Т. Етнографічний склад, географічне становище, розміщення народів України

ТЕМА 1.2.
ЕТНОГРАФІЧНИЙ СКЛАД,
ГЕОГРАФФІЧНЕ СТАНОВИЩЕ,
РОЗМІЩЕННЯ НАРОДІВ УКУРАЇНИ
План
1. Історико-етнографічне районування України.
2. Етнографічні групи українців.
3. Етнічний склад населення України.
На сьогоднішній день на Україні виділяються три великі регіони:
Центрально-східний, Північний, Західний, які мають свої райони й
підрайони.
І. Центрально-східний
Центрально-східний регіон охоплює велику територію центральної і
південно-східної України. До нього відносяться Київська, Черкаська,
Кіровоградська, Полтавська, Харківська, південні райони Чернігівської і
Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька,
Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська,
Одеська області), південно-східні райони Житомирської, Вінницької і
північні Кримської областей.
У складі цього регіону виділяються три райони:
- Середнє Придніпров’я;
- Слобідська Україна або Слобожанщина;
- Південна степова частина.
Середнє Придніпров’я – один із найбільш заселених районів
української землі. Переважно це територія розселення в минулому
Східнослов’янського племені полян.
Основні галузі господарства даного району – землеробство та
скотарство. До ХІХ ст. тут збереглися: безколісний плуг, давні риси
планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема,
характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі – багато вишита
сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, переважаюча світла колористика.
Слобожанщина – назва цього історико-етнографічного району
походить від того, що в період інтенсивного його заселення переселенці з
Лівобережної України, з Росії, одержавши тут на певний час різні пільги
«свободи», заснували поселення – слободи чи поселення на слободах.
1
З часів монголо-татарської навали дана територія була малолюдна,
зазнавала постійних нападів кримських, ногайських татар. З другої половини
ХУІ ст. цей край все більше заселяється козаками і селянами з інших районів
України. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацькоселянської степової України Полтавських та Подніпровських заселенців,
російського населення.
Південна степова частина – це степова частина України, яка в давнину
була тереном проживання різних кочівників. З середньовіччя ця територія
відома як Дике поле.
З ХУ-ХУІ ст. основним фактором українського заселення «Дикого поля»
служили козацтво і Запорізька Січ. Незважаючи на безперервні татаротурецькі напади, сюди втікали від феодально-панського гніту шукаючи волі
та кращої долі. Населення вперто обороняло свої займанщини і розширювало
свою територію.
Українське козацтво великою мірою допомогло Росії здобути доступ до
Чорного моря. Але це обернулося проти інтересів українського народу.
Царизм намагався обмежити українське заселення Причорномор’я, з цієї
причини заселяв Південну Україну переселенцями з глибини Росії та
поселенням інших народностей.
Для населення цього краю характерні давні, аборигенні культурнопобутові риси, пов’язані із степовим землеробством, відгінним
тваринництвом, будівництвом, домашніми промислами; і приносні , що
приходили сюди з різних регіонів України та від іноетнічного населення, що
проживало тут.
ІІ. Українське Полісся
Українське Полісся – етнографічний район, що охоплює басейн
Прип’яті, є також сусідні райони лісової смуги. Інколи Полісся поділяють за
етнічними ознаками на українське, білоруське, російське, литовське,
польське.
Назва Полісся як географічне визначення має давнє походження. Воно
зустрічається вже у працях давньогрецького історика Геродота. Смисл самої
назви Полісся споріднений із словом «ліс» (лісиста місцевість, лісок, біля
лісу).
Залежно від положення щодо Дніпра, українське Полісся поділяється на
правобережне й лівобережне. Відповідно поширені назви Східне і Західне
Полісся. Населення басейну Прип’яті та її приток мало назву – поліщуки.
Населення Східного Полісся називали – литвинами.
Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами в заплавах рік,
на лісових вирубках, а також характер грунтів зумовили особливості в
основних галузях господарської діяльності поліщуків – землеробству, його
агротехніці, знаряддям, структурі сівозмін.
Поширеними традиційними видами занять населення Полісся були
мисливство і рибальство з використанням широкого набору різноманітних
риболовецьких способів і знарядь. Поширеним було бджільництво.
2
Для поліських поселень характерна одновулична забудова. Поширені
були і хутірні поселення. Жіноче і чоловіче вбрання носить регіональні
особливості.
У громадському і сімейному побуті жителів Полісся зберігся ще в ХІХХХ ст. вплив общинних відносин і порядків: розподіл громадою общинних
угідь, використовування спільних пасовищ, лісів, лук, рибних виловів,
трудової взаємодопомоги (толоки).
В сімейному побуті домінуючими були устої патріархального укладу –
підпорядкування всіх членів сім’ї главі – батькові.
