворіла, змарніла, не допомагали їй ані зілля, ані знахарки. Майже щодня вона виходила на височезний пагорб за селом – Могилу – і видивлялася, чи не повертається її наречений. Одного дня закурилася дорога, це верталися козацькі сотні. Серед них дівчина побачила білого коня Остапа, покритого червоною китайкою, і перехрещені спис і меч. Зрозумівши, що більше ніколи вона не побачить свого коханого, Марусенька впала і померла. Поховали закоханих разом в одній труні на Могилі, і з того часу у селі, як приходили сватати дівчину, часто примовляли: «… тільки б це не було сватанням запорожця». У творі дуже детально описано український звичай сватання дівчини, пізніше читач має змогу побувати на святкуванні після цього дійства, посидіти за столом, заставленим м’ясом, солоною рибою і паляницею, послухати музику скрипаля і цимбаліста, потанцювати prysiudy (укр. навприсядки). Текст оповідання рясніє українськими лексемами, словосполученнями, прислів’ями – palanica (укр. паляниця), znachorka (укр. знахарка), porohy (укр. пороги), osełedec’ (укр. оселедець), czajka kihicze (укр. чайка кигиче), jak żóraw’ powodyr (укр. як журавель – поводир) та ін. Найцікавішими, на нашу думку, є коментарі самого автора, які мають на меті розтлумачити польськомовному читачеві українські поняття. Наприклад, «Osełedec’ – оселедець – українське слово, сплетена з волосся коса, яку носять козаки, спадає справа по обличчю» [6, 23], «Porohy – пороги – скелі, що лежать поперек дніпровського русла, найбільші частини тирчать над водою річки, таких порогів є тринадцять. Козаків, які мешкають на островах за цими порогами – називають запорожцями» [Там само, 24], «Połudenek – полуденок – так українські селяни називають перекус після десятої години» [Там само], «Lach – 226 лях – і донині цим іменем українські селяни називають поляка-шляхтича» [Там само]. Про прикмету щодо крику чайки М. Чайковський пише: «За українськими пересудами, коли чайка кигиче над головою, то це поганий знак. Імовірно, це походить відтоді, коли через крики і літання чайок над головами людей, що переховувалися у траві і заростях під час татарських нападів, знаходили нещасних жертв на поталу цим варварам» [Там само, 26]. Або: «Козаки дуже цінували червону китайку. Кожний отримував її шматок як винагороду за воєнні подвиги», а далі автор вказує джерело таких відомостей – «Див.: збірник малоросійський пісень Максимовича» [Там само, 32]. Також Чайковський посилається на працю Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії» російською мовою у «Запорозькій Старовині» [Там само, 24], на труди французьких істориків – «Літопис Малої Росії, або історія козаків запорозьких…» Ж.-Б. Шерера (1788) й «Історію козаків» Ш.-Л. Лезура (1814) [Там само]. Насамкінець, Міхал Чайковський, пояснюючи згадане вище прислів’я – «byleby to nie było swatanie Żaporożca» – «… тільки б це не було сватанням запорожця», підмічає: «До сьогодні це прислів’я є у звичаях в багатьох селах над Тетеревом – використавши його і народні традиції, я написав цю повість» [Там само, 35]. Багато інших творів польського письменника, наприклад, із того ж циклу «Козацькі повісті» («Могила», «Похід на Царгород», «Скалозуб в замку сімох веж» та ін.), також містять багатющий історичний, етнографічний і мовний матеріал, що дає підґрунтя для здійснення цікавих компаративних досліджень польської і української культур. Література 1.Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 686 c. 2. Куликівська А. М. Ідея слов’янської єдності в доробку волинського шляхтича Міхала Чайковського (1814-1886) // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – 2007. – С. 154-159. 3. Пультер С. Романтик з подвійною душею (польський письменник Міхал Чайковський: нащадок українського гетьманського роду – наш земляк). – Волинь– Житомирщина. – № 18. – 2009. – С. 23-31. 4. Цьолик Н. Михайло Чайковський: із панича – повстанець, романтик із солдата // Українська полоністика. – № 3-4. – Житомир: Вид-во Житомирського державного університету ім. І. Франка, 2006-2007. – С. 303-308. 5. Цьолик Н. М. Історія та міф у творчості Міхала Чайковського. – Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук. – Київ, 2011. – 20 с. 6. Czajkowski M. Powieści kozackie. – Paryż, 1837. – 327 s. 7. Kajtoch J. Przedmowa // Czarnecki M. Stefan Czarnecki. – Warszawa, 1961. – S. 5-24. 8. Kijas J. Michał czajkowski pod urokiem Mickiewicza. – Kraków, 1959 (Rozprawy i studia. Uniwersytet Jagielloński. Nr 12). – 166 s. 227 Ірина Тітова (Запоріжжя), старший науковий співробітник відділу Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця» Висвітлення битви під Батогом у козацьких літописах початку XVIII ст. Богдан Хмельницький у ході Визвольної війни українського народу середини XVII ст. показав себе як талановитий полководець, який вміло поєднував традиційні для українського народу способи збройної боротьби проти ворога з досягненнями сучасного західноєвропейського військового мистецтва. Яскравим тому прикладом стала битва під Батогом 1-2 червня 1652 р. Вона була ретельно спланована з урахуванням даних розвідки стосовно чисельності ворожого війська, стану оборони табору, характеру навколишньої місцевості. Провідним фактором стало оперативно-тактичне маневрування розподіленим на три частини військом, керованим Б. Хмельницьким. Це давало можливість маневрувати як його окремими частинами, так і здійснювати взаємодію між ними. Так створювався передовий загін, який мав на меті атакувати ворога, виснажити його боєм та прикрити просування головних сил у район битви. Враховувався досвід попередніх битв у питанні співвідношення кількості піхоти для підтримки дій кінноти. Чисельно українська піхота і татарська кіннота удвічі перевищували відповідно німецьку піхоту та польську кінноту. До того ж, польська кіннота поступалась татарській в маневровості. Таким чином, потужний удар по польському табору з трьох сторін, чисельна та оперативно-тактична перевага української армії, спровокували паніку серед особистого складу польських військ, яка тільки посилилась через раптовий дощ, що зробив неможливим використання вогнепальної зброї. Це призвело до масової загибелі польських воїнів. Саму ж битву Б. Хмельницького під Батогом порівнюють з відомою перемогою Ганнібала під Каннами у 216 р. до н.е. [4]. Високо оцінена сучасними дослідниками ця битва, як і сама Визвольна війна, була неоднозначно показана у козацьких літописах початку XVIII ст. Напередодні її 360-річчя, цікаво було б розглянути події під Батогом, звернувшись до очевидців та порівняти викладення подій битви у найбільш популярних на той час літописах Самовидця, Грабянки та Величка. Автори цих джерел, через різні обставини життя, характер та особисте ставлення до подій подають інформацію неоднозначно, що для сучасного дослідника представляє неабиякий інтерес. Таким чином, у статті пропонується розглянути битву під Батогом очима людей початку XVIII ст. з урахуванням їхніх уподобань та розставлених ними пріоритетів. Першим за хронологією розглянемо Літопис Самовидця. Постать літописця, Романа Ракушки-Романовського, структура його твору та джерельна база вже розглядалися автором [10]. Хронологічно, літопис охоплює події з 1648 р. до 1702 р. Незважаючи на перебування Самовидця у козацьких 228 лавах на початку Визвольної війни, не можна не помітити відсутність захоплення Богданом Хмельницьким, перемогами козацтва над польською шляхтою. Як противник міжусобної боротьби, Самовидець засуджує тих, хто розв’язує кровопролитні війни. Простежується вплив літопису на подальші козацькі літописи – Григорія Грабянки, Самійла Величка. Розглядаючи ситуацію напередодні битви під Батогом, Самовидець підкреслює, що Білоцерківський договір з Польщею від 18 вересня 1651 р., викликав незадоволення серед військових частин і населення українських земель, оскільки передбачав умови, які існували до початку повстання [6, 62]. Це питання вже досліджувалось автором [12]. Польська сторона також ускладнювала ситуацію, – бо не лише не дотримувалась Білоцерківського договору, але й не ратифікувала його на Сеймі в грудні 1651 – січні 1652 р. До того ж, викликало невдоволення серед українського народу поводження польських військ: «жолнірове юже ся убезпечили на приязнь гетьмана Хмелницкого и на терпливость, бо стоячи на Україні на зимовлі, великую кривду, албо біду людем чинили ведлуч своего звичаю жолнірского…» [6, 63]. Б. Хмельницький, побачивши, що «…жолніре щодалі срозшими на людей становятся…», взяв хана з ордами та частину полків поблизу Чигирина і розпочав наступ на поляків. Гетьман М. Калиновський, отримавши відомості про наявність орди, що виступила, зібрав війська, які перебували біля Дністра та Бугу, і розташувався за Ладижином, на Батозі. Іншим частинам польського війська було дано наказ найскоріше приєднуватися до обозу коронного гетьмана. Ці війська, просуваючись «…з Задніпра, немаліе кривди чинячи людем, простуючи на киевскіе перевози» [6, 63-64]. Далі літописець описує, що переправа через Дніпро була спокійна, бо там перебував київський воєвода Адам Кисіль з жінкою, який сприяв переправі поляків та разом з ними залишав Київ. Самовидець робить припущення, що він був попереджений Хмельницьким через особисті приязні стосунки [6, 64]. Автор літопису повідомляє, що військо не поспішало до коронного гетьмана в обоз на Батозі, бо Б. Хмельницький, з’єднавшись з ханом, направився до польського гетьмана та вже розгромив М. Калиновського, голову якого було принесено татарським воїном Б. Хмельницькому. Залишки ж польської кінноти, що намагались сховатися в лісі від татар, були погромлені селянами за їхню попередню жорстокість [6, 64]. Таким чином, розбивши польське військо, хан з Хмельницьким пішли до Кам’янська-Подільська. Щоб не обтяжувати пересування орди, Хмельницький дав наказ про знищення полонених поляків. Цей похід не виявився вдалим, бо через затягнуту осаду Кам’янської фортеці татарська орда робить немалу шкоду, спустошуючи навколишні території та захоплюючи ясир. Таким чином, блискуче організована битва описується дуже стисло, одним реченням: «…напавши з ордою, обозу достал и тое войсько знесл, и Калиновскому гетманові там же голову оттято…» [6, 64]. В порівнянні з цим обсягом, дуже ґрунтовно Самовидець зупиняється на описі страти урядника Конотопського замку з 229 родиною. Можливо, це робиться не стільки через жорстокість самої страти, а скільки через дива, які сталися потім: « того старосту в том же замку конотопском тая своеволя убыла з женою и з дітми, особ четверо, и там же, в том замку конотопском, в колодязь всіх вкидано, которое то забойство сталося о святой Тройци на том тижню, а тот колодязь был глибокій сажней коло десяти, ежели не болше. И так тіе тіла побитих зоставали в том колодязі в воді аж до Воздвиженія Честного Креста. И в той час незнать откуля узялася вода и тот колодязь выполнила и усі тіла тіе наверх вынесла, и як оніе с тоей води побрано, знову вода уступила на свое місце вниз, в колодязь при очах многих людей, а тіе тіла вцілости зоставали. Которіе то тіла жители конотопскіе там же, неподалеку того ж колодязя викопавши яму, поховали» [6, 65]. В історії ця легенда має історичне підтвердження і проходить як «Конотопське диво». Однією з наймонументальніших праць XVII–XVIII ст. з історії Козацької держави вважається Літопис Самійла Величка, який охоплює події з кінця 1647 р. до 1700 рр. Інформація про автора літопису та сама структура твору викладалися автором [11]. Аналізуючи літопис Величко, простежується критика козацької старшини, що зраджувала інтереси свого народу [2, 221]. Битву під Батогом, Величко розпочинає з визначення причин сутички. Винними тут постають поляки, які «…незважаючи на свою амністію, почали жорстоко й по-тиранському ставитися до малоросійського народу…», не виконували пункти договору [1, 93]. Таким чином, Б. Хмельницький мусив розпочати військові дії, застосувавши ще й блискучий стратегічний план. Маючи готове, без розголосу зібране козацьке військо та розташовану поблизу Чигирина татарську орду, Б. Хмельницький робить вигляд, що збирає певну частину війська для супроводу весільного кортежу сина Тимоша до волоського господаря [1, 94]. Йому перекриває шлях М. Калиновський. Літописець стверджує, що король дав йому 50 тисяч війська (кіннота та піхота), але як тільки це військо вийшло з Польщі та наблизилося до українських кордонів, воно прийшло у незгоду з М. Калиновським, бо не мало до нього такої поваги, як до покійного коронного гетьмана М. Потоцького [1, 94]. М. Калиновський, не прислухаючись до порад та поспішаючи помститися Тимошу за свої кривди від Б. Хмельницького, рушив поспіхом до Ладижина, де став обозом у «неміцному й голодному місці» [1, 95]. Отримавши неперевірену звістку, що Тиміш з невеликим загоном вийшов з Чигирина й рухається у напрямку на Ладижин, коронний гетьман не став укріплювати свій табір, бо не сподівався побачити поблизу самого Б. Хмельницького з ордою. Тиміш йшов з 5–6 тисячами козаків, не поспішаючи, щоб дати можливість Б. Хмельницькому зібрати 26-тисячне козацьке військо не обтяжене обозом. Необхідно було і домовитись з ордою про час зустрічі на Батозі і шляхи просування татарських та козацьких частин [1, 95]. Дорогою Б. Хмельницький надіслав листа М. Калиновському, писаного, начебто, з Чигирина. У листі він сповіщав польського гетьмана, що відправляється з 230 козаками й татарами на весілля до сина і не розуміє, чому той заступив шлях його синові з численними військами між Батогом та Ладижином. При цьому, Б. Хмельницький писав, що, начебто, порадив синові обійти Ладижин, бо там розташувались польські війська, але попереджав коронного гетьмана, що син молодий та легковажний, може не послухати та завдати шкоди полякам. Таким чином, Б. Хмельницький попереджав М. Калиновського та радив відступити вбік. Сам же з військом зупинився без обозу, у захищених місцях, за 3-4 милі від Ладижина. Сюди ж він наказав повернути й Тимошу [1, 95–96]. Враховуючи лист Б. Хмельницького та неперевірені донесення свого роз’їзду, М. Калиновський вирішив стояти нерухомо під Батогом, чому немало зрадів український гетьман. За попередньою домовленістю з татарами обидва війська переправились через Буг і на світанку Б. Хмельницький вдарив спочатку по польській сторожі, що стояла вище Ладижина (7 тисяч чоловік), а потім – на все коронне військо, яке не очікувало нападу і перш ніж оговтатись, втратило декілька тисяч [1, 96–97]. Отямившись, поляки вигнали Б. Хмельницького з табору та почали переслідувати його війська, що і потрібно було гетьману. Як тільки поляки покинули табір, до обозу увірвалась 40-тисячна орда Карач-мурзи, яка поглинула його, за винятком восьми піхотних підрозділів, що замкнулись в «обозовому куті» понад самим Бугом, навіть без гармат [1, 97]. Карач-мурза залишив частину військ для їх оточення, а сам швидко рушив наздоганяти поляків, що переслідували Б. Хмельницького. Такий маневр став не очікуваним для поляків – «…вони впали у відчай і розпач і, показавши плечі Хмельницькому, кинулися назустріч Карач-мурзі, прагнучи пробитися крізь татар до свого пропалого і вже опанованого татарами обозу» [1, 97]. Але відбити табір полякам не вистачило сил, розпочалася паніка, «… почали кидатися в Буг не тільки посполите товариство, але й полковники та ротмістри» [1, 97]. Літописець яскраво описує намагання зупинити втечу та врятувати польську армію: «…Гетьман Калиновський метався туди-сюди з голою щаблею як шалений, він круто кричав, спиняючи своє військо, щоб не тікало й не стрибало в Буг, прохав та пропонував зостановитись у ході своїй проти ворога. Однак нічого вже не міг порадити і вдіяти перестрашеному своєму військові, яке без душі кидалося в Буг…» [1, 97]. Оцінивши ситуацію, коронний гетьман наказав загону, що врятувався від татар в обозовому куті над Бугом, розпочати вогонь «без жодного пошанівку й без озирок по війську, що тікало в Буг» [1, 97]. За інформацією Величка, ці піхотні підрозділи розстріляли до десяти тисяч власної кінноти [1, 97]. Ця ситуація була на руку Б. Хмельницькому й Карач-мурзі, які ще «…якнайпотужніше всією своєю силою вдарили на поляків, які, бувши роздягнутими, ніяк не могли вилаштуватися по-військовому…» [1, 97]. В цій сутичці загинуло багато польської знаті та командного складу, а також М. Калиновський. Як саме загинув останній, Величко й сам не може дати однозначної відповіді [1, 97]. Розділяючи військовий трофей, 231 Б. Хмельницький пожитки та обозову здобич віддав татарам, а собі залишив артилерію (58 гармат) з припасами до них. Козаки задовольнялись тим, що знімали з поляків [1, 97]. Побачивши, що до татар потрапило в полон багато поляків та жаліючи їх, Б. Хмельницький запропонував Карач-мурзі викупити цих полонених за гроші, на що той погодився. Гетьманом було викуплено 256 знатних полонян. З потужною охороною їх було відправлено до Чигирина, із сподіваннями отримати з них гроші (що деякі полонені і пропонували) [1, 98]. Карач-мурзу Б. Хмельницький попросив не обтяжуватися здобутим добром та ясиром і відіслати його в Крим, а самому, без обозу, допомогти йому в подальших військових операціях на Поділлі та Побужжі [1, 98-99]. Літописець піддає сумніву інформацію С. Твардовського, що татари видали гетьману 300 поляків, яких він, начебто порубав [1, 99-100]. Далі Величко наводить приклад, що на відміну від поляків, які часто не ховали трупи навіть своїх загиблих воїнів, Б. Хмельницький наказав поховати ладижинцям загиблих супротивників, що ладижинці і зробили, у міру своїх можливостей [1, 100]. Описуючи наступні плани Б. Хмельницького, Величко робить наголос, що «…маючи всюди перед собою розчинений і безборонний край…», з незрозумілої причини, гетьман вирішив взяти в облогу Кам’янську фортецю [1, 101]. Ця облога була невдалою, що викликало невдоволення орди. Гетьману довелося таємно обдаровувати подарунками Карач-мурзу, а ординських начальників задовольняти їжею та напоями [1, 102]. Значне місце в українській історіографії посідає праця Григорія Грабянки «Действия презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского с поляки за найяснейших королей польских Владислава, потом Казимира, в 1648 отправоватися начатой и за лет десять по смерти Хмельницкого неоконченной, з розних летописцев и из диариуша на той войне писанного, в граде Гадячу, трудом Григория Грабянки собранная и самобитних старожилов свидетельстви утвержденная. Року 1710» [7, 68]. Структурна та джерельна база цього літопису розглядалася автором раніше [10]. Грабянка належав до козацької старшини, яка намагалась відстоювати збереження автономії України і відновлення гетьманства. Події Визвольної війни та постать Б. Хмельницького, посідають центральне місце в цій роботі [5]. Розглядаючи передумови Батозької битви, літописець вказує, що за миром з поляками під Білою Церквою, гетьман дозволив польським військам стати на постій за Дніпром та у Брацлавському воєводстві, де розташовувався М. Калиновський з відповідним універсалом від Б. Хмельницького. Аналогічний універсал від Б. Хмельницького отримав і брат М. Калиновського, прибувши зимувати у Ніжин. Просуваючись до місць дислокації на зиму, ці війська чинили суд та розправу, якій «…скоряючись повелінню Хмельницького, жодне місто не могло противитись» [5, 84]. Впровадження поляками своїх порядків та утисків місцевого населення призводили до невдоволення українським населенням 232 не тільки поляками, але й гетьманом Б. Хмельницьким, який «…після того, як господь подарував козакам перемогу над ляхами, знову віддав Україну ляхам у неволю і змусив народ український отаку наругу від ляхів терпіти» [5, 85]. Гетьман чекав слушної години та наголошував на неможливості зібрати військо взимку. Населенню наказувалось залишати майно та переселятися на Полтавщину та в Росію, де було засновано козацькі слободи [5, 85]. До того ж, за інформацією Грабянки, Б. Хмельницький не довіряв не тільки татарам, які замирились з ляхами та «…аби вони у ту лиху годину чого доброго ще й його ляхам не видали, але й своїм не зовсім довіряв» [5, 85]. Внаслідок цього гетьман «…видавав себе польським зичливцем і не одного козака по неправедній скарзі шляхетській наказав у кайдани кувати та до рук ляхів віддавати, а кого й на горло карав і все те робив, аби лиху годину переждати та шляхетську удачу спіймати» [5, 85]. Надалі гетьман вдається до військових хитрощів. Він пускає чутки, ніби з наказу султана скоро вирушить з військом на Москву. Але, з приходом до Б. Хмельницького татарських загонів, він замість походу на Москву посилає гінця до молдавського воєводи з вимогою віддати доньку за його сина Тимоша, згідно попередній домовленості. Молдавський господар звернувся по допомогу до короля, який наказав М. Калиновському не пускати сина Б. Хмельницького на весілля [5, 85]. Коронний гетьман з трьома тисячами піхоти, 6 тисячами кінноти та охочим військом, став на Батозі, заступивши дорогу сину Б. Хмельницького. Також, М. Калиновський наказав іншим польським військам з Ніжина та інших задніпрянських міст поспішати до коронного війська. Просуваючись, ці частини «…несказанно кривдили люд» [5, 86]. Далі літописець подає інформацію, що Б. Хмельницький надсилає зневажливий лист до М. Калиновського, де запитує, яке зло може статися од весільних бояр [9, 86]. Брату М. Калиновського, що вів війська зза Дніпра, Б. Хмельницький надсилає коня з остриженою гривою та хвостом. З цього волосся був сплетений мотузок, який повинен був символізувати помсту за кривди [5, 86]. Описуючи подальші події, літописець подає опис тактичного маневру, що було проведено Б. Хмельницьким. Так, спершу татари підійшли до польського табору, що спровокувало шляхту вивести на зустріч свої полки, залишивши без захисту табір, та розпочати бій. Але, завдання татар було виманити поляків подалі, щоб надати можливість козакам увірватись всередину майже незахищеного польського табору. Коли це відбулось, татари повернули коней і теж почали наступ на польське військо, яке опинилось в оточенні [5, 86]. Мужньо себе показали гетьман М. Калиновський, З. Пшиємський та староста красноставський М. Собєський з піхотою. Але, й вони загинули. Гетьману Калиновському татарин зрубав голову та, насадивши на списа, привіз до Б. Хмельницького. Син Калиновського, Самуїл, під час втечі, потонув [5, 86]. Загалом, велика кількість поляків була винищена, багато взято татарами у полон. Б. Хмельницький наказав полонених стратити, щоб не обтяжувати татар у подальших битвах та походах. Літописець наголошує, 233 що цим Б. Хмельницький відплатив полякам за Берестецьку поразку [5, 87]. Помста полякам поширилась і по містах. Далі, Грабянка, скоріш за все, бере інформацію або у самого Самовидця, або у спільного з цим літописцем джерела, бо подальший опис страти урядника Конотопського замку Сосновського разом з жінкою та дітьми співпадає [5, 87]. Після битви, Б. Хмельницький попрямував до Кам’янець-Подольська, а татари, зібравши ясир, повернули на свої землі [5, 87]. Грабянка повідомляє, що на шляху до Кам’янець-Подольська, татари полонили чимало мирного люду. Як висновок, літописець робить наголос, що поразка поляків в битві під Батогом мала великий резонанс в Польщі – «…спішно почали готуватися за Віслу на Гданськ та до Поморських берегів утікати» [5, 87]. Таким чином, битва під Батогом 1652 р., знайшла відображення в кожному з козацьких літописів, але всі вони по-різному висвітлювали цю подію. Кожний літописець, досить детально описує ситуацію в Україні після заключення Білоцерківського договору та поводження польських військ на українських землях. Як наслідок, виникає незадоволення українського населення не тільки польськими військами, але й політикою Б. Хмельницького. Це знайшло відображення в літописах Самовидця і Грабянки. Більш того, Грабянка звертає увагу на взаємну недовіру Б. Хмельницького та козаків. Самовидець та Грабянка більш детально описують стратегічну підготовку битви Б. Хмельницьким та використання ним військових хитрощів та провокацій. В козацьких літописах простежуються непрості стосунки М. Калиновського з польським військом. Якщо Самовидець говорить, що поляки не поспішали на допомогу до вже атакованих Б. Хмельницьким коронних військ, то Величко розповідає про конфлікт М. Калиновського з військовим складом, про його тактичні прорахунки в розташуванні табору. Проте, кожен літопис повідомляє про загибель М. Калиновського та польського війська. Обсяг інформації при цьому різниться: від досить стислої інформації у Самовидця, до яскравої розповіді в праці Величка, де коронного гетьмана показано або героєм, що намагається зупинити загибель війська, або знищувачем свого війська через неповагу до себе. Але, факт розстрілу власного війська не залишився без уваги літописця. Відкритим та нез’ясованим залишається питання польських полонених та їх можливої страти або викупу Б. Хмельницьким. Одностайно негативно літописи оцінюють похід Б. Хмельницького після Батозької битви на Кам’янець-Подільський, за який розраховуватися довелось українському населенню своїми зруйнованими територіями та полоненими. Якщо порівняти літописний матеріал з даними сучасної історіографії, можна виділити наступні моменти щодо окремих складових, пов’язаних з битвою під Батогом. Літописи досить ґрунтовно зупиняються на ситуації, яка склалася після Білоцерківського договору: незадоволення серед населення та військових частин, жорстоке поводження поляків на українських територіях, відмова польського Сейму ратифікувати договір. Все це знаходить підтвердження і 234 у сучасних дослідників. В.А. Смолій, В.С. Степанков наголошують, що вже навесні 1652 р. через зловживання поляків посилився протест мешканців сіл і міст, почалися масові переселення їх в межі Росії [8, 376]. Тактика вичікування на слушну годину Б. Хмельницьким, яка згадується у Грабянки, призводить до невдоволення українського населення не тільки поляками, але й гетьманом. І.П. Крип’якевич пише про зобов’язання, які покладають на Б. Хмельницького за Білоцерківським договором, наслідком якого була тактика поступливості для зменшення пильності поляків. Відмова ж польського Сейму ратифікувати договір допомагає Хмельницькому звільнитися від обов’язків та розпочати військові дії [8, 118]. Важливим моментом виступає стратегічне планування битви Б. Хмельницьким з використанням військових хитрощів, що докладно описують С. Величко та Г. Грабянка. Дослідник І.С. Стороженко зауважує, що хід битви був ретельно спланований штабом гетьмана. Для досягнення раптовості та розпорошення ворожих сил козацьке військо було поділено на декілька частин, з втаємниченням підходу головних сил та ар’єргарду [9, 277]. М. Калиновський, на відміну від Б. Хмельницького, не прислухався до порад, став у невдалому місці та ще й не перевірив інформацію стосовно кількості ворожого війська та його знаходження, що знайшло відображення в літописі Величка. В сучасній історіографії, ми маємо інформацію, що досвідчений генерал З. Пшиємський намагався переконати М. Калиновського в доцільності залишити в таборі піхоту й артилерію, а самому з кіннотою прориватися до Кам’янця-Подільського, щоб зібрати там свіжі сили та повернутися для винищення ворога [8, 380]. Дослідники занадто великі розміри польського табору пояснюють очікуванням М. Калиновським прибуття значного військового підкріплення [9, 274; 8, 379]. В літописах вдало підкреслені стосунки коронного гетьмана з польським військом: від небажання поквапитись на допомогу у Самовидця до незгоди та неповаги у Величка. І.С. Стороженко зауважує, що внаслідок прорахунків М. Калиновського в польському таборі в ніч з 1 на 2 червня лунали пропозиції видати коронного гетьмана татарам або Б. Хмельницькому [9, 279]. Що стосується кількісних показників, то Величко стверджує, що король надав М. Калиновському 50 тисяч війська, Грабянка налічує у коронного гетьмана 3 тисячі піхоти, 6 тисяч кінноти та охоче військо. І.С. Стороженко подає інформацію, що М. Калиновський мав 20 тисяч, серед яких 12 тисяч кінноти, 8 тисяч піхоти, а також 50-60 тисяч чоловік челяді [9, 274]. Ці данні підтверджують В.А. Смолій та В.С. Степанков [8, 379]. За Величком, у Тимоша Хмельницького було 5-6 тисяч козаків, а у Богдана – 26 тисяч. За даними І.С. Стороженка – у Тимоша було 35 тисяч війська (15 тисяч піхоти та 20 тисяч кінноти) [9, 275]. Постаті М. Калиновського приділяє увагу Грабянка, відмітивши його мужню загибель, а Величко яскраво описує намагання коронного гетьмана зупинити втечу польського війська, вдаючись навіть до розстрілу дезертирів. І цьому ми знаходимо підтвердження в сучасній історіографії, з зауваженням, що врятувати ситуацію було вже не можливо [8, 380]. Сама загибель М. Калиновського у літописах не має однозначної відповіді, 235 Самовидець та Грабянка вважають більш вірогідним, що йому зрубали голову татари. І.С. Стороженко описує загибель коронного гетьмана серед німецької піхоти від татарської стріли [9, 280]. Дискусійним серед літописців залишається питання полонених поляків. За Величком – Хмельницький викупив частину знатних поляків з перспективою отримання за них грошей; Грабянка наводить інформацію, що їх стратили, щоб не обтяжувати обоз. У В.А. Смолія, В.С. Степанкова знаходимо, що чимало знатних поляків було викуплено шляхтою Кам’янця-Подільського у козаків, що може свідчити про залишення живими полонених після битви [8, 381]. Таким чином, проаналізувавши козацькі літописи стосовно битви під Батогом, можна зробити висновок, що хоч кількісні показники дещо не співпадають з сучасною історіографією, але самі події зображені досить яскраво та правдиво, що дає можливість побачити емоціональні аспекти цієї події очима людей XVIII ст. Джерела та література 1. Величко С. Літопис. – Т.1. – К.: Дніпро,1991. – 371 с. 2. Дзира Я. Самійло Величко та його літопис (До 300-річчя від дня народження літописця) // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – Вип.4. – К., 1971. – С. 198–223. 3. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – 408 с. 4. Ленченко В. Польський табір під Батогом (1652 р.) // Військово-історичний альманах . – 2001, Ч.1(2). – С. 78–81. 5. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К.: Т-во «Знання» України,1992. – 192 с. 6. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – 207 с. 7. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). – К.: Вид-во Київського університету, 1959. – 256 с. 8. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). – К.: Либідь, 1995. – 624 с. 9. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Книга перша: Воєнні дії 1648-1652 рр.: Наукове видання. – Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996. – 320 с. 10. Тітова І. Висвітлення подій Зборівської битви та положень Зборівського договору у козацьких літописах початку XVIII ст. // Заповідна Хортиця. Матеріали IV міжнародної науково-практичної конференції «Історія запорозького козацтва в пам’ятках та музейній практиці». – Спеціальний випуск. – Запоріжжя, 2010. – С. 173–178. 11. Тітова І. Літопис Величко як джерело до вивчення історії козацтва XVII ст. (до 340 річчя від дня народження Самійла Величка) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 19. – К., 2010. – С. 379–384. 12. Тітова І. Передумови та наслідки Білоцерківського договору для Речі Посполитої, Б. Хмельницького та Війська Запорозького; сприйняття українським населенням // Заповідна Хортиця. Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції «Історія запорозького козацтва в пам’ятках та музейній практиці». – Спеціальний випуск. – Запоріжжя, 2011. – С. 53–56. 236 Олександр Якименко (Полтава), студент VІ курсу історичного факультету ПНПУ ім. В.Г.Короленка Список «Літопису Грабянки» у фондах державного архіву Полтавської області Процес трансформації вітчизняного соціуму був би неможливий без таких складних процесів, як творення національної ідеї та міфологізації історичного минулого. Виняткову роль у ньому відіграла барокова історична повість - так звані козацькі літописи Самовидця, Величка, Грабянки, які поширювалися в численних рукописних копіях по всій території тогочасної Гетьманщини. Ці пам’ятки мають, переважно, визначений сюжет та ідеологічну основу. У центрі їхньої уваги – історія нового політичного утворення – Гетьманщини, самобутність якої відстоюють автори, тяглість державотворчих традицій від античних та давньоруських часів, історія Війська Запорозького. Мета, яку переслідували літописці, полягала у доведенні давності походження «козацького малоросійського народу», який ні історією, ні героїзмом не поступається іншим народам, то ж його автономні права та привілеї є непорушними, і їх неприпустимо зліквідувати [8, 71]. Літописи зазначених авторів повинні були слугувати тогочасній еліті Гетьманщини у спробах пошуку власної ідентичності та самоутвердження. Літопис гадяцького полковника Грабянки став свого часу популярним наративом XVIII ст., одним з носіїв інформації про минуле, котрий поширювався у численних рукописних копіях по всій території тогочасної Гетьманщини й сучасної Полтавщини, Додаток. 1. Обкладинка «Рукописной зокрема. Рукописні копії цієї тетради о событиях истории Украины…» пам’ятки входили до складу чи не кожної приватної й монастирської бібліотеки того часу. На сьогодні відомі понад 60 списків пам’ятки, що представляють дві її редакції – повну (Київський список, виданий у 1854 р. Тимчасовою комісією для розбору давніх актів) [4] й коротку (Житомирський список, датований 1739 р.) [3]. 237 Питання вивчення козацького літопису у вітчизняній історіографічній науці постало у монографіях Олени Апанович «Рукописная светская книга в XVIII веке на Украине» [7], Ярослава Дзири «Козацьке історіописання 30-х – 80-х років ХVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти» [9] та Андрія Бовгирі “Козацьке історіо-писання в рукописній традиції XVIII ст.» [8]. З 1938 р. у фондах Дер-жавного архіву Полтавської області знаходиться «Рукописная тетрадь о событиях истории Украины «От начала казацкого имени и коего рода и племени казаки…» [1], датована остан-ньою чвертю ХVIII ст. Рукописний варіант зазначеного документу зберігався у ХІХ ст. у музеї старожитностей, власни-цею котрого була Катерина Миколаївна Скаржинська – поміщиця с. Круглик Лубенського району на Полтавщині, відома жінка-історик, громадський діяч, благодійниця [5, 34 – 37]. На жаль, не залишилось жодної інформації, яка могла б розповісти про попереднього власника зазначеного рукопису. Також не повідомляється дата придбання поміщицею Скаржинською цього цінного історичного рукопису та ціну, за яку було викуплено К.М.Скаржинською Полтавський рукопис. Нез’ясованим на сьогодні залишається факт придбання повного чи часткового об’єму рукопису. За своєю тематикою та структурою цей документ нагадує один зі списків «Літопису Граб’янки». З огляду на відсутність спроб серед вітчизняних науковців дослідити зазначену історичну пам’ятку, спробую відповісти на наступне запитання: Чи є досліджуваний твір самостійною роботою або ж це – текст, створений на основі готової компіляції? Проаналізувати його список на предмет джерельної основи, фактографії, авторства. З цією метою порівняю Полтавський список з Київським та Житомирським списками « Літопису Грабянки». При цьому автором пам’ятки використовувалися загальні методи наукового пізнання, серед яких виділяються групи методів емпіричного (спостереження, порівняння) та теоретичного рівнів дослідження (абстрагування, аналіз і синтез). Також застосовувались спеціальноісторичні, або загальноісторичні методи дослідження, зокрема історикопорівняльний, історико-системний. Рукописний документ, відомий нині, як «Рукописная тетрадь о событиях истории Украины «От начала казацкого рода и коего имени и племени казаки» и до 1730 года», увібрав у себе традиції літописного стилю, виявляючи водночас риси літературно обробленого оповідання. Його текст розбивається на ряд структурних одиниць – сказаній, кожне з яких описує певний хронологічний проміжок від найдавніших часів до кінця 50-х – початку 70-х років ХVII ст. і має свою назву відповідно до зображуваних подій. Головна мета твору – визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. Опис інших подій являють собою вступ та післямову до основної сюжетної лінії. 