ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ, ПОЛІТОЛОГІЇ ТА УКРАЇНОЗНАВСТВА КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ (опорний конспект лекцій) з дисципліни « ПРАВО І ПОЛІТОЛОГІЯ» (Змістовий модуль 1. Політологія) для студентів підготовки галузі знань спеціальності освітньо-професійної програми факультетів першого курсу на першому (бакалаврському) рівні вищої освіти для усіх галузей знань, спеціальностей, ОПП для всіх Херсон – 2020 р. 1 Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисципліни право і політологія підготовки фахівців на першому бакалаврському рівні вищої освіти для усіх спеціальностей. РОЗРОБНИКИ: Семенченко Ф.Г. д.політ.н., професор Момоток О.М. ст..викладач Затверджено на засіданні кафедри філософії, українознавства Протокол № ___ від «____» ________20___ року Завідувач кафедри політології та Ф.Г.Семенченко Узгоджено з навчально-методичним відділом Реєстраційний номер №_____________________________ 2 Лекція 1 ( 2 години) Тема: Політика і політологія в житті суспільства. 1. 2. 3. 4. 5. План Політологія та інші науки про суспільство. Обєкт і предмет політології Закономірності політології Структура полтології Основні категорії, методи і функції політології Становлення політології як науки і навчальної дисципліни 1. Політологія та інші науки про суспільство. Обєкт і предмет політології Політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — це наука про політику політика є об'єктом дослідження багатьох галузей наукового знання — політична філософія; — політична історія; — політична соціологія; — політична економія; — політична психологія; — правознавство; — політична культурологія; — політична етика; — політична антропологія; — політична етнографія; — політична демографія; — політична статистика; — політична географія; — політична екологія; — біо політологія. Ці галузі є складовими відповідних наук — психології, економічної теорії, антропології, географії, це не політологія. Є три підходи до визначення політології: — розуміння політології як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику – досить поширений; — всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, менш поширений; — Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя 3 суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді - наш робочий. Довести це можна з’ясовуючи відповідь на питання про предмет політології, тобто через з'ясування відмінного між нею та іншими науками про суспільство. Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політика є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. Політична філософія з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Вона більшою мірою виходить із того, що повинно бути або що є бажаним, аніж із дійсного. У значенні найбільш загальної методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична філософія виступає як філософія політики. Політична історія є історією політики — вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції. Принципова відмінність історичного дослідження полягає в тому, що воно йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як політологія використовує вже існуючі теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів, наприклад політологічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання основних положень партології, політолог повинен з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багатопартійності в Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо. Але вже історія політичних учень виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку політології. Тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Соціологія є наукою про соціальні відносини як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини — це відносини, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо. В дослідженні політичної сфери соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження — анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики. Політологія ж йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади. Органічним є зв'язок політології з правознавством, насамперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. Політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електоральної поведінки тощо. 4 Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики. Політична антропологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини, її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його національної культури. Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чинниками. Після того, як ми з’ясували відмінності між іншіми науками і політологією, можна ствердити, що собливості політології як окремої науки про політику найповніше відображає категорія “політична система суспільства”. Це інтегративна категорія, яка органічно поєднує всі інші категорії політології — політичні інститути, політичні відносини, політичні процеси, політичну культуру тощо, а тому є центральною у науці про політику. Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді. Стосовно предмета політології існували різні судження. В античному світі приватне і політичне, державне життя існувало в нерозривній єдності. Інституціональним суб'єктом політики там була лише держава, оскільки інших розвинених політичних інститутів тоді ще не знали. Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів була саме держава у нерозривній єдності з суспільством. У міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу — політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо — коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, вона стає наукою про політику в цілому. Тому вчені висловлюють різні думки щодо предмета політології. Одні вважають таким предметом владу, другі — політичну систему, треті — демократію, четверті — політичну культуру. Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук тим, що: — вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об'єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об'єкт; — вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему; — головним предметом її пізнання є притаманні цій системі закономірності. — 2. Закономірності політології Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Закономірність – це регулярна повторюваність вияву закону. Поняття закону в соціальне-політичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок. 5 Є два протилежні погляди: 1. марксистський 2. позитивістський Марксисти визнають наявність необхідних, стійких і повторюваних зв'язків, тобто законів у суспільних, в тому числі політичних, відносинах, які формулюються у суспільствознавстві, зокрема в теорії політики (“закон класової боротьби”, “закон визначальної ролі економічного базису (виробничих відносин) стосовно політичної надбудови”, “закон соціальної революції”, “закон зміни суспільно-економічних формацій”). Позитивісти вважають, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише спеціальними (точними) науками. Істинним визнаються лише те знання, яке може бути підтверджене (верифіковане) в результаті його емпіричної перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом перевірити, як правило, неможливо, воно не визнається істинним, а суспільствознавчі дисципліни не вважаються науками. Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його негативною реакцією на марксистський економічний детермінізм, відповідно до якого все суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що й зумовлює закономірний характер зміни суспільно-економічних формацій. Але не дивлячись на заперечення позитивістів, багато з них визнають закономірності, а деякі з них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони (“залізний закон олігархічних тенденцій” Р. Міхельса, “закон циркуляції еліт” В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних систем М. Дюверже, закони бюрократизації С. Паркінсона, є закономірності функціонування державної влади, сформульовані наукою конституційного права - чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспільством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парламент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду. Закономірності суспільного розвитку проявляються лише як тенденції, що відображають необхідні та стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів. 3. Структура політології 1. сторія політичних учень 2. теорія політики 3. прикладна політологія Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державне організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час. Теорія політики вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: 1. концепції політики і влади; 2. теорії політичної системи і процесів; 3. моделі політичної участі й лідерства; 4. теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; 5. теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Прикладна (практична) політологія безпосередньо стосується процесів здійснення політики: 1. розробка політичних технологій; 6 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів; лобіювання; політичні прогнозування, планування й консультування; методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін. Окрему галузь науки складає порівняльна, або компаративна (від лат. порівняльний) політологія, яка проводить порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох. У структурі політології розрізняють також емпіричний і теоретичний рівні та аспекти знань і досліджень. 4. Основні категорії, методи і функції політології Категорії політології Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Це наступні категорії: 1. політична влада; 2. політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування); 3. політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація); 4. 4.політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями); 5. політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики). Методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи: експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки. Методи поділяються на філософські, порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. спеціально-наукові, наприклад у соціології це масове анкетування; інтерв'ю; експертні опитування; обробка документів. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. 1.Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. 2.Якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про 7 політику з притаманним лише їй предметом, то до них належать: системний структурно-функціональний порівняльний біхевіористський методи Під кутом зору системного методу суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття “політична система суспільства”. Структурно-функціональний метод можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними. Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак (на використанні у першу чергу порівняльного методу грунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія). Суть біхевіористського підходу полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behavior означає поведінка). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Він передбачає широке використання в політологічних дослідженнях: статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів. Досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо. Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. Біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп (суспільних класів чи націй) і у цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу. Функції політології Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну; методологічну; практичну; виховну; прогностичну; Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні 8 явища і процеси політичного життя суспільства. Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів, наприклад такі як політика; політична влада; політична система суспільства; політичний процес; політичний режим; політична партія; Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій). Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту. 5.Становлення політології як науки і навчальної дисципліни. Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми. 1.Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільнополітичного устрою. 2.З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля. 3.Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу. 4.Великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо. 5.Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності. 6.Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. 7.В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. 9 8.У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. 9.У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето та ін. 10.У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. 11.Ще 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі. 12.В 30 - 50-ті роки центр тяжіння переноситься на емпірично спостережувану політичну поведінку людей, а згодом і на владні відносини між ними. У післявоєнний період розвиток політології був особливо успішним у США. Саме в цій країні розгорнулася так звана біхевіористська революція в соціальних науках, у тому числі й політології. Американським ученим належить також заслуга розробки системного і структурно-функціонального аналізу політики, політико-культурного підходу, порівняльної політології. У 1949 р. під егідою ЮНЕСКО утворилася Міжнародна асоціація політичної науки, що об'єднала у своїх лавах більшість відповідних національних асоціацій. У структурі політології існують наступні складові: 1.історія політичних учень; 2.теорія політики; 3.практична й порівняльна політологія; 4.пратологія (наука про владу); 5.партологія (наука про політичні партії); 6.елітологія (теорії еліт); 7.електоральна політологія. В Україні в межах галузі “Політичні науки” виокремлено такі спеціальності: 1.теорія та історія політичної науки; 2.політичні інститути та процеси; 3.політична культура та ідеологія; 4.політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку; 5.етнополітологія та етнодержавознавство. Як навчальна дисципліна 1.політологія вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. Вводячи курс політичної науки, керівництво американських університетів мало на меті сприяння формуванню політичної культури громадян, їх прихильності до демократичних цінностей. 2.У європейській вищій школі політологію почали викладати з середини XX ст. 3.СРСР стояв осторонь загального процесу становлення і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в основні постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Залучення науковців і громадян до розроблення й вивчення проблем політології суперечило інтересам панівної комуністичної верхівки. Тому до другої половини 80-х років в СРСР політологія не визнавалась за науку, а окремі дослідження політики здійснювались у межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, політичної економії, теорії держави і права та деяких інших ідеологізованих дисциплін. В Україні 1.В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”. В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій, у цей же час політологію стали викладати у вищих навчальних закладах. 2.З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих 10 навчальних закладах. Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах збільшено. Ця дисципліна введена до переліку спеціальностей підготовки фахівців. 3.Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїнському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова (Київ), Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. У недержавної форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний факультет. Лекція 2( 2 години) Тема: Історія світової політичної думки: зародження і розвиток. План 1. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу 2. Політичні вчення у Стародавній Греції 3. Політична думка у Стародавньому Римі 4. Політична думка Середньовіччя 5. Політичні вчення Відродження 1. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н.e. Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв мали релігійно-міфологічний характер. У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях 1.Конфуція і Мо Цзи в Китаї 2.Будди в Індії 3.Заратустри в Персії 4.проповідях єврейських пророків. Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями. Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом. Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять: правила ритуалу людинолюбство піклування про людей шанобливе ставлення до батьків відданість правителю відчуття обов'язку. Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині. Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму. Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. 11 "Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство). Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі. Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників". Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні. 2. Політичні вчення у Стародавній Греції. У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. є. у формі полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Процеси боротьби за владу знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління: аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих") олігархії (влади небагатьох, багатих) демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Сократ (469-399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. Збіг законного і справедливого є бажаним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам. Форми правління за Сократом царство - влада, засновану на волі народу й державних законах тиранія - заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу аристократія - правління тих, хто дотримується законів плутократія - правління найбагатших демократія - правління всіх Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії. 12 Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах діалогах "Держава", "Політик" і "Закони". Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Таблиця: людська душа - начала держави - суспільні стани Ідеальну державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, їм відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства. Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. Таблиця: кількість правителів і мета правління За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак. Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними 13 методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. 3. Політична думка у Стародавньому Римі Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття до V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва - республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності. Він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів - мудрість, у влади народу - свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми (царська влада вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних, повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади). Найкращою формою є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян. У період утвердження в Римській імперії християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354-430) Блаженного, погляди якого викладено у праці "Про град Божий". Гріховність земного державно-правового життя виявляється у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає "природним порядком" людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться "царство небесне". Спільність людей може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. 4. Політична думка Середньовіччя. Це епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювались. Сильний вплив на них справляли християнська релігія і римо-католицька церква, яка практично неподільно панувала в той час у сфері духовного життя. У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римокатолицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада - духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві. 14 Вершини своєї могутності і впливу римо-католицька церква досягли у XIII ст. Тоді завершилось створення системи схоластики - релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Про панування владик" (1265-1266) і "Сумма теології" (1266-1274). Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, але в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава. Метою державності є спільне благо і забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети передбачає збереження феодально-станової ієрархії привілейованого становища можновладців дотримання встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють державу. Сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер ("всяка влада від Бога"). Конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися недосконалими і несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з неї належить церкві. Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє: монархію (абсолютну і політичну) аристократію тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву "томізм" (від лат. Фома), проголосивши його автора святим і присвоївши йому титул "доктора ангельського". Інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці "Захисник миру" (1324-1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270- 1342). Він доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру. Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив. Держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди - в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку - держава, що грунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом влади в суспільстві виступає народ (представників впливових і заможних суспільних станів військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників), саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені - обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обгрунтував ідею 15 розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію. 5. Політичні вчення Відродження. Відродження припадає на XIV- XVI ст., це період формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували. Вредставником політичної думки був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі (1469-1527), відомий своїми працями "Правитель" (1513), "Роздуми на першу декаду Тита Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532). Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику, тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. Політичні події мають об'єктивний характер. Недоречно вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальним явищем. Політика на його думку: 1. пояснює минуле 2. керує теперішнім 3. може прогнозувати майбутнє. Введення самого терміна стато, тобто "держава", в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Зміни форм: схема Після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється. Н. Макіавеллі розрізняє: 1. монархію 2. аристократію 3. народне правління і їх спотворення 1. тиранію 2. олігархію 3. охлократію. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм, при чому Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь аморалізму. Політика - це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом "мета виправдовує засоби" дістала назву "макіавеллізм". 16 Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною зміцнення держави, не нехтує ніякими засобам. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами. Основна аксіома його політичної філософії - це думка про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Вони можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має знати, що знать честолюбна народ захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом покірність підданих найкраще гарантують примус і страх. Правитель має: 1. опікувати підданих 2. не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків 3. дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво 4. образи потрібно завдавати швидко і разом 5. благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. Домінуючим інтересом державності є самозбереження і зміцнення політичної влади будьякими засобами. Вчення Жана Бодена (1530-1596) викладено головним чином у праці "Шість книг про республіку" (1576), при чому під республікою автор мав на увазі державу взагалі. Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава виникає в результаті угоди, її мета полягає в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Найвагоміший внесок Ж. Бодена у розвиток політичної думки це розробка теорії державного суверенітету. Суверенітет - це абсолютна, постійна й неподільна влада: абсолютність - це відсутність обмежень для виявів своєї могутності постійність - це незмінне існування невизначено тривалий час неподільність - стан, коли влада ні з ким не ділить своїх прерогатив і не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування. Суверенітет не поширюється на відносини зумовлені: Божественними законами природними законами приватною власністю. Тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Ж. Боден віддає перевагу суверенній (абсолютній) монархії з окремими елементами аристократичного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Політичні ідеї утопічного соціалізму. 17 Представники утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478- 1535). Свої погляди він виклав у праці "Утопія" (1516). Суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. 1. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. 2. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. 3. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей. Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Схема правління Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель, обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568-1639). У праці "Місто Сонця" (1602 р., надрукована в 1623 р.) він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. У місті Сонця: 1. відсутня приватна власність 2. праця має обов'язковий характер 3. громадяни забезпечені всім необхідним. На відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку, у місті Сонця регламентується навіть особисте життя громадянина. Таблиця гілок влади і правителів Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: 1. військової 2. наукової 3. відтворення населення шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян. Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, посаду правителя він обіймає до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Верховний правитель та його найближчі помічники - Сила, Мудрість і Любов - не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами. Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя знайшли подальше теоретичне обгрунтування і були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму, це 1. заперечення приватної власності 2. суспільна організація виробництва й розподілу 3. обов'язковість праці 18 4. детальна регламентація суспільного та особистого життя 5. недооцінка прав і свобод індивіда Лекція 3 ( 2 години) Тема: Політична система суспільства План 1. Сутність, структура та функції політичної системи. 2. Типологія політичних систем. Політична модернізація. 3. Основні напрями, особливості та та проблеми розвитку політичної системи України. Сутність, структура та функції політичної системи. Функціонування соціальних спільнот (народ, нація, класи, соціальні групи та прошарки, демографічні групи та ін.), а також індивідів не зводиться до політичної діяльності і різних форм її організації. Політична система суспільства є підсистемою більш широкої системи - "суспільство", "громадянське суспільство" Громадянське суспільство, за Г. Гегелем, - це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Поняття громадянського суспільства включає сукупність політичних і неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, духовних, моральних, релігійних та ін. Воно включає широку систему соціальних інституцій і міжособистісних відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів і колективів, задоволення їх інтересів і потреб. Йдеться про такі інституції, як сім'я, церква, засоби масової інформації, культурні установи, наукові об'єднання, професійні асоціації та ін. Громадянське суспільство є основою існуючих економічних, соціальних, культурних та інших відносин, якість та рівень розвитку яких значною мірою визначають розвиненість політичних структур - держав, партій, партійних систем, громадських об'єднань. Воно також є опорою функціонування їх. Історичний досвід дає підстави стверджувати: там, де існує розвинене громадянське суспільство, наявні передумови демократичної політичної системи. Відсутність розвиненого громадянського суспільства призводить до створення тоталітарних політичних систем Суспільство в процесі розвитку прагне до упорядкованості. Політична сфера через упорядкування політичного життя організується у політичну систему. Щоб зрозуміти понятя "політична система", потрібно розглянути поняття системи взагалі. Система - це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єдність. Головною особливістю соціальних систем, на відміну від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та їх різноманітних об'єднань. Ознаки структурних елементів системи прямий, безпосередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх якісна визначеність. однопорядковість, однорідність і субстанційна сумісність структурних елементів. вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу. органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елементами системи. структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних властивостей і структурні зв'язки. До середини XX ст. політологія існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отриманий завдяки розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Розрізнені політологічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки 19 створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства. Теорії політичних систем створили Толкотт Парсонс, Девід Істон і Габріель Алмонд. Американський соціолого Толкотт Парсонс (1902-1979), представник структурно-функціональної школи у праці "Соціальна система" (1951) розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були: 1.суспільні цілі, 2.норми, 3.цінності 4.ролі. Елементами суспільства як системи є інститути, кожен з яких виступає підсистемою великої суспільної системи. Кожній суспільній системі (підсистемі) властиві чотири основні функції, що забезпечують збереження й виживання будь-якої системи адаптація, тобто специфічний різновид взаємодії соціальних суб'єктів із середовищем, в результаті і в процесі якої відбувається пристосування її вимог до навколишнього середовища. досягнення цілей (забезпечує політична підсистема, політика). інтеграція, тобто досягнення стану зв'язаності окремих диференційованих елементів, наявність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними суб'єктами індивідами, соціальними спільностями, організаціями тощо (забезпечують правові інститути, владні структури, норми права, звичаї). підтримання системи (забезпечується віруваннями, мораллю, органами соціалізації - сім'я, школа, мистецтво тощо). Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.) у працях "Політична система" (1953), "Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965) і "Системний аналіз політичного життя" (1965). За вихідну модель він використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи - економічна, соціальна і духовно-ідеологічна. Політичну систему Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільнополітичної системи. Головне призначення політичної системи полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування. Взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем і всередині самої системи відбуваться на вході, всередині й на виході. На вході - це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо, є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. Крім вимог, необхідна й їх підтримка суб'єктами та об'єктами політичного життя, політична активність. Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі і проявляється в формах голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або виших посадових осіб тощо. 20 Габріель Алмонд розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої маї певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Це система взаємодії, шо виконує функції інтеграції і пристосування яв допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність.Як і будь-яка інша система політична система виконує два базових набори функцій - входу і виходу. Є чотири функції входу і три виходу. Функції входу здійснюються недержавними формуваннями: політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації, а функції виходу - державними органами. Функції входу: політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Дві функції входу - політична соціалізація і політична комунікація - передбачають наявність сфери політичної діяльності. Функції виходу: розробка норм (органи законодавчої влади); застосування норм (органи виконавчої влади); контроль за їх дотриманням (судові органи). Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Структура - це доступна спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі - це одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична, компоненти системи. Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політично! системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства. Суть першого підходу (Д. Істон) , який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині. Суть другого підходу (Г. Алмонд) , який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на вивченні входів і виходів, а також зворотніх зв'язків, нкі встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Політична система суспільства грунтується у першому варіанті як система "взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності" (Д. Істон), у другому - як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються "із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу" (Г. Алмонд). Політична система суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури. Існують також інші визначення структури політичної системи суспільства. Їі становлять такі елементи як: політична, державна влада; політичні відносини; політична організація суспільства; політична культура. Інколи структуру системи визначають через політичні інститути з огляду на те, що 21 саме вони організують політичне життя. Політичні інститути - це певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів місцевого самоврядування, громадських організацій та ін.), що визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства (військові комітети, комісії), певної діяльності (президентське правління). Специфіка політичних інститутів полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована відповідними законами, рішеннями і іншими юридичними актами. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, шар, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети. Держава - основний політичний інститут, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій, груп інтересів. Це політична форма організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер, культури. Вона покликана захищати інтереси людей певної території і регулювати з допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідності спеціальні органи примусу. У внутрішній структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Політичні партії представляють інтереси соціальних груп і ставлять метою реалізацію їх інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Групи інтересів - найрізноманітніші, організовані групи, спільності людей (профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі союзи і об'єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів та ін.). Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньогрупову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і припиняючи відхилення від норм поведінки. Крім функцій, які виникають з концепцій америкнських вчених вітчизняні дослідники виокремлюють ще й наступні: Функція забезпечення цілісності громадянського суспільства. Владно-політична функція. Функція народної, національної інтеграції. Функція управління. організації, а саме функціонування як самоціль. Функція відтворення політичного життя. Функція демократизації життєдіяльності суспільства. Функція організації й упорядкованості політичного життя. Функція консолідації соціально-політичних сил. Функція соціально-політичної модернізації. Функція стабілізації соціально-політичного життя (див. детальніше про зміст цих функцій). Існує інша класифікація функцій політичної системи. За нею політична система виконує 3 головних функції: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-політичної діяльності а також мобілізаційну, дистрибутивну функції і функцію легітимації (див. детальніше про зміст цих функцій). Типологія політичних систем. Політична модернізація. Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні моделі політичних систем: командна; 22 змагальна; соціо-примирлива. Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно "чистому" вигляді. Командна політична система характеризується такими ознаками: інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру; прийняття центром рішень; ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях; протистояння політичному плюралізму; командний стиль управління всіма сферами суспільного життя; панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції; виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи; приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод; зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи; поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства; відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів. Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеологи є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування. Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: політичний плюралізм; наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через "групи тиску", що інституційно відокремлені й змагаються між собою; наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян; примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні; зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.; захист конституційного ладу, його правових засад; ставлення до права як до цінності та ін. Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-державах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму. Соціопримирлива політична система має такі ознаки: 23 висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм; уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру; поступове і постійне здійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін. Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації. Типи політичних систем неоднаково проявляли себе у конкретному часі й історичному просторі. Людство завжди замислювалось над проблемами ефективності їхнього функціонування. Говорити про історичну життєздатність названих вище типів політичних систем у сучасному, цивілізованому світі можна, виходячи з певних індикаторів ефективності. Індикаторами ефективності політичної системи є загальнолюдські цінності: суспільний прогрес; демократія; політичні права й свободи людини; соціальна справедливість; людський вимір політики; всебічний розвиток особи. Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж названі розкласти на складові. Всі вони визначають ефективність функціонування політичної системи. Моделі політичної системи в залежності від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів запропонував Габріель Алмонд. Він поділив їх на чотири типи: англо-американський (Канада, США, Великобританія, Австралія); континентально-європейський тип (Франція, Німеччина): доіндустріальний (частково індустріальний) - Африка і Латинська Америка; тоталітарний тип (Кітай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Політична модернізація є однією з функцій політичної системи. На кожному історичному етапі свого розвитку суспільство ставить за мету соціальну модернізацію. Для країн посткомуністичного суспільства це означає швидкий рух до сучасних цивілізованих структур, високого рівня життя. А цього можна досягти на основі нових технологій і зрілих політичних відносин. Суспільство, для якого характерним є процес модернізації, здійснює відтворення на органічній новації, а не на тенденції розриву або руйнування попередніх організацій. Воно прагне до збалансованості, гармонії економічної, політичної, правової та інших систем, а також їхніх внутрішніх елементів. Основні напрями, особливості та та проблеми розвитку політичної системи України. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами: По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. 24 По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізацгї та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверге, сучасна політична система України - це перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо хльових актів органів Іюлііичної влади. Для більшості насслення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства: 1. в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; 2. в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; 3. в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової "практичної моралі", значна частина населення все ще перебуває під впливом "культурного шоку", зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; 4. не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством. Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. Політична система України етатизована (одержавлена) з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над "каналами розподілу" і "нуворишів", здатних "стимулювати" в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату. Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх. Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей. По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії. По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур. По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно- 25 патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницьке створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними, базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу. По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об'єктивно поставили під сумнів "справедливість" існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини. В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн. В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів І незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Лекція 4 ( 2 години) Тема: Політична діяльність і влада. План 1.Влада як соціальний феномен. Ресурси влади. Класифікація влади. 2.Сутність політичної влади, її функції. Легітимність політичной влади. 3.Політичний режим, його сутність та типологія. Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки - кратології (від грецьк. кратос - влада і логос слово, поняття, вчення) як сукупності знань про владу. 1.Влада як соціальний феномен. Ресурси влади. Класифікація влади. Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на 26 поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення. Основні концепції влади наступні: телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів); реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт); системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому); біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини); психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності). Причини владних відносин Біологічний підхід визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварин є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві, а й у тваринному світі. Витоки біологічного підходу до розуміння влади кореняться ще в античній філософії. Але між відносинами в суспільстві та у тваринному світі існує принципова відмінність, бо відносини в суспільстві мають свідомий характер, тоді як у тваринному світі вони зумовлюються інстинктами і рефлексами. Антропологічний підхід пов'язує поняття політичної влади з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства. Політологічний підхід до розуміння влади грунтується на органічному зв'язку влади й політики і пов'язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави. Ресурси влади - це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади. Ресурси - це предмети споживання; кошти; засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва; знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя. За характером вони поділяються на 1. утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. 2. примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу. 3. нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми Залежно від засобів здійснення розрізняються різні види влади: 1. економічна; 2. соціальна; 3. політична; 4. духовно-інформаційна; 5. сімейна. Економічна влада - це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє 27 володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо. Соціальна влада означає розподіл соціальних благ (визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв). Духовно-інформаційна влада - це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей (мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо). Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів - людей з високими моральними рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Та й незаперечна влада кримінальних авторитетів грунтується на так званих поняттях - нормах, за якими живе злочинний світ. Найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві мають засоби масової інформації - преса, радіомовлення, телебачення, а останнім часом - міжнародна інформаційна комп'ютерна мережа Інтернет. Сімейна влада побудована на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет є виявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо. 2. Сутність політичної влади, її функції. Легітимність політичнойї влади. Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати "владою грошей", духовно-інформаційну "владою інформації", сімейну - "владою авторитету", то політичну владу - "владою права", що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації. Політична влада - це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм. Політична влада здійснюється 1. державою; 2. політичними партіями і громадсько політичними організаціями; 3. органами місцевого самоврядування. Специфіка державної влади полягає в тому, що вона 1. здійснюється спеціальним апаратом; 2. поширюється на всю територію країни; 3. наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу. Влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. Засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними. Влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію. Основні особливості політичної влади: 1. верховенство 2. публічність 3. моноцентричність 4. легальність 28 5. різноманіття ресурсів. Верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів. (від лат. публікує - суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів. Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми. Кумулятивний характер проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовноінформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб економічні, соціальні та інформаційні ресурси. В результаті зосередження в руках небагатьох осіб ресурсів економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління, коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей. Функції політичної влади: 1. керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо. 2.інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп. 3.оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння. 4.забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування. Легітимність політичної влади Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що 29 означає "законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації. Ознаки легітимності політичної влади 1. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною. 2. Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною. Типи легітимності політичної влади за М. Вебером Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади. Руть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках. Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на Основі існуючих 30 правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади. Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам. За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: 1.суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; 2.суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; 3.відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; 4.бюрократизація і корумпованість державного апарату; 5.націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади; 6.дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми. Загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10-20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. 3.Політичний режим, його сутність та типологія. Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади. Авторитарний політичний режим характеризується тим, що: 1.у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату; 2.з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій; 3.органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону; 4.виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями; 5.обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади; 6.обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення. Є три види авторитаризму: реформаційний; стабілізаційний; деструктивний. Автократичному політичному режиму притаманні: обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення; 31 існування єдиного центру реальної політичної влади. Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших. Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, - це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи. Тоталітарний політичний режим має такі ознаки: 1. жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади; 2. відсутність легальної опозиції; 3. наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології; 4. нетерпимість до політичного інакомислення; 5. примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань. Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона". Анархічному політичному режиму притаманні: 1.ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи; 2.взаємна конфронтація або атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій; 3.втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили; 4.відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади. Охлократичний політичний режим характеризується: 1.некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці; 2.відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, популізм; 3.апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства. Демократичний режим являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства: 1.На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає: a.наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність наявністьфункціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій; b.відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції); c.гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації; e.право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони; f.широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя. 32 2. Порівняно з автократією демократія характеризується: a.виборністю; b.періодичною змінністю; c.підзвітністю (в тому числі юридичною відповідальністю) найвищих посадових осіб; e.юридичною рівністю громадян; f.гарантіями прав меншості та недопущенням сваволі більшості. 3.Як протилежність тоталітаризму демократія - це: a.чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи; b.визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси; c.ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства. 4.На відміну від анархії демократія передбачає: a.наявність ідеї єдиної (але й плюралістичної) політичної системи; b.певний порядок, законність, передбачуваність та цивілізований характер основних моделей поведінки громадян, державних органів та легальних організацій; c.монополію держави на організоване застосування збройної сили. 5.Заперечуючи охлократію, демократичний політичний режим утверджує: a.компетентність, високий професіоналізм посадових осіб (особливо вищих), їх порядність, дисциплінованість, готовність до безкорисливих дій на благо всього суспільства; b.переважання у суспільстві почуття громадянської відповідальності його членів, тобто рішучості керування не лише особистими або груповими інтересами; c.здатність органів політичної влади до обґрунтованого виявлення нагальних потреб розвитку суспільства, вироблення та проведення політики, яка спрямована на погодження інтересів різних соціальних груп. "Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням "демократичні - недемократичні". Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів: 1. постійні та тимчасові; 2. нормального та надзвичайного функціонування; 3. конституційні та неконституційні; 4. режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності); 5. світські, релігійні та атеїстичні; 6. безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні; 7. цивільні та військові; 8. режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні; 9. режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допомогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили; 33 10. режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Лекція 5 ( 1 години) Тема: Політичне лідерство і роль особистості в політиці.. План 1. Поняття і сутність політичного мислення. Типи політичних лідерів. 2. Політичне лідерство в сучасній Україні: механізм формування і функціонування, критерії оцінки популярності й ефективності. Лідерство – невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві мину-лого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язан-ням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна пе-ребудова життя суспільства неможлива без кардинального ре-формування управління, без наявності професійного корпусу політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, громадсько-політичними рухами і неформальни-ми об’єднаннями. Лідерство – це не новий стиль керівництва, а засіб органі-зації влади в громадянському суспільстві з розвинутою політич-ною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників – основа нової сучасної політики. Проблема політичного лідерства та політичних еліт багатоп-ланова. Мета теми – лідерство і еліти як специфічний аспект політичної діяльності та політичних відносин. План лекції 1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідер-ства. 2. Сутність політичної еліти, концептуальні напрями тлума-чення еліт. Типологія еліт. Лідерство – невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві мину-лого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язан-ням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна перебудова життя суспільства неможлива без кардинального ре-формування управління, без наявності професійного корпусу політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, громадсько-політичними рухами і неформальни-ми об’єднаннями. Лідерство – це не новий стиль керівництва, а засіб органі-зації влади в громадянському суспільстві з розвинутою політич-ною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників – основа нової сучасної політики. Проблема політичного лідерства та політичних еліт багатоп-ланова. Мета теми – лідерство і еліти як специфічний аспект політичної діяльності та політичних відносин. План лекції 1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідер-ства. 2. Сутність політичної еліти, концептуальні напрями тлума-чення еліт. Типологія еліт. Сутність і типологія політичних лідерів. Розглядаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф.Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини; лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З.Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так, як сім’я потребує авторитетного батька. Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лідер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства. 34 Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для «доіндустріального суспільства»). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади. Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У даному випадку влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М.Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери. І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями. У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства: — функція особистості, яка володіє певними рисами; — наслідок сили особистості; — фокус групового процесу; — мистецтво встановлення згоди поміж людьми; — особистий соціальний контроль; — поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю; — здатність впливати на людей насамперед емоційно і т.п. і т.д. За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або вступають у конфлікт, і тоді ефективність роботи організації зменшується. Лідерство — елемент структуралізації гурту. Його існування й функціонування визначаються об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства. У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів: — лідер першого рівня — малого гурту; — лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії); — лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі. Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерна ознака цього рівня — лідерство формується на основі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малого гурту притаманні, як правило, організаторські здібності, вміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Лідер малого гурту має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих гуртів і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато 35 інших рис. Це пов’язано зі сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — інтереси кожної людини. Які ж риси мають бути притаманними лідеру громадського руху? Не претендуючи на повноту, виділимо такі: висока працездатність, аналітичний розум, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної й державної діяльності, твердість принципів і переконань при здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, вміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо. Лідерство в національному масштабі — це: — «дистанційне» лідерство (лідер і його послідовники не мають прямих контактів із населенням; їхні відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину); — «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями); — фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства. Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його роль виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта». Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази і розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. Роль лідерів є особливо значною у переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. При цьому поширена думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер у змозі підвищити ефективність управління гуртом, партією або державою. Проте його основне завдання — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці. Відродження демократичних інститутів лідерства в Україні. Вивчаючи це питання, необхідно зазначити, що радикальні зміни у формуванні й функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-політичного лідерства. За умов відсутності монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми стоїмо нині перед перспективою появи великої кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему у рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя. Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопартійність. Зараз політичних партій, що зареєстровані Міністерством юстиції, вже понад п’ятдесят. Ми є свідками й учасниками унікального явища в політиці — майже одночасного виникнення численних партій і громадських рухів і, звичайно, феномена суспільно-політичного лідерства, що зумовлений цим процесом. На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічний ланцюг: народження громадської організації, її наступний розвиток і формування з неї партії або гурту партій, перехід від неформальної стадії до стадії нормативного конституювання. І на всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, посилення їхнього авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з політичної сцени. Внаслідок формування багатопартійної системи ми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві зв’язані між собою системи партійно-політичного лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство міжпартійного плану. На цю роль в Україні претендують центристська партія «Нова Україна», Народний рух України, партії лівого блоку тощо. Процес демократизації, що розгорнувся у нашому суспільстві, і принципово новий у цьому зв’язку підхід до формування й організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі й отримала 36 депутатський мандат не тільки тому, що чітко викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем. Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів, як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії в умовах багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів. Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо стає нагальною у складних ситуаціях життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства у вирішенні складних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизначеного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними лідерами, що очолили вихід суспільства із кризи, були Ф.Рузвельт, У.Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л.Валенса, В.Гавел. Розвиток політичних подій у державі, коли у суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, але їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на основі загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу і прийнятну для суспільства програму виходу з кризи та виокремити зі свого середовища достойних загальновизнаних лідерів? Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежатиме розвиток України як суверенної держави. Лекція 5 ( 1 години) Тема. Політика і етнонаціональні відносини. План лекції: 1. Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. 2. Зміст і сутність національної політики у житті суспільства. 3. Національна політика в Україні. 4. Національні меншини як суб'єкти політики. Розглядаючи перше питання стосовно ролі і місця націй та єтнонаціональних відносин у політичному житті, зазначимо, що роль націй та етнонаціональних відносин у політичному житті, розв'язанні політичних проблем детермінована змістом і спрямуванням національної політики. Вона залежить від: типу і характеру політичної влади; форми політичного панування; ставлення до національних проблем та міжнаціональних стосунків, політичних режимів, їх лідерів; соціальних основ суспільного ладу; рівня розвитку демократичних засад в країні; оцінки визначення пануючих фактичних постулатів щодо сутності нації як спільності людей. Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різними країнами загострює національні проблеми, які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біженців. Як наслідок - 37 національна проблема набуває глобального, планетарного характеру. Тому з’ясування причин загострення міжнаціональних відносин і винайдення способів розв'язання проблеми самовизначення народів є одним із найважливіших завдань політичної науки. Узагальнення наукових підходів до ролі і значення націй та етнонаціональних відносин в суспільно-політичному поступі, об'єктивний аналіз політичної практики свідчать про зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом прогресивних інтеграційних процесів на демократичній і добровільній основі. У той же час бажаною, але політичне неможливою умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на створення самостійної держави. За такої ситуації нації-держави повинні будувати свою політику на обов'язковому врахуванні національних інтересів, національної самосвідомості малих, бездержавних націй. У протилежному випадку нехтування їх існуванням і егоїстична експлуатація їх самобутності каталізує виникнення негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах. Сьогодні у світі налічується понад двох тисяч етнонаціональних спільнот. Нація - це найбільш розвинута етнічна спільність, в порівнянні з родом, племенем, народністю. Вона формується протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, "змішування " представників різних племен та народностей, і як правило, появи у них спільних економічних зв'язків, території, мови, культури. Упродовж усієї історії людства розвитку етносу притаманні дві тенденції: 1. Етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури. 2. Інтеграція, об'єднання нації, що сприяє розширенню зв'язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами. Обидві тенденції (національна й інтернаціональна) взаємозв'язані. В їх основі лежать об'єктивні економічні та соціально-культурні потреби. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації. Перша тенденція зумовлює внутрішнє самовдосконалення, розквіт етносу. Друга - веде до взаємозбагачення народів, обміну національними цінностями, зміцнення взаєморозуміння, довіри, дружби і співробітництва. Отже, між існуючими спільнотами формуються певні відносини. Під національними відносинами розуміють відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. У системі національних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено передовсім: значенням держави як важливого чинника формування й розвитку нації; внутрішнім зв’язком національних і класових проблем. До сфери державної політики належать такі питання національних відносин: національне самовизначення; поєднання національних та загальнолюдських інтересів; рівність прав націй: створення умов для вільного розвитку національних мов та культур; підготовка й представництво національних кадрів у структурах державної влади; відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення. Оскільки політика - це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, всі аспекти взаємовідносин націй, народностей і етнічних груп носять політичний характер. Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України "Про національні меншини в Україні", "Про біженців", "Про громадянство України " . Переходячи до другого питання щодо змісту і сутності національної політики у 38 житті суспільства, відзначимо, що національна політика - це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. Національна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною демографічною, культурною та іншими видами політики. Соціальні, економічні, культурні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. У той же час національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, демографічної, культурної політики. Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Поточні завдання цієї політики випливають із сьогоднішньої ситуації. У механізмі національної політики дуже важливими е диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію у певному регіоні або національно-територіальній одиниці. Національна політика в тій чи іншій державі має враховувати: географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності; національний склад населення; співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами. Під натиском етнонаціональної проблеми розпалося багато імперій. Серед новітніх прикладів - розпад СРСР та Югославії. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (проблема Ольстеру, пов'язана прагненням частини населення до виходу із складу Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії та приєднання її до Ірландської Республіки), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) тощо. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічнцх спільностей свідчить про існування особливого типу соціальних відносин - міжнаціональних. Політична практика засвідчує, що важливою функцією національної політики є розробка ефективних шляхів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів. Доведення етнічних суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки намагання кожної із сторін конфлікту "перемогти" неминуче наштовхується на протидію протилежної сторони, прикладом чого є події в Таджикистані, Югославії, на Кавказі тощо. У національній політиці будь-якої багатонаціональної держави важливо чітко відокремлювати вияви націоналізму: агресивний, руйнівний, зоологічний; та творчий, прогресивний, який здатний створити сприятливі умови для суспільного поступу. Націоналізму властива підвищена різноманітність змісту, форм прояву, практичних завдань, на вирішення яких він спрямований. Діапазон його політичної конкретизації вбирає в себе як антигуманні, антилюдські доктрини (фашизм, нацизм, расизм), так і більш "м'які" варіанти розпалювання національної ворожнечі, недовіри. Він проявляється і як великодержавний шовінізм, і як націоналізм малих народів, найсуттєвішою проблемою яких є етнічне виживання, уникнення насильницької асиміляції. Рис націоналізму набуває політичний курс окремих країн на національне самовизначення, ізоляцію, автаркію. Працюючи над третім питанням - національна політика в Україні, слід зазначити, що у процесі свого розвитку Україна сформувалася як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів: це 14 млн. осіб або 27,3% від усього населення України. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп 39 (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна питома вага яких у складі населення України становить 99, 6%. Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об'єктивно виникають у сфері міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. В ст. 11 Конституції України записано: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також: розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України". Управління етнонаціональними процесами повністю може бути реалізоване лише у поєднанні з економічними, соціальними і культурно-виховними напрямками державної діяльності. Цей різновид управління - не втручання у природно-історичний хід розвитку етносів, а створення природних умов для їх розбудови, для розв'язання проблем і суперечностей, що можуть виникнути у міжетнічних відносинах. Успішність державотворчих процесів значною мірою залежить від проведення виваженої етнополітики з урахуванням специфічних особливостей, а саме: 1) пошуку оптимального співвідношення у задоволенні потреб етнічного розвитку українців й етнічних меншин; 2) врахуванню різного типу розселення представників національних меншин (одні проживають компактно у чітко визначених регіонах держави, а інші "розсіяні" по усій країні); 3) духовно-культурних відмінностей у розвитку національних меншин; 4) полілінгвістичністі українського середовища, зокрема наявності у ньому великих мовних груп: україномовної та російськомовної, які не збігаються з поліетнічним складом населення; 5) нерівномірності стадій етнічного відродження у різних національних меншин; 6) необхідності координації Україною своєї етнополітики з етнополітикою тих держав, в яких українські національні меншини є діаспорою. Основними напрямами державної політики в Україні у сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження; перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор утворення громадянського суспільства; розвиток культурної самобутності українського етносу, української культури та мови; створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної і культурної реабілітації; розширення співробітництва із зарубіжними українцями, піклування про їх національно-культурні потреби ; утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп; зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками; удосконалення правових основ регулювання міжнаціональних відносин. Здійснення державної політики у сфері міжнаціональних відносин покладається на відповідні центральні і місцеві органи виконавчої влади. У Верховній Раді України діє Комітет з 40 питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При місцевих радах депутатів можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин, порядок функціонування яких визначається відповідними депутатськими радами. Регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси. Окремі етнополітичні питання розв'язуються Міністерством освіти і науки, Міністерством культури і мистецтв тощо. Культурна діяльність етносів стала відігравати вагому роль у пробудженні почуттів національної гідності, упевненості національних меншин у творчих силах своїх етносів, і є важливим чинником творення всеукраїнського культурного простору. Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов'язали свою долю з українською землею. Важлива роль у консолідації, злагоді та стабільності українського політичного суспільства належить мовній політиці. Розв'язання мовної проблеми сприяє нормалізації міжнаціональних відносин і справжньому національному відродженню всіх етносів. Ось чому мовна політика держави, що ґрунтується на рівноправності мов, їх вільному розвитку і функціонуванні у всіх сферах життя, посідає провідне місце. Ще у 1989 р. прийнято закон про мови, згідно з яким українська мова визнана державною в республіці й їй забезпечується всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, створюються необхідні умови вивчення і поглибленого оволодіння нею. Серед найважливіших завдань у галузі мовної політики є : формування належного ставлення людей до освітніх та культурних верств, які б пропагували вивчення української мови; введення підготовчого рівня знання мови біженцями, емігрантами, іноземцями; досягнення повної рівноправності мов, зміцнення позицій української мови як державної. Закінчуючи вивчення теми на четвертому питанні - національні меншини як суб'єкти політики, слід звернути увагу на визначення в ст.3 Закону України "Про національні меншини в Україні" національних меншин як груп громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Важливість реалізації прав іноетнічного населення на вільне користування рідною мовою, створення і підтримку освітніх та культурних установ міністерствами та відомствами враховане у Концепції розвитку культур національних меншин (розроблена у 1995 р.), де були визначені пріоритетні напрями державної політики у цій сфері: відродження традицій і звичаїв національних меншин, збереження й охорона пам'яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етнічних груп в Україні тощо. Провідною проблемою етнополітики виступає забезпечення функціонування у різних галузях життя мов етнічних груп. Мовну політику в Україні регламентують Конституція України, Закон УРСР "Промови в Українській РСР" та ін. нормативні акти. Ними забезпечується вільний розвиток і використання мов національних меншин, що стало одним із вагомих факторів запобігання міжетнічних конфліктів. Зауважимо, що базовий закон про мовну політику України застарів і багато його норм суперечать Конституції України, а тому на часі прийняття нової редакції закону, який би враховував етнологічні закономірності розвитку багатомовного поліетнічного українського соціуму. Реалізується державна програма відродження та розвитку освіти національних меншин, виникають нові типи навчальних установ, а саме: гімназії, ліцеї, недільні школи з єврейською, румунською, польською, угорською мовою викладання. Але сучасний стан задоволення освітянських потреб національними меншинами ще не відповідає їх запитам і перед нашою державою стоїть завдання ліквідувати дисбаланс між етнокультурними 41 потребами населення у галузі освіти та реальними послугами, які надаються на практиці навчальними закладами. Таким чином: 1. Під національними відносинами розуміють відносини між суб'єктами етнонаціонального розвитку - націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. 2. Правові засади державної політики у сфері міжнаціональних відносин визначені в Законах України "Про національні меншини в Україні" , "Про біженців", "Про громадянство України" та ін. 3. Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. 4. Об'єктами національної політики с нації, народності й інші етнічні спільноти, а також відносини, що складаються між ними. 5. Суб'єктами національної політики виступають держава (її органи), політичні партії, громадські організації тощо. 6. Національна політика України спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об Активно виникають у сфері між національних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. Лекція 6 ( 1 години) Тема. Політична ідеологія і політична культура. 1. Політична культура та її зміст.Типологія політичних культур. 2. Вітчизняна політична культура: історія формування та проблеми оновлення. 3. Політична свідомість як форма відображення політичного буття. 4. Сутність, структура, типи політичної культури. Глибоке вивчення політичног життя суспільства неможливе без аналізу сутності його політичної культури як важливої якосної характеристики цього життя. Політологія надає великого значення дослідженню політичної культури, яка нерідко детермінує певні політичні процеси в суспільстві, накладає відповідний відбиток на характер та особливості цих процесів, пояснює їх джерела. В цілому політична культура є складовою частиною культури суспільства взагалі. Коротко зупинимось на останній. Культура від древньолатинського означає оброблювання. Спочатку цим терміном позначали оброблювання землі, потім поступово зміст поняття розширивсядо оброблювання природи, а десь на рубежі XVIII-XIX ст. під культурою почали розуміти і оброблювання людини. Сьогодні, слід сказати часто буденне поняття культури не співпадає з науковим. Більше того в науці культуру розуміють по-різному. На це, мабуть, впливає, насамперед, багатогранність культури як людського явища (культура взагалі, культура праці, відпочинку, спілкування, мислення, мови тощо). Звідси дуже багато визначень культури, які, з одного боку, створюють певні труднощі при дослідженні цього феномена, з іншого - дають можливість творчо підійти до аналізу культуростворюючих явищ. Культура відображає певний рівень, ступінь розвитку та практичного здійснення людських сутнісних сил. Це розуміння можна віднестияк до родового поняття культури, так і до 42 індивідуального. Культура є результат реалізаціі людиною своїх потреб, здібностей, знань, вмінь,навичок тощо. Ці людські сили відкладаються в результатах діяльності людини матеріальних, соціальних, духовних. Тому культур можна виявити всюди - в економіці, політиці, моралі, релігії, науці та ін. Але для спрощення вирізняють культуру трьох видів- матеріальну, духовну та функціональну. Перша розкривається через засоби праці, технології, різноманітні будівлі, заводи, фабрики, мости таінше. Друга фіксується в уявленні про світ, ідеях, ідеалах, теоріях, ідеологіях, соціальній психолгії тощо. Третя ж заключає в собі способи діялбності людей, способи їх мислення. Всі ці елементи культури (праці, мисленні, організації життя і т.д.). Все коротко сказане вище дає змогу визначити і політичну культуру, а також розглянути її зміст. Термін політична культура розкриває рівень, ступінь, міру розвитку та практичної реалізації людських сил в політичній сфері життя суспільства. Це результат практичного втілення знань,умінь,навичок конкретних людей та суспільства в цілому, людських здібностей в сфері політичної влади, функціонування держави, політичних рухів, політичног життя в цілому. Політична культура включає також форми взаємозвязку людини та держави, громадянського суспільства та політичної системи. Звідси така важливість політичної культури в житті суспільства в цілому, бо вона допомагає пояснити характер та особливості конкретної політичної системи, пануючого політичного режиму тощо.політична культура прямо чи опосередковано впливає на поведінку людей,на діяльність різнихполітичних партій, організацій, держави, політичних лідерів. Вона має значеня в розробці та долі планів реформування всякого сучасного суспільства. Адже від того, як спримаються народом ті чи інші політичні цінності, дуже часто заледить успіх та ефективність суспільних реформ. Нарешті, це прямо детермінує політичну та суспільну стабільність в країні. І в цьому - своя частка політичної культури суспільства. Який же зміст політичної культури суспільства, які її основні елементи. В політологічній літературі з цього приводу немає єдиної думки, причому зміст політичної культури прямо випливає з того, що розуміють під нею різні автори. Так, відомі дослідники цієї проблеми в США Г.Альмонд та С.Верба вважають, що політична культура є сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних обєктів. Тому вона включає в себе знання, почуття, оцінки про політичну сферу життя суспільства. Англієць С. Уайт розуміє під культурою спосіб політичної поведінки суспільної групи та природу політичних вірувань і цінностей її членів. На думку Ф.Бурлацького та А.