Полісся багато різноманітністю календарних і сімейних свят, обрядів,
пісенним матеріалом, іграми, хороводами, ворожінням. Специфікою
відзначаються народні знання – прогнозування природи, самолікування,
вишивка, ткацтво.
ІІІ. Західний регіон
З етнографічного погляду західний регіон найбільш складний і
різноманітний. У межах сучасної державної території України він охоплює
Львівську, Тернопільську, Хмельницьку, Івано-Франківську, Чернівецьку,
Закарпатську, південні райони Волинської, Ровенської областей, а також
частину Вінницької.
Складною була його історична доля. Він входив до складу
Давньоруської держави, Волинського і Галицького князівств. В ході розвитку
історії цей край був під владою Угорщини (Закарпаття), Молдови (Буковина),
Польщі (Галичина), Литви, Туреччини, Австрії.
Ці та інші умови суспільно-політичного та економічного буття, природне
середовище. Виділяється кілька історико-етнографічних районів і підрайонів:
Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Бойковщина, Лемківщина,
Закарпаття.
Волинь.
Вважають, що назва походить від найменування неіснуючого сьогодні
міста Волинь. Існують і інші версії походження цієї назви.
В давнину Волинь заселяли дуліби, бужани, волиняни. Провідною
галуззю господарства жителів Волині було землеробство, розвивалися і
промисли, і ремесла (обробка заліза, гончарство). Для будівництва у
північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу:
однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, переважно з солом’яним
дахом; у південній смузі – каркасні будівлі з дерев’яними стінами.
Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки і
кожухи. У вишивці переважають рослинні узори червоного або білого
кольору.
3
Поділля
Поділля охоплює більшу частину Вінницької, хмельницької,
Тернопільської та суміжну з ними на півдні – частину Чернівецької, на заході
– частини Івано-Франківської та Львівської областей.
Назва «Поділля» зустрічається у письменних джерелах середини ХІУ ст.,
ще раніше (поч. ХІІІ ст.) фіксується назва цього ж краю – Пониззя.
Відповідно давнє і побутування імені його жителів – подоляни.
Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові
хліборобства, яке здавен було основним заняттям жителів Поділля і надало
своєрідного характеру їх побутовій культурі. Характерно для цього краю
будівництво з використанням глиносолом’яних валків, а також
глиносолом’яні будівлі з кам’яними підмурівками. Своєрідність подільській
хати-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених
площин, виступаюча призьба, підведена червоною глиною, оздоблення
інтер’єру декоративними елементами, рудниками.
Традиційне і вбрання подолян на вишивку і мережку. Особливо
знамениті подільські жіночі сорочки з густо вишитими рукавами.
Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка
полотна. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних
місцевостях Поділля опанчі, кожухи, бекеші, свити, куртки..
Регіональні риси традиційно-побутової культури українського Поділля
походять від їх стикання з представниками інших народів, що в різний час
поселялися тут і взаємодіями, зокрема, поляками, чехами, молдаванами.
У зону Прикарпаття входить Опілля, Покуття, Буковина.
Буковина.
Назва від вживаного молдовани терміна – «буковий ліс» – споконвічна
слов’янська земля, жителі якої з утворенням Київської Русі ввійшли до її
складу, а згодом до території Галицько-Волинського князівства. Північна
Буковина охоплює сучасну Чернівецьку область.
Своєрідністю культури відзначається Покуття, яке охоплює рівну
частину Івано-Франківської області. Найдостовірніше походження назви від
слова «пут» – як найменування землі в путах, утворюваних крутими згинами
рік (Дністра, Прута, Черемша).
Гуцульщина
На півдні вона межує з Румунією, на півночі та півдні-сході – з
Прикарпаттям, на заході – з Бойківщиною.
Гуцули – частина гірського українського населення Карпат.
Походження гуцулів остаточно не з’ясоване. У цьому плані видається
найбільш вірогідною теорія походження гуцулів від давньослов’янського
племені уличів. Ця теорія підтверджується археологічними та
етнографічними даними про культуру. Існує інша теорія, що пов’язує витоки
гуцулів із прізвищем людини (Гуцуляк, Гуцул) – засновником племені.
4
Залежно від природних умов малої кількості придатної для рільництва
землі, головну роль у господарському укладі відігравало тваринництво,
зокрема відгінне, з перевагою вівчарство.
З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів, пов’язаний
і особливий тип їх поселень. Для них властиве розпорошене розміщення
садиб і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, ближче до випасів і
запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою
системою будівлі – гражда.
Основним матеріалом для одягу було домоткане вовняне сукно, овече
хутро, та саморобна шкіра.
Допоміжні заняття – збиральництво (ягід, грибів, горіхів), лісорубство,
сплав лісоматеріалу. З ремесел і домашніх промислів були поширені –
обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство обробка дерева, лозо- і коріння
плетіння. Солеваріння, виготовлення вугілля, смоли.