238 Загальний обсяг рукопису складає 84 аркуші, які пронумеровані в арабській пагінації. Аркуші № 81 – 84 були передані у квітні 1989 р. до Центрального Державного історичного архіву з метою їх реставрації і з часом були втрачені. Розміри паперу – 20 × 32 см. Починаючи з першого листка рукопису нумерація сторінок закреслена та виправлена у порядку зменшення. На 3,10 та 40 листках містяться маргіналії - надписи у вигляді хрестиків [1, 5;19;79]. На значній кількості сторінок рукопису містяться покрайні записи у вигляді авторського розпису [1, 4;7;11-12; 13-14; 1516;26-27; 49; 51;55;57]. У правому нижньому куті 61 аркуша зна-ходиться частково прочитуваний маргіна-лістичний надпис: «Как и когда Хмелницкий…». Наприкін-ці даної фрази невідомий переписувач залишив свій авторсь-кий розпис [ 1, 121]. Аркуші 1 – 80 розмічені полями. Самі розміри полів є індиферентними та варіюються від 13 до 30 мм. Папір літопису Грабянки – переважно білого кольору (с. 1 – 148, 151-153, 156 – 159), решта (149 – 150, 152, 154 – 155) – жовтуватого. Згідно з аналізом філіграней, можна стверджувати, що для створення списку використаний папір XVIII ст., виготовлений на одній з багатьох російських паперових фабрик. Аркуші рукопису мають близько 15 різновидів філіграней. Аналіз визначення віку та місця виготовлення паперу, який використовувався для написання «Рукописной тетради», має певні труднощі. Вони полягають у відсутності у рукописі на папері двох частин водяних знаків – емблемної та літерної, які, власне, і складають єдине ціле водяного знаку. Перша частина філіграні була пов’язана або безпосередньо з господарем та його підприємством (його особистий герб), або ж з місцем виготовлення паперу (герб міста), або ж з країною-виробДодаток 2. Сторинка першого розділу рукопису О ником паперу (дерначале казацкого имени и коего рода и племени казаки жавний герб). Друга частина – літерна, відбивала прізвище власника, його титул, місцезнаходження фабрики, чи млина, дату виготовлення паперу [6, c. 5]. Усі наявні та відомі сучасній науці водяні знаки, присутні на папері Полтавського рукопису, можна умовно розподілити на дві групи: І група – філіграні із зображенням літер РФ; 239 ІІ група – водяні знаки, які репрезентовані малюнками на папері у вигляді різноманітних узорів та знаків. Найбільш поширені зображення філіграней у документі – водяні знаки у вигляді літер РФ. Означені літери слугують своєрідною абревіатурою для локалізації місця виготовлення паперу – «русская фабрика». Даний папір, позначений різноманітною кількістю написання літер РФ, було виготовлено приблизно з 1732 по 1780-ті рр. [6, 57-62]. Доволі популярними водяними знаками є зображення літер АГ та фірмового знаку папірної фабрики Афанасія Гончарова – вензелів у декількох варіаціях (приблизно 1740 – 1750-ті рр.) [ 6, 38-39]. У меншій мірі використовуються філіграні із зображенням складних узорів – квіток, гербів тощо. Палітурку рукопису виготовлено із картону блакитного кольору (див. ). Аркуші 38, 39 відірвано з правого та лівого боків, тому неможливо прочитати останніх слів або літер. Книгу прошито мотузкою у двох місцях. Під час вивчення документу було виявлене невірне зшиття та розташування 54, 71 та 72 аркушів, зважаючи на порушення логічного викладу матеріалу. Аркуші 40, 41 та 46 пошкоджені у нижній частині (надірвані, помітна пізніша вставка та реставрація тексту). Текст на 39 та 40 аркушах розмитий (ймовірний вплив води на текст). Значно гірший вигляд мають аркуші 74 та 75: з обох сторін зазначених листків неможливо прочитати текст 11 см в довжину та 25 см в ширину – папір надірвано, пошкоджено водою та сирістю. Під час внутрішнього аналізу документу було помічено істотну різницю у почерках переписувача. Сторінки 1 – 13 (див. додаток 2), 15 – 39 (див. додаток 3) та 147 – 160 (див. додаток 4) кардинально різняться у стилі письма. Таким чином, можна дійти висновку про те, що зазначений документ переписувався не однією, а, як мінімум, трьома особами. Один із гіпоте-зтичних списків «Літопису Грабян-ки» написано скорописом другої поло-вини XVIII ст., помітна тенденція до витягнутості букв по вертикалі, їх неод-наковий розмір; букви Додаток 3. Початок розділу рукопису Повесть о чіткі, натиск пера различных войнах и оружии казацком… 240 рівномірний, різниця між тонкими і товстими рисками літер майже непо-мітна. Чіткість і ритм письма витримується слабо, букви ледь помітно нахилені праворуч, з’єднаність (нез’єднаність) графем приблизно однакова. Порівняно із скорописом українських пам’яток XVI – XVII ст., графічна система аналізованого літопису характеризується тенденцією до вирівнювання: значно менша літерна варіативність, яка в пам’ятках більш раннього періоду відображала боротьбу старих та нових графічних тенденцій [2, 15]. Зробивши спробу опису загального стану пам’ятки, спробуємо порівняти зміст досліджуваного документу з редакціями «Літопису Грабянки», представлені «Гисторією о началі проименованія козаков» (короткий Житомирський список ХVIII ст.), а також «Літопису гадячского полковника Григория Грабянки» (повна редакція Київського видання 1854 р., відредагована імперською цензурою). Загалом для вступної частини тексту короткої редакції на відміну від повної, властива менша чіткість сюжету, які містять опис напівміфічних подій всесвітньої історії. У тексті «Рукописной тетради…» та повної редакції натрапляємо на поєднання автором двох теорій про початки козацького роду (скіфської та «козарської»). У цьому ж розділі Полтавського та Київського списків натрапляємо на інформацію, яка стосується подій всесвітньої історії (про маршрути розселення тих чи інших народів, перемоги над заволзькими татарами, створення болгарської держави тощо) [1, 1 – 14; 4, 1 – 16]. У короткій редакції ця інформація відсутня. У наступних розділах - «сказаніях», в яких мова йде про початок підкорення Польщею українських земель, життя та побут козаків, переказ про військовий похід гетьмана Підкови на Молдову в трьох джерелах не помічаємо суттєвої різниці. При оформленні змісту автор тексту повної редакції обходить релігійну тематику. Подібної схеми викладу матеріалу дотримується і невідомий автор «Рукописной тетради». Короткий список літопису, навпаки, насичений релігійними сюжетами. На початку розділу «Откуда и чего ради восташа козаки на поляков» у тексті «Рукописной тетради…» описується епізод про з’їзд у БрестЛитовську митрополитів та єпископів, які «…безчинно отступили православно-католической веры…» [1, 21]. Вищезгадувані події, описані і в «Літопису Грабянки» стосовно «запроданства» рідної віри на користь католицького Риму, подані з цілком «людських позицій» [4, 24], на відміну від «церковного» підходу автора Житомирського списку, котрий подає вищезгадувану подію у релігійно-апокаліптичному світлі [3, 55-56]. У тексті «Рукописной тетради…» та «Літопису Грабянки» датування здійснюється за григоріанським календарним стилем на відміну від короткої редакції (датування подій здійснюється за церковним календарем) [3, 47]. У «Рукописной тетради» та київському «Літописі Грабянки» віднаходимо деякі подробиці біографії Богдана Хмельницького, зокрема інформацію про його заслуги перед польським королем і обставини захоплення ним у полон двох османських вельмож – Кантемирів [1, 30; 4, 241 26]. Також в обох вище згадуваних джерелах дізнаємось про прийняття гетьманом іноземних послів у Переяславі, відрядженні посланців до сусідніх держав, коротку оповідь про київського воєводу Адама Киселя, повідомлення про колонізацію Слобожанщини, заснування міст Харкова, Охтирки і Сум,факти, пов’язані з обставинами нереалізованої пропозиції турецького султана Б.Хмельницькому вступити разом з ним у війну проти Москви. При підведенні підсумків другої польсько-козацької битви під Корсунем у текстах обох редакцій перераховуються знатні поляки, захоплені татарами у полон. Повна редакція нараховує десять шляхетних бранців [4, 47], «Рукописная тетрадь» одинадцять [1, 45-46] коротка редакція подає список із шістнадцяти високопосадовців, взятих у полон [3, 78]. У Полтавському списку хронологія подій Хмельниччини викладена так само, Додаток 4. Сторінка Полтавського списку «Літопису як і в КиївГрабянки» Повесть о гетмане Виговском… ському. Усі три списки різняться між собою кількістю перерахованих козацьких полків, які діяли під час козацької революції. Автор Полтавського списку уточнює кількість задіяних козаків під час війни (37549 чол.) [1, 95 ]. Про подальші події з історії України по смерті її керманича Богдана Хмельницького влітку 1657 р. полтавська «Рукописная тетрадь» містить меншу кількість інформації. Історія про зречення гетьманської булави сином Богдана – Юрієм та передачею символів державної влади «хитрому та підступному» генеральному писареві Іванові Виговському висвітлена фрагментарно. У передостанньому розділі Полтавського списку «Повесть о гетманстве Виговского и о его неправедных на том уряде действиях» [1, 146] не вистачає більшості аркушів. Відновлюється оповідь з кінця власне літописних подій 1672 р. розділом «Гетманство Ивана Самойловича в Малой Росии» [1, 148], яка за більшістю ознак (стилю та ідентичністю матеріалу до порівнюваних джерел, низкою внутрішніх атрибутів рукописання тощо) нагадує повну редакцію списку літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки. Останні шість аркушів (75 – 80) [1, 149 – 160] полтавського «зошита» не відносяться до основного тексту «Рукописной тетради…», а є пізнішими вставками полтавського «історичного 242 зошита». Це типові доповідні записки козацької старшини про всі «злодеяния» фаворитів імператриці Анни Іоанівни. У такий спосіб «доброзичливці» колишніх «сильних світу сього» намагалися знищити потенційних суперників у боротьбі за владу, а також вислужитися перед новоспеченою владою в якнайкращому світлі. Рукописний варіант окресленого документу завершується словами «…в чем сам…» та розписом-підписом автора тексту. Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що Полтавська «Рукописная тетрадь…» з фондів Державного архіву Полтавської області, власницею котрої була К.М.Скаржинська, створена на основі одного зі списків «Літопису Грабянки», ймовірно, його повної редакції. Наявний рукопис є, поза сумнівом, важливою історичною пам’яткою, цікавою не лише для вчених-краєзнавців, але й для дослідників історіографії XVIII ст. Література 1. Державний архів Полтавської області. – Ф.Р – 222. – Оп. 1. – Спр. 770. – «Рукописная тетрадь о событиях истории Украины «От начала казацкого имени и коего племени и рода казаки» и до 1730 года». – Арк. 1 – 80. 2. Волинські грамоти XVI ст. / Упор. В.Б. Задорожний, А.М. Матвієнко. – К., 1995. – 245 с. 3. Гисторія… Г.Грабянки. Летописъ краткій… / Упор. В.М. Мойсієнко. – Житомир, 2001. – 277 с. 4. Действія презельной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского съ поляки… – Киев: Университетская типография, 1854. – 346 с. 5. Державний архів Полтавської області. Путівник. Полтава, 1959. – С. 34 – 37. 6. Клепиков С. Филиграни и штемпели на бумаге русского и иностранного производства. – М., 1959. – 306 с. 7. Апанович Е. Рукописная светская книга XVIII века на Украине. – М., 1983. – 205 с. 8. Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. – К.: Інститут України НАН України, 2010. – 304 с. 9. Дзира Я. «Козацьке історіописання 30-х – 80-х років ХVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти» / Інститут історії НАН України. – К., 2006. – 567 с. Юлія Радкевич (Київ), студентка ІV курсу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Без верби і калини нема України: рослинний світ козацької доби "Хто не знає свого минулого, той не вартий щасливого майбутнього", писав відомий український поет Максим Рильський [9,35]. Кожний народ має свою історію, примножує священні символи природи, які уособлюють красу рідної землі, духовну міць її народу. І це справді так. Українці свято бережуть пам'ять про своїх предків, відроджують національні традиції, забуті століттями. Помітну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену наприкінці ХVІ ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, 243 північного Причорномор'я та Приазов'я. Визначну роль у їх згуртуванні відіграла Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині ХVІ ст. Січ завжди трималась Дніпра, якого козаки називали Славутою, Братом та Козацьким шляхом; це допомагало захищатись від нападів татар та інших ворогів. У найзручніших місцях понад берегами рік і річечок, на островах, у ярах, балках чи байраках вони засновували свої поселення. Великий Луг знаходився у серці козацьких земель, які давали все, що було потрібно для життя. Лагідний клімат, родючі землі, зелений океан степових рослин, хмари птахів в піднебессі, безліч дичини, переповнені рибою озера і річки - все це сприяло швидкому заселенню цих земель козацтвом. Козаки називали цей різноманітний світ Батьком. Вони були справними господарями і хорошими сім'янинами. У багатьох оповідях про козаків говориться як про окремий народ, що звався чорно-горами. Вони описуються як богатирі, наділені велетенською силою та надприродними якостями і вміннями: "запорожці дванадцятьма мовами вміли говорити, із води могли сухими виходити. Коли треба, вміли на людей і сон насилати, й туман напускати, вміли й у річки переливатися. Вони мали в себе такі дзеркала, що дивлячись у них, за тисячу верств бачили, що воно в світі робиться…" [1, 49]. Особлива шана в українських козаків приділялась природі. Людина, народжена серед мальовничої природи, не може залишатися байдужою до її призначення на землі. Її оспівували в піснях, опоетизовували у віршах, казках, складали легенди та приповідки; з ними пов'язані традиційні повір'я, родинні та календарні обряди, віра у їх цілющі властивості [5, 74]. Козацтво жило справжнім життям. Дерева, квіти, трави були міцно вкорінені у свідомості кожного козака. Вони були невід'ємною частиною їх життя, допомагали жити духовно і зберігати священні традиції своїх попередників. Так, одне з найулюбленіших і найпоширеніших дерев в українців була верба. З правіку вона супроводжує людські поселення, і, зрештою, стає окрасою українського села. Козаки обсаджували нею ставки, береги річок, дороги. І в цьому наші предки бачили безпосередню господарську доцільність. Верби укріплюють береги, стримують зсуви, а в посушливих місцевостях зупиняють піщані заноси. Тини або живокліт біля осель робили з верболозу. Для цього вбивали в землю вербовий кілок чи прутик. Дуже часто дерева проростали від загубленої палиці чи гілляки. "Хто її посадив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся", - каже Килина в "Лісовій пісні" Лесі Українки [7, 192]. Не випадково, що дуже давно існує прислів'я, яке наводив у своєму творі український літописець початку ХVIII ст. Григорій Грабянка, хоч і у дещо зміненому вигляді: "Де лоза - там і козак, а де байрак - там по сто і двісті козаків" [8,18]. Народна мудрість давно завважила: де ростуть верби, там чисті джерела води. "Ой у полі вербиченька, там стояла криниченька", співається у народній пісні. І справді, з давніх-давен, криниці копали під вербою. "Де срібліє вербиця - там здорова водиця". Річ в тім, що верба природній фільтр усіляких домішок. У річці воду для життя теж брали під 244 вербою. А де копали колодязі, на дно клали вербову дощечку у відро з водою. Це очищувало воду, надаючи їй "вербового духу". Верба бере силу з води, тому не випадково кажуть: "Де верба, там і вода" [12]. Славилися у козаків вироби з верби. З цієї деревини козаки виготовляли легкі й надійні вербові човни, олійниці, корита. З верби білої виготовляли кобзи, бандури, сопілки. З вербових дощок або з колод-довбанок робили вулики, майстрували дерев'яні ложки. Лоза використовувалась для виготовлення ясел для худоби, при будівництві кошар, кліток для дрібної домашньої живини. З лози плели рибальське знаряддя, виготовляли деталі одягу, іграшки, речі обрядового призначення, коші, кошелі, коробки - "сілачки", кошеликихлібниці. Для цього існували спеціальні артілі. Козацькі родини вважали вербу священним деревом. Верба була і символом родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під вербами білили полотно, відпочивали, було там також улюблене місце молодіжних зібрань і побачень. На колодках сиділа молодь, співала пісень, бавилася. «Там, біля греблі, під вербами були другі колодки, отам-то й збиралась молодь на вулицю" [7, 202]. Вважалося, що верба відганяє від людини злі сили і хвороби. З'їдені ранньої весни вербові сережки уберігали людину від лихоманки, зубного болю. Як символ увійшло дерево і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним, Вербичем. Нерідко під цю пору ще й холоди бувають, а тому казали в народі: "Прийшов Вербич, два кожухи терпич". На Вербній неділі, на Вербницю, дерево освячують у церкві, а потім несуть додому і б'ють нею хатніх, в першу чергу тих, котрі ще сплять. При цьому примовляють: «Не я б'ю, верба б'є". / Будь великий, як верба,/ А здоровий, як вода,/А багатий, як земля» [10,78]. Освячену вербу зберігали за образами, як збавительку від різних злих сил та недуг, що ними страждають люди і тварини, надто ж - від дитячих сухот. Знаючі баби купали у вербовому відварі хвору дитину при світлі повного місяця, приговорюючи при цьому: "Місяце-Адаме, ім'я тобі Аврааме, дай тіла на сі кості, а як не даси, то прийми мощі" [1, 88 ]. З вербою в козаків пов'язували уявлення про світове дерево, що єднає людину з небом. Коли верба висока, то можна неба дістатися. В особливій же пошані була верба у свято Івана Купала, коли на вигоні річки парубки ставили зрубане деревце. Прикрашали його квітами, зеленню, стрічками. Тут же й багаття увечері розводили, перестрибували через нього парами. «Наше Купайла з верби, з верби / А ти, Іване, прийди, прийди, / Наше Купайла не ламати, /А собі дівку вибирати» (Народна пісня) [14]. "Без верби й калини нема України", - кажуть у народі. Росте калина в тінистих лісах, в гаях і дібровах, на схилах, на узліссях і лісових галявинах. Калина полюбила українську землю, де вона має найбільш сприятливі умови для свого росту. Народ України шанує її за пишну вроду й цілющі властивості. Немає такої хати, біля якої б вона не росла. Калина - символ надійного життєвого опертя, родинного благополуччя і достатку. Вона символізує мужність і незламність духу 245 козаків у боротьбі за незалежність рідного краю. Баллада часів Хмельниччини «Розлилися круті береги» розповідає: «Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилась, / Чогось наша Україна, гей, гей, засмутилась. / А ми тую червону калину, гей, гей, підіймемо, / А ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо»[13]. Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її плоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок. Достиглі китиці розвішували попід стріхами, і вони червоніли мов намисто. З гілочки калини батько робив синові сопілочку, а слабеньким дівчаткамнемовляткам робили колисочку із калини [4, 47]. В народі кажуть: "Червона калина - від 100 хвороб лікує". Калина така цілюща тому, що виросла з великої любові. Використовують калину у весільному обряді: китицями прикрашають коровай, заквітчують вільце молодої. На столі перед нареченими ставлять букет калини, бажаючи цим краси в подружньому житті і вірного кохання. В калині, кажуть, живе материнська любов і мудрість, пор. прислів'я: "Милуйся калиною, коли цвіте, а дитиною - коли росте". Василь Скуратівський, автор книги "Берегиня" згадує: "Мама казала: …посади, сину, калину, щоб гарний спомин був тобі про мене". А тепер дивлюся на кущ, що розрісся біля маминої хати. Неньки нема, але є калина - її мудрість, безсмертя" [11,26]. Як символ вічної пам'яті саджали калину на цвинтарях, на козацьких могилах. Існує ось така легенда, яка утворилася тоді, коли на землю українську нападали татари. В одному селі справляли весілля. Багато вродливих дівчат зібралося. Раптом налетіли чужинці. Красуні-українки, щоб не потрапити до рук бусурманів, стали тікати на болото, де й загинули. А на болоті згодом виріс калиновий гай [15]. Червона калина, що є уособленням крові узагалі, стає символом козацтва, бойової звитяги. Червоне забарвлення ягід поєднує калину не тільки з кров'ю, а й з одягом козацьким, із червонною китайкою. Калина поєднується і з козацькою долею, уособлює Україну. Вона зберігає зв'язок поколінь, передає у спадок нащадкам набутки роду. В козацьких уявленнях одвічно шанувався дуб, як символ молодого козака. «Чом дуб не зелений? / Лист хмара прибила; / Козак невеселий - / Лихая година» [14]. Дуб вважався священним деревом, тому шанували його за міцність, красу і довголіття. Козаки оберігали дубові ліси, не зрубували, а саме найстаріше дерево огороджували і проводили біля нього різні зібрання й ради, як символ успішного завершення. У весільних обрядах та побажаннях дуб виступає символом подружнього життя. Коли народжувався син, батьки висаджували два жолуді, донька - калинове зерня [13]. 246 Ясень - чоловіче дерево, тому він був великим помічником запорожців. З його деревини робили озброєння для козаків: хоругви, бунчуки, булави, палиці та ін.; в побутових цілях виготовляли посуд, ложки, колиски, меблі; використовували в суднобудуванні. Це дерево вважалося і символом війни: якщо ворогові приносили гілку ясеня, це означало початок війни або попередження [6,32]. Клен найбільше використовували на виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, бандур, скрипок. Паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) вважався в Україні символом смутку, його садили на могилі вбитого козака або розлучених закоханих:"посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини - червону калину"[4,69]. Квітник був неодмінною частиною садиби української козацької сім’ї. Майже біля кожного поселення завжди знаходилося місце для пахучих яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку й любистку, м’яти і матіоли, васильок і півників. Багато квітів мали магічну силу, але вони прижилися в запорожців і як священні рослини. Так вважалося, що червону руту, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути коханими і бажаними, а молодиці – щоб була міцною родина. Півники оберігають від нечистої сили, бо півень (від якого походить назва квітки) завжди виступає рятівником – від його співу зникає всяка нечисть. Таким же оберегом і символом українства є мак. Цвіт маку – то краса і молодість. Червоний цвіт маку – то символ дівочої чистоти, який вплітали у віночок: «Гарна дівка, як маківка» [3, 14]. Символом краси є і плід – маківка: голова як маківка. Українські парубки вважали кругловидих дівчат найгарнішими. Маківка є ще символом матері і роду, мабуть це тому, що зібрала та маківка всіх своїх дітей – зерняток. За народним повір’ям в ній міститься 700 мачин (зернин): «Під одним ковпаком сімсот козаків» [2, 356]. Ось і став мак, завдяки ідеї плодючості, обрядовим атрибутом родинних і календарних свят. Він – незмінна складова куті, якою ласували у Святвечір напередодні Різдва і Водохреща. А щоби гарно множилася худоба і родило на городі, господар напередодні Святої вечері обходив з хлібом обійстя, не минаючи жодного закутка, обкурював ладаном і посипав самосійним маком. Маковійське зілля вважалося чудодійним і помічником від хвороб, нечисті й усякого лиха. Ним підліковували хворих, клали біля породіллі, щоб легше переносила пологи, відвар з нього пили і вживали до купелі [12]. Як оберегом від злих сил запорожці садили часник. Наділення йому чудодійної сили було зумовлене цілющими властивостями і своєрідним запахом цієї рослини. Рослини служили людині ще в далекі часи, відділені від нас на кілька тисячоліть. Лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали козаки-лікарі. Проте, ймовірно, вони продовжували традиції знахарів більш ранньої доби. Пам'ять про старовинні методи козацького цілительства живе сьогодні лише у фольклорі: з часів козаччини не збереглося жодного письмового джерела, яке свідчило б про давню традицію народного лікування. 247 Перш ніж Січ була ліквідована, запорожці спалили медичні архіви, які знаходилися у Пустельно-Миколаївському і Спасо-Преображенському монастирях, - щоб не потрапили до нечестивих рук… "Цирульники" - так називали на Січі козаків-лікарів - володіли мистецтвом лікування отриманих у бою ран без звичних ліків - підручними природними засобами. Прикладали до рани павутину,а іноді й звичайну землю, а в якості антисептика використовували, наприклад, сушений любисток. Відома "трубка-носогрійка" була в пошані на Січі, "як мати рідна". Вона допомагала позбавитися від багатьох недуг. Щоб не стався у поході розлад шлунка, курили трубку, набиту материнкою; нервові розлади традиційно заспокоювали сумішшю м'яти і звіробою, а куріння табаку з додаванням полину, вважалося, покращувало зір [13]. Степовий край був дуже різноманітний, тому за ліками не треба було їхати далеко, вони були поруч: материнка, м'ята, ковила, полин, безсмертник, крапива, звіробій, папороть, ромашки та ін. Естетично-духовне значення зеленого світу рослин важко переоцінити. Вся творчість козацького краю пронизана мотивами невмирущої краси рослинного світу, в ній глибока шана і віра в життя. У народних повір’ях про рослини відчувається своєрідність української душі. Наші предки в козацьку добу не бездумно наділяли рослини магічними властивостями, милувалися невмирущою красою рослинного світу, а прагнули пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. Отож, не біймося звертатися до традицій. Це зовсім не означає, що треба нехтувати сьогоденням. Але тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення й уявити майбутнє. Література Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992.- 414 с. 2. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1993. – 590 с. 3. Дмитренко М. Народні прислів’я. – К., 1994. – С.28. 4. Дмитренко М. Українські символи. – К., 1994. – С.118. 5. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Книга ІІ. Том 3,4. – К., 1994. – С.207. 6. Купер Дж. Энциклопедия символов. – М., 1995. - С.82. 7. Леся Українка. Зібрання творів у 12-ти томах. – К.: Наукова думка, 1975. - Т.1.–С. 272. 8. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. Історія Русів. – К., 1991. -С. 50-51. 9. Максим Рильський. Вечірні розмови. –К., 1964. - С.175. 10. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. К.,1993. – С.207. 11. Скуратівський В. Берегиня. –К., 1987. – С. 213. 12. Народознавство: квіти і трава. Джерело: file://F:/ конференція 5.htm. 13. Рослини в житті українців. Історичний аспект. Джерело: http://read Boks.com / boks /190.html. 14. Джерело: file://F:/Уявлення українців про рослинний світ. – МОIPPO. htm. 15.Джерело: file://F:/ калина 3.html 1. 248 Оксана Ніка (Київ), доцент Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук Казання першої половини хvіі ст. у лінгвістичному висвітленні В історичній українській лінгвістиці проповідь ХVII ст. була предметом окремих досліджень про барокову образність, експресивний синтаксис, особливості текстопобудови, зокрема структурні і функціональні параметри проповідницької інтродукції, риторичну термінологію [1; 2; 4; 6; 7; 9]. Значним досягненням історичної текстографії (наукова серія “Пам’ятки української мови”) стала публікація “Ключа розуміння” І. Галятовського (Гал.) із передмовою І.П. Чепіги. Польський вплив на українське казання висвітлювався в ряді праць [3; 5; 8]. Поза лінгвістичною увагою залишаються питання широкого висвітлення польського, латинського впливів на розвиток жанру староукраїнської проповіді протягом ХVII ст., розкриття її статусу в жанрово-стильовій систематиці літературної мови, оцінку нового типу проповіді з погляду барокової естетики слова, фрази. Актуальність лінгвістичного аналізу цих текстів у розвитку літературної мови зумовлена: загальною природою ораторсько-проповідницького жанру, що передбачає “повабити до слухання”: інтерактивність, діалогічність, процесуальність, інтерпретаційність, функціональну синкретичність (інформативну, пізнавальну, емоційно-експресивну) у використанні виражальних засобів, зумовлені цим особливості текстопородження; новими підходами до їх дослідження з позицій комунікативної і когнітивної лінгвістики, лінгвокультурології, лінгвосеміотики, лінгвопоетики. Перспективи лінгвістичного дослідження проповіді ХVII ст. передбачають вивчення таких аспектів: періодизації розвитку латинопольського типу проповіді, встановлення її зв’язку з іншими жанрами і стилями староукраїнської літературної мови, зокрема Учительними євангеліями та полемікою, з’ясування польського впливу на розквіт староукраїнської проповіді, розкриття її барокової специфіки. Ранньобарокові проповіді постають уже з початку ХVІІ ст. (Мелетій Смотрицький “Казаньє на чест(ъ)ны(й) погребъ...” Леонтія Карповича, 1620 (См.), проте їх функціонування традиційно відносять до 30-х рр. ХVII ст. і пов’язують з іменем Петра Могили (“Кр(с̃)тъ Хр(с̃)та Сп(с̃)тел# и кождого чл̃ка на казаню публичномъ” (Мог.). Найбільшого поширення проповідь сягає в другій половині ХVII ст. (І. Галятовський, А. Радивиловський, В. Ясинський). Безперечно, на її розвиток вплинули бароко, теорія і практика викладання в Києво-Могилянській колегії, поглиблення ідеї інтерактивності, що набула актуальності наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. У періодизації ораторсько-проповідницького жанру староукраїнської літературної мови здебільшого орієнтувалися на друковані видання і менше – на 249 рукописи. Із першої половини ХVII ст. збереглось кілька рукописних збірок українських проповідей, що можуть стати основою для вивчення її розвитку: Казання, початок ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ; Збірка казань, ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ; Книга третя#каза(н)я розныє, перша половина ХVІІ ст. – Рукопис ЦНБВ. У рукописних збірках також містяться окремі проповіді: Різдвяна та Великодня шкільні орації-промови, 1618. – Рукоп. ЦНБВ; Відомості з церковної історії, зібрані, напевне, учнем Петром Конашевичем-Сагайдачним (1597 р.), казання та ін., перша пол. ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ, які не увійшли до друкованих видань. Серед українських рукописних проповідей першої половини ХVІІ ст. помітно вирізняється збірка “Книга третя# каза(н)я розныє”, на створенні якої позначився впив єзуїта Петра Скарги (М.І. Петров). Характерним для проповіді є розуміння того, що прихожанин мислиться узагальнено (всі рівні перед Богом), без вказівки на його соціальний статус, і в цій збірці наголошується, що проповідник має однаково ставитись до кожного з прихожан, незалежно від їх статусу: а на го(р)дые и высокие станы, маем мhти проро(ц)коє се(р)це му(ж)ноє, похлhбству мh (ст)ца не чинячи, анис ся (на) и(х) велhко(ст) wгледаючи (Тр., 25). Акцетуючи належність до певного соціального стану того, хто спокутує свої гріхи, проповідник викриває “гріхи” вищих станів, що стосується і їх ставлення до справ церкви: Много є(ст) у на(с) та(к) нерозу(м)ны(х), и сномъ такого глупъства зняти(х), которые могучи своею мае(т)но(ст)ю, або малою якоюча(ст)ю єє, стара(н)є(м) и працею своею в(ъ)сего wкруту и цыло(с)ти речи по(с)полhтоє поратова(т): для скупъства и лако(м)ства, учини(т) того не хочу(т) (Тр., 40 б). Більш того, соціальна нерівність стає основою для викриття в проповіді: пре(д)се по(д)даны(х) и по(с)полhты(х) люде(й) а(ж) до кривhсти(с)каю(т), лихвы беру(т), шля(х)та и панове з(ъ)бо(ж)емъ купъча(т) (Тр., 75 б.). У цій збірці образ “отчизни” постає у метафоричному висвітленні, як ключ до розуміння релігійних пошуків: Тепе(р) по мору бу(р)ливомъ плаваємо, по(р)ту доброго шукаючи, а штоде(н) велики(х) ска(р)бо(в) заживаючи, затоне(н)я се в(ъ) покуса(х) свhта того боячи, але ры(х)ло да(ст) ли Б͂гъ буде(м) у доброго и споко(й)ного берегу w(т)чизны наше(й), и та(м) прошлы(х) приго(д) запо(м)ни(м), которые се на(м) в(ъ) великую соло(д)ко(ст) wбе(р)ну(т) (Тр., 199). Нові характеристики казання – орієнтованість на широку аудиторію, всестановість і народність, громадянські акценти, що визначали польське казання. Інша збірка казань із початку ХVІІ ст. (Каз.) помітно відрізняється у мовному плані контамінаційними конструкціями, які засвідчують нові впливи і спроби відповідно до цих впливів перебудувати оригінал тексту. Наприклад, Змhн#ю(т) бовѣ(м) лица свои, жебы с# ωказали пере(д) люд(ъ)ми пост#чис# (Каз., 2). За історичною похідністю активний короткий дієприкметник перетворився на дієприслівник, проте це не поширювалось на предикативну позицію, в якій могли виступати колишні активні короткі дієприкметники. У наведеній конструкції якраз відображено “нову” форму у 250 “старій” функції, що вказує на особливості роботи з цим текстом, конкретніше – намагання трансформувати його відповідно до живого мовлення. Аналогічна тенденція до поновлення тексту засвідчена у конструкціях із подвійними відмінками, зокрема з подвійним називним. Другий називний розподібнюється, що зафіксовано формою орудного предикативного, і процесуальність такої заміни проілюстрована в такий спосіб: С͂щен(ъ)ки маю(т) быти добрыми, мл(͂с)рдны, братолюб(ъ)ци, приворочаючи к вhрh заблоуж(ъ)дъши(х) и навожаюченемоц(ъ)ны(х), не запоминаючи вдовъ и сиротънищи(х) (Каз., 10 б). Прикметно, що тут лише у першому випадку замінено називний подвійний на орудний предикативний, тоді як функціональне призначення тотожних форм не змінюється за цим принципом. Можливо, це пов’язано з роботою над давнішим текстом, значення якого переосмислювалось відповідно до староукраїнського вираження проповіді. Загалом функціональне розширення староукраїнської літературної мови у другій половині ХVI – ХVII ст. засвідчено розвитком нових чи оновлених жанрів, зорієнтованих на інтерактивність: полеміки, Учительних євангелій і казань. В історичній українській лінгвістиці кожен із цих жанрів окремо не набув окремого і повного висвітлення, як і не з’ясовувались питання про їх комплексну оцінку з погляду теорії історії літературної мови. У цьому разі одним із перспективних напрямків функціонального дослідження є висвітлення зв’язку, стильової специфіки та дифузії проповіді порівняно з іншими жанрами і стилями (передусім Учительними євангеліями та полемікою) у староукраїнській літературній мові другої половини ХVI і ХVII ст. Якщо для полемічних текстів цього періоду характерне апелювання до опонента зі спростуванням помилковості висловлених ним поглядів, суспільне реагування на тогочасне релігійне життя, то в Учительних євангеліях і казаннях полемічний аспект редукується. На відміну від Учительних євангелій, казання збільшували світський елемент, бароковість, які казнодія “вплітав” у канву релігійної інтерпретації, адресуючи її широкому колу реципієнтів. Після 30-х рр. ХVII ст. полеміка, як і Учительні євангелія, або розвиваються в контексті могилянської епохи, втрачаючи свої публіцистичні акценти, або поглинаються бароковою проповіддю. Вимоги до проповіді були сформульовані в гомілетичному трактаті І. Галятовського “Наука, альбо способ зложеня казаня” (1659). Він обґрунтував основні принципи текстобудови, акцентував увагу на актуальному доборі “концептів” і бароковій образності. Так, у “Науці” з’ясовано особливості добору матеріалу проповідником: це передусім Біблія, патристичні твори, до яких активно долучались тексти історичного, природничого характеру, що мали на меті задовольнити релігійну цікавість реципієнта і досягти спрогнозованого мовленнєвого впливу на нього. У передмові до “Науки” І. Галятовський популяризував написання проповіді, так розкриваючи образність назви свого трактату: Дл# тогw та# книга ключемъ 251 с# называєтъ: же с͂щенникомъ до казан# двери w(т)мыкаєтъ, хиба кто самъ не схочетъ и будетъ лhноватис#, той не напишетъ казан#, маючи тутъ такъ ясную науку, и такъ латвый способъ зложен# казан# (Гал.).Його передмова звернута і до “ляиков” (до світських людей), що свідчить про соціокогнітивні параметри казнодії: и дї#кwны и законники, и по школахъ студенти, албо д#кwве, и л#икове,иншыи люде свhцкїи, которыи могут(ъ) зостати д͂ховными, чему жъ тыи молодыи и здорwвыи не маютъ до казан# заправоватис# дл# сп͂сенї# своего и людского? Чему маютъ порожневати и часъ дармо тратити и порожневаньємъ своимъ Б͂га wбражати? (Гал.). З’ясування жанрово-стильових характеристик польського впливу в українських проповідях і простеження їх динаміки в ХVII ст. зосереджується на: визначеності структурних параметрів тексту (екзордіум, нарація, конклюзія), популярності “концептів”, які добиралися з “Римських діянь”, “Гостинця” Ф. Дзіловського, “Великого зерцала”. Часто українські проповідники взорують на латинських (Меффрета), польських (Петра Скаргу, Тому Млодзяновського) у плані барокових прийомів і засобів, пізнавальності, “народності”. “Дієвість” прикладу і його витлумачення проповідником проникнута зверненням до земного, людського виміру – до потенційної аудиторії, яка не тільки усвідомить Божі заповіді, але й у повсякденному житті буде наслідувати її. Звідси характерна для бароко опозиція небесного і земного виступає як діалектична сутність, яку проповідник уміло спрямовує на глибоке усвідомлення і реальне застосування прихожанами. У цьому разі схоластична вченість і риторична майстерність виступають універсальним виміром умілості проповідника, що піднімаються над вузькоконфесійною характеристикою проповіді, основне призначення якої – наставляти прихожан у вірі. Наслідування латино-польських зразків підтримувалося не тільки соціальноісторичними і культурними чинниками, а й мовними, зокрема через переклади з польської, що їх особливо засвідчують староукраїнські рукописи кінця ХVI – ХVII ст. Як можемо пересвідчитися, ця тенденція у проповідництві усталилася ще з початку ХVІІ ст., що засвідчують рукописні збірки, на яких позначився польський вплив. У них особлива роль дієслова виражається в кінцевій позиції речення-висловлення, що поширюється на дієприкметники та дієприслівники у складі утворюваних ними зворотів: Скази(л)ся свh (т), мови(т) Пи(с)мо, людε в(ъ) зло(с)ти и нεчи(с)тости, запо(м)ни(в)ши Гда Бга, и права εго, на сε(р)цу писаного, бродили:, в(ъ) тhло ся и пожа(д)ливо(с)ти тεлε(с)ныε удаючи, и в нεправ(о)εωборочаючи (Тр.,47). Прε(з) Єву що за смутокъ былъ, пять тысεчε(й) ли(ч)ба лѣ(т) посвѣдчи(т), па(т)риа(р)ховε вздыхаючи ωголосять, пророковε лεмя(н)туючи ωповεдять (Зб., 119б). Актуальне членування речення визначається мовленнєвою ситуацією, проте мають значення формальна структура, лексичне наповнення і смислова організація висловлення. 252 Загалом, звичайним є співіснування обох типів словопорядку – традиційного, греко-візантійського, що передбачає позицію дієслова після підмета, і нового, латино-польського, що зумовлює кінцеву позицію дієслова в реченні. Варіативність різних моделей словопорядку створювала додаткові можливості для стилістичного нюансування повідомлюваного. Разом із тим акцент на духовності, що часто співвідносять із грековізантійськими традиціями, визначив специфіку української проповіді ХVII ст., яка не стала повтором нових дискурсивних практик. Культивована як шкільний жанр у Києво-Могилянській колегії, староукраїнська проповідь, на відміну від польської, не відображала актуальних для цього періоду політичних контроверсій. Виняток становлять п’ять рукописних “слів” А. Радивиловського, написаних “часу войны” з турками і татарами (Рад. Рук), хоча інші його рукописні проповіді за своїм змістом ближчі до Учительних євангелій. Важливо відзначити, що настанови на інтерактивність, діалогічність, доступність і пізнавальність староукраїнської проповіді ХVII ст. засвідчили зближення писемної мови з усною, народною, орієнтованість і на книжників цього часу, і на ширше – на “посполитих людей”. Розуміння нових вимог часу визначало зміни у мовній свідомості староукраїнських книжників, нові дискурсивні практики (наприклад, барокова проповідь І. Галятовського, А. Радивиловського, В. Ясинського; “Учительне євангеліє” К. Транквіліона-Ставровецького, як і полемічні тексти (лист, послання, теологічний трактат, “відповідь”) у викладі Г. Смотрицького, Лаврентія та Стефана Зизаніїв, Клірика Острозького, Христофора Філалета). Лінгвістичні дослідження цих жанрів розвивають специфіку мовностильового синкретизму, синтезу книжного і народного, запозиченого і питомого, що виявляється в динамічних співвідношеннях і визначає напрямки порівняльно-історичного вивчення жанрово-стильової динаміки слов’янських літературних мов ХVІ – ХVІІ ст. У підсумку відзначимо, що староукраїнська барокова проповідь ХVІІ ст. розширює сферу інтеракції, культивує тип проповіді, який орієнтується на латино-польські зразки. Разом із тим характеризувати її як винятково “латинопольську” не доводиться, бо вона не стала її абсолютним повтором, засвідчивши синтез греко-візантійських традицій із новими, латино-польськими впливами. Література 1. Зелінська О.Ю. Інтродуктивний блок у структурі тексту барокової проповіді / О.Ю. Зелінська // Мовознавство,2009. – № 6. –С. 59–69. 2. Купчинський О. Мова “Казання” Мелетія Смотрицького на похорон отця Мелетія Карповича 2 листопада 1620 року / О. Купчинський // Записки НТШ. – Л., 2003. – Т. 246. – С. 219–245. 3. Марковский М.Н. Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник ХVІІ в. // Марковский М.Н.,б.р. 4. Маслов С.И. Казанье Мелетия Смотрицкого на честный погреб Леонтия Карповича / С.И. Маслов. – К., 1908. 253 5. Мацеевич Л. Польский проповедник ХVII века езуит Фома Млодзяновский / Л. Мацеевич // Труды КДА, 1870. – Т. 2. – С. 108–153. 6. Полюга Л.М. До джерел українського красномовства в релігійній проповіді (Іларіон – Галятовський – сучасність) / Л.М.Полюга // Християнство й українська мова, Львів, 2000. –С. 444–448. 7. Таран (Майданович) Т. Принципи поцінування емоційно-експресивного синтаксису української барокової проповіді // Мовознавство, 1993. – №6. – С. 44–52. 8. Характеристика южнорусской схоластической проповеди в связи с проповедью западноевропейскою и польскою // Руководство для сельских пастырей, 1875. – № 8. – С. 251–264. 9. Чепіга І.П. Початки барокового проповідництва в українському письменстві / І.П.Чепіга// Мовознавство, 1996. –С. 25–30. Умовні скорочення назв джерел В. – Радивиловський А. Вѣнεцъ Хс̃въ, К., 1688. – Ст.-др. ЦНБВ. Гал. – Галятовський І. Ключ розуміння / Підгот. І.П. Чепіга. К., 1985. Зб. – Збірка казань, ХVІІ ст.– Рукоп. ЦНБВ. К. – Казання, початок ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ. Кн. – Книга третя# каза(н)я розныє, перша половина ХVІІ ст. – Рукоп. ЦНБВ. Карп. – Карпович Л. Казаньє двоє. Єв’є, 1615. – Ст.-др. ЦНБВ. Мог. – Могила П. Кр(с̃)тъ Хр(с̃)та Сп(с̃)тел# и кождогочл̃ка на казаню публичномъ. К., 1632. – Ст.-др. ЦНБВ. Рад. Рук. – Радивиловський А. Вhнεцъ Хс̃въ. – Рукоп. ЦНБВ. Огор. – Радивиловський А. Огородок Маріи Богородицы. К., 1676. – Ст.-др. ЦНБВ. См. – Смотрицький М. Казаньє на чест(ъ)ны(й) погребъ... Леонтія Карповича, Вільно, 1620. – Ст.-др. ЦНБВ. Юрій Осінчук (Львів), н.сп. відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, кандидат філологічних наук Осінчук Оксана (Дрогобич), студентка філологічного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Українська історична лексикографія: від витоків до словників Історичні словники — важливі пам’ятки культури, в яких відбито минуле народу, багатовіковий розвиток його мови, звичаї, побут, духовна й матеріальна сторони життя, зв’язки з іншими народами, спільні корені їх надбань. Зародження старої української лексикографії відбулося ще в Київському періоді, коли малозрозумілі чи незрозумілі окремі слова й вирази переписувачі давніх книг пояснювали за допомогою глос — перекладів або тлумачень прямо в тексті (контекстуальні, внутрішньорядкові глоси), над пояснювальним словом (міжрядкові глоси) або на берегах (полях) книги (маргінальні, покрайні глоси)*. * Детальний аналіз цього зародкового стану лексикографічної роботи див.: Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською (Київ, 1980. – 304 с.). 254 У післявоєнні роки осередком лексикографічних раритетів став відділ історичних словників (сьогодні відділ української мови) Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, в якому з 1957 р. історики мови розпочали довголітню працю над укладанням фундаментального “Словника староукраїнської мови ХІV–ХV ст.”. Під керівництвом професора Л. Гумецької члени словникової групи відділу історичних словників працювали над укладанням картотеки — суцільного розписування відібраних для Словника пам’яток, розмножування карточок, оформлювання кожної зокрема карточки тощо. Цю працю закінчили в 1962 р. Картотека Словника, яка містить усі слова всіх (світських) пам’яток староукраїнської мови ХІV–ХV ст., налічує близько 260 тисяч карток [2, 2– 3]. Над словником працювало не одне покоління мовознавців, а саме: Л. Гумецька (відповідальний редактор), І. Керницький, Д. Гринчишин, У. Єдлінська, В. Карпова, Л. Полюга, М. Худаш, Р. Керста, М. Сенів, О. Захарків та ін. Робота над укладанням цього історичного словника тривала понад двадцять років. Його редколегію було відзначено першою академічною премією ім. І. Франка. Із 1975 року і до сьогодні співробітники відділу активно працюють над створенням “Словника української мови ХVІ — першої половини ХVІІ ст.”. Опубліковано 15 випусків цього Словника. Зараз науковці готують черговий — на букви “Л” і “М”. За попередніми підрахунками, обсяг словника становитиме понад 400 друкованих аркушів і буде містити понад 40 тисяч слів [1, 52]. Картотека “Словника української мови ХVІ — першої половини ХVІІ ст.” налічує понад 800 тис. карток. Вона містить у собі слова та фразеологічні одиниці, які відбивають лексико-фразеологічну систему української мови одного із давніх її періодів. Окрім цього, у Картотеці простежується динаміка форм мовного вираження протягом півтора століття, їх розвиток у даний історичний період [3, 6]. Цінним скарбом українського мовознавства у відділі української мови є Картотека “Історичного словника українського язика”, укладена під керівництвом Є. Тимченка, основоположника української історичної лексикографії. Лексична картотека “Історичного словника українського язика” — сукупність лексичних карток із заголовними словами, під якими наведено цитати текстів (речення, словосполучення), що ілюструють уживання їх з відповідним значенням, а в кінці подано скорочення, рік (чи століття), сторінку джерела, звідки взято ілюстрацію. Роботу над такою академічною фундаментальною працею, як “Історичний словник українського язика”, розпочато 1919 року в Києві, коли при Українській Академії Наук було створено Постійну комісію історичного словника, яку очолив лексикограф Є. Тимченко [1, 27]. Мета комісії — зібрати якомога більше лексичного матеріалу української мови від найдавнішого часу до ХІХ ст. Для Картотеки було підібрано і розписано близько 400 пам’яток української мови, серед яких — рукописи різного характеру (Архів Видубицького монастиря, Прилуцький Архів Галаганів, 255 Дѣло цеху киевского гончарського 1783 р., Животи святих отцевъ на шест мсцей ХVІІ ст.), стародруки (Богогогласник 1790 р., О христіанскомъ житіи 1783 р., Краткоє поученіе о седми сакраментах 1716 р.) та новодруки (Отписъ на листъ Виленскихъ унитовъ 1661 г., Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссіи 1909 р., Источники для исторіи Запорожскихъ казаковъ 1903 р.). Аналізуючи джерела, використанні при укладанні Картотеки, спостерігаємо, що члени комісії підбирали пам’ятки з різних територій України, рідше з-поза її меж. До уваги також бралися білоруські чи російські перевиданні пам’ятки української писемності. До укладання Картотеки залучали пам’ятки різні за стилями і жанрами. Зокрема, різноманітні акти, судові документи, заповіти, грамоти, літописи, твори конфесійної, полемічної та художньої (інтермедії, драми, панегірики, поезія) літератури, епістолярну спадщину тощо. До уваги також брали лексичний матеріал із пам’яток недатованих. Для цього матеріалу використовували приблизне датування [4, V]. На початковому етапі робити Комісії були передані матеріали, які підготував П. Житецький: приблизно 10–12 тис. карток слів, вибраних з Іпатіївського літопису (вибирав сам П. Житецький), із віршів Климентія Зіновієва, друкованих в «Основі» 1861 р., із творів Галятовського, з Палинодії Копистенського та ін. Окрім цього, Комісія одержала від проф. Є. Тимченка 60 тис. карток слів, вибраних із 34 українських пам’яток. У 1905 р. цей матеріал було подано на премію ім. М. Костомарова від “Київської Старини”. У 1920 р. Комісія одержала в дарунок від Кам’янецького університету 26.700 карток слів, вибраних за вказівками професора Тимченка переважно з Архіву ЮЗР. Від Є. Тимченка Комісія одержала ще 4194 картки. Решта матеріалу — понад 212.284 карток — розписували члени Комісії упродовж 9 років (1921–1929) [4, ІV]. Відзначмо, що професор Є. Тимченко сам проводив велику практичну роботу під час укладання Картотеки “Історичного словника українського язика”: розписував пам’ятки, укладав словникові статті, редагував їх та виправляв помилки, переглядав друковані сторінки майбутнього словника, вичитував машинописний набір, звіряв розписані картки з оригіналами пам’яток. Картотека “Історичного словника українського язика” нараховує близько 300 тис. цитат-карток: 118 скриньок основного матеріалу (літери А–Я) і 8 скриньок — додаткового. Картотека складається із нестандартних карток різного кольору. Для її створення укладачі використовували різноманітний папір і чорнило. Оскільки матеріали до Картотеки розписували різні люди — “не одної освіти, не одних здібностей і не одного ставлення до праці” [4, V], — на картках є багато помилок і неточностей. Цитований матеріал на картці не завжди відповідав вимогам Комісії, внаслідок чого укладачі часто звіряли з оригіналом друкованим або писаним. На жаль, не всі пам’ятки, з яких вибрано слова, були доступними для Комісії, тому не завжди укладачі могли виправити чи звірити “дефектну” картку: її доводилося відкладати до заміни кращою, а коли ні, то використовували такий матеріал у недосконалому варіанті [4, V–VІ]. 256 Часто на картках до лексем подано різноманітні підказки-коментарі: значення слова, граматична ремарка, відповідник із мови-джерела; напр.: забуреньє ‘розрух, заколот, заміщання, неспокій’, забурити, дс. ‘збурити, замутити’, забавка, рж. Здрібн. від ‘забава’ 1. Забара, зволока, забавца, рж. (пол. zabawca) ‘людина віддана чому’. Трапляються всілякі виправлення і перекреслення слів. У Картотеці деякі реєстрові слова представлено неоднаковою кількістю карток, зокрема службові слова (наприклад, прийменники за, на, о) нараховують кілька десятків карток. Водночас у Картотеці наявні слова, репрезентовані лише один раз; напр.: заамбонный (Свѣчъ вжиганіе и гашеніе… по заамбонной молитве всегда сътворяємы 1536 Арх. ЮЗР. І, VІІ, 9), заапеллювати (Кто заапеллюєтъ в Августѣ мсцѣ, и тот імѣтиметъ до трибуналскихъ сроковъ мцей восѣмъ С. і Р. 33), забаяти ‘замовити’ (Молитва отъ звѣря скоту забаяты Угр. Заг. 62), ядровица (корова одна назбытъ старая, подъ нею телочка — сеголетна, другая ядровица, подъ нею бычокъ сеголетний 1571 Кн. Гродск. Луцк. 343 об.) тощо. Усі заголовні слова на картці записано у початковій формі, прийнятій для кожної граматичної категорії: для іменників — називний відмінок однини чи множини (які вживаються тільки у множині); для прикметників, дієприкметників, порядкових числівників, прикметникових займенників — називний відмінок однини чоловічого роду; для кількісних числівників, особових займенників — називний відмінок однини чи множини; для зворотнього займенника — форма “себе”; для дієслів і дієприслівників — форма інфінітива. Не послідовно на картках із цитатою дотримано правила — підкреслення лексеми, про яку йдеться. На жаль, на картці-цитаті не завжди повністю відтворено орфографічні і графічні особливості пам’яток. Ілюстративний матеріал із новодрукованих джерел під час укладання Картотеки не постійно точно відповідає рукописові. Відомо, що деякі видавці українських пам’яток послуговувалися правописними і граматичними нормами російської граматики (г і ґ передавали як г, літеру ѧ — я, літеру і писали згідно з правилом російського правопису тощо). Тому у картотеці виявлено різноманітні виправлення і перекреслення літер (хтось звіряв оригінал рукопису). Фіксуємо в Картотеці і лексеми, які виписано із невстановлених джерел; напр.: за (За досвѣдъченую рѣчъ маютъ виноградаре, ижъ на другую осѣнъ обфито зродятся вина Пр. Госп. ? 9), забойство (Негодилося [туркамъ] — невиннымъ [людямъ] здирства и забойства позволяти чинити Зварн. Источн. ? І, 967), пересторога (Маєте пересторогу, наймилшїє хрстияне, писмо стоє, же бисте не йшли у забродъ, якъ скоти несмисленниє Рук. ? № 202, к. 257), чадо (Дружину ли мнѣ вѣрну возимѣю, чадамы ли разбогатѣю, но и тіи самы точію до ями проведше мя, забудут Зб. № 1748 ?, к. 4 б–5). Окрім цього, є слова з невідомих джерел, які не увійшли до словникового реєстру перших зошитів, напр.: абедиенція (Войтъ… предреченного села Гусиного і посполитими людми должен ей якъ державци своему всякое отдавати… послушенство и абедиенцію 1715 Ген. 257 Сл. Луб. п. ? 59), артос (Таки(и) єс(т) хлѣбъ квасны(и) досконали(и) ѡживлѧючи(и), (شк) пише в̾ Грецїи артосъ, то єс(т) в̾сходѧчи(и) ѡ(т)квасү ХVІІ ст. Унд. № 527 ?, 199 б), агиревый прикм. аєровий (Агиревъ корень… вари(т) Рук. № 362 ?, 274) та ін. У Картотеці засвідчено ілюстративний матеріал із найдавніших писемних пам’яток: Ізборника Святослава 1073 року, ХІІІ Слів Григорія Богослова, Поученьє Володимира Мономаха — у складі Лаврентіївського літопису 1377 р., Житія Феодосія Печерського та ін. Із додаткових скриньок Картотеки дізнаємося, що проф. Є. Тимченкові доповнювати її новими джерелами допомагали Г. Ганжа, Г. Їжакевич, В. Коломієць, П. Тимошенко та ін. Зокрема П. Тимошенко розписав Малорусскій отривок Измарагда ХVІІ ст. (73 картки), Дума козацька про війну з поляками ХVІІ ст. (78 картки), Матеріалы по истори козацкого землевладения 1494–1668 рр. (682 картки). Г. Їжакевич у 1948 р. розписала такі пам’ятки: Письма Балыки ХVІІ ст. (348 карток), Лист до Семашка ХVІ ст. (96 карток), Малорусско лечебний травник (256 карток), 4 Документи з життя Забужської Русі ХVІ ст. (418 карток); В. Коломієць — Мистерія страстей Христовыхъ (Драматичний твір ХVІІ ст.) (434 картки), Южно-русское житіе Владиміра ХVІІ ст. (552 картки), Показаніе игумена Феодосія Васьковскаго о положеніи кіевскихъ мѣщанъ до Богдана Хмельницкаго ХVІІ ст. (322 картки), Запис в гродській володимирській книзі 1579 р. (152 картки) та ін. До сьогодні збережено окремі папки машинопису “Історичного словника українського язика”. Скажімо букву З укладено за алфавітом від ЗА до ЗВОЛѣКАТИ. Записи на папці свідчать, що цю букву було укладено повністю від ЗА до ЗЯТЬ. Частину матеріалу втрачено. Дві папки з буквою М уміщають набрані машинописні матеріали від МАГИСТРОВСТВО (відсутня 1 с.) до МVСТИРІОНЪ (втрачено сторінки 5–44). Літеру Н у папці розпочинає лексема НАБОЖЕНСТВО до НЕВИННЫЙ (сторінки 281–286 відсутні). Буква О — від О до ОБРАЖЕНЬЕ (155 сторінок машинопису). Картотека репрезентує різноманітні тематичні групи лексики. Зокрема лексика на позначення предметів і явищ зовнішнього світу та понять, пов’язаних з людиною (вино, вода, громъ, домъ, животъ, огонь, садъ тощо), виробничо-професійна лексика (винаръ, гончаръ, кравецъ, скляръ, швецъ), суспільно-економічна лексика (купецтво, купля, купно, купованье), суспільно-політична (грекъ, грекиня, жидъ, жидокъ, пріязнь, повага), адміністративно-юридична (гетманъ, декретъ, депутатъ, судъ, урядъ), церковно-обрядова (агіазма, акафістъ, вечерня, обѣтница, павечерниця, сакраментъ), метрологічна та нумізматична лексика (гривна, безмѣнъ, личба, локоть, мѣра, мѣрниця) та ін. Картотека Є. Тимченка є багатим джерелом лексичних словосполучень і фразеологізмів; напр.: іти у забродъ ‘пуститися у заброд, розбридатися, забридати’ (Єще далеко прикрѣйшая и большая дѣєтся имъ (майстратови Кієвскому) перешкода, бо (в) забродъ въ таковыє шинки вы якъ старшій, 258 такъ и меншій товариство пустилися 1694 Ак. ЗР. V, 269), забити в кайдани, в колодки ‘закувати, вправити в кайдани’ (Маіорша… велѣла забити мене у колоду Кн. Нос. 28; Староста хотѣлъ приказчика… в колодки забить Ib. 38; Пушкаръ… Намѣсника Гацяцкого, въ кайдани забивши… одослалъ у вязєнє Вел. Сказ. 178), мѣти за зле на кого ‘гніватись, бути незадоволеним’ (Подкова… убоявшися, же царъ Турецкій и кроль мѣлъ на єго за зле… поѣхалъ до короля Крон. Полск. 393), мати зазнобку (на кого) ‘гніватися, на зуб взяти кого’ (Братъ твой… мѣв на тебе зазнобку якую тоєст гнѣв який Єв. Реш. 16 б), наложити раны ‘поранити’ (Марка… порвали… и раны єму наложили Жит. Св. 99), обернути въ нѣвецъ ‘знищити, зруйнувати’ (Тотъ неприятель вѣри християнской радъ бы усѣхъ християнъ в нѣвецъ обернути Літ. Сам. 34) тощо. У досліджуваній Картотеці виявлено низку антропонімів, які виписано із українських пам’яток від найдавнішого часу до ХVІІІ ст.; напр.: ааронъ, бабаковий, волочай, Гурій, Ликиній тощо. Фіксуємо чимало мікротопонімів (Тіи полковники… не забиваючися въ далшіє мѣстца полевіє, отъ Довгои назадъ подогнувши хвостъ повернули Літ. Вел. ІІІ, 243; Скоро ся зъ ближшихъ мѣсть забрали зъ кильнадесять ихъ [поповъ] до Замостя Літ. Льв. 257). Матеріали Картотеки “Історичного словника українського язика” використовують під час роботи над “Словником української мови XVI — першої половини XVII ст.”, укладачі якого завдяки цій Картотеці мають змогу уточнювати значення слів, наявність цитат, пам’яток тощо. Частину лексичного матеріалу із цієї Картотеки залучено до “Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.” У зв’язку з тим, що “Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.” хронологічно обмежено до першої половини ХVІІ ст., матеріали Картотеки Тимченка є цінними тим, що вони охоплюють і пізніший період, до ХVІІІ ст. включно, а це дає змогу простежити динаміку кількісного вживання слів, розширення або звуження значень, збільшення або зменшення їх кількості. Картотеки історичних словників української мови використовують передусім для наукових досліджень з історичної лексикології, історичної фонетики, граматики, словотвору, фразеології, стилістики, термінології, історичної діалектології, синтаксису, а також для укладання різногалузевих словників української мови. Вони слугують джерельною базою для написання докторських і кандидатських дисертацій, магістерських і дипломних робіт. Із Картотеками працювали і працюють учені з різних наукових центрів України і з-поза її меж: А. Бурячок, Г. Войтів, Д. Гринчишин, Г. Дидик-Меуш, Я. Ісаєвич, В. Карпова, Б. Криса, О. Кровицька, В. Лемцюгова, М. Мозер, Р. Осташ, І. Паславський, Л. Полюга, К. Сімович, А. Фаловський, Н Хобзей, М. Худаш, І. Черевко, М. Чікало, Т. Ястремська та багато ін. 259 Література Кровицька О.В. Українська лексикографія: теорія і практика. – Львів, 2005. – 175 с. Словник староукраїнської мови ХІV — ХV ст. Пробний зошит. – Київ, 1964. – 190 с. Словника української мови ХVІ — першої половини ХVІІ ст. Пробний зошит. – Київ, 1983. – 158 с. Тимченко Є. Історичний словник українського язика. – Харків–Київ 1930–1932. Джерела Ак.ЗР — Акты, относящіеся къ исторіи Западной Россіи, собранные Архерграфическою Коммиссією. Арх.ЮЗР — Архив Юго-Западной Росии… – К., 1859–1911. – Ч 1–8. Вел. Сказ. — Сказаніе о войнѣ козацкой з поляками Самійла // Пам’ятки Українського письменства. – Київ, 1926. – Т. І. Єв. Реш. — Сіѧ книга написасѧ ахо года. Наука християнская зъ Єvгля… Зложилосѧ… Семїономъ Тимофѣєвичемъ сщникомъ на тот час Решетиловъским… року Бж. ахо (1670). Жит. Св. — Збірник Житій Св. Кн. Гродск. Луцк. — Книга Гродская Луцкая. Рукопис Київського центрального архіву. Кн. Нос. — Збірник паперів, що написано в канцелярії Прилуцького полковника Петра Косенка 1728 р. Крон. Полск. — Кроника о земли Полской… рускимъ языком списаная року отъ Рождества Христова 1682. Літ. Вел. — Лѣтопись Самоила Величка. – Кіевъ, 1864. – Т. І–ІV. Літ. Льв. — Львовская лѣтопись // Русскій историческій сборникъ. – Москва, 1829. – Т. ІІІ. – С. 233–267. Літ. Сам. — Лѣтопись Самовидца. – К., 1878. С. і Р. — Судъ і росправа в правах малоросійскихъ… Року от рождества Христова 1750. 18 октоврія. – Рукопис ВБУ № 207. Угр. Заг. — Угорсскіе заговоры и заклинання начала ХVІІІ в. // А. Петровъ. Матеріалы для исторіи Угорской Руси. – СПБ., 1906 г. – Т. ІV. Василь Яцій (Київ), молодший науковий співробітник відділу ономастики Інституту української мови НАН України, кандидат філологічних наук До походження українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року») VІ1 Особова назва ст.-укр. Антон Кудра задокументована у списках Чигиринського полку Кременчуцької сотні; пор. ще аналогічне Сεмєнъ Кудра (антропонім Прилуцького полку Борківської сотні) [19, 51, 176, 422]. Формально сюди ж сучасні укр. Кудра (прізвища у Волинській та Харківській обл.) [9, 27; 8, 483]; прізвиська Кудрий, Кудря (с. Старий Загорів Локачинського р-ну Волинської обл. та с. Кухче Заріченського р-ну Рівненської обл.; «мають кучеряве волосся») [4 2, 108]; д.-руськ. Кудря, 1495 р. [27, 270]; Кудра, кін. XV ст., Иван (Ивашка) Кудрь, 1564 р., Тимофей Васильевич Кудрин, 1590 р. [3, 168]; (похідне з формантом належності -ын) блр. Кудрын [14, 177]; (дериват на -ин) рос. Кудрин (у Вишневолоцькому рні Тверської обл.) [26]; пол. Kudra, (ускладнене різними суфіксами) Kudraj, Kudracz – прізвища [34 V, 387] і под. 260 Розглядувана власна особова назва Кудра, наскільки відомо з матеріалу, зібраного з лінгвістичних та довідкових джерел, має паралелі і в таких онімних класах, як-от: укр. Кудрине, Кудринці (3) – поселення в Україні [28, 164, 259, 302, 307], а також гідроніми Кудрина пр. Говтви п. Псла л. Дніпра – ріка, (похідне) Кудринець – потік на Івано-Франківщині [23, 299]; блр. Кудра – ойконім у Гродненській обл. [16, 128], (похідне на -шчына) Кудрышчына – поселення у Мінській обл. [17, 144] та ін. Щодо етимологічного аналізу структури оніма Кудра можливі альтернативні три шляхи: 1. Кудра – лексико-семантичне утворення від відповідного апелятива кудра, який має порівняно невеликий ареал свого поширення. На потенційність сказаного дозволимо собі навести такі лексеми, як укр. кудра ‘невеликий ставок; острівець лісу’, блр. кудра ‘ліс на болоті; купка дерев; загата; невелике озеро’, пол. kudra ‘затон, озерце’ [6 3, 124]. Укладачі «Етимологічного словника української мови» схиляються до єдиної думки (вважаємо, що цілком слушно) про те, що загальна назва кудра – це запозичення з литовської мови. Дослідники водночас аргументують ці пояснення таким апелятивним матеріалом: литовське kǘdra (kudrа) ‘ставок, невелике болото; мокре місце, поросле чагарником’, латиське kыdra ‘торф’, kūdri ‘добриво’ і под. Про це більше див.: 6 3, 124. 2. Кудра – особове найменування, яке первісно могло мотивуватися іншим апелятивом кудра зі значенням ‘кучерява жінка’ [22 2, 319; 6 3, 124 – 125]. На нашу думку, у цьому випадку варто зазначити про те, що згаданий апелятив кудра, який стосується безпосередньо особи жіночого роду має водночас паралель для осіб чоловічого роду – кудер, кудир ‘локон, кучері’ [6 3, 124 – 125]. Ареал поширення цих апелятивів значно більший, ніж попереднього кудра з ландшафтною семантикою. Як аргумент цього твердження доцільно, вочевидь, навести такі апелятиви, як-от: споріднені укр. (похідні) кудерець ‘кучерявий або зігнутий кінець верхівки дерева’, кудрик ‘т. с.’, кудряй ‘кучерявий чоловік’, кудрий ‘пінявий’, рос. кудри ‘кучері’, кудерь ‘локон’, блр. кудзер ‘т. с.’, кудзеркі ‘кучерики’ [6 3, 124 – 125], діал. кудра ‘кучерявий чоловік’ [32 12, 51 – 52], болг. къдри ‘кучері’ [6 3, 124 – 125], пол. kкdzior ‘локон’, діал. kкdry ‘коротке волосся, яке залишається після того, як нареченій відрізають косу’ та ін. [32 12, 51 – 52]. Укладачі «Етимологічного словника української мови» зводять ці номени до праслов’янської форми *kőderь зі значенням ‘скуйовджене волосся’, яке, на їхню думку, постало від кореня *kőd- та суфікса -erь, аналогічно до спільнокореневої лексеми *kődelь ‘куделя’. Див. ще: 6 3, 124 – 125. 3. Кудра мотивоване апелятивом кудра (‹ псл. *kodr’a, а також споріднених *kődrь, *kőderь; 32 12, 51 – 52), який постав від префікса займенникового походження ку- / псл. *kő- і кореня дієслова драти (‹ первісного *dьrati (sк): укр. драти 1) ‘рвати, розривати на шматки кого-, щонебудь; роздирати’; 2) ‘відриваючи що-небудь, відокремлювати’; 3) ‘брати надто дорого за що-небудь’ [25 ІІ, 253 – 254, 408], діал. (поліськ.) драты 261 ‘переробляти зерно на крупу’, полтавськ. драть ‘ловити рибу’, рос. драть ‘рвати, роздирати на частини’, ‘віддирати, здирати’, ‘бити, сікти’ [32 5, 218], діал. (новосиб.) драть ‘відривати, виривати, зіскрібати, відділяти, зрізати що-небудь’, сиб. ‘орати нову землю’, смол. ‘здрібнювати, дробити’, костром. ‘голосно, безладно співати, кричати і т. ін.; дерти горло’ і под. [21 8, 175 – 176], блр. драць ‘дерти’ тощо; 32 5, 218). На наведену етимологію оніма Кудра ‹ ку-дра нас наштовхує той факт, що корінь назви -дра має місце в інших антропонімах, щоправда, з іншими префіксами. На користь сказаного вказують: сучасне укр. Задра [7, 409], воно ж (суфіксально ускладнене з -н-ов) рос. Задранов [26], а також укр. Iwan Dranczuk, 1734 р. [1 ІІІ/3, 86], Драла [11 1, 474], Дранько (у Запорізькій обл.) [31, 277] – прізвища та ін. Отже, синтезувавши вищевикладені шляхи етимології антропоніма Кудра, можемо відзначити, що для цієї особової назви вірогідними є два основні варіанти – від апелятива кудра з семантикою *‘кучерявий чоловік чи жінка’ або ж від іншого апелятива кудра (тут префіксального утворення) з іншим значенням – * ‘людина, яка що-небудь відриває, зрізає, роздрібнює тощо’. Власна особова назва Савъка Росошинъ занесена до реєстру Прилуцького полку Богацької сотні [19, 419]. До співвідносних додамо ще ст.-укр. Анъдрhи Росоха (Прилуцький полк Балакліїнська сотня), (відтопонімне похідне на -цкий) Лεско Росохацкий (Полтавський полк Балакліїнська сотня) [19, 423, 424], сучасне укр. Розсохацький [18 2, 901] – прізвища. Формальні показники антропонімного складника Росошинъ указують на те, що назва постала від особової назви відпрізвиськового походження Росоха за допомогою суфікса належності -ин (первісно Росошин син, зять, онук тощо). На користь цієї етимології чітко вказує такий пропріальний матеріал: Розсоха, (похідне на -ин) Розсохин [18 2, 901] – прізвища. Останні, без сумніву, доцільно зводити до відповідного апелятива укр. розсоха ‘розгалуження двох гілок, відростків на дереві, роздвоєння на кінці якого-небудь предмета’ [25 VIII, 813], діал. (гуц.) розсоха, россоха ‘дерево з двома вершками’ [5, 165], бойк. росоха 1) ‘вила для гною’; 2) ‘розсоха’; 3) ‘вила для сіна’ [13 2, 191], рос. діал. (смол.) рассоха ‘роздвоєний кінець (стовбура, дерева, стовпа і т. ін.), а також стовбур, стовп тощо з роздвоєнням на кінці’, арх. ‘місце, де починається роздвоєння, кут, який утворений частинами або розвилинами, що розходяться’, пн.-двін. ‘суперечка, сварка’ [21 34, 219 – 221] і под. Викладений матеріал дає підстави припускати, що у давнину особа з іменем Розсоха або Росоха, найімовірніше, мала якісь фізичні вади, які нагадували про щось роздвоєне, розгалужене, тобто відбулася метафоризація номена. Реєстровий антропонім Иванъ Самохвалεнко документально засвідчений у козацьких списках Уманського полку Івангородської сотні [19, 209]. Структуру зазначеного оніма (маємо на увазі насамперед складник Самохвалεнко) можна порівняти з особовими найменуваннями на зразок таких прізвищ: укр. Самофбл, 1896 р. [29, 152], Самохвбл [10 1, 1096; 4 2, 189], сучасне рос. (похідне на -ов) Самофалов (прізвище на Луганщині) [4 2, 189], Самохвалов (у 262 Бологовському р-ні Тверської обл.) [26], блр. Самофалов, Самохвалкин [14, 278, 376] та ін. Наведені лексеми об’єднує споріднена дериваційна модель – займенник сам + дієслово хвалити (фалити). Запорозький козак θεдоръ Чєрєвко був у свій час документально занесений до реєстру Прилуцького полку Богацької сотні [19, 419]. Сюди ж доцільне також сучасне українське Черевко – прізвище в Донецькій обл. [20, 115]. Слов’янський ономастикон дає нам свідчення про непоодиноке існування досліджуваного антропоніма (маємо на увазі саме компонент Чєрєвко) в історичних та сучасних писемних джерелах. Аргументуючи сказане, варто додати, на нашу думку, такі особові назви, як-от: українське (похідне на -енк-о) Черевченко – сучасне прізвище емігранта у Сполучених Штатах Америки [33, 434], пол. Czerewko, (парадигматичне) Czerewka, (відпатронімне) Czerewkiewicz [34 ІІ, 279] і под. З погляду словотворення досліджуване Чєрєвко – утворення від апелятива черево + іменниковий суфікс -к-о, пор., наприклад, укр. черево ‘живіт’ [25 ХІ, 303]. З погляду семантики антропоніми такого типу доречно віднести до утворень, похідних від апелятивних прізвиськ. У цьому випадку не можна не погодитися з думкою Л.О. Кравченко, яка слушно зазначає, що «мотиваційні основи таких антропонімів у час формування й становлення прізвищ не належали до розряду традиційних онімів (у сучасному розумінні), а були взяті тільки зі сфери розмовної лексики» [цитовано за: 12, 27]. Семантичні аналоги для оніма Чєрєвко яскраво представлені такими особовими назвами-синонімами, як-от: ст.-укр. ωниско Тεлбух (~ із апелятивом тельбух); Данило Пузεнко, 1649 р. (~ з апелятивом пузо) [19, 306, 456], сучасні укр. Пузанько [18 2, 869], Череватий (на ІваноФранківщині) [30, 84], Череванів (прізвище емігранта в Австралії) [15, 15], рос. Череватенко (~ із прикм. череватий) [35] і под. Козацьке особове найменування Миско Чорномаз нині засвідчене у списках Чигиринського полку Максимівської сотні [19, 50]. До співвідносних вважаємо доцільним додати сучасне українське Чорномаз (2) – прізвиська жителів населених пунктів Мостище Камінь-Каширського р-ну Волинської обл. та Дубно Рівненської обл. («у яких темний колір шкіри») [24 3, 28], фонетичний антропонімний варіант Черномаз – прізвище [12, 151], похідний дериват на -енк-о – Иван Чорномазєнко (онім засвідчений у реєстрі Чигиринського полку Кременчуцької сотні) [19, 52] і под. З погляду словотворення стає очевидним, що особова назва Чорномаз складена з двох компонентів – прикм. чорний та ім. маз. Останнє, без сумніву, генетично пов’язане з відповідним дієсловом мазати. Пор., наприклад, укр. мазати 1) ‘покривати шаром чогось рідкого або жирного’; 2) ‘робити кого-, що-небудь брудним, нечистим’; 3) ‘невміло, погано малювати’ (із приміткою «зневажливе»); 4) ‘промахуватися (під час стріляння, у грі)’ та ін. [25 IV, 594 – 595]2. Варто відзначити, що перший компонент Чорно- відобразився в таких особових назвах, як-от: д.-руськ. Чернобаев Иван, 1564 р. [3, 352]; сучасні 263 укр. Чорноплат [8, 489], Чарнопис, Чернорай, Чорнобай, Чорнобіль, Чорнобров, Чорновал, Чорногор; ст.-блр. Чернобай Васко, 1590 р. [2, 271] та ін. Про ці онімні структури більше див.: 12, 51, 56; 18, 2, 1156, 1173. Щодо другого складника -маз, то він також фігурує в історичних та сучасних українських композитних прізвищах, наприклад, Богомаз, Гладкомаз, Помаз, (парадигматичне) Помаза [12, 34, 151; 18, 1, 211; 2, 846] тощо. Отже, за структурною характеристикою досліджуване прізвище козака Чорномаз – це складна особова назва, утворена від прикм. чорний та ім. маз з допомогою інтерфікса -о- зі значенням *‘людина, яка має неприбраний, неохайний, неакуратний вигляд’. Відтак, здійснивши вищевикладені лінгвістичні спостереження, доходимо висновку, що дослідження історичної української антропонімії дає можливість не тільки поповнити чималі досі ономастичні напрацювання з цієї проблематики, а й простежити реальні лінгвістичні особливості цих онімів – фонетичні, лексичні, словотвірні тощо. ––––––––––––––––––––––– 1 Продовження. Початок див.: До походження українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року») // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник наукових статей / Ред. колегія: І.П. Бондаренко, Г.Ю. Івакін, Г.В. Самойленко, Д.Я. Телегін (Відп. ред.), Р.В. Терпиловський та ін. – К.: Науково-дослідний центр «Часи козацькі», 2009. – Вип. 18. – С. 330 – 335 (І); До походження українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року»). ІІ // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник наукових праць / Ред. колегія: І.П. Бондаренко, Г.Ю. Івакін, Г.В. Самойленко, Д.Я. Телегін (Відп. ред.), Р.В. Терпиловський та ін. – К.: Науково-дослідний центр «Часи козацькі», 2010. – Вип. 19. – С. 398 – 400 (ІІ); З історії українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року») // Культура слова / Ред. колегія: С.Я. Єрмоленко (Відп. ред.), К.Г. Городенська, П.Ю. Гриценко, Г.М. Сюта, І.Г. Матвіяс та ін. – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2010. – Вип. 73. – С. 121 – 126 (ІІІ); До походження українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року»). ІV // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник наукових праць / Ред. колегія: О.М. Титова (Відп. ред.), І.П. Бондаренко, Г.Ю. Івакін, Г.В. Самойленко, Р.В. Терпиловський та ін. – К.: Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2011. – Вип. 20. – Ч. ІІ. – С. 63 – 68 (IV); До походження українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року»). V // Філологічний вісник Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини: Збірник наукових праць / Ред. колегія: Л.М. Полюга (Гол. ред.), К.Г. Городенська, П.Ю. Гриценко, В.В. Жайворонок, А.К. Мойсієнко та ін. – Умань: Видавничо-поліграфічний центр «Візаві», 2011. – Вип. 1. – С. 323 – 331 (V). 2 Водночас, на нашу думку, стає цікавим той факт, що у «Словнику української мови: в 11 т.» лексема чорномаз не засвідчена, але тут міститься вторинне (т. б. похідне) – чорномбзий 1) ‘чорний від бруду, замазаний в землю, грязь і т. ін.’; 2) ‘з темним кольором шкіри, дуже смуглий’ [25 ХІ, 359]. Попри те, наголосимо на тому, що згадане лексичне джерело містить 43 складних іменників та 46 складних прикметників із першим компонентом чорн(о)-. Див. більше: 25 ХІ, 356 – 361. 264 Література 1. Архив Юго-Западной России, изд. Временною комиссиею для разбора древних актов [...]. – Киев, 1859-1914. – Ч. I – VIII. 2 . Б і р ы л а М . В . Беларуская антрапанімія: Уласныя імлны, імлны-мянушкі, імлны па бацьку, прозвішчы. – Мінск: Навука і тэхніка, 1966. – 328 с. 3 . В е с е л о в с к и й С . Б . Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища и фамилии. – М.: Наука, 1974. – 382 с. 4 . Г л у х о в ц е в а К . Д . , Г л у х о в ц е в а І . Я . , Л є с н о в а В . В . Словник прізвищ жителів Луганщини: У 2-х т. – Луганськ: Видавництво ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка», 2010. – Т. 1 – 2. 5. Гуцульські говірки: Короткий словник / Відп. ред Я. Закревська. – Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, 1997. – 232 с. 6. Етимологічний словник української мови: У 7-и т. / За ред. О.С. Мельничука. – К.: Наукова думка, 1982-2012. – Т. 1 – 6. 7. Історія міст і сіл Української РСР: Львівська область / Ред. колегія: В.Ю. Маланчук (Голова редкол.), М.Я. Гнидюк, Б.К. Дудикевич та ін. – К.: Гол. ред. Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1968. – 980 с. 8. Книга бойової слави Кролевеччини / Укл. Ф.С. Яковенко. – 3-є вид., випр. і доп. – Харків: Видавничий Дім «ІНЖЕК», 2004. – 624 с. 9. Книга пам’яті України: Волинська область: У 3-х т. / Ред. колегія: П.В. Онищук, Б.Й. Заброварний, В.А. Наконечний та ін. – Львів: Каменяр, 1995. – Т. 1. – 567 с. 10. Книга памяти Украины: Кировоградская область / Глав. редколлегия: И.А. Герасимов (Рук.), А.В. Коваль, Р.И. Вишневский, Ю.Д. Бедзык, М.Н. Влад и др. – Кировоград: Государственное Центрально-Украинское издательство, 1995. – Т. 1 – 5. 11. Книга пам’яті України: Львівська область: У 4-х т. / Ред. колегія: М.В. Косів, Ю.В. Зима, Я.С. Лялька, В.М. Савчак (Гол. ред.) та ін. – Львів: Вид. центр «Пам’ять», 1995. – Т. 1 – 4. 1 2 . К р а в ч е н к о Л . О . Прізвища Лубенщини: Монографія. – К.: Факт, 2004. – 198 с. 1 3 . О н и ш к е в и ч М . Й . Словник бойківських говірок: У 2-х ч. – К.: Наукова думка, 1984. 14. Памяць: Гісторыка-дакументальная хроніка Лоеўскага рална / Рэд. калегія: Г.П. Пашкоў (Гал. рэд.) і інш.; Маст. Э.Э. Жакевіч. – Мінск: Беларуская Энцыклапедыя, 2000. – 592 с. 1 5 . Р а д і о н С т . Словник українських прізвищ в Австралії. – Мельбурн: Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук, 1981. – 177 с. 1 6 . Р а п а н о в і ч Я . Н . Слоўнік назваў населеных пунктаў Гродзенскай вобласці. – Мінск: Навука і тэхніка, 1980. – 319 с. 1 7 . Р а п а н о в і ч Я . Н . Слоўнік назваў населеных пунктаў Мінскай вобласці. – Мінск: Навука і тэхніка, 1981. – 360 с. 1 8 . Р е д ь к о Ю . Словник сучасних українських прізвищ. – Львів: ТОВ «Простір-М», 2007. – Т. 1 – 2. 19. Реєстр Війська Запорозького 1649 року: Транслітерація тексту / Підгот. до друку: О.В. Тодійчук (Гол. упор.), В.В. Страшко, Р.І. Осташ, Р.В. Майборода. – К.: Наукова думка, 1995. – 592 с. 20. Ректор третього тисячоліття. – К.: Болгов, 2004. – Вип. ІІІ. – 136 с. 21. Словарь русских народных говоров / Под ред. Ф.П. Филина и Ф.П. Сороколетова. – М.; Л., С.-Петербург: Наука, 1965-2010. – Вып. 1 – 42. 265 22. Словарь української мови / Упоряд. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко. – К.: Наукова думка, 1907-1909. – Т. 1 – 4. 23. Словник гідронімів України / Ред. колегія: А.П. Непокупний, О.С. Стрижак, К.К. Цілуйко. – К.: Наукова думка, 1979. – 783 с. 24. Словник прізвиськ північно-західної України: У 3-х т. / Упоряд. Г.Л. Аркушин. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волинського національного університету імені Лесі Українки, 2009. 25. Словник української мови / Гол. ред. І.К. Білодід. – К.: Наукова думка, 19701980. – Т. І – XI. 26. Тверская земля в военной истории России. Книга памяти. In: http://www.history.tver.ru/book/book.php?r=28l=1928ch=1 2 7 . Т у п и к о в Н . М . Словарь древнерусских личных собственных имен. – СПб.: Типографія И.Н. Скороходова, 1903. – 857 с. 28. Українська РСР: Адміністративно-територіальний устрій на 1 січня 1987 р. / Відп. ред. В.І. Кирненко, В.І. Стадник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1987. – 504 с. 29. Українські Січові Стрільці 1914-1920 (ювілейне перевидання) / Ред. О. Романів. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 2005. – 160 с. 30. Хто є хто на Івано-Франківщині. Видатні земляки: довідково-біографічне видання / Автор-упор. В. Болгов. – К.: ВАТ «Поліграфкнига», 2003. – Т. ІІ. – 304 с. 31. Хто є хто на Мелітопольщині: інформаційно-біографічна збірка / Ред. колегія: Н.М. Єфіменко та ін. – Харків: Факт, 2004. – 520 с. 32. Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачева и А.Ф. Журавлева. – М.: Наука, 1974-2010. – Вып. 1 – 36. 