Галкіна, в політичну культуру не можна включати політичну поведінку, бо остання є більш ширшим явищем, ніж культура. Тому в політичній культурі мають бути лише елементи політичної свідомості. Як бачимо, підходи різні, всі вони мають певну рацію. І основне питання про зміст та сутність політичної культури полягає в тому,що в неї включати: елементи політичної свідомості чи поведінки. Думається, що найкраще було б розглядати політичну культуру як сукупність не тільки політичної свідомості та поведінки, а й способів політичної діяльності. Тобто, знову ж таки розглянути три її основні елементи. До характеристики їх і звернемось. а) свідомісні елементи політичної культури включають: 1. політичні уявлення про різні аспекти політичного життя: про політичну систему, полтіичний режим, владу та управління, про носіїв владних повноважень, рівень демократизму в суспільстві тощо. Джерелом політичних уявленьвиступають, як правило, знання людей про відповідні явища політичної сфери. Такі знання формуються як на практичному рівні, так і шляхом теоретичного аналізу, виступаючи базою для розвитку стабільних стереотипів свідомості про політичні явища, відіграючи потім суттєву роль в політичній діяльності людей. Підкреслимо, що політичні уявлення як елемент політичної структури є результатом історичних, національних, психологічних особливостей народу. Тому в кожному суспільстві ( а в ньому - серед груп населення, індивидів) вони мають свій зміст. Наприклад, уявлення американців про політику як про брудну справу, уявлення великої частки нашого народу про авторитарний режим як жорсткий; 2. політичні цінності та цінності орієнтації. Це сума, система певних потреб та інтересів, яким субєкт політичної культури віддає перевагу. Це також політичні стереотипи, 43 скажімо, про рівність, свободу, справедливість, гуманність. Відомо наприклад, як цінують американці економічну, політичну, духовну свободу, лібералізм з яким скепсисом відносяться до поняття економічної рівності, що довгий час культивувалось в нашій історії. Відомі також притаманні східним словянам царопоклоніння, патерналізм, відчуження від влади; 3. політичні настінови, ставлення, які є більш глибоким, сталим елементом свідомісної частини політичної культури суспільства. Це органічні частки політичного світогляду, які сприяють передові політичних уявлень та цінностей в площину практичної реалізації. Політична настанова - ставлення субєкта політичної культури до політичних явищ, зумовлене характером та рівнем його політичного світосприяйняття (настанова на одержання політичних занань або навпаки, наактивну участь в політичних подіях чи ні, ставлення до різних субєктів державної влади тощо). Привладами політичних настанов можуть бути законослухняність англійців (що формується ще з 1215 року Великою Хартією вольностей), настанова на персоніфікацію влади в Індії, США, існуюча в нас настанова на особистості в політиці, а не політичні програми, партії, тоді як в країнах розвинутої демократії - навпаки; б) функціональну (повенську) частину політичної культури складають: 1. політичний етикет, норми політичної поведінки. Це сума, система правил політичної діяльності, які встановленні в певному суспільстві, суспільній групі, одиничним субктом політики (лідером). Це також стереотипи, але вже не свідомості, а насаьперед діяльності, тобто способи політичної поведінки. В залежності від характеру політичної системи, історії її формування та іншого ці стереотипи мають різний зміст (норми службової ієрархії в Японії та відсутність їх в США, крайній політичний радикалізм росіян, демократичний менталітет укїнців тощо; 2. норми політичних відносин між державою та громадянином - важливий елемент поведінської частини політичної кулькури. Є найбільш глобальним, фундаментальним стереотипом політичної діяльності, що випливає з історичних традицій і характеру потичної системи певного суспільства. Коливається між двома крайніми позиціями від повного підкорення громадянина державою владою до повного хаосу та зневаження держави людьми; 3. політичні традиції суспільства, суспільних груп. Вони розкривають історичний аспект поведінської культури. Виступають важливим фактором розвитку суспільства взагалі, переходячи від одного покоління до іншого. Аналіз політичних традицій суспільства допомагає глибше розкрити характер цього суспвльства, його державної влади, партійної системи, політичного виховання громадян. Традиції часто виступають тими рамками, які стримують прогресивні зміни в суспільстві і потрібен довгий час, щоб їх перебороти. Однак політичні традиції виконують і позитивну роль, коли не дозволять порушувати конституцію певним силам для захоплення влади. Такі традиції притаманні Англії (інститут монархії), США (інститут конституції) тощо. в) інституційну (матеріальну) частину політичної культури складають: 1. сукупність різноманітних політичних інститутів, органів, що виробило суспільство за свою історію. Це - держава та її органи (законодавча влада, виконавча, судова), політичний режим. Це - політичні органи - партії та партійні системи, громадські організації, політичні рухи та ін. Таким чином, інституційну частину політичної культури складають саме ті результати функціювання політичної сфери суспільства, де реалізується влада, відображена через своє матеріальне уособлення. Це дуже важлива частина політичної культури суспільства, аналіз якої дає можливість говорити про політичну зрілість суспільства, організацію влади, методи прийняття рішень, проведення їх вжиття, методи підбору кадрів, силу закону та багато інше; 2. політична символіка - формалізоване відображення стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки. Разом з тим, це форми, через які впроваджуються відповідні політичні уявлення, ціннісні орієнтації людей, їх установки, а також політична діяльність. Тут мають на увазі прапор, герб, гімн держави. Можуть бути і інші символи (шапка Мономаха, булава Б.Хмельницького, жезл та куля московських царів). В країнах, де політична система суспільства формувалась поступово сотні років, політичними символами можуть виступати деякі елементи свідомості, поведінської або інсткукційної частин політичної культури. Так, в Англії в великій мірі таким символом є інститут монархії як 44 уособлення нації. В США символами нації є такі особистості як Дж. Вашінгтон, Ф.Д.Рузвальт, в Індії - Дж. Неру. Ми розглянули структуру політичної культури, яка є досить складною. Разом з тим, тут показаний один підхід до питання про зміст політичної культури, існують і інші. Структура політичної культури динамічна та відносна. Треба бачити взаємну залежність елементів політичної культури. Звернемось тепер до питання про типологізацію політичних культур. У вітчизняній літературі такі спроби майже не робилися, тому викорістаємо відомі класифікації зарубіжних вчених. При цьому зазначимо, що така типологія фактично означає поділ політичних культур за історичними, класовими, національними, територіальними та іншими ознаками. Американські вчені Г.Алмонд та С.Верба вирізняють три чистих типи політичної культури за історичною хронологією: патріархальну, підданську та активістську. Їх відмінність заключається загалом в ступені свободи людини по відношенні до державної влади. Поєднання цих типів дає четвертий- громадянську політичну культуру, яка відзначається пануванням поліичного плюралізму,активністю людини, лояльністю до існуючої влади тощо. цей тип культури дає найбільшу стабільність суспільства. За географічними критерієм Алмлнд та Верба називають політичну культуру доіндустріальну, континентально-європейську, та англо- саксонську. Перша характерна для всієї людської цивілізації до перших етапів капіталізму, а далі- історія поділяє політичну культуру на європейську та американську. Американець А.Браун вирізняє типи політичної культури за силою впливу на суспільство. Це- уніфікована, домінуюча, дихотомічна та фрагментарна. Перший та другий варіант вчений вважав за початкові стадії розвитку цивілізованої політичної культури, а четвертий– початком занепаду певної політичної систем, етапом розвитку партійних систем атомістичного характеру. Ідеальним же варіантом він називав третій, де існують не лише біполярні політичні та партійні системи, а й культуротворююче політичне середовище. За таким же критерієм поділяє політичну культуру суспільства К.Джовіт (США). Однак він вирізняє дещо інші типи- політичну культуру еліти, культуру політичному режиму та політичну культуру суспільства. При цьому визначальною є політична культура еліти всього суспільства. Цікавою є типологія політичних культур, зроблена відомим польським політологом Є.Вятром. його поділ здійснюється за кількома ознаками зразу: історичним, класовим та за силою впливу на суспільні процеси і суспільний прогрес. Є.Вятр виділяє два історичних типи політичних культур: традиційний та капіталістичний і посткапістичний. Традиційному типу політичної культури притаманні ідеї священного характеру влади, традиційні, патріархальні норми відносин влади та громадянина за формулою так було завжди, політична натанова суспільства на незмінність існуючих порядків. Така політична культура, за Вятром, має дві форми: основну та другорядну. Основна це та, що істотно впливає на тенденції розвитку історії, максимально відображаючи останню. Це- племенна, теократична та деспотична форми політичної культури. До другорядних, тобто тих, що суттєво не змінювали загальні картини, він відносив патриціанську та дворянську. Капіталістична та посткапіталістична політика своєю основною формою мала буржуазно- демократичну політику культуру. Вона відповідно поділяється на консервативно- ліберальну ( основні засади в Англії) та ліберально-демократичну (переважає в США). Ця форма домінує в західному світі з розвиненими стадіями демократії. Другорядні форми складають, за Є.Вятром, авторитарна політична культура та тоталітарна, що в сумі означають автократичну форму. Така культура панує, на думкувченого, в Східній Європі та деяких інших країнах світу. Розглядаючи питання про вітчизняну політичну культуру, потрібно підркеслити настіпне. Політична культура всякого суспільства має певні історичні корені, як би вони не порушувались. Завжди є певна логіка історичного, а разом з нею і політичног процесів. Тому не зовсім точним буде говорити, що сучасна вітчизняна політична культура складалася протягом останніх кількох десятиріч. До цього були періоди її злету, а були і періоди згасання. Відомий американський вчений російського походження О.Янов справедливо каже, що для правильного аналізу політичного явища потрібно брати історію не за два-три покоління, а за 45 десять, тобто за років триста- чотириста. Якщо ж так підійти до проблеми, то ми маємо розглянути історію політичної культури ще від часів Івана Грозного. Адже при ньому в Росії склалася система влади, яку до сьогодні не можуть врешті зрозуміти найвідоміші вчені (згадаймо вислів Росію розумом не збагнути). Враховуючи вище сказане, потрібно зазначити, що сучасна політична культура нашого народу зформувалася під впливом певних факторів: нерозвинутої демократії, панування ететизму та зрівняльної психології, рабського підкорення громадянина державною владою. Все це кристалізувалось досить довго в силу відокремлення політичних інтересів від громадянина, відсторонення його від влади. Політичну культуру такого типу можна назвати автократичною, відчуженою. Основною її рисою став патерналістсьий характер, який випливає з настанови про батьківське піклування верхів над низами. Багато елементів такої культури вкоренились в масовій свідомості і були використаня партійною та державною бюрократією для досягнення своїх групових інтересів. Суттєвими рисами патерналістської політичної культури, що складалася в нашому суспільстві, можна вважати: тенденцію до возвеличення органів державної влади, засекречування та міфологізації їх діяльності (вони уявляються як такі, що, мовляв, відображають певні вищі інтереси народу, його самому не завжди відомі); атрофію громадського суспільства та органів народного представництва, концентрацію реальних повноважень влади в вищих ешелонах партійно- державного апарату, які оголосили себе уособленням народної єдності. Ця риса патерналістської політичної культури є логічним наслідком процесу возвеличення органів державної влади. Адже вся історія сучасної політики заключається у взаємовідносинах держави та громадського суспільства. В Росії ж останнього як такого ніколи не було, а перші теоретичні розробки громадянського суспільства почалися тоді,як в Європі були вже зроблені практичні кроки в цьому напрямку, твори Т.Гоббса, Дж.Локка, Г.В.Ф.Гегеля булі давно відомі. викривлення відносин матеріальної та соціальної залежності верхів та ризів суспільства,коли верхи розглядаються не на утримання низів, а навпаки. Звідси- прагнення до привілеїв як компенсація піклування верхів про народні інтереси. Сьогодні в країнах, що входили до колишнього СРСР, ідуть реформи різного напрямку, інтенсивності, темпів та ін. В тому числі іполітичні. Цей процес дуже складний та болючий. Багато в чому це пояснюється тим, що зформована політична культура народів не підготовлена до сприймання нових політичнихціностей та настанов, формування нових способів політичної поведінки. Однак, уявляється, щоцей процес невідтворотний. Рано чи пізно і наше суспільство має пройти той шлях, що пройшли передові на сьогодні країни демократії. Думається, що на цьому шляху виникнуть завдання: а) перебудови політичних структур суспільства зметою подолання відчуження людини від влади. Цей процес повинен мати на меті, безумовно, економічну лібералізацію, створення прошарку власників як в економічному плані, так і в політичному та інтелектуальному; б) радикальних змін в способах політичної поведінки, переходу від конфортаційної політичної культури політичного діалогу. З цією метою необхідні: в) кардинальні зміни в підходах до ідеологічних основ суспільного життя, створення засад дійсного,а не декларативного політичного плюралізму; г) формування в членів суспільства політичних знань, уявлень,переконань, настанов, адекватного усвідомлення як власних політичних інтересів, так і суспільних, державних; д) формування сучасної політичної культури за допомогою перероблення досвіду попередніх поколінь з врахуванням особливостіей сучасного життя. Українське суспільство наштовхується на певні труднощі в реформувані політичної культури. Дуже впливає на цей процес втрата традиційних політичних ціностей, особливо тих, що склалися за часів радянської влади. Негатив навіть нев самому фактові втрати, як в темпах цьогопроцесу. Падіння ідолів відбулось надзвичайно швидко, однакнавзмін них нічого системного, вартого уваги народу, не запропоновано, за виключенням ідеї української 46 державності. До того ж сама ця ідея на перших порах розбудови держави не мала чіткого тлумачення з боку верхів та відповідного розуміння з боку низів з причин відсутності в українськогонароду власної держави на протязі кількох століть. Поряд з цим, за неповних три роки незалежності ідея державності скомпрометована невмілими діями насамперед старої та нової політичної еліти. Формування нової політичної культури нашого суспільства зараз органічно включає зародження багатьох субкультур- певних політичних орієнтацій більшості людей в межах існуючої політичної культури (молодіжні, ветеранські, жіночі, підприємницькі тощо). За умов диференції суспільства вони інтенсивно шукають свою систему цінностей, цінних орієнтацій. Обєктивно нові субкультури ще не досить стабільні, щоб суттєво, а головне, позитивно, впливати на характер процесів, що цементують політичну культуру суспільства в цілому. Звідси– конфронтаційних характер нових субкультур,який накладає відбиток на всю гаму політичних відносин в Україні. Тому формування діалогічних форм політичної культури стає однією з найважливіших задач політичного розвитку нашого суспільства. Лекція 6 ( 1 години) Світовий політичний процес. 1. Політичне життя суспільства, його сутність, основні закономірності, компоненти та історичні форми. 2. Форми політичних процесів. Еволюційний і революційний шляхи соціальнополітичного розвитку. 3. Основні положення сучасної теорії конфлікту. 4. Політичний конфлікт як соціальне явище: типологія та методологія вирішення. Приступаючи до розгляду першого питання - політичне життя суспільства, його сутність, основні закономірності, компоненти та історичні форми, треба привернути увагу на той факт, що однією із найширших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити її динамізм є політичне життя суспільства, яке визначається як сукупність духовних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики та участі в ній. Історія людського суспільства свідчить, що у різні епохи, у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його демократизму, співвідношення інтересів соціальних груп та ін. Розрізняють три різних режими існування політичного процесу: режим функціонування - політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою на основі традицій і правонаступності в розвиткові політичних зв'язків; режим розвитку, який означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується борінням різнобічних течій і тенденцій; режим занепаду, розпаду політичної цілісності, тобто напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність. Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб. Таким чином, політичний процес визначається як сукупність видів і форм діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої цілі в політичній сфері. Виділяють найбільш значущі етапи здійснення політичного процесу: перший етап - етап представлення політичних інтересів груп інститутам, що 47 приймають управлінські рішення. Організовані й неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів. Центральне значення на даному етапі політичного процесу має електоральний процес, який безпосереднім чином залежить від діючих у цій сфері норм, звичаїв і стереотипів населення, що склалися, від політичних пристрастей правлячих еліт і способів, якими вони користуються для впливу на результати голосування, від соціальної структури й етнічного складу населення, долі міських жителів, рівня освіченості й динаміки матеріальних доходів, домінуючих цінностей; другий етап - етап прийняття рішень і формулювання політичної волі, який включає наявність таких обов'язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різних можливих альтернатив. Аналіз політичного процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних осіб і груп, що виступають від імені держави, а також інформацію, якою вони володіють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля. Отже, на цьому етапі зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, ступеня розподілу гілок влади; третій етап - реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння влад добиватися адекватної реалізації прийнятих рішень і сформульованих завдань, масово підкорити їм поведінку громадян. Правлячі структури повинні забезпечити вертикальну інтеграцію політичного життя суспільства. Отже, на даному етапі політичного процесу головним питанням є вибір засобів і методів політичного регулювання (перш за все: насильницьких - ненасильницьких, ідеологізованих - неідеологізованих). Політичні процеси розподіляються за об'єктами політичного впливу: на зовнішньополітичні (його буде розглянуто в темі „Міжнародні відносини”); на внутрішньополітичні. Від здатності політичної організації видозмінювати функції своїх ланок, швидко справлятися з кадровими змінами у правлячій еліті і зміною лідерів, забезпечувати створення нових необхідних інститутів безпосередньо залежать ступінь і характер впливу політики на соціальне середовище. Відомий американський політолог Л.