У сімейному і громадському побуті переважав патріархальний устій –
повага до батька і сільських старійшин.
Різнобарвний фольклор, декоративно-прикладне мистецтво (кераміка,
різьба по дереву, прикраси з бісеру, ткацтво, вишивка, вироби з рогу).
Бойківщина
Займає центральну частину Угорських Карпат. Назва «бойки» зафіксована у ХУІІ ст. Найдостовірніша гіпотеза щодо назви – від уживаного
в бойківських говірках слова «бойе» у значенні вигуку «їй-богу»,
прислівника «справді».
Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не тільки
долини, а й гірські схили, лісові масиви. Побутував вирубно-вогневий спосіб
освоєння земель. У тваринництві переважала велика рогата худоба; воли –
основна тягова сила горян.
Розвивалися на Бойковщині різні ремесла. Це лісорубство, сплав
деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Дуже поширеним було дерево
будування – хати, диво-церкви (шедеври культури), виробляли з дерева
майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння.
Традиційний бойковський народний одяг до найновішого часу доніс
давню простоту форм і крою, порівняно бідніше і простіше від гуцульського
народного вбрання.
Велика художня культура, унікальна усна народна творчість.
Лемківщина
Найдальше висунутий на захід край української землі. Займає західну
частину Карпат. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на
Південну (закарпатську) і Північну (прикарпатську).
Назва «лемки» зустрічається в джерелах з ХУІ ст. Походить (одна із
версій) від поширеної у народній мові діалектної частини лем (тільки, лише).
5
Основною галуззю господарства – хліборобство. У скотарстві
переважала велика рогата худоба, а також випас овець. Були поширені різні
домашні промисли: обробка дерева, вовни, ткацтва, гончарство.
Для поселення лемків характерна скупченість у долинах рік і річок і
здебільшого одновулична забудова. Селянський двір складався з хати, яка
одним дахом об’єднувала всі основні житлові і господарські приміщення
(хата, сіни, комора, стайня, стодола). Рідше зустрічався селянський двір
кілька будинковий.
Одяг виготовляли з матеріалу домашнього виробу. Характерні
компоненти традиційного одягу лемків: чахлик (коротка жіноча сорочка),
оплила (чоловіча з розрізом на плечах сорочка), спідниці-фартуки, запаски,
камізелька.
Своєрідна духовна культура.
Закарпаття
Значну частину українського Закарпаття займають три етнографічні
групи населення України – гуцули, бойки, лемки. Характерно те, що тут
поряд з українцями значно густіше проживають угорці, румуни, словаки,
чехи, німецькі колоністи, цигани. Звідси переплетіння традиційно-побутової
матеріальної і духовної культури місцевого населення (русинів – назва в
давн.) з пришлим. Така загальна схема етнографічного районування України.
Однак треба пам’ятати, що межі етнографічних районів нестійкі, змінені в
часі.
І все-таки, навіть стосовно нашого часу, не можна сказати, що
етнографічні райони України, етнографічні групи українського народу – це
реальності минулого, оскільки в побуті місцевого населення різних регіонів
збереглися й діють немало традиційних елементів, зокрема в сфері духовної
культури і народного мистецтва.
Етнічний склад населення сучасної України – результат тривалого
історичного процесу. Тут присутні три етнолінгвістичні сім’ї:
- індоєвропейська;
- уральська;
- алтайська.
Індоєвропейська представлена шістьма групами народів:
- слов’янською (українці, росіяни, білоруси, поляки, чехи словаки,
болгари);
- романською (молдавани, румуни);
- албанською (албанці);
- грецькою (греки-татари, греки-еллини);
- індійською (цигани);
- германською (німці, євреї).
6
Уральська етнолінгвістична сім’я представлена двома групами:
- фінською (естонці);
- угорською (угорці).
Алтайська – однією:
- тюркською – (галаузи, татари, чуваші, караїми, кримчани, кримські
татари).
Усі ці етнічні групи складають приблизно третину населення України
(27,2 %). Кожна з них має свою історію і свою логіку розселення, своє
право представляти етнічність українського народу.
Контрольні питання
1. Дати характристику історико-етнографічному районуванню України.
2. Які етнографічні групи українців ви знаєте, специфіка їх регіональних
особливостей.
3. Перчисліть етнічний склад населення сучасної України.
ЛІТЕРАТУРА: 1. Етнографія України: Навч. посібник для ВУЗів. За ред.
С.А.Макарчука. – Львів, Світ, 1994. – 518 с.
2. Культура і побут населення України. Навч. посібник. –
К.: Либідь. 1993. – 288 с.
3. Пономарьов А.П. Українська етнографія. Курс лекцій:
Навч. посібник для студентів ВУЗів. – К.: Либідь, 1994.
– 340 с.
4. Наулко В.І. Етнічний склад населення Української
РСР. – К.: Наукова думка, 19965. – 136 с.
7