3 3 . H o l u t i a k - H a l l i c k S t e p h e n P . J r . Dictionary of Ukrainian Surnames in the United States. – Georgia: Slavic Onomastic Research Group, 1994. – 493 s. 34. Sіownik nazwisk wspуіczeњnie w Polsce uїywanych / Wyd. К. Rymut. – Krakуw: PAN, 1992-1994. – Т. І – Х. 35. www.photoline.ru Лілія Москаленко (Київ), старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України кандидат філологічних наук Назви осіб за родом діяльності в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» (1683 – 1740 рр.) Назви осіб за родом діяльності давно вже стали об’єктом пильної уваги мовознавців, які простежили основні особливості їх формування, з’ясували окремі риси структурної, системної та лексико-семантичної організації [2]. Однак дослідження регіональних агентивних систем в історичному аспекті, який передбачає аналіз конкретного (темпорально й локативно визначеного) мовного матеріалу, залишається актуальним. Завдання нашого дослідження – здійснити структурно-семантичний аналіз назв осіб за родом діяльності, засвідчених в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» (1683 – 1740 рр.) (далі – Акти) [1]. Назви осіб за родом діяльності, як і назви осіб за іншими рисами (родинними зв’язками; місцем проживання; зовнішніми чи внутрішніми ознаками; особливостями поведінки; приналежністю до певного етносу, 266 соціальної верстви, організації, політичного чи релігійного напрямку; належністю певному господареві), виконують функцію ідентифікаторів особи [5]. Вони можуть виступати автономно або входити до складу онімних, апелятивних чи онімно-апелятивних конструкцій, що характеризують особу, виокремлюючи її серед інших осіб. Часто агентивні ідентифікатори поєднуються з іншими ідентифікаторами, які передають етнічні, родинні, територіальні, господарсько- та соціально-майнові ознаки людей. В «Актах» зафіксовано назви осіб за родом діяльності, які належать до різних соціальних груп: 1) назви осіб, що пов’язані з державно-адміністративною службою: бурмистр (бурмистр, бурмыстр, буръмистр, бурсистр) ‘бургомістр – голова міської управи в деяких країнах Західної Європи і в давнину в Росії’ [6, I, 257]; войтъ ‘війт – керівник місцевого (міського чи сільського) управління або самоврядування в середньовічній Німеччині, Литовському князівстві, Польщі та Україні (в XV – XVIII ст.)’ [6, I, 670]; намhсник ‘намісник – службова особа, яка від імені глави держави здійснює державну владу на якійсь території’ [6, V, 128]; староста ‘староста – керівник місцевого міського й сільського управління чи самоврядування в Україні, Польщі та Литовському князівстві у XV – XVIII ст., війт; у царській Росії – голова сільської громади’ [6, IX, 662]. Окрему підгрупу в цій групі назв утворюють назви осіб, які виконують державно-адміністративно службу тимчасово і за межами постійного проживання чи виконання службових обов’язків, напр.: посланимъ панъскимъ з Полтави (субстантивована назва особи за родом діяльності посланимъ позначає державну особу відряджену в іншу місцевість для виконання певних функцій); 2) назви осіб, що пов’язані з військово-адміністративною службою: атаманъ (отаман) ‘отаман – виборний або призначений ватажок козацького війська, представник козацької адміністрації у населених пунктах в Україні в XVII – XVIII ст.’ [6, V, 801]; асаул, ωсавулεц ‘осавул – виборна службова особа, що обіймала одну з адміністративно-військових посад в Україні в XVII – XVIII ст.’ [6, V, 751]; полковник ‘полковник – командир полку – військової й адміністративно-територіальної одиниці в Україні в XVI – ХVIII ст.’ [6, VII, 86]; сотник ‘со тник – особа, яка в Україні в XVI – ХVIII ст. очолювала сотню – складову частину полку; обиралася спочатку козаками, а згодом призначалася гетьманом або царем’ [6, IХ, 472]; хоружий ‘хорунжий – особа, що у XVII – XVIII ст. в Україні входила до складу генеральної старшини й головним чином інспектувала військо, а також була охоронцем великого полкового і малого прапора’ [6, XI, 131]; товариш ‘товариш – у сполуч. з прикм. бунчуковий або значковий – назва старшинського звання, що надавалося в реєстровому козацькому війську полковій старшині та козакам з 2-ої половини XVII ст.; без прикм. – скорочена назва цього звання’ [6, Х, 161], напр.: Васил Башлиєнко, товаришъ войсковий. Окрему підгрупу назв осіб за родом діяльності в цій групі формують назви осіб, які тимчасово призначені урядом на керівні 267 посади в козацькому війську. Такі назви здебільшого мають структуру словосполучень, у яких означальний компонент вказує на нетривалість агентивної ознаки. В Україні в XVII – XVIII ст. це означення вказувало на те, що особа тимчасово обіймала посаду гетьмана (отамана, війта і т. ін.), на яку призначалася урядом або обиралася козацькою старшиною’ [6, V, 99]: атаман (полковник, сотникъ) наказний; 3) назви осіб, пов’язані із судочинством: судя ‘суддя – службова особа в органах суду, яка виносить вирок у судовій справі’ [6, IX, 824]. Якщо для виконання функцій судді тимчасово було призначено іншу особу, то її посада номінувалася словосполученням судя наказний; 4) назви осіб, що пов’язані з фіксацією державних, адміністративних, судових справ: писар ‘писар – людина, що професійно займалася переписуванням паперів; писець’ [6, VI, 360]; 5) назви осіб, що пов’язані зі здійсненням судових вироків: кат ‘кат – той, хто здійснює смертні вироки або тілесне покарання, бере на тортури’ [6, IV, 116]; 6) назви осіб, що займаються бджільництвом (доглядає бджіл і здобуває продукти бджільництва): пасѣчникъ ‘пасічник – той, хто розводить бджіл, працює на пасіці; бджоляр’ [6, VI, 86] < пасѣка ‘місце, де стоять вулики’, ‘ділянка лісу, призначена на зруб’ [3, 4, 304-305]; 7) назви осіб, що доглядають і вирощують худобу: овчаръ ‘вівчар – той, хто доглядає овець; овечий пастух, чабан’ [6, I, 551]); свинаръ ‘свинар – той, хто доглядає свиней; пастух свиней, свинопас’ [6, IX, 70]; 8) назви осіб, що виготовляють тканину: ткач ‘ткач – робітник, майстер, який виготовляє тканини на ткацькому верстаті’ [6, X, 153]; 9) назви осіб, що шиють чи лагодять взуття: тапочъничця ‘майстриня, що шиє тапки – легке взуття’; швεц ‘швець – майстер, що шиє і лагодить взуття’ [6, XI, 429]; 10) назви осіб, що займаються вичинкою шкіри й пошиттям одягу з неї: кушнѣръ, кушнεр; рεмεсла кушнѣрского ‘фахівець, що вичиняє хутро і шиє хутряні вироби’ [3, 3, 170], напр.: Матвhй Коляка, рεмεсла кушнhрского; 11) назви осіб, що переробляють тварин чи їхню продукцію на первинні продукти тваринництва: рhзник ‘різник – той, хто забиває худобу або птицю на м’ясо’ [6, VIII, 565]; 12) назви осіб, що виготовляють металеві вироби: коваль ‘коваль – майстер, що куванням обробляє метал, виготовляє металеві предмети’ [6, IV, 202]; 13) назви осіб, що працюють у майстрів, здобуваючи ту чи іншу професію, напр.: ковалъчик ‘особа, що вчаться ковальському ремеслу – обробці металу та виготовленню різноманітних предметів із нього’ (пор.: ковальчук ‘підмайстер коваля’ [6, IV, 202]; кушнhрчикъ ‘особа, яка вчиться кушнірському ремеслу – вичинці хутра та пошиттю з нього хутряних виробів’. Поряд з однослівними номенами для позначення таких осіб виявлено двокомпонентні назви, компоненти яких інколи контекстно 268 віддалені один від одного, напр.: Кирикъ, чεлядникъ Ярошов кравцεв; Грицко, чεлядникъ Войтъчεнкув ковалεв. Опорний компонент такого номінативного словосполучення чεлядникъ ‘челядник – ремісник, який працював під керівництвом майстра аж до здобуття звання майстра; підмайстер’ [6, XI, 292] передає семантику належності і залежності, того, хто вчиться, від того, хто вчить, а залежний, виражений присвійним прикметником, посилює значення належності й залежності, а також називає вид ремесла, якому вчиться підмайстер. Однокомпонентні й двокомпонентні назви осіб цієї групи функціонують як синоніми; 14) назви осіб, що є служителями культу або членами монастирської общини, напр.: брат старший цεрковний ‘брат – член релігійного братства, чернець’ [6, I, 227]; дяк ‘дяк – служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; псаломщик’ [6, II, 450]; панамар (паламар, понамар) ‘паламар – служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; дячок, псаломщик, причетник’ [6, VI, 20]; 15) назви осіб, що наймаються для виконання будь-якої роботи в господаря: наймитъ ‘наймит – робітник, що працює по найму у приватного власника, підприємця; батрак’ [6, V, 98]), напр.: Кирикъ, наймит п҃нов Дорошεвичов; 16) назви осіб, що працюють на господаря, живучи в його садибі: чεлядникъ ‘челядник – той, хто належав до челяді – дворових людей, що жили й працювали в поміщицькій садибі, панської прислуги’ [6, XI, 292], напр.: Павла, чεлядника п҃на Стεфанового; Матвhю, чεляднику панскомъ; 17) назви осіб, що перебувають на службі, виконують особисті послуги в когось у домі, є прислугою: козачок ‘козачок – у стародавньому дворянському побуті – хлопчик-слуга’ [6, IV, 211]; слуга ‘слуга – людина для особистих послуг у домі’ [6, IX, 376]; служалая, служεбка, служεбница (пор.: служниця ‘жінка, що прислуговує в домі, кому-небудь’ [6, IX, 381]). В «Актах» лексеми чεлядникъ, наймитъ інколи використовуються як синоніми, напр.: Кирик, чεлядникъ, наймитъ пtна Дорошεвичов; 18) назви осіб, які з різних причин не працюють: волоцюга (волоцюга – ‘бездомна людина, яка не працює, а живе з крадіжок, жебрацтва і т. ін., постійно змінюючи місце перебування; бродяга, пройдисвіт’ [6, I, 733]; лобур ‘лобур – бездіяльна й ледача людина, лоботряс’ [6, IV, 536], ‘злодій, шахрай, ледащо’ [3, 3, 276]; 19) назви осіб, які займаються асоціальними, злочинними діями чи вчинили їх, напр.: злодюга ‘особа, яка займається злодійством’ [6, III, 599]; злодѣй ‘той, хто займається злодійством’ [6, III, 599], злочинца ‘особа, що учинила злочин’ [6, III, 605]; нεробочий ‘який не хоче працювати’ [6, V, 376]; прибышъ ‘приблуда, бродяга’ [7, 2, 217]; рhзун людский ‘убивця’ (пор.: різник ‘той, хто забиває худобу або птицю на м’ясо’ [6, VIII, 565]); розбойникъ ‘розбійник – той, хто займається розбоєм, грабіжництвом’ [6, VIII, 612]). Назви осіб цієї групи варіюються завдяки різній лексичній реалізації тієї самої агентивної ознаки (Васил Скучко, розбойникъ = Васил 269 Скучко, прибышъ); а також використовуються одночасно, увиразнюючи характеристику особи, напр.: нεробочого прибыша Процика; 20) назви осіб, які займаються торгівлею: купεц ‘купець – власник торгівельного підприємства, особа, що займається приватною торгівлею’ [6, IV, 402]; прасол ‘прасол – оптовий скупник худоби, сільськогосподарської сировини і т. ін. для перепродажу з метою заробітку’ [6, VII, 518]; шинъкаръ, шинкарка ‘шинкар – власник шинку або продавець у ньому’ [6, XI, 453]. Частину назв осіб за родом діяльності, що закономірно послужила для творення прізвищевих назв (44 % серед усіх зафіксованих), тепер можна легко відновити зі складу останніх, напр.: Богомазъ ‘поганий іконописець, маляр’ [7, 1, 61], Броваръ ‘пивовар’ [3, 1, 261], Воскобүйникъ ‘той, що варить віск’ [7, 1, 116], Вынникъ ‘той, що виготовляє і продає вино’ [3, 1, 377 – 378], Вулховый ‘маг, ворожбит’ [3, 1, 422], Добышъ ‘уг. dobos ‘барабанщик’, ‘військовий барабанщик’’ [7, 1, 210, 212; 3, 2, 98]; Жорник, Жорновий ‘той, що виготовляє жорна’ [3, 2, 206], Колодѣй ‘колісник’ [3, 2, 517], Коломиєцъ ‘солевар’ [3, 2, 519], Крамаръ ‘продавець товарів’ [3, 3, 74], Кушнѣръ ‘фахівець, що вичиняє хутро і шиє хутряні вироби’ [3, 3, 170], Лобуръ ‘злодій, шахрай, ледащо’ [3, 3, 276], Милникъ ‘миловар’ [7, 1, 442], Нεводъничий ‘той, що виготовляє неводи’ [7, 1, 478; 3, 4, 59], Нεкрут ‘рекрут, новобранець’ [3, 4, 68; 3, 5, 52], Рεшεтникъ ‘той, що робить решета’ [7, 2, 272], Римар ‘лимар, майстер, який виготовляє ремінну збрую’ [3, 3, 233], Рѣзник ‘різник, м’ясник’ [3, 5, 91], Рыбалка ‘рибалка’ [7, 2, 302], Стрѣлникъ ‘той, що робить стріли’ [7, 2, 373], ‘майстер, що виготовляє стріли’ [3, 5, 444 – 445], Ткачъ ‘ткач’, Торяник ‘солевар’ [7, 2, 396], Сεрдюкъ ‘охоронець гетьмана’ [7, 2, 318; 3, 5, 218], Салдатъ ‘солдат’ [3, 5, 346] (пор.: 8, 317), Чεрнεц ‘чернець’ [7, 2, 479]. Назви осіб за родом діяльності можна відновити також зі складу жіночих прізвищевих назв, які могли бути утворені як від прізвищевих назв батьків (чоловіків), мотивованих родом діяльності, так і від апелятивних назв батьків (чоловіків) за родом діяльності, напр.: Бражничка ‘дружина бражника/Бражника’ < бражник ‘продавець браги’ [3, 1, 242]; Гонъчарувна ‘дочка гончара/Гончара’ < гончар ‘майстер, який виготовляє посуд та інші вироби з глини’ [6, II, 124]; Дугтяровна ‘дочка дугтяра/Дугтяра’ < дьогтяр ‘той, хто гнав дьоготь’ [6, II, 451]; Ковалиха ‘дружина коваля/Коваля’ < коваль ‘майстер, що куванням обробляє метал, виготовляє металеві предмети’ [6, IV, 202]; Милничка ‘дружина милника/Милника’ < милник ‘миловар’ [7, 1, 442]; Тεслиха ‘дружина тεслі/Тεслі’ < тесля (тесляр) ‘робітник, що займається грубою обробкою деревини, спорудженням дерев’яних будов, виготовленням простих дерев'яних меблів і т. ін.’ [6, X, 101]); Ткачиха ‘дружина ткача/Ткача’ < ткач ‘робітник, майстер, який виготовляє тканини на ткацькому верстаті’ [6, X, 154]. Назви осіб за родом діяльності, виступаючи автономно або поєднуючись з антропонімами різної структури (Паско, пасhчникъ; Иванъ Сεмεнъко, 270 атаманъ; Фεодором Ивановичом Жучεнком, полковником войска их ц҃рского прсвтлого влчства запорозкого полтавским), при ідентифікації особи конкретизуються даними про: 1) місце проживання чи реалізації агентивної ознаки. Локативна ознака в ідентифікаторах такої семантики реалізується: 1) загальними назвами установ, організацій і похідними від них: Ѡѯюти, брата старшого цεрковного; 2) загальними назвами війсково-адміністративних одиниць і похідними від них (військо, полк): Кузма Воскобойчεнко, хоружий полковий; Васил Башлиєнко, товаришъ войсковий; 3) загальними назвами війсково-адміністративних одиниць у поєднанні з локативними конкретизаторами й похідними від них: судh полку полтавского Івана Іскри; 4) похідними від загальних назв типів населених пунктів (город, село): Ярεмою Жалhзнякомъ, атаманомъ городовим; Грεско Бубликъ, атаман сhлский; Григорий Маркович, писаръ нашъ городовий; 5) власними назвами населених пунктів і похідними від них: Шрамко, вовчар мачоский; Стεфанъ Дорошεвичъ, сотникъ кεрεбεрдянъский; Пазка Костювна, служεбница з Нового Санджарова; Васил, шинъкаръ кобεляцкий; Микита Холявка, що катом в Полтавh зоставав; Іванъ Щεрбына, прасол... мεшкаεнц полтавский; Тεрεшкомъ, кушнhрчикомъ шишацким; Дεмка, лобура комаровского; рhзуна людского прибиша Процика Стадничεнка новосанджаровского; 2) господаря, у якого працює найманий працівник: Василя, слугу п҃нского; Супрунъ, Мануйловъ овчар; Динисъ, свинаръ Захарчεнковъ; Павла, чεлядника п҃на Стεфанового; Ничипор, мѣрочникъ п҃нский; Мария, служεбница Яковова Алεѯандрεнкова; 3) спосіб займання цієї посади: Тимоша Ярεщεнка, атамана наказного; р Ка повича, войта наказного; Івана Браилка, полковника наказного полтавского; Пεтро Зѣмъничεнко, сотъник наказний; Іван Браилко, на мhсцу п҃нском zостаючий; Ѡлεѯѣємъ Римаром, посланимъ панъскимъ з Полтави; 4) господаря, у якого працює найманий працівник, і місце проживання чи реалізації агентивної ознаки: Пазка Костювна, служεбница Сецкова Шапочникова, з Нового Санджарова; 5) віком: Карпъ, нεдорослий прибышъ; 6) соціальним станом, віком і місцем проживання: Іванъ Дεщεнко и Совостян Вовчковичъ, купци в лhтεхъ молодихъ, Іванъ Дεщεнко и Совостян Вовчковичъ, мεшканъци з Глуска, панъства литовского; 7) віком, родинними відношеннями і родом діяльності: дhвки сироти служεбници ихъ Васки; 8) часом певної діяльності, віком: бувшεю служεбницεю дhвкою Каскою; 9) віком: з дhвкою Марьєю Луциковною, служεбницεю. Як показав аналіз, назви осіб за родом діяльності різної лексикосемантичної структури уточнюють переважну більшість антропонімів, що називають чоловіків (зрідка жінок). Здебільшого вони сприяють 271 ідентифікації осіб нижчого (лобуръ, прибишъ, розбійникъ; свинар, слуга, чεлядникъ) і середнього (кушнhрчикъ, мεлник, мhрочникъ, шинъкаръ) соціального стану, рідше – вищого соціального стану (атаманъ, бурмистр, войт, полковникъ, староста). Визначені особливості структурної, системної та лексико-семантичної організації засвідчених в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» назв осіб чоловічої й жіночої статей за родом діяльності допоможуть з’ясувати шляхи та способи формування цього шару лексики української мови, дозволять зіставити отримані дані зі свідченнями подібних досліджень [4, 138 – 136]. Література і джерела 1. Акти (протоколи) Полтавського полкового суду. – Т. 39.2. – Актові книги Полтавського полкового суду (2 частина) з архіву Лазаревського зберігаються в Інституті рукопису ЦНБ (І 55257. Акти (протоколи) Полтавського полкового суду. – Т. 39.2. – З-29049 – Ш). – С.19 – 275. 2. Баранівська О. С. Прізвищеві гібриди з формантами -k(o), -enk(o) // Актуальні питання антропоніміки. – К., 2005. – С. 31–38; Горобець В. Й. Особливості розвитку сільськогосподарської та побутово-виробничої лексики в українській мові першої половини ХVIII ст. / В. Й. Горобець // Мовознавство. – 1971. – № 5. – С. 56–64; Закревська Я. В. Нариси з діалектного словотвору в ареальному аспекті / Я. В. Закревська. – К.: Наук. думка, 1976. – 163 с.; Ковалик І. І. Вчення про словотвір (Словотвірні частини слова) / І. І. Ковалик. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. I. – 78 с.; Ковалик І. І. Питання слов’янського іменникового словотвору / І. І. Ковалик. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Ч.І. – 155 с.; Коломоєць В. М. Про словотворчу і семантичну структуру української сільськогосподарської лексики / В. М. Коломоєць // Исследования по русскому и украинскому языках. – Днепропетровск, 1973. – С. 80–89; Коломоец В. М. Семантическая и словообразовательная структура сельскохозяйственной лексики: Автореф. дис.... канд. филол. наук: спец.10.02.01 «Українська мова» / В. М. Коломоец. – Днепропетровск, 1977. – 22 с.; Кровицька О. Назви осіб в українській мовній традиції XVI-XVIII ст.: Семантика і словотвір / Ольга Кровицька. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 213 с.; Литвинчук Л. В. Ідентифікація особи на Житомирщині початку XVII ст. (на матеріалі «Актової книги Житомирського гродського уряду 1509 р.» // Актуальні питання антропоніміки. – К., 2005. – С. 138–146; Никонов В. А. Имя и общество. – М., 1974. – 278 с.; Мамрак А. В. Семантична структура категорії діяча в сучасній українській мові / А. В. Мамрак // Словотвірна семантика східнослов’янських мов. – К.: Наук. думка, 1983. – С.129– 136; Осташ Н. Л. До питання про лексико-семантичні групи назв осіб у пам’ятках української мови ХVI - I пол. XVII ст. / Н. Л. Осташ // Лексика української мови в її зв’язках з сусідніми слов’янськими і неслов’янськими мовами: Тези доп. – Ужгород, 1982. – С. 17–18; Потебня А. А. Из записок по русской грамматике. – Т. ІІІ. Об изменении значения и заменах существительного / А. А. Потебня. – М.: Просвещение, 1968. – 551 с. ; Торчинський М. Структурні та семантичні особливості прізвищевих назв козаків уманського полку // Нові дослідження пам’яток козацької доби. Вип. 14. – К.: 2005. – С. 316–320 та ін. 3. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / За ред. О. С. Мельничука. – К., 1982–2006. – Т. 1 – 5. 272 4. Литвинчук Л. В. Ідентифікація особи на Житомирщині початку XVII ст. (на матеріалі «Актової книги Житомирського гродського уряду 1509 р.») // Актуальні питання антропоніміки. – К., 2005. – с. 138–146. 5. Москаленко Л. А. Ідентифікація осіб жіночої статі в «Актових книгах Полтавського полкового суду» (1683 – 1740 рр.) // Мовознавство. – 2009. – № 6. – С. 32–42; Москаленко Л. А. Ідентифікація осіб чоловічої статі в «Актових книгах Полтавського полкового суду» (1683 – 1740 рр.) // Мовознавство. – 2011. – № 3. – С. 50 - 65; Москаленко Л. А. Прізвищеві назви в Актових книгах Полтавського полкового суду (1683 – 1740 рр.) // Нові дослідження пам’яток козацької доби. Збірка наукових статей. Вип. 18. – Київ, 2009. – С. 325-330; Москаленко Л. А. Ідентифікаційні формули на позначення осіб в Актах Полтавського полкового суду XVII – XVIII ст. // Наукові читання, присвячені пам’яті кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітника Інни Петрівни Чепіги. – Київ, 2011. – С. 68 - 76; Москаленко Л. А. Словотвір українських прізвищевих назв в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» 1683-1740 рр. // Нові дослідження пам’яток козацької доби. Збірка наукових статей. Вип. 19. – Київ, 2010. – С.409 – 416. 6. Словник української мови: В 11 т. – К.: Наук. думка, 1970 – 1980. – Т. 1 – 11. 7. Тимченко Є. Матеріали до Словника писемної та книжної української мови. В 2 т. – Київ – Нью-Йорк, 2003. Т.1 – 2. 8. Торчинський М. Структурні та семантичні особливості прізвищевих назв козаків уманського полку // Нові дослідження пам’яток козацької доби. Вип. 14. – К.: 2005. – С. 316 – 320. Тетяна Марченко (Київ), старший науковий співробітник відділу західно- та південнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, кандидат філологічних наук Найменування осіб чоловічої статі в українських текстах періоду ХVІ – початку ХVІІ ст. Період ХVІ – початок ХVІІ ст. у мовному відношенні характеризувався значним розширенням сфери використання староукраїнської мови, вона виконувала різні суспільні функції включно з роллю державної мови. На ґрунті багатої полемічної літератури й пам’яток конфесійної літератури відбувався процес взаємовідношень церковнослов’янської та української мовних систем з проникненням до української мови іншомовних нашарувань з грецької, латинської, польської мов. З іншого боку, умови взаємодії церковнослов’янської мови з живою народнорозмовною українською мовою змінюються таким чином, що позиції народнорозмовної мови зміцнюються, а церковнослов’янська помітно занепадає, бо на той час мало хто її розумів [1, 4–6; 2, 64]. Елементи народнорозмовної мови проникають до мови юридичних документів, а також у конфесійну, полемічну та художню літературу. Так, наприклад, автори віршів намагалися писати церковнослов’янською мовою, але під впливом ділової староукраїнської мови не могли уникнути лексичних, фонетичних і 273 граматичних українізмів. Уже на початку ХVІ ст. староукраїнською мовою створена багата полемічна література. Її особливістю є широке використання термінологічної лексики. У ХVІІ ст. в лексиці староукраїнської мови відбуваються активні процеси творення нової суспільно-політичної лексики. З’являються назви нових станів (козацтво, поспольство, городовая старшина, чернь, шляхетные и посполитые люди, войсковые люди), утверджуються давні й виникають нові назви військових і цивільних посад (гетманъ, полковникъ, асаулъ, сотникъ, атаманъ, канцеляристъ, бунчужный войсковый, атаманъ кошовый, обозый, хлоружий, трубачъ, цыруликъ, добошъ, бурмистръ, лавникъ, судія полковый, полковый писарь та ін.). Розширення тематики ділових документів, творів інших стилів, зокрема художніх, зумовило поповнення лексики староукраїнської мови суто народними словами, наприклад, найменуваннями осіб за певною ознакою (брехунъ, выродокъ, утhкачь) [3, 664–667]. Матеріал для нашого дослідження взято зі Словника української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. (випуски 1–14), першої в історії української лексикографії праці, яка подає інформацію про книжну і народнорозмовну лексику української мови цього періоду. Окреслений період характеризується своєрідною мовною ситуацією, яка існувала на той час в Україні, оскільки пам’ятки писалися не лише українською книжною і народнорозмовною мовою, а й церковнослов’янською, польською, латинською, грецькою, і це ускладнювало роботу авторського колективу при доборі джерел Словника. Незважаючи на ці та інші об’єктивні труднощі, джерела Словника відбивають найрізноманітніші сторони політичного, культурного, релігійного, господарського життя України ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Писемні пам’ятки, опрацьовані авторами Словника, багаті в жанровому відношенні й охоплюють широку стильову різноманітність. Найширше в Словнику репрезентований діловий стиль, який має в українській мові глибокі традиції попередніх століть. У пам’ятках цього стилю (у різних за змістом грамотах, записах міських урядів, судів, у статутах, реєстрах, універсалах, книгах витрат і прибутків тощо) найповніше відображена жива народна мова, процес українського термінотворення. Народнорозмовна мова повно представлена у творах тогочасної художньої літератури, серед яких поезії, інтермедії, епіграми, народні пісні. Пам’ятки наукової літератури (словники, граматики, травники), літописи широко засвідчують пласт наукової термінології. Отже, реєстр Словника є цінним науковим джерелом для вивчення історичних процесів української мови на усіх рівнях – від фонетичного до синтаксичного. Оскільки Словник охоплює конкретний історичний період розвитку української мови, а динамічні процеси в мові, зокрема в лексиці, ведуть до того, що одні одиниці мови в мові з’являються, інші зникають або певним чином змінюються за формальними або семантичними характеристиками, синтаксичними відношеннями тощо, тому в реєстрі Словника представлені дві групи слів: по-перше, ті слова, які і зараз живуть в українській мові, хоча 274 часто серед них спостерігаємо одиниці, які зазнали певної модифікації; подруге, слова, які характерні для мови давнього періоду, віджили разом з реаліями і тепер вважаються лексичними історизмами [1, 6]. Значеннєвий простір іменників, що позначають людину, дуже широкий і складає розгалужену лексико-семантичну систему. Зокрема, достатньо потужні в мові були й залишаються мотиваційні можливості для найменування й словотворення іменників на позначення осіб чоловічої статі. Опрацювавши реєстр чотирнадцяти випусків Словника, який складає 15880 одиниць, ми виділили близько двох тисяч іменників, які позначають осіб чоловічої статі за певними ознаками, діями, зв’язками тощо. Усі ці найменування ми розподілили на три семантичні блоки: найменування чоловіків за певними об’єктивними або суб’єктивними характеристиками; назви, зумовлені суспільними зв’язками чоловіка; найменування чоловіків за їхніми суспільними функціями. Окремо ми звернули увагу на похідні утворення суфіксального типу. Похідні назви, що позначають чоловіків за об’єктивними або суб’єктивними характеристиками охоплюють найменування осіб за 1) зовнішніми ознаками; 2) віковою ознакою; 3) психологічними особливостями, які проявляються в рисах характеру, поведінці, вчинках та ін. Найменування за соціальними зв’язками складають систему назв чоловіків за 1) сімейними, родинними відношеннями; 2) соціальним статусом; 3) стосунком до суспільних інституцій, релігії тощо. До найменувань осіб чоловічої статі за їхніми суспільними функціями відносимо назви за родом діяльності й назви професій. Розмежовувати ці дві групи найменувань, на нашу думку, цілком є підстави, особливо коли ми аналізуємо лексичну систему попередніх історичних періодів, адже не завжди вид діяльності є або стає професією, що зумовлено головним чином системою суспільних відносин того чи іншого історичного періоду. Про назву професії, очевидно, доречно говорити тоді, коли мова йде про найману працю або про постійну працю, яка є основним видом заробітку. До групи найменувань осіб за об’єктивними або суб’єктивними характеристиками відносимо найменування за: 1) зовнішніми ознаками: беззубко (вл.н.) [ІІ, 43]; безпалько (вл.н.) [ІІ, 49]; безпалчикъ (вл.н.) [ІІ, 50]; безручко (вл. н.) [ІІ, 59]; бородай „бородач” (вл.н.) [ІІІ, 32]; бреусъ „вайлувата, неповоротка, незграбна людина високого зросту” (вл. н.) [ІІІ, 70]; выродокъ „зовнішньо потворна, з порушенням нормальної будови тіла, людина” [VІ, 22]; гладышъ діал. „товстун (вл.н) [VІ, 215]; головань, голованъ (вл.н.) [VІ, 254]; головачъ (вл.н.) [VІ, 254]; головко (вл.н.) [VІ, 254]; гологлавець „лисий, голомозий чоловік” [VІ, 4]; горбач (вл.н.) [VІІ, 22]; гортаннїкъ „той, хто має зоб, воло” [VІІ, 39]; губань (вл.н.) [VІІ, 112]; губаръ діал. „губаль (людина з великими губами)” (вл.н.) [VІІ, 112]; ґерґель діал. „людина з великою шиєю” (вл.н.) [VІІ, 138]; довгаль „тс. довгань”(вл.н.) [VІІІ, 70], довгань „людина з довгими ногами” (вл.н.) [VІІІ, 70]; зhкрачъ діал. „зікрач (зизоока людина) (вл.н.) [ХІІ, 240]; икавецъ „заїка” (вл.н.) [ХІІІ, 97]; 275 2) віковою ознакою: капланецъ „молодий капелан” [ХІV, 43]; капланъчикъ „тс.” (вл.н.) [ХІV, 43]; 3) психологічними особливостями, які проявляються в рисах характеру, поведінці, вчинках та ін.: аскитисъ „аскет” [І, 140], бабичъ „бабій” [ІІ, 5], бабякъ „тс.” [ІІ, 6]; баглай „ледар, тюхтій” [ІІ, 7]; базилишокъ „злобна людина” [ІІ, 11]; байда „байда, гульвіса” [ІІ, 11]; балака „балакун, базіка” [ІІ, 12]; балда [ІІ, 15]; безецникъ „негідник” [ІІ, 41]; безмезникъ „некорислива людина, безсрібник” [ІІ, 46]; безсребныкъ „тс.”; безрозумникъ „нерозумна людина” [ІІ, 58]; бесникъ „гуляка” [ІІ, 77]; бесѣдникъ „співрозмовник” [ІІ, 81]; блазенъ „особа при дворі короля або князя, яка розважала гостей жартами, витівками” [ІІ, 111]; блазнитель „спокусник, ошуканець, шахрай” [ІІ, 111]; богатыръ „герой, хоробрий воїн, витязь; богатир” [ІІІ, 137]; буєсловецъ „пустомеля, балакун” [ІІ, 92]; буритель „руйнівник” [ІІ, 98]; бурдунъ „пустун” (вл.н.) [ІІ, 98]; верещака (вл.н.) [ІІ, 231]; 5) місцем проживання: (азотчане „мешканці м. Азота, азотяни” [І, 83], антиохиянинъ „мешканець Антіохії, антіохієць” [І, 111]; анъдриєвляны „назва мешканців за якимось невідомим нині поселенням” [І, 112]; африкане „жителі Африки, африканці” [І, 147]; барышовецъ „мешканець або виходець з с. Баришівки” [ІІ, 25]; бhлоцерковецъ [ІІІ, 149]; веснякъ „сільський житель” [ІІІ, 247]; вифліємчикъ [ІV, 76]; волинецъ [ІV, 200]; волошинъ „житель Молдавського князівства або виходець з нього” [ІV, 215]; волошчанинъ „тс.” [ІV, 216]; выспѧнинъ „житель острова” [VІ, 57]; галичане „мешканці галицького передмістя Львова” [VІ, 185]; галликъ „галлієць” [VІ, 186]; генуєнчикъ [VІ, 203]; До найменувань осіб чоловічої статі за соціальними зв’язками належать назви чоловіків за: 1) сімейними, родинними зв’язками: (атамановичъ „син отамана, отаманенко” [І, 142]; безженецъ „неодружений чоловік” [ІІ, 41]; братаничъ „син брата, небіж, племінник” [ІІІ, 51]; братанокъ „тс.” [ІІІ, 52]; братеникъ „тс.” [ІІІ, 53]; братецъ „братик” [ІІІ, 54]; братикъ [ІІІ, 59]; братонко „пестл. братець, братко” [ІІІ, 62]; воєводичъ „син воєводи” [ІV, 159]; єдинакъ „єдиний син, одинець” [ІХ, 60]; гончаренко „син гончаря”, (вл.н.) [VІІ, 18]; дѣдусь [ІХ, 4]; дядкевичъ „син дядька” [ІХ, 26]; двоженецъ „одружений удруге” [VІІ, 202]; второженець „тс.”[V, 68]; 2) соціальним статусом, зумовленим поведінкою особи або ставленням до неї громади: банитъ „ вигнанець” [ІІ, 16]; безбhдникъ „той, що не зазнав біди, не був у небезпеці” [ІІ, 36]; бездолникъ „нещасливець, безталанник” [ІІ, 40]; беззаконникъ „порушник церковних догматів, усталених норм; нечестивець, грішник” [ІІ, 42]; безправникъ „той, хто діє незаконно, самочинно, беззаконник” [ІІ, 56]; воленикъ „новоприбулий селянин, який мав пільги у сплачуванні оброку та у виконанні повинностей” [ІV, 201]; волоцюга „бродяга чужоземець” [ІV, 212]; выволанецъ „1. вигнанець 2. той, хто відлучений від церкви” [V, 123]; 276 3) майновими статусом: (бездомникъ „безпритульний” [ІІ, 40]; бездомокъ „тс.” [ІІ, 40]; босякъ (вл.н.) [ІІІ, 40]; вырванецъ „голодранець” [VІ, 16]; голикъ (вл.н.) [VІ, 249]; голота [VІІ, 8]; державца „власник або орендар земельного маєтку” [VІІ, 238]; загородникъ „малоземельний селянин” [Х, 5]; земянинъ (землянинъ) „дрібний землевласник” [ХІ, 230]; 4) суспільним становищем (статусом), суспільною діяльністю: адверсаръ „ворог, противник” [І, 74], адгерентъ „прибічник, прихильник; прислужник” [І, 74], администраторъ „правитель, намісник” [І, 75], бояринъ [ІІІ, 43]; буженникъ „присяжний” [ІІІ, 92]; венечникъ „вінценосець” [ІІІ, 226]; владца „той, хто може розпоряджатися чим-небудь; володар” [ІV, 91]; властелинъ [ІV, 100]; властель „господар, пан” [ІV, 100]; влодаръ [ІV, 107]; воєвникъ „воїн” [ІV, 157]; вожай „вождь, поводир” [ІV, 162]; волочникъ „той, хто ділить землю на волоки” [ІV, 215]; войнянинъ „воїн” [V, 72]; выбранець „піший воїн, новобранець нешляхетного походження” [V, 110]; дароносець „той, кому щось подаровано, кого чимось наділено” [VІІ, 178]; десятникъ „наглядач, старший над десятьма дворами, робітниками” [VІІ, 254]; 5) стосунком до суспільних інституцій: (акторъ „1. позивач (оскаржена або потерпіла сторона) 2. дідич, власник” [І, 86]; анахоритъ „пустельник” [І, 103]; бурсакъ [ІІІ, 101]; герциръ „той, хто бореться проти кого-, чого-небудь” [VІ, 206]; данникъ „той, хто сплачує данину” [VІІ, 172]; 6) стосунком до релігії, ідейної течії тощо: (аполинаристъ „який стосується науки, проповідуваної сектою аполінаристів” [І, 115]; апостата „той, хто зрікся своїх релігійних переконань” [І, 116]; арїанинъ „послідовник вчення александрійського священика Арії, який проповідував нерівність Бога-сина стосовно Бога-батька, аріанин” [І, 126]; атеиста [І, 143]; безбожникъ [ІІ, 34]; безвhрникъ [ІІ, 38]; восточникъ „духовна особа православної віри” [ІV, 247]; гермиѧнинъ „послідовник однієї з гностичних сект” [VІ, 206]; 7) етнічною або національною ознакою: (агаряны „магометани, мусульмани” [І, 71]; амаликитъ „представник стародавнього арабського племені” [І, 101]; амморhйчикъ „представник стародавнього племені на Близькому Сході” [І, 102]; анґелчикъ „англієць” [І, 105]; аранабаши мн. „албанці” [І, 120]; арабчикъ, арапинъ „араб” [І, 120]; арафінчикъ „представник давньої азіатської народності” [І, 121]; арменинъ [І, 128]; ассирійчикъ „ассирієць” [І, 141]; До найменувань чоловіків за їхніми суспільними функціями відносимо: 1) назви за родом діяльності: (абревіаторъ „автор скороченого варіанта великого твору” [І, 67]; авторъ [І, 71]; акколитъ „церковний прислужник” [І, 85]; арендаръ „1. той, хто орендує угіддя, маєтності і т.п., орендар 2. шинкар, корчмар” [І, 122]; ариѳметикъ „той, хто займається арифметикою; математик” [І, 126]; арфіста „арфіст” [І, 130]; ассистентъ „помічник, асистент” [І, 141]; баранъникъ „пастух баранів” [ІІ, 21]; баришнікъ „баришник, перекупник” [ІІ, 23]; вершитель „молотник” [ІІІ, 242]; возотай „колісник” [ІV, 186]; гадатель „ворожбит” [VІ, 178]; галабартникъ „воїн, озброєний в алебарду (ратище з сокирою на кінці); гарбарчикъ „підмайстер у гарбаря, кушніра” [VІ, 191]; 277 2) назви особи за професією: (аптекаръ [І, 120]; арбитеръ „арбітр, посередник, полюбовний суддя” [І, 121]; балверъ „цирульник” (пол., фр.) [ІІ, 14]; банникъ „1. лазник 2. той, хто допомагає лікареві втирати мазі” [ІІ, 18]. Переважна більшість власних назв, зафіксованих у Словнику, утворені від найменувань осіб за їхніми зовнішніми ознаками (Беззубко, Головань) або за прізвиськами (Ґерґель), менше таких найменувань пов’язано з іншими характеристиками особи (Босякъ, Бурдунъ, Верещака). Зрідка трапляються зменшено-пестливі найменування та звертання до чоловіків і хлопців (голубко, голубчикъ, голубонько, врѧдничок, гарбарчикъ) та збірні назви (братя, братия „рідні, двоюрідні брати; рідня, родичі; люди одного суспільного прошарку; духовно близькі особи; члени монастирської общини; члени братства, національно-релігійного об’єднання”). Матеріали Словника свідчать про активне формування переносних значень, що розвивалися в результаті переосмислення первісного значення або перенесення певної (як правило, зовнішньої) характеристики особи на позначення її поведінки, суспільного становища тощо (выродокъ, богатыръ, выпущатель). Лексичні матеріали словника відображають також становлення фонетичної системи й правопису української мови, оскільки часто фіксуються різні графічні або фонетико-морфологічні варіанти одного слова (вересчакъ, верещака; виленець, вилневецъ, вилненецъ) або його складової частини, наприклад, суфікса (богатыръ, богатирь, богатырь). Найменування осіб чоловічої статі в українській мові періоду ХVІ – початку ХVІІ ст. утворювалися суфіксальним, префіксально-суфіксальним способом та в результаті словоскладання. Суфіксальні похідні на позначення осіб за зовнішніми ознаками утворені за допомогою суфіксів -ай, -аль, -анъ, -ань, -аръ, -ачъ (-ач), -ець, -їкъ, -ко. У Словнику виявлено лише дві назви за віковою ознакою чоловіка, утворені за допомогою суфіксів -ець, -(ч)икъ. За допомогою суфіксів -ай, -ака, -акъ/-якъ, -ень, -икъ/-ыкъ, -иръ/-ыръ, -окъ, -ко, -унъ утворювалися назви осіб за їхніми психологічними особливостями. Мешканців позначали назви з суфіксами -анъ/-янъ, -анинъ/-янинъ, -ець, -икъ, -инъ, -чикъ. У сучасній мові усі суфікси є продуктивними, зберігають свою функцію, крім суфікса -чик, який в ХVІ – ХVІІ століттях вживався під впливом польської мови, де він і тепер виступає одним із основних елементів словотворення назв мешканців або назв осіб за етнічною ознакою і є семантично нейтральним (пор. п. angolczyk „анголець”, japończyk „японець”). В українській мові він не прижився, бо формально збігся з питомим формантом -ч(ик), що виступає переважно зі зменшувально-пестливим значенням. Матеріали Словника дають підстави стверджувати, що в групі назв чоловіків за їхніми сімейними, родинними відношеннями виступали моделі, які є продуктивними й у сучасній українській мові; здавна активно використовувалися суфікси -акъ, -овичъ/-евичъ, -енко, -онко, -икъ, -ичъ, -ець, -окь, -усь. У групі найменувань за соціальним та майновим статусом функціонують суфікси -анинъ/-янин, -акъ/-якъ, -ецъ, -икъ, -ота, -ца. На відміну від попередніх періодів, де 278 відчувається знову ж таки вплив польської мови (пор. пол. kłamca „брехун”, zdrajca „зрадник”), суфікс -ца в сучасній мові вживається зрідка й має інші фонетичні ознаки (пор. убивця). Серед назв осіб за їхніми суспільними зв’язками, крім питомих суфіксів -ай, -анъ/-янъ, -анинъ/-янинъ, -ець, -икъ, -инъ, -итъ, -ца, виступають також іншомовні суфікси, які потрапили до української мови у складі запозичень з латини або інших європейських мов: -аръ, -аторъ, -ентъ, -итъ, -истъ/-иста. Найменування осіб за родом діяльності або професією часто запозичувалися, а суфікси -аръ, -еръ, -аторъ, -ентъ, -итъ згодом виділилися зі складу запозичень і почали активно вживатися поряд з питомими, відомими з попередніх часів суфіксами -ай, -икъ(-ікъ) та ін. Часто у Словнику спостерігається синонімія суфіксів на утворення найменувань чоловіків (вавилончикъ – вавилонянинъ; волошинъ – волошчанинъ; выволанецъ – выволанокъ; выхованецъ – выхованокъ). Словотвірний аналіз вибраних лексичних одиниць показав, що в період ХVІ – початку ХVІІ ст. дериваційно-семантична система найменувань осіб чоловічої статі в українській мові була достатньо розвинутою і продуктивною. Джерела та література 1. Принципи побудови Словника української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. // Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – Вип. 1. – Львів, 1994. – 152 с. 2. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. – Київ: „АртЕк”, 2001. – 302 с. 3. Українська мова: енциклопедія. Видання третє, зі змінами і доповненнями. – К.: „Українська енциклопедія”, 2007. – 854 с. Джерела дослідження та скорочення І – ХІV Словник української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст. – Випуски 1– 14. – Львів, 1994. – 2008. вл.