Бередет запропонував диференціацію політичних процесів демократичного типу. поклавши в основу їх класифікації поняття народу як основного політичного суб'єкта: пряма демократія, де населення безпосередньо впливає на владні структури і визначає зміст законодавчого процесу. Відомо, що класичні форми такого роду політичних процесів існували в давньогрецьких полісах або, наприклад, у феодальному Новгороді. Зараз такі політичні процеси майже вже не зустрічаються. Але в недалекому майбутньому розвиток електроніки неминуче створить технічні можливості постійного плебісцитарного визначення електоральних переваг населення з найширшого кола питань. А це в свою чергу змінить і механізм прийняття рішень, і домінуючі форми політичної участі, і критерії оцінки політичної активності громадян. Представницька демократія або республіка (правління без монарха): люди не тільки самі впливають на владу і виконання законів, але й висувають з свого середовища представників, що виконують функції прийняття законодавчих актів і повсякденного управління державою. Так у структурі політичного процесу з'являється інститут виборних представників, що несуть певну відповідальність за здійснення влади перед народом, що їх вибрав. В демократичних державах даного типу народ виконує політичні функції, контролюючи дії еліти. Так, наприклад, у деяких країнах встановлені права 48 населення, що дозволяють відкликати своїх представників або створюють неможливість для верхів змінювати ряд конституційних положень без всенародного референдуму. Плюралістична демократія. Цей різновид демократичного процесу пов'язаний з еволюцією республіканського ладу, що проявляється у виникненні багатоликих політичних асоціацій, які посилюють здатності вступаючих у них громадян впливати на зміст управлінських рішень. Групова мобілізація людей дає можливість уряду більш гостро відчути їх владне волевиявлення і підштовхнути до відповідних дій. Така схема передбачає наявність додаткових посередників між народом і владою. В результаті народ ще на крок відсувається від влади, точніше від прямого контролю над нею. Але одночасно він здобуває можливість більш цілеспрямованого впливу на зміст управлінських рішень. Відмінності внутрішньополітичних процесів можна визначити і за іншими критеріями. Так, з точки зору неприхованого чи прихованого здійснення державою своїх повноважень і прерогатив можна виділити: Відкритий політичний процес характеризується тим, що політичні інтереси груп і громадян систематично виявляються у електоральних перевагах, програмах партій і рухів, а також у інших формах публічних претензій людей до державної влади. Тіньовий процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах і центрах влади, а також на таких владних домаганнях груп і громадян, які за різних причин не передбачають звернення до офіційних носіїв влади. В якості центрів влади, до яких у такому випадку апелюють громадяни, можуть виступати заборонені, не легалізовані і невизнані суспільством структури (наприклад, мафіозні об'єднання). Тіньовий політичний процес може виступати як в альтернативній офіційній політиці (наприклад, у формі паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади, як це має місце у країнах з високим рівнем корумпованості правлячих верств), так і в не альтернативній, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, але визнається (коли держава передає вищі владні функції своїм окремим структурним ланкам, наприклад, органам служби безпеки, репресивним структурам або тим чи іншим партійним формуванням). Ще одним критерієм диференціації внутрішньополітичних процесів є характер перетворення влади, що дає підстави говорити про революційні та еволюційні політичні процеси. Революційний політичний процес відрізняє відносно швидка якісна зміна влади, панівних способів прийняття рішень, каналів і механізмів політичної участі. Залежно від зовнішніх і внутрішніх умов революційний політичний процес може передбачати використання як мирних, так і насильницьких методів. Але в будь-якому випадку подібного роду перетворення здійснюються за досить короткий історичний час. В такі періоди, як правило, електоральні переваги звільняють місце стихійним, випадковим формам масових політичних рухів, які, впливаючи на верхні поверхи влади, нерідко обходять закон і органи влади. В еволюційному політичному процесі зміна його внутрішніх параметрів відбувається шляхом поступового вирішення конфліктів і протиріч, що накопичуються. Необхідною основою еволюційного протікання політичного процесу є легітимність влади й наявність, як правило, єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керівників і керованих. Якщо у тоталітарних режимах еволюційність може забезпечуватися за рахунок панування методології і насильства стосовно рядових громадян, то відповідними механізмами в демократичних країнах є етика консенсусу й обов'язкова наявність конструктивної опозиції. Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження переходів від авторитарних і тоталітарних режимів до демократичних. Сучасні країни, що стали на 49 шлях демократичного розвитку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, демонструють різні моделі переходу. Після Другої світової війни перспективи розвитку трактувалися у межах теорії модернізації, тобто осучаснення суспільства на засадах європейського лібералізму, раціоналізму і ринкової економіки. Перші однолінійні теорії модернізації пов'язували досягнення демократії з економічним ростом і розвитком ринкової економіки. Оскільки у якості еталону для наслідування виступали західні країни, модернізація розглядалася як "вестернізація" (перспективи розвитку демократії пов'язувалися з утвердженням в інших країнах і континентах західноєвропейських і американських цінностей, моделей політичних інститутів і відносин). Американський політолог С.Ліпсет чітко сформулював ідею взаємозв'язку економічного росту з демократією: "Чим більше нація досягає економічного росту, писав він, — тим більше шансів для того, щоби нація стала демократичною". В кінці 70-х років XX ст. позиції однолінійної теорії модернізації були серйозно зрушені. Деякі країни, демонструючи економічний ріст на базі розвитку ринкових відносин і нових технологій, вибрали не демократію, а авторитаризм. Типовою стала фрагментарна модернізація, яка проявляється у неузгодженості розвитку економічної і політичної сфер. Це пов'язано з тим, що модернізація породжує цілий комплекс со- ціальних і політичних проблем: надії на зовнішню фінансову допомогу не завжди бувають виправданими, ресурси для модернізації шукаються всередині суспільства, що передбачає появу груп населення, які "програли" і не зуміли адаптуватися до нових відносин. Різке майнове розшарування, крах очікувань призводять до росту політичної активності мас, мітингової стихії, що сприяє вибуху суспільної нестабільності. Треба зазначити, що не будь-яке суспільство може швидко дорости до того, що у західних країнах створювалося у ході довгої еволюції. Тому в теорію модернізації були внесені певні корективи: • на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культурний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неоднакового сприйняття цінностей модернізації; • країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необхідних для модернізації, що робить можливим багатоваріантність переходу до демократії. Другий напрямок, що аналізує моделі переходу до демократії - теорії "транзитології", що моделюють процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних. В межах цього напрямку виділяються декілька підходів: Процедурний підхід трактує перехід до демократії у більшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкретних процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визначається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього напрямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно до якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відповідно перехідний період розглядається як боротьба між прибічниками і противниками змін, результат якої залежить від того чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур. Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов (різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного). Політологи виділяють кілька умов, що визначають демократичну трансформацію суспільства: 50 Зовнішньополітичні: характер міжнародних відносин, суперництво або співробітництво. Вплив зовнішнього середовища може виступати у формі економічного і інформаційного тиску, у формі підтримки демократичних сил у країні, як вплив силою прикладу демократичних країн. Каналами поширення демократичних цінностей є ЗМІ, контакти між країнами: туризм, культурний обмін, навчання і стажування у західних університетах. Фактор економічного тиску проявляється у формі відмови від економічних взаємовідносин з диктаторськими режимами, у формі надання або відмови від економічної допомоги. Економічні: розвинута ринкова економіка, високі темпи економічного росту, якщо вони використовуються для підвищення рівня матеріального добробуту населення. Визнано, що без відносно високого рівня добробуту важко досягти необхідної для демократії суспільної згоди. Перед країнами, що стали на шлях демократичних перетворень, стоїть проблема формування середнього класу. Це стосується і сучасної України. Культурні: підвищення рівня грамотності і освіченості населення, поширення громадянської політичної культури, в якій орієнтація на активну участь у політиці поєднується з орієнтацією на підпорядкування законам, з дисципліною і відповідальністю, з повагою прав і свобод інших людей, з готовністю до компромісів. Успіх демократичних перетворень визначається і наявністю у населення відчуття громадянської ідентичності, тобто відчуття приналежності до єдиної держави. Останнє особливо важливо для суспільств, які включають у себе різноманітні етнічні та конфесійні групи. Інституціональні: наявність ефективної багатопартійної системи і громадських організацій, для вираження і представництва інтересів різних соціальних груп. Особистісний фактор: процес демократизації у суспільстві визначається відповідальністю, волею і ідеологічними орієнтаціями політичного керівництва країни; вибір політичними елітами тієї чи іншої стратегії демократичних перетворень. Політологи виділяють3етапи здійснення демократичних перетворень: 1.Етап лібералізації характеризується кризою авторитаризму і посттоталітарних режимів, з якого влада намагається вийти через надання громадянам обмежених свобод. На цьому етапі відбуваються зміни у взаємовідносинах держави і громадянського суспільства. Звільняються політв'язні, слабшає цензура. Починає зростати інтерес населення до політики. Відбувається активізація громадянського суспільства: посилюється правозахисний рух, починає формуватися відкрита політична опозиція. Трансформується і сама еліта: вона розпадається на прибічників продовження реформ і прибічників збереження старого режиму. Перемога нової еліти дозволяє зберегти тенденцію мирної трансформації режиму. 2.Етап демократизації передбачає зміни у взаємовідносинах держави з іншими політичними суб'єктами (опозицією, партіями), а також у відношеннях між основними гілками державної влади, повинні формуватися демократичні політичні інститути (конкурентна партійна система), активне громадянське суспільство. Знищення старої політичної системи закріплюється прийняттям нових конституцій. 3. Етап консолідації демократії означає досягнення демократичної стабільності. Перехід до консолідованих демократій буває довгим, він може розтягуватися на десятиліття. Утвердження демократії визначається здатністю політичних суб’єктів досягти консенсусу який має три рівні: • ціннісний — погодження у відношенні базових демократичних цінностей; • процедурний — всі політичні актори дотримуються правил боротьби, установлених конституцією, готових до демократичних процедур вирішення конфліктів; 51 • інституціональний - створення владних структур, вбираючих у себе конкуруючі інтереси різних політичних сил. Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду та власних потенційних можливостей. Але серед найважливіших проблем вітчизняної політичної модернізації: досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому; пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами; налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час винесення політичних рішень. Переходячи до третього питання - основні положення сучасної теорії конфлікту, зазначимо, що соціальні конфлікти супроводжують всю історію людства: війни і революції, демонстрації і страйки, мітинги і політична боротьба у парламенті - ось далеко не повний перелік форм, в яких можуть протікати конфлікти. Їх наслідки для суспільства неоднозначні: одні з них призводили до загибелі імперій, до втрати державної незалежності, інші сприяли прогресивному розвитку суспільства, роблячи його ще більш демократичним і справедливим. Сучасне демократичне суспільство передбачає можливість появи великої кількості конфліктів і розвивається через їх вирішення. Отже , конфлікт - це така ж природна форма взаємодії індивідів і соціальних груп у суспільстві, як співробітництво і кооперація. Ідею природності конфлікту ще в середині XIX ст. висловив німецький соціолог Г.Зіммель, який власне і увів в науковий обіг поняття "соціальний конфлікт". Він також підкреслив функціональність конфлікту, вважаючи, що саме таким чином очищається сама атмосфера суспільства. Обґрунтування внутрішньої суперечливості і конфліктності суспільства бере початок з XIX ст., коли з'являються перші теорії конфлікту. Їх виникнення стало теоретичною реакцією на класові протиріччя, що загострилися, і альтернативною відповіддю на однобокість теорій, які панували у цей період і трактували суспільство як стійке та стабільне ціле, в якому окремі частини органічно доповнюють одна одну. Одна із значних теорій конфлікту була розроблена К.Марксом та Ф.Енгельсом. У їхньому вченні суспільні протиріччя виступають головною рушійною силою соціальних змін. В соціально-антагоністичних формаціях вони реалізуються у формі класової боротьби, джерелом якої є експлуатація, тобто присвоєння класом, що володіє власністю на засоби виробництва, результатів праці класу, який позбавлений власності. Розглядаючи головний конфлікт європейської історії XIX ст. - між підприємцями і робітниками — К.Маркс та Ф. Енгельс вважали, що в міру того, як перші будуть ставати багатшими, а другі біднішими, конфлікт буде посилюватися, що невідворотно призведе до соціалістичної революції. Вклад марксизму в розробку питання класового конфлікту є загальновизнаним. Він узагальнив реалії європейської історії XIX ст., яка пройшла під прапором гострої боротьби між робітниками і підприємцями. Але конфліктологія не обмежується дослідженням тільки класових конфліктів, а виходить з того, що суспільство включає у себе можливість найрізноманітніших конфліктів. Політичний конфлікт - це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування і управління. Цей тип конфлікту має своїм змістом: • боротьбу між групами за вплив в інститутах державної влади; • боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень; 52 • боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами; • боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей, У конфлікті кожна із сторін проголошує свій інтерес загальним і обов'язковим для інших груп. Саме в цьому закладена полярність позицій і дій сторін. Специфіка політичного конфлікту проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторонами конфлікту виступають політичні партії, організовані групи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парламентські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В політиці конфліктне протистояння часто набуває форми протилежності: правляча влада - опозиція. Виділення цього суб'єкту конфлікту пов'язано з його функціональним призначенням: критикою, боротьбою з офіційним урядовим курсом і пропозицією альтернативних проектів. Кінцева мета опозиції - зайняти домінуючі позиції у системі державної влади. Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти. Горизонтальні конфлікти - їх предметом суперечки є розподіл владних повноважень між різними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів, а результатом можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Найтиповішими серед них є такі: • конфлікти між основними гілками влади. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані. Так, конституції багатьох країн передбачають такі способи їх легального вирішення, як розпуск парламенту, вотум недовір'я уряду, право на процедуру імпічменту стосовно президента. Але можливі ситуації переростання конфліктів у більш гостру форму - політичну кризу. Історія країн з нерозвинутими демократичними традиціями знає приклади, коли конфлікт гілок влади розвивається у напрямку їх прямого зіткнення. Наслідком подібних криз є дестабілізація всієї політичної системи; • конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи (Україна, грудень 2006р.: відставка міністрів МЗС, МВС). Внутрішньопарламентські конфлікти проявляються у формі політичної боротьби різних фракцій чи у протистоянні палат парламенту. Парламент виражає безпосередню інституціональну арену, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичної конфронтації: особливо це стосується тих парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось спільних рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентську кризу; • конфлікти між партіями, суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями; • конфлікти між різними ланками управлінського апарату. Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції 53 протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу. Серед вертикальних конфліктів виділяють: • статусно-рольові - їх джерелом є нерівність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і громадянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Прикладом цього можуть бути етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політичного суверенітету якогось народу; статуснорольові конфлікти між різними рівнями влади (конфлікти між центральною і регіональною владою викликані бажанням останньої набути більше суверенітету); • режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного курсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільством, у втраті владою легітимності, в дезинтеграції державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи супроводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масових стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну існуючої політичної системи. Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме: • конфлікт потреб у сфері політики визначається проблемою самоорганізації влади - демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю; • конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага.; • конфлікт цінностей викликаний неспівпадінням системи вірувань і переконань. Джерела цих колізій містяться у соціальних ідеалах, релігійних та ідеологічних цінностях. Ціннісний компонент є важливою складовою частиною міжетнічних і конфесійних конфліктів сучасного світу. За характером нормативного регулювання виділяють інституціолізовані (підпорядковуються встановленим правилам гри, нормативно регулюються, протікають відкрито і у мирних формах) і неінституціалізовані конфлікти (тяжіють до стихійності). За мірою публічності конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними). Як правило, тіньові способи захисту своїх повноважень характерні для взаємовідносин різних сегментів політичної еліти. Залежно від того, які причини породжують колізії, можна виділити: реальні (дійсні), викликані об'єктивними причинами; ілюзійні конфлікти, детерміновані обставинами, що видаються невірним їх розумінням, викривленим уявленням групи про своє становище, неадекватністю висунених претензій, хибними стереотипами. Останній тип конфліктів часто можна спостерігати в умовах соціально-економічної кризи. Залежно від форм, в яких розвиваються конфлікти, вони можуть бути насильницькими або мирними, а за своїми наслідками — позитивними або деструктивними. Інша типологія виходить з того, що кожне суспільство генерує свої особливі конфлікти, які відрізняються своїми причинами, динамікою розвитку та функціональними наслідками. Відповідно, виділяють: конфлікти демократичного, тоталітарного, авторитарного або перехідного суспільств. Конфлікти демократичного суспільства, як правило, відкриті та інституціолізовані. У недемократичних суспільствах головною детермінантою виступає силове вирішення владою колізій, що 54 виникли. Особливою конфліктністю характеризується суспільство, яке здійснює перехід до модернізованої економічної та політичної системи. В політичні науці описані найбільш типові для перехідного суспільства кризи. Зокрема, виділяються такі кризи: • криза ідентичності, яка викликана протиріччями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей і символів; • криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного росту добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення; • криза легітимності, породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи; • криза участі, зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню залученості громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. В деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення; • криза "проникнення", яка проявляється в декількох аспектах: а) суспільна нестабільність посилюється, якщо політичні реформи не підсилені позитивними результатами економічних реформ; б) у зниженні ефективності рішень центральної влади в силу розбіжностей реальної політики і проголошених завдань; в) у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни. Особливої гостроти у сучасному світі набули етнічні конфлікти. Необхідно зазначити, що під етносом розуміється спільнота людей, яка історично склалася на певній території і володіє особливими рисами культури, мови, особливостями психологічного складу і усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших груп. Уявлення про спільність походження, спільність історичної долі є основою етнічної самосвідомості і груповою ідентифікацією. Одним з його проявів може стати ідеологія націоналізму, одним з полюсів якого може стати патріотизм, виражений у прагненні народу захистити свою мову, культуру і суверенітет, а іншим - ксенофобія (острах і ворожість до всього чужого), уявлення про виключність цього народу і шовінізм стосовно інших. Націоналізм може проявлятися і в сепаратизмі - у прагненні до суверенітету і прагненні власної незалежної держави. В сучасній науці існують різні пояснення причин міжетнічних конфліктів. Неомарксизм бачить причину національного і регіонального сепаратизму у нерівномірному розвитку територій. Розрив за показниками рівня життя між високо розвинутими і периферійними регіонами може тлумачитися в термінах панування і підпорядкування: один народ "сидить на шиї іншого" та експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент використовується політичними елітами як найважливіший аргумент етнічної мобілізації групи. Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за використання ринкових можливостей і за доступ до найефективніших видів діяльності. Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжетнічні конфлікти 55 невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об'єднуються дуже різні за етнокультурними ознаками народи. Популярне ціннісне пояснення етнічних конфліктів. Згідно з точкою зору американського політолога С.Хантінгтона, висловленою у праці "Зіткнення цивілізацій", найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. За С.Хантінгтоном, запрограмовані у суспільствах так званого "розколеного" типу, тобто у суспільствах, які об'єднують у своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій, наприклад, ісламської і християнської, ісламської і іудейської тощо. Згідно з інструментальним підходом націоналізм розпалюється лідерами та елітами, які у боротьбі за сфери економічного і політичного впливу застосовують всі методи для етнічної мобілізації, використовуючи для цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного суверенітету. Поряд з названими, причинами конфліктів можуть стати такі: • історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені образи, випадки депортації народів; • самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення етносів; • насильницьке включення території етносу в іншу державу; • відсутність умов для розвитку національної культури, навчання рідною мовою; • нав'язаний "патерналізм"(політика, основана на уявленні про архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні зразки розвинутого народу); • стереотипи негативного сприйняття іншого народу. Головна умова позитивності конфлікту - це управління ним, що дозволяє знизити загострення боротьби, обмежити кількість його суб'єктів і предметів суперечки. Світовий досвід, в тому числі і нашої країни, говорить про те, що там, де конфлікти насильницьки припиняються або назрілі протиріччя не помічаються, вони переходять на прихований (латентний) рівень; тим самим зникає можливість мирного вирішення протиріч. Рано чи пізно конфлікти проявляють себе, але вже у більш руйнівних формах. Позитивні ж функції конфліктів проявляються в тому, що вони сигналізують владі про проблеми, які з'явилися, стимулюють розвиток суспільства через вирішення цих проблем, ініціюють прийняття нових законів та створення нових інститутів. Нарешті, конфлікти виконують роль своєрідного "клапану" для пристрастей, що накопичилися. Політичний конфлікт розвивається у часі і просторі. Як і у будь-якого конфлікту, в його динаміці можна виділити універсальні стадії. Перша стадія — передконфліктна ситуація, яка є процесом виникнення суспільних протиріч, появою взаємозаперечуючих інтересів і тенденцій у яких-небудь явищах. Передконфлікт протікає у таких формах: Латентна форма характеризується підвищеним емоційним фоном та соціальною напругою. Масові настрої визначаються відчуттям невдоволення (фрустрації), тривоги, пошуком винних погіршення становища, закріпленням за ними "образу ворога", оптимістичними або песимістичними прогнозами про подальший розвиток ситуації, появою численних чуток. Соціальна напруга проявляється і на рівні масової поведінки: звернення громадян до органів влади, радикальних виступів у ЗМІ. Протиріччя можуть бути усвідомлені й вирішені вже на цій фазі; якщо цього не відбувається, передконфліктна ситуація переходить у відкриту фазу. Відкрита фаза - це пік соціальної напруги, коли люди усвідомлюють свої інтереси, відбувається розмежування учасників конфлікту і усвідомлення себе єдиною групою, чиї дії блокуються іншою стороною, з'являються лідери, формуються 56 програми вимог і стратегія дій, ідеологія, яка дозволяє мобілізувати прибічників кожного табору. Друга стадія - безпосередня конфліктна взаємодія, якій, як правило, передує привід (інцидент) - будь-яка ситуація, яка легалізує перехід до дій. Конфлікт, що відбувся, має свою логіку розвитку. Він може розвиватися за спіраллю, чергуючи у собі періоди підйому і спаду. Про ескалацію конфлікту говорить динаміка переростання мирних мітингів і демонстрацій в акції протесту з проявом насильства, втягування у конфлікт нових учасників, зростання емоційної напруги, розширення взаємних претензій і появи нових предметів суперечки.. Третьою стадією є завершення конфлікту. Можливі кілька альтернатив виходу з конфлікту; • самозгасання конфлікту (коли довгі конфлікти гублять свою актуальність і затухають самі по собі); • урегулювання конфлікту. Урегулювання лише частково знімає проблему, але при цьому сам предмет суперечки не вичерпаний. Угода була нав'язана сильним супротивником більш слабкому, або угода стала результатом втручання зовнішньої третьої сторони. Найбільш активна частина прибічників конфлікту може виражати своє невдоволення досягнутими угодами, тому не виключена небезпека нового виникнення конфлікту; • вирішення конфлікту, тобто укладення договору на основі знайденого компромісу. При цьому установка на боротьбу замінюється установкою на партнерство. Інструментом вирішення конфліктів є переговори (прямий діалог сторін або з використанням посередників), арбітраж (в цій ролі може виступати інститут влади, Конституційний суд, міжнародні організації), посередництво (конфліктні або погоджувальні комісії, відомі політики), роз'єднання сторін, використання сили (примусових санкцій, закону, в тому числі норм міжнародного права і традицій. У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних суспільнополітичних проблем частіше виявляється прагнення сторін до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його — врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне рішення є конструктивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть спрямовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм противником. Література № Назва підручника (посібника), Кількіс 57 з/п автор, видавництво, рік видання ть примір ників К Бі афед бліотек ра а Основна література Астахова В.И. 1) Харьков, 1998. Политический словарь. - - - Бебик В. М. Основи теоретичної та 2) практичної політології. Підручник К.: МАУП, 1994. Бебик В.М. Базові засади політології.- К.: 3) МАУП, 2001. Борисов Л. П. Политология.- М.: Белые альвы, 4) 1996. Васильева Н.А. Политическая наука: проблемы 5) теории и истории.-СПБ, 1994. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. 6) посібник для вузів.-4-е вид.,переоб.1 доп.Л.:Світ,2003.-384с. Основи демократії: Посібник для вузів/За 7) ред.. А.Колодій.-К.:2002-10-684с. Піча В.М. та ін. Політологія: Типові питання 8) та відповіді з лекційного курсу: Навч.посібник для вузів/В.М. Піча, К.М. Левківський, Н.М.Хома. -К.:Каравела:Л.: «Новий світ-2000»,2002.-176с. Потульницький В. А. Теорія української 9) політології. Курс лекцій. – К.: Либідь: 1993. Политология: Учеб. пос. для вузов./ Науч. 10) редактор А.А.Радугин.-2-е изд.перераб.и дополн..- М.: Центр, 2001.- 336 с. Політологія.. Кінець Х1Х – перша половина ХХ 11) ст. Хрестоматія. За ред. О.І.Семківа. -Львів: Світ,1996.- 800 с. Політологія. Курс лекцій. Навч. посібник./ 12) І. С. Дзюбко, В. Ф. Панібудьласка. – К.: Вища школа, 1993. Політологія: підручник /І.С.Дзюбко, 1 За заг. ред. 3) К.М.Левківський/ К.М.Левківського.- К.: Вища школа, 2003.- 415 с. Політологія: терміни, поняття, персоналії, 1 таблиці. Навч. посіб.-довідник для 4) схеми, - - - 3 2 1 5 1 00 1 0 1 0 1 0 1 2 1 2 5 1 5 1 2 0 2 2 58 5) 6) студентів.Уклали: В.М. Піча, Н.М. Хома - К.: Каравела, Львів, Новий світ 2000 - 2001.- 320 с. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз 1 посткомуністичних суспільств.-К.: Політична думка, 1995. Политология. Энциклопедический словарь.- М.: 1 Московский Коммерческий Университет, 1993. Політологія.- Львів, “Світ”, 1993. 1 1 0 2 9) 0) 1) 1 0 2 7 8) 1 1 0 Политология – студенту. Под ред. Ануфриева 1 Е.А. - М.,1992. Політологія.Навч. посібник для вузів/ 1 Упоряд.та ред.М.Сазонова.- Х.: Фоліо.1998.738 с. Политология. Учебное пособие. Под ред. 2 С.А.Матвеева.- Х..: «Одиссей», 2002.336 с. Політологія у запитаннях і відповідях. Навч. 2 пос. І.В.Оніщенко, Д.Т.Дзюбко 1 1 1 1 1 2 0 5 1 5 Додаткова література Таблиця 15 Кількіс ть примір Назва підручника (посібника), № ників автор, видавництво, рік видання з/п К Бі афед бліотек ра а Мирончук В.Д., Храмов В.О. Основы 2 1 политологии: Курс лекций: Учеб. 2) Пособие.-К.:МАУП,2000.-296с. Дробышевский В.С.,Смирнова Л.А. 2 1 Политология: Учебное пособие 3) Для вузов.-М.: ИНФРА-М,1999.-124с. Політологія у схемах 2 1 ,таблицях,визначеннях:Навч. посіб. для вузів (За 4) Ред..І.С.Дзюбка,І.Г.Оніщенко,К.Л.Левківськог о,З.І.Тимошенко.-К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу,1999.-161с Поченцов Г. Информация и дезинформация.-К.: 2 1 Ника-Центр,Эльга,2001. 5) 256с. Україна-НАТО в запитаннях і 2 3 відповідях:Науково-популярне видан Ня.6) 59 Черкаси: Відлуння-Плюс, 2006.-56с І Н Т Е Р Н Е Т - САЙТИ: 1) www.politolog.ru 2) www.philosofs.com.ru 3) www.ideologia.ua 4) http:// president.com.ua 5) http:// pomarancha.info/ 6) www.edinenie.kiev.ua 7) www.podrobnosti.com.ua 8) www.polit.com.ua 9) www.studentdream.narod.ru 60