н. — власна назва діал. — діалектне п. — польське пор. — порівняйте т. с. — те саме Лілія Андрієнко (Київ), науковий співробітник Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України, кандидат філологічних наук Дмитро Туптало: автопортрет на тлі епохи Приватні щодені нотатки, які мали назву діаріушів (з лат. diario — щоденний, польське diariusz - щоденник, сімейна хроніка), відомі в Україні давно, від XIV- XVII ст. За формою вони мало чим відрізнялися від літописів, які в хронологічній послідовності описували ті чи інші важливі з погляду їхнього сучасника події. Перехідним жанром між хроніками і 279 діаріушами були пом’яники, переважно сімейні записи, які подекуди супроводжувалися ширшими відомостями, коментарями, особистими враженнями і спогадами автора цих пом’яників. Але, як писав С.Єфремов, “досить було авторові якоїсь “кронічки козацької” чи монастирського літопису взятися до детальнішого запису подій, …досить було себе зробити центром оповідання й розбавити його особистим елементом, більш на сферу інтимних переживань налягаючи, - і готова була та нова форма оповідання про себе, що дістала й назву спеціальну - діаріуш” [2, 255]. Особливістю щоденника як синкретичного жанру, що традиційно має форму коротких, синхронних з точки зору системи відображення дійсності датованих нотаток автобіографічного характеру, є: спонтанність мовлення, відвертість, достовірність, суб’єктивізм, психологізм, незалежність у судженнях. Якісні та композиційні параметри діаріуша (щоденника) становлять для дослідника прецікавий об’єкт вивчення, оскільки дають можливість усебічно зрозуміти особистість автора, його світогляд, громадянську позицію, з’ясувати важливі моменти його творчої біографії, додати штрихів до його мовного портрету, окреслити культурне й мовне тло відповідного часу й середовища. З огляду на це щоденник набуває значення історико-літературного документу, який характеризує не лише його автора, а й відтворює епоху, в яку він жив і творив. До нас дійшли щоденникові записи церковних діячів Атанасія Филиповича (1645), Петра Могили, пізніший гіпотетичний діаріуш секретаря Богдана Хмельницького Самійла Зорки, “Діаріуш подорожній” “Diariusz podrozny” (з 1720 по 1733 рр.) Пилипа Орлика, діаріуш Миколи Ханенка (1722, 1722-1757 рр.), “Дневныя записки” генерального підскарбія Якова Марковича та «Діаріуш» визначного агіографа, проповідника, церковного діяча, подвижника на ниві культури і просвіти Дмитра Туптала . Доля цього твору, його шлях до читача, як і життєвий шлях автора Дмитра Туптала, непростий, по-бароковому плутаний, сповнений трагічного пафосу. Упродовж XVIII ст. щоденник Дмитра Туптала витримав сім видань, але тільки єдиний раз самостійно, окремою книжечкою, під порівняно короткою назвою “Дневные записки святаго чудотворца Димитрия, митрополита Ростовскаго, изданные съ собственноручно писанной имъ книги, находящейся въ Киевопечерской библиотеке”. Це було друге, московське видання 1781 р. Перше видання (петербурзьке, 1774 р.) у складі “Древней российской вифлиофики” в 1787 р. було просто конфісковане із московських книжкових крамниць. І в тому ж таки фатальному 1787 р. було конфісковано 1184 примірники збірки творів Туптала “Летопись иже во святых отца нашего Димитрия… с присовокуплением келейной летописи сего же святого чудотворца”, видрукуваної в 1784 р. в Москві. Усі наступні видання творів Дмитра Туптала надалі виходили лише “по дозволению Святейшаго правительствующего Синода и по одобрению Московской цензуры”, отже були пильно контрольованими з боку влади. Про першоджерело Діаріуша важливі свідчення дістаємо із примітки видавця М.Новикова, надрукованої в усіх виданнях пам’ятки: “Книга сія по 280 случаю усмотрhна была въ 1774 году Николаемъ Бантышемъ Каменскимъ (что нынh Дhйствительный Статскій Советник), который списав оную, и исправивъ Польскія и Малороссійскія речи, отослалъ оригиналъ въ Кіевопечерскую Лавру, совhтуя хранить оной прилhжнhе. Господин Новиковъ и здал послh сію книгу въ печать”. Однак оригінал щоденника Дмитра Туптала, за яким надрукував Діаріуш М.Новиков, був утрачений ще в 1834 р. [4, 662]. Нині дослідникам відомі три списки щоденника, які зберігаються в московських бібліотеках. Один із них, визнавши за найраніший та найближчий до оригіналу, дослідила і переклала українською мовою Валентина Соболь. За її свідченнями, у цьому списку чверть тексту подано польською та латинською мовами, решта – українською мовою того часу [5, 19]. Дмитро Павличко, викриваючи нешанобливе, а подекуди й варварське, ставлення російської офіційної науки до українського сегменту культури Російської імперії, пише: “Незважаючи на те, що Четьї-Мінеї були написані мовою, де церковнослов’янізми поєднані з живою українською лексикою, російська наука трактує творчість Димитрія Туптала як явище московської культури. Але Діаріуш, хоч був так само калічений при переписуванні, все ж є пам’яткою живого мовлення українського інтелектуала XVII століття, де приписи, і навіть частина писані латинською і польською мовами… Діаріуш – незаперечний документ, доказ українського виховання й характеру Димитрія Туптала, його неросійського стилю письма й оповіді… ” [3, 9]. Опрацювання оригіналу цієї пам’ятки могло б дати цікавий матеріал для вивчення проблем полілінгвізму к. 17- поч. 18 століття і мовної ситуації на зазначеному часовому зрізі». Дмитро Туптало розпочинає писати свій Діаріуш 1681 р. “з вівторка другого тижня після Великодня” (так зазначено автором у заголовку на дошці), хронологічно окресливши період від 1651 до 1709 р. Композиційно і тематично Діаріуш ділиться на дві частини: власне щоденник, який охоплює 1651-1702 рр., що описують український період життя Данила Тупталенка від народження, включаючи спогади: “Я за потрібне розмислив у цю мою пам’ятну книжку внести те, що давно робилося для незабуття мені, бо маю вже слабку пам’ять…”[Д., 43], і 1702- 1709 рр., які проливають світло на ростовський період життя Митрополита Димитрія Ростовського, з уведенням в структуру щоденникової оповіді епістолярії, що значною мірою відображає нову тенденцію в розвиткові жанру. Про те, що спонукало Дмитра до ведення Діаріуша, читаємо в записі за 1689 р.: “Що вже давно у добрій пам’яті моїй тримаю, те розсудив за благо тут записати, щоб воно від давності часів з пам’яті не пішло”[Д., 41]. За архітектонікою, стилістикою, стійкими топосами та ідейним пафосом Діаріуш Дмитра Туптала є типовим бароковим текстом. У ньому дивовижним чином поєднуються зовнішня простота, лаконічність викладу і стилістична пишнота. Дмитро Туптало як людина церковна майже не торкається тем мирського життя, лише часто скаржиться на нездоров’я, переймається творчими проблемами, пов’язаними з написанням Житій Святих. 281 Однак привертає увагу один епізод, що його описує Дмитро Туптало, який був на той час ігуменом Крупницького Батуринського монастиря. Це його візит (10 серпня - 22 вересня 1689 р.) у свиті гетьмана Івана Мазепи до Москви. 13 вересня у Троїцькому монастирі після того, як гості побували “ …у ручки у государя Петра Олексійовича”, вони стали свідками жахливої розправи царя над опозицією: “Коли були ми в Троїцькому монастирі, страчено трьох знатних осіб за якийсь бунт, голови відсічені, а інших батогом січено, іншим язики відрізано, іншим вуха, і до заслання розіслані” [Д., 45]. Автор не дає жодних коментарів побаченому, тільки пише: “Вересня 22, у день недільний, у неділю 18 по Святому Духу, з Царствуючого града Москви в путь, до хати своєї, з Божим благословенням збираємося. Господи поспіши!” [там само]. На увагу святителя заслуговують різні природні явища, які він сприймає як знамення: “Серпня 9, на пам'ять Св. Апостола Матвія, вночі, у Батурині було трясіння землі… ” [Д., 32]; запис за 1684 р.: “Того ж місяця 12 дня, вночі, затемнення місяця було…” [Д., 36]; “Жовтня 19, в суботу вечором о 9 годині було затемнення місяця (запис за 1678 рік) [Д., 31]; “грудня 19, на пам’ять Пророка Аггея, з середи на четвер, показалася на небі досить велика комета і з’являлася навіть до Богоявлення Господня” [Д., 32]; “У серпні, між днями Спаса (Преображенія) і Успенія (Першої Пречистої) ішла велика саранча з півдня на північ” (запис за 1690 р.) [Д., 45]. Діаруш цілком пронизаний містичним настроєм: помітно, що автор перебуває під сильним враженням від своєї головної праці. Святі й мученики (свята великомучениця Варавара, святий мученик Орест) являються йому в снах, провадять з ним розмови, надихають, навіюють певні настрої: “почав я тужити, і таки б зневірився”, “Жалкуючи про пробудження моє, відчуло серце моє деяку радість. Бог відає, що цей сон знаменує і яка за ним подія послідує!” (записи 1685 р.) [Д., 37]. Вражає покірність, смиренність Дмитра Туптала, який жодним словом не нарікає ні на численні вимушені переїзди, ні на нерозуміння і навіть вороже ставлення деяких сильних світу сього. Навколо нього наче справді сяє світло любові й віри, аскетичної відданості справі свого життя. Звідси особливий, далеко не етикетний пієтет до праці письменника й науковця: “Того ж місяця почав з Божою допомогою з послуху писати Житія Святих, на цілий рік. Дай Боже звершити!” (червень 1684 р.) [Д., 36]. А вже у записі за 1688 р. знаходимо свого роду рапорт (із занотованого в Діаріуші листа від 15 березня цього ж року Московському патріархові Іоакиму): “Скільки було сил, долаючи неміч, переписуючи з великих книг блаженного Макарія, Митрополита Московського і всієї Росії та з інших християнських джерел, написав Житія святих шести місяців, починаючи від вересня першого числа до лютого останнього числа….І вже написані ці Житія святих шануються по більшості своїй та обговорюються деякими благородними людьми, найбільше зі святої лаври Печерської” [Д., 37]. І справді, поява Житій стала “подією року” 1689-го, про що читаємо в 282 Літописі Самійла Величка: “Того-таки року видрукувано вперше в печерській друкарні за архімандрії отця Варлаама Ясинського і на світ випущено з великою користю для людей першу книгу Житій святих, складену працею превелебного в бозі отця Дмитра Савича Туптала, київського сотниченка, мужа премудрого і повного святого духа. Починається вона з вересня місяця” [1, 377]. Проте, як відомо, зовсім по-іншому зустріли цю новину в Москві. Патріарх Іоаким був невдоволений. Причин на це було чимало. По-перше, Київський митрополит Варлаам Ясинський дозволив надрукувати книги Житій у друкарні Києво-Печерської лаври без патріаршого благословення, чим продемонстрував свою незалежність від Московського престолу. Крім того, Іоаким мав усі підстави підозрювати, що Димитрій поділяє погляди своїх земляків і на події церковної історії, і на сучасні йому події. Після того, як патріарх висловив критичні зауваження до змісту тексту, до частини тиражу першого тому було внесено деякі правки. Іоаким також наказав Димитрію повернути до Москви Великі Четьї-Мінеї митрополита Макарія, які для письменника були важливим агіографічним джерелом. Але натхнення не полишає Димитрія. Він працює над другою частиною Житій (“Зараз же через благовоління та бажання багатьох хотів би для душевної користі християнам друком видати…” [Д., 39]), виношує плани щодо створення монументальної Церковної історії, цікавиться успіхами колег, критикує. Так, у листі до Стефана Яворського Димитрій по-дружньому ділиться з ним враженнями про надруковану в Чернігові 1707 р. книгу Преосвященного Іоанна Максимовича “Богородице Діво”: “Книга віршів друкованих надіслана мені. Бог дав тим віршописцям типографію, і охоту, і гроші, і вільне життя. Мало кому потрібні речі у світ виходять, а не найпотрібніші, які б могли усьому руському миру бути у великій користі”. А далі, заохочуючи свого кореспондента до видання його творів, вдається до розгорнутої барокової метафори: “Проповіді Преосвященства вашого, богомудрого та набожного, під спудом лежать. Сродно є злиткові золотому і срібному у надрах земних бути глибоко, а поганій залізній руді зверху. І дорогоцінні перли на глибині дна ховаються, а просте каміння усюди знайти можна…Хіба краще, коли хто абищо на світі видає без сорому і без користі?” …”[Д., 63-64]). Свої успіхи Димитрій оцінює скромно. Ось як він описує в листі до Стефана Яворського від 4 грудня 1707 р. свій Літописець: “Маю сумнів: мало кому сподобається ця моя праця, тому що у ній, як у збитні руському, мішанина…”; “Але ж я, грішний, все те змішав, як горох із капустою…” [Д., 59]. Лаконічно Димитрій описує свої успіхи й здобутки в щоденникових нотатках (“Грудня 3, було відправлене…пишне поховання, на якому я говорив проповідь, за що дано мені голандського доброго полотна 6 ліктів”, запис за 3 грудня 1678 р. [Д., 31] ); у листах вдається до традиційних формул приниженої саморекомендації (“і аз вівця пажиті твоєї, а ще найостанніший” [Д., 38]; “мені худому і непотребному рабові…” [Д., 40]; “Зараз уже і я, недостойний, став усерднішим” [Д., 31]; “…Богу у Трійці 283 Животворящому благословенному вовіки дякую, бо по превеликій своїй милості та людинолюбію мене, грішного і бідного, і найгіршого серед усіх на розум сподобив бути письменником святих житій, у книзі життя на небесах написаних”) [Д., 47]. Порівняно із першою, монологічною, частиною Діаріуша, де уважному читачеві за скупими реченнями відкриється багатозначне мовчання святителя, про яке він згодом у листі до Стефана Яворського напише: “…а що здається сумнівним, це вирішити важко, хіба що мовчанкою” [Д., 56], “ Але незагойну рану краще з мовчанням зносити, ніж даремно і з втратою лікувати” [Д., 57], “Скільки беззаконій, скільки образ, скільки утисків волають до неба, і пробуджують гнів і помсту Божу! Але про це помовчимо. Воля Господня нехай буде” [Д., 63], друга, епістолярна частина, вирізняється строкатістю, афористичністю, частим уживанням цитат, сентенцій та фольклорних зворотів (“Війна годується грошами, війна звеселяється кров’ю. Те ж саме і перед нами було.” – лист до Стефана Яворського від 4 грудня 1707 р.; “Думка за морем, а смерть за плечима…” [Д., 63]). Кожна, навіть найнепомітніша, людина наділена чудесним даром – самим своїм життям впливати на інших людей. Коли ж ідеться про таку харизматичну особистість, якою був Дмитро Савич Туптало - митрополит Ростовський Димитрій, то, поза всяким сумнівом, його життя-подвиг, життя-творчість, його цілісна і сильна особистість справили визначний вплив на сакральну й світську культуру усього східного слов’янства, стали земним втіленням християнських чеснот. А стислі нотатки його Діаріуша, мов сонячні промені, вихоплюють із глибини минулого безцінні факти про труди й дні славного українця. Література 1. Величко С.В. Літопис. Том другий. - К., 1991. - С.377. 2. Єфремов С.О. Літературний автопортрет Шевченка // Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. - С. 254 – 281. 3. Павличко Д. Правда про Діаріуш Димитрія Ростовського // Соболь В. Памятна книга Дмитра Туптала. – Варшава, 2004. - С. 7 - 10. 4. Русская старина. - 1887, т. 53. - С. 662. 5. Соболь В. Пам’ятна книга Дмитра Туптала. – Варшава, 2004. – С. 217. Джерела та умовні скорочення використаних джерел: Д. - Діаріуш Дмитра Туптала. Переклад сучасною українською мовою Валентини Соболь // Соболь В. Пам’ятна книга Дмитра Туптала. – Варшава, 2004. – С. 23 – 70. Лѣтопись иже во святых отца нашего Димитрія митрополита Ростовскаго чудотворца, сказующая. Дhянія отъ начала міробытія до Рождества Христова, собранная изъ Божественнаго писанія, изь различныхъ Хронографовъ Греческихъ, Славенскихъ, Римскихъ, Полскихъ, Еврейскихъ и иныхъ, съ присовокупленіемъ богоугодного житія сего Святителя, духовной грамматы, келейныхъ записокъ. – Спб. – 1796. 284 Ірина Єфименко (Київ), старший науковий співробітник Інститут української мови НАН України, кандидат філологічних наук Про одне прізвище козацької доби Антропонім Худолій відомий в історії України від часів Визвольної війни українського народу 1648-54 рр. завдяки Худолію – опозиційному запорозькому ватажку, непримиренному ворогу Речі Посполитої, обраному на козацькій раді гетьманом. 1650 р. він очолив повстання запорожців, незадоволених політикою Богдана Хмельницького після підписання Зборівської угоди. Повстання тривало два місяці, після чого його було придушено, а Худолія страчено [9, 8]. В українському іменникý антропонім Худолій фіксується у складі двокомпонентної антропонімної формули (очевидно, в функції прізвищевої назви або прізвиська) в козацьких реєстрах 1649 р. – Худолhи Иванъ, Полтавський полк [32, 416]; Худолhй Иван, Київський полк [32, 303]; Худолhй Яцъко, Черкаський полк [32, 91] та переписі 1666 р. – Худолhй Иванъ, Харків [39, 161]. Далі документальні джерела засвідчують його в XVIII ст., пор.: Худолhй Моисей, 1720 р. [24, I, 209]; Худолhй, м. Пирятин, 1723 р. [15, 44-49]. Очевидно, йдеться про ту саму особу – козака (бунчукового товариша) Мойсея Худолія [21, 260]. У середині XVIII ст. у документах про стан правобережних володінь Гетьманщини серед козаків Миргородського полку під 1753 р. зареєстровано Федора Худолея [28, 69]. Про побутування зазначеного антропоніма наприкінці XVIII ст. на Лівобережній Україні, зокрема в Пирятинському повіті Київського намісництва, свідчить назва поселення – хутір козака («войскового товарища») Лубенського полку Худолhя [27, 111]. У II пол. XIX ст. серед жителів с. Уношево Сурозького повіту Чернігівської губ. (тепер територія Брянської обл. РФ) фігурує селянин на прізвисько Худолей [49]. Досліджувану особову назву відзначено також у фонетично видозміненій формі Ходолей, пор.: Иванъ Ходолей, канцелярський служитель, м. Лубни, 1789 р. [26]; Афанасій Павловичъ Ходолhй, військовий, м. Вінниця, 1911 р. [26]. На сторінках генеалогічної праці В.Л. Модзалевського в XIX ст. згадується Анастасія Ходолhева з Полтавської губ. [24, 1, 178]. У пам’ятках сер. XVII – поч. XVIII ст. знаходимо й низку похідних антропонімних утворень, майже всі вони належать козакам Полтавського полку. Пор., зокрема, патроніми на -енк(о): 1649 р.: Худолиенъко Дмитро, Гадяцька сотня [32, 430]; Худолhєнко Илляшъ, Веприцька сотня [32, 427]; Худолиєнко Иван, Медведівська сотня Чигиринський полк [32, 38]; 1718 р.: Худолhенко Остапъ [14, 110]; Худолhенко Грицко [14, 267] та посесиви на -ев: 1649 р., Худулhєвъ جєско, Веприцька сотня [32, 428]; 1718 р., Лаврѣнъ Худолhев зят [32, 94]. Поширення аналізованої особової назви в минулому на Україні відображають також ойконіми: с. Худоліївка в Семенівському р-ні Полтавської обл. і Чигиринському р-ні Черкаської обл. [3]; хутір Худолії в 285 Решетилівському р-ні Полтавської обл. [2]. Сюди ж слід додати й фонетично трансформовану назву поселення Ханъдєлєевъка (< Худолеевка), задокументовану на Полтавщині під 1718 р. [14, 94]. Можливо, з одним із наведених ойконімів пов’язаний антропонім Худолhєвъскии: Ярошъ Худолhєвъскии, козак Лукомської сотні Полтавського полку, 1649 р. [32, 426]. Отже, за історичними джерелами, антропонім Худолій на українському терені зафіксовано відносно пізно. Ареал його функціонування – переважно територія Лівобережної України, насамперед Полтавщина. У наш час (II пол. XX ст. – I пол. XXI ст.) аналізований антропонім засвідчений як прізвище на Вінниччині [26], Дніпропетровщині [12, 246; 33, 449], Донеччині [25, 896], Житомирщині [19], Запоріжжі [10, 338], Київщині [26], Кіровоградщині [11, 126; 13, 292]; Луганщині [8, 2, 298], Одещині [41], Полтавщині [20, 156], Харківщині [30, 2, 1136], Черкащині [41]. Прізвище Худолíй відзначено також в українців діаспори, зокрема, в Америці та Австралії [44, 426; 45, 68]. Як видно з наведених прикладів, у сучасному українському антропоніміконі прізвище Худолій доволі частотне. Локалізація антропоніма на території сучасної України засвідчує ширший ареал його функціонування порівняно з минулими століттями. Проте, окрім російського прізвища Худолеев, нами практично не виявлено суфіксальних похідних (зокрема, патронімів або посесивів) від базової форми Худолій. Аналізований антропонім простежуються й за межами України. Так, ще на самому початку XVII ст. у російських пам’ятках відповідну особову назву зафіксовано в Пермському краї: Худалей Михалко, Соль Камська, 1608 р. [34, 6, 186]. Крім цього, у словнику Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона натрапляємо на інформацію про дворянський рід Худолеевых, записаний у родовідній книзі Смоленської губернії, що веде своє походження від відомого в I пол. XVII ст. своїми військовими подвигами Ивана Худолея [42, LXXIV, 772]. Серед командного складу смоленського дворянського ополчення 1812 р. також зустрічаються носії прізвища Худолей [23]. На побутування в минулому однойменної особової назви в Білорусі вказують антропонім Худолhевъ جедоръ, Вітебщина, 1654 р. [1, XIV, 203] та ойконім Худалеи в колишній Могильовській губ. [48, IX, 550]. У складі старожитніх білоруських шляхецьких родів XVII-XVIII ст. теж простежується прізвище Худалей [22]. Прізвище Худолей / Худалей фігурує й у сучасних російському та білоруському іменникáх [41; 4, 434]. Поміж інших слов’янських народів аналогічний антропонім – Chudolej – відзначено лише у поляків [46, I, 87]. Якщо припустити, що носій російського антропоніма, зафіксованого на Пермщині, міг бути переселенцем, то поза Україною однойменні та споріднені особові назви засвідчено винятково на суміжних територіях сучасних Білорусі та Росії, а також у Польщі, що в XVII ст. перебували у межах – Речі Посполитої. На перший побіжний погляд в аналізованій особовій назві можна вбачати композитну структуру, з препозиційним ад’єктивним компонентом 286 Худ- подібно до укр. Худотéлий [30, 2, 1136], Худокóнь [25, 896], * Худорожко (< Худорожковъ) [38, 811], *Худокорм (< Худокормов) [37], Худояр [13, 292]. Справді, для української антропонімії характерне збереження досить значної кількості композитів у ролі родових прізвищ [31, 175-176]. Зокрема, такі антропонімні утворення були досить поширені в запорозьких козаків [40, 158-175]. Саме тому український дослідник Ю.К. Редько вважає, що прізвище Худолій, виникло шляхом поєднання прикметникової основи худий з дієслівною лити, однак його мотивація залишилася для дослідника неясною [30, 2, 1136]. Як композитне утворення І.М. Ганжина розглядає й споріднене російське прізвище Худолеев [7, 521]. Звичайно, можна погодитись із запропонованою версією походження антропоніма Худолій та споріднених, однак існує кілька моментів, що змушують нас сумніватися в цій версії, принаймні, як єдино можливій. По-перше, відправною точкою в дослідженні кожної особової назви повинна бути її семантична вмотивованість як один із лінгвальних канонів антропоніміки [16, 102]. При цьому, незважаючи на подібність до композита з семантично прозорими компонентами, мотивація антропоніма в цілому не зрозуміла – ‘той, хто «худо» (тобто погано) ллє’? По-друге, попри побутування в українців складних прізвищ із другим дієслівним компонентом (наприклад, Лиходій, Суховій, Чорнобай), нам вдалося зафіксувати фактичну одну антропонімну модель із постпозиційним -лій (< лhй< лити) лише за межами України – рос. Водолеев [6, 69] і пол. Wodoleja [46, I, 480]. Вважаємо, що наведені вище докази дозволяють припускати інші шляхи виникнення антропоніма Худалій. Так, І.О. Корольова, аналізуючи прізвища Смоленського краю, розглядає антропонім Худолей як похідний від прізвиська Худой на означення бідної людини [10]. Подібні тлумачення російського прізвиська Худолей зустрічаємо на сторінках інтернет-видань, які безпосередньо пов’язують його з прикметником худий на означення худющої чи поганої, негідної, дурної, хворої людини або з іменником худоба на означення всього наявного майна – будинку, двору тощо, тобто достатку. Відповідно до апелятивної прив’язки, як стверджують автори цих матеріалів, так могли прозвати хворого, каліку або, навпаки, заможну людину [17]. Проте запропоноване пояснення прізвиська Худолей не може нас задовольнити, оскільки враховує лише спільні семантичні ознаки антропоніма з апелятивами-мотиваторами, нехтуючи відмінністю їхньої структури. Натомість у білоруській мові та в смоленських говорах російської мови засвідчено лексеми худалей та худолей на означення худої або дуже худої людини [4, 434; 35, 11, 73]. Вважаємо цей факт лінгвістичною підставою для розгляду антропоніма Худолій як семантичного утворення, мотивованого однойменною лексемою. Окрім цього, ареал вищенаведених лексем збігається з ареалом відповідних антропонімів у Білорусі та Смоленському краї (див. вище), території яких історично та мовно пов’язані між собою, внаслідок досить тривалого співіснування в межах однієї держави [5]. 287 З огляду на те, що суф. -ій властивий також українській антропонімній лексиці (пор., наприклад, українські прізвища, що вказують на певну характерну ознаку їхнього носія: Бородíй, Головíй, Коростíй, Кучмíй, Чубíй, Щербíй та ін., яким зазначений суфіксальний формант надає іронічного відтінку [31, 138]), особова назва Худолій могла виникнути на антропонімному рівні. У цьому разі її слід розглядати як морфологічне утворення з суф. -ій від антропонімної основи *Худол(а) (пор. споріднене пол. Chudola [46, I, 87]), мотивоване апелятивом *худол(а). На потенційність останнього вказують д.руськ. хүдолъ (із невизначеною семантикою [36, III, 1416] та споріднені рос. діал. (смол.) худольбá ‘про дуже худу людину’ [35, 11, 73], пол. діал. chudolec ‘худа істота (людина чи тварина)’ [47, IV/1, 126]. Очевидно, спершу Худолій було насмішливим прізвиськом, але, закріпившись у функції родового прізвища, поступово втратило цей відтінок значення. Наведений у статті антропонімний та апелятивний фактаж – пізніші суфіксально ускладнені континуанти від основи псл. *xudъ(jь) [43, 8, 111-113], добре відображеної в апелятивній та пропріальній лексиці слов’янських мов. Що ж до виникнення та національної належності антропоніма Худолій, то це питання для нас лишається до кінця не з’ясованим. З огляду на хронологію історичних фіксацій особової назви, її історичний ареал та наявність відповідного апелятивного підґрунтя, з великою долею імовірності можемо припускати, що антропонім міг виникнути на зламі XVI-XVII ст. на російсько-білоруському порубіжжі, яке тоді входило до складу Речі Посполитої. Звідки, пізніше, антропонім, очевидно, було занесено на територію Лівобережної України, де в XVII-XVIII ст. він поширився в козацькому середовищі як прізвисько чи прізвищева назва, що яскраво відбивають, зокрема, козацькі реєстри 1649 р. Джерела та література 1. Акты, относящиеся к истории Западной России, собр. и изд. Археографическою комиссиею.— СПб., 1846–1853.—Т. I–V. 2. Українська РСР: Адміністративно–територіальний поділ на 1 вересня 1946 р.—К., 1947. 3. Українська РСР: Адміністративно–територіальний устрій на 1 січня 1987 р.— К., 1987. 4. Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. 2: Прозвішчы, утвораныя ад апелятыўнай лексікі.—Мінск, 1969. 5. Борисова Е.Н. Смоленский диалект. Интернет ресурс: www.admin–smolensk.ru 6. Веселовский С.Б. Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища и фамилии.— М., 1974. 7. Ганжина И.М. Словарь современных русских фамилий.—М., 2001. 8. Глуховцева К.Д., Глуховцева І.Л., Лєснова В.В. Словник прізвищ жителів Луганщини: у 2 т.—Луганськ, 2010. 9. Горак В. Інший Богдан. Гетьман Богдан Хмельницький і внутрішні смути козацької держави // День. № 150. 7 вересня 2007. 10. Горпинич В.О. Вся Гуляйпільщина в іменах та прізвищах..—Дніпропетровськ, 2007. 11. Горпинич В.О., Бабій Ю.Б. Прізвища Середньої Наддніпрянщини (Словник).—Дніпропетровськ, 2004. 288 12. Горпинич В.О., Корнієнко І.А. Прізвища Дніпровського Припоріжжя (словник).—Дніпропетровськ, 2003. 13. Горпинич В.О., Тимченко Т.В. Прізвища правобережного Степу: Словник.— Дніпропетровськ, 2005. 14. Джерела з історії Полтавського полку (середина XVII–XVIII ст.) / Упоряд., підг. до друку та передмова В.О. Мокляка.—Полтава, 2007. 15. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича // Киевская Старина. 1891. Т. 33–34. № 7–9 (Приложение). 16. Желєзняк І.М. Семантичні параметри слов’янських антропонімних етимонів // Слов’янська ономастика: Зб. наук. праць на честь 70–річчя П.П. Чучки.—Ужгород, 1998.—С. 95–105. 17. История фамилии Худолеев. Интеренет ресурс: http://www.ufolog.ru/names/ oder/Худолеев. 18. Королёва И.А. Словарь фамилий Смоленского края. Интернет ресурс: http://planeta–imen.narod.ru/slovar–smolenskich–familij 19. Книга памяти Украины. Электронная база данных. Интернет–ресурс: http://www.memory–book.com.ua/people/book 20. Кравченко Л.О. Прізвища Лубенщини.—К., 2004. 21. Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини.—К., 2008. 22. Крукоўскі У. Срэбная страла ў чырвоным полі (з гісторыі беларуская шляхоцкая геральдыкі) // Спадчіна. 1995. № 2. Інтернет ресурс: http://krukouski,iatp,by 23. Лесли И.П. Смоленское дворянское ополчение 1812 г. Смоленск, 1912. Электронный ресурс: forum.vgd.ru/13/3160/all.htm?a 24. Модзалевский В.А. Малороссийский родословник. - Киев, 1908. Т. 1. 25. Новикова Ю.М. Практичний словозмінно–орфографічний словник прізвищ Центральної та Східної Донеччини.—Донецьк, 2007. 26. Ономастична картотека Інституту української мови НАНУ. 27. Описи Київського намісництва 70–80 років XVIII ст. / Упоряд. Г.В. Болотова, К.А. Вислобоков, І.Б. Гирич та ін.—К., 1989. 28. Пивовар А.В. Поселення задніпровських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття.—К., 2003. 29. Рапановіч Я.Н. Слоўнік назваў населеных пунктаў Віцебскай вобласці.— Мінск, 1977. 30. Редько Ю. Словник сучасних українських прізвищ: У 2–х томах.—Львів, 2007. 31. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища.—К., 1966. 32. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. Транслітерація тексту / Підгот. до друку: О.В. Тодійчук (головн. упорядн.), В.В. Страшко, Р.І. Осташ та ін.—К., 1995. 33. Російсько–український словник прізвищ мешканців м. Дніпропетровська / Авт.–упоряд. Т.С. Пристайко, І.С. Попова, І.І. Турута та ін.—Дніпропетровськ, 2007. 34. Словарь Пермских памятников XVI – начала XVIII века / Сост. Е.Н. Полякова.—Пермь, 1993–2001.—Вып. 1–6. 35. Словарь смоленских говоров / Отв. ред. А.И. Иванова (Вып. 1–4), Л.З. Бояринова (Вып. 5–11).—Смоленск, 1974–2005.—Вып. 1–11. 36. Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка.—М., 1958.—Т. I–III. 37. Телефонный справочник. Интернет–ресурс: kiev.telspavka.com/fams 289 38. Тупиков Н.М. Словарь древнерусских личных собственных имён // Записки Отделения рус. и славян. археологии имп. Русского археологического об–ва.—СПб., 1903.—Т. 6.—С. 86–914. 39. Харківський перепис р. 1660 // Записки Історично–Філологічного Відділу. Кн. XXI: Праці історичної секції / За ред. акад. М. Грушевського та проф. О. Грушевського. – Київ, 1928. 40. [Худаш М.Л.] Складні українські особові назви середини VII ст. (на матеріалі реєстру запорізького війська Богдана Хмельницького, складеного після Зборівського договору 1649 р.) // Питання історії української мови / Відп. ред. Л.Л. Гумецька.—К., 1970.—С. 158–175. 41. Центр генеологических исследований. Интернет ресурс: http: //rosgenea.ru/ 42. Энциклопедический словарь / Изд. Ф.А. Брокгауз и И.А. Ефрон.—СПб., 1890–1907.—Т. I–LXXXII. 43. Этимологический словарь славянских языков: Праслав. лекс. фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва и А.Ф. Журавлёва.—М., 1974–2011.—Вып. 1–37. 44. Holutiak–Hallick S.P.Jr. Dictionary of Ukrainian Surnames in the United States.— Georgia, 1994. 45. Radion S. Dictionary of Ukrainian surnames in Australia.—Winnipeg, 1996. 46. Rymut K. Nazwiska polaków. Słownik historyczno–etymologiczny.—Kraków, 1999–2001. T. I–II. 47. Słownik gwar polskich.—Kraków, 1979–1996.—T. I–V. 48. Russiches geographisches Namenbuch / Berg. von M. Vasmer.—Wiesbaden, 1962–1980.—Bd I–X. 49. wap.krasnayagora.forum24.ru Уляна Штанденко (Київ), науковий співробітник Інституту української мови НАН України, кандидат філологічних наук Фонетичні та морфологічні особливості ад’єктивів у «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» другої пол. XVII – поч. XVIII ст. Пам’ятка «Акти (протоколи) Полтавського полкового суду» є цінним матеріалом для лінгвістичного дослідження історії української мови, адже у ній відбито лексичні, фонетичні та морфологічні явища староукраїнської мови другої пол. XVII – поч. XVIII ст. На особливу увагу заслуговують прикметники староукраїнського періоду, які зафіксовані у досліджуваних текстах. Оригінал цієї пам’ятки зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського – Ш. Ф І 55 256 (Лаз. 391). Тексти документів, наведених у «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» другої пол. XVII – поч. XVIII ст. відповідають стандартам тогочасного діловодства. Однак писарі, зберігаючи традицію оформлення документів та використовуючи вирази й термінологію, характерні для канцелярського стилю, у текстах масово фіксували також уснорозмовні елементи, які використовували позивачі у своєму мовленні. Тому у досліджуваній нами пам’ятці, саме через розповіді свідків про певні події до нашого часу дійшли численні фрагменти розмо- 290 вного характеру, що мають неабияку цінність для дослідження усіх мовних рівнів історії української мови. Аналізуючи мовні особливості цього документа, помічаємо велику кількість староукраїнських ад’єктивів другої пол. XVII – поч. XVIII ст., які у сучасній українській мові перейшли до складу архаїчної лексики, напр.: менова(н)ни(й) «вищезгаданий», тамошни(й) «місцевий», спецификован(н)и(й) «докладно перелічений» (317 зв.), ущипливи(й) «образливий» (191), та ін. [2, 308], пор. також каруновы(й) від карунъ «вид тканини» [3 I, 360]. Цінним джерелом становлення та розвитку ад’єктивної системи є масово поширена у текстах досліджуваного періоду фонетична та морфологічна варіантність. У фонетиці досить послідовно відображені українські мовні особливості другої пол. XVII – поч. XVIII ст., а саме – паралельне вживання фонем /и/, /ы/ та /і/. Ад’єктивні форми чол. р. залежно від м’якості чи твердості кінцевого приголосного основи у пам’ятках другої пол. XVII – поч. XVIII ст., виражалися за допомогою таких варіантів закінчень: -ый / ий / -ій. У «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» найбільше виявлено прикметників з флексією -ий. Наприклад: ку тому кармазинови(й) жупанъ, … поясъ срh (б)рни(й) и ко(н) полови(й). А єще Мелашцh, до(ч)цh своє(й), w(т)казую … жупанъ фале(н)дишовы(й), и луку, що за Кра(с)ни(м) луго(м) (131); жупанъ па(р)пурови(й) с потребами срhброгла(в)ними, лишътви блаки(т)ниє кита(й)чаниє, жупанъ черъвони(й) атъласовы(й), трети(й) зелени(й) каруновы(й) (151); стари(й) Бhле(н)ки(й) (217), неслушни(й) и на(м), гетманови, проти(в)ни(й), неуважни(й), самово(л)ни(й) поступо(к) (358), злы(й) учинокъ (177), двѣ колѣ мучны(х) (309), утя(ж)ливи(й) жаль (171), стари(х) люде(й) (171), мо(й) власни(й) нh в чо(м) нhкому не пенъни(й) и не заведе(н)ни(й) (101) за суму готовы(х) гроше(й) сорокъ золотихъ (101). Як бачимо з вищенаведених прикладів, у досліджуваних текстах «Актів (протоколів) Полтавського полкового суду» прикметники твердої і м’якої відмін часто змішуються, тобто для цього періоду і на цій території характерне паралельне вживання прикметникових закінчень -ий та -ый. Важко сказати, чи тут перед нами чисто орфографічні варіанти флексій, чи йдеться про взаємовплив твердих і м’яких основ у живому мовленні. Звернімо увагу, що у межах одного й того ж самого акту, в одних і тих же словах зафіксовано різні варіанти закінчень: новозаняты(й) кгрунътъ (174 зв.), новозанятими быти (175), або асаулъ наш полковий полта(в)ски(й) (216), асаулъ теды полковый полта(в)ски(й) (216 зв.). Розмаїте та непослідовне використання графем /и/ та /ы/ у староукраїнських текстах свідчить ще про несформованість правописної системи, про її нестабільність. Можливо писарі, незважаючи на давню сильну традицію письма, вже не розрізняли звуків /ы/ та /и/ у закінченнях. Цей факт відбиває у писемних «Актах Полтавського полкового суду» таку важливу ознаку фонетичної системи української мови, як злиття етимологічних /ы/ та /и/ в одному звукові передньо-середнього ряду, високо-середнього підняття /и/ [5, 417 – 418]. 291 У давньоукраїнській мові задньоязикові г, к, х, зберігаючи традицію давнього письма, сполучалися з -ы. Однак у досліджуваній пам’ятці зустрічаємо вже велику кількість прикметників з основою на г-, к-, х-, які мають флексією -ий: до кни(г) наши(х) мh (с)ки(х) по(л)тавски(х) (113 зв.), Палашувски(й) (225 зв.), Романъ Лози(н)ски(й), писар мhски(й) по(л)тавски(й) (344), W(х)та(й) л(ь)вовски(й), Апо(с)то(л) мо(с)ко(в)ски(й) (5 зв.), руба(х) двh же(н)ски(х) московски(х) (295), великобудя(н)ски(й) (79), жители стасовскиє (337), жите(л)ѣ староса(н)джаровскиє (323) тощо. Іноді після основи прикметників на к- фіксуємо флексію -ій: Иляшевскій кгрунтъ (364 зв.), священникъ нижемлинскій (363), писаръ полтавскій (363а), Тамлицкій (363а зв.) тощо. Аналізуючи прикметникові закінчення, бачимо, що одні і ті самі слова мають флексію як -ий, так і -ій, наприклад: писа(р) мѣсцкий (310), писаръ мѣскій (387), писа(р) городови(й) (143) та писар городовій (336). Можна припустити, що для писарів, які вели документацію, було природнім вживання пом’якшених приголосних. Сучасні лінгвогеографічні дані свідчать про те, що у діалектах Середньої Наддніпрянщини у північно-західній її частині досі зберігаються м’які задньоязикові. Щодо прикметникових суфіксів -ськ/-цьк, то у досліджуваний період у їхній графіці не було відбито палаталізації приголосних /с/, /ц/ , напр.: мѣски(й), w(т)це(в)ски(й), во(й)скови(й), по(л)тавски(й) тощо. На матеріалі інших лексем можна припустити, що консонанти /с/, /ц/ були м’якими (пор.: сhножа(т) (50), в Диканцh (49 зв.), на рецh (50) та багато інших), однак графіка другої пол. XVII – поч. XVIII ст. у прикметникових суфіксах цього не відображає. Сьогодні у сучасній українській мові фонетична риса (тверді приголосні -с/-ц у суфіксах) побутує у покутсько-буковинських, наддністрянських та деяких карпатських говірках [1, 75]. У Полтавських актах зафіксовано також короткі форми ряду присвійних прикметників чол. роду, які в наз.-знах. відм. одн. мають нульове закінчення і зберігають суфікс -ов: записъ Трохимо(в) (83 зв.), в домъ небо(ж)чико(в) Проце(н)ко(в) (94), Zаписъ Миха(й)ло(в) Цига(н)чуко(в) (84), Zаписъ Назаро(в) Пра(н)нико(в) (86 зв.), Zаписъ пtна جеwдоровъ Жученъковъ (235). Зрідка у досліджуваних актах засвідчено присвійні прикметники наз. відм. одн. середн. роду, які зберігають давню нечленну форму на -о: Постановенє пtна Стефаново (85 зв.), прощениє Іваново Кипрово (91 зв.), вызна(н)є Семеново Римарово (99 зв.) та ін. Спорадично репрезентоване у досліджуваних текстах використання закінчення -ов у О. в. прикметників жін. роду, напр.: руков власнов (369 зв.). Мова досліджуваних текстів зазначеного періоду послідовно успадкувала від спільносхіднослов’янського періоду повні прикметникові форми сер. р. на -оє (-еє) (зрідка -ее): коло третеє весняноє, четвер(р)тоє ступноє и валило пере(д)неє (309), пор. також у Савихи староє Переяславчихи (283 зв.) або Справа жите(л)ки кгужуля(н)скоє (292). Поширеним явищем у досліджуваний період було використання членними прикметниками жін. роду нестягнених закінчень -ая: Ганъна Добромhрская (85 зв.), ка(н)дh (й)ка мh (д)ная (295), ш(ъ)капа вороная (131), курта фале(н)дишовая, 292 … ка(р)мазиновая (131), четвертая яловая (59 зв.) леваду Юрковскую (309) тощо. Короткі стягнені форми прикметників у пам’ятках другої пол. XVII – поч. XVIII ст. трапляються рідко: рука власна (87), w(т) мала и до велика (101). Подекуди вживаються короткі форми пасивних дієприкметників у присудковій функції: а за виступо(к) сво(й) кара(н) былъ (338 зв.), [хуто(р)], якъ са(м) в собh є(ст) wбци(р)клова(н) (223 зв.). Закінчення -ой, яке починаючи з XVIII ст. зрідка зустрічаємо в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду», напр.: з волh нашой доброй (314 а), в(ъ) Малоросси(й)ско(й) нашо(й) w(т)чизнh (358), при то(й) доброво(л)ной продажи (323), в пе(р)шо(й) лю(б)вh сусh (д)ско(й) жити (204), на ви(ш)шо(й) греблh староса(н)джаро(в)ско(й) (352) та ін., очевидно, є відображенням впливу російської мови. Бачимо, що наявність фонетичної та морфологічної варіативності в системі прикметників досліджуваного періоду свідчить про те, що вона не була остаточно усталеною. Формування ад’єктивних флексій староукраїнської мови в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» другої пол. XVII – поч. XVIII ст. ще не було до кінця завершене, оскільки система прикметникової словозміни перебувала на стадії свого становлення. Література 1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. 2. Ділова і народнорозмовна мова XVIIІ ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України) / Підгот. до вид. В.А. Передрієнко. – К.: Наукова думка, 1976. – 416 с. 3. Є. Тимченко. Матеріали до словника писемної та книжної української мови XV – XVIII ст. – Київ – Нью-Йорк, 2003. У 2 т. – 512 с. 4. Історична граматика української мови. – К., 1980. 5. Сарікова І.М. Прикметникова парадигма в актовій мові Середньої Наддніпрянщини XVII – XVIIІ ст. // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник наукових праць. – Київ, 2010. – Вип. 19. – С. 416 – 420. 6. Чепіга І.П. Народнорозмовні елементи у мові українських ділових текстів XVI – першої половини XVII ст. // Мовознавство, 1992. – № 6. – С. 3–11. Джерела Акти – Акти (протоколи) Полтавського міського суду другої пол. XVII – поч. XVIII ст. / Зберігаються в Інституті рукопису НБУ ім. В.Вернадського / Шифр Ф І 55 256 (Лаз. 391). Ганна Воронич (Київ), старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України, кандидат філологічних наук Четья Мінея 1489 р.: особливості перекладу Уже найдавніші наші книги презентують взаємодію системи конфесійної старослов’янської мови з давньоруською літературною й живим мовленням східних слов’ян, а до кінця XI ст. цілком сформувалася її давньокиївська редакція [3]. 293 Очевидно, церковнослов’янська мова була панівною конфесійною мовою в Україні до XV ст. З XV ст. дійшли переклади окремих частин Біблії (наприклад, Плач пророка Єремії, книга пророка Данила, Пісні пісень, Псалтиря), а також значна за обсягом Четья Мінея 1489 р. (375 аркушів) [1]. У середині XVI ст. перекладено українською мовою Новий Заповіт (найвідоміші пам’ятки – Пересопницьке євангеліє 1552-1556 pp., Євангеліє Негалевського 1581 p., Крехівський Апостол 60-х pp. XVI ст.). Перекладач Пересопницького євангелія, син сяноцького протопопа Михайло Василієвич, зазначав, що переклад призначений «для читання церкви бжіи(х)». Аналізуючи слова І. Вишенського «Євангелия и Апостола в црквеи на литургии простым языком не выворочайте», В. Німчук припускає, що принаймні наприкінці XVI ст. ще в багатьох українських церквах частини Нового Заповіту звучали живою мовою [3]. Кирило-мефодіївська мовна традиція давала змогу слов’янським народам молитися зрозумілою мовою й була одним із засобів єднання слов’ян візантійського обряду. З часом церковнослов’янська мова щораз більше розходилася з живим мовленням, через те з’являються пояснення незрозумілих елементів – перші лексикографічні спроби. А в XVI ст. маємо уже словники. Автор «Лексикона славеноросского» П. Беринда в передмові підкреслював, що «широкій и великославный языкъ славенскій... тру(д)ности теж(ъ) словъ до вырозумѣню темны(х) в(ъ) собѣ мат(ъ), зачимъ и самаѩ црЃквъ россійская многи(м) власным(ъ) сыном(ъ) свои(м) въ огиду приходит(ъ)». Пройшовши у своєму розвиткові три етапи: солунський (перші переклади з грецької на слов’янську зроблено на основі мовлення рідного міста, де народилися й виросли Кирило та Мефодій, і його околиці); мораво-паннонський (у Моравії Кирило та Мефодій відредагували свої перші переклади, враховуючи мову місцевого населення; в Паннонії Мефодій та його учні зробили переклади низки творів); болгаромакедонський (після смерті Мефодія його учні змушені були емігрувати в Хорватію й Болгарське царство, в яке входила й Македонія), ця традиція дійшла й до наших земель, презентована Четьєю Мінеєю 1489р. – пам’яткою, що є першою відомою на сьогодні спробою зближення мови культових книг із живою народною мовою [3]. Ще М. Грушевський зауважив, що в Четьї помітний вплив простої мови, звернув увагу на те, що старослов’янська мова в ній насичена формами, вимовою і словами живої народної мови. П. Плющ називає пам’ятку праматір’ю численних перекладів церковних книг на «просту мову», зроблених на Україні в XVI – XVII ст., а В. Перетц вважав її однією з найдавніших пам’яток – перекладом давнього церковнослов’янського тексту на «нову» мову. Четья відображає трансформацію церковнослов’янської мови в українську через насичення її елементами української мови на різних мовних рівнях. Досліджувана Четья Мінея є копією 1489 року, як свідчить кіноварний запис 294 на звороті 286 аркуша: в лh(т) ‚•ѕ•ц•е•ч•z• (тобто, 6997-5508=1489). Основою для оригіналу стали, як стверджує В.Перетц, слов’яноруські тексти житійної та проповідницької літератури, які автор перекладу використовував цілком вільно, змінюючи, скорочуючи чи доповнюючи, наближуючи мову тексту до живої народної, а також вводячи глоси ? пояснення незрозумілих або невживаних (чи маловживаних) слів загальнонародними. А це, як вважає В. Німчук, вияв власне мовознавчої роботи, зародження лексикографії [2, 13], несловникової лексикографіїглосографії, глосемографії [2,17]. Про намагання писаря наблизити текст Четьї Мінеї 1489р. до народнорозмовної мови можуть свідчити численні приклади вживання найрізнотиповіших глос. За зовнішніми ознаками – місцем розташування – глоси в Четьї поділяємо на внутрішньорядкові (рядкові), міжрядкові (інтерлінеальні), й покрайні (маргінальні). Внутрішньорядкові (рядкові), ‒ найпоширеніші, їх у тексті найбільша кількість, частини в них поєднуються сполучними словами (Скажімо, глос, поєднаних словом рgкомо, у пам’ятці виявлено 47: члвкъ бжии. да(л) имъ харатью рgкомыи свито(к) (150 зв.), гgwна рgкомо пекло (357 зв.), долги рgкомо грgхи (292), ащg ли q злом дhлg застанg(т) рgкомо во грhсh(х) (334 зв.), посоула нg хочg(т) рgкомого бага(т)ства); словом зовgма> (зовgтс>) – 21: иzбавить на(с) члвколюбgць бъ ^ муки вgчное. и дасть намъ бговгодныи раи. ежg zовgтс# цр(с)тво нб(с)ное. его жg оуготовалъ люб#mимъ е. рgкомо правgднико(м) (357 зв.), zа гордость бо сотона с нgба свgржgнъ. со всhми слuгами. што нинg zовоутс# бhси (350); словом имgн@етс#, нарицаема> – 24: та(к) праzникъ чинивали. роуко"тgи рgкомо оупаханины. што жь с# имgн@еть п#нтикостие (211), сgкира имgнuетс# смgрть (365) шgдшg во градъ. нарицаемоую вgсь. (314), списана бы(ст) кнїга си". нарицаема# чgть". (286 зв.) чи й без них: wбразовъ uчинко(в) (336 зв.). У Четьї досить поширеними є міжрядкові (надрядкові, інтерлінеальні) глоси, які В. Німчук, досліджуючи пам’ятки давньоруського періоду, назвав винятками [2, 17], а саме: однослівні за структурою: в рядку ‒ архиерhи, а над рядком надписано попы (262), чи игhмон (воевода) (262), тисячника (войта) (262), оуслыша(т) гла(с) сна бжи". оустаноу(т) ^ гробъ тgлgса. црgи и кн#zgи. митрополить и еп(с)коупъ. и просты(х) людgи. (361) ‒ у рядку виправлення, а словосполучення вси qсопшии. рgкомо мgртвии надписано над рядком та багато інших; багатослівні: вжg бо насрhдъ пuт# ‒ вгорі над рядком іншими чорнилом і почерком надписано: посрgдь дороги стоимъ. рgкомо половиноу стго поста во чистотh прошли есмо. (307). Певна частина надрядкових глос була зроблена пізніше скорописом, можливо у XVII ст., коли книгу оправляли: чисто - щирg, слишитg - чуйтg, 295 мира - свhта, ни - нhтъ, соблюлъ - сохранилъ, соблюсти - заховати, здh - тутъ, врhмgни - часа, насрhд путя - посрgд дороги, чgстуймо шануймо, стgзю - дорогу, благыи - бhдный, о том - про то, пря - свар, образовъ - вчинковъ, та ін. Глоси-форма, оформлення. Деякі глоси, що раніше були написані у церковнослов’янському оформленні, закреслені і зверху над ними подані у властивому живомовному звучанні: крhпци виправлено на крhпки, мнозии – на многии, слабъ – на слабый, в раи – у раи, мучитgлgвы слугы. рgкомо сотонины слуги дь"воли (в останньому слові льи виправлено на ли) (207 зв.) та ін. Глоси-порівняння: и парить ка(к) птица лgтаеть по въzдоухо(м). такъ wна по людg(м). и по вбогимъ. и ка(к) бчола цвhты zбирае(т). та(к) wна люди. (276 зв.), оутрw "ко трава процвито(х). на вgчgр жg ^падохъ. (9), на вс#къ ча(с) гнhвахоус#. и скрgгтахоу "ко льви. (9), гласъ жg бы(ст) рассhдшgгос# камgнg. "ко громъ. и потр#сgс# zgмл#. ^ворилас# бhz(д)на водамъ (13). У порівняльних зворотах привертають увагу слова: голубъ, лgвъ, солнцg, вода, громъ, воскъ, камgнь, порохъ, труба, свинь" та інші, тобто ті, які властиві й народнорозмовній мові. Наприклад: срgдh вgнца рука г(с)н#, а в рqцh его "ко голубъ (31 зв.); похвати(л) лю# какъ лgвъ сильный козл# (59); пила жь и(х) бысть яко воскъ (34 зв.); wнъ ка(к) твgрдый камgнь (55 зв.); тво" чgсть какъ порохъ въ wчью (56); сами "ко свинь# в лужи с# вал#ю(т) (340 зв.); возси"лъ "ко солнцg (331 зв.), будgмъ каждый сто"ти нази, ка(к) мtти родила (371), дtнь приходить "ко ангtлъ, а нощь "ко тать (344 зв.), q добрh живу(т) q скqпости прgбываю(т) (340 зв.). Як приклад використання покрайніх (маргінальних) глос у Четьї Мінеї розглядаємо наступне оформлення тексту пам’ятки на аркушах 353 ‒ 353 зв.. Отже, в тексті маємо: раzвh ари". хр(с)тоборца. его жg прgпрhша стtии wtци. и прокл#ли. потом жg оутвgрдиша х(с)воу цtрковъ. и многи(х) оу вhроу wбратили. Прокл#ли арь" попа. и его ерgси. былъ бо въ соборg то(м). старgишина стtыхъ wtць. сgливgстръ папа римъскии. викgнтии. митрофанъ ^ виzанти#. алgксандръ ^ алgксаньдри". еоустафии. ^ антиwфи". макарии ^ ер(с)лима. никола ^ лики". пахнотgи ^ египта. а ины(х) многое множgство. Сg бы(л) пgрвыи// соборъ в никии. стtхъ wtцовъ. •tт• иti• въ •tк•е лhто. при кост#нтинg цtри. прокл#ли ари# попа. и его ерgси. и потомъ всhмъ соборо(м) прославили х(с)а единосуmна wtцю сtна бtжи#. пgрgжь вhковъ рожgна(г). по гtлюmgмu пр(о)ркu. ис чрhва прgжg дньница родис#. оу послhдн#" ^ дtвы. нашgго ради сопасhни". вочлtвчьшас#. Навпроти підкреслених рядків справа на полі іншим чорнилом поставлено хрестик +, а на нижньому полі маємо скорописний текст тим самим чорнилом, що й хрестик: + Внемли Читателю, яко на соборh Никейскомъ былъ старейшій на святыхъ Отець Силвестръ Папа Римскій. 296 Нижче той самий текст повторено латинкою: Zauważ czytelniku, że na Soboru [powizailmym] w Nicei w wieku III był prezydującym Sw: Sylwester Papiesz Rzymsky quo ad ryma[m]*m [spoczinel.] (* – m у слові rymam двічі закреслено, а потім написано ще раз). Цей запис уточнює, пояснює, а також доповнює зміст тексту пам’ятки (зокрема йдеться про вислів quo ad ryma[m]*m [spoczinel.], враховуючи вірогідно відчитане слово, подане в квадратних дужках, – ‛який помер у Римі’). Або ж на аркушах 20 – 20 зв. у розповіді про Костянтина Великого, римського імператора читаємо: и силою ч(с)тного кр(с)та пораzилъ соупротивны(х). и пришgдъ до рима. кр(с)тивс# самъ. и мtти его елgна. (w r 337)1 ^ стtого папы сgливgстра.2 мtтрь жg свою ^пqстилъ до ер(с)лима. искати ч(с)тного кр(с)та. мtти жg его елgна. шgдши тамъ// испытала со многи(м) трuдомъ. wдва с# допытала в жидо(в). гдh есть ч(с)тныи крgстъ сохранgнъ. и жидовg его нgволgю сповgдали. цtрица жg елgна. нашg(д)ши. повgлhла оуzн#ти. кр(с)тъ г(с)нь иzъ zgмли, вси жg людие оувидhвшg "влhние ч(с)тного кр(с)та. въzрадовалис#. цtрца жg елgна. начала цgловати кр(с)тъ. тако(ж) воевода. и вси вgльможи. а иныи многие лю(ди). нg могли дотисноутис#. и жадали только бы видhти е(г). тогды повhлhлъ. патри"рхъ.3 срg(д) цtрквї вчинити амбонъ. и самъ оусшо(л) на нg(г). почалъ поднимати ч(с)тныи кр(с)тъ. ажь бы видgли его хр(с)ть"нg. а какъ оувидgли е(г) вси людие. кликнuли вgлики(м) голосо(м). г(с)и помилои. Розглянемо пізніші написи на полях цих аркушів, які дуже виразно корелюють із текстом пам’ятки: 1 ‒ (w r 337) дописано пізніше, іншим чорнилом і почерком над рядком у круглих дужках. Цей запис уточнює зміст пам’ятки хронологічно, прив’язує його до точної дати; 2 ‒ ці слова підкреслені, навпроти них на лівому полі є буква а в круглих дужках ‒ (а), а на нижньому полі запис латинкою по-польськи: (а) Konstanty W. niebył chrezczony przez Sylwestra Papieża, jak tu pisze, ale od Euzebiusza Biskupa Nikumedii, bo tak pisze Historyja Koscielna. Цей запис виправляє, змінює зміст пам’ятки, отже, є контроверзійним до тексту. 3 ‒ це слово підкреслено, на полі навпроти нього у круглих дужках написана буква (а), а на нижньому полі латинкою по-польськи записано: (a) Patryarcha ten nazywał się Makary S. Цей запис уточнює, доповнює, розширює зміст пам’ятки, тобто автор маргінальної глоси тлумачить слово в основному тексті пам’ятки. Зрозуміло, що ці останні досить розлогі записи могла зробити грамотна, дуже освічена й смілива, впевнена у знаннях і переконаннях людина, яка добре знала церковну історію й мови та не побоювалася висловлювати контроверзійні думки щодо прочитаного у святій книзі. Ба, навіть записувати їх у цій святій книзі, дуже ймовірно, будучи її власником (Принагідно зазначимо, що власницьких різночасових записів на полях 297 Четьї Мінеї 1489 р. різними чорнилами, шрифтами й мовами – півуставом і скорописом, іжицею й латинкою, староукраїнською й польською мовами чимало.). Вивчаючи давньоруські пам’ятки, В. Німчук робить висновок, що покрайні (маргінальні) глоси у текстах досліджуваного періоду трапляються дуже зрідка [2, 19], а вже в пам’ятці XV ст., яка є об’єктом нашого опрацьовування, вони є досить звичним явищем. Наприкінці XVII ст. Четья була оправлена (переплетена), про що свідчить запис на 287 аркуші: «рокu •ахtпs• (1686 р.) wправлgна бысть книга си# wtцgм Iwаном Саковичом Прgсб.: Воинским Мhсцким», який, за твердженням М. Грушевського, проживав у Воині (суч. Вогині, що на території Холмщини. Таке припущення досить вірогідне, оскільки Четья збереглася у списку, віднайденому на Холмщині ‒ надійшла до Археологічного музею при Київській духовній академії з Сідлецької губернії у 1880 р.). Тлумачити прикметник воинский словом «військовий», як це робить М. Карпинський, безперечно, немає підстав, бо священиків називали за місцем проживання або за місцем відправи богослужби. Перегукується з цим записом у пам’ятці повідомлення про русинського (українського) письменника XVI ст., яке подає І. Вагилевич [4, 195]: «Kasian Kalikst Sakowicz. Mąż uczony, narodził się około r. 1570 w Poteliczu, w województwie bełskim, gdzie jego ojciec był księdzem. Uczył się na Uniwersytecie Zamojskim, potem na Uniwersytecie Krakowskim. Po ukończonych studiach był diakonem w Przemyślu, potem kapłanem w Lublinie, zkąd się wydalił na Ukrainę, gdzie został czerńcem w kijewobrackim monastyrze, imię Kassyan, a w r. 1622 był synkelem czyli namiestnikiem i jako taki miał nadzór nad szkołami brackimi i bohojawłeńskiemi. Przeszedłszy na unię w r. 1625, otrzymał archimandrię dubieńską w r. 1627; że zaś miał udział w dziele M. Smotrzyckiego Apologia peregrynacii został w r. 1628 na synodzie w Kijowie wyklęty. Będąc złożonym z urzędu swojego z powodu zajść z biskupem włodzimierskim w r. 1640 wyjechał do Rzymu, gdzie za dyspenzą papieża Urbana VIII przeszedł na obrządek łaciński i z powrotem został kanonikiem regularnym i proboszczem w Krakowie. Umarł w r. 1650. […] Po rusku pisał: Вhршh на жалосный погрgбъ Пgтра Конашgвича Сагайдачного (Kijów 1622)». Це інформація до роздумів, яка, дуже ймовірно, зможе скоригувати, уточнити відомості про походження писаря-перекладача, зокрема припущення про його зв’язки з митрополією, тобто з Києвом [5], чи про місце переписування пам’ятки, а також підтвердити факти мовознавчого дослідження пам’ятки щодо її україномовної належності. Глосами, засвідченими в Четьї Мінеї, церковнослов’янський вираз (слово) замінювали живомовним, зрозумілим, часто уживаним: архиgрgи попи, тысячника - войта, игhмон - воевода, во бранgхъ рgкомо во гнhвh, ослабьтg рgкомо отпуститg, гgона рgкомо пgкло, усопшии рgкомо мgртвии, дрgмания рgкомо сна та ін. Іноді розкривали переносні або символічні значення окремих слів та виразів церковнослов’янського 298 оригіналу: козлища нарицаются грhшници, долги рgкомо грgхи, чисто отдати – щирg, душю спаси рgкомо брgмя грgховное отими, дhти рgкомо млади, о добромъ дhлg рgкомо в покаянии, у зломъ дhлg рgкомо во грgсhхъ, нg цgловати хрgста на кривg рgкомо нg присягати и нg клястися имgнgм бtжиимъ во лжю, нhчого ти купити рgкомо нhколи покаятися, у пgклg рgкомо во муцg, огнь нgвгасимий ежg зовgтся пgкло, поити на вgчний покои рgкомо на долгий путь тощо. Найпоширеніші внутрішньорядкові глоси, які вводилися словами рgкомо, рgкомий(а,е), зовgмий(а,е), zовgтс#, имgн@етс#, есть, естg имgни тое, нарїцаетс#, нарїцаемая та ін. За струкутурою (кількісним складом наявних у них лексичних елементів) глоси є як однослівними: послоушаитg. рgкомо нg мысльтg, архиерgи (попи), тисячника (войта), игhмон (воевода), во бранgх рgкомо во гнhвg, ослабьтg рgкомо отпуститg, гgона рgкомо пgкло, усопшии рgкомо мgртвии, дрgмания рgкомо сна та ін., так і неоднослівними (багатослівними). Неоднослівні глоси можуть бути перекладом кількох слів основного тексту або багатослівним тлумаченням однієї його лексеми: ^лоучилъ... рgкомо ^ставилъ ^ дрuжины, раи. ежg zовgтс# цр(с)тво нб(с)ное, ельманоилъ. рgкомыи с нами бtъ, о добромъ дhлg рgкомо в покаянии, огнь нgвгасимий ежg зовgтся пgкло, на высоцh // мhстg. срg(д) цtркви. ежg zовgтс# амвон, бgсплотныи фараwнъ рgкомо дь"волъ, оу вышнgмъ ер(с)лмg. рgкомо в нgбg. За змістом виділяємо перекладні глоси: архиерgи — попи, тисячника — війта, игhмон — воевода, во бранgх рgкомо во гнhвh, расхищgние рgкомо грабgжъ, гgона рgкомо пgкло); пояснювальні (тлумачні): о добром дhлg рgкомо в покаянии, у зломъ дhлg рgкомо во грgсhхъ, долги рgкомо гріхи, чисто отдати — щирg, душю спаси рgкомо брgмя грgховное отими, ^ си(х) бж(с)твgны(х) во(д). нg бqдgть имhти жажи в вhкы. рgкомо хто жg даеть наоу//ки доуховное. писмgни стtого бtжgствgно слова. то(т) сп(с)нъ боудgть во вhки. (163 зв. ‒ 164); порівняльно-зіставні або текстологічні: огнь нgвгасимий ежg зовgтся пgкло, поити на вgчний покои рgкомо на долгий путь, •tz•" добродhтgль. нg цgловати кр(с)та на кривg. рgкомо нg прис#гати. и нg кл#тис# имgнgмъ бtжии(м) во льжю. (338 зв.), ка(к) больного постъ. та(к) пь"но(г) млtтва (301) (приказка); вжg бо твоемu житью конgць приходи(т). вжg ти солнцg zашло. а торгъ с# раzыидg. нhчого ти кuпити. рgкомо нhколи пока"тис#. коли пришли есмо по тgбg. вжg ти свh(т) смgрчgс#. wканна# дtшо нg можgши. помилована быти. поиди в мuкоу вgчнuю. противоу своимъ дhло(м). какъ еси собh оуготовала. (356 зв.), гласъ жg бы(ст) рассhдшgгос# камgнg. "ко громъ. и потр#сgс# zgмл#. ^ворилас# бhz(д)на водамъ (13). Досі вчені вважали, що останній тип глос, властивий тільки староукраїнським текстам пізнішого періоду [2]. 299 Глосування у Четьї здійснено в дусі перекладу рукопису і засвідчує намагання переписувачів продовжувати справу демократизації, освоєння, тобто роблення своєю, церковнослов’янської мови. Отже, маємо, з одного боку, дотримання перекладачем-писарем книжно-писемної традиції, а з іншого – заміну малозрозумілих слів та форм живомовними, які все активніше заявляли про себе і в писемній мові, проникаючи у церковнослов’янські тексти, порушуючи традиційні норми книжної мови й утверджуючи позиції української народнорозмовної мови. Література 1. Досліджувана пам’ятка зберігається в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.В. Вернадського НАН України під шифром ДА / 415 л. (ф.301. ЦАМ КДА. № 415.л.). 2. НІМЧУК В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. - К. Наук.думка, 1980, 304 с. 3. НІМЧУК Василь. Християнство й українська мова // Українська мова. – 2001. – №1. – С. 11–30. 4. Вагилевич Іван Далібор. Польські письменники Русини з додатком латинські письменники Русини. – Львів, 1843. – Підгот. до друку Р. Радишевський. – Перемишль, 1996. – 329 с. 5. „А пса(л) сїю книгq нhхто е(ст) бgрgзка з нова горо(д)ка лито(в)ско(г) поповичъ попа литово(ц)ко(г) сtнъ сgмиwновъ долъбнича и(ж) в нитрополии” (Четья Мінея 1489 р., 286 зв.). Через те, що в записі згадана митрополія, то деякі дослідники (В. Перетц, В. Німчук) роблять припущення, що оскільки митрополія була в Києві, то тільки там міг придбати оригінал рукопису Березка, з якого виготовлено копію. Проте цілком вірогідно, що в Києві з рукописом ознайомився лише батько Березки, а до рук сина він потрапив у Новогрудку, резиденції Київської митрополії, де служив його батько. Див.: ПЕРЕТЦ В.Н. К изучению Четьи 1489 г. // Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI – XVIII вв. – Л., 1928. – Вып. 2. - С. 1 – 107; НІМЧУК В., РУСАНІВСЬКИЙ В. Цінний внесок в історію мов східнослов’янських народів // Мовознавство. – 1979. –№ 1. - С. 73. Василь Задорожний (Київ), старший науковий співробітник Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, кандидат філологічних наук Характер дієслівної дії в деяких розрядах дієслів у «Лексиконі» Памви Беринди Наша розвідка є спробою дати відповідь на ту акцентологічну проблему в ділянці українського дієслова, що її у свій час констатувала відома дослідниця акцентологічної проблематики у східнослов’янських мовах 300 З.М.Веселовська в монографії «Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй», присвяченій вивченню наголосу східнослов’янських мов кінця XVI–XVIII ст. Стисліше обсяг нашого завдання можна означити насправді як такий, що стосується однієї з багатьох проблем, а саме з’ясування характеру наголошення дієслів української мови з суфіксом -ова- (сучасн. -ува-) при тодішньому стані української мовної системи та з огляду на історичну перспективу її розвитку. Щоб означена проблема постала у своєму, так би мовити, первозданному вигляді, процитуємо відповідне місце зі згаданого дослідження (задля економії цитуємо відповідний мовний матеріал, але без посилань на джерела – традиційні для досліджень з тієї епохи): «В українських пам’ятках поширені дієслова з суфіксами -а- і -ова- із значенням тривалого недоконаного виду; в ряді випадків наголос їх розходиться з сучасним. ... Часто буває наголос на суфіксальному голосному -а- в дієсловах на -овати-: мудрствовати*†, праздновати, наслhдовати, послhдовати, требовати, тріумфовати; у теперішньому часі наголос залишається на суфіксі -у-: завязуют, мудрствуеши, празнуемъ, вынищую, наслѣдую, преслѣдую, требуетъ, шествуете. Цей тип наголосу відбивається в раніших пам’ятках, в основному в книжних старослов’янських словах; у дієсловах, уживаних у мові розмовній, наголос на корені, наприклад: доглядую, заказую, показую, засмучую; може бути двоякий наголос; наприклад: заховуючи і заховуючи, розсhкую (з двома знаками наголосу, що вказує на вагання його)» [2, 151-152]. Зазначимо ще один цікавий аспект, що з'являється з наголошенням такого типу дієслів в українській мові – як колись, так і нині. Обізнаний з українською народною християнською традицією, очевидно, пригадає собі слова коляди «Небо і земля»: Небо і земля нині торжествують, / Ангели й люди весело празнують. Якщо наголос торжествують (інф. торжествувати) є нормативним у сучасній українській літературній мові, то наголос дієслова празнують (інф. празнувати) дивує сучасника своєю незвичністю, див.: празнувати – празную, празнуєш, розм., рідко. Те саме, що святкувати [18, VII, 512]. Легко, звичайно, пояснити цей наголос тим, що він, мовляв, є ознакою не української, а церковнослов’янської акцентної системи. Та чи пояснити? Адже, якщо згадати про етимологічне значення слова празник [див.: Е18, IV, 553-554], то «незвичайний» наголос празнувати виявиться типологічно тотожним наголосу дієслова порожнювати – порожнюю, порожнюєш [4, III, 345; див. також: 18, VII, 269]. Повертаючись до тієї ж уже цитованої коляди, бачимо згодом: Царю і Богу тоє офірують, / Пастирі людям новину сказують; тут знову незвичне сказують, що передбачає сказувати (інф.) за типом попереднього, яке римується з офірувати – офірую, офіруєш [13, 540]. Уже у страсній пісні † Тут і далі наголос позначаємо, наводячи відповідну літеру жирним шрифтом. 301 «Страдальна Мати» натрапляємо на такі слова: Ти жертвувався всіх людей спасати, / За то діждався невинно вмирати..., де жертвувався вимагає інфінітива жертвуватися з особовою парадигмою теперішнього часу жертвуюся, жертвуєшся тощо. У пісні з явними ознаками мовної архаїки «Уже декрет подписуєт» знову натрапляємо на це явище: Уже декрет подписуєт, / Пилат судія всказуєт: / На хрест, на хрест Агнца неповинна; / Тебе, Тебе, Творца непремінна – з тією ж граматико-акцентологічною проблематикою. І наостанок ще один показовий приклад: Хай в наших серцях Він все царствує / І щедрі ласки всім нам дарує. Випадок із царствує цікавий ще тим, що при нинішньому загальновживаному царствувати – царствую, царствуєш [19, 951] це слово ще у «Словнику української мови» мало вигляд царствувати – царствую, царствуєш [4, IV, 423] і навіть у «Словнику української мови» воно схарактеризоване як двонаголошене царствувати – царствую, царствуєш [18, XI, 183]. Такого типу динаміка чимало промовляє про механізм акцентних перетворень в дієсловах цієї групи. Не менш промовиста й така обставина. Після щойно означеної акцентної характеристики гаслового дієслова те саме джерело подає такий усталений мовний зворот: нехай (хай) царствує, заст. – побажання померлому райського життя, життя в царстві небесному [т.с.], – навпаки, гадаємо,беручи до уваги особливості функціонування в мові фразеологічних одиниць, давній наголос тут у першу чергу зберігся якраз у сталому мовному звороті. На жаль, «Фразеологічний словник української мови» повторює за «Словником української мови» нехай царствує [21, II, 938]. І тут одне спостереження, гадаємо, не буде зайвим. Якщо протягом кількох десятиліть українська лексикографія трактувала дієслово царствувати як належне російській мові, українським відповідником якому виступало дієслово царювати [див.:16, 857; 17, 763]: вилучене з лексикографічного обігу (чи відсутнє в мові?), то яким чином знову українське слово царствувати – царствую, царствуєш послабило свою первісну акцентну характеристику, щоб, з'явившись у ній знову по перерві, постати як двонаголошене з характерною ремаркою, див.: царствувати – царствую, царствуєш и уст[арелое] (саме ця ремарка – В.З.) царствувати – царствую, царствуєш [20, VI, 371] (хоч ми не заперечуємо самого мовного факту як такого)? Утішливим тут, однак, є той факт, що в цьому лексикографічному джерелі фразеологічний зворот має саме той вигляд, який, на наше переконання, відповідає живомовній практиці, див.: хай (нехай) царствує [т. с.]. Очевидно, окремою темою в дослідженні акцентологічної проблематики повинна стати проблема адекватного відображення акцентних характеристик слова лексикографією. А тепер майже про те саме, але трохи під іншим кутом зору. З.М.Веселовська у своїй уже цитованій монографії справедливо зазначає: «Конкретні умови, в яких розвивались східнослов'янські народності, були різні; цим пояснюється й характер мовних процесів у кожній з цих мов. Так, у російських пам'ятках відзначається більша стійкість наголосу, ніж в українських і білоруських. Розвиток російської народності періоду XIV-XVI ст., а також російської мови цього періоду проходив у сприятливіших 302 умовах, ніж на Україні і в Білорусії» [2, 3]. І останнє, дуже показове, речення зі «Вступу»: «З української книжної мови поволі стали зникати непотрібні полонізми, вона почала зближатись з російською літературною мовою, в основному розвиваючись і далі за внутрішніми своїми законами» [2, 5]. Тим часом добре відомо, що остаточним результатом цього процесу став цілковитий занепад української книжної мови вже наприкінці XVIII ст. Звичайно, тенденції, включені в мовотворчі процеси на східнослов'янських землях у XVIII ст., продовжують діяти й нині, але вже стосовно нових літературних мов східнослов'янських народів. Певна річ, виявляють вони себе по-різному. Ось лише один дуже цікавий приклад. Ще в «Лексиконі» П.Беринди натрапляємо на таке розмежування лексем за ознакою «книжне слово» і «живомовне слово»: живописую – малюю, фарбую [1, 37]. І тут відразу перед дослідником постає проблема граматичного характеру, спричинена тією відомою обставиною, що в часи появи на світ «Лексикону» лексикографія брала за вихідну форму дієслова не інфінітив, а словоформу першої особи однини теперішнього часу. Якою ж має бути форма інфінітива дієслова живописую? Здається, відповідь на це питання можна дати дуже легко, відкликавшись до паралельних малювати – малюю, малюєш [13, 410] і фарбувати – фарбую, фарбуєш [13, 919], однак насправді, за даними лексикографії, сучасна українська літературна мова має дієслово живописати – живопишу, живопишеш [13, 248], що належить до зовсім іншого дієслівного класу, ніж церковнослов’янське живописую. Тим часом воно є відповідником російського дієслова живописать – живописую, живописуешь; сов. и несов. Описать (-сывать) живо, картинно [13, 157]. Факт відмінності особових парадигм дієслова у двох східнослов’янських мовах не завжди легко помітити через таку, наприклад, практику оформлення вокабул у двомовних словниках : живописать – живописати – живопишу, живопишеш [11, 152] (ілюстрацію взято з джерела, що серед нам приступних установило таку міжмовну відповідність; до цього було живописать – малювати [10, 101]). Повернення слова в лексикони сучасної української мови пов’язане, гадаємо, з тим, що в сучасній мові його вживають здебільшого або й виключно в переносному значенні, див.: живописати – живопишу, живопишеш, недок. ..., книжн. Дуже яскраво зображувати, змальовувати [18, II, 526]. Про що тут ідеться, видно із двох наведених нижче ілюстрацій: Ти ж мені недаром живописав якусь Катрю поетичними кольорами!.. [т. с.]; Горківська порада живописати словом має особливе значення для літераторів, які працюють над книжками для дітей [т. с.]. Поза 18,нівом, як ми бачимо вже навіть із цього, всупереч такому лексикографічному трактуванню дієслово живописати в українській мові є двовидовим, як, до речі, чимало дієслів на -увати. Однак наведені «Словником української мови» ілюстрації привертають нашу до себе увагу з огляду на наш інтерес насамперед тим, що засвідчені в них тут словоформи дієслова живописати ніяк не підтверджують факту існування в ньому саме тієї особової парадигми, яку для нього визначив лексикограф. Тим часом не підлягає 18,ніву, що насправді живе сучасне українське літературне мовлення 303 послуговується словоформами парадигми живописую тощо, з чого наведемо лише один приклад на доказ сказаного: «Ціла низка оповідань Т.Бордуляка живописує цю галицьку біду...» [7, 306]. У тому ж «Лексиконі» П.Беринди, між іншим, натрапляємо на складне дієслово сhннопишу – рысую [1, 131], що, поза всяким 18,нівом, є співвідносним з інфінітивом сѣннописати, тобто тут ми справді маємо справу з дієсловом на -ати, пор.: писати – пишу, пишеш ... пишуть. Тож питання про характер інфінітива того дієслова, що має особові словоформи теперішнього часу живописую, живописуєш, живописує ... живописують, залишається відкритим. У такому разі в контексті українськоросійських міжмовних зв'язків постає як актуальне питання про характер зв'язку вже в мові російській інфінітива живописать і особових словоформ живописую, живописуешь тощо. Безперечно, цей зв'язок є нестандартним, він виявляє явну аномалію, прроду якої ми тут і спрбуємо з'ясувати. Згадуючи, що вперше дієслово живописую ми виявили в «Лексиконі» П.Беринди як «словенороський» відповідник українським живомовним малювати і фарбувати (в обох випадках, до речі, германізми), відзначимо його первісну належність до церковнослов'янської мовної системи. Саме двомовність цієї лексикографічної пам'ятки першої третини XVII ст. робить її для нас ідеальним джерелом для вивчення того мовного процесу, що становить, наш тут інтерес, оскільки саме на цей час, за нашими спостереженнями, припадають його початки. Такий характер пам'ятки дасть нам змогу виявити й схарактеризувати особливості української мовної системи в її зіставленні з системою церковнослов'янської мови (звичайно, ідеться лише про сегмент цих систем, що є тут нашим предметом). При цьому, звичайно, слід мати на увазі, що сама книжна українська мова, якою вона представлена в «Лексиконі», поєднувала в собі дві мовні стихії (мабуть, не системи), що в різних поєднаннях творили своєрідний симбіоз форм, укладаючись знову ж таки в оригінальну систему. Автор вступної статті до «Лексикону» В.В.Німчук із цього приводу зазначає: «Українська літературна мова XVII ст. була наслідком взаємодії церковнослов'нської й української народної мов» [1, XX]. Важливе методологічне значення мають для нас, утім, інші застереження дослідника пам'ятки: «Реєстр першої частини словника Беринди складають церковно слов'янські, а також староруські слова, які були малозрозумілими або незрозумілимидля тодішнього читача, в тому числі й слова, що відрізняються від відповідних українських лише фонетично. ... Наявність українських слів у реєстровій частині словника свідчить про те, що діячі культури XVII ст. не завжди могли провести межу між церковнослов'янською і живою мовою, бо церковно слов'янська мова зазнала значного впливу живої мови, зокрема літературної мови XVII ст., а українська книжна мова широко використовувала надбання церковнослов'янської мова. ... Церковнослов'янська та давньоруська лексика органічно входила в українську мову XVI-XVII ст., а тому й не дивно, що у перекладній частині словника Беринди багато церковнослов'янських слів. Зустрічаються навіть 304 випадки, коли реєстрове слово перекладається словом церковнослов'янського походження або словом, утвореним за церковнослов'янським зразком» [1, XX-XXI]. Тож розрізнення елементів двох різних мовних систем у пам'ятці становить ще одну додаткову проблему, однак випадок розпорядився так, щоми маємо можливість досить докладно простежити за різного роду процесами, що відбувалися в групі дієслів, що становлять для нас дослідницький інтерес. У сучасній українській літературній мові дієслово живописати, якщо говорити про церковнослов'янізм з особовою парадигмою живописую, живописуєш ... живописують – єдине sui generis утворення. Тим часом у мові російській з її значно вагомішою роллю в ній книжноїї традиції, таких слів є кілька, а тому аналіз їх, гадаємо, допоможе краще збагнути суть процесу, що в них відбувся чи в деяких випадках ще відбувається. В.В.Виноградов у цій групі, яку він серед інших називає скам'янілою, наводить такі дієслова, див.: живописать – живописуют; притязать – притязуют [див.: Виноградов, 451]. При цьому характерно, як він подає наступні приклади, див.: «... ср[авните] архаическое указуют от указывать; ср. обязуют(ся), наказуют, испытует (ср. испытующий взгляд)» [3, 451]: указуючи окремі особові словоформи дієслова, він уже не пов'язує їх з якоюсь певною вихідною формою інфінітива (саме тому ця лексика і є скам'янілою). Та нашу увагу привертає вказівка вченого на зв'язок між формою указуют та інфінітивом на рос. -ывать – указывать, чим ця пара відрізняється від наведених вище живописать – живописуют і притязать – притязуют, де ми маємо інфінітиви дієслів на рос. -ать. Певна річ, генетичним тут є той зв'зок, характер якого представляє пара рос. указывать – указуют. Тому для нас важливе методологічне значення має таке міркування В.В.Виноградова: «Стаючи граматично немотивованими, ці невеликі групи слів або навіть окремі слова ще глибше занурюються в живу систему лексики. Граматика і лексика не тільки взаємодіють, але й борються одна з одною. Морфологічні типи, що відживають, відходять з граматики у словник. Вони лексикалізуються» [3, 447]. Певна річ, коли процес триває, то щодо конкретних його параметрів можуть існувати різні думки, однак його характер за лексикографічними даними не залишає місця для 18,нівів, пор.: испытать – испытаю, испытаешь; сов. // несов. испытывать – испытываю, испытываешь [13, 208] і испытывать, испытать (испытываю и испытую) [5, II, 58]; наказать – накажу, накажешь; сов. // несов. наказывать – наказываю, наказываешь [13, 306] і наказывать, наказать (наказываю и наказую) [5, II, 420]; связать – свяжу, свяжешь; сов. // несов. связывать – связываю, связываешь [13, 575] і связывать, связать (связываю и связую) [5, III, 160]. Тут виявляє себе як очевидна та закономірність, що умовою розвитку в особових словоформах некореневого наголосу є редукція суфікса в особових словоформах до елемента -у- (испытую, наказую, связую і т. д.), тоді як збереження його в особових словоформах робить їх стабільно кореневонаголошеними (испытываю, наказываю, связываю і т. д.). Цю закономірність добре видно 305 на такому прикладі: исповедывать или исповедовать; исповедать. Испове(дую)дываю веру христианскую [5, II, 54]. Важливо відзначити дієслово рос. притязать – притязаю, притязаешь; несов. [13, 489], цікаве для нас насамперед тим, що воно, дієслово на рос -ать, має видове значення недоконаного виду, пор. з щойно аналізованими словотвірно тотожними рос испытать, наказать, связать, які в сучасній російській мові є дієсловами доконаного виду; генетично ж воно належить до тієї ж групи, див.: притязать (притязую) [5, III, 455]. Важливий також уже самим своїм прямим свідченням такий приклад: истязать (наст[оящее] и буд[ущее] истязую и истязаю). ... (гл[агол] истязовать утрачен, почему истязать употребляется в виде совершенном и несовершенном) [5, II, 63], пор.: истязать – истязаю, истязаешь; несов. [13, 210], на прикладі чого ми наочно бачимо формування в дієслові певних граматичних характеристик під впливом конкретної лексичної ситуації, у якій воно опинилося. Є в сучасній російській мові й одна видова пара, що відображає первісні видові відношення між її членами на момент розвитку виду як дієслівної категорії у слов'янських мовах, див.: обязать – обяжу, обяжешь; сов. // несов. обязывать – обязываю, обязываешь и обязую, обязуешь [13, 355]. У ході моворозвитку у видові відношення між собою могли вступати різні дієслівні утворення, що було зумовлено грою як граматичних, так і лексичних чинників. Для нас тут на фоні попереднього показовим є такий випадок: рос. соглашать, согласить ... и согласовать ...: Имя прилагательное надо согласовать (соглашать) с существительным, ставя их в одном роде, числе и падеже // Церк[овное] И сему согласуют словеса пророк [5, IV, 258]. Лексикограф тут подає дієслово рос. согласовать раз як належне російській живій мові його часу і раз як церковнослов'янське – і в обох випадках воно в його тлумаченні є дієсловом недоконаного виду, що, однак, дало такий результат у сучасній російській мові: согласовать – согласую, согласуешь; сов. // несов. согласовывать – согласовываю, согласовываешь [13, 606], де словоформа недоконаного виду є вже історично новим утворенням, що постало за допомогою суфікса рос. -овыва-, який кореспондує з українським -овува-. Так мовна система відповіла на міжвидовий перерозподіл словоформ, що раніше були сформувалися в мові – і в цьому суть моворозвитку як саморозвитку мовної системи, яка сама себе щоразу відтворює й оновлює внаслідок гри її граматичної системи. І ще один приклад – і знову з трохи іншим розподілом ролей між різними утвореннями одного словотвірного дієслівного гнізда. Лексикограф XIX ст. подає як паралельні російське знаменать і церковнослов'янське знаменовать [див.: 5, I, 687], різниця між якими полягає у відмінності словотвірних суфіксів, внаслідок чого ці спільнокореневі дієслова належать до різних дієслівних класів. Уміщений тут ілюстративний матеріал свідчить, однак, що насправді між ними в живому мовленні була відмінність з погляду їхніх видових значень, пор.: Багровый закат знаменует ветренный день [т. с.] (недок. в.) і Царь знаменовался у гроба св. Сергия – осенился крестом [т. с.] (док. в.). Тим часом у сучасній російській мові це дієслово 306 має видове значення недоконаного виду (воно є одновидовим дієсловом): знаменовать – знаменую, знаменуешь; несов. [13, 190], словоформа доконаного виду від якого утворюється з допомогою префікса , після чого вже вона викликає до життя словоформу реімперфектива з редуплікованим суфіксом, див.: ознаменовать – ознаменую, ознаменуешь; сов. // несов. ознаменовывать – ознаменовываю, ознаменовываешь [13, 360]. У зв'язку з цим логічно постає питання про межі такої «ланцюгової реакції», що є результатом взаємодії наявних у мові лексичних засобів та її граматичної системи. І тут показовим може бути застереження В.В.Виноградова стосовно російської мови про те, що «сучасне просторічно-вульгарне утворення использовывать суперечить граматичним нормам літературної мови» [3, 445]. Указана словоформа має видове значення недоконаного виду, тому вона в мовленні з'являється з потреби утворити видову пару зі словоформою доконаного виду рос. использовать, що є в цій ролі закономірною, будучи префіксальним утворенням від кореневого дієслова рос. пользовать. Однак насправді в сучасній російській літературній мові це дієслово є двовидовим, див.: использовать – использую, используешь; сов. и несов. [13, 208]: у цьому випадку мовна система воліла мати у своєму складі двовидове дієслово (тобто терпіти певну двозначність вислову), аніж прийняти породжувану живим мовленням словоформу, що деякими своїми словотвірними особливостями суперечить нинішнім уявленням про літературну норму. Те, що ми побачили як живий процес у сучасній російській мові, відбулося також у тих мовних системах, що їх на певному етапі їхньої еволюції відображає мовний матеріал «Лексикону» П.Беринди; певна річ, мова йде про тотожність процесів, а не їхніх наслідків, які в кожному окремому випадку були якраз різними за способом розподілу лексичного матеріалу в кожній самостійній граматичній системі. Але перед тим, як остаточно перейти до аналізу лексики «Лексикону», повернімося до констатованої нами відмінності між сучасними укр. живописати – живопишу, живопишеш і рос. живописать – живописую, живописуешь, різниця між якими полягає в різному сприйняті й передачі характеру означуваної ними дієслівної дії. Безперечно, що архаїчна парадигма живописую, живописуєш ... живописують, генетично пов'язана з інфінітивом живописувати [див.: 8, 221], передає дію картинно, панорамно, ніби навмисно її уповільнюючи, ретардуючи. Про такий характер дії О.О.Потебня писав: «Правило зображує дію не моментом, а протяжністю, рядом моментів виражається в російських і українських піснях у самому вживанні наших недоконаних дієслів там, де сучасна людина поставила б доконані» [15, 110]. Чи не найвиразніше ця відмінність у сприйнятті характеру дієслівної дії постає, коли М.Зеров, аналізуючи деякі особливості мови П.Куліша, оцінює її так: «Підходячи все ближче до козацької доби, Куліш все більше використовує поетичні засоби дум: ті самі заспіви, ті самі, на догоду римуванню, неправильні форми слів, як і в думах (виділено нами – В.З.): Кінським ржанням, людським криком у вуші козакам вдаряє, / Не одному і жаху з а в д а в а є... / Крик і гром до небес у с 307 т а в а є..., / А сам посередині виходжає, / Святим містам три поклони п о к л а д а є... [9, II, 253]. Звичайно, словоформи завдаває, уставає, покладає цілком «правильні», як, до речі, й не названі М.Зеровим слова вдаряє і виходжає: саме ці дієслівні утворення на -ати (з варіантом -вати) слугували українській мові давнього періоду засобом для зображування того характеру дієслівної дії, яку ми означили як картинну, панорамну; з погляду кількісної її характеристики це тривала багаторазово повторювана дія, природу якої О.О.Потебня в іншому місці характеризує так: «Народний співець зупиняється на дрібницях і (що, як здається, зводиться до того ж) зображує ті дії тривалими, які ми уявлеємо завершеними, виключно внаслідок слабкості синтезу, низького ступеня абстрактності своєї думки, п о в і л ь н о с т і ї ї п е р е б і г у. Думка в міру свого ускладнення рухається все швидше і швидше, і відповідно до цього й мова пізніших періодів, з причини своєї мальовничості, дає швидший хід думці, ніж мова давня» [14, IV, 44]. У «Лексиконі», у живомовній його частині, чимало такого типу утворень, із чого ми тут подамо лише дещицю, ілюструючи саме явище, але не його масштаб, напр.: зрозумеваю [1, 21], зрозумевайте [1, 21], оузнаваю [1, 23], оудовляю [1, 31], заповhдаю [1, 40], окаеваю [1, 40], узнаваю [1, 40], замешкаваю [1, 41], здумhваю [1, 47], выпорожняю [1, 57], огорчеваюся [1, 87], скиваю [1, 87], о(т)почиваю [1, 91], переставаю [1, 91], занедбываю [1, 94], позhваю [1, 101], оусмотряю [1, 120], роздаваю [1, 123], зготовляю [1, 129], зробляю [1, 129], од гаю [1, 151], одhяю [1, 151] та багато ін. Та значно більше утворень такого типу у «словенській» частині словника, яким відповідають живомовні утворення на -увати, напр.: испасаю : выпасую [1, 50], преступаю : переступую [1, 96], претерпhваю : перетерплюю [1, 96], присвояю : присвоюю [1, 99], продолжаю : продолжую [1, 101], роздhляю : розд люю [1, 105], расчиняю : ро(з)чинюю [1, 106], раз(ъ)сматряю : оусмотрую [1, 106], растваряю : ростворую [1, 106], растерзаю : росторгую [1, 107], сплhтаю : сплhтую [1, 128], таю : затаюю [1, 131], оугаждаю : догоджую [1, 136], обручаю : заручую [1, 149], ограждаю : огороджую [1, 150], оплеваю : оплювую [1, 152] та багато ін. – і це тільки беручи утворення одного кореня. При зіставленні утворень з огляду на словотірні засоби ця тенденція постає не менш виразно, див.: въсхищаю : пориваю, похапую, хватаю [1, 23], гобзую : множуся ... розростуюся [1, 26], пренебрегаю : пребачую ... погоржаю [1, 95], прозябаю : проростую [1, 101], разаряю : розмhтую, збурую [1, 104], раскаеваюся : оужалюю(сь) [1, 107], таю : ростоплююся [1, 131], утренюю : поранююся [1, 142], уязвляю : зранюю [1, 143][, о(т)чуждаю : выволую 1, 147], обучаю : призвычую, умучую [1, 149], достизаю : догонюю [1, 163], оусмотряю : обачываю, оглядую [1, 168] та багато ін. Уже з цього, дуже скупо наведеного мовного матеріалу, видно, що «Лексикон» українську мовну систему в період її активного переформатування, викликаного розвитком дієслівної категорії виду на базі первісних кількісних характеристик дієслівної дії. Що ця категорія перебувала в стані формування, можна виснувати на тій підставі, 308 що досить часто в пам'ятці спільнокореневі різних ступенів словотвору виступають як рівнорядні синонімічні відповідники до «словенського» слова, напр.: въздhю : подыйму, подыймую [1, 19], възываю : закликаю : кличу [1, 20], знаменаю : печатую албо запечатую [1, 43], искушаю : кушу, покушаю [1, 49], мизаю : мигаю, помиговую [1, 63], преспhваю : помножуюся, множуся [1, 96], разсверhпhваю : дичаю, роздичую [1, 106], разсверhпhваюся : розбуюю, буяю [1, 106], смhжаю : замружую, мружу [1, 118], спhю : спhшу, поспhшаюся [1, 120], оунываю : ныдhю, зныдhваю ... лhнюся, лhнуюся [1, 139], опечалуюся : смучуся [1, 152], опечаляю : засмучую [1, 152] та ін. Із наведених прикладів видно, що в синонімічні зв'зки між собою можуть вступати дієслова різних класифікаційних класів, але для нас важливо вказати на паралелізм утворень на -ати та -увати, див.: поприсягаю, присягую [1, 41], заглядаю, заглядую [1, 98], перешкажаю, перешкожую [1, 8о], скиваю, покивую, покиваю [1, 87], огортуемо [1, 63] і огортую [1, 127], але обгортаю [1, 149] і огортаю [1, 154], складаю [1, 129] і складую [1, 129], освhчую [1, 151] і освhчаю(сь) [1, 151] та ін. У всіх цих випадках видно, що тип наголосу в цих утвореннях залежить від обраного тим чи іншим словом словотвірного суфікса; так, коли на зміну утворенню на -ати, яке в цих умовах було суфіксальнонаголошеним, приходить утворення на -увати, то воно стає кореневонаголошеним; із процесом формування видових відношень між дієсловами це пов'язано таким чином, що тут ідеться про так звані реімперфективи, тобто словоформи недоконаного виду другого ступеня. Суть цього явища ми ще раз продемоструємо на одному прикладі аж зі «Словаря української мови», показуючи тим самим одночасно й те, що цей процес у мові був тривалим, див.: засмучати – засмучаю, засмучаєш і засмучувати – засмучую, засмучуєш, док. в. засмутити – засмучу, засмутиш [4, II, 98]: як архаїчне нині засмучати, так і нині нормативне засмучувати з’вилися в мові як словоформи суфіксального творення недоконаного виду, що корелюють зі словоформою доконаного виду засмутити, яка у свою чергу з’явилася в мові за допомогою вже префіксального словотвору від кореневого смутити – смучу, смутиш [4, IV, 160]. Такою є історія появи в мові, якщо зараз зосередитися тільки на цьому, кореневонаголошеної словоформи на увати, яка за своєю природою, нагадаємо, є реімперфективом. Цілком інша природа (а тому й певні його словотвірні параметри) вже суфіксальнонаголошеного утворення цього ж кореня із суфіксом (омонімічним) -ува-, див.: смутувати – смутую, смутуєш [4, IV, 161], яке в історії української мови теж мало продовження у вигляді засмутувати – засмутую, засмутуєш [4, II, 98], чого сучасна мова вже не знає. «Лексикон» теж уже знає форми засмучаю [1, 123], смучуся [1, 131, 135, 152], засмучую [1, 152]. Морфонологічний чинник у цьому випадку перешкоджає поплутуванню утворень різного типу творення на -увати: засмучувати і засмутувати, однак в інших випадках вони можуть бути формально тотожними, відрізняючись одне від одного лише типом наголосу (тобто 309 будучи омографами), що якраз і є нашою проблемою. Скажімо, сучасна мова знає кореневонаголошене дієслово спорожнювати – спорожнюю, спорожнюєш [13, 823], тоді як «Словарь української мови» фіксує суфіксальнонаголошене порожнювати – порожнюю, порожнюєш [Грінч III., 345] – як пояснити принципову акцентну відмінність між цими утвореннями одного кореня? Річ у тім, що кореневонаголошене спорожнювати ніяк словотвірно не пов'язане з суфіксальнонаголошеним порожнювати, а з'явилося воно в мові з потреби бути словоформою недоконаного виду, що корелює зі словоформою доконаного виду спорожнити. Тут також цікаво простежити й за історичною послідовністю формування видових відношень між утвореннями цьго кореня; так, «Словарь української мови» знає видову пару спорожняти – спорожняю, спорожняєш, док. в. спорожнити – спорожню, спорожниш [4, IV, 185], однак «Словник української мови» наочно виявляє характер історичного розверствування видових відношень серед утворень такого типу, див.: спорожняти – спорожняю, спорожняєш і спорожнювати – спорожнюю, спорожнюєш, недок., спорожнити – спорожню, спорожниш, док. [18, IX, 575]. На фоні цих виявлених закономірностей для нашої спеціальної потреби, гадаємо, корисно буде порівняти морфологічний склад і пов’язані з цим акцентні характеристики, з одного боку, заховываю [1, 125], а з другого, – сховую, заховую [1, 130]. На нашу думку, саме з тієї ж причини в «Лексиконі», у живомовній його частині, дієслова того типу, що в російській мові є суфіксальнонаголошеними, послідовно схарактеризовані як кореневонаголошені, напр.: показую [1, 10], указуюся [1, 19], заказую [1, 19], наказую [1, 2]1 і багато ін.; звязуют [1, 14], связую [1, 24], розвязую [1, 105] та ін.; позыскую [1, 10], о(т)искую [1, 100]. Мало того, такими ж кореневонаголошеними є «словенські» вътязую [1, 23] і истязую [1, 163], показую [1, 86], съобязую [1, 130]; іноді між цими утвореннями двох мов виявляється тка відповідність: связую – звязую [1, 113], сказую – показую [1, 114]. У «словенській» частині, щоправда, маємо възыскую [1, 20] та испытую [1, 50], однак сусідування форм наказуймо [1, 69] і наказую [1, 69] , гадаємо, однозначно виявляє характер основної тенденції в розвитку акцентних характеристик у дієслів цього типу. Акцентно відмінними від них, і саме суфіксальнонаголошеними, є первісні утворення, серед яких одні, за свідченням джерела, є «словенськими», а інші належними тодішній живій мові, причому це значною мірою утворення від різного роду запозичень, з чого ми тут наведемо лише кілька, сподіваємося, показових прикладів, див.: коруную [1, 24] і короновати [1, 24], крамолую [1, 55], празновати : с[вя]тити [1, 91], банкетую [1, 127]], требую : потребую [1, 133], шкодую [1, 135], царствую : кролюю, паную, ряжу [1, 155], юро(д)ствую : блазную [1, 160] та ін. Акцентні зміни в деяких із них – явище пізнішого часу і, як виглядає, не завжди внутрішньосистемного характеру. Таким чином, акцентні характеристики дієслів мають системний характер; склалися вони і продовжують складатися в певних сегментах мовної системи досі внаслідок формування видових відношень між 310 дієслівними утвореннями, що належать до різних класифікаційних класів. Крім загальних закономірностей, що виявляють себе в ході еволюційного процесу в рамках дієслова як лексико-граматичної категорії, на акцентну характеристику кожного конкретного дієслова складається кожного разу ще низка різних супрвідних чинників, сила дії яких завжди індивідуальна. Наукова оцінка словесного наголосу мусить брати все це до уваги, оскільки звичайна констатація того чи іншого наголосу у слові навряд чи щось додає до розуміння його природи та ролі в оформленні певної лексеми. Джерела та література 1. Лексикон словенороський Памви Беринди / Підготовка тексту і вступна стаття В.В.Німчука. – К., 1961. 2. Веселовська З.М. Наголос у східнослов'янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй. – Харків, 1970. 3. Виноградов В.В. Русский язык. Грамматическое учение о слове. – Москва,1947. 4. Словарь української мови: В 4-х тт. / Упорядкував Б.Грінченко. – К., 1907-1909. 5. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х тт. – Москва, 1995. 6. Етимологічний словник української мови: В 7-ми тт. – Т. I-V. – К., 1982-2006. 7. Єфремов С.О. Літературно-критичні статті. – К.,1993. 8. Желехівський Є. і Недільський С. Малорусько-німецький словар: У 2-х тт. Фотопередрук з післясловом Олекси Горбача. – Мюнхен, 1982. 9. Зеров М. Твори в двох томах. – К., 1990. 10. Іваницький С. та Шумлянський Ф. Російсько-український словник: У 2-х тт. – Липськ – Харків, 1925. 11. Ізюмов О. Російсько-український словник. – К., 1926. 12. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – Москва,1987. 13. Орфографічний словник української мови. – К., 1999. 14. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. Т. IV. Выпуск II. Глагол. – Москва, 1977. 15. Потебня О. Естетика і поетика слова. Збірник. – К., 1985. 16. Російсько-український словник. – К., 1937. 17. Русско-украинский словарь. – Москва, 1948. 18. Словник української мови: В 11-ти тт. – К., 1970-1980. 19. Український орфографічний словник. Видання восьме. – К., 2008. 20. Українсько-російський словник: В 6-ти тт. – К., 1953-1963. 21. Фразеологічний словник української мови: У 2-х тт. – К., 1993. 311 ДИСКУСІЇ ТА ГІПОТЕЗИ Арнольд Сокульський (Запоріжжя), кандидат історичних наук Культурні архетипи і концепти Хортиці: культурологічний вектор Історико-культурні ландшафти острова Хортиця формувалися протягом багатьох тисячоліть, у співвідношенні духу (свідомості) і матерії (природи), суб’єкта і об’єкта. Їх філософське наповнення генетично близьке феноменалізму [1, 194–195]. Місцеположення острова посеред Дніпра, зразу же після дніпрових порогів, між стародавньою Крарійською переправою, в північній його частині та зручним бродом в його південній плавневій частині, визначало його комунікативну роль на важливому водному транзитному шляху. Мередіальні й широтні шляхи сполучення визначали геополітичне значення острова, робили його стратегічно важливим форпостом Запорожжя – колискою такого суспільно-політичного феномену, як запорозьке козацтво. Як свідчать археологічні, історичні, етно-лінгвістичні та інші артефакти, тут протягом кам’яної епохи (мезоліту – бронзи), а пізніше, із V по VІІ ст. нової ери склався проукраїнський етнос за участю етновпливів Північного Причорномор’я. В різні часи хортицьке довкілля заселяли різні етноси й племена – середньостогівці, сівера, скіфи-борисфеніти, черняхівці, анти, русичібродники, половці, чорні клобуки, козаки… Кожному етнокультурному ареалу відповідав певний духовний простір, домінували свої архетипи, концепти яких то безслідно зникали, то зашифровувалися в усних, археологічних, етнографічних пам’ятках, то висічені в камені і відтворені в кераміці – становили габітус історикокультурних архетипів і концептів, від середньостогівської доби до часів запорозького козацтва. Духовна нива Хортиці заговорила в українській культурі з середини ХІХ ст., в апогей народної боротьби за національну свободу, очолюваної українськими демократами, насамперед великим Т. Шевченком (1843). Творчий імпульс докозацтва, Хортиці поет отримав, скоріше за все від М. Гоголя, який вивів високохудожні коди колиски козацтва на острові Хортиця в безсмертній повісті «Тарас Бульба» [4]. Відвідування Т. Шевченком острова Хортиці на яблуневий спас 1843 р. прикувало увагу до легендарного острова таких митців і дослідників, як І. Рєпін (1880), В. Сєров (1880), М. Лисенко (1878), В. Беренштам (1878), АфанасьєвЧужбинський (1858), О. Гоголь (бл. 70-тих рр.), Я. Новицький (1879), Д. Яворницький (бл. 1895), Я. Щоголів (бл. 1894); представницької шеренги діячів вітчизняної культури ХХ ст.: І. Бунін (1898), О. Довженко (1932), Ю. Яновський (1930), С. Скляренко (бл. 1961), М. Киценко (1957), О. Гончар (60-ті рр.), П. Тронько (60-ті рр.), О. Апанович (60-ті рр.), М. Лиходід (60-ті рр.) та ін. 312 В системі історико-культурних цінностей Хортиця постала соціальнокомунікативною парадигмою українства протягом століття, від відвідування Т. Шевченком до оголошення о. Хортиця національною святинею (1965 р.). Хортиця – історико-культурна система у всіх своїх динамічних взаємозв’язках визначала рівень «свідомісних» етнічних традицій в комунікативному процесі людства. Архетипні коди, створені на основі психосоціальних домінант пам’ятки Шевченком, Гоголем, Лисенком, ввійшли в скарбницю найталановитіших художніх творів світу. Джерелом їх творчості був хортицький національний ландшафт і культура козацтва – як система проникнення натуралістичного і субстанціонального першопочатків, які і стверджували певні соціальні ідеали, діалектику простору і часу [5, 57]. Що ж вважати хортицькими архетипами? Острів, як систему природного й історико-культурного, чи окремі коди (архетипи): кам’яні укріплення епохи бронзи, рештки святилища – обсерваторії цієї ж доби, кам’яні мегалітичні моделі «яєць Індри», залишки мурованої архітектури культового об’єкту троянових часів, чи скіфський меч акінак V ст. до н.е. та меч середини Х ст. каролінгського типу – недавно виявлених в закритих археологічних шарах легендарного острова? Психосоціальні домінанти водночас сприймаються і як культурні артефакти, створені природою і допрацьовані людиною, як окремі інформативні повідомленню, або ж їх образи. Тобто їх можна сприймати як базові елементи культури, що формують константні моделі духовного життя, становлять типове в культурі. В античних культурах «архетип» [archë – початок, походження і грецьке typos – образ] [6, 25–26]. Тим не менше в літературі категорія «архетип» стала часто вживаною в сучасному гармонізуючому знанні. Юнг вживав її в значенні, коли сила художника виявлялась у вмінні «говорити архетипами» [7, 47]. Філософ А. Большакова пропонує «архетип» за сутністю розглядати як бінарну структуру, що передбачає єдність протилежностей, й спектр концепту «архетип» насамперед означає співвідношення «архетип і міт», «архетип і символ». Виділяють дві стадії в історичному розвитку «архетипу»: біопсихологічну форму, зв’язану з первісними міфологічними уявленнями, й ноосферичну, коли архетип отримує відображення власне в культурі [9]. Вперше проблема «архетипа» постала в науковій думці ХХ–ХХІ ст., як першообраз колективного без свідомого, увага до якого виникала в різних галузях знання. Так виникла орієнтація на «профілювання» проблеми архетипу, виокремлення найбільш перспективних напрямів, таких як літературні, загальнокультурні, історичні, філософські, політичні та ін. Здається більшість цього асоціативного ряду властива Хортиці, як феномену культури. Оксфордські словники, зокрема, політичний, не дають тлумачення «архетипу» як політичної категорії [10, 41]. Як літературна категорія по-англійські «архетип» формується констанцією: «усталістю» літературознавства й не вивіреного універсалізму в розвитку до власне культурних відмінностей й смислів, які нерідко залишаються поза архетипною критикою, в зайнятості пошуком універсалій [37, 19]. 313 У різні епохи, в культурах різних народів, «архетип» відтворює базові, сутнісні елементи ментального досвіду людства, в глибині якого утаємничений або зашифрований праобраз, який може представлятись як універсальний, наприклад, «воїн-вовк» або варіативна повторяємість «сірко», «хорт», «песиголовець». Плодотворна функція архетипу забезпечує його розвиток в літературі та культурі в цілому, дозволяє розглядати його в контексті можливого модуля буття – як певну матрицю для наступної актуалізації не виявлених прагнень, бажань, мрій людини в художній творчості. Тобто різночитання терміну виявляється ще й тому, що відсутні чіткі контури в його використанні різними митцями й дослідниками, де кожний вкладає різний сенс. Російські філософи «архетип» подають як концепт: інваріантне ядро ментальності людини, видозмінюване у відповідності з конкретною історичною ситуацією, або в супротив до неї, або в адаптації до неї. «Архетипи» – це базові концепти, що задають координати, в яких людина сприймає й осмислює світ й організовує свою життєдіяльність. Аскольдов-Алексієв «концепт» формулює «як мисленне утворення, яке замінює нам в процесі мислення певну суму предметів одного й того ж ряду» [11, 37]. Дослідник концептів Ю. Степанов вказує на тотожність його з «поняттям», що частіше використовується у сфері логіки і філософії, а друге в націй й культурі. «Концепт, каже він, це мов би злиток культури в свідомості людини» [12, 43]. «Концепти» не тільки думаються, вони переосмислюються. Вони предмет емоцій, симпатій, антипатій, а іноді і зіткнень. «Концепт» – основна ланка культури в ментальному світі людини [13]. Якщо термінологічний об’єм поняття синонімний значенню, то «концепт» відповідає «смислу», «сутності». Вертаючись до Юнга можна приймати «архетип» як «архаїчний глибинний концепт» [14, 718]. Отже, в силу глибокої інваріантності «архетип» можна позначити як деяку константу, що являє собою базовий «концепт існуючий постійно, або тривалий час» [15, 84–85]. Серед констант «архетип» займає особливе місце – адже це перший «концепт», визначаючий сутність розвитку цивілізації. Виступаючи в ролі константи, «архетип» є базовою моделлю людського світогляду. Наприклад, Хортиця – колиска козацтва. Ясно якого козацтва – запорозького. Явища українського прикордоння. Це первісна «ментальна освіта» або місток між «архетипом і концептом», між світом ментальним і світом реальним. В основі розуміння «архетипу» в культурі, думається, має лишатись класифікація концептів: їх поділ на наукові і художні. Останні повністю залежать від художньої індивідуальності і володіють ознакою неповторності при повторності із століття в століття, від одного сповідача до іншого. Як, наприклад, характеристика «січового товариства», запропонована М. Гоголем, і характеристики, дані сучасниками запорожців й іншими дослідниками за останні 300–400 років. Ніхто, крім Гоголя, так проникливо і природно не характеризував цього явища [16]. Кожний хортицький архетип у М. Гоголя відноситься до ряду високохудожнього і 314 належить до єдиного «резонансного простору». «Козацьке товариство», за Гоголем, – «архетип» художній, сформований в глибині творчого світу митця, у своїй перспективі, відкритій в безкінечність культурного безсвідомого, яке об’єднує автора з науковим розумінням його тлумачення. М. Гоголь був професором історії в Санкт-Петербурзькому університеті. Його «архетип» козацького товариства за точністю визначення не уступає науковому «концепту» – «козацьке товариство». Кожне явище індивідуального порядку, злите із загальним цілим, породжує знак, відгук, образ, ідею. Такі «архетипи» Хортиці як Вознесенський табір, Святослав, Байда-Вишневецький, їх внутрішня форма як «концептів» й «архетипів» є вічними образами культури, як «добро і зло» в філософії. Гоголь був надто вимогливим до себе. Він прагнув історичності в творенні архетипних моделей. Так, козацького полковника Тараса Бульбу він вивів із історично реального козацького ватажка Тараса Трясила [17, 490–496]. У Гоголя структура архетипів чітко обумовлена культурним контекстом. Про тодішню «воєнну школу» він констатував: «Там вам школа, там тільки наберетесь розуму», – говорив синам Тарас Бульба [18]. «Запорізька Січ – найкраща наука для молодих людей» – піддакували йому бувалі запорожці. В сучасній культурології також спостерігається поділ архетипних моделей за ознаками: «загальне/конкрентне», «загальнолюдське/національн е». Хортиця - теж константа людського буття - проявляється в конкретних образах: «Хорс», «Байда», «Протолче», «Окоп Сагайдачного», «Скеля Сагайдака», «Козацька переправа», «Три Стоги» тощо. Культурологія ділить їх на «універсальні» й «етнокультурні» [19, 125–126]. Було б не справедливим вивчати Хортицю лише як злиток ідеально естетичних, художніх, наукових «архетипів і концептів». Хортиця – ще і бінарна модель, як дихотомія: «добро і зло», «макрокосм і мікрокосм», «Христос й Іуда», «Моцарт і Сальєрі», «Григорій Потьомкін і Петро Калнишевський», однак, про це мова йтиме в кінці публікації. Між «архетипами» і символами межа тонка і чутлива. «Архетип» іноді є проявом символів і вказує на двохтисячолітній хортицький дуб, біля якого русичі виконували обряд жертвоприношення, або ж про 33 богатирів і Вознесенський табір, або Козацький дуб, ученого кота і золотого ланцюга… «Архетип» і символ – це і є рух до сутності, до дійсності, до імені. Першим про Хортицю архетипами заговорив Т. Шевченко, використовуючи такі цивілізаційні концепти як Матір, Батько, Сестра, Брат, Друг, та архетипні образи «Гамалія», «Гайдамаки», «Іржавець». Зразу після відвідування Хортиці поет в «Гамалії» писав: «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! Сестро? Загула Хортиця з Лугом: Чую, чую!» К. Юнге про позицію Шевченка хортицького періоду писала: «Прекрасний образ виникне перед кожним, хто коли-небудь прочитає його палкі і ніжні, повні любові творіння» [20]: 315 «А піду я одружуся з моїм вірним другом, З славним батьком запорозьким, Та з Великим Лугом. На Хортиці й матері Буду добре жити…» Хортиця у Шевченка найвиразніша із всіх архетипів – значущий внесок у розвиток національного самопізнання; вона істотно визначила зміст філософської культури України [21]. М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Лисенко, І. Рєпін хортицькі архетипи оспівали наповненими барв і звуків, кольорів і відтінків у незбагненній мінливості стену лягли в основу їх доробку [22, 467]. Рєпінський архетип козацтва – «Запорожці» описав рецензент газети «Новости» у відгуку: «Картина так прекрасна, що про неї навіть писати важко. Інтерес до неї зростає й від того, що поруч виставлено майже 30 етюдів. Окремі етюди цілком варті картин. Дивлячись на них, глядач розуміє, як народилася і виросла в уяві художника ця дивна поезія козацької вольниці» [23]. Аби художник за все життя створив лише одних «запорожців», то і з ними він ввійшов би у когорту найвидатніших десяти живописців світу. А створив він близько 180 картин, етюдів, ескізів, в тому числі і втрачену «Козак на острові Хортиця». Хочеться думати – це теж був шедевр, який придбали між 1914–1915 рр. подружжя Шихобалови на виставці творів автора в Петербурзі [24, 515]. Хортицю вивчав видатний український композитор, музикант, етнограф, диригент, піаніст, основоположник української класичної музики, нарешті, вихованець лейпцигських професорів К. Рейнекса і Е. Ріхтера Микола Лисенко. Гармонізувавши почуте і побачене на острові Хортиця М. Лисенко писав, що «найбільш відчутний пульс українського народного життя він відчув тут в 1878 р. в хортицькій археологічній експедиції Вільяма Беренштама». Архетип козацтва, створеного художником в лібрето «Запорожець за Дунаєм», виявився ідентичним його одному зізнанню: «Ви не можете уявити собі, земляче, – як допомогла мені та давня подорож на Хортицю. Картина Січі, козачих зборів, виборів кошового – хіба ж я написав би їх, якби не бачив власними очима залишки славної минувшини?» [25, 9]. Хортицькі архетипи потужної художньої сили залишили своїй творчості перший російський нобелівський лауреат, письменник-реаліст у вигнанні Іван Бунін, відвідавший Хортицю наприкінці ХІХ ст., та російський історик М. Надєждін, який у статті «Геродотова Скіфія» писав: «Тут, на Хортиці, серед дикого грізно-величного ландшафту, він бачить найпристойніше місце поховання скіфських видів, саме тут, вірогідно, знаходилась міфічна колиска – та загадкова печера, у якій народилися Акафір, Гелон і Скіф – піднімалась святість цього місця. А як стверджують ті ж понтійські елліни, – дістався не раніше, ніж пройшов усю скіфську землю із заходу» [26, 84–85]. Вони, греки, влучно вклали в термін «архетип» сутність його, як початок або походження й topos – як образ. Скажемо просто: «Архетип – прообраз, вроджені 316 психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини. Широко використовуються в теоретичному аналізі мітів» [27, 25], як це вважав К. Юнг. Хортиця як бінарний архетип, оформлений сьогодні чи не на всіх проросійських телеканалах: «Інтер», «ІСТV», «1+1», «Алекс» та ін. Бренди «Хортиця – абсолютна якість», «Хортиця – срібна чистота», «Хортиця – абсолютна чистота» та ін. Сприяє цій еритичності й збайдужіння українців до стану духовного поля нації, національних архетипів. Той стан, в якому на часі очутився легендарний острів Хортиця: національний заповідник, Державний геологічний заказник «Дніпрові пороги», туристична Мекка та ще цілий ряд епітетів можна приклеїти до пам’ятки, стан якої, протягом 20 років незалежності ніяк не покращився, ні природоохоронний, ні експозиційний, ні рекреаційний, ні в контексті реалізації широко відомої постанови сорокарічної давності, прийнятої під бурхливу рекламу й всеукраїнське схвалення радянським урядом України Постанови «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорозького козацтва» [28, 9]. Минуло 45-річчя від прийняття цього вікопомного документу, а наслідки виявилися гротескними, безбарвними. Передумови в постсталінській імперії не сприяли ніякому втіленню в життя «національної» постанови. Бінарність історіографії подій й процесів тоді визначалася домінуванням у суспільній сфері життя таких історико-філософських мотивів, які повністю слідували внутрішньополітичному курсу радянської доби [29, 32]. «Абсолютним нулем» (-273°С) закінчувалися візити на Хортицю Президентів «козацької держави». На кургані «Козацької слави» так і не постав «архетип» в бронзі «Козаки на чатах», досі не створено постійно діючої експозиції музею історії запорозького козацтва, а продовжують бити копійку з відвідувачів музею ще на старій, радянській експозиції «Історія Запоріжжя», територією заповідника ніхто не займається, різко скорочуються історико-культурні ландшафти. Прикладом некомпетентних підходів є «перемодернізація» блоку відвідувачів заповідника в олігархічний будинок розпусти, який приватизував місцевий олігарх надто сумнівної репутації. Школярам ніде купити булочку, ніде випити склянку води – в олігархічну добу не має навіть громадського туалету на транспортній стоянці музею. – а що є? Муляж «Запорозької Січі», якої не було в природі, біля неї гранітний пам’ятник, що має уособлювати Тараса Бульбу. На щастя, М. Гоголь цього не бачить! На цю неавтентичність місцеві влада і «Запоріжсталь» не без участі Президента України В. Ющенка вже втратили понад 15 млн грн. Кошти продовжують витрачати, адже тепер треба виправляти будівельні недоліки та й експонувати об’єкти іграшкової Січі. Іншим прикладом некомпетентних підходів в створенні стратегії заповідника стало будівництво мостових переходів через о. Хортиця, які не вирішать транспортної проблеми міста, спланованого обабіч проспекту ім. В. Леніна. Шестирядна, із з’їздами на Хортицю, транзитна автотраса гуркотітиме через центр міста і набережну Дніпра, природні ландшафти Хортиці приречені і будуть перетворені в потеруху. За висновками 317 екологічних експертів, природне середовище і довкілля о. Хортиця станом на початок 2012 р. перебуває в критичному, не відтворювальному стані. Через відсутність наукової основи розважальний, або, як модно зараз звучить з вуст сучасної адміністрації заповідника, «інтерактивний» характер використання національного «архетипу» на Хортиці неодмінно приводить до гротескного зображення історії козацтва, буфонади й бутафорії зображальних й експозитивних засобів. Через безґрунтовне вивчення культурної спадщини феномену української історії – козацтва, неможливо усвідомити й оцінити національний характер народу. Бінарність, роздвоєння особистості і в архетипах, і на державному рівні призводять до існування двох протилежних цивілізаційних спрямувань в сучасній українській культурі, які шизофренічно виключають одна одну. Про українське національне протистояння сьогодні не говорить лише ледачий, правда, крім представників влади й олігархату. Російські хрести навколо музею, на кургані «Козацької Слави» в багатьох місцях о. Хортиця – бінарні спотворення історичної правди. Місцева влада і її опорна сила олігархат регіону не збираються на о. Хортиця споруджувати будь-яке «Полум’я козацької слави». Все, що робиться – недолугі піари, хрести, «мамаї», «кобзарі» – вся це монументальна біжутерія ніякого відношення до проекту української мрії 60 років не має [30, 36]. Чому зайдам при владі і молодим хижакам в управлінні так легко вдається спотворювати національні концепти? – Відповідь одна. На межі 2002–2004 рр. їм вдалося підмінити козацьку концепцію Заповідника недолугою еклектикою ХVІІІ ст., а «оновлений» генеральний план розвитку заповідника de ure забезпечив диявольський шабаш на Хортиці. Що таке «вбивати «архетипи»–«концепти» пам’яті» – писав перед своєю кончиною професор В.Д. Буряк, в своєму останньому есе про феноменологію острова Хортиця – це значить їх втратити назавжди. На поновлення (зміну – А.С.) архетипів потрібні століття, а часто і тисячоліття, бо вивести людину з власного біоенергетичного, образно геополітичного поля надто складно. Це можна зробити лише методом історичної інтенсифікації – війнами, насильством, вбивствами [31, 25]. Те, що відбувається на теренах архетипу «Хортиця», – бінарні константи затоплюють козацьку пам'ять, міста і села, регочуть і кривляться постмодерністичною потворою. Свідомісна відстороненість. Є народи артеріального тиску, а є венозного падіння [32, 22]. О. Довженко на початку 30-х років ХХ ст., створюючи кінострічку «Іван» на острові Хортиця, невдовзі після того занотував до щоденника: «… остальное человечество должно нас презирать, если бы оно, человечество, думало о нас. У нас не государственная, не национальная и не народная психика. Мы вечные парубки, а Украина наша - вечна вдова» [33]. Хортицький архетип «Іван» у О. Довженка був змінений і в тематиці, і в манері. Фільм зображав завершальну фазу будівництва Дніпрельстану, 318 герой фільму – український селянин із глухого села – прозрівши, виявляє високий трудовий ентузіазм. Митець працював плідно: професор ВГНКу, заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист РРФСР, Сталінська премія (1949), Ленінська премія (1958). Кіностудії ім. О. Довженка затверджено золоту медаль ім. О. Довженка «За кращий воєннопатріотичний фільм». Такий він – нащадок запорозьких козаків [34, 531]. Архетип, концепти, символи - матерія тонка і чутлива. Архетип є проявленням символів, і вказують на нього як на певну першопричину. Їх вивчення і проявлення передбачає наявність двоєдиного «генетичного коду», що утворюється в національному менталітеті в зразках світосприйняття, праобразу минулого, давнини глибокої, яка збереглася донині в якості «слідів», матриць, «відбитків» – і відповідних їм художніх образів, взірців, моделей. Але останні мають виникати на правах повторів, постійних складових – і в національних, і в світових культурах в цілому, і в різній ідейно-художній спрямованості. Висновки Уявлення про «архетип» й «концепт» як про феномен колективного, безсвідомого, властиве тій чи іншій нації, існує із «спеціалізованих» репрезентаціях архетипу, як похідним від першого [35, 42]. Вищеописані процеси як «культурне безсвідоме» або «пам'ять культури» відображають процеси загальнокультурного і взаємозбагачення. Кращі зразки унікальних хортицьких концептів Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Лисенка, І. Рєпіна сформували загальну хортицьку парадигму – виявляють вищу особливість культурних архетипів, створених художніми образами. Кожний із них виявляє і виявлятиме архетипність їх, як істинно художніх творів. Зберегти архетип на полі української культури – значить подолати негативи і бінарність постмодерністичної ідеологічної руйнівної парадигми. Бережімо архетипну зону пам’яті. Вона – свідомісне люстерко душі кожного етносу [36, 26]. Література 1. Сокульський А. Феноменологія культури // А.С. Сокульський. Культурологія. Словник-довідник. – Запоріжжя: Вид. Гуманітарного університету «ЗІДМУ», 2006. – 290 с. 2. Буряк В.Д. Історико-культурний архетип «Хортиця» у сучасній соціальнокомунікативній парадигмі етносу / В. Буряк // Матеріали міжнародної науковопрактичної конференції: «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці». Збірн. наук. праць. – Запоріжжя, 2010. – С. 24–25. 3. Сокульський А. Культурологія. Словник-довідник. – Запоріжжя: Вид. Гуманітарного університету «ЗІДМУ», 2006. – 290 с. 4. Перша редакція «Тараса Бульби» створювалася Гоголем дев’ять років (1833–1842); другу редакцію повісті Гоголь виконував паралельно з першим томом «Мертвих душ», тобто в період найвищої зрілості прозаїка. 5. Сокульський А. Національний ландшафт і культура козацтва / А. Сокульський // Матеріали конференції, присвяченої 360-й річниці початку 319 Визвольної війни 1648–1654 років Державного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» – Рівне, 2008. – С. 57. 6. Сокульський А. Культурологія. Словник-довідник… 7. Большакова А. От сущности к теории. – Теории архетипа / А. Большакова // Вопросы философии. – №7. – М., 2010. – С. 47. 8. Большакова А. Там само. 9. Большакова А. Там само. 10. Короткий Оксфордський політичний словник / Макяін І., Макмілан А. / Переклад з англійської. – К.: Вид. Соломії Павличко «Основи», 2006. – 787 с. 11. Аскольдов-Алексеев С. Концепт і слово / С. Аскольдов-Алексеев // Русская речь: Учебн. серия. – Л., 1928. 12. Степанов Ю. Константы: Словарь русской культуры / Ю. Степанов. – М., 2001. 13. Степанов Ю. Там само. 14. Степанов Ю. Константы: Словарь русской культуры. – С. 718. 15. Степанов Ю. Константы: Словарь русской культуры. – С. 84–85. 16. Гоголь Н. Тарас Бульба: повесть / Н. Гоголь. – М., 1980. 17. Сокульський А. Гоголь Микола Васильович (1809–1852) // А. Сокульський // Козацька Хортиця. Монографія. – Запоріжжя: Вид. Класичного приватного університету та Національного заповідника «Хортиця», 2008. – 732 с. 18. Сокульський А. Гоголь Микола Васильович (1809–1852)… 19. Забіяко А. Архетипи культурні / А. Забіяко // Культурологія. Енциклопедія: в 2 том. – М., 2007. - Т. 1. 20. Юнге Е. Воспоминания / Е. Юнге. – М., 1914; орієнтуємось на Юнга, Карла Густава (1875–1961) швейцарського психолога й філософа-ідеаліста. 21. Долгинцева В. Традиции и особенности развития философской мысли в Украине / В. Долгинцева // Философия: курс лекций. – Запорожье, 2002. 22. Сокульський А. Козацька Хортиця… - С. 467. 23. Художественное наследство И.Е. Репина. – Л., 1949. - Т. 2. 24. Сокульський А. Козацька Хортиця… 25. Киценко М. Хортиця в героїці і легендах / М. Киценко. – Дніпропетровськ: Промінь, 1972. 26. Надеждин М.П. Геродотова Скифия / М. Надеждин // Записки Одесского общества истории и древности. – Т. 1. - Одесса, 1844. 27. Сокульський А. Культурологія. Словник-довідник… - 290 с. 28. ЗП УРСР, 1965. – № 9. 29. Сокульський А. Проблема увічнення пам’яті козацтва (до 95-річчя від дня народження П.Т. Тронька) / А. Сокульський // Культурологічний вісник: Науковотеоретичний щорічник Нижньої Наддніпровщини. – Запоріжжя, 2011. – Вип. 26. 30. Сокульський А. Проблема увічнення пам’яті козацтва … - Там само. 31. Буряк В.Д. Історико-культурний архетип «Хортиця» у сучасній соціальнокомунікативній парадигмі етносу / В. Буряк // Заповідна Хортиця. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції: «Історія запорозького козацтва: в пам’ятках та музейній практиці». Спец. випуск. – Запоріжжя, НЗ «Хортиця», 2010. 32. Сокульський А. Монументальна «біжутерія»: запорізький вимір / А. Сокульський // Культурологічний вісник: науково-теоретичний щоденник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Просвіта, 2011. – Вип. 27. 33. Довженко А. Дневник / А. Довженко. – К.: Дніпро, 1990. 34. Сокульський А. Козацька Хортиця… 35. Hardine R.E. Archetypal Criticism // Contemporary literary Theoky. Ed. G.D. Atkins and L. Morrow. Massachusetts, 1989. 320 36. Буряк В.Д. Історико-культурний архетип «Хортиця» у сучасній соціальнокомунікативній парадигмі етносу … - Там само. – С. 26. 37. Baldick Ch. The Consise Oxford Dictionary of literary Terms, Oxford, 2004. 38. Hardine R.E. Archetypal Criticism // Contemporary literary Theoky. Ed. G.D. Atkins and L. Morrow. Massachusetts, 1989. Анатолій Петровський (Южноукраїнськ), краєзнавець Козацтво: міфи, стереотипи. Традиції та відновлення історії «Чужому навчайтесь та свого не цурайтесь…» Феномен козацтва породжував в українській та російській історіографії значну кількість наукових тем. Через брак першоджерел тема походження козацтва залишається актуальною і до сьогодні. На ХХ науковій конференції «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні», яка відбулася в Києві у 2011 р., професор В. Ластовський представив черговий варіант популяризованої версії про походження козацтва. Але доводиться знову повертатися до згаданої теми, оскільки ця версія не пояснює, чому так вийшло, що черкаси (стародавня назва козаків) з сім’ями наприкінці XVIII ст. десятками тисяч примусово виселялись з запорозьких земель на Дон і Кубань? Як сталося, що відомі феодали виявились (за популярною версією) першими організаторами козацтва, головними соціальними основами якого були рівність і особиста свобода? Не переконливою залишається теорія, що спочатку, рятуючись від диких азійських кочових орд, слов’янське населення відступило на північ під захист лісів, щоб вже, рятуючись від феодальної неволі, тікати до вільного степу. Популярна версія трактує, що козацтво в українських степах стає відомим наприкінці XV ст. Але ж місто Черкаси засноване черкасами у 1284 р.1. Печатка козаків Бого-Гардової паланки відома від 1770 р.2. В XIV томі «Россия. Географическое описание нашего края» (1910 р.) [Новороссия и Крым] згадується знайдена в кургані біля Ольвіополя (м. Первомайськ) старовинна монета, на якій зображено скитського царя. Опис іншого боку монети збігається із зображенням козацької печатки3. Під час суперечки за кордони Запорозьких Вольностей з російськими урядниками в часи Нової Січі запорожці посилалися на розмежування з сусідами в часи князя Вітовта, 321 коли вони стояли Кошем на Семеновому Розі ріки Бог4. Вірогідно, йшлося про домовленості з Вітовтом. Запорожці зверталися зі скаргами до Петербургу, що давні їх документи про кордони російські чиновники виманили для уточнення і не повернули. До речі, і у 948 р. на Семеновому Розі козаки тримали свій Кош5. Представлені згадки засвідчують, що козаки жили в Північному Причорномор’ї протягом віків задовго до XV cт. Популярна історіографія, посилаючись на Ніконовський літопис, стверджує, що під час литовської експансії в українські степи в XIV cт. місцеві отамани виявилися союзниками і підтримали литовців в протистояннях з татарами. Під час битви при Синіх Водах у 1363 р. вони розбили татар6. Але за Ліденблатовою німецькою рукописною хронікою, яка велась до 1420 р., військо росів у 1380 р., під час великої війни з татарами, розбило татарське військо біля Синьої Води. В цій битві з обох боків загинуло близько 40 тис. воїнів. Роси отримали перемогу, але на них напали литовці, союзники татар. Вони були знищені заради здобичі7. Для розмежування між Польщею та Туреччиною король Жигмонт І Ягелон своїй комісії давав настанову нагадати туркам, що ми дозволили татарам користуватись Очаковом за послуги, колись надані татарами8. Зрозуміло, що вони допомагали литовцям у війні з черкасамикозаками, результатом якої Литва не змогла закріпитись в Північному Причорномор’ї і мала при Вітовті невідомі офіційні розмежування, які виманили у запорожців російські чиновники і не повернули. За часів царювання візантійського імператора Михайла Палеолога (12551282) черкаси-запорожці Північного Причорномор’я наймалися і до болгарських правителів. Греки середньовіччя продовжували називати їх скитами. Коли соплемінник запорожців прийшов до влади в Ефіопії, він захотів підсилити своє військо гетськими загонами, які були знаними воїнами в усьому світі. За пропуск воїнів, яким імператор дозволяв на кораблях прямувати до Африки через Босфор, повертаючись додому за новими найманцями, мореплавці везли цареві дорогі подарунки. Можливо, набір найманців в Ефіопію залишився б забутим в історії, якби в якості подарунка мореплавці скити-гети не привезли з Африки жирафа. Цар настільки був вражений від подарунку, що звелів слугам це диво водити вулицями і площами, щоб міг бачити простий люд імперії9. Сусіди запорожців, яких прийнято називати татарами, являлися ногайцями. Хоча існує версія, що вони походять від Ногая, але більш реально, що його звали Нога (мабуть, був кульгавим). За згадками автора «Римської історії» Никифора Григора (1264–1341), у скитів, які заселяли помор,я Понта, вождь був Нога. Їх автономія складалася із зигів, готів, авнегів, тавроскитів, бористенян10. А Георгій Пахимер (1261–1306) згадує, що в Північному Причорномор’ї Ногай створив окрему державу, яку складали тохарці, зиги, готи, роси11. Як бачимо, якщо бористеняни тотожні росам, а зиги і готи співпадають у авторів, тоді тохарці тотожні авнегам. У 331 р.до н. е. гети в степах біля ріки Бог знищили 30-тисячну армію греків 322 на чолі з Зопіріоном12. Через вигадані греками стереотипи, що це земля скитів, їх перемогу приписали скитам. Ератосфен (ІІІ ст. до н. е.) в своїй мапі на правобережжі Дніпра зазначає розселення гетів13. Матвій Меховський на початку XVIII ст., посилаючись на Павла Орозия (IV–Vст.), уточнює, що гуни в IV ст. не всіх гетів видворили з Північного Причорномор,я. Частина їх продовжувала там залишатися в деяких містах та замках до татарщини14. Після смерті Олександра Македонського гети на чолі з Дромихеном перемогли і взяли в полон фракійського царя Мізимаха. Частина гетів заволоділа Фригією, яка за їх ім’ям називалася Галатією. На городищі Ольвія знайдений напис Протогена про напади на місто, з одного боку, скитів і сарматів з іншого - галатів (гетів). Гети володіли Ольвією за 150 років до Діона Хризостоса15. У частини азійських народів словом «галат» називали зерно (хліб). Виходить, що запорожці є готи або гети. Тобто, зрозумілим стає походження слів отаман і гетьман, де «ман»—від арійського Ману - прообразу біблейського Ноя. Знову розвінчується міф, нібито ці слова германського походження. Залишається з,ясувати, чому у візантійських авторів не зустрічаються черкаси. В російських перекладах візантійських істориків Костянтина Багрянородного і Георгія Пахимера згадуються узи16. Коментатори ототожнюють їх з огузами тюркського походження. Але це ж згадуються аси - арійський народ. За згадками у XIІI ст. аси проживали у межиріччі Дніпра та Богу. Через перекази, переклади, перекручення відомо, що туземці називали Дніпро Узу17, тобто сусіди називали його за назвою народу, який осів на берегах цієї ріки. Протягом багатьох віків аси (готи) проживали поряд з зигами і складали арійський союз. Зигів або синдів ще називали чигами. Ймовірно, черкаси трансформовані у чигаси. Походження слова «осавул», яким називали одного з чинів козацького війська, походить від слова «асаул». Римський географ І ст. Помпоній Мела в своєму «Землеописі» згадує в Північному Причорномор’ї про Гавань асияків18. О.А.Скальковський19 та П.Беккер20 безпідставно ототожнюють її з Тилігульським лиманом. Мела чітко пов’язує цю гавань (лиман) з Гіпанісом та визначає, що ріка Асияк ближче всіх знаходиться до ріки Ексампей (Мертвовод) і тече між асияками (асами) та калипідами21, тобто місцевими та погреченими. Цікаве підтвердження, що йдеться про Дніпро-Бузький лиман і народ асів, ми знаходимо у М. Келера, який на підставі античних грецьких та римских джерел в Парижі у 1832 р. видав свою «Polyb Hist Reib». Він пише, що в далекі античні часи з Ольвії привозили в амфорах засолених та маринованих осетрів, стерлядь (аscipenser) і оселедців до магазинів Афін, Візантії, Рима, Венеції, Генуї, що були предметом розкоші місцевих багатіїв. Відомий римський діяч Марк Порцій Катон (234–149 рр. до н.е.) скаржився з приводу таких розтрат своїх співвітчизників, які дозволяли собі платити по 300 драхм за амфору колоніальної риби22. Наведений матеріал, де старовинна назва стерляді походить від асів, дає зрозуміти, що назва риби «осетр» є похідною від назви «ассетр». Така розвідка є переконливим прикладом того, 323 що Гавань асияків є Дніпро-Бузький лиман. Те, що аси з сивої давнини проживали на цих берегах, підтверджують і знахідки найдавніших місцевих монет, які називали «асами»23. На монеті - давні зороастрійські арійські символи. З одного боку монети—зображення верховного бога Азура Мазда (Бог сонця Мазда), з іншого - арійський символ фаз річного сонячного циклу та напис. Тому асів і називали сонячними. Дослідники-грекофіли цей сонячний символ визначили як колесо, що є символом Аполлона Лікаря. За Геродотом, вони шанували бога війни Арія (Ареса)24. У асів суспільство було досить воєнізованим (гетським), тому іноземці зачасти їх називали аса-гетами, що трансформувалось в масагетів. Помпоній Мела в Іст. писав, що асияки не знають крадіжок, тому не стережуть свого і чужого не чіпают25. Як відомо, пороки стяжательства і наживи по традиції були відсутні в XVIII ст.. у запорожців (черкас). Наприкінці Х ст. візантійський історик Лев Диякон в своїй «Історії» згадує про тавро-скитів. Погоджуючись з Птолемеєм (ІІ ст.) виходить, що автор вказував не етнос, а їх місця оселення в пониззі Дніпра. Можемо здогадуватись, що йдеться про союз племен, тому що крім верховного катархонта Сфендослава у війську перебував один з його помічників, воєначальник росів Сфенкл та ще більш поважний помічник Інкмор26. Вірогідно, це був союз асів, росів та зигів. Диякон, згадуючи зустріч царя Візантії Цимісхія з Сфендославом, описує зовнішність запорожця: він безбородий, з густим довжелезним волоссям над верхньою губою, із зовсім голою головою, з одного боку якої висіло пасмо волося27. На рельєфі Канкарського храму в Фівах зображення бою єгиптян з хетами під Кадешем у 1312 р. до н.е., де гети зовнішністю ідентичні запорожцям. Тобто, традиції запорожців ведуть в глибоку давнину, що знову спростовує міфи про схід поліського населення в незаселені дикі степи. Диякон згадує, що у архонта Сфенлослава батька звали Інгор. Костянтин Багрянородний в своєму творі «Про управління імперією» теж згадує архонта росів Інгора і його немовля Сфендослава, який знаходиться в Немогарді28. Переклад твору імператора Костянтина не згадує, де знаходиться столиця Інгора, але переклади сучасника тих часів арабського мандрівника Аль-Фарсі називають столицю могутньої держави в Північному Причорномор’ї - Арт29. Без сумніву, це явно перекручений Гард, тим більше, що такий топонім (уже згаданий) існує в Північному Причорномор’ї. Наприклад, Куябу, яку російські перекладачі і коментарі назвали Києвом, декілька арабських мандрівників фіксують 324 приморським містом біля Істру. Помірковані дослідники локалізують її з румунською Констацією. За часів гетьманування Сагайдачного, коли здійснювався шалений наступ уніатів на українське православ’я, таємно наново висвячені єрусалимським патріархом Феофаном, православні ієрархи у своїй «протестації» від 28 квітня 1621 р. звернулись до народу. В ній владики стверджували, що запорожці—від насіння Яфетового. Опираючись на відомі згадки тих часів, пояснювали, що це військо запорожців за часів монарха руського Олега (Олафа) на своїх моноксилах (човнах) Константинополь штурмувало30. Як бачимо, і в ті часи, підтверджуючи згадки Костянтина Багрянородного та Лева Диякона, вони зовсім не згадують про військо київських князів, натомість надають інформацію, що запорожці жили Х ст. в причорноморському степу. З поширенням московської експансії в українські землі наприкінці XVII ст. приноситься міф, що це варязькі дружини з Києва атакували могутню Візантію. Знову бачимо факт спотвореної історії. Агафій Міринейський (VІ ст.), описуючи війни Юстиніана, згадує у його війську знатного командира варвара (анта) Усигарда31. Явно із запорозькими вусами, який за походженням з Гарду або просто гардар. Через перекази, переписи та переклади від Тацита, Страбона, Багрянородного та арабських мандрівників Х ст. гардари до нас дійшли перекрученими у вигляді дандар, дардан, адар, артан та арсан. Звернемося до походження слова «козак». В часи польської залежності українських земель, коли запорозьке козацтво гучно заявляло про себе світові в причорноморському степу і розповсюдилось на українські землі, польські літописці походження цього слова вели від слова «коза». З колонізацією Росією українських земель і знищенням українських козаків активно прищеплюється в історичній літературі теорія виникнення козацтва від кочових азійських племен і нав’язується російською історіографією стереотип, популяризуючи думку про запозичення від тюркських народів слова «козак»,. Частіше вважають запозиченим від косогів. Щоб спростувати такий міф, знову звернемось до однієї з печаток Бого-Гардової паланки в часи Нової Січі32. Як бачимо, перед нами зображення козерога (чи то кози), і на задньому плані спис, тобто козерога (чи то кози) військовий орден буде захищати зі зброєю в руках. Переконавшись в стародавніх традиціях арійських асів, звернемось до минулого арійської спадщини. Від часів Зароастра (1000 р. до н. е.) арійці, що поклонялись верховному богу Сонця Азурамазді, навчились точно визначати річний цикл. За гімнами Ріг-веди особливо у них в пошані було свято Новорічної зорі33. Вони розуміли, що Сонце несе всьому живому життя. Оскільки арії заселяли простори в північній півкулі Землі, новоріччя несло сонячне тепло і оновлення землі. Арії виношували надії на новий врожай. 325 Вони - зороастрійці - святкували свято Новорічної зорі під сузір’ям Козерога 23 грудня, тому символ Козерога на гардовій печатці є нагадуванням стародавніх традицій краю та коріння козацтва. Відголоском тих традицій ще і зараз в різдвяно-новорічних вертепах носять опудало голови кози. Відомі останні хвилі арійської експансії до Північного Причорномор’я: переселення жителів Хетської держави (гетів), які рятувались від природного катаклізму в Малій Азії біля 1200 р. до н. е.; наприкінці VIII ст. до н. е. після падіння Ассирійської держави (відомі під назвою фінікійців); похід перського царя Дарія І в 512 р. до н. е. Інформація Геродота, що експансія персів була короткотривала, не підтверджується. Про це свідчать Бехистунський напис Дарія І по дорозі з Тегерану в Богдад знахідки арійських монет, Бехистунський напис про підкорення Скитії, кам’яний міст Дарія, який існував на Кінбурнській косі ще в XVI ст.34. Одним з прадавніх центрів Аріани Семиріччя було поселення Райя,. Головним центром стародавнього Ірану (Аріана) був Райя (Тегеран). Одним з поселень запорожців-арійців Бого-Гардової паланки також була Райя. Центральним поселенням сімейних запорожців-задунайців, знову ж таки, була Райя. Маємо чергове підтвердження збереження традицій від сивої давнини арійцями-запорожцями. Про традиції та осілий характер життя жителів південного межиріччя Дністра та Дніпра нагадують малюнки та поодинокі знахідки надмогильних кам’яних «баб» З приходом царських військ в Північне Причорномор’я відбувається масове розграбування та знищення культурних цінностей. Через велику стурбованість наукової громадськості царським указом від 11 березня 1889 р. виконання археологічних розкопок почало проводитись лише з дозволу Імператорської Археологічної Комісії35. Представлений екскурс в минуле Північного Причорномор’я до витоків козацтва являє свідчення системного спотворення української історії і 326 спотворення нашої історії знаходимо в перекладах відносно столиці Гарду. В перекладі М. І Стеблін-Каменського (1980) ісландського автора Сноррі Стурлузона Азгард називається Асгардом38. В «Античній географії» за Мал. кінця ХVІІІ кам’яних «баб» з Товстої могили та в 22 верстах над могилою на Інгулі36 перекладом В.В.Латишева (1953) з «Географії» Птолемея він відомий як Азагарій39, а в перекладі С.А.Аннинського (1936) Матвія Меховського «Трактату про дві Сарматії» він перетворився в Аскард40. Так, якщо в ХІХ ст. Гаркаві А.Я. перекладаючи Ібн-Хаукля (Х ст.) Гард називає Артом41, то в перекладі Коновалової І.Г. (2000) Аль-Ідрисі (ХІІ ст.), який теж посилається на Хаукля, місто вже називається Арсою42, а в перекладі Бейліса В.М. (1984) того ж Ідрисі Гард і зовсім перетворився в Арсані43. Тільки система старовинних валів вздовж ріки Рось, яких називають Змієвими, нагадує про північний Кам,яні «баби» запорожцям кордон від сарматських племен IV ст. до н. е.37 забутої в історії праукраїнської держави. За 20 років незалежної країни дуже мало зроблено для відтворення забутої її історії. Академічна наука досить інертна, консервативна, в полоні нав’язаних стереотипів та політичної «доцільності». Нещодавно в Запорізькій обл. випадково відкрито могильник, де відбувались поховання протягом багатьох сотень років. Довготривалі його дослідження змусили археологів визнати, що знахідки в могильнику дають всі підстави змінити уяву на всю історію українських земель. Українським історикам шляхом кропітких системних досліджень необхідно відтворити 327 історію рідної землі. Та чи воно потрібно, рясно асимільованому північним сусідом, українському суспільству (натовпу) і його науковцям? Література 1. Карамзин Н.М. История госуарства Российского. – М., 1988. – Пр. 167 к Т.IV. 2. Скальковський А.О. Історя Нової Січі, або останнього Коша Запорозького – Дніпропетровськ, !994. – С.97. 3. Семёнов-Тян–Шанский П.П. Россия. Географическое описание нашого кроя. Новороссия и Крым. – Санкт.Петербург, 1910. – Т.XIV. – C.526. 4. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.3. – С.261, 263. 5. Карамзин Н.М. История госуарства Российского. – М., 1988. – пр.416 к Т.V. 6. Грушевський Михайло. Історія України. – К., 1993. – Т.IV. – C.79–82; Крип,якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С.113; Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. – К., 1991, – Т.І – С.103. 7. Карамзин Н.М. История госуарства Российского. – М., 1988. – пр.81 к Т.V. 8. Скальковский.А. Опыт статистического обозрения Новороссийского края. – Одесса, 1850. – Ч.І – С.11. 9. Пахимер Георгий. История царствования Михаила Палеолога. –С.Петербург, 1862. – Кн.3. – Гл.4. – С.162–163. 10. Григора Никифор. Римская история. – С. Петербург, 1862. – Кн.5. – Гл. 7. – С.143. 11. там само – Кн. 2 – Гл.5 – С.35. 12. Юстин. Эпитома Помпея Трога. – Кн.ХІІ. – Гл.2. – С.16–17; Хазанов А.М.Золото скифов. – М., 1975. – 24. 13. Рычагов Г. И. Мир географии. – М., 1984. – С. 36. 14. Меховский Матвей Трактат о двух Сарматиях. – М.–Л., 1936, Кн.І.– Тр.ІІ. – Гл.І. 15. Браун.Ф. О родстве гетов с даками, сих последних с словьянами и румынов с римлянами // Записки императорского Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1868. – Т.VII. – С.87. 16. Константин Багрянородный Об управлении империей –М., !989. – С.51,155– 157. Пахимер Георгий. История царствования Михаила Палеолога. – С.Петербург, 1862.– Кн.1. – Гл.11 – С.19–24. 17. Записки императорского Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1858. – Т.IV. – С. 248. 18. Помпоний Мела. Землеописание.– http://www.rodstvo.ru/forum /lofiversion/ ndex. php?t393–5450.html 19. Скальковский А. Опыт статистического обозрения Новороссийского края. – Одесса, 1853. – Ч.ІІ. – С.398. 20. Беккер П. Берег Понта Эвсинского от Истра до Борисфена, в отношениях к древним его колониям. // Записки императорского Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1853. – Т.ІІІ. – С.204. 21. Помпоний Мела. Землеописание.–http://www.rodstvo.ru/forum/lofiversion/ index.php?t393–5450.html. 22. Скальковский А. Опыт статистического обозрения Новороссийского края. – Одесса, 1853. – Ч.ІІ. – С.394, 395. 23. Колекція монет Одеського археологічного музею. 24. Геродот. Історії. // IV. Мельпомена. – К., 1993. – С.193,194. 25. Помпоний Мела. Землеописание. Кн.II. – Гл. 9. // http://www.darial– online.ru/1999_2/gagloyti.shtml 328 26. Лев Диакон. История. – М.,1988. – С.75. 27. Там само. – С.82. 28. Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М.,1989. – С.45. 29. Аль-Фарси. Книга климатов. // Сказания мусульманських писателей о славьянах и руських (с половины VII – конец Х вв.) пер. Гаркави А.Я. – С.Петербург, 1870. – С.193. 30. Дорошенко Д.І. Історія України в 2–х томах. – К., 1991, – С.2 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С.261. 31. Агафий Миринейский. О царствовании Юстиниана. – Л., 1953. – Кн.ІІІ. – С.75. 32. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С.97. 33. Чугуєнко Михайло. Україна, яка шокує.– Харків, 2004. – С.51. 34. Кониський Георгій. Історія Русів. – К., 1991. – С. 61–62. 35. Гошкевич В. Клады. Древние и новые кладоискатели(Клады Херсонской губернии). – Херсон, 1902. – С.5. 36. Зуев В.Ф. Путешественные записки Василия Зуева от С.Петербурга до Херсона в 1781 и 1782годах. – СПб, 1787. – С.266. 37. Історія–Етнографія–Культура. Нові досдідження. – Миколаїв, 2010. – С.1; Хазанов А.М. Золото скифов. – М., 1975. – С.87. 38. Снорри Стурлусон. Сага о Инглингах. // Круг земной. – М., 1980 – Гл.II. 39. Клавдий Птолемей. Античная география. – М., 1953. – С.319. 40. Матвей Меховский. Трактат о двух Сарматиях. – М.–Л., 1936. – Трактат II. – Гл.I. 41. Ибн–Хаукаль. Книга путей и государсив. // Сказания мусульманських писателей о славьянах и руских(с половины VII – конец Х вв.) пер. Гаркави А.Я. – СПб., 1870. – С.220, 221. 42. Ал-Идриси. Отрада страсно желающего пересечь мир (пер. Коноваловой И.Г. 2000г.). http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Idrisi/frametext8 43. Ал-Идриси.Развлечение стрстно желающего странствовать по землям. (пер. Бейліса В.М., 1984 г.). http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Idrisi/frametext2.htm. 329 ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК АРХЕОЛОГІЇ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ Ковальова Ірина (Дніпропетровськ) Дослідження Богородицької та Старокодацької фортець у 2011 р. ..................3 Чекурков Василь (Рівне) Археологічні дослідження об’єктів литовсько-польської доби ХІV – першої половини ХVІІ ст. в м. Рівному на площі Короленка у 2007–2008 роках ..............................................................................5 Супруненко Олександр (Полтава), Сидоренко Олександр (Лубни) Матеріали козацької епохи із заплави Сули поблизу Лубен ...........................12 Пуголовок Юрій (Полтава) Археологічні дослідження на передгородді Полтавської фортеці в 2011 р. ............................................................................21 Ягодинська Марина (Тернопіль) Попередні результати археологічних досліджень у 2011 році на території замку ХІV-ХVІІ ст. в м. Теребовля, уроч. Замкова Гора Тернопільської області...............................................................................26 Товкайло Микола (Київ), Товкайло Георгій (Переяслав-Хмельницький) Нові матеріали ХVІІ-ХІХ ст. з багатошарового поселення і могильника Ґард на Південному Бузі ..............................................................28 Колибенко Олександр (Київ) Матеріали козацької доби з розкопок 2011 року в Переяславі-Хмельницькому ............................................................................34 Златогорський Олексій (Луцьк) Сокільське городище–замчище в історії України.............................................39 Шерстюк В’ячеслав (Полтава) Сировинна база селітроваріння ХVІ–ХVІІ ст. Східної Європи.......................47 Строцень Людмила (Тернопіль) Історія дослідження оборонних споруд на Тернопільщині .............................51 Бондар Олександр, Кондратьєв Ігор (Чернігів) Археологічні розвідки на території селища ХVII – ХІХ ст. Пересаж у 2011 р. ................................................................................................65 Принь Марина (Луганськ) Рятівні археологічні дослідження середньовічного поселення біля села Вергульовка на Луганщині.................................................................69 Силенок Надія (Чернігів) Природні передумови виникнення середньовічного Батурина .......................71 Коваленко Володимир (Чернігів), Мезенцев Володимир (Торонто, Канада), Ситий Юрій (Чернігів) Дослідження флігеля на подвір’ї садиби Івана Мазепи на Гончарівці в Батурині.....................................................................................74 Мироненко Людмила (Київ) Споруда з кахляною піччю на території Батуринської фортеці (за матеріалами розкопок 2005 р.)......................................................................83 330 Коваленко Володимир, Коваленко Олександр (Чернігів) Фрагмент керамічної закладної дошки з церкви на заміській резиденції Івана Мазепи на Гончарівці в Батурині............................................................. 86 Верговський Сергій (Київ), Власов Олег (Запоріжжя) До відтворення куреня Кам’янської Січі .......................................................... 92 Крижановський В’ячеслав (Київ) Господарські споруди та ями ХVІІ–ХІХ ст., знайдені під час розкопок по вул. Олеся Гончара, 17–23 у м. Києві ........................................ 101 Капустін Кирило (Київ) Комплекси післямонгольського часу з Городська (за матеріалами розкопок 1946 р.) ................................................................... 108 Калашник Євген (Полтава-Київ), Бовкун Іван (Лівенське) Матеріальна культура Лівенської фортеці на Українській лінії ................... 114 Баюк Віктор, Панікарський Антон (Луцьк) Споруда козацького часу з Волині: графічна реконструкція ........................ 123 Старік Олександр (Дніпропетровськ) Нові пам’ятки козацької доби у розвідці ДНІМ 2011 р. ................................ 125 Осадчий Євген (Суми) Остроги Московської держави на Середньому Пслі у середині XVII ст............................................................................................. 130 Шалобудов Володимир (Дніпропетровськ) Ремісничі комплекси з Богородицької фортеці .............................................. 135 Корнієнко Олег (Суми) Особливості фортифікаційних споруд м. Суми 2 пол. XVII – 1 трет. XVIII ст........................................................................... 137 Ситий Юрій (Чернігів) Дерев’яні житла міст Чернігівщини ХVІІ – ХVІІІ ст..................................... 143 Щербань Анатолій (Опішне Полтавської області) Залишки гончарного горна з Диканьки (Полтавщина) .................................. 145 Толкачов Юрій, Крамарова Світлана (Київ) Археологічний матеріал з розкопок Меджибізької фортеці 2008-2009 років ................................................................................................. 148 Титова Олена (Київ) Козацькі старожитності у дослідженнях Дмитра Телєгіна ........................... 155 Поворознюк Катерина (Хмельницький) Археологічні дослідження Лариси Іванівни Виногродської на Хмельниччині (з фондів Хмельницького обласного краєзнавчого музею)......................................................................................... 158 Голубєва Ірина (Харків) Окремі ознаки еволюції морфології посуду черкаського типу на Слобожанщині.............................................................................................. 162 Пивоваров Сергій (Чернівці) Монетні знахідки з Хотинської фортеці ......................................................... 168 Безпалько Владислав, Лукашов Дмитро (Київ) Скарб початку XVII ст. із с. Тетерівське Київської обл. ............................... 171 331 Віктор Баюк (Луцьк) Торгова пломба – медальйон з околиць Луцька .............................................176 Староверов Дмитрий (Киев) Пуансонный анализ рижских солидов Карла XI ............................................179 Ратанчук Володимир (Дніпропетровськ) Нові знахідки з с. В’язівок Павлоградського району Дніпропетровської області ................................................................................................................182 Векленко Віктор (Дніпропетровськ) Ставрографічні матеріали з с. Липці Харківської області: презентація комплексу ......................................................................................184 Степаненко Наталія, Тихонова Маргарита, Векленко Віктор (Дніпропетровськ) Комплекс натільних хрестів «Із запорозьких поховань» в фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького ............................................................................188 Куштан Дмитро (Сімферополь-Черкаси) Кам’яні хрести Черкащини...............................................................................191 Трембіцький Анатолій (Хмельницький) Козацькі могили у творчості Тараса Шевченка ..............................................197 Харитонова Олена (Дніпропетровськ) Значення вивчення технологічної обробки скла в культурно-хронологічному аспекті...............................................................202 Погоржельський Станіслав (Київ) Аналіз та класифікація шабель, знайдених під Берестечком.........................211 Ігнат’єв Ігор (Дніпропетровськ), Погорілець Олег (Хмельницький) Аерофотозйомка – як метод виявлення та дослідження залишків середньовічної фортеці «Замок Ракочі»..........................................214 ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА Іванникова Людмила (Київ) Проводи козацького війська (за «Требником» Петра Могили 1646 р.).........................................................219 Лазаренко Олеся (Київ) Козацький світ очима польського шляхтича...................................................223 Тітова Ірина (Запоріжжя) Висвітлення битви під Батогом у козацьких літописах початку XVIII ст. ...............................................................................................228 Якименко Олександр (Полтава) Список «Літопису Грабянки»...........................................................................237 Радкевич Юлія (Київ) Без верби і калини нема України: рослинний світ козацької доби у фондах державного архіву Полтавської області.................................243 Ніка Оксана (Київ) Казання першої половини ХVІІ ст. у лінгвістичному висвітленні................249 Осінчук Юрій (Львів), Осінчук Оксана (Дрогобич) Українська історична лексикографія: від витоків до словників....................254 332 Яцій Василь (Київ) До походження українських антропонімів (на матеріалі «Реєстру Війська Запорозького 1649 року») VІ1 ..................... 260 Москаленко Лілія (Київ) Назви осіб за родом діяльності в «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» (1683 – 1740 рр.)........................................... 266 Марченко Тетяна (Київ) Найменування осіб чоловічої статі в українських текстах періоду ХVІ – початку ХVІІ ст. ....................................................................... 273 Андрієнко Лілія (Київ) Дмитро Туптало: автопортрет на тлі епохи .................................................... 279 Єфименко Ірина (Київ) Про одне прізвище козацької доби.................................................................. 285 Штанденко Уляна (Київ) Фонетичні та морфологічні особливості ад’єктивів у «Актах (протоколах) Полтавського полкового суду» другої пол. XVII – поч. XVIII ст...................................................................................................... 290 Воронич Ганна (Київ) Четья Мінея 1489 р.: особливості перекладу.................................................. 293 Задорожний Василь (Київ) Характер дієслівної дії в деяких розрядах дієслів у «Лексиконі» Памви Беринди ........................................................................ 300 ДИСКУСІЇ ТА ГІПОТЕЗИ Сокульський Арнольд (Запоріжжя) Культурні архетипи і концепти Хортиці: культурологічний вектор ................. 312 Петровський Анатолій (Южноукраїнськ) Козацтво: міфи, стереотипи. Традиції та відновлення історії....................... 321 333 334 73 Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Зб. наук. пр. / О.М. Титова (відп. ред.), І.П. Бондаренко, Г.Ю. Івакін [та ін.] ; Наук.-досл. центр “Часи козацькі”, Укр. тов–во охорони пам’яток історії та культури, Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, Історико-культ. ас–ція “Україна– Туреччина”. – Вип. 21. – Ч. І. – К., 2012. – 236 [2] с. – (Серія : “Бібліотечка “Часи козацькі”). До збірки вміщено статті та повідомлення, в яких висвітлюються результати вивчення пам’яток археології, історії, архітектури, писемності українського козацтва, колекцій у музейних збірках, дослідження об’єктів кримськотатарської та османської культурної спадщини. Видання розраховане на всіх, хто цікавиться історією, археологією, проблемами мовознавства та пам’яткознавства пізнього середньовіччя. УДК 94(477) ББК 63.3 (4 Укр.) 46 335 Збірник наукових праць НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ В УКРАЇНІ В и пу с к 21 Ча стина І Упорядник і відповідальний за випуск О.М. Титова Комп’ютерний набір і макетування В.М. Гоменюк За достовірність фактів, посилань, приміток, коментарів відповідає автор (автори) публікації Виготовлено та віддруковано у ТОВ НВП “Ферокол” (Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджквачів видавничої продукції – серія ДК № 3503 від 19.06.2009 р.), м. Ніжин, пров. Лікарський, 7, тел./факс: 0 (4631) 71498, e-mail: olgavlasenko2008@rambler.ru Підписано до друку 27.06.2012 р. Формат 60х84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Cyr. Ум. друк. арк. 19,53. Обл.-вид. арк. 27,35. Тираж 125 прим. Зам